Перегляд класичної моделі світорозуміння у ХІХ на початку ХХ ст.
Вступ
Актуальність теми. Усі світи і форми у цьому розумі існують завжди різними його рівнях (це видно навколишнього нас світу — усе, що ми що зазнали). Людина народжується над порожньому світі, все існує перед ним, він пізнає те і це відкриває нове. Людство планети зароджується над порожній всесвіту, все світи існують перед ним, воно пізнає свою планету і це відкриває нове. І на цьому рівні, зараз, у людини, свідомість починає усвідомлювати себе розумом, саме зараз потрібно, в таких межах у людини, його свідомості відкриваються таємниці світобудови. Саме від цього рівня, з форми людини рух свідомості дорогою до досконалості стає усвідомленим. Шлях досконалості нескінченний, вдосконалюється як свідомість, а й форми і світи.
Світогляд — найважливіший феномен духовності особистості і суспільства. Він є сукупністю їх поглядів, оцінок, принципів, переконань та ідеалів, що відображають найзагальніше бачення і розуміння світу, місце людини в ньому і разом з тим життєвих позицій та програм поведінки людей, їх вчинків.
У світогляді в узагальненому вигляді представлені пізнавальна, ціннісна і поведінкова системи людини. Його об’єктом в світ у цілому, а предметом та основним питанням — взаємовідносини світу природи і світу людини.
За змістом світогляд — це сукупність поглядів, уявлень, переконань та ідеалів людей: природничо-наукових, філософських, соціальних, економічних, політичних, правових, моральних, естетичних, релігійних тощо. Вони виявляються у самосвідомості особистості та суспільства, в їх ціннісних орієнтаціях, соціальних установках, життєвих планах та будь-якій діяльності. Головне у світогляді — узагальнені буденні, або життєво-практичні, професійні та наукові знання. Отже, проблема зрілості світогляду в цілому є проблемою рівня духовності особистості та суспільства.
Тому мета нашого дослідження – розглянути перегляд класичної моделі світорозуміння у ХІХ на початку ХХ ст.
Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:
— розглянути класичні та некласичні філософські вчення у XIX – поч. ХХ ст.;
— охарактеризувати класичну модель філософії ;
— дослідити переосмислення класичної моделі філософії;
— проаналізувати виникнення некласичних філософських учень ;
— виявити передумови становлення філософії марксизму, її основні ідеї;
— вивчити концепцію матеріалістичної діалектики, її зміст ;
— дослідити вплив марксистської філософії на інші філософські доктрини;
— простежити кінець європейської класичної філософії.
Розділ 1. Класичні та некласичні філософські вчення у XIX – поч. ХХ ст.
1.1. Класична модель філософії
Класична німецька філософія кінця XVIII — початку XIX ст. відіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії XVII-XVIII ст. Історичне досягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвинутого вигляду діалектика набуває у Гегеля, в методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно — ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом з матеріалізмом Фаєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.
Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції у філософії, що можна позначити як класична модель [5, c. 89].
Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, із середини XVII до середини ХІХ ст. Для даної філософської традиції характерними стали наступні риси:
♦ уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної дійсності та духу;
♦ принципова установка на раціональну пізнаванність світу, якими не були б самі умови досягнення істини. В ситуації такого панування розуму людина виступає як конструктивний мислячий першопочаток, без урахування її особистісних характеристик;
♦ установка на систематичність як представленість таких всеоб’ємлючих філософських систем, які включають в себе все, що на данному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;
♦ сприймання світу в цілому як проникнутого ідеєю гармонії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура та міра;
♦ інтенція суб’єкта пізнання на рефлексивне осягнення власних прийомів та методів пізнання, на перетворення пізнаючого мислення у центральний об’єкт метафізичних досліджень;
♦ нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, що полягає у доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням та його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності;
♦ просвітницький пафос класичної філософії, що зумовлювався націленістю мислителів на повчання людей, які сприймались як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань;
♦ відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філософській системі, підміняючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;
♦ цілеспрямований пошук такого роду буття, який створює засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціонального пізнання з єдиних позицій — ось дійсна мета існування спекулятивної метафізики;
♦ відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській та спекулятивній) двох базових гносеологічних установок — раціоналістичної та емпіричної, хоча всі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву [8, c. 109-110].
1.2. Переосмислення класичної моделі філософії
У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу — розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. Заперечуються як непотрібні для людини, як не значущі для смислу її життя існуючі засоби та методи пізнання і будь-яка теорія пізнання взагалі, відбувається своєрідний «бунт проти розуму».
В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового некласичного типу філософствування; ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Як критерій філософствування висувається принцип тісного зв’язку з індивідом, його відчуттями, настроями, переживаннями, З безутішною і безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання, які були провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної філософії, заступає проблема людського існування. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття.
Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного «ірраціоналістичного гуманізму», які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер ЇЇ вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: «філософію мислення» замінює «філософія життя».
«Філософія життя» як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844 — 1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859—1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833—1911; Георг Зіммель, 1858—1918; Освальд Шпенглер, 1880 — 1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції [6, c. 114-115].
Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.
Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття «воля до влади». Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем «волі до влади»; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та «волі до влади»; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі «Так говорив Заратустра».
Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури.
У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього — це «доля», «душа» культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці «Присмерк Європи» Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого — відокремлений від інших культурних утворень. Це означає, вважає Шпенглер, що єдиної культури не існує. Він виділяє 8 культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполлонівську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. Кожному культурному утворенню, за Шпенглером, наперед визначені часові рамки, які залежать від внутрішнього життєвого циклу. Коли культура вмирає, вона перероджується в цивілізацію. Існування та співіснування культур є свідченням не єдиного процесу світової історії, а єдності проявів життя у Всесвіті. Ідеї Шпенглера щодо культурного процесу заклали основи сучасної філософії культури [7, .c 164-165].
У чому ж причина такої радикальної зміни ставлення філософії другої половини XIX ст. до науки і розуму? Чим пояснити поширення концепцій, які заперечують розум і наукове пізнання? Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації. Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, — таким є соціально-психологічний грунт для поширення ірраціоналістичних настроїв.
У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями, що абсолютизують зміст нерозумових змін психіки людини, слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанського вчення «нових філософів» у Франції), франкфуртську школу, герменевтику. Ірраціоналізм філософсько-історичних побудов у західній філософії виявляється вже в самому запереченні об’єктивних законів історичного прогресу і в утвердженні пріоритету випадкового і виключно індивідуального в історії.
Антикласичними орієнтаціями не обмежується розвиток західної філософської думки кінця XIX — початку XX ст. Їм завжди протистояли філософські течії, які захищали класику. В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання, на обмеженні самого пізнання сферою досвіду і на відмові онтології в статусі наукової дисципліни, на визнанні апріорних норм як таких, що обумовлюють процес пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген (1842-1918), П.Наторп (1854-1924), Е.Кассірер (1874 — 1945) та Баденською (Фрейбурзькою): В.Віндельбанд (1848-1915), Г.Ріккерт (1863-1936).
У цей же період формується і неогегельянство, для якого характерним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер (1884 — 1974), Б.Кроче (1866-1952), Ф.Бредлі (1846-1924), Дж.Коллінгвуд (1889-1943), Дж.Ройс (1855-1916), Дж.Джентіле (1875-1944) [1, c. 124-125].
Будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного розвитку та органічного зв’язку з філософськими концепціями XIX ст. Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв’язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст.
Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є: по-перше, звернення до суб’єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.
Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, релігійна; по-третє, позитивістська.
Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого мислення [3, c. 87-88].
Розділ 2. Виникнення некласичних філософських учень
2.1. Передумови становлення філософії марксизму, її основні ідеї
Філософія Карла Маркса — це, по-перше, вищий рівень і завершення німецької класичної філософії, а звідси — вершина і кінець тієї європейської філософської думки, яка була розпочата в античності. Після Маркса і в особі Маркса європейська філософська думка розриває рамки своєї, так би мовити, європейськості, і виходить на арену світової філософської думки. Будучи породженням специфіки античної філософії, філософія Маркса стала приналежністю світової філософської думки. Філософія Маркса виявилася здатною органічно втілитися у філософські та культурні традиції не європейської культури, розвиватися в нових для неї умовах (в Індокитаї, на Близькому Сході, серед тюркських народів і т.п.) і в той же час залишатися самою собою. Для людства, яке починало жити глобально, найбільш придатною філософією виявилася саме та філософія, основи якої були закладені Карлом Марксом. За аналогією можна сказати, що в середовищі філософії марксизм є тим, чим в середовищі релігій є християнство. Це — по-перше.
По-друге — Маркс вивів свою філософію за рамки чистого теоретизування та органічно пов’язав її з потребами життя, практикою. Метод викладу світоглядної думки Гегелем він називає «Фехтувальним мистецтвом» (З ранніх творів, стор 12) і робить для себе висновок: «Філософи лише по різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб його змінити» («Тези про Фейєрбаха», Соч., т. 42, стор 266). Зміни світу Маркс пізніше і на все життя пов’яже з революційним перетворенням, яке має здійснити пролетаріат. А тому місію своєї філософії Маркс вбачав у тому, щоб вона підготувала і спонукала робочий клас до революції. «Ідеї стають матеріальною силою, коли вони опановують масами», — писав він. Для оволодіння масами філософські ідеї належало зробити доступними для цих мас. Виходячи з цього, марксистська філософія стала надбанням не вишуканою інтелігенції, не кабінетних мислителів, НЕ студентських аудиторій, а найширших верств населення, руками і думкою яких створюються абсолютно всі матеріальні і духовні блага суспільства. «Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю «, — писав молодий Маркс (Тв., т. 1, стор 422). У результаті, філософія Карла Маркса набула такого поширення в масах, якого не знала і до цього часу не знає жодна філософія в світі. Марксизм, будучи філософією і залишаючись нею, в той же час став світоглядом знедолених мас. (Видатний політичний діяч сучасної Росії Явлінський – народився у Львові — зло і влучно назвав комунізм (марксизм) педикульозом бідняків. А бідняки, які знаходяться на межі животіння, і зараз складають 80% населення земної кулі — понад 4 млрд. чоловік. Отже, у філософії Маркса було, є і ще довго буде живильне середовище в масах.) [4, c. 194-195]
Філософія Карла Маркса, по-третє, продуктивно-критична до всієї філософської спадщини. Марксизм зробив органічною складовою частиною свого світогляду всі ті досягнення чужої філософської думки, які збігалися з його принципами і піддав нещадній критиці все те, що суперечило цим принципам. У цьому плані Маркс — і особливо його послідовники! — знадходили і знадходяться пропорційно відносинам Ісуса Христа до свого Бога Отця: «Вся, єліко іметь Отец, моя суть … І моя вся — твоя суть, і твоя — моя» (Євангеліє від Іоанна, 16:15; 17:10). З цього приводу В. І. Ленін з властивою йому гіперболізацією і пієтетом до Маркса говорив: «Все те, що було створено людською думкою, Маркс переробив, піддав критиці, перевірив на робітничому русі, і зробив ті висновки, яких обмежені буржуазними рамками або пов’язані буржуазними забобонами люди зробити не могли «(» 3адачі союзу молоді «. Твори, т. 31 р., стор. 262).
Філософія Карла Маркса, по-четверте, виявилась відкрита до новизни і критичною до самої себе. Марксизм чуйно реагував і реагує на новітні наукові досягнення, на нові і змінні віяння в соціально-політичному житті. Наукові концепції дарвінізму, генетики, квантової фізики, кібернетики, космології і всі інші, які створювалися після появи марксизму, незмінно оголошувалися черговим підтвердженням вчення Карла Маркса. А політична кон’юнктура завжди домінувала в практичній діяльності марксистської партії. При черговій ломці букви марксизму І. В. Сталін говорив: «Марксизм — не догма, а керівництво до дії». Таким чином, марксизм має можливість залишатися самим собою і одночасно з цим бути постійно сучасним. (Як співалося у пісні: «Не розлучуся з комсомолом, буду вічно молодим «.)
Філософія Карла Маркса, нарешті — по-п’яте, в історичних реаліях не завжди досягала тих кардинально відмінних від попередніх філософій особливостей, які були закладені в її фундамент самим засновником. Як то спостерігається в будь-якому напрямку (школі послідовників), філософія Карла Маркса не уникла догматизації, епігонства, вульгаризації, ревізіонізму. Причому всі ці відхилення в марксизмі стали проявлятися ще за життя і активної творчої діяльності самого Карла Маркса, що одного разу дало йому підстави в серцях заявити: «Я — Маркс, але не марксист». Пізніше Енгельс, Каутський, Плеханов, Ленін називали не по розуму старанних і тупих марксистів «попами марксистського приходу» [10, c. 183-185].
На сьогоднішній день марксистська філософія є завершеною і внутрішньо гармонійної системою світоглядних теоретичних знань. Забігаючи наперед, В. І. Ленін писав: «Вчення Маркса всесильне, тому що воно вірне. Воно завершене і струнке, даючи людям цілісний світогляд, яке непримиренний до будь-яких забобонів, до будь-якої реакції або захисту буржуазного гноблення».
У наявній марксистській літературі можна знайти відповідь на всі проблеми філософських знань, на всі проблеми світогляду людини і суспільства. Подібної філософії ніколи не було в минулому, немає її поза марксизму і зараз. Це зовсім не означає, що все поза-марксистської філософії і світогляду є помилковими. Як ми вже знаємо з курсу Філософської пропедевтики, вихідні позиції кожного світогляду беруться як дані (Суб’єктивний ідеалізм: «Світ дається людині лише в його відчуттях». Матеріалістичний монізм: «Існує тільки матерія та її прояви або продукти «. Агностицизм:» Ми не знаємо, на скільки наші знання відповідають реальному стану речей і чи відповідають взагалі «. Скептицизм:» Щоб не помилитися, потрібно все піддавати сумніву «. Знамените Декарта:» Cogito, ergo, sum «…) і ніяким чином не можуть бути теоретично, філософськи, доведені. Тому рівне теоретичне право на існування мають і матеріалізм, і ідеалізм, і теїзм, і атеїзм … і Бог там знає ще що. Тим не менш, ні одне з них не має такого міцного практичного і завершеного теоретичного фундаменту, як марксизм. Це пояснюється, перш за все, тим, що на користь марксизму за умов необмеженої соціально-політичної підтримки працювала величезна кількість дипломованих і талановитих філософів останнього, найбільш розумного 20-го століття. Це той випадок, коли щодо успіхів філософської школи доречно згадати відоме гасло Сталіна і сучасних бізнесменів Японії: «Кадри вирішують все!» Велике значення мала також націленість марксизму на науку, науково-технічний прогрес і соціальний розвиток. У цих умовах марксизм став «просто світоглядом, який може знайти собі підтвердження і проявити себе не в якійсь особливої науці наук, а в реальних науках «(Фрідріх Енгельс. Анти-Дюрінг, стор 130).
Б. Основною складовою частиною змісту марксистської філософії є Діалектичний матеріалізм. Сутність його полягає в тому, що «його підхід до явищ природи, його метод вивчення явищ природи, його метод пізнання є діалектичним, а його тлумачення явищ природи, його розуміння явищ природи, його теорія — матеріалістичним «, — писав Й. В. Сталін (Короткий курс історії ВКП (б), стор 99-100) [12, c. 175-176].
Як справедливо відзначає той же Сталін, Маркс і Енгельс «раціональне зерно» для своєї діалектики взяли у Гегеля і пристосували її до своєї філософії, надавши цій діалектиці «сучасний науковий вид «(там же, стор 100). Що ж стосується матеріалізму, то за справедливими словами того ж Сталіна,» Маркс і Енгельс взяли з матеріалізму Фейєрбаха його «основне зерно», розвинули його далі в науково-філософську теорію матеріалізму».
2.2. Концепція матеріалістичної діалектики, її зміст
Діалектико-матеріалістична філософія, основи якої були закладені К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (1820-1895), увібрала в себе суттєві досягнення попередньої філософської думки, починаючи з ідейної спадщини філософів Стародавньої Греції та закінчуючи працями мислителів XVIII — початку XIX ст. Особливо великий вплив на формування їх філософських поглядів зробили Г. Гегель і Л. Фейербах, що вони самі неодноразово підкреслювали. Однак створена ними філософська теорія істотно відрізняється від всіх попередніх навчань перш за все тим, що в ній дуже тісно пов’язані між собою філософські ідеї з політико-економічній та науково-соціальної сторонами світогляду. Ця цілісність, взаємообоснованість складових частин світогляду (філософії, політекономії, теорії соціалізму) багато в чому пояснює те значний вплив, яке надавало це вчення на розвиток суспільних процесів у світі.
Діалектико-матеріалістична філософія виникла в середині 40-х років, XIX в., коли в низці країн Західної Європи вже утвердився капіталізм. Завоювання політичної влади буржуазією проклало дорогу його прискореному розвитку. Наслідком цього стало, з одного боку, бурхливий розвиток великої машинної індустрії, а з іншого — формування промислового пролетаріату. Однак величезний зростання продуктивності праці і суспільного багатства аж ніяк не супроводжувався поліпшенням становища трудящих мас. Посилення експлуатації, збіднення, погіршення економічного стану викликали невдоволення робітників. Виступи робітників проти свого пригнобленого положення все частіше приймали форму страйків, стихійно спалахують збройних виступів. Такі були повстання ліонських ткачів у Франції (1831 та 1834 рр..), Сілезьке повстання ткачів у Німеччині (1844 р.), в Англії в 30-40 роках XIX ст. розгорнулося перше масове пролетарський рух — чартизму. На тлі цих подій і виникає діалектико-матеріалістична філософія, створена К. Марксом і Ф. Енгельсом. [9, c. 212-213]
Великий вплив на формування нової філософії надали важливі наукові відкриття в галузі природознавства, зроблені в XIX ст. (Відкриття закону збереження і перетворення енергії, відкриття клітинної структури живих організмів, створення Ч. Дарвіна еволюційного вчення і т. д.), які дозволили обґрунтувати діалектико-матеріалістичний підхід до пояснення розвитку природи. Всі ці та багато інших відкриття у природознавстві мали велике значення для формування діалектичного матеріалізму.
На початку своєї наукової та суспільно-політичної діяльності К. Маркс і Ф. Енгельс стояли на позиціях гегелівської діалектики, примикали до так званих молодих гегельянців. Але вже в цей період, тобто до 1842 р., вони негативно ставляться до метафізичної системі ідеалізму Гегеля, до його консервативним політичним поглядам.
Еволюція поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса в новому напрямі особливо яскраво виявляється після їхньої зустрічі в Парижі у 1844 р. З цього часу починається їх спільну працю по створенню нового світогляду, який принципово відрізняється від всіх попередніх філософських навчань як за своєю соціальною суті, так і за ідейним змістом і своєї ролі у розвитку суспільства.
Що ж власне нового було в цьому вченні?
Цю теорію відрізняє від всіх інших філософських вчень, насамперед, те, що в ній вперше в історії філософської думки органічно поєднується діалектика з науковим матеріалізмом. У попередньої філософії матеріалізм і діалектика були відірвані один від одного і навіть використовувалися для боротьби один з одним. Так, наприклад, Гегель використовував діалектичний метод для боротьби з матеріалізмом, а Фейєрбах разом з ідеалізмом Гегеля відкидав і діалектику.
Діалектичний матеріалізм розглядає світ, все існуюче в ньому як матерію в її різноманітних проявах. Матерія існує незалежно від свідомості і знаходиться в постійному русі, зміні та розвитку. Будучи властивістю високоорганізованої матерії, свідомість здатна давати правильне відображення дійсності, пізнати світ, надати об’єктивну істину.
У новій філософії матеріалістична діалектика застосована не тільки до розвитку природи і суспільства, а й до пізнання, до розвитку науки. Пізнання — це процес, який має складний, діалектичний характер, процес, в ході якого відбувається перехід від незнання до знання, від знання часткового, неповного до знання більш повному і глибокому. Вперше в історії філософії в основу теорії пізнання була покладена практика.
Філософські системи в минулому часто ігнорували позитивні знання про природу і суспільство, заміняючи наукові відомості вигадкою. Нова концепція доводила, що філософія не є «наукою наук» або «наукою над науками». Діалектичний матеріалізм — це наука, яка вивчає корінні питання співвідношення матерії і свідомості і самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Досліджуючи найбільш загальні закони розвитку світу, діалектико-матеріалістична філософія виступає наукової методологією приватних наук. Маркс і Енгельс з матеріалістичних позицій підійшли до пояснення не тільки природи, а й історії суспільства. Передує матеріалізм не був послідовним, завершеним. Його представники виходили з матеріалістичних принципів у поясненні явищ природи і ідеалістичних — суспільного життя [8, c. 628].
У новій філософської теорії послідовно поширюється матеріалізм на пізнання суспільства, його історії, доводиться, що в розвитку суспільства визначальними чинниками є не духовна діяльність, не свідомість людей, а матеріальні умови їх життя, виробництво матеріальних благ і складаються на цій основі економічні відносини. По-новому в діалектико-матеріалістичної філософії вирішене питання про роль суспільно-історичної практики. Головна, фундаментальна ідея полягає в тому, що практика вихідна (первинна) по відношенню до всього духовного світу, культурі. . Практика носить суспільний характер, її немає поза спілкуванням і зв’язків між людьми. Практика носить історичний характер, вона полягає в безперервному перетворенні людьми навколишніх умов. І саме в історичній практиці в кінцевому рахунку вирішуються всі ті теоретичні проблеми, які мислителям здаються виключно справою філософського розуму.
З виникненням нової філософії докорінно змінився погляд на завдання філософії. Якщо раніше філософи вважали головним своїм завданням пояснення світу, його пізнання, то діалектико-матеріалістична філософія своїм головним завданням вважає не тільки пояснення і пізнання світу, але і його зміна, перетворення. Вона виступає в якості методу пізнання дійсності, її перетворення.
Багато філософів минулого вважали, що їх системи висловлюють абсолютну істину. Таку точку зору розвивав, наприклад, Гегель, який оголосив свою філософську систему абсолютної істиною. На відміну від подібних поглядів творці нової концепції вважали, що їх філософське вчення не є істиною в останній інстанції, що вона неминуче буде змінюватися, уточнюватися, збагачуватися в ході розвитку науки і суспільної практики [4, c. 192].
2.3. Вплив марксистської філософії на інші філософські доктрини
Суспільство виникло стихійно і розвивається в залежності від розвитку виробничих сил і практики. Стихійно формується класовий поділ — в залежності від володіння виробничими силами. В різних типах суспільства виникає підкорення одних людей іншим, а в капіталістичному суспільстві — підкорення людей речам. Капітал виникає внаслідок того, що власник засобів виробництва оплачує робітнику лише частину вартості його труда, інша частина складає його прибуток. Класовий поділ породжує ідеологію, що є викривленою формою суспільної свідомості й виражає інтереси експлуататорського класу. Щоб звільнити людину від експлуатації, суспільство має революційним шляхом перейти до суспільної форми власності.
Науковий соціалізм — вчення Маркса про революційний перехід до нового безкласового суспільства, в якому відсутні пригноблення та експлуатація. Суб’єктом революції виступає пролетаріат.
Розвиток суспільства Маркс вбачає у зміні суспільно-економічних формацій — iсторичних типів суспiльства, що визначаються способом виробництва і складаються з базису та надбудови.
Базис — сукупнiсть iсторично сформованих виробничих вiдносин, якi вiдповiдають рiвню розвитку продуктивних сил суспiльства.
Економiчний базис визначає тип суспiльно-економiчної формацiї. Надбудова — сукупнiсть суспiльних явищ, породжених економічним базисом, полiтичнi, правовi, фiлософськi, етичнi, естетичнi, релiгiйнi iдеї, а також заклади та установи, дiяльнiсть яких не пов’язана з виробництвом матерiальних благ.
Маркс видiляє три суспiльно-економiчнi формацiї:
— первинну (або первiснообщинну, докласову),
— вторинну, засновану на приватнiй власностi (класову з рiзними способами виробництва: античним, азiйським, феодальним та капiталiстичним),
— комунiстичну безкласову.
Зміна економічної формації відбувається внаслідок виникнення протиріччя між наявними виробничими силами суспільства з виробничими відносинами та відносинами власності, ця суперечність долається соціальною революцією. Зміна формації не поступова, а стрибкоподібна, революційна, характеризується загостренням класової боротьби і суспільних протиріч. Зміни в базисі суспільно-економічної формації приводять до поступових змін у надбудові.
Напрямок філософської думки, представники якого прагнуть критично переосмислити ідеї Маркса та Енгельса, поширити їх на трактування сучасного суспільства, активно протиставляючи тоталітаристському ленінському варіанту марксизму. Засновники: Д. Лукач, К. Корш, А. Грамши. [10, c. 135]
Основні напрямки дослідження
— детально розробляють категорію відчуження та гуманістичні ідеї Маркса;
— переосмислюють діамат, повертаючись до гегелівської діалектики (негативна діалектика Адорно);
— заперечують революційну роль пролетаріату;
— активно критикують тоталітаризм, намагаються виробити стратегію подолання ідеології на основі раціонального мислення;
— формулюють ідею кінця історії.
Діалектико-гуманістичний напрямок західного марксизму основну увагу приділяє гуманістичним ідеям Маркса, опирається на розуміння пріоритету особистості перед суспільством.
— франкфуртська школа (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, пізніше Ю. Хабермас) — збірна назва для філософських вчень мислителів Франкфуртського інституту суспільних досліджень, які опиралися на марксистську концепцію; детально розглядають проблеми сучасного суспільства як споживацького, аналізують питання ідеології, тоталітаризму, масової культури, технізації та культу споживання.
— фрейдомарксизм (В. Райх, Г. Маркузе, частково Е. Фромм): суміщають марксистське розуміння суспільної сутності людини з вченням Фрейда про біологічну детермінацію психіки несвідомими потягами;
— екзистенціалістський марксизм (К. Касторіадіс, К. Лефор, частково Ж.-П. Сартр): розглядають проблему відчуження, сутність людини та відновлення цілісності буття людини в суспільстві.
Сцієнтистський марксизм як філософський напрямок формується на основі прагнення сформулювати марксистське вчення на високому науковому рівні та очистити його від зайвих філософствувань.
— структуралістський марксизм (Л. Альтюссер, Д. Лекур): здійснюють спробу науково сформулювати марксизм; розробляють ідеологічний компонент вчення та вчення про “приховані суспільні структури” і “ідеологічну наддетермінованість”, що визначають особистість і суспільний розвиток;
— аналітичний марксизм (Дж. Коен, Е. Райт): розробляють суспільне вчення Маркса на основі наукових методів; розвивають макрорівневі (базис та надбудова) та мікрорівневе (індивіди) розуміння суспільства [1, c. 246].
2.4. Кінець європейської класичної філософії
В особі німецької класичної філософії європейська філософія закінчила свій розвиток на тих засадах, які були закладені ще в античній філософії. Вона в цей час вичерпала свої внутрішні можливості. Це, по-перше. А по-друге, — вона зіткнулася з таким рівнем розвитку науки, ідеології та культури, принципів якої не припускала наука, ідеологія і культура античності. І, нарешті, всі парадигми духовного життя Європи другої половини 19 століття набували загальнолюдські риси. Дослідники історії філософської думки говорять, що філософія з кінця 19 століття вступила в смугу кризи свого розвитку. Якщо це і так, то зі свого боку скажімо, що це була криза зростання і переходу європейської філософії в нову якість. Правда, ця якість набула діалектичний конфлікт з тими параметрами філософії, які існували до цих пір. Видні українські філософи І.В. Бичко та В.Г. Табачковський і інші про це пишуть так: «У цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами філософствування. Традиційно просвітницькому об’єктивізму (Тепер) протиставляється суб’єктивізм, раціоналізму — ірраціоналізм, фаталістично забарвленого детермінізму — волюнтаристський лібертизм, механічної унітарності буття — «вітальний» універсам, «життєвий порив», «підсвідомі потягу», активні «вибухи» волі».
У наше завдання не входить аналіз чи хоча б опису цієї кризи і переорієнтації європейської філософської думки. Ми це, просто, побачимо на прикладі докорінної зміни філософського змісту теорії пізнання зазначеного часу.
Більшість філософів з кінця 19 століття і до теперішнього часу обмежують свою творчість тлумаченням філософії своїх великих попередників і нічого принципово нового в скарбницю філософської думки не вносять. Це стосується в першу чергу численних шкіл неокантіанства і неогегельянства, які нічого принципово нового не сказали, в усякому разі, в області теорії пізнання. Інші ж, почавши самостійно вирішувати проблеми гносеології, не зробили значного впливу на нове дослідження в цій області. А ще деякі, з числа значних і модних, своїм оригінальним філософським вченням про те, що світ є воля і уявлення (Шопенгауер); що філософія — це ні що інше, як життєвий порив (Анрі Бергсон); що єдино істотним для філософії є вирішення проблеми існування, екзистенції, і сенсу людського життя (екзистенціалізм) або підготувати грунт до появи надлюдини (Ніцше) взагалі знімали проблему гносеології з філософського обговорення. Великий філософ екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії, французький письменник і філософ Альберт Камю (Albert Camus, 1913-1960), наприклад, писав: «У світі немає остаточного і останнього сенсу … Ми закинуті в цей світ, в цю історію, ми обмежені і смертні; на питання про мету існування, про сенс всього існуючого наука не дає якої б то не було відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки — запропоновані нею відповіді не є раціональними доказами, але актами віри «. І ще: «Найважливіші істини щодо самого себе людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але тільки за допомогою почуттів, які як би зсередини висвітлюють його існування, буття в світі » [5, c. 347-348].
Висновки
Отже, в кінці XIX — на початку ХХ століття у розвитку марксизму визнаними авторитетами були лідери Інтернаціоналу — А. Бебель, К. Каутський, П. Лафарг, Е. Бернштейн, Г. В. Плеханов та ін. Вони дуже багато зробили для поширення , популяризації та пропаганди нової філософії.
Істотний внесок у подальший розвиток діалектико-0матеріалістіческой філософії вже в нових історичних умовах вніс В. І. Ленін. Він рішуче виступав проти догматичного підходу до філософії, сміливо відкидав положення, вірні для свого часу, але втратили значущість в умовах, що змінилися.
Діалектико-матеріалістичного концепція справила великий вплив на подальший розвиток філософської думки як в нашій країні, так і за кордоном . Проте історична доля цієї спадщини виявилася складною, а часом і драматичною. У період культу особи Й. В. Сталіна та й надалі ідеологічне виправдання порочної економічної, політичної, соціальної практики постійно здійснювалося на основі декларованої граничної поваги до діалектико-матеріалістичного вчення. Однак насправді багато ідей рішуче спотворювалися, більше того, на практиці часом діяли навіть всупереч теорії.
Список використаної літератури
- Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
- Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
- Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
- Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
- Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
- Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
- Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
- Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
- Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
- Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
- Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.