ВСТУП

Актуальність теми. Народні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури і однією з традиційних базових галузей народного мистецтва українців. Народна творчість входить до єдиної національної культурної спадщини через збереження духовних здобутків українського народу, його кращих традиційних цінностей. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існують школи традиційного народного мистецтва. Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.

Організаційно народні художні промисли України пройшли складний шлях реформувань. Станом на 1 січня 1991 р. Республіканське об’єднання народних художніх промислів – Укрхудожпром – об’єднував 5 художньо-виробничих об’єднань, 3 заводи, 18 фабрик художніх виробів, у складі яких в окремих населених пунктах діяло понад 100 філій, цехів та бригад майстрів народних художніх промислів. На підприємствах Укрхудожпрому працювало понад 27 тисяч чоловіків, з них 8 тисяч надомників. Обсяг виробництва продукції народних художніх промислів сягнув 180 млн карб (близько 200 млн дол. США за тодішнім офіційним курсом). Продукція Укрхудожпрому експортувалась у більш як 20 країн світу. У структурі Укрхудожпрому була створена мережа фірмової торгівлі – 10 магазинів у Києві та в обласних центрах – Полтаві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Вінниці, Сумах – з торговим обігом понад 20 млн. карб. Успішно діяло також Центральне художньо-експериментальне та конструкторсько-технологічне бюро – ЦХЕКТБ та Республіканська постачально-збутова та експортно-імпортна база.

Протягом останніх десятиліть організаційна структура народних художніх промислів деградувала, у більшості регіонів мистецькі осередки занепали, практично втрачено їх матеріально-технічну і сировинну базу. Це призвело до припинення підготовки фахівців у спеціалізованих навчальних закладах, занепали школи майстерності та мистецькі династії. Втрачені традиційні ринки збуту продукції, зруйнована фірмова торгівля. З різних причин частина підприємств збанкрутіла і припинила існування, решта адаптувалась до роботи у ринкових умовах, як, наприклад, ТОВ „Васильківський майоліковий завод”, Центр народного мистецтва „Петриківка” (смт. Петриківка Дніпропетровської області), Решетилівська фабрика ім. Клари Цеткін (смт. Решетилівка Полтавської області), гончарні центри у смт. Опішному (смт. Опішня Полтавської області). Варто зазначити, що поряд з економічними існує низка інших об’єктивних причин, що призвели до кризи народних промислів: урбанізація, міграція молоді до міст, занепад традиційної культури села, зміни у культурних і дозвіллєвих практиках, естетичних смаках сучасних українців.

На даний час актуальною є проблема збереження та розвитку народних промислів як складової національних культурних індустрій. Формування та реалізація ефективної державної політики щодо осередків народних промислів має сприяти їх розвитку як об’єктів культурного туризму, виробників сувенірної та декоративно-ужиткової продукції, осередків естетичного і патріотичного виховання молоді та чинника регіонального розвитку.

Аналізуючи кризовий стан галузі, можна виокремити такі проблеми:

– кількісне скорочення осередків традиційного мистецтва у більшості регіонів України;

– деградація матеріально-технічної бази державних підприємств, що виробляють сувенірну продукцію, твори народних художніх промислів;

– втрата позицій продукції народних промислів на внутрішньому ринку внаслідок суттєвого скорочення реалізаційної мережі сувенірних магазинів;

– неефективність політики державної підтримки народних майстрів, стимулювання роботи їх творчих спілок та об’єднань.

Даний комплекс проблем вимагає від держави цілеспрямованих дій щодо збереження та розвитку народних художніх промислів і має розглядатися як складова державної культурної політики.

Тому мета дослідження є розгляд осучаснення традиційних форм популяризації народних промислів в Україні.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути роль та значення народних художніх промислів;

— охарактеризувати нормативно-правову базу щодо народних художніх промислів;

— дослідити формування  державної  політики щодо підтримки розвитку народних промислів;

— здійснити аналіз традиційних форм популяризації народних промислів;

— проаналізувати значення народних художніх промислів у розвитку туризму

— розглянути стан та перспективи розвитку осередків народних промислів України;

— дослідити можливість використання народних промислів України як чинника розвитку культурного туризму    ;

— виявити перспективи розвитку осередків народних промислів як важливої складової історико-культурної спадщини для розвитку культурного туризму.

Об’єктом дослідження виступає історико-культурної спадщини України для розвитку культурного туризму.

Предметом дослідження є розгляд осучаснення традиційних форм популяризації народних промислів в Україні.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні основи розвитку народних промислів

1.1. Роль та значення народних художніх промислів

На початку XX ст. були створені сприятливі умови для розвитку народного мистецтва і художньої промисловості (машинного виробництва декоративно-ужиткових виробів). Розвивалися меблева, фарфорова, фаянсова, скляна промисловість, з’явилася широка мережа навчальних закладів, які готували фахівців творчих професій.

Нині народні художні промисли — окрема галузь, що випускає вироби побутового й сувенірного призначення.

Витвори народних художніх промислів є своєрідною «візитною карткою» народу або навіть окремого регіону країни. Вони виражають самобутність культури конкретної місцевості, несуть на собі відбиток кращих надбань народного мистецтва.

Народні художні промисли існують майже в усіх регіонах України. Різноманіття видів промислів зумовлене природним середовищем, ландшафтом, у якому розташовані їхні осередки. Так, відомими центрами художньої кераміки є Опішня (Полтавщина), Васильків (Київщина), Косів (Гуцульщина); осередками ткацтва і килимарства є с. Дігтярі (Чернігівщина), Кролевець (Сумщина), Решетилівка (Полтавщина), Хотин (Буковина), Косів і Коломия (Гуцульщина), Богуслав (Київщина), Ганичі (Закарпаття). Художня обробка дерева поширена в регіонах України, багатих на ліси. Високохудожнім декоративним розпилом виробів із дерева славиться Яворів на Львівщині, а виробами з дерева, що оздоблені різьбленням,— Вижниця (Чернігівська обл.). Одним із відомих осередків декоративного розпису є Петриківка на Дніпропетровщині.

Для розвитку українського народного мистецтва, виявлення талантів, обміну досвідом і популяризації народної творчості велике значення мають виставки виробів художньої промисловості й творів народних майстрів. У наш час в Україні існує Національна спілка майстрів народного мистецтва, до якої входять талановиті представники різних видів декоративно-ужиткового мистецтва.

У роки тоталітарного режиму художні ремесла та промисли перебували під постійним наглядом панівної ідеології. Це, зокрема, виявлялося у підпорядкуванні їх певним державним структурам, забороні творення традиційних речей релігійного характеру, що містили в собі національні риси, матеріальному та в інших формах стимулювання народних майстрів до створення в руслі так званої «соціалістичної культури».

Здобуття Україною незалежності, глобальні економічні процеси, до яких вона прилучилася, зумовили потребу реструктуризації підприємств, інших організаційно-виробничих форм у всій сфері художніх ремесел та промислів. Про розуміння державою ролі значення цих форм художньої творчості в успішному розвитку суспільства засвідчують заходи, спрямовані на їх розвиток. Основним з-поміж них є Закон України «Про народні художні промисли». Він регулює правові, організаційні й економічні відносини у галузі народних художніх промислів з охорони, відродження та розвитку народних художніх промислів як важливої складової духовної культури українського народу.

До поширених в Україні художніх ремесел належать вишивання, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство — взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутництво, художнє ковальство, металірство, каменеобробництво, вироблення ювелірних прикрас, розпис тканин, в’язання, мереження, художня обробка шкіри, кістки та рогу, художнє плетіння, прикраси. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.

За умов прискореного науково-технічного прогресу, активних господарських змін навколишнього середовища і процесів урбанізації збереження цінних автентичної культури і народних ремесел цього краю стає важливою умовою і запорукою їх збалансованого та ефективного соціально-економічного розвитку. Перспективність таких територій можлива завдяки розвитку різних видів туризму, зокрема етно- та екотуризму.

Використання центрів народних художніх промислів в туристичній галузі сприятиме як поліпшенню рівня життя сільського населення, яке традиційно займається народними промислами, так і пропаганді і пізнанню народної творчості зацікавленими громадянами України та гостями нашої країни.

1.2. Нормативно-правова база щодо народних художніх промислів

Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існували школи традиційного народного мистецтва.

До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них із 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання.

Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.

Та, як не прикро, без належної підтримки галузі нині прослід-ковується згасання творчої ініціативи народних майстрів, перериваються мистецькі династії. Поодинокі ентузіасти та профільна творча спілка не в змозі протистояти руйнівному потоку [2].

Саме тому охорона, відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів стало одним із пріоритетних обов’язків молодої незалежної української держави [3].

Держава має допомогти в будівництві нових підприємств, музеїв, виставкових залів, салонів-магазинів, творчих майстерень. Вкладені кошти сторицею повернуться Українській державі. Адже таке важливе духовне спілкування людей, глибока повага до традицій та звичаїв свого народу, його мистецтва, дасть змогу відновити перервані зв’язки поколінь [4].

Законодавство України про народні художні промисли базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, Закону “Про народні художні промисли”, інших нормативно-правових актів.

Закон України “Про народні художні промисли” регулює правові, організаційні та економічні відносини у галузі народних художніх промислів, визначає статус суб’єктів народних художніх промислів, засади їх діяльності і спрямований на охорону, відродження, збереження та розвиток народних художніх промислів як важливої складової духовної культури українського народу.

За Законом, народний художній промисел – “творча та виробнича діяльність, метою якої є створення художніх виробів декоративно-вжиткового призначення, що здійснюється на основі колективного освоєння і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості в процесі творчої праці майстрів народних художніх промислів” [5].

З огляду на необхідність збереження автентичності та унікальності народних промислів України, їх охорони та подальшого розвитку Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням схвалив Концепцію Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на 2006-2010 роки.

Концепцією передбачено основні шляхи розв’язання проблеми занепаду розвитку народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачається надання державної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, впровадження нових технологій виробництва.

Втілення положень Концепції створить підґрунтя для планомірного та скоординованого відродження традицій народних художніх промислів, створить умови для подальшого культурного розвитку України та духовного збагачення українського суспільства [6].

Із метою відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів, підвищення ефективності державного управління у сфері збереження традиційних осередків народних художніх промислів, створення сприятливих умов для творчості народних майстрів та на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності, Президент України В. Ющенко підписав Указ від 6 червня 2006 року “Про заходи з відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні”.

Указом центральній і місцевій владі доручено здійснити заходи з відродження національних художніх центрів і центрів народних промислів, зокрема, у містах Богуслав, Косів, селищах Опішня, Петриківка, Решетилівка та ін. Для молодих майстрів передбачено введення щорічних грантів Президента України. Також В. Ющенко доручив уряду спільно з міською владою вирішити питання про створення у Києві Всеукраїнського науково-інформаційного центру з питань розвитку традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів. Уряду також доручено вжити заходів з відновлення традиційних ринків збуту виробів народних промислів. З 2007 року передбачено видання книжкової серії „Скарби народного мистецтва” [7].

1.3. Формування  державної  політики щодо підтримки розвитку народних промислів

Роботи сучасних талановитих митців є спробою відродити здобутки поколінь, славну спадщину наших предків в умовах новітнього традиційного мистецтва України.

Щоб призупинити негативні явища в галузі народних художніх промислів, на всіх рівнях потрібно сприяти відродженню важливих для держави виробництв народних художніх виробів та національного сувеніру збільшенню числа робочих місць вивченню, збереженню і пропаганді культурної спадщини українського народу об’єднанню зусиль органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій і наукових установ для відродження, охорони та збереження народних художніх промислів [3].

Твори народного мистецтва у наш час потребують уваги й охорони. Якщо їх не берегти, то може поступово зникнути це джерело неповторної краси. Художня цінність цих унікальних речей не стала меншою, а, навпаки, із зменшенням їх кількості зростає. Раніше мистецькі якості народних виробів сприймалися невіддільно від їхньої ужиткової функції. Більшість людей, звикнувши до їх краси, сприймала її як щось само собою зрозуміле й звичне, цінуючи їх передусім саме з погляду корисності, практичної придатності для господарства. У наш час функціональність тієї чи іншої речі, зробленої колись чи тепер руками народного майстра, вже не є головною. Цінуються насамперед її естетичні якості, тобто твори народного мистецтва зі сфери матеріальної переходять усе більше у світ духовних цінностей. А для того, щоб відчути і зрозуміти справжню їхню вартість, уже потрібні певні знання про те, як народжуються ті чи інші твори народного мистецтва, чим відрізняються роботи майстрів, що живуть у різних місцевостях. Так само, як знає і цінує народ кращих композиторів, артистів, письменників, художників, він повинен знати і шанувати своїх кращих майстрів, творців вічно прекрасного, молодого й оптимістичного народного мистецтва [1].

Сьогодні, обравши європейський шлях розвитку, наша держава ставить за мету підвищення національно-духовного рівня особистості й створення умов для максимальної самореалізації кожної особистості. Про розуміння особливої ролі народної художньої творчості у житті суспільства свідчить приєднання нашої країни до ряду конвенцій, зокрема це — Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини та Конвенція про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження [3, 4].

Охорона, відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів стали обов’язком держави. Діюча нормативно-правова база України включає цілу низку законів та підзаконних актів, присвячених цим питанням.

З-поміж основних документів — Закон «Про культуру” (2010 р.), що регулює діяльність у сфері нематеріальної культурної спадщини, в тому числі народних художніх промислів та ремесел. Він сприяє збереженню традиційної народної культури, відносячи вироби художніх промислів до культурних благ суспільства. Специфічні правові, організаційні й економічні аспекти окреслює Закон «Про народні художні промисли” (2001 р.), який визначає їх статус, засади діяльності і спрямований на охорону, відродження, збереження та розвиток народних художніх промислів, як важливої складової духовної культури українського народу [5, 6].

Деякі аспекти відносин у царині народних художніх промислів регулюють постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, інші відомчі нормативно-правові акти.

Активізації творчого потенціалу народних майстрів значною мірою сприяють укази та розпорядження Президента України. Серед них — Указ ,Дро державну підтримку культури і мистецтва в Україні” (1998 р.) та ,Дро заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні” (2006 р.) [7, 8].

У липні 2013 року Розпорядженням президента України від 30 липня 2013 року № 261/2013-рп ,Дро призначення грантів Президента України молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва, а також молодим письменникам і майстрам народного мистецтва для створення і реалізації творчих проектів” було призначено гранти майстрам народного мистецтва: Ю. Кляшторному — майстру художньої обробки металу для створення проекту „Клейноди” на базі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, у розмірі 42 тисячі гривень; О. Пілюгіній — майстру килимарства для створення проекту ,,Г етьманський килим” на базі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, у розмірі 40 тисяч гривень; О. Пожоджук — майстру художньої вишивки для створення проекту „Народний жіночий стрій Київщини” на базі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, у розмірі 38 тисяч гривень [9].

Існуюча щорічна практика надання зазначених грантів, а також стипендій (надаються згідно із Положенням про стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва, 2011 р.), свідчить про актуальність механізмів конкурсної, грантової підтримки митців та мистецьких проектів [10].

Функції щодо формування державної політики у галузі культури і мистецтва покладено на Міністерство культури України, яке покликано забезпечувати сталий розвиток народних художніх промислів шляхом підтримки та пропаганди серед широких верств населення багатовікових традицій народного мистецтва України.

У своїй діяльності Мінкультури активно співпрацює з такими інституціями, як Національна спілка художників України, всеукраїнські творчі спілки, громадські організації. Провідна ж роль належить Національній спілці майстрів народного мистецтва України, що формує сучасні напрямки народно-декоративного мистецтва, об’єднує всі обласні осередки, визначає юридичний статус народного майстра, його творчості. Така співпраця дає змогу більш ефективно впливати на процеси, що відбуваються у галузі народних художніх промислів, відслідковувати тенденції і сприяти розвиткові та популяризації народного мистецтва, зокрема шляхом проведення на державному та регіональному рівнях численних культурно-мистецьких акцій та організації різноманітних форм творчої і науково-практичної роботи [11].

Так, у 2012 році серед подій у царині декоративного мистецтва важливе місце посів комплекс заходів до 190-річчя від дня народження класика українського різьбярства Ю. Шкрібляка, що відбулися за підтримки Мінкультури, згідно з постановою Верховної Ради України від 22.03.2012 р. № 4605-УІ. У різних регіонах України було проведено майстер-класи з різьбярства у початкових спеціалізованих та вищих мистецьких навчальних закладах художнього спрямування, цикли тематичних уроків, конкурси знавців творчості Ю. Шкрібляка, лекції, тематичні книжкові виставки, фотовітрини та ін., присвячені життю і творчості майстра. У селі Яворів Івано-Франківської області в музеї-садибі митця відкрили його пам’ятник, а в Національному центрі народної культури „Музей Івана Гончара” відбулася виставка „Різьбяр Юрій Шкрібляк та його школа” з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (Коломия, Івано- Франківська область).

Неабияку роль у справі популяризації української традиційної культури у світі й залучення українського культурно-мистецького середовища до світового культурного простору, відіграє міжнародне співробітництво, яке є одним із найважливіших напрямків роботи Міністерства культури України. Інтеграція української культури до світового культурно-мистецького простору відбувається, зокрема, через програми та проекти Ради Європи. Так, в Україні щороку на державному рівні святкують День Європи. У 2012 році в рамках свята за сприяння Мінкультури в Києві на вулиці Хрещатик відкрилося „Європейське містечко”, де у павільйонах „Україна” та „Містечко майстрів” презентували своє мистецтво народні майстри, відбулися концерти із залученням професійних та аматорських творчих колективів.

У березні 2012 року Міністерство культури подало два нові українські об’єкти до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства „Петриківський розпис — декоративно-орнаментальне малярство ХІХ- ХХІ ст.” та „Косівська кераміка, як традиційне ремесло Карпатського регіону (ХУІ-ХХІ ст.)”, які було прийнято в роботу Міжурядовим комітетом з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Це світове підтвердження унікальності українського народного мистецтва й важлива складова інтеграції України в міжнародний простір. У 2008 році Україна приєдналася до Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини, але поки в репрезентативному списку від нашої країни немає жодного об’єкта [12].

РОЗДІЛ 2. Аналіз сучасного стану галузі народних промислів

2.1. Аналіз традиційних форм популяризації народних промислів

Аналізуючи сучасний стан галузі, можна виділити такі основні проблеми:

– занепад мистецьких осередків у більшості регіонів України

– практично зруйнована матеріально-технічна база підприємств народних художніх промислів

– призупинена активна підготовка молодої зміни, фахівців, зникли школи майстерності

– основна маса майстрів позбавлена робочих місць і соціального захисту, права на творчу працю, пенсійне забезпечення, передачу унікальних художніх традицій молодому поколінню

– втрачені традиційні ринки збуту готової продукції. Продукуються вироби низькопробні і далекі від народної традиції, які витісняють із ринку автентичних носіїв етномистецької традиції

– зруйнована мережа спеціалізованих навчальних закладів – зникла важлива середня ланка у підготовці кадрів [8].

Вище вказані проблеми визначаються недосконалістю нормативно-правової бази, занепадом традиційних осередків, руйнацією матеріально-технічної бази підприємств, скороченням мережі спеціалізованих навчальних закладів, втратою традиційних ринків збуту продукції, що унеможливлює розв’язання їх лише на регіональному рівні, саме тому підтримка на державному рівні охорони, відродження та розвитку народних художніх промислів є просто необхідною.

Українське ужиткове мистецтво має давнє коріння. Завдяки літописам і пам’яткам, що дійшли до нас з доби Київської Русі відомо, що вже тоді існували промисли, які потім стали власне українськими. Так, найдавнішими видами народного прикладного мистецтва є різьба по дереву (дерев’яна скульптура) килимарство, вишивка, гончарство і кераміка.

Одним із найбагатших на різноманіття народних промислів сучасних осередків є Прикарпаття. Художні вироби Прикарпаття здавна привертали увагу високою майстерністю. Невичерпна фантазія, багатство кольорових рішень, мудрість і дотепність, безпосередність і оптимізм, особливе чуття декоративності, високий ступінь узагальненості образів – це ще далеко не всі риси, якими можна охарактеризувати творчість високообдарованих митців Прикарпаття.

Серед різноманітних видів народної творчості – художнє ткацтво, килимарство, вишивки, писанкарство, художня обробка металів, виробництва шкіряних предметів, виготовлення дитячих іграшок із сиру, – мистецтво художньої обробки дерева, особливо художня різьба, займає тут найголовніше місце. Традиції Яворівської школи різьбярства мали величезний вплив на характер формування стильових особливостей українського різьбярства взагалі.

Художня обробка дерева – найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва. За формотворчими техніками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

В історію мистецтва художньої обробки дерева прикарпатські майстри вписали не одну сторінку. Серед них найбільш відомі імена Марка (1880-1946) і Петра Мегединюків, Миколи Медвідчука, Василя (1877-1959) й Лукина Якіб’юків (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), Бориса Якіб’юка (перша половина ХХ ст.), Якова Тонюка (1903-1957) і його сина Василя (1928 р.), Миколи Тонюка (1909-1937), Василя й Миколи Білаків, братів Кіщуків – Олекси, Івана і Миколи, Василя і Миколи Федоровичів, Юрія Грималюка (1860-1945) і його синів Івана та Василя.

Дерев’яна скульптура досягла свого найвищого розвитку за часів розквіту козацької держави в XVII–XVIII ст. Сьогодні ж популярні предмети народного промислу західного регіону України, зокрема гуцульські декоративні топірці, пістолі, кріси, порохівниці, барильця, дерев’яний, переважно декоративний, посуд. Гуцульські майстри для прикрашання своїх виробів використовують техніку інтарсії та «пацьоркування» (інкрустування бісером).

Багата майстрами-різьбярами і Львівщина. Михайло Яськович працює у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, готує виставки, виготовляє стенди, і є визнаним майстром дереворізьблення. Над кожною церквою М. Яськович працює 2-3 місяці. Більшість його церков є точною копією гуцульських, лемківських і бойківських дерев’яних храмів ХVІІ–ХІХ століть, зведених без жодного цвяха, багато з них утрачені назавжди. Деякі майстер відтворював лише за старими фотографіями чи репродукціями картин [9].

Дуже давнім українським промислом є килимарство. Функціонально існують три головні назви для килимових тканин: ковер, килим і коц. Різниця між ними могла полягати в техніці, орнаменті, розмірі й призначенні. Сьогодні їх розрізняють тільки за територіальним принципом: коври й килими походять із центрально- та північно-українських промислових осередків, а коци виготовляються вручну на заході, переважно на Гуцульщині. Крім того, на коврах і килимах переважає барвистий, часто рослинний орнамент. Гуцульський коц – переважно сірий або білий – кольору нефарбованої овечої шерсті, якщо на ньому є орнамент, то він геометричний.

Ткацтво та килимарство були й залишаються найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині.

Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло.

Класичним зразком ткацтва є доріжка шириною 90 – 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів.

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня. Багато спільних рис із килимами школи мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Вишгородку, Кам’янках, Клебанівці. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач, що й дотепер славиться своїми килимами. В 70-х рр. ХІХ ст. у Бучачі було засновано майстерню з виробництва гобеленів. За 60 р. існування майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш. Г. Гасай. О. Хам, П. Тішин та інші.

Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки, М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. ПожелінськоЇ з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом’юк з Обича.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів [10].

У 1996 році художники Львівської академії мистецтв, стурбовані занепадом килимарського осередку в Глинянах, де понад століття виготовлялися художні тканини і килими, затіяли клопітку працю з відновлення та модернізацї народних промислів. «10 років, як ми здобули незалежність, і не можна дивитися без жалю та скрухи на ті руйнівні процеси, які ідуть не лише в царині духу, а й матеріальної культури, культури духовної» – сказала З. Шульга, що зі З.Семак та В. Гуменюк стали авторами довгострокової програми з відродження народних традицій «Екологічний ракурс». Ця програма охоплює теоретичні практикуми, семінари, конференції, майстер-класи, пленери та виставки. Реалізації програми передувала низка заходів під девізом «Сучасний текстиль і традиції». Організатори зробили понад 15 виставок як за кордоном – Париж, Канада, США, – так і на рідній землі – Косів, Самбір, Львів, Київ. І всюди, за словами З. Шульги, роботи мали успіх.

Вперше мистецька виставка-акція в палаці мистецтв «Український дім» відбулася в 1997 році. Тоді експонувалися твори декоративного мистецтва, килими, гобелени, ліжники під назвою «Відродимо глинянський килим». В експозиції були представлені роботи майстрів, починаючи з 20-х років, які ще в Глинянах, на Львівщині, ткали свої килими і прославляли свій край на престижних виставках декоративного мистецтва в Парижі, Брюсселі.

На той час виставка мала певний успіх, «бо це було звернення до громадськості». Відтоді багато що змінилося, дещо залишилося на попередньому рівні, але ідея проведення виставок, літніх пленерів захоплювала щоразу більше людей. Карпатські ліжники зацікавили не лише професійних художників. Пластичні властивості матеріалу, з яким можна вдало експериментувати, згуртували навколо себе ще й студентів, дітей. Частіше почали проводитися такі зустрічі з глядачами, державними діячами, тобто постійно приверталася увага до декоративного мистецтва, до килимарства, ліжникарства, до строю, розписів, щоб просто звернути увагу на розвиток мистецтва в сучасних умовах і водночас показати здобутки.

Протягом усіх цих років відбулося безліч зустрічей та виставок у різних куточках України. Унікальність робіт, представлених на виставках, полягає в тому, що всі вони рукотворні, починаючи від стриження овець і до останнього стіжка. Майстри, які вклали в кожну роботу частку свого серця, пишаються тим, що це екологічно абсолютно чисті речі. Поява наприкінці ХІХ ст. синтетичних барвників, доволі зручних у використанні, стала однією з причин занепаду килимарства. Це спонукало митців подивитися на проблеми художнього текстилю ще й з екологічного боку [11].

Та найрізноманітнішим і найширше представленим в Україні є гончарський промисел. Кожний район гончарного промислу мав свої локальні художні особливості, що залежали від природних властивостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. Майже кожен осередок представлений талановитими майстрами гончарями з яскравою творчою індивідуальністю. Їхні вироби – пишно оздоблені глечики, горнята, миски, полумиски, макітри, куманці, лембики, довжанки тощо – служили окрасою українського народного житла, так само, як рушники, обруси, килими.

Наприклад, для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування – розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження.

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району, та вже прослідковуються тривожні симптоми – виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина, сьогодні на грані завмирання. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд.

Врятувати ситуацію, що склалася на Тернопільщині, відродити й продовжити традиції гончарів, вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував у с. Товсте гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи [12].

Осередки гончарства виникали історично, відповідно до природного розміщення родовища. Їх назви походять від назв сусідніх селищ. Ці назви сьогодні сприймаються як бренди. Так, наприклад, відома городищинська та плахтянська кераміка, і славнозвісна чорнодимлена кераміка з Гавареччини Львівської області.

Чорнодимлена кераміка (випалена за спеціальною технологією – без доступу повітря) виникла як альтернатива традиціям античної кераміки, і вже на початку нашої ери мала свої осередки на території України та сучасних держав Європи . В Україні ХVІІІ – ХІХ ст. вона суперничала з традиційною полив’яною керамікою.

Чорна кераміка виготовляється зі спеціальної глини на гончарному крузі. Традиційний керамічний посуд, як правило, розписується та оздоблюється. Характерним для українського гончарства є поєднання зеленої й коричневої фарб. Мальовані миски, тарелі, тикви, куманці, близнята і дзбанки, а також оригінальні фігурки кіз, баранців, оленів з горщиками на спині для кімнатних квітів мають рослинний або сюжетний орнамент.

Проте, на жаль, уже всіх старих гаварецьких майстрів немає. Створити сучасну школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина банальна – відсутність коштів і незацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього й неповторного.

У наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, щонайменше було би безвідповідально. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості – гаварецькі гончарні вироби виготовлені без хімії, вони неполив’яні приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Отже, важливим завданням, що випливає із вище сказаного, є створення в Гавареччині школи і таким чином збереження осередку народної культури України.

Але потрібно відроджувати не тільки гаварецьку кераміку, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють справжню, природну красу.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики – різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це – відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодородства в час весняних обрядів був свист – як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Якщо російську народну іграшку – „свистульку” – неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки [13].

2.2. Значення народних художніх промислів у розвитку туризму

Найбільш сприятливі передумови для розвитку культурного туризму об’єктивно складаються на територіях, де існує можливість поєднати в повноцінному відпочинку пізнання історико-етнографічного та культурного потенціалу регіону.

Наприкінці минулого століття виробництво виробів народних художніх промислів, сувенірної продукції і товарів широкого вжитку набуло неабиякого розмаху. На базі осередків народного мистецтва були утворені відповідні державні підприємства та об’єднані в Укрхудожпром.

Існувала налагоджена система навчання та підготовки фахівців для народних художніх промислів, спеціалізовані навчальні заклади приймали щороку близько 3 тис. учнів.

Стан розвитку народних художніх промислів мав як позитивні, так і негативні сторони. До позитивної сторони можна віднести те, що велика кількість населення мала сталі й непогані заробітки, трудовий стаж, який гарантував пенсійне забезпечення. Негативною стороною, яка вплинула на розвиток народних художніх промислів Гуцульщини, була велика концентрація виробництва художніх виробів та виробів народного вжитку на спеціалізованих підприємствах, масове їх тиражування, що згубно вплинуло на самобутнє мистецтво. Технологічний прогрес підривав природну основу виробництва художніх виробів. Художніми ремеслами займалися всі охочі, які не мали ані здібностей, ані нахилів, практики та елементарної художньої освіти [3, с. 15].

Як не прикро, але за останні десятиріччя відбувся процес нищення багатьох осередків народних художніх промислів у місцях їх традиційного побутування і втрата десятків тисяч робочих місць. Не обминуло це лихо і Гуцульщину. Але гуцулам, загартованим століттями чужоземного гніту, суворою природою Карпат, не вперше протистояти труднощам. І негаразди, коли майстрові доводиться самому знаходити сировину і збувати переважно на ринках свої вироби, одержуючи мізерні заробітки, витримують, сподіваючись на кращі часи.

Прикладом такого ентузіазму можуть слугувати різьбярі Косівщини, ліжникарки Яворова і Квасів, вишивальниці кожного села Гуцульщини, писанкарки Космача та ін.

Упродовж півтора століття у Яворові функціонує шкрібляківська школа різьби по дереву. Визнано, що яворівська школа різьбярства посідає чільне місце в історії українського народного мистецтва.

На сучасному етапі ужиткова, прагматична цінність народних ремесел сприймається в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, неспроможна увійти в обіг сучасного життя. Натомість, як кожне повноцінне естетичне явище, вона позбавлена головних вад сучасної масової культури — уніфікації та за штампованості, адже твори народного мистецтва в більшості своїй унікальні, бо за кожним витвором стоїть фігура майстра, митця.

Актуальним залишається питання рекламно-інформаційного складника роботи осередків народних промислів. Національна культурна спадщина пропагується несистемно і неефективно, що ускладнює її використання для розвитку культурного туризму.

Вищевказані проблеми визначаються недосконалістю нормативно-правової бази, занепадом традиційних осередків, руйнацією матеріально-технічної бази підприємств, скороченням мережі спеціалізованих навчальних закладів, втратою традиційних ринків збуту продукції, що унеможливлює розв’язання їх лише на регіональному рівні, саме тому підтримка на державному рівні охорони, відродження та розвитку народних художніх промислів є просто необхідною.

Роботи сучасних талановитих митців є спробою відродити здобутки поколінь, славну спадщину наших предків за умов новітнього традиційного мистецтва України.

Важливе місце в розвитку народних художніх промислів має освіта. Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва — спадкоємець Крайової професійно-промислової школи для науки ткацтва у Косові, яка була заснована 1882 року.

Завдяки значному внеску в збереження національної культури, Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва посідає престижне місце в галузі освіти, культури і мистецтва України. За творчі досягнення рішенням Президії Академії мистецтв України Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва нагороджений срібною медаллю.

Для популяризації виробів народних художніх промислів необхідно створити державний реєстр майстрів народного мистецтва, карту з розміщенням осередків традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів, що дасть можливість краще ознайомитись рекреантам з майстрами регіону.

Слід наголосити, що принципи і методи промислового розвитку з планування і механізації художнього процесу, розщеплення його на окремі операції згубно діяли на декоративно-прикладне мистецтво. Лише індивідуальна, сімейна чи родинна дають невичерпні можливості для розвитку народних ремесел, творчості майстрів. А тому районним радам та райдержадміністраціям, селищним та сільським радам необхідно надати дієву і реальну допомогу.

У цьому аспекті особливо продуктивною вбачається співпраця народних майстрів з українськими музеями. Вдалими прикладами пошуку нових форм співпраці є вже налагоджений зв’язок регіональних осередків народних промислів із такими державними закладами. Народні майстри в цьому випадку виступають постачальниками мистецької та сувенірної продукції до музеїв, створюючи нові форми дозвілля і послуг. Відповідно, музей може бути місцем продажу творів народних умільців, фондом для збереження найкращих мистецьких виробів, виставковим майданчиком, місцем для проведення лекцій, майстер-класів, що сприятиме активізації туризму [22, с. 2].

Неабияку цікавість для туристів представляють твори народного мистецтва, що можна придбати як сувеніри.

У вітчизняних та іноземних туристів існує стійкий попит на автентичні вироби народних майстрів, а це, своєю чергою, потребує створення розгалуженої мережі спеціалізованих крамниць і салонів із продажу українського сувеніру.

Організація масових туристичних свят та фестивалів є надійним способом привабити до туристичних центрів тисячі туристів, що дає великий позитивний економічний ефект туристичній галузі цього краю. Народні умільці, які демонструють і продають свої вироби, на таких заходах зустрічаються з величезною кількістю потенційних споживачів, що сприяє їхньому розвитку і рекламі. На Івано-Франківщині в різних районах щорічно проводиться багато таких мистецьких заходів.

Зокрема, фестиваль «Прикарпатський вернісаж» в Івано-Франківську, де умільці з усієї України демонструють вишивку, писанки, ліжники, ткані речі, взірці гончарства, ковальства, вироби з лози та інші ужиткові речі ручного виконання. Цікавий фестиваль і тим, що на ньому можна не лише особисто поспілкуватися з майстрами народних промислів, а й побачити сам процес їх творчості. Проводяться також майстер-класи, працює виставка-продаж. Акція проходиться на тлі концертних виступів самодіяльних та фольклорних колективів.

Ще одним прикладом використання народних ремесел Гуцульщини в сучасному туристичному бізнесі є їх включення до комплексних туристичних турів та програм. Так, наприклад, нещодавно найвідоміші музеї Верховинщини та Коломиї, де експонуються твори народних умільців, увійшли до захоплюючого туристичного маршруту Прикарпаттям, який називається «Зелене кільце Карпат».

Допомогти майстрам у визначенні шляхів законодавчого врегулювання правових, економічних, соціальних та організаційних відносин у сфері ремісничої діяльності як складника малого підприємництва — мета ухваленої Урядом Концепції Закону України „Про ремісничу діяльність” (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2010 р. № 1791-р). У документі, зокрема, зазначається, що реалізація закону сприятиме збереженню, подальшому розвитку та підвищенню престижу ремісничої діяльності, формуванню у суспільній свідомості образу ремісника як вітчизняного виробника товарів та послуг, який зберігає та розвиває національні культурні та виробничі традиції. Це конкретні кроки, що сприятимуть відновленню старовинних та освоєнню новітніх технологій виробничих процесів, збереженню і розвитку національних культурних та виробничих традицій та, що є дуже важливим, просуванню продукції на ринок [4].

Хоча державні програми у наш час все ще повільно наповнюються реальним змістом, на місцевому рівні великий масив проблем народних промислів знаходить своє розв’язання.

Утім, актуальними є такі питання, як:

• створення Всеукраїнської інформативної бази всіх заходів у галузі народного мистецтва в регіонах;
• організація постійно діючих семінарів та творчих лабораторій, які б стимулювали обмін досвідом і сприяли налагодженню творчих зв’язків між центрами народної творчості;
• налагодження видавничої діяльності, видання посібників, методичних розробок;
• окреслення в сучасному мистецтвознавстві комплексного погляду на історію українського народного мистецтва як версифікованого ґрунтовного багатотомного видання;
• підготовка та видання словників, підручників, довідкових матеріалів та енциклопедій з питань народного мистецтва [6].

Щодо більшого зацікавлення туристів гуцульським краєм, також варто відзначити тенденцію збільшення кількості ярмарків народних промислів і помітне зростання асортименту декоративно-ужиткової продукції, представленої на них. Культурна та історична спадщина, культурно-етнічні традиції починають дедалі частіше розглядатися як основа розвитку місцевих ремісничих громад. Такий підхід використовує збережені історичні пам’ятки та етнічні особливості для приваблення туристів.

Осередки народних промислів за наявності значного туристично-рекреаційного потенціалу та численних культурно-історичних пам’яток шукають шляхи збільшення притоку грошей у місцеву економіку. Вони мають потенціал для пожвавлення туристичної діяльності. Але самого лише бажання розвивати туризм іноді буває недостатньо. Змінити ситуацію допоможе створення спеціальних привабливих місць, адже туризм — це одна з галузей економіки, що швидко розвивається та може забезпечити розвиток соціальної та культурної сфери.

Прикладом успішного застосування творчої ініціативи на місцевому рівні можна назвати створення Проекту TACIS EC за підтримки Ради з туризму Карпатського регіону. Головне завдання організації полягає в популяризації Карпат як туристичного регіону, а також у просуванні і маркетингу туризму п’яти областей (Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Чернівецька, Тернопільська). Організація об’єднує понад 130 закладів туристичної інфраструктури, зокрема заклади освіти та культури.

Для поліпшення розвитку сучасного традиційного й аматорського декоративно-ужиткового мистецтва України необхідно:

• розробити комплексну державну програму розвитку традиційного народно-декоративного мистецтва;
• програму охорони, відродження, збереження і розвитку народних художніх промислів;
• поліпшити організаційне та методичне забезпечення підготовки фахівців у галузі народного декоративно-ужиткового мистецтва;
• запровадити навчання з підготовки фахівців народного декоративного мистецтва для загальноосвітніх навчальних закладів;
• активізувати роботу з розробки методичних рекомендації щодо проведення історико-етнографічних досліджень з питань народного декоративно-ужиткового мистецтва та нормативних актів відповідними державними інституціями щодо соціального та юридичного захисту майстра народно-декоративного мистецтва;
• посилити роботу зі створення комплексної програми пропаганди та популяризації народного мистецтва засобами масової інформації, а також зі створення колекцій творів народного мистецтва та організації музеїв різних рівнів народно-декоративного мистецтва;
• при обласних центрах народної творчості передбачити організацію методичних кабінетів з колекцією кращих зразків народного декоративно-вжиткового мистецтва регіону.

Отже, завдяки розвиткові туристичної галузі Україна сьогодні має рідкісну можливість зберегти свої унікальні народні промисли як джерело неповторної краси та гордості за наш народ, адже художня цінність унікальних речей, зроблених руками майстра, не стала меншою, а, навпаки, із часом вона зростає.

В основу планування розвитку туристичної галузі має бути покладена ідея природно-історико-етнографічного складника, яка базуватиметься на найбільш раціональному використанні територіальних поєднань природних умов, ресурсів, історичних та архітектурних пам’яток. Окрему увагу заслуговує збереження та підтримка культурної спадщини, розвиток традиційних промислів та мережі продажу їх виробів для туристів.

Для найбільш ефективного здійснення культурної політики в Україні дуже важливо враховувати і застосовувати досвід інших країн, яким вдається уникати негативних явищ. Розвиток народного мистецтва треба спрямувати на збільшення випуску вітчизняних художніх виробів з умовою неодмінного підвищення їх національної виразності й художньо-естетичного рівня, розширення асортименту шляхом розробки цікавих нових і відтворення традиційних зразків.

РОЗДІЛ 3. Стан та перспективи розвитку осередків народних промислів України

3.1. Можливість використання народних промислів України як чинника розвитку культурного туризму

В Україні відсутній єдиний державний координаційний центр, який би проводив постійний моніторинг і аналіз стану осередків народних промислів. Згідно з „Положенням про Міністерство культури і туризму” (постанова Кабінету Міністрів України № 1566 від 8 листопада 2007 р.) Міністерство (далі – МКТ) „розробляє і здійснює заходи щодо створення умов для відродження та розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтва, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел”. На структурному рівні у МКТ не існує окремого підрозділу, який би займався власне функціонуванням народних промислів, окремі питання і проблеми вирішують різні управління і відділи. МКТ тісно співпрацює з  Національною спілкою майстрів народного мистецтва України, яка об’єднує близько 1000 народних майстрів, сприяє відродженню і розвитку різних видів і жанрів традиційного народного мистецтва, захищає професійні, соціальні і правові інтереси своїх членів, надає творчі й методичні консультації майстрам народного мистецтва, веде підготовку творчої молоді, сприяє поповненню музейних фондів держави творами сучасних митців. У своїй діяльності спілка особливу увагу звертає на збереженості давніх традицій і технологій виробництва, аутентичності виробів з боку народних майстрів. Згідно із Законом України „Про народні художні промисли” Спілці надано право проводити державну атестацію майстрів народних художніх промислів.

Спілка об’єднує 22 обласних і регіональних осередки. При Спілці діє видавничий центр „Народні джерела”, видається щоквартальник „Народне мистецтво”. Важливим напрямом діяльності організації є проведення загальнодержавних культурно-просвітницьких заходів, улаштування всеукраїнських, обласних, регіональних і персональних виставок, етнографічно-мистецьких свят, майстер-класів, круглих столів, семінарів.

Політика держави щодо народних художніх промислів регламентується  „Основами законодавства України про культуру”, Законами України „Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, „Про художні народні промисли”. Проте виразної державної стратегії щодо підтримки цієї важливої ланки традиційної культури не було вироблено. Державна культурна політика зосереджена, передусім, на підтримці державних закладів культури, у той час, як підприємства з виробництва мистецької і сувенірної продукції у більшості своїй змінили форму власності. Роботі малих підприємств (суб’єкти народних художніх промислів) та приватним виробникам продукції не було створено сприятливих умов для роботи у ринкових умовах. Приватні суб’єкти народних художніх промислів не можуть розраховувати на державну підтримку (пільгове оподаткування, кредитування, реалізація у державній мережі галерей, салонів-магазинів).

Зберігається проблема передачі творчим спілкам у власність майна і приміщень, встановлення пільгової оплати за оренду приміщень. На даний момент не мають власних приміщень осередки Національної спілки народних майстрів України у Харкові, Полтаві, АР Крим, Луцьку, Івано-Франківську, Чернівцях.

Згідно з чинним законодавством на державне фінансування можуть розраховувати бюджетні установи. Відсутність державного фінансування не компенсується роботою із залучення позабюджетних ресурсів на розвиток народних художніх промислів (інвестиції, меценатські та спонсорські кошти, пільгове кредитування). Продукція народних майстрів є витвором мистецтва, має розглядатися як специфічний товар, промоція та просування якого як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, потребує державного сприяння.

Останніми роками держава демонструє підвищену увагу до розвитку осередків народних промислів. На це спрямовані укази Президента „Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних промислів в Україні” від 6 червня 2006 р. № 481/2006 та „Про додаткові заходи щодо розвитку в Україні традиційного народного мистецтва” від 26 грудня 2006 р. № 1203/2008. Даними правовими актами затверджено заходи щодо державної підтримки даної сфери національної культури: заснування щорічних стипендій для молодих майстрів народного мистецтва, створення містечок майстрів, ініціювання проведення виставок. Відповідно до розпоряджень Президента № 179/2007–рп від 15 серпня 2007 р. та № 232/2008-рп від 21 липня 2008 р. шість народних майстрів отримали персональні гранти для створення і реалізації творчих проектів на загальну суму 220 тис. грн (четверо – по 40 тис. грн, двоє – по 30 тис. грн). Однією з форм заохочення народних майстрів має стати премія імені Марії Приймаченко в галузі народних промислів у розмірі 5 тис. грн (наказ МКТ № 74 від 03 грудня 2007 р.).

З метою стимулювання розвитку осередків народних промислів Постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 № 768 затверджено „Державну програму збереження, відродження та розвитку народних художніх промислів на 2007-2010 роки” з орієнтовним обсягом фінансування 86 млн грн. Відповідно в областях були прийняті місцеві програми, з фінансуванням з обласних і місцевих бюджетів. Програма розроблялася у співпраці Національної спілки майстрів народного мистецтва України і МКТ. Вона була покликана розв’язати проблеми народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачено створення Державного реєстру майстрів народного мистецтва та народних художніх промислів, утворення в м. Києві Всеукраїнського науково-інформаційного центру з питань розвитку традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів. Утворення Центру етно-мистецьких стратегій у м. Львові, надання державної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, упровадження нових технологій виробництва. На жаль, Програма не підкріплена необхідними фінансовими ресурсами. Відтак із запланованих пунктів здебільшого реалізовані культурно-мистецькі акції за участю народних майстрів, у той час, коли системні заходи підтримки народних художніх промислів не були впроваджені. Відповідні регіональні програми також повільно наповнюються реальним змістом, хоча саме на місцевому рівні великий масив проблем народних промислів міг би знайти рішення.

У той же час досвід проведення міжнародних та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, зокрема міжнародний мистецький фестиваль у селищі Опішному Полтавської області „Здвиг-2009”, Сорочинський ярмарок у селищі Великі Сорочинці Полтавської області свідчать про потужний креативний потенціал народних майстрів. Осередки народних промислів можуть дати додатковий імпульс розвитку туризму,  сприяти утвердженню культурної самобутності регіону. Осередки народних промислів, творчі майстерні є потенційними об’єктами культурного туризму, популярними у цілому світі.

У вітчизняних та іноземних туристів існує стійкий попит на вироби місцевих народних промислів, сувенірну продукцію, задоволення якого висуває на порядок денний питання про систему її реалізації. Вироби народних майстрів мають реалізовуватися не тільки під час всеукраїнських та регіональних фольклорних фестивалів і свят, а й через розгалужену мережу спеціалізованих крамниць і салонів.

3.2. Перспективи розвитку осередків народних промислів як важливої складової історико-культурної спадщини для розвитку культурного туризму

Нагальною потребою є актуалізація осередків народних промислів як важливої складової історико-культурної спадщини для розвитку культурного туризму. Позитивним прикладом є досвід Полтавщини, де активно використовуються етнографічні маршрути (Опішне, Миргород, Пирятин – кераміка, Решетилівка – вишивка та ткацтво) з метою ознайомлення з осередками народних промислів та ремесел, організації майстер-класів.  Туристи мають можливість ознайомитися з виробами народних майстрів, традиціями і технологіями виробництва. Відповідно, осередки народних промислів по всій території України акумулюють великий потенціал для культурного туризму та створення нових туристичних маршрутів, продуктів і пропозицій.

Продуктивною є співпраця осередків народних промислів та українських музеїв для організації культурного туризму, пошуку нових форм роботи з метою урізноманітнення туристичних послуг, підвищення їх якості й конкурентоспроможності. У цій співпраці осередки народних промислів можуть виступати постачальниками мистецької та сувенірної продукції, джерелом нових форм дозвілля та послуг. Відповідно музей може стати місцем ознайомлення і продажу творів місцевих умільців, фондом для збереження найкращих мистецьких виробів, майданчиком для проведення лекцій, майстер-класів. Деякими музейними закладами України подібна співпраця налагоджена: Музей українського народного декоративного мистецтва (м. Київ), Музей Івана Гончара (м. Київ), Національний музей-заповідник українського гончарства (смт. Опішне Полтавської) області та інші.

Унікальним прикладом комплексного підходу до організації культурно-мистецького життя і туризму є селище Опішне Полтавської області. Навколо Національного музею-заповідника українського гончарства об’єдналися Будинок культури, бібліотека, музична школа, школа народних мистецтв. У заповіднику діє Інститут керамології, який займається фундаментальними науковими дослідженнями про закономірності виникнення й розвитку гончарства, його роль і місце в традиційно-побутовій і сучасній культурі українців та інших народів світу. В Опішному працює освітянський заклад нового типу – Колегіум мистецтв, де здійснюється навчання з поглибленим вивченням національних традицій. Ефективність таких закладів нового типу – забезпечення координації дій, ефективне використання матеріальної бази, розширення сфери використання спеціалістів без залучення додаткових коштів на оплату праці. Вони представляють значний інтерес як засоби реалізації завдань відродження та розвитку національної культурно-мистецької, освітянської спадщини, насамперед, в осередках його традиційного побутування.

Актуальним залишається питання рекламно-інформаційної складової роботи народних промислів та їх продукції. Інформація, розміщена на електронних сторінках Міністерства культури і туризму, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, обласних державних адміністрацій, не дозволяє скласти цілісної картини про багатство і різноманіття вітчизняних народних художніх промислів. У даному разі корисним для України є  досвід Російської Федерації зі створення порталу інформаційної підтримки ремесел і народних промислів „Ремесленничество России” (http://www.remeslennik.ru/). Дана електронна сторінка акумулює новини у сфері російських народних промислів, законодавство в даній галузі, розміщує інформацію про фестивалі й конкурси, ремісничу освіту, історію народних промислів, подає новини з регіонів, містить віртуальний каталог і корисні посилання. Актуальним для України залишається закордонний досвід створення мережевого порталу, який би інформував про засади, напрями та пріоритети культурної політики держави, пропагував культурне багатство й розмаїття як сучасної, так і традиційної культури країни. Як приклад створення таких інформаційно насичених електронних сторінок варто назвати портали культури Латвії (http://www.kultura.lv) і Польщі (http://news.o.pl).

ВИСНОВКИ

Осередки народних промислів як складова духовної культури українського народу є одним з основних засобів збереження народних традицій, пізнання власної країни, формування гордості за її культурні надбання.

Протягом останніх двох десятиріч ця галузь культурних індустрій зазнала кардинальних організаційних змін і часткової руйнації, держава лише починає формувати свою політику щодо збереження, відродження й розвитку цього сегменту традиційної народної культури українців.

Відсутній єдиний державний координаційний центр, який би проводив постійний моніторинг й аналіз стану галузі, надавав би науково-методичну підтримку осередкам народних промислів.

З метою вирішення проблем розвитку осередків народних промислів держава активно співпрацює з громадською організацією Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Через відсутність фінансування нереалізованими залишилися законодавчі ініціативи щодо розвитку осередків народних промислів.

Суб’єкти народних промислів в основній масі є недержавними організаціями, які не можуть розраховувати на державну фінансову підтримку, мають наявну потребу в інформаційно-правовій та рекламній підтримці з боку держави.

Не створені дієві механізми залучення позабюджетних ресурсів на розвиток народних промислів, активізації спонсорства і меценатства.

Актуальним залишається розвиток інтерактивного потенціалу осередків народних промислів для створення нових туристичних маршрутів, формування естетичних смаків молоді, творення неповторного іміджу регіону.

Попри шалений розвиток комп’ютерних технологій і засобів мультимедія, народне мистецтво з його атрибутикою береже і розвиває свої традиції світобачення. Сучасне народно-декоративне мистецтво широко демонструє майстерність різних шкіл, їх традиційне спрямування. Майстри, котрі більш активно застосовують нові художні прийоми, що базуються на основах витоків народно-декоративного мистецтва, знаходять сучасні рішення у традиційному народному мистецтві, яке останніми роками набуває більшої розкутості, збільшення діапазону тематики та художньо-композиційних рішень.

Проте, багатоспрямовані пошуки породили й цілу низку проблем. Треба зазначити, що кооперативний рух, який зародився на початку 90-х років, приніс багато негативних явищ. Серед них — глобальна комерціалізація розвитку народного мистецтва та приток значної кількості людей, далеких від знання духу та фахових особливостей видів народного мистецтва.

Водночас, виникає занепад немеханізованих виробництв в багатьох регіонах країни, а естетичні вимоги до творів все більше віддаляються від народного мистецтва, зникає симантичне оберегове значення народного мистецтва, притаманне всій народній культурі, неконкурентноздатними стали цілі промисли з рукотворним виробництвом — кераміка, ткацтво, вишивка тощо. Тож, потенціал аматорського мистецтва потужний, втім він потребує певних умов для свого масового розвитку. В обласних центрах народної творчості бажано створити колекції зразків народного мистецтва краю, посібники з різних видів народного мистецтва області тощо.

Один із важливих аспектів сучасного розвитку народного ужиткового мистецтва — мистецтва повсякденності — підготовка кадрів. Незважаючи на важкий економічний стан попередніх років жодного вищого та середнього навчальних закладів не було закрито. Окрім Колегіуму мистецтв у Опішному, на базі Київського художньо-промислового технікуму було створено Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, а Львівський державний художній інститут став Львівською національною академією мистецтв. Спеціалістів з середньою художньою освітою за спеціалізацією декоративно-ужиткового мистецтва готують, зокрема, Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша, Миргородський державний художньо-промисловий коледж імені М. В. Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, у столиці функціонує Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка.

Необхідно відмітити ще одну дуже важливу тенденцію, що позитивно впливає на самобутній розвиток українських художніх промислів, це — розуміння і усвідомлення державою того, що питома вага народної культури є рушійною силою всієї культури народу. Адже народне мистецтво — виразник душі народу, генофонд його культури. Це невичерпне джерело для професійного мистецтва, яке шукає в ньому стилістичні ознаки національної художньої мови, це база для створення самобутніх художніх шкіл, засіб естетичного і патріотичного виховання молоді.

Саме тому, усвідомлення україностверджуючого покликання народних художніх промислів у наші часи стає наріжним каменем культурної та туристичної  політики України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України  «Про  народні  художні  промисли»:  офіційний  текст  прийнятий  Верховною  Радою  України  21черв. 2001р.:  із  змінами,  внесеними  згідно  з  Законом  N1407-IV  (1407-15)  від  02.2004  [Електронний  ресурс]–Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2547-14.–Назва з екрану.
2. Закон України «Про охорону  культурної спадщини»: закон від 08.06.2000 No1805-III [Електронний ресурс]–Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1805-14.–Назва з екрану.
3. Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки: закон від 07.10.1997 No554/97-ВР [Електронний ресурс]–Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/554/97-вр.–Назва з екрану.
4. Концепція Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на 2006–2010 роки [Текст]: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15черв. 2006р. No336-р// Офіційний вісник України.–2006.–No25.–С.86–88.
5. Указ Президента України No481/2006 «Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів       в       Україні» Електронний       ресурс.–Режим       доступу: http://www.president.gov.ua/documents/4526.html.–Назва з екрану.
6. Бариш-Тищенко І. Основні тенденції сучасного традиційного народного і аматорського декоративно-ужиткового мистецтва [Електронний ресурс]: сайт   „Туризм      Гуцульщини”.       —         Режим         доступу: http://tur.kosiv.info/tourism-and-culture.
7. ВеличкоТ.В. Етнографічне  музейництво  Півдня  України:  історична  та  регіональна  своєрідність,  сучасні  тенденції: автореф.дис. … канд.іст.наук: 07.00.05/ Величко Тетяна Вікторівна; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М. Т. Рильського НАН України–К., 2009.–22с.
8. Вишневська М. „Жива традиція родини Шкрібляків” / М. Вишневська // День. — 2013. — 16 трав.
9. Гринюк М. Технологія косівської кераміки настільки складна, що її досі не можуть підробити / Марія Гринюк; Інтерв’ю взяла І. Дружук [Електронний ресурс]:  сайт „Укрінформ”. — Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/ukr/news/tehnologiya_kosivskoii_keramiki_nastilki_skladn a_shcho_iiii_dosi_ne_mogut_pidrobiti naukovets_mariya_grinyuk_1843261
10. Дейнека В. Дряпанки, мальованки, писанки — дива нашої культури/ В. Дейнека // Г олос України. — 2013. — 30 квіт.
11. Дем’янчук О. Відродити втрачене / Ольга Дем’янчук [Електронний ресурс]: сайт „Вісті Рівненщини”. — Режим доступу: http: //visti.rovno .ua/article/vidroditi-vtrachene/.
12. Збережемо гуцульську спадщину — історико-культурний феномен [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.if.gov.ua/.
13. Інжуватова Х. Гультяї з Яворова / Христина Інжуватова // Україна молода. — 2013. — 25-26 січ. — С. 20.
14. Ісаченко С. В руках майстрів народжується диво / С. Ісаченко // Уряд. кур’єр. — 2013. — 29 трав.
15. Лосюк В. Примножимо мистецьку славу Яворова / Василь Лосюк [Електронний ресурс]: сайт „ Газета Гуцульський край”. — Режим доступу: http://gk. if.ua/2012/05/06/5618/.
16. Маркетинг інновацій і інновації в маркетингу / [Ілляшенко С. М., Заруба В. Я., Мельник Л. Г. та ін.]; за заг. ред. С.М.Ілляшенка. — Суми : Унів. кн., 2008. — 614 с.
17. Мельник О. Код вічності з Гавареччини / О. Мельник // Урядовий кур’єр. — 2013. — 27 верес.
18. Менеджмент та маркетинг інновацій / [Ілляшенко С.М., Прокопенко О.В., Мельник Л.Г. та ін.]; За заг. ред. С.М.Ілляшенка. — Суми : Унів. кн., 2004. — 615 с.
19. Новий логотип Петриківського розпису — унікальної культурної спадщини України / управління преси та інформації Дніпропетровської ОДА // Культура і життя. — 2013. — 15 лют. — С. 7.
20. Новиков В. С. Инновации в туризме: учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Социально-культурный сервис и туризм» / В. С. Новиков. – М. : Издательский центр Академия», 2008. – 208 с.
21. План заходів на період до 2015 року із збереження духовної та матеріальної гуцульської культури, затверджений розпорядженням Кабінету міністрів України від 13.01.2010 р. № 109-р [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.if.gov.ua/.
22. Презентація результатів проекту «Мистецька палітра Прикарпаття» [Електронний ресурс]: сайт „Яворів мистецький”. — Режим доступу: http://yavoriv. if.ua/419/.
23. Реалізація державної політики у галузі культури: аналітичний звіт за 2011 р. / Міністерство культури України. — К., 2012. — 80 с.
24. Рибальченко В. Петриківський розпис до вподоби іноземцям // В. Рибальченко // Голос України. — 2013. — 23 трав.
25. Рибальченко В. Петриківський розпис може стати нематеріальною культурною спадщиною людста ЮНЕСКО / В. Рибальченко // Голос України.- 1 черв.
26. Рибальченко В. У Сорочинського ярмарку з’явився конкурент / В. Рибальченко // Голос України. — 2013. — 11 верес.
27. Рижков В. «Петриківка» й Інтернет / В. Рижков // День. — 2013. — 5-6 квіт.
28. Рижков В. Це має захисти від підробок… / В. Рижков // День. — 2013.- 29 січ.
29. Сатаева Т. Такие разные лица цветов / Татьяна Сатаева // Веч. Вести. — — 17-23 сент. — С. 16.
30. СкрипникГ.А. Заняття населення  території  України  періоду  Київської  Русі  (за  матеріалами  музеїв  УРСР)/ Г.А.Скрипник// Етнографія Києва і Київщини. Традиції й сучасність/ [Л.Ф.Артюх, Н.К.Гаврилюк, В.Ф.Горленко та ін.]–К: Наукова думка, 1986.–С.33–60.
31. СкрипникГ.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток/ Ганна Аркадіївна Скрипник; АНУРСР; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського.–К.: Наукова думка, 1989.–304с.
32. Стадник В. В. Інноваційний менеджмент : навч. посібник / В.В.Стадник, М.А.Йохна. — К. : Академвидав, 2006. — 463 с.
33. Станюкович Т. В.  Этнографическая  наука  и  музеи  (по  материалам  этнографическихмузеев  Академии  наук)  / Т.В.Станюкович; под ред. М.Г. Рабиновича.–Ленинград: Наука, Ленинградское отделение, 1978.–286: ил.
34. Субота В. Килимом стелиться вдача / Володимир Субота // Культура і життя. — 2013. — 29 берез. — С. 5.
35. Ткачук Л. М. Інноваційні технології в міжнародному туризмі : навч. посіб. / Ткачук Л.М.; Київ. міжнар. ун-т. — К. : КиМУ, 2007. — 66 с.
36. Туризм і місто: аналіз проблем, тенденцій та моделювання розвитку / [В. В. Абрамов та ін.]; за ред. І. М. Писаревського; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. — Х. : ХНАМГ, 2012. — 208 с.
37. Управління проектами : підручник / За заг. ред. Л. В. Ноздріної. — К. : Центр учбової літератури, 2010. — 432 с.
38. Феномен інновації: освіта, суспільство, культура : [монографія] / [авт. кол.: В. Г. Кремень, В. В. Ільїн, С. В. Пролеєв] ; за ред. В. Г. Кременя ; Ін-т обдар. дитини АПН України. — К. : Пед. думка, 2008. — 470 с.
39. Чебан О. Мамину сорочку пригорну до серця / О. Чебан // Уряд. кур’єр. — 2013. — 9 серп.
40. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Капитализм, социализм и демократия / предисл. В. С. Автономова. — М.: ЭКСМО, 2007. — 864 с.
41. Яворівський центр народного мистецтва Гуцульська гражда” [Електронний ресурс]: сайт „Яворів мистецький”. — Режим доступу: http : //yavoriv. if. ua/457/.