Вступ

До кровоносних судин (vasa sanguinea) належать артерії (arteriae), по яких кров відтікає від серця, вени (venae), по яких кров надходить до серця, і судин гемомікроциркуляторного русла, розташованих між артеріями і венами.

Гемомікроциркуляторне русло складається з артеріоли (arteriola), прекапілярної артеріоли (arteriola precapillaris), кровоносного капіляра, або гемокапіляра (vas hemocapillare), посткапілярної венули (venula postcappillaris), венули (venula). Між артеріолою і венулою існує артеріоло-венулярний анастомоз (anastomosis arteriolovenularis).

1. Будова венозних судин

Кровоносні судини, по яких кров відтікає від органів і тканин до серця називаються венами (venae). Стінка вен також складається з трьох оболонок  і за характером будови подібна до артерій. Однак конструкція стінки вен має значні відмінності порівняно з артеріями, що зумовлено іншими умовами геодинаміки (низький кров’яний тиск та значно менша швидкість кровоплину).

Виділяють наступні відмінності будови вен порівняно з артеріями:

– стінка вени тонша, за артеріальну;

– у сполучнотканинних компонентах стінки вен переважають колагенові волокна, еластичних волокон менше;

– зовнішня еластична мембрана в стінці вен відсутня, а внутрішня еластична мембрана слабо виражена або відсутня;

– у венах найтовщою є зовнішня сполучнотканинна оболонка (адвентиція), а в артеріях – середня м’язова оболонка;

– більшість вен містять клапани;

– на гістологічних і анатомічних препаратах просвіт вен має неправильну форму, а в артеріях просвіт округлий.

В організмі людини загальна кількість вен перевищує число артерій, а об’єм вен у 18 разів перевищує об’єм артерій. Глибокі вени мають однойменну назву з артеріями, до яких вони прилягають і супроводжують їх (ліктьова артерія – ліктьова вена; великогомілкова артерія – великогомілкова вена). Такі глибокі вени є парними. Більшість вен, що розташовані в порожнинах тіла є непарними. До непарних глибоких вен належать внутрішня яремна, підключична, стегнова, зовнішня, внутрішня і спільна клубові вени та інші. Поверхневі вени з’єднуються з глибокими венами через пронизні вени, що виконують функцію анастомозів. Сусідні вени також з’єднуються між собою численними анастомозами, утворюючи венозні сплетення (plexus venosus). Такі венозні сплетення добре виражені на поверхні або в стінках деяких внутрішніх органів (сечовий міхур, матка, пряма кишка тощо).

Найкрупнішими венами великого кола кровообігу є верхня і нижня порожнисті вени, по яких венозна кров потрапляє у праве передсердя.

Від органів і тканин кров може відтікати в обхід основного шляху по обхідних венах (venae collaterales). Анастомози між притоками однієї великої магістральної вени називають внутрішньосистемними венозними анастомозами. Між притоками різних великих вен (верхня і нижня порожнисті вени, ворітна печінкова вена) існують міжсистемні венозні анастомози, що є обхідними шляхами відтоку венозної крові в обхід основних вен. Венозні анастомози трапляються частіше і розвинені краще за артеріальні анастомози. Розуміння анатомії таких анастомозів має велике клінічне значення.

Стінка вен також складається з трьох оболонок. Розрізняють два типи вен: безм’язового і м’язового типів.

До вен безм’язового типу належать вени твердої та м’якої оболон мозку, сітківки ока, селезінки, кісток і плаценти. Безм’язові вени зрощені з сполучнотканинними структурами органів і тому не спадаються. Ендотеліоцити, що вистеляють такі вени, мають звивистіші межі (контури) у порівнянні з артеріями, середня оболонка відсутня. Базальна мембрана безпосередньо прилягає до тонкої зовнішньої оболонки, що побудована з пухкої волокнистої сполучної тканини.

Вени м’язового типу поділяють на вени зі слабким, середнім і сильним розвитком м’язових елементів. Така конструкція стінки вен зумовлена різними умовами гемодинаміки.

Вени зі слабким розвитком м’язової оболонки (діаметром до 1-2 мм) розташовані переважно в ділянках верхньої частини тулуба, шиї й обличчя. Дрібні вени за будовою подібні до великих венул. Із збільшенням діаметра вен цього підтипу в їх стінці утворюються два колові шари гладких міоцитів. Поверхневі підшкірні вени і вени внутрішніх органів є судинами середнього калібру. Їхня внутрішня оболонка побудована з плоских круглих чи полігональних ендотеліальних клітин, з’єднаних між собою щільними замикальними контактами і щілинними контактами (нексусами). Ендотелій розміщений на тонкій базальній мембрані, яка відокремлює його від підендотеліальної сполучної тканини. Внутрішня еластична мембрана в цих венах відсутня. Тонка середня оболонка утворена 2-3 коловими шарами сплощених невеликих гладких міоцитів, розділених пучками колагенових і еластичних волокон. Зовнішня оболонка (адвентиція) утворена пухкою сполучною тканиною, у якій проходять нервові волокна, дрібні кровоносні судини („судини судин”) і ліфматичні судини.

У великих венах зі слабким розвитком м’язових елементів базальна мембрана ендотелію дуже тонка. У середній оболонці гладких міоцитів небагато, вони мають колове розташування і численні міоендотеліальні контакти. Зовнішня оболонка таких вен товста, складається з пухкої сполучної тканини, у якій багато безмієлінових нервових волокон, що утворюють сплетення, проходять судини судин і лімфатичні судини.

У венах із середнім ступенем розвитку м’язових елементів (плечові вени та інші) ендотелій розміщений на добре розвиненій базальній мембрані. Внутрішня оболонка таких вен формує клапани. Середня оболонка значно тонша ніж у відповідній артерії, складається з колових пучків гладких міоцитів, розділених волокнистою сполучною тканиною. Внутрішня і зовнішня еластичні мембрани у венах із середнім ступенем розвитку м’язової оболонки відсутні. Зовнішня сполучнотканинна оболонка (адвентиція) добре розвинена, у ній проходять судини судин і нервові волокна.

Вени із сильним розвитком м’язових елементів (великі вени нижньої половини тулуба і ніг) мають добре розвинені пучки гладких міоцитів не тільки в середній, але й у внутрішній і зовнішній оболонках: у внутрішній і зовнішній оболонках міоцити розташовані поздовжньо, а в середній оболонці – колоподібно. Ендотелій в таких венах розміщений на товстій базальній мембрані, під якою міститься добре розвинений підендотеліальний шар пухкої волокнистої сполучної тканини. Внутрішня еластична мембрана слабо виражена і майже непомітна.

Внутрішня оболонка більшості вен середнього і деяких вен великого калібру формує клапани. Але є чимало вен у яких клапани відсутні, наприклад: порожнисті, плечо-головні, спільні і внутрішні клубові вени, вени серця, легень, надниркових залоз, головного мозку і його оболон, паренхіматозних органів, кісткового мозку.

Клапани (valvulae) – це тонкі кишенеподібні складки внутрішньої оболонки вен, що побудовані з тонкого шару волокнистої сполучної тканини, вкритого з обох боків ендотелієм. Більшість клапанів складається з двох стулок, а деякі мають тільки одну стулку. З боку просвіту судини в сполучній тканині клапана переважають еластичні волокна, а на протилежному боці, що прилягає до стінки вени – колагенові волокна. Ендотеліоцити, що вкривають стулку клапана з боку просвіту, витягнуті поздовжньо, а на протилежному боці розташовані упоперек довжини стулки. Проксимальніше від місця прикріплення клапана вена завжди дещо розширена. Клапани пропускають кров лише в напрямку до серця, запобігаючи зворотньому переміщенню крові і тим самим заощаджуючи серце від зайвої витрати енергії на подолання коливних рухів крові.

Особливими венозними судинами є пазухи твердої оболони головного мозку (sinus durae matris encephali), у які відтікає венозна кров від головного мозку. Венозні пазухи розташовані в товщі (розширеннях) похідних твердої оболони головного мозку, вони вистелені ендотелієм. Стінки венозних пазух не спадаються, забезпечуючи безперешкодний відтік венозної крові з порожнини черепа у систему позачерепних вен, тобто у внутрішні яремні вени.

Вени печінки і селезінки, венозні сплетення шкіри та черевної порожнини мають велику ємність і тому здатні депонувати велику кількість крові.

2. Особливості венозних судин

Головними венозними колекторами великого кола кровообігу, які впадають у праве передсердя, є верхня і нижня порожнисті вени та вінцева пазуха серця.

Вінцева пазуха (sinus coronarius) формується за рахунок вен, що збирають венозну кров від стінок серця.

Система верхньої порожнистої вени охоплює венозне русло голови, шиї, верхніх кінцівок, стінок та органів грудної порожнини.

Вени часто супроводжують однойменні артерії і мають такі самі назви. Разом з тим структура венозної системи голови відрізняється особливостями, притаманними лише їй (пазухи твердої оболонки головного мозку, випускні вени, диплоїчна венозна мережа губчастої речовини кісток). Вен на лиці більше, ніж артерій, вони утворюють у деяких місцях венозні сплетення. Вени голови широко анастомозують між собою, при цьому існують венозні зв’язки між венами зовнішніх покривів голови та внутрішньочерепними венозними утворами. Венозна кров від голови збирається в головному колекторі — внутрішній яремній вені та допоміжному — зовнішній яремній вені. Сюди відтікає кров з венозних пазух твердої оболони мозку, вен ока, вен губчастої речовини кісток черепа, від позачерепних вен голови та лиця.

Верхня порожниста вена (v. cava superior) (див. мал. 188, 189), яка виникає в ранньому ембріогенезі з правої передкардинальної та правої загальної кардинальної вен, остаточно має вигляд великого стовбура, що утворюється внаслідок злиття правої і лівої плечово-головних вен. Верхня порожниста вена проходить у верхньому відділі переднього середостіння, позаду правого груднинно-ребрового сполучення І ребра, спускається вертикально вниз і на рівні хряща III ребра впадає в праве передсердя. До верхньої порожнистої вени прилягають зліва — pars ascendens aortac, справа — pleura mediastinalis з діафрагмальним нервом, спереду — загруднинна залоза. Нижня ділянка верхньої порожнистої вени міститься в осердній порожнині.

У верхню порожнисту вену впадає непарна вена, яка, в свою чергу, приймає півнепарну вену та кілька дрібніших вен (vv. mediastinales, vv. pericardiacae та ін.).

Непарна (v. azygos) і півнепарна (гл hemiazygos) вени (мал. 210) утворюються від висхідних поперекових {vv. lumbalcs ascendens) вен, проходять у задньому середостінні на передньобічній поверхні грудних хребців (перша справа, друга зліва). Приймають венозну кров від задніх міжребрових вен (vv. intercostales posteriores), що супроводжують розгалуження однойменних артерій, зовнішніх і внутрішніх хребтових венозних сплетень, вен грудної частини стравоходу (vv. esophageales), бронхіальних вен (vv. bronchiales) і вен клітковини середостіння (vv. теdiastinales), осердних вен (ua. pericardiacae), верхніх діафрагмових вен (vv. phrenicae superiores). Непарна вена в межах TIV хребця відхиляється від хребта і, перекинувшись через корінь правої легені, впадає у верхню порожнисту вену. Півнепарна вена, прийнявши п’ять нижніх задніх міжребрових вен (vv. intercostalesposteriores), повертає праворуч на передню поверхню TVI1 хребця і, пройшовши позаду аорти і грудної протоки, вливається в непарну вену. Додаткова півнепарна вена (v. hemiazygos accessoria), до якої впадають I —VI ліві задні міжреброві вени, вливається в непарну або півнепарну вену.

Плечово-головна вена (права й ліва) (v. brachiocephalica dextrasinistra) (див. мал. 210) утворюється внаслідок злиття внутрішньої яремної та підключичної вен відповідного боку. Права вена коротша, опускається майже вертикально позаду хряща І ребра. Ліва вена приблизно в два рази довша, ніж права, і розташована позаду ручки груднини, де йде навскіс зліва направо та зверху донизу до місця злиття з правою плечо-головною веною. На своєму шляху права плечово-головна вена прилягає спереду до truncus brachiocephalics, а ліва перетинає верхній відділ arcus aortae з артеріальними судинами, що відходять від неї. У плечово-головні вени впадає багато вен, які несуть кров від щитоподібної залози, осердя, спинного мозку, деяких органів середостіння та стінок грудної клітки й живота. З них найголовніші такі.

Внутрішні грудні вени (vv. thoracicae internae) супроводжують однойменну артерію двома стовбурами, які поблизу устя зливаються і впадають у плечово-головну вену свого боку. Стовбур і розгалуження, за винятком невеликого відрізка поблизу І ребра, мають клапани. Вени приймають кров з передніх міжребрових вен, верхньої надчеревної вени та підшкірних вен передньобічної стінки грудної клітки.

Хребтова вена (v. vertebralis) супроводжує однойменну артерію лише в шийній її частині. Почавшись із зовнішнього венозного сплетення хребта на рівні атланта, продовжується через поперечні отвори CI —CVII хребців і впадає в плечово-головну вену (біля устя є клапан) свого боку.

Хребтове венозне сплетення (plexus venosus vertebralis) поділяють на внутрішнє й зовнішнє. Зовнішнє сплетення розташоване на передній поверхні тіл хребців (переднє зовнішнє хребтове сплетення) та на задній поверхні дуг хребців, остистих і поперечних відростків (заднє зовнішнє хребтове сплетення). Внутрішнє сплетення розташоване всередині хребтового каналу. Ці сплетення збирають венозну кров із спинного мозку та його оболон, губчастої речовини хребців, зв’язок і глибоких м’язів хребта й посилають її у хребтову, задні міжреброві, поперекові й крижові вени.

Нижні щитоподібні вени (vv. thyroideae inferiores) несуть кров з венозного сплетення, розташованого біля нижнього краю щитоподібної залози, і впадають у плечово-головні вени (іноді в ліву) відповідного боку.

Внутрішня яремна вена (v. jugularis interna) (мал. 211), вийшовши з однойменного отвору основи черепа, де вона утворює розширення — верхню цибулину внутрішньої яремної вени (bulbus v. jugularis superior), спускається донизу в складі судинно-нервового пучка шиї, де розташована збоку і більш поверхнево, ніж внутрішня та загальна сонні артерії. Головними витоками внутрішньої яремної вени є венозні пазухи твердої оболони головного мозку, кров у яких рухається в різних напрямках доти, поки не потрапляє в сигмоподібну пазуху, стінка якої переходить безпосередньо в стінку внутрішньої яремної вени. На рівні груднинно-ключичного сполучення внутрішня яремна вена зливається з підключичною веною свого боку, де утворює друге розширення — нижню цибулину яремної вени (bulbus v. jugularis inferior). Внутрішня яремна вена є основним венозним колектором, що приймає кров від головного мозку, його оболонок і органів чуття.

Крім того, у внутрішню яремну вену впадають такі вени: глоткові (vv. pharynдеае), язикова (v. lingualis), верхня і середні щитоподібні (vv. thyroideae superior et mediae), які несуть кров від верхніх відділів щитоподібної залози та гортані, тощо.

До внутрішньочерепних вен належать: вени головного мозку і деяких органів чуття; пазухи і вени твердої оболонки головного мозку, диплоїчні й емісарні вени, що об’єднують внутрішньо- та позачерепне венозне русло.

Вени головного мозку (venae enccphali) тільки частково супроводжують мозкові артерії, а в більшості випадків ідуть незалежно від них; не мають клапанів. Великі стовбури вен головного мозку формуються в судинних сплетеннях м’якої оболонки мозку (або на поверхні мозку, або в судинних сплетеннях шлуночків). Усі вени головного мозку можуть бути розподілені на поверхневі, глибокі, вени стовбура головного мозку, вени мозочка.

Поверхневі мозкові вени великого мозку (vv. superficiales cerebri) звичайно розташовані в м’якій оболонці мозку, в борознах півкуль великого мозку і збирають венозну кров від кори верхньобічних, нижніх і присередніх відділів півкуль. Пройшовши крізь павутинну оболонку, вени вливаються в найближчі венозні пазухи (sinus sagittalis superior, transversus, cavernosus).

Глибокі вени великого мозку (vv. profund ае cerebri) збирають венозну кров від таламуса, базальних ядер, стінок третього й бічних шлуночків, прозорої перегородки, мозолистого тіла й вливаються з кожного боку у внутрішні вени великого мозку (vv. internae cerebri), які, з’єднавшись, утворюють велику вену великого мозку (v. magna cerebri), що вливається в sinus rectus.

Середньомозкові вени (vv. mesencephaНсае) збирають венозну кров від ніжок мозку, моста, довгастого мозку та бічних закутків четвертого шлуночка і вливаються в кам’янисті пазухи, основну вену, в нижні вени мозочка й частково в передні спинномозкові вени.

Вени мозочка (vv. cerebelli) приймають венозну кров від черв’яка й півкуль мозочка, вливаються в sinus rectus, v. magna cerebri, sinus transversus і sinus petrosus inferior.

Верхня очна вена (v. oplithalmica superior) бере кров від сітківки (v. centralis retinae), війкового м’яза (vv. ciliares), судинної оболонки очного яблука та склери, шкіри, м’язів і кісток лобової та носової ділянок, слизової оболонки порожнини носа, повік, кон’юнктиви, м’язів очного яблука й частини комірок решітчастого лабіринту.

Венозна кров відводиться у війкові вени, які зливаються з центральною веною сітківки і впадають у печеристу пазуху. Надбілковооболонкові вени збирають кров з верхньої та нижньої повік і кон’юнктиви. Одним іздасерел верхньої очної вени є носолобова, яка приймає кров з надочноямкових вен і дорсальних вен носа. Носолобова вена анастомозує з кутовою веною — притокою лицевої вени. Венозна кров по очних венах відтікає в печеристу пазуху твердої оболонки головного мозку, але оскільки в цих венах немає клапанів, крововідтік може здійснюватись через носолобову вену в лицеву.

Нижня очна вена (v. ophthalrnica inferior) несе кров від війкового тіла, м’язів очного яблука, сльозового мішка, клітковини, м’яких тканин і кісток очної ямки, анастомозує з однойменною верхньою веною. До порожнини черепа проходить через верхню очноямкову щілину, виходить (рідко) через нижню. Частково вливається в печеристу пазуху, частково — в глибокі (крилоподібне венозне сплетення) і поверхневі (лицева вена) вени лиця.

Вени внутрішнього вуха. Від внутрішнього вуха кров відтікає через вену канальця завитки (v. canaliculi cochleae), водопроводу присінка та вени лабіринту (vv. labyrinthi). Перша вливається до верхньої цибулини внутрішньої яремної вени, друга — до верхньої і третя — до нижньої кам’янистої пазухи.

Система ворітної вени печінки розташована між двома капілярними руслами. Одне міститься в стінках і паренхімі непарних органів черевної порожнини і з нього починаються притоки ворітної вени, друге залягає в паренхімі печінки і є кінцевим розгалуженням ворітної вени, звідки починаються печінкові вени. Головним венозним колектором цієї системи є ворітна вена печінки.

Ворітна вена печінки (v. portae hepatis) (мал. 215) — це товстий венозний стовбур, що утворюється позаду головки підшлункової залози від злиття селезінкової та верхньої й нижньої брижових вен, розміщений у товщі lig. hepatoduodenal. Проходячи в lig. hepatoduodenal між ductus choledochus (ліворуч) і печінковою артерією (ліворуч), ворітна вена досягає воріт печінки і, проникаючи в них двома (рідше трьома) стовбурами, розгалужується в паренхімі печінки до капілярів.

Верхня брижова вена (v. mesenterica superior) супроводжує однойменну артерію, несе кров до ворітної вени від тонкої кишки, cecum з червоподібним відростком, colon ascendens, transversum, головки pancreas і duodeni.

Селезінкова вена (v. lienalis) (див. мал. 215), що також повторює хід однойменної артерії, збирає кров від підшлункової залози, селезінки та шлунка.

Нижня брижова вена (v. mesenterica inferior) супроводжує однойменну артерію (стовбур і більша частина гілок вени так само, як і артерії, проходять заочеревинно) і отримує кров від colon descendens, colon sigmoideum і верхньої третини прямої кишки.

Стовбур ворітної вени печінки на своєму шляху приймає праву й ліву шлункові вени (vv. gastricae dextra et sinistra), передворотарну вену (v. prepylorica) та припупкові вени (vv. paraumbilicales). Розгалуження всіх вен ворітної системи між собою сполучаються. Особливості будови системи ворітної вени пов’язані з функцією печінки.

Спільна клубова вена (v. iliaca communis) (див. мал. 214) з кожного боку утворюється на рівні крижово-клубового суглоба внаслідок злиття внутрішньої та зовнішньої клубової вен і на всьому своєму протязі супроводжує однойменні артерії.

У ліву спільну клубову вену впадає серединна крижова вена, яка приймає венозну кров від крижового венозного сплетення. Права загальна клубова вена в більшості випадків бічних гілок не має. 

Висновки

В просвіті вен є складки ендотелію — венозні клапани, які запобігають ретроградній течії крові, тобто течії крові у протилежному напрямку. Швидкість току крові 10 — 20 см в секунду. Тиск :3 — 5 мм.рт.ст.

Вени, як і артерії поділяються на магістральні та органні. В залежності від розташування виділяють поверхневі та глибокі вени (наприклад, v.cephalica і v.basilica в ділянці ліктьової кістки). За будовою стінок поділяються на м’язові та безм’язові вени.

До вен безм’язевого типу належать вени твердої і м’якої оболонок головного і спинного мозку, вени п’ясті, сітківки, плаценти і селезінки. З внутрішньої боку такі вени покриті ендотелієм, який лежить на підендотеліальній мембрані. А ззовні це все покрито тонким шаром пухкої сполучної тканини.

Вени м’язевого типу можуть мати або слабкий або сильний розвиток м’язової тканини. Вени нижньої частини тіла мають сильно розвинену м’язову оболонку, а вени верхньої частини тіла, відповідно, — слабку. Це обумовлено особливостями циркуляції крові у верхніх та нижніх кінцівках. 

Список використаної літератури

1. Анатомія людини : навч. посіб. / Барикова Л. Б. — Івано-Франківськ : [б. в.], 2003. — 71 с.
2. Анатомія людини : підручник / І. Я Коцан, В. О. Гринчук, В. Х. Велемець [та ін.]. — Луцьк : Волин. НУ імені Лесі Українки, 2010. — 890 с. — ІББК 978-966-600-493-5.
3. Анатомія людини : посібник / підгот. Барикова Л. Б. — Івано-Франківськ : [б. в.], 2002. — 83 с.
4. Анатомія людини : посібник / підгот. Барикова Л. Б. — Івано-Франківськ : [б. в.], 2004. — 110 с.
5. Аносов І. П. Анатомія людини у схемах / І. П. Аносов, В. Х. Хоматов. — Київ : Вища школа, 2002. — 191 с. — ІББК 966-642-109-7.
6. Антонік В. І. Анатомія, фізіологія дітей з основами гігієни та фізичної культури : навч. посіб. / В. І. Антонік, І. П. Антонік, В. Є. Андріанов. — Київ : ЦУЛ, 2009. — 336 с. — ІББК 978-966-364-956-6.
7. Бобрицька В. І. Анатомія і вікова фізіологія з основами шкільної гігієни. Робочий зошит : навч.-метод. посіб. / В. І. Бобрицька. — Київ : Професіонал, 2004. — 79 с. — ІББК 966-8556-24-0.
8. Гайда С. П. Анатомія і фізіологія людини : навч. посіб. / С. П. Гайда. — Вид. 2-ге, випр. і допов. — Київ : Вища школа, 1980. — 213 с.
9. Коляденко Г. І. Анатомія людини : підручник / Г. І. Коляденко. — 2-ге вид. — Київ : Либіть, 2004. — 384 с. — ІББК 966-06-0324-Х.
10. Коляденко Г. І. Анатомія людини : підручник / Г. І. Коляденко. — 5-те вид. — Київ : Либідь, 2009. — 384 с. — ІББК 978-966-06-0559-6.
11. Коляденко Г. І. Анатомія людини : підручник / Г. І. Коляденко. — Київ : Либідь, 2001. — 382 с. — ІББК 966-06-0146-8.