Вступ

Страхування як система захисту майнових інтересів фізичних, юридичних осіб та держави — необхідний елемент соціально-економічної системи суспільства. Страхування є інститутом гарантування поновлення майнових інтересів та одним із найбільш стабільних джерел довгострокових інвестицій.

Страхування — одна з найдавніших категорій у сфері суспільних відносин. Вважається, що первинні форми страхування виникли ще у давнину, за 2 тис. років до н. е. (зокрема, в законах вавилонського царя Хаммурапі передбачалось укладання угоди між учасниками торговельного каравану про сумісну відповідальність за збитки, яких зазнавав будь-хто з його членів внаслідок розбійного нападу).

Слід звернути увагу на те, що учасники страхових правовідносин нерідко ототожнюють поняття «страхова виплата» і «страхове відшкодування», проте закон їх розмежовує. Так, страховою виплатою вважають грошову суму, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. А страховим відшкодуванням — страхову виплату, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Рішення про відмову у здійсненні страхової виплати приймається страховиком у строк, не більший за передбачений договором і правилами страхування, та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Така відмова може бути оскаржена в судовому порядку.

1. Сутність переходу до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки

До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

На практиці виникають ситуації, коли із припиненням зобов’язання, яке пов’язувало страховика і страхувальника, виникає інше зобов’язання. Підставою виникнення такого зобов’язання є настання страхового випадку за виною третьої особи, тому паралельно існуванню страхового зобов’язання існує інше, пов’язане з правом вимоги до третьої особи, винної у настанні страхового випадку, з відшкодування завданої об’єкту страхової охорони шкоди. Але у зв’язку зі специфічним характером страхування страхувальник не може здійснити своє право під загрозою невиплати страхового відшкодування. Таким правом відповідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» може скористатися страховик, сплативши страхове відшкодування за договором майнового страхування, і в межах фактичних витрат до нього переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Закон України «Про страхування» передбачає різні умови забезпечення платоспроможності страховика (ст. ЗО передбачає вимогу наявності гарантійного фонду, створення страхових резервів та інші). Усі ці умови є загальними, а в рамках окремого страхового правовідношення одним із засобів забезпечення платоспроможності страховика може стати укладення зі страхувальником договору суброгації. ЦК та Закон України «Про страхування» не закріплюють таке поняття, як суброгація в страхуванні, але ж існує норма, що фіксує перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки (ст. 1012 ЦК, ст. 27 Закону). Законодавець розглядає ці вимоги як регресні, що виникають як похідні від основного зобов’язання. Його виконання породжує нове зобов’язання — регресне — з іншим колом учасників [5, c. 82-83].

Тобто якщо страховий випадок настав із вини третьої особи, то страховик, виплативши страхове відшкодування страхувальникові за заподіяні збитки, має право звернутися до цієї (третьої) особи з регресом, з вимогою повернути завдані страховиком збитки. У чинному українському законодавстві поняття суброгації в страхуванні поки існує тільки в Кодексі торговельного мореплавання (ст. 269), де також обумовлюється перехід прав до страховика за договором морського страхування на застраховане майно — при страхуванні на повну вартість, і право на частку застрахованого майна пропорційно відношенню страхової суми до страхової вартості — при страхуванні на неповну вартість.

Суброгація істотно відрізняється від регресу. Суброгація — це перехід прав до третьої особи на основі закону. Регрес — це право, що виникає у особи внаслідок платежу. При суброгації до страховика переходить право, що вже виникло (з моменту заподіяння шкоди) у страхувальника. Право регресу — це право зворотної вимоги, що виникає у страховика (регредієнта) до винної особи (регресату) на тій основі, що страховик попередньо провів виконання за страховим зобов’язанням, виплативши страхове відшкодування страхувальникові, тобто право регресу виникає з моменту сплати за третю особу. У зв’язку з цим не можна плутати поняття регресу з суброгацією, тим більше ототожнювати ці категорії, як, наприклад, це роблять деякі дослідники в страхуванні, під назвою суброгації описуючи процес регресу. Головна відмінність регресу від суброгації в тому, що регрес породжує право, а суброгація — це перехід прав, які вже виникли. Остання передбачає збереження основного зобов’язання між страхувальником, з одного боку, й особою, що є відповідальною за збитки, — з іншого. Відбувається лише заміна осіб у зобов’язанні шляхом переходу прав кредитора до іншої особи на основі закону. Тому за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається з моменту виконання основного зобов’язання, а переміна осіб в зобов’язанні не спричинює зміну терміну позовної давності (частина 6 ст. 261, ст. 262 ЦК).

Суброгація дає можливість суб’єктам вибирати момент, коли здійснювати це право: наприклад, після сплати страхового відшкодування чи під час сплати, а також можливі випадки застосування суброгації до виплати страхового відшкодування. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати позов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій частині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою. Обсяг права вимоги не може перевищувати меж реально здійсненої виплати страхового відшкодування (воно може бути менше страхової суми, але не вище) [6, c. 95].

Таким чином, суброгація не передбачає перехід права вимоги до страховика в порядку регресу (в цьому випадку новий кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов’язання в повному обсязі). Право вимоги, що переходить до страховика, здійснюється відповідно до правил, які регулюють відносини між страхувальником (вигодонабувачем) та особою, яка є відповідальною за збитки. Страхувальник (вигодонабувач) повинен передати страховику всі документи і докази та повідомити йому всі відомості, які є необхідними для здійснення страховиком згаданого права. Наприклад, документами можуть бути текст договору, платіжні доручення, квитанції, в тому числі й листування сторін, речові докази тощо. Документи та докази передаються, оскільки без них страховик не зможе реалізувати своє право вимоги.

2. Спори щодо відшкодування збитків у порядку суброгації

Відповідно до цивільного законодавства шкода, завдана майну та особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Страхувальники – юридичні особи та громадяни укладають із страховиками договори страхування як на свою користь, так і на користь третіх осіб. При цьому за класичною схемою в разі настання страхового випадку, зазначеного в договорі страхування, страхова компанія має виплатити страхувальнику суму страхового відшкодування.

Як правило, саме ці відносини і стають предметом дослідження практиків та теоретиків зі страхового права. А що далі? Сума страхового відшкодування, яку виплатила страхова компанія, значно перевищує отримані від страхувальника страхові внески. Цю різницю страхова компанія має якось компенсувати.

Відшкодування шкоди потерпілому можливе у двох випадках: 1) внаслідок невиконання контрагентом потерпілого своїх договірних зобов’язань;

2) внаслідок дій особи, що не пов’язана з потерпілим будь-якими договірними відносинами (деліктна відповідальність).

Якщо дії третьої особи, якими страхувальнику спричинені збитки, є страховим випадком, то у такого потерпілого (страхувальника за договором страхування) є дві можливості відшкодування шкоди: за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди; за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування. Право вибору належить самому потерпілому.

Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. При суброгації нового зобов’язання із відшкодування збитків не виникає — відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.

За результатами вивчення надісланих матеріалів можна зробити висновок, що суди нерідко не розрізняють поняття «регрес» та «суброгація».

Також наявні випадки, коли суди, ухвалюючи рішення за правилами ст. 993 ЦК, одночасно посилаються і на ст. 38 Закону № 1961-ІV, яка передбачає, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право подати регресний позов.

І регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону — ст. 993 ЦК та ст. 27 Закону № 85/96-ВР.

Проте між зазначеними поняттями існують відмінності. За суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов’язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК встановлений особливий правовий режим [8, c. 465].

Регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. При суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі — з моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування, тобто зазнав збитків.

У чинному законодавстві термін «суброгація» у страхуванні застосовується лише в Кодексі торговельного мореплавства (ст. 269), де також обумовлюється перехід прав до страховика за договором морського страхування на застраховане майно.

Розглядаючи такі справи, суди мають встановлювати не лише факти здійснення виплати страхового відшкодування, але й те, чи була застрахована цивільно-правова відповідальність осіб, винних у заподіянні збитків, до яких заявлено позов та в якому розмірі.

У порядку суброгації страховик може стягнути із заподіювача шкоди лише ту суму, яку він сам виплатить страхувальнику. Тому, якщо страхове відшкодування лише частково погашає спричинені потерпілому збитки, то до заподіювача шкоди є можливість пред’явлення двох вимог:  перша — вимога страховика в розмірі виплаченого потерпілому страхового відшкодування, друга вимога — потерпілого в розмірі тієї частини завданої шкоди, яка не була покрита страховим відшкодуванням. Заподіювач шкоди може висувати проти страховика лише ті вимоги (заперечення), які він має до потерпілої особи.

При суброгації до страховика переходить лише частина вимоги страхувальника до заподіювача шкоди, яка дорівнює розміру страхового відшкодування. Таким чином, розмір страхового відшкодування має визначатися за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не вправі вимагати від заподіювача шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику з порушенням умов договору страхування. Якщо розрахунок здійснювався за іншими правилами, ніж зазначено в договорі страхування, то при визначенні розміру вимоги страховика, який підлягає задоволенню, до заподіювача шкоди із суми, виплаченої страховиком страхувальнику, виключається виплата, не передбачена договором [7, c. 75-76].

Слід зазначити, що у порядку суброгації страховик не має права вимагати відшкодування вартості експертизи у зв’язку з тим, що такі витрати страховика не є страховим відшкодуванням, а спрямовані на визначення розміру збитків. Ці витрати належать до звичайної господарської діяльності страховика і не підлягають стягненню з особи, яка відповідальна за спричинену шкоду.

Крім того, особа, відповідальна за збитки, відшкодовані у результаті страхування, не відповідає за прострочення, яке допустив страховик.

Таким чином, страхувальник не має права вимагати від особи, відповідальної за шкоду, сплати процентів за прострочення страховика, який несвоєчасно виплатив відшкодування. Тому таке право не може перейти в порядок суброгації.

Проценти виплачуються страховиком через несвоєчасне виконання ним власного зобов’язання перед страхувальником і не можуть бути стягнуті у порядку суброгації.

Слід також зазначити, що оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов’язанні, та, враховуючи, що відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, відповідно, при укладенні договору особистого страхування у страховика немає правових підстав для стягнення виплаченого страхувальнику (вигодонабувачу) страхової виплати у порядку суброгації. Тобто суброгація може застосовуватися лише до майнового страхування [5, c. 87].

Висновки

Отже, згідно ст. 993 ЦК України, до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої становить господарська (підприємницька) діяльність з використанням різних форм власності, та механізму державного регулювання відносин у сфері економіки потреба суб’єктів господарської діяльності у захисті своїх майнових прав та охоронюваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає.

Інтерес у створенні адекватного розвиненим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб’єкти господарювання, а й держава, яка заінтересована у страховому захисті державного майна. Ці питання вирішуються шляхом впровадження в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування.

Слід зазначити, що сам перехід права звернення до винуватця з позовом про відшкодування збитків не обумовлюється передачею спеціальних документів (договорів, листів, доручень), а здійснюється на підставі прямої вказівки закону.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996. – 43 с.
2. Закон України «Про страхування» // Урядовий кур’єр. – 1996. – 18 квітня.
3. Законодавство України про страхування // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. – № 4. – 368 с.
4. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про страхування»» // Голос України. – 2002. – 14 жовтня.
5. Бабенко В. Канали розподілу страхових послуг у промислово розвинутих країнах // Економіка України. – 2006. – № 7. – С.82 – 87.
6. Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа. – К.: Знання, 1997. – 216 с.
7. Жабинець О. Державне регулювання страхової діяльності в Україні: Дис… канд. екон. наук: 08.02.03 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2005. — 198арк.
8. Осадець С.С. Страхування. – К.: КНЕУ, 2002. – 528с.