Вступ

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

Природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

1. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (364) [1] законодавчо визначено дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності;

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.

При цьому, якщо інститут права природокористування отримав достатньо повне закріплення у природо-ресурсному законодавстві України в силу його традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору, то правовий інститут використання природних ресурсів на праві власності громадян та юридичних осіб у нових економічних умовах України, по суті, тільки починає формуватися.

Реалізація повноважень власності на природні ресурси відповідними суб’єктами права власності має здійснюватися з дотриманням певних імперативів незалежно від форми права власності на природні ресурси (приватної; самоврядної (комунальної); державної; народної).

Досить специфічною виявляється реалізація повноваження володіння як однієї з правомочностей у структурі титулу права власності основною суб’єкта прав на природні ресурси Українського народу. Це обумовлено тим, що згідно з Конституцією України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 3). Однак реалізація ними зазначених правомочностей ускладнюється тією юридичною обставиною, що делегування повноважень по праву представництва на їх здійснення легалізовано не самим Українським народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі й уповноваженим Конституцією України суб’єктом права власності на землю, а представницьким органом — Верховною Радою України, яка прийняла Основний Закон України.

Важливо й те, що Український народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а тому позбавити його повноважень, що випливають із змісту права власності на природні ресурси, не має права жоден з його представницьких органів. Отже, пріоритет у цій частині має належати, перш за все, Українському народові, особливо в частині забезпечення сталості, абсолютності, не відчужуваності, невід’ємності та приналежності йому природних ресурсів, у межах правових форм, гарантованих нормами Конституції України та інших актів природо-ресурсного законодавства. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (364) [1] передбачає, що природні ресурси України є власністю Українського народу, який має право на володіння, використання та розпорядження її природними багатствами (ст. 4). Тобто вказаний Закон визнає за Українським народом як суб’єктом права власності на різні природні ресурси безпосереднє здійснення повноважень власника, що відповідає головному змісту інституту права власності на природні ресурси, включаючи землю як основне національне багатство.

Не менш важливо й те, що згідно з частиною 3 статті 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1] повновладдя Українського народу в галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади відповідно до законодавства України. Тож не випадково, що виключно всеукраїнським референдумом як формою народного волевиявлення вирішуються питання про зміну території України (ст. 69,73 Конституції України).

Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші природоресурсні кодекси не містять відповідних процедурних норм та гарантій реалізації зазначених повноважень Українського народу саме як суб’єкта права власності на землю та інші природні ресурси, що потребує відповідної невідкладної корекції у вищезазначених законах.

Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як об’єкта права власності, що належить до надбання нації, а отже, усього Українського народу; реальне присвоєння ко­рисних властивостей землі спрямоване, логічно, на задоволення загальнонародного, суспільного інтересу, і в той же час — індивідуального інтересу кожної людини.

У принципі, це відповідає ідеям, зафіксованим у статті 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1], згідно з яким природні ресурси України є власністю Українського народу, що має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами.

Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке, зокрема, гарантується усім громадянам України відповідно до приписів частини 2 статті 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Земля — загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об’єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [1], що випливає із змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними ресурсами від імені Українського народу делегував виключно Верховній Раді України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України, виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а отже, юридичне фіксується організаційно-правова форма реалізації повноваження розпорядження основним національним багатством власне безпосередньо Українським народом.

Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, найменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а також затверджувати перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об’єктів права приватної власності.

Кабінет Міністрів України згідно із пунктом 5 статті 116 Конституції України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власно­сті відповідно до Закону.

До відання Автономної Республіки Крим (ст. 138) відноситься управління майном, що належить республіці; їй можуть бути делеговані також інші повноваження у цій сфері.

У частині повноважень органів місцевого самоврядування визначено, що їх матеріальною і фінансовою основою є рухоме і нерухоме майно, зокрема земля, інші природні ресурси, що є у власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Даний комплекс правових норм у системі джерел екологічного права отримав назву «природоресурсове законодавство». Зокрема, до норм, що регулюють природоресурсові правовідносини, належать: Земельний кодекс України (12), Лісовий кодекс України (29), Водний кодекс України (4), Кодекс України про надра (18), закони України «Про тваринний світ» (462), «Про охорону атмо­сферного повітря» (362), «Про рослинний світ» (442) [2, c. 44].

2. Використання природних ресурсів суб’єктами господарювання

Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів [4, с. 68].

Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

Дана стаття встановлює загальний порядок здійснення природокористування суб’єктами господарювання і виступає загальною об’єктивацією титульних правових форм використання навколишнього природного середовища та природних ресурсів в Україні, у зв’язку з чим вона є загальною щодо статей 150-151 даного Кодексу. Використання природних ресурсів відповідно до чинної системи екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) — праві власності та праві природокористування. Така система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1]. Особливості реалізації повноважень власника природних ресурсів суб’єктами господарювання викладені у статті 150, а повноважень природо користувача — у статті 151 даного Кодексу. Таким чином, ці статті Господарського кодексу є деталізацією норм екологічного законодавства щодо спеціального кола суб’єктів природокористування — господарюючих суб’єктів.

Так, стаття 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1] передбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.

Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.

Природні ресурси як об’єкти правовідносин становлять особливу категорію об’єктів, що і обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції — фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв’язку з цим більшість природних ресурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ресурсу вартісна його оцінка як матеріального об’єкта носить синкретичний, конкретно історичний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів — регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах поресурсових законодавчих актів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах., Кодексі про на­дра, законах «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря». При цьому, відповідно до статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення [4,с. 72].

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

— територіальні та внутрішні морські води;

— природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

— атмосферне повітря;

— підземні води;

— поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

— лісові ресурси державного значення;

— природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення;

— дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення;

— корисні копалини, за винятком загальнопоширених [4, с. 73].

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Державний облік природних ресурсів, як одна із форм управлінської діяльності у галузі екології, покладається на Кабінет Міністрів України.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища згідно із статтею 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1] здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші  державні органи відповідно до законодавства України.

Обліком кількості та якості природних ресурсів є юридичне визначена, об’єктивно необхідна, вольова діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на внесення передбачених законодавством належно отриманих відомостей у спеціально призначену для цього офіційну облікову та звітну документацію.

Відповідно до статті 17 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»  Кабінет Міністрів України має такі компетенції у галузі охорони навколишнього природного  середовища:

— здійснення реалізації визначеної Верховною Радою України екологічної політики;

— забезпечення розробки державних, міждержавних і регіональних екологічних програм;

— координація діяльності міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;

— встановлення порядку утворення і використання Державного фонду охорони навколишнього природного середовища у складі Державного бюджету України та затвердження пере­ліку природоохоронних заходів;

— встановлення порядку розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів;

— встановлення порядку визначення зборів та їх граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;

— прийняття рішень про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

— організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян;

— прийняття рішень про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

— управління зовнішніми зв’язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища [5, с. 53-54].

Облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсягів, характеру а режимів їх використання, їх економічна та інша вартісна оцінка здійснюються у формі ведення кадастрів природних ресурсів.

Державні кадастри природних ресурсів — це екологічно і юридичне значимі документи, що містять сукупність необхідних, достовірних і об’єктивних відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, реєстрацію власників і користувачів природних ресурсів, дані про природні, екологічні та юридичні властивості природних ресурсів.

В Україні здійснюється ведення земельного, водного, лісового кадастрів, кадастрів тваринного світу та родовищ і проявів корисних копалин, що передбачено відповідно Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом про надра та Законом України «Про тваринний світ»

3. Права та обов`язки суб’єктів  господарювання

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

— експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

— використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що містяться на наданій йому земельній ділянці;

— одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;

— одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів;

— вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів [3, с. 74].

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний:

— використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного за їх надання (придбання) для використання в господарській діяльності;

— ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

— уживати заходів щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їхньої якості в процесі господарювання;

— своєчасно вносити відповідну плату за використання природ­них ресурсів;

— здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

— відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Окрім того, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1] містить загальний перелік обов’язків громадян у галузі екології (ст. 12);

— берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до  вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

— здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

— не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;

— вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Вимога цільового використання природних ресурсів вважається однією з найважливіших у структурі правовідносин щодо використання природних ресурсів.

Цільове використання природних ресурсів є напрямом і способом отримання користі від експлуатації якостей природних ресурсів для задоволення матеріальних та інших потреб суб’єктів природокористування. Юридичний зміст такої вимоги полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у володінні будь-якого суб’єкта, має використовуватись відповідно до того призначення, яке визначено законодавством та обліково-кадастровою документацією і правовстановлюючими документами на даний природний ресурс. З цією метою природні ресурси поділяються на види залежно від їх призначення (так, приміром, землі відповідно до статті 19 ЗК поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; г) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншою призначення) [1].

Гарантіями забезпечення цільового використання природних ресурсів є норми, які встановлюють відповідальність за порушення даного принципу. Наприклад, відповідно до стат­ті 211 ЗК громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за таке порушення, як невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням.

Принцип економності, раціональності та комплексності використання природних ресурсів також втілюється у низці обов’язків суб’єктів господарювання щодо природних ресурсів.

Про необхідність запровадження режимів економності та раціональності було наголошено в постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. (354) [3, с. 59].

Під економністю використання природних ресурсів розуміється таке їх залучення до господарського обороту, при якому вони використовуються максимально ефективно при мінімумі їх експлуатаційних втрат.

Раціональність пов’язана з науково обґрунтованим розміщенням виробничих сил, забезпеченням рівних можливостей для розвитку народного господарства, задоволенням матеріальних і природних потреб громадян, покращанням екологічної обстановки. Раціональне використання природних ресурсів — це таке їх використання, яке враховує як природні закономірності, так і потенційні можливості навколишнього середовища і полягає у створенні  умов для оптимального відтворення природних ресурсів та недопущенні настання незворотних наслідків.

Засадами раціонального використання природних ресурсів є:

1) облік природних ресурсів;

2) планування використання природних ресурсів і їх відтворення;

3) науково-обгрунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту;

4) дотримання екологічних вимог під час використання природних ресурсів;

5) зростання рівня свідомості і еколого-правової культури громадян [3, с. 60].

Висновки

Природні ресурси, як особлива категорія майна, що використовується у сфері господарювання, характеризуються особливим режимом правовим режимом, якому притаманні такі риси:

Спеціальне регулювання, що здійснюється низкою нормативно-правових актів: Конституцією України; Господарський кодекс України; Цивільний кодекс України; спеціальні кодекси про окремі види природних ресурсів: Лісовий кодекс від 21.01.1994 p., Кодекс «Про надра» від 27.07.1994 p., Водний кодекс від 06.06.1995 p., Земельний кодекс в ід 25.10.2001 p.; закони: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ», Гірничий закон України від 06.10.1999 р. та ін.; підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до зазначених кодексів та законів.

Закріплення за кожним громадянином права користування (відповідно до закону) природними об’єктами права власності Українського народу.

Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Використання суб’єктами господарювання в їх господарській діяльності природних ресурсів у порядку спеціального або загального природокористування відповідно до актів законодавства.

Суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності.

Список використаних джерел

1. Лісовий кодекс України. Кодекс України про надра. Водний кодекс України. Повітряний кодекс України. Закон України про охорону навколишнього природного середовища. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 319, с.
2. Екологічне право України. — Х. : Право, 2009. — 327 с.
3. Екологічне право України. Академічний курс. — К.: Юридична думка , 2005. — 847 с.
4. Кобецька Н. Р. Екологічне право України. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 351, с.
5. Природноресурсове право України. — К. : Істина, 2005. — 374 с.
6. Сафранов Т. А. Екологічні основи природокористування. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 247, с.