Вступ

Тіло людини — складний механізм, що складається із сотень частин. Для його правильної роботи необхідна їх чітка взаємодія. Взаємозв’язок органів тіла забезпечується нервовою системою. Усі сигнали приймає і передає мозок — центральний орган нервової системи. Нервова система дає нам можливість керувати деякими функціями свого організму (наприклад прийомом їжі), у той час як інші функції (такі як серцебиття) здійснюються автоматично.

Нервова система — цілісна морфологічна і функціональна сукупність різних взаємопов’язаних нервових структур, яка спільно з гуморальною системою забезпечує взаємопов’язану регуляцію діяльності усіх систем організму та реакцію на зміну умов внутрішнього та зовнішнього середовища. Нервова система діє як інтегративна, зв’язуючи в єдине ціле чутливість, рухову активність та роботу інших регуляторних систем (ендокринної та імунної).

Нервова система складається з мільйонів нервових клітин — нейронів. По чутливих нейронах інформація про зміни, що відбулися всередині й поза тілом, надходить у спинний і головний мозок. По рухомих нейронах мозок передає команди до залоз і м’язів.

Складові частини нервової системи — це центральна нервова система, що включає головний і спинний мозок, і периферична нервова система, що зв’язує центральну нервову систему з усіма іншими частинами тіла. У центральній нервовій системі відбувається обробка нервових імпульсів, які надходять від усього тіла. Периферична нервова система одержує інформацію про всі зміни, що відбуваються поза тілом.

1.   Нейропсихологія: предмет, методи, основні проблеми

Нейропсихологія — галузь психології, що вивчає мозкову основу психічних процесів і їхній зв’язок з окремими системами головного мозку.

Предмет нейропсихології — зв’язок вищих психічних функцій та поведінки із структурами мозку.

Становлення нейропсихології пов’язане з успіхами неврології та нейрохірургії, які дали велику кількість спостережень про зв’язок порушення тієї або іншої психічної функції з ураженням певної ділянки мозку.

В сучасній нейропсихології застосовують методи електрофізіології, мікроелектродної техніки, метод вживлених електродів, метод викликаних потенціалів, методи подразнення і руйнування окремих мозкових структур та ін. Розвиваються й методи біоніки та математичного моделювання нейропсихічних процесів [8, с. 6].

Теоретичні основи сучасної нейропсихології базуються на принципі функціональних систем, який висунув П. К. Анохін: складні форми психічної діяльності, які сформувалися в процесі суспільного розвитку і є вищими формами свідомого відображення дійсності, являють собою складні функціональні системи, в організації яких бере участь комплекс зон мозку, склад яких динамічний, визначається результатом системи і має певну внутрішню архітектоніку.

Існують і крайні теоретичні течії нейропсихології — локалізаціолізм та еквіпотенціолізм, які пов’язані з уявленнями про локальний або розлитий характер зв’язку психічних процесів з структурами мозку [8, с. 8].

Нейропсихологія має важливе значення для розуміння механізмів психічних процесів. Великий внесок у розвиток нейропсихології зробили Л. С. Виготський, О. Р. Лурія, О. М. Леонтьев, Н. П. Бехтерєва, О. Зангвілл, Е. Вейгль, Б. Мілнер, X. Л. Тойбер, К. Прибрам, А. Екаен та ін.

2. Характеристика структури вищої нервової діяльності. Спадкові та соціальні прояви нервової системи

Структурно і функціонально нервову систему людини поділяють на центральну та периферичну. В свою чергу до їх складу входить вегетативна нервова система, яка автономно регулює роботу внутрішніх органів.

Центральна нервова система складається з головного мозку з великими півкулями кори головного мозку, підкорковими вузлами, мозочком і стовбуром мозку, а також спинного мозку, мозкових оболонок і спинномозкової рідини, що омиває мозкову речовину [2, с. 433].

Периферичну нервову систему становлять периферичні нерви, які виходять за межі хребетного стовбуру від передніх і задніх корінців спинного мозку, що з’єднується з міжхребетними вузлами та волокнами вегетативної нервової системи [2, с. 434].

Окремі нервові та психічні функції пов’язані з діяльністю певних ділянок кори головного мозку. При порушенні цих ділянок може наступати відповідно: сліпота, глухота, рухові дисфункції. Складні функції, умовно-рефлекторна діяльність відбуваються за умов інтегративної діяльності всієї кори головного мозку. Перехрещення більшості волокон довгастого мозку є причиною того, що ураження ділянки мозку з одного боку призводить до порушення відповідної функції з іншого.

Рефлекторна діяльність лежить в основі функціонування всієї нервової системи і визначає поведінкові реакції живого організму. Закономірна реакція нервової системи у вигляді визначених змін якої-небудь діяльності організму у відповідь на внутрішні чи зовнішні подразники називається рефлексом. Схематично принцип рефлекторної дії можна представити у вигляді рефлекторної дуги, що складається з трьох ланок: чуттєвої (рецептори або органи відчуття, де подразнення трансформуються у нервові імпульси), центральної (певні ділянки спинного та головного мозку – аналізатори, куди кожний вид інформації надходить специфічними провідними шляхами) та рушійної (виконавча команда передається від рушійних нервових центрів до робочих органів – м’язів, залоз).

Вища нервова діяльність здійснюється також за рефлекторним принципом, але в цьому випадку значно ускладнюється додатковими механізмами й апаратами не лише центральна ланка рефлексу, де існує певний “апарат оцінки і корекції функцій організму”, а й чуттєва та рушійна ланки. Завдяки рефлексам живий організм пристосовується до існування в певних умовах навколишнього середовища, сприймаючи за допомогою своєї нервової системи та переробляючи інформацію, що надходить, і відповідно реагуючи на неї адекватними діями. Цей процес пристосування відбувається завдяки двом основним видам рефлексів – безумовним та умовним [2, с. 436].

Причини психічних захворювань дуже різноманітні і не в усіх хворобах встановлені остаточно. Найважливіші з них наступні.

Патологічна спадковість. Найчастіше спостерігається спадкова схильність до захворювання під впливом різних додаткових негативних факторів і складних умов життя. Ризик виявлення захворювання значно зростає при патологічній спадковості обох батьків. Так, наприклад, при захворюванні на шизофренію одного з батьків патологія виявляється у кожної шостої дитини, а при хворобі обох батьків – у кожної третьої. Пряма передача хвороби від батьків дітям спостерігається лиже у незначної частини психічних захворювань, переважно при олігофреніях.

Ураження головного мозку. Хвороба виникає, наприклад, внаслідок перенесеної черепно-мозкової травми, розвитку склерозу судин головного мозку або дегенеративних процесів у мозкових нервових клітинах при старечих хворобах Альцгеймера, Піка.

Інфекції. Психічне захворювання спричиняє їх безпосередня дія на мозок (енцефаліти, менінгіти) або загальні інфекції (грип, вірусні інфекції, тиф, туберкульоз та ін.).

Гострі й хронічні інтоксикації. Психічні розлади проявляються внаслідок зловживання алкоголем, наркотичними й іншими психоактивними речовинами, дії отрутохімікатів і промислових токсичних речовин.

Аутоінтоксикація. Вона розвивається, наприклад, при розладі обміну речовин унаслідок хвороби печінки, нирок, щитоподібної залози, а також при шизофренії (фебрильна форма) [5, с. 255].

Стресогенні впливи тяжких психічних травм, соціальних потрясінь і природних надзвичайних ситуацій.

Існують хвороби, які розвиваються швидко і закінчуються повним одужанням. До них відносяться, наприклад, гострі алкогольні психози, гострі інфекційні захворювання, гострі реактивні стани. Інші хвороби мають хронічний тривалий перебіг, поступовий розвиток їх клінічних проявів характеризуються певною динамікою і стадійністю.

У стадії передвісників з’являються головні болі, безсоння, подразливість, загальна слабкість, підвищена втомлюваність і зниження розумових можливостей і працездатності. Далі, в початковій стадії – дебюті хвороба “маніфестує” швидко чи поступово, виявляються галюцинаторні розлади, психомоторне збудження, маячні ідеї тощо. Надалі спостерігається розгорнута картина психічного захворювання зі швидким перебігом (гострим, злоякісним) або уповільненим, довготривалим (хронічним), з поступовим розширенням хворобливих проявів при прогресуючих захворюваннях, які призводять до психічного дефекту (шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч). Кінцева стадія – це результат захворювання, що може проявлятися в одужанні, покращенні (ремісії) чи завершуватися при прогресуючому психічному захворюванні деградацією особи [5, с. 256].

Діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих МОЗ України. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, правовими, моральними, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов’язаних зі станом її психічного здоров’я. Забороняється визначати стан психічного здоров’я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно (ст. 7 Закону України “Про психіатричну допомогу”).

3. Психіка і мозок. Особливості роботи головного і спинного мозку

Психіка є продуктом діяльності кори більших півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю. Відкриті И.М. Сєченовим і И.П. Павловим і їхніми послідовниками принципи й закони вищої нервової діяльності є науковою основою сучасної психології.

Слід зазначити, що зв’язок психіки й мозку розумілася не завжди правильно. Одне помилкове подання про цей зв’язок одержало назву психофізичного паралелізму, який із часу Рене Декарта дотримувалися майже всі представники так званої емпіричної психології. Відповідно до цього неправильного погляду фізіологічні й психологічні процеси в мозку протікають паралельно один одному, але незалежно одне від іншого; при цьому психіка часто розглядається як епіфеномен, тобто другорядне, побічне явище, паралельне фізіологічним, мозковим явищам [6, с. 6].

Інше помилкове розуміння зв’язку психіки й мозку пов’язане з ототожненням психічного й фізіологічного. Зокрема, представники німецького вульгарного матеріалізму (Фохт, Бюхнер і Молешотт), наприклад, уважали думка таким же виділенням мозку, як жовч — печінки. Від подібної помилки застерігав ще Ф.Энгельс, що відзначав, що ми, безсумнівно, «зведемо» коли-небудь експериментальним шляхом мислення до молекулярних і хімічних рухів у мозку, але хіба цим вичерпується сутність мислення?

Щоб правильно розуміти взаємозв’язок психіки й мозку, необхідно мати подання про будову й функції нервової системи людини.

Нервова клітина з її відростками являє собою морфологічну одиницю нервової системи, називану нейроном. Вся нервова система ділиться на центральну й периферичну. До центральної нервової системи ставиться головний і спинний мозок. Від них по всьому тілу розходяться нервові волокна — периферична нервова система. Вона з’єднує мозок з органами почуттів і виконавчих органів — м’язами й залозами. Всі живі організми мають здатність реагувати на фізичні й хімічні зміни в навколишнім середовищі.

У житті стимули зовнішнього середовища (звук, світло, дотик, запах і т.д.) перетворяться спеціальними чутливими клітинами (рецепторами) у нервові імпульси — серію електричних і хімічних змін у нервовому волокні. Нервові імпульси передаються по чутливих нервових волокнах у спинний і головний мозок. Тут виробляються відповідні командні імпульси, які передаються по моторних нервових волокнах до виконавчих органів, зокрема до м’язів і залоз. Ці виконавчі органи називаються еффекторами. Слід зазначити, що основна функція нервової системи — це інтеграція зовнішнього впливу з відповідною пристосувальною реакцією організму [6, с. 7].

Центральна нервова система складається зі спинного й головного мозку, у якому розрізняють сіру речовину, що є скупченням нервових клітин, і біла речовина, що представляє собою пучки нервових волокон, що з’єднує одні клітини їхньої групи з іншими.

У спинному мозку сіра речовина розташована в глибині мозку й має в розрізі форму, що нагадує метелика. У задніх «рогах» спинного мозку розташовані клітини, що одержують імпульси з периферії й передавальні їх у передні «роги» або догори в головний мозок. Передні «роги» складаються з рухових клітин, що одержують імпульси із задніх «рогів» або з центрів і передавальних їх на периферію. Сіра речовина спинного мозку оточено білою речовиною, або так званими стовпами: передніми, бічними й задніми, що складаються з пучків провідних нервових волокон. По передніх стовпах нервове збудження йде від центра до периферії; по заднім — від периферії до центра. Слід зазначити, що в ряді випадків нервовий імпульс не піднімається вище спинного мозку й нервова діяльність здійснюється по механізму так званих спинномозкових рефлексів. Зокрема, якщо людині, що навіть спить, уколоти руку, він її отдернет. Хід нервового імпульсу при цьому буде від рецептора по афферентному нерві в спинний мозок, передача його — із задніх «рогів» у передні й по афферентному нерві в м’яз. М’яз зі спинним мозком зв’язаний не тільки эфферентними, але й афферентними нервовими волокнами, по яких іде сигнал про скорочення або, навпроти, розслабленні м’язів. Це приклад найпростішого зворотного зв’язка нервової регуляції й діяльності організму [2, с. 450].

Нижчі, стовбурні відділи головного мозку — довгастий і середній мозок — по своїй будові й функції близькі до спинного мозку і є центральним апаратом, що здійснює ряд складних і життєво важливих рефлексів. Так, у довгастому мозку замикаються дуги смоктального рефлексу, наявного в людини з першого дня народження, слюновидільному рефлексу, що проявляється при подразненні їжею порожнини рота, чхального — при подразненні слизової оболонки носа, кашлевого — гортані й сльозовидільному — ока. У середньому мозку замикаються рефлекси звуження зіниці у відповідь на висвітлення ока. Ці рефлекси мають біологічно доцільне значення й називаються захисними [2, с. 450].

Здійснюються тут і складні рефлекторні процеси, що координують спільну роботу багатьох м’язових груп і систем внутрішніх органів. Зі стовбурною частиною мозку зв’язаний і мозочок, що забезпечує рефлекторне найтонше настроювання м’язового напруження, скорочення й розслаблення окремих груп м’язів при зміні положення тіла в просторі, при ходьбі, бігу, стрибках і т.д. На всяке нове, раптове подразнення людини відповідає найпростішими орієнтовними рефлексами, успадкованими їм від тварин: поворотом голови, око й усього тіла (а у тварин — рухами вух і ніздрів), розширенням зіниць, звуженням кровоносних судин, швидким скороченням всіх м’язів тіла — здригуванням. Рефлекторні дуги всіх цих орієнтовних рефлексів замикаються в середньому мозку.

Вище й у сторони від середнього мозку лежать скупчення нервових клітин, що одержали назву підкіркових вузлів більших півкуль головного мозку. Вони здійснюють координацію імпульсів, що йдуть від всіх органів почуттів, і грають досить більшу роль у виникненні найпростіших емоцій. Підкіркові вузли забезпечують координацію складних рухових актів. Так, наприклад, голуб, у якого збережені підкіркові вузли, але вилучені ділянки головного мозку, може літати, виконуючи в польоті складні еволюції.

Слід зазначити, однак, що в здорової людини у випадках описаних вище спинномозкових рефлексів нервовий він-пульс не локалізується тільки в спинному мозку, а піднімається в головний мозок. Тому людина, пошкодив свою руку, не тільки мимоволі її відсмикне, але й відчує укол, емоційно оцінить його: розсердиться або розсміється й т.д. Це ставиться й до рефлексів, що замикається на більше високому рівні. Всі вони мають своє, як прийняте говорити, коркове представництво, тобто певні ділянки кори головного мозку, пов’язані з тими центрами, у яких замикаються рефлекси [2, с. 452].

Відзначимо, що на відміну від спинного мозку в більших півкулях головного мозку, самої «верхньої» і наймолодшої частини мозку, нервові клітини розташовані не тільки в їхніх центральних відділах (у підкіркових вузлах), але й головним чином по їхній периферії у вигляді так званої кори головного мозку.

У клітин кори головного мозку є особливість, дуже важлива для психічної діяльності й відрізняють їх від всіх інших клітин організму. Всі інші клітини людського організму в процесі життя розмножуються й відмирають. Найкраще це помітно в поверхностному шарі шкіри, клітини якого живуть тільки кілька днів; клітини крові живуть біля місяця. Клітини ж кори мозку в ранньому дитячому віці перестають розмножуватися й тільки в старечому віці починають відмирати. На місці поранення мозку нові клітини не відновлюються. Зате жодним клітинам людського організму не властива така взаємозамінність, як клітинам кори головного мозку [2, с. 453].

4. Дослідження І.П.Павлова про чотири типи нервової системи

Павлов вивчаючи особливості вироблення умовних рефлексів у собак, звернув увагу на індивідуальні розходження в їхньому поводженні й у протіканні умовнорефлекторної діяльності. Ці розходження виявлялися насамперед у таких аспектах поводження, як швидкість і точність утворення умовних рефлексів, а також в особливостях їхнього загасання. Ця обставина дала можливість Павлову висунути гіпотезу про те, що вони не можуть бути пояснені тільки розмаїтістю експериментальних ситуацій і що в їхній основі лежать деякі фундаментальні властивості нервових процесів — порушення і гальмування. До цих властивостей відносяться сила порушення і гальмування, їхня урівноваженість і рухливість [8, с. 39].

Павлов, розрізняв силу уяви і силу гальмуванню, вважаючи їх двома незалежними властивостями нервової системи.

Сила порушення відбиває працездатність нервової клітки. Вона виявляється у функціональній витривалості, тобто в здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне порушення, не переходячи при цьому в протилежний стан гальмування.

Сила гальмування розуміється як функціональна працездатність нервової системи при реалізації гальмування і виявляється в здатності до утворення різних гальмових умовних реакцій, таких, як вгасання і диференціювання.

Урівноваженість — рівновага процесів порушення і гальмування. Відношення сили обох процесів вирішує, чи є даний індивід урівноважена або неврівноваженим, коли сила одного процесу перевершує силу іншого.

Рухливість — нервових процесів — виявляється у швидкості переходу одного нервового процесу в іншій. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності до зміни поводження відповідно до мінливих умов життя. Мірою цієї властивості нервової системи є швидкість переходу від однієї дії до іншого, від пасивного стану до активного, і навпаки [8, с. 39].

Інертність — протилежність рухливості. Нервова система тим більше інертна, чим більше часу або зусиль потрібно, щоб перейти від одного процесу до іншого.

Виділені Павловим властивості нервових процесів утворять визначені системи, комбінації, що на його думку, утворять так називаний тип нервової системи, або тип вищої нервової діяльності. Він складається з характерної для окремих індивідів сукупності основних властивостей нервової системи — сили, урівноваженості і рухливості процесів, розрізняючи сильні і слабкі типи. Подальшою підставою розподілу служить урівноваженість нервових процесів, але тільки для сильних типів, що поділяються на урівноважений і неврівноважених, при цьому неврівноважений тип характеризується перевагою порушення над гальмуванням. Сильні урівноважені типи поділяються на рухливою й інертні, коли підставою розподілу є рухливість нервових процесів [8, с. 40]. Виділені Павловим типи нервової системи не тільки по кількості, але і по основних характеристиках відповідають 4 класичним типам темпераменту:

1. сильний, урівноважений, рухливий — сангвінік ;
2. сильний, урівноважений, інертний — флегматик;
3. сильний, неврівноважений тип з перевагою порушення — холерик;
4. слабкий тип – меланхолік [8, с. 40].

Павлов розумів тип нервової системи як уроджений, відносно слабко підданий змінам під впливом оточення і виховання. На думку Павлова. властивості нервової системи утворять фізіологічну основу темпераменту, що є психічним проявом типу нервової системи. Типи нервової системи, встановлені в дослідженнях на тварин Павлов запропонував поширити і на людей.

В даний час у науці накопичена безліч фактів про властивості нервової системи і в міру їхнього нагромадження дослідники додають усе менше значення типам нервової системи, тим більше магічному числу (4), що фігурує майже у всіх роботах Павлова про темперамент. насамперед підкреслюється значення досліджень окремих фундаментальних властивостей нервової системи, у той час як проблема поділу на типи відступає на другий план. Оскільки типи утворяться з комбінацій зазначених властивостей, лише більш глибоке пізнання останніх може забезпечити розуміння і здійснення типологій.

Однак безсумнівно. що кожна людина має цілком визначений тип нервової системи, прояв якого, тобто особливості темпераменту, складають важливу сторону індивідуально психологічних розходжень.

5. Темперамент і нервова система як фактори формування особистості

Коли говорять про темперамент, то мають на увазі багато психічних розходжень між людьми — розходження по глибині, інтенсивності, стійкості емоцій, емоційної вразливості, темпу, енергійності дій і інші динамічні, індивідуально-стійкі особливості психічного життя, поводження і діяльності. Проте темперамент і сьогодні залишається багато в чому спірною і невирішеною проблемою. Однак при всім різноманітті підходів до проблеми, вчені і практики визнають, що темперамент — біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота.

Темперамент відбиває динамічні аспекти поводження, переважно уродженого характеру, тому властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в порівнянні з іншими психічним особливостями людини. Найбільш специфічна особливість темпераменту полягає в тім, що різні властивості темпераменту даної людини не випадково сполучаться один з одним, а закономірно зв’язані між собою, утворити визначену організацію, структуру, що характеризує 3 темпераменти.

Отже, під темпераментом варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, що однаково виявляючись у різноманітній діяльності незалежно від її змісту. цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці і у взаємозв’язку характеризують тип темпераменту [4 с. 25].

До властивостей темпераменту відносяться індивідуальні особливості, що:

1. регулюють динаміку психічної діяльності в цілому;
2. характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;
3. мають стійкий і постійний характер і зберігаються в розвитку протягом тривалого відрізка часу;
4. знаходяться в строго закономірному співвідношенні, що характеризує тип темпераменту;
5. однозначно обумовлені загальним типом нервової системи [4, с. 26].

Користуючись визначеними ознаками, можна з достатньою визначеністю відрізнити властивості темпераменту від всіх інших психічних властивостей особистості.

Аналіз внутрішньої структури темпераменту представляє значних труднощів, обумовлені відсутністю в темпераменту (у його звичайних психологічних характеристиках) єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожний з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будівлю і різні форми психологічного прояву.

Особливе значення в структурі темпераменту має той його компонент, що позначається як загальна психічна активність індивіда. Сутність психічної активності полягає в прагнення особистості до самовираження, ефективному освоєнню і перетворенню зовнішньої дійсності; звичайно при цьому напрямок, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначається іншими особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологічними особливостями, комплексом її відносин і мотивів. Ступінь активності поширюється від млявості, інертності і пасивного споглядання на одному полюсі до вищого ступеня енергії, могутньої стрімкості дій і постійного підйому — на іншому.

До групи якостей, що складають перший компонент темпераменту, упритул примикає група якостей, що складають другий — руховий, або моторний компонент, що веде роль у якому грають якості, зв’язані з функцією рухового (і спеціального мовного апарата). Серед динамічних якостей рухового компонента варто виділити такі, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак м’язового руху. Сукупність особливостей м’язової і мовної моторики складає ту грань темпераменту, що легше інших піддається спостереженню й оцінці і тому часто є основою для судження про темперамент їхнього носія [4, с. 28].

Третім основним компонентом темпераменту є “емоційність“, що представляє собою великий комплекс властивостей і якостей, що характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє розгалуженою власною структурою. Як основні характеристики “емоційності” виділяють вразливість. Імпульсивність і емоційну лабільність. Вразливість виражає афективну сприйнятливість суб’єкта, чуйність його до емоційних впливів, здатність його знайти ґрунт для емоційної реакції там, де для інших такого ґрунту не існує.

Терміном “імпульсивність” позначається швидкість, з яким емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування і свідомого рішення виконати їх. Під емоційною лабільністю звичайно приймається швидкість, з яким припиняється даний емоційний стан або відбувається зміна одного переживання іншим [4, с. 30].

Основні компоненти темпераменту утворять в актах людського поводження та своєрідна єдність спонукання, дії і переживання, що дозволяє говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості — її спрямованості, характеру. здібностей і ін.

Властивості темпераменту, наприклад, соціалізація харчової потреби, любов до компаній і дружніх виливів, терпимість і відсутність жалю, не можна вважати спадкоємними властивостями того ж порядку, що і статура. Відомо, що такі властивості, виникаючи на основі визначених анатомофізіологічних особливостей індивіда, формуються під впливом виховання і суспільного середовища.

Насправді, давно відома залежність протікання психічних процесів і поводження людини від функціонування нервової системи, що виконує домінуючу і керуючу роль в організмі. Теорія зв’язку деяких загальних властивостей нервових процесів з типами темпераменту була запропонована Павловим і одержала розвиток і експериментальне підтвердження в роботах його послідовників.

Висновки

Нейропсихологія — галузь психологічної науки на межі психології, медицини (нейрохірургії та неврології) і фізіології, що вивчає мозкові механізми вищих психічних функцій на матеріалі локальних уражень головного мозку.

Психіка є продуктом діяльності кори більших півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю. Відкриті И.М. Сєченовим і И.П. Павловим і їхніми послідовниками принципи й закони вищої нервової діяльності є науковою основою сучасної психології.

Структурно і функціонально нервову систему людини поділяють на центральну та периферичну. В свою чергу до їх складу входить вегетативна нервова система, яка автономно регулює роботу внутрішніх органів. Центральна нервова система складається з головного мозку з великими півкулями кори головного мозку, підкорковими вузлами, мозочком і стовбуром мозку, а також спинного мозку, мозкових оболонок і спинномозкової рідини, що омиває мозкову речовину. Периферичну нервову систему становлять периферичні нерви, які виходять за межі хребетного стовбуру від передніх і задніх корінців спинного мозку, що з’єднується з міжхребетними вузлами та волокнами вегетативної нервової системи.

Павлов виділив типи нервової системи, які відповідають 4 класичним типам темпераменту: 1.  сильний, урівноважений, рухливий — сангвінік; 2. сильний, урівноважений, інертний — флегматик; 3. сильний, неврівноважений тип з перевагою порушення — холерик; 4.  слабкий тип – меланхолік.

Павлов розумів тип нервової системи як уроджений, відносно слабко підданий змінам під впливом оточення і виховання. На думку Павлова. властивості нервової системи утворять фізіологічну основу темпераменту, що є психічним проявом типу нервової системи. Типи нервової системи, встановлені в дослідженнях на тварин Павлов запропонував поширити і на людей.

Список використаних джерел

1. Бехтерев В. М.  Объективная психология /Владимир Бехтерев; Изд. подгот. В. А. Кольцова; Коммент. и примеч. В. А. Кольцовой, Е. А. Спиркиной ; АН СССР, Ин-т психологии. — М. : Наука, 1991. — 475, с.
2. Біологія: Навч. посіб. /А. О. Слюсарєв, О. В. Самсонов, В.М.Мухін та ін.; За ред. та пер. з рос. В. О. Мотузного. — 3тє вид., випр. і допов. — К.: Вища шк., 2002. — 622 с.
3. Нейропсихология: Тексты /Под ред. Е. Д. Хомской; Сост. Н. Ю. Ченцов и др. — М. : Изд-во МГУ, 1984. — 192 с.
4. Симерницкая Э. Г. Мозг человека и психические процессы в онтогенезе: монографія / Э. Г. Симерницкая. — М. : Изд-во МГУ, 1985. — 190 с.
5. Хомская Е. Д. Нейропсихология: учебник для вузов /Евгения Хомская; МГУ им. М. В. Ломоносова. — 4-е изд. — М. ; СПб.; Нижний Новгород: Питер, 2010. — 496 с.
6. Хомская, Е. Д. Достижения отечественной нейропсихологии в изучении проблемы «мозг и психика» //Психологический журнал. — 2001. — № 3: Том 22. — С. 5-14
7. Цветкова Л. С. Нейропсихология и восстановление высших психических функций /Л. С. Цветкова; МГУ им. М. В. Ломоносова, Фак. психологии. — М. : Изд-во МГУ, 1990. — 70, с.
8. Чабан О. С. Нейропсихологія: (лекції та додатковий матеріал курсу). Навчальний посібник для студентів медичних вузів ІІІ-IV рівнів акредитації та практичних лікарів-психіатрів і невропатологів /О. С. Чабан, М. М. Гуменюк, В. А. Вербенко. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2008. — 91, с.