В Україні питання охорони об’єктів інтелектуальної власності, до яких належить такий об’єкт, як знаки для товарів і послуг, з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Процеси інтеграції нашої країни до Європейського Союзу (ЄС) тривають. Для досягнення цієї мети Україна, як і будь-яка інша країна, що має намір стати повноправним членом ЄС, повинна забезпечити виконання досить жорстких вимог, які умовно можна поділити на дві основні групи:

1) країни, що мають намір стати повноправними членами ЄС повинні мати дієздатну ринкову економіку, витримувати конкуренцію, брати повноцінну участь у ринкових пертвореннях у рамках спільного ринку ЄС;

2) ці країни мають дотримуватися правил та принципів, встановлених у рамках ЄС.

Належна правова охорона товарних знаків як найбільш впливових елементів функціонування спільного ринку і є одною з найголовніших вимог ЄС до України.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) – об’єкт права інтелектуальної власності, що з давніх-давен увійшов у повсякденне життя кожної людини, яка бере участь у процесі купівлі-продажу, – можна розглядати як невід’ємний елемент ринкових відносин і здорової конкуренції. Виконуючи функцію індивідуалізації товарів та послуг суб’єктів підприємницької діяльності, гарантуючи якість цих товарів і послуг, торговельні марки мають велике економічне значення для їх власників і стають одним із найбільш цінних об’єктів виключних прав.

З метою гармонізації національних законодавств у рамках Євросоюзу, зокрема законодавства у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, була розроблена Директива ЄЕС №89/104 з гармонізації національних законодавств про товарні знаки, яка діє з 1989 р. (далі – Директива). Відповідно до статті 2 цієї Директиви товарний знак може бути представлений будь-яким позначенням, яке виконано графічним способом і сприймається візуально.

В чинному законодавстві України поняття товарного знака визначається Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» від 23 грудня 1993 р., в якому сказано, що це «позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб». Цей закон визначає, що об’єктом знака можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Подібне за змістом визначення містить стаття 492 Цивільного кодексу України. На перший погляд, таке формулювання повністю охоплює позначення, які можуть бути торговельними марками, зазначені в Директиві. Однак наведений в українському законодавстві перелік не охоплює повністю усіх можливих позначень, прийнятих світовою спільнотою для реєстрації їх у якості знака. Недоліком є те, що у визначенні знака не вказано на можливість його графічного відтворення, що дає можливість більш чітко визначити коло позначень, які можуть бути зареєстровані в якості знака для товарів та послуг. Показовим у цьому плані є положення закону Великобританії «Про товарні знаки», параграф І частини першої якого визначає: «В якості знаків розглядаються усі позначення, що можуть бути представлені графічно і мають можливість відрізняти товари або послуги одного підприємства від товарів або послуг інших підприемств».

Згідно з Директивою позначенню не надається правова охорона, якщо воно:

• не може бути знаком (не може бути представлено у графічному вигляді);
• не має розрізняльної здатності, складається лише з позначень, що використовуються у торгівлі для зазначення виду, якості, кількості, географічного походження або часу виготовлення товару чи надання послуги або інших характеристик товарів;
• є загальновживаним символом;
• складається лише з форми, обумовленої характером самих товарів, або форми товарів, необхідної для отримання технічного результату, або форми, яка надає значну цінність товару;
• суперечить державним принципам та прийнятним принципам моралі;
• вводить в оману споживача щодо характеру, якості чи географічного походження товарів або послуг;
• застосування цього позначення може бути заборонено відповідно до положень іншого закону;
• є релігійним символом або містить знак високого символічного значення;
• містить заявку на реєстрацію знака, яку було подано заявником недобросовісно[1, с.6].

В чинному українському законодавстві не всі зазначені підстави для відмови знайшли своє відображення. Наприклад, у Законі відсутня така підстава в наданні правової охорони знакам, тотожним або схожим настільки, що їх можна сплутати з релігійними символами або іншими знаками, що можуть розглядатися як знак високого символічного значення.

Суперечливим є абзац 5 частини 2 статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який вказує на неможливість реєстрування позначень, «оманливих або таких, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги чи особи, яка виробляє товар або надає послугу». Одразу ж виникають запитання: який орган та за якими фактами може визнати, що реєстрація вводитиме в оману? Чи можна вважати це одноосібним визначенням посадової особи, або ж факт введення в оману чи можливості такого введення мають бути доведені, наприклад, у суді? При цьому повинні оцінюватися докази, надані обома сторонами. Як свідчить міжнародний досвід, факт введення в оману споживача або можливість такого введення щодо товару або особи, яка його виробляє, встановлюється тільки у судовому порядку за позовом особи, яка може довести такий факт.

Ще одним недоліком українського законодавства про товарні знаки є відсутність визначеного у статті 7-bis Паризької конвенції про охорону промислової власності від 1883 р. правового режиму колективного товарного знака. У вищезгаданій конвенції відзначено: «Країни Союзу зобов’язуються приймати заявки на реєстрацію та охороняти колективні знаки, що належать колективам, існування яких не суперечить закону країни походження, навіть якщо такі колективи не є власниками промислового чи торговельного підприємства»[2, с.97]. Опосередковано поняття «колективний торговий знак» торкається частина 3 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», в якій зазначено: «Взаємовідносини при використанні знака, свідоцтво на який належить кільком особам, визначається угодою між ними», а в ч.2 ст.493 ЦК України сказано, що право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати водночас кільком фізичним та (або) юридичним особам. Однак подібна відсутність чіткого режиму правового регулювання відносин, пов’язаних із використанням колективних товарних знаків, як показує практика, призводить до значних фінансових витрат та довгострокових судових процесів. Тому потрібне окреме визначення колективного договору, як це робить, наприклад, Закон Російської Федерації «О товарных знаках и знаках обслуживания» у ст.23: «Коллективным знаком является товарный знак союза, хозяйственной ассоциации, концерна или иного добровольного объединения предприятий, предназначенный для обозначения выпускаемых или реализуемых ими товаров, обладающих едиными качественными или иными общими характеристиками».

У той же час не можна стверджувати, що законодавство України про знаки для товарів і послуг зовсім не розвивається. Прогресивним явищем є введення у новий Цивільний кодекс поняття «добре відомої торговельної марки», зазначеної у ч.3 ст.494 ЦК України та ст.25 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Проблема незаконного використання добре відомих торговельних марок, які не були зареєстровані в Україні, існувала ще з 1991 р. (на чому не раз наголошував ЄС) і нарешті була вирішена.

Таким чином, можна зробити висновок, що, хоча законодавство України про знаки для товарів і послуг поки що не повною мірою відповідає міжнародному законодавству, проте його розвиток відбувається у правильноу напрямі. Існуючі ж розбіжності мають тимчасовий характер і будуть уніфіковані з метою створення найбільш ефективного правового режиму захисту знаків для товарів і послуг.

ЛІТЕРАТУРА

1. Директива ЄЕС №89/104 з гармонізації національних законодавств про товарні знаки // Офіційний бюлетень №L040. – 1989. – 11 лют.
2. Мельников В.М. Товарные знаки за рубежом на финише ХХ века. – М.: ИНИЦ Роспатента, 2001.