Актуальність теми. На межі тисячоліть видавничо-поліграфічний сектор національних економік західних країн став одним із найприбутковіших у структурі галузей, які стрімко розвиваються. Незважаючи на всі суб’єктивні й об’єктивні труднощі, в Україні видавнича справа, як, до речі, і журналістика, також прагне виходити на цей шлях.

За підготовку й тиражування будь-яких текстів, плакатів, альбомів в останні роки стало братися все більше й більше бажаючих, переслідуючи переважно єдину мету, — заробити гроші. Проблема в іншому. Видавничою справою нерідко вирішують зайнятися люди, які, м’яко кажучи, не зовсім для цього придатні з професійної точки зору.

Зі з’ясуванням ролі редактора у редакційно-видавничій діяльності, а саме провідної фігури у видавництві, постало питання про детальний розгляд його функціональних обов’язків. Причетність редактора до формування видавничого портфеля належить до найважливіших з-поміж них. Однак його проблема у сучасній видавничій науці наразі майже відокремлена від «редакторської» проблематики; у ліпшому разі — дотична до неї в межах авторського права.

На нашу думку, лише редактор, як генератор і експерт видавничих ідей, може спроектувати креативну ідею і знайти для її реалізації потрібного виконавця-автора; фахово оцінити рівень авторського оригіналу, що надійшов у видавництво; запропонувати авторові професійне опрацювання його твору; допомогти, у разі потреби, втілити нереалізовані прагнення. Тому актуальність обраної теми полягає в артикуляції визначальної ролі редактора у формуванні видавничого портфеля; окресленні його основних функціональних обов’язків у розрізі цього аспекту редакційно-видавничої діяльності.

Проблему збереження місця видавничо-поліграфічного комплексу в умовах постійної міжрегіональної та внутрірегіональної конкуренції можливо вирішити за допомогою підвищення ефективності його функціонування шляхом повнішого використання внутрішніх та зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів ефективного функціонування видавничо-поліграфічного комплексу регіону відносяться – організація виробничого процесу, технології виробництва видавничої продукції, системи стимулювання діяльності працівників; до зовнішніх факторів – форми власності підприємств, нормативно-правова база діяльності видавничо-поліграфічного комплексу, стимулювання інвестиційної діяльності. Тобто, це саме ті елементи, які виступають складовими продуктивних сил. Від ефективного використання матеріальних, фінансових, трудових елементів продуктивних сил залежить наявність резервів внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування видавничо-поліграфічного комплексу регіону.

«Обличчя» ЗМІ — це не тільки красиве оформлення й відточене слово, а й міра впливу на вирішення суспільно важливих питань.

Від частоти, глибини й гостроти їх висвітлення великою мірою залежить подолання негараздів, бо на основі отриманих від мас-медіа відомостей громадянами приймаються дієві, конструктивні рішення. Особливої значущості набуває така функція засобів масової інформації в сьогоднішніх складних для України економічних, політичних і, як наслідок, напружених соціальних умовах.

Соціальна тематика в засобах масової інформації та окремі її аспекти досліджувалися М. Ющенком («Проблематика СНІДу в українських ЗМІ»), В. Слінчуком («Сучасні тенденції формування тендерних концепцій засобами оцінності (за матеріалами друкованих ЗМІ)»), І. Бєлінським («Тематична модель обласного громадсько- політичного видання (на прикладі газети «Кіровоградська правда»), М. Толстуновою («Социальная проблематика на страницах нижегородской деловой прессы»), М. Мельніковим та ін. Зазвичай ці дослідження стосувались окремих аспектів соціальної тематики, загальних особливостей відображення у ЗМІ або ж розглядали її в контексті інших суспільних умов.

Дослідження різноманітних проблем роботи редактора та його ролі здійснювали такі вчені, як: Н. Еріашвілі «Книгоиздание Менеджмент и маркетинг», Б. Кузнєцов «Экономика и организация издательской деятельности», Ю. Майсурадзе та А. Мільчин «Энциклопедия книжного дела», М. Тимошик «Книга для автора, редактора, видавця» та інші.

У працях цих авторів увага приділяється визначенню термінів «видавничий портфель» та його різновидам, перелічуються основні складові «портфельного запасу» тощо. Проте участь редактора у формуванні видавничого портфеля, редакційна підготовка авторських оригіналів потребує детального дослідження.

Метою дослідження є з’ясування основних вимог до редактора, особливостей редакційної підготовки різних видів видань — тематичних видавничих матеріалів соціального спрямування.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

• дослідити тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі;
• проаналізувати стан та тенденції українського книговидання та видавничої справи на сучасному етапі;
• дослідити тематику соціальних публікацій та особливості їх висвітлення в українській пресі;
• розглянути проблеми, з якими стикається редактор під час підготовки до друку матеріалів соціальної проблематики.

 Об’єктом дослідження є видавнича справа в Україні.

Предметом дослідження виступає газетна періодика Кіровоградщини.

Теоретико-методологічною базою роботи стали наукові дослідження тенденцій сучасного книговидавничого ринку (О. Афонін, Г. Блощицька, Н. Зелінська, І. Копистинська, М. Тимошик), видавничому маркетингу та книготоргівлі (Е. Бейверсток, Я. Влодарчик, Б. Єсенькін, О. Зімарін, І. Копистинська, Ю. Майсурадзе, М. Тимошик).

Практичне значення здобутих результатів може бути впроваджено у навчальний процес вищих навчальних закладів України, можливості їх багатоаспектного використання у практиці редагування медіа-матеріалів, під час укладання довідників і порадників для працівників ЗМІ.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження було оприлюднено у формі доповіді на конференції «Мова і світ» Кіровоградського інституту розвитку людини (лютий 2013 р.) за темою «Тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі» (Додаток 2).

Методологічну основу роботи становлять принципи, теорії, концепції, методи, на яких автор роботи ґрунтував власні висновки, а саме лінгвістичного опису мовних фактів із залученням прийомів структурно-семантичного та трансформаційного аналізу; зіставного методу і методу компонентного аналізу.

Методи дослідження. За допомогою статистичного, аналітико-синтетичного, порівняльного, системно-структурного та структурно-типологічного методів досліджено особливості формування сучасної видавничої мережі, типологічний та тематичний репертуар регіональних видань Кіровоградщини.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається із вступу, чотирьох  розділів, дванадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 65 найменувань та 112 стор. тексту, включає 2 додатки, які викладено на 9 стор.

Ключові терміни: редакторська діяльність, редагування, видавнича справа, соціальні комунікації, соціальна тематика.

Розділ 1. Видавнича справа як сфера суспільних відносин

1.1. Організація та провадження видавничої справи в Україні

Книговидавнича справа є не лише важливим елементом економічних відносин, а й сприяє культурному збагаченню суспільства, поширенню духовних та інтелектуальних цінностей, національних і загальносвітових надбань. Основна тематика видань, що випускаються в Україні – це політична, соціально-економічна, освітня та культурна, художня, технічна, природнича та ін.

Важливу роль у формуванні потужної інформаційної сфери країни відіграє видавничо-поліграфічний комплекс. Досвід свідчить, що зменшення виробництва у видавничо-поліграфічному комплексі України є наслідком недоліків в управлінні, жорсткої конкуренції з боку закордонних виробників. В Україні спостерігається створення малих видавничих підприємств і деконцентрація великих об’єднань, проте конкурентне середовище створюється повільно, слабко розвинутою є інфраструктура та технічна база видавничої справи. Книги та інша видавнича продукція є, мабуть, одним з найважливіших досягненням людства, без якого було б неможливим становлення сучасного суспільства та подальший його розвиток.

Видавнича справа – сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції.

Книговидавнича справа (складова частина видавничої справи) – це сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, які займаються створенням, виготовленням і розповсюдженням книжкової продукції.

В розвинутих країнах структура видавничо-поліграфічної галузі є досить складною, організаційні форми набувають різного вигляду, основними серед них є:

— незалежні видавництва (для зменшення витрат декілька з них іноді створюють загальні служби — комерційну, виробничу, книгорозповсюджувальну);

— видавництва, які «де-юре» є самостійними, але фактично залежать від великого видавництва або фірми, для якої видавнича діяльність не є основною;

— об’єднання, що включають 5-10 фірм, мережу книгорозповсюдження, поліграфічну базу, потужності з випуску продукції на нетрадиційних носіях;

— видавничі концерни, в які входить велика кількість підприємств, в тому числі зарубіжних (концерни мають видавництва, поліграфічні потужності, мережі розповсюдження, телеканали, інформаційні мережі. і переслідують мету збільшення прибутку через здійснення великих медіа-проектів).

Видавнича справа спрямована на:

• задоволення потреб особи, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;
• створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак;
• забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;
• забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;
• здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російського населення в Україні з урахуванням імпорту друкованої продукції;
• здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;
• збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;
• зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції;
• сприяння закордонним українцям у забезпеченні вітчизняними друкованими виданнями.

У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів України. Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.

Держава заохочує підготовку, виготовлення і розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної мовної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади.

Сучасне українське суспільство в умовах модернізації вимагає високих стандартів стосовно якості інформації, своєчасності надання та забезпечення належного змістовного наповнення інформаційних джерел.

Сучасний рівень інформаційного суспільства України набагато нижчий за рівень інформатизації суспільства європейських країн. Причин тому багато: від браку коштів до нескоординованого, випадкового використання інформаційних технологій у різних галузях суспільства і господарства.

Основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) створювати інформацію і знання, користуватися та обмінюватися ними, виробляти товари та надавати послуги, повною мірою реалізовуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя і сприяючи сталому розвитку країни.

Умовою успішної модернізації України є позитивно результативна модернізація всіх галузей господарства та сфер життєдіяльності людей, у тому числі і видавничої діяльності. Модернізація суспільства обумовила необхідність перегляду існуючої системи розподілу функцій і повноважень у регулюванні цієї галузі. Даний процес має враховувати специфічне становище видавничої діяльності, що одночасно є елементом культури, освіти, науки та важливою складовою системи матеріального виробництва.

Видавнича діяльність спрямована на задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб суспільства, що обумовлює першочерговість її модернізації.

В. Семиноженко зазначав що, «світ нарощує свої можливості, спираючись на східці інформаційного розвитку, які позначено в історії, зокрема, відкриттям писемності та технології друкування. Ми живемо в епоху чергового інформаційного прориву, з його прискореним темпом життя та культурним лідерством електронних ЗМІ. Проте і досі найбільш надійним, звичним, респектабельним джерелом інформації залишається видавнича продукція» [5].

Видавнича діяльність виконує особливу функцію духовної та ціннісної творчості, поєднує приватні і глобально значущий вимір інформації, спонукає до глибинного її сприйняття. Тому саме сьогодні, під час модернізації України, загострюється питання культурно-гуманітарної адаптації України до вимог глобалізованого інформаційного ринку.

Видавнича продукція, що є результатом видавничої діяльності, продовжує залишатися найбільш переважною формою існування і збереження культурного наслідку і в цьому розумінні – розвитку культури. Зауважимо, що в розповсюдженні культури видавнича продукція відіграє роль, подібну тій, яку відіграє енергія в економічному розвитку.

Проте на сьогодні видавнича «енергія» перебуває не в найкращому стані.  За даними Книжкової палати України, з початку 2010 р. книговидання скоротилося на 1923 найменувань, а тираж зменшився на 5 млн 218 прим. Станом на 14 червня 2010 р. видавництвами всіх форм власності з початку поточного року було видано 7762 книги та брошури тиражем 15 млн 156 тис. прим., у той же час за цей же період вийшло друком 9685 найменувань тиражем 20 млн 374 тис. прим.

У тому числі світ побачили 5146 найменувань книг і брошур українською мовою тиражем 6 млн 747 тис. прим. (6457 найменувань тиражем 11 млн 170 тис. за аналогічний період минулого року) [7].

Наведені дані та аналіз сучасного стану видавничої діяльності [4] свідчать, що потрібна перш за все модернізація перш за все зазначеної галузі.

На сьогодні, під час модернізації, існують такі проблеми у видавничій діяльності України:

– засилля імпортованої друкованої продукції на українському видавничому ринку;

– економічна та фінансова неспроможність суб’єктів видавничої справи;

– невпорядкованість розповсюдження видавничої продукції в Україні, недостатність попиту на українську видавничу продукцію і тривалі строки її реалізації;

– дефіцит української книги загалом та підручників для середньої і вищої шкіл зокрема;

– недостатня якість поліграфічного виконання вітчизняної видавничої продукції;

– занепад бібліотечної справи в Україні;

– відсутність якісного змістовного наповнення вітчизняної періодичної та неперіодичної літератури;

– відсутність концепції державної політики розвитку видавничої діяльності в Україні.

Для модернізації видавничої діяльності зокрема та інформаційної сфери діяльності суспільства взагалі пропонуємо низку таких заходів, запровадження та виконання яких (разом з іншими галузями) дасть позитивний результат модернізації України.

1. Установлення більш жорсткого контролю за ввезенням в Україну видавничої продукції з паралельним упровадженням систем відслідковування товарних потоків.
2. Удосконалення механізму квотування, оподаткування та лімітування української та зарубіжної видавничої продукції.
3. Створення спеціалізованого відомства (органу центральної влади) з широкими повноваженнями щодо вирішення питань, пов’язаних з організацією життєдіяльності видавничого сектора національної економіки, а також регіональних представництв цього органу в усіх областях України.
4. Розробка Міністерством економіки спільно з Державним митною службою, Державним комітетом телебачення і радіомовлення Державним комітетом статистики методик і критеріїв оцінки вартості імпортованої видавничої продукції та її статистичного обліку за допомогою внесення змін до Митного кодексу України.
5. Надання преференції видавництвам і виготівникам, які працюють над закупівлею прав на видання творів зарубіжних авторів в Україні, з поступовим обмеженням завезення на її територію готової книги через розробку проекту закону України про сприяння придбанню прав на видання в Україні творів зарубіжних авторів з поступовим обмеженням завезення готової книжкової продукції на території країни.
6. Розробка Міністерством економіки спільно з Державним комітетом телебачення і радіомовлення та Державним агентством з авторських та суміжних прав чітких механізмів щодо купівлі авторських прав на видання творів зарубіжних авторів в Україні та розрахунків на них шляхом прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України.
7. Розробка та запровадження нових кодів статистичного обліку і виділення гуртового та роздрібного продажу періодичної та неперіодичної літератури окремим рядком із існуючих «виробництво поліграфічної продукції» та «роздрібний продаж книжок і паперових виробів» за допомогою прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України.
8. Виділення коштів для розвитку системної оптової та роздрібної торгівлі видавничою продукцією, модернізації книготорговельних мереж, збільшення розмірів площ та кількості суб’єктів торгівлі видавничою продукцією за допомогою розробки Кабінетом Міністрів України комплексу заходів щодо розвитку оптової та роздрібної торгівлі українською видавничою продукцією.
9. Розробка диференційованої системи оплати всіх категорій працівників, що беруть участь у випуску вітчизняної видавничої продукції залежно від рівня професійної майстерності і механізму індексування заробітної платні (з урахуванням оплати праці і пільг працівникам аналогічних професій в інших секторах економіки).
10. Розробка системи доплат за почесні звання, особисті премії, що присуджуються працівникам у сфері випуску друкованої вітчизняної продукції.
11. Визначення на конкурентній основі з усіх комерційних банків декількох, яким буде надано Національним банком України кредитні ресурси за зниженою обліковою ставкою для кредитування програм суб’єктів видавничої справи, пов’язаних з підготовкою та друком видань освітнього, наукового та культурного характеру, художньої літератури.
12. Удосконалення цінової і тарифної політики, а також вдосконалення системи ліцензування, патентування, сертифікації, стандартизації, нормування, дотування, інвестування, субсидування, інноваціювання.
13. Розробка механізмів поступового переходу від бюджетного дотування виробника до бюджетного дотування споживача та залучення кредитних ресурсів до виконання програм видання навчальної та соціально-значущої літератури за допомогою розробки Закону України «Про національний підручник».
14. Звільнення від оподаткування коштів, інвестованих з інших сфер діяльності у видавничу справу, а також спонсорських внесків на розширення асортиментної бази українських видань. Вирішити проблеми з оподаткування меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток видавничої справи через розробку Закону України «Про меценатську та спонсорську діяльність».
15. Установлення пільгових ставок орендної плати за займані площі та тарифів на комунальні послуги та послуги пошти за доставку видавничої продукції шляхом ухвалення постанови Кабінету Міністрів України «Про ставки орендної плати для суб’єктів видавничої справи, що мають відносини по оренді площ в будівлях загальнодержавної та комунальної власності».
16. Розробка системи фінансового та іншого ресурсного забезпечення української видавничої діяльності на нормативній основі з урахуванням специфіки регіонів, типів, видів і категорій видавництв.
17. Удосконалення механізму забезпечення міжнародних обмінів, участі спеціалістів у сфері розвитку української видавничої діяльності в міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах, ярмарках, видавничих послуг, інших міжнародних заходах.
18. Розробка середньо- і довгострокових прогнозів розвитку вітчизняної видавничої продукції.
19. Розроблення системи вільного різноманітного доступу до інформації щодо видань в Україні та за кордоном (у т.ч. і через інтернет), а також таких, що готуються вийти друком з анотаціями, змістом, рецензіями, відомостями про авторів та упорядників.
20. Розробка державної програми просування української видавничої продукції за межі України, включаючи створення фонду з дотування перекладів українських авторів європейськими мовами через заснування державного Фонду та відкриття його відділень при всіх дипломатичних представництвах України. Мета Фонду – фінансова підтримка перекладів та перевидання творів українських авторів за межами України.
21. Розробка механізму покращання взаємодії і координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування з видавничими органами та видавництвами щодо розвитку вітчизняної видавничої продукції за участю Кабінету Міністрів України, регіональних органів управління видавничої діяльності та засобів масової інформації, видавництв, органів місцевого самоврядування.
22. Створення незалежної державної атестаційної служби контролю якості вітчизняної видавничої продукції.
23. Установлення для видавництв і торговельних підприємств ставок орендної плати на рівні культурно-освітніх закладів через ухвалення відповідної постанови Кабінету Міністрів України.
24. Розробка чіткого термінологічного апарату щодо визначення суб’єктів видавничої справи, технологічних видавничих термінів, а також визначення видавництв, поліграфічних та торговельних підприємств як суб’єктів оподаткування за допомогою розробки Книжковою палатою України спільно з Державною податковою адміністрацією та Українською асоціацією видавців та книго розповсюджувачів термінологічного апарату та ініціювання внесення відповідних змін до Закону України «Про видавничу справу».
25. Забезпечення системного представництва України на престижних міжнародних книжкових виставках та участі в розробці та реалізації міжнародних програм і проектів за допомогою ухвалення відповідної постанови Кабінету Міністрів України та забезпечення достатнього фінансування участі України у міжнародних книжкових заходах за кордоном.
26. Включення до статистичної звітності обласних адміністрацій інформації про кількість видавництв і книжкових магазинів, установлення відповідальності керівників регіональних органів виконавчої влади за зменшення їх чисельності та обсягів видань і площ під торгівлю видавничою продукцією на території регіону.
27. Визначення реальних потреб у коштах для вирішення проблеми стовідсоткового забезпечення школярів підручниками і посібниками, створення програми реалізації проекту «Український підручник» із залученням як бюджетних, так і приватних або кредитних коштів. Окрім іншого це передбачає розробку та реалізацію програми «Національний підручник».
28. Сприяння створенню єдиного міжнародного інформаційно-аналітичного центру у сфері видання періодичної та неперіодичної літератури.
29. Розробка Міністерством освіти і науки України нових прозорих і коректних положень та процедур, пов’язаних із наданням грифів і проведення конкурсів на кращий підручник для середньої школи, а також для вищого навчального закладу.
30. Збільшення частки замовлення на соціально значущі видання в державному замовленні, відповідно, збільшення фінансування випуску цих видань через внесення змін до постанови Кабінету Міністрів «Про державне замовлення».
31. Розроблення системи організації проходження практики студентами поліграфічних і видавничих спеціальностей на підприємствах, що належать до видавничого сектора економіки, передбачивши ці заходи постановою Кабінету Міністрів України «Про технологічне, технічне та кадрове забезпечення розвитку видавничої справи в Україні».
32. Створення фонду підтримки модернізації видавничо-поліграфічного комплексу України шляхом розробки постанови Кабінету Міністрів України «Про технологічне, технічне та кадрове забезпечення розвитку видавничої справи в Україні».
33. Розроблення Книжковою палатою України спільно з Українською бібліотечною асоціацією та Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів уніфікованих бібліотечних стандартів для всіх видів книг, передбачивши на це цільове державне фінансування.
34. Установлення обов’язкового фіксованого відрахування із центрального та місцевих бюджетів на закупівлю різножанрової літератури для національних, публічних, наукових і дитячих бібліотек, а також для стабільного відновлення фондів сільських і шкільних бібліотек, передбачивши відповідні статті в Законі України «Про розвиток бібліотечної справи в Україні».
35. Запровадження системи отримання грантів у всіх видах вітчизняної видавничої продукції.
36. Підготовка коротко-, середньо- та довгострокових планів (у т.ч. на рівні суб’єктів) підготовки фахівців з урахуванням потреб науковців, освітян та держави.
37. Підготовка і реалізація програми сприяння розвитку науково-дослідної, творчої та мистецької роботи студентів і творчої молоді, що, відповідно, спричинить збільшення наукових, художніх, творчих і мистецьких друкованих праць за підтримки Академії наук України; Міністерства освіти і науки; Державного комітету у справах сім’ї та молоді; організації системи освіти, дитячих та молодіжних організацій та об’єднань.
38. Організація конкурсів на кращий літературний твір молодих авторів, що фінансувалися б державою шляхом підписання Президентом України Указу “Про заснування літературних конкурсів, пов’язаних із творенням літературних творів для дітей і юнацтва, фінансове заохочення молодих авторів та видання кращих із них за рахунок державних коштів”.
39. Розробка і реалізація порядку, форми і механізму державного сприяння в отриманні освіти у сфері видавництва українцями за кордоном.

Ці та інші можливі заходи щодо покращання роботи видавничої справи в умовах модернізації необхідно викласти й обґрунтувати у Програмі розвитку видавничої справи в Україні, затвердивши її відповідною постановою Кабінету Міністрів України та передбачивши термін її реалізації не більше п’яти, що спричинить щонайшвидший позитивний результат для модернізації України.

Таким чином, вітчизняний книжковий ринок характеризується низьким випуском книжкової продукції, повільними темпами збільшення випуску, що не задовольняє потреби ринку у виданнях певної тематики. Тематична структура випуску книжкової продукції не відповідає структурі попиту. Державне регулювання обмежене пільгами та фінансуванням держзамовлення друкованої продукції.

1.2. Тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі

Нинішній стан видавничої справи є результатом тривалого ігнорування керівниками управлінських гілок влади ролі книги як стратегічного продукту, який має двояку — духовно-мистецьку та матеріальну природу.

Функціональні завдання книги як духовно-мистецького продукту та її вплив на соціальні, суспільні, виробничі процеси є превалюючими над її матеріальною, фінансовою функцією. Однак між ними існує пряма залежність. Лише у випадку виконання книгою низки головних духовно-мистецьких, інтелектуальних, освітніх, культурологічних функцій можлива реалізація і останньої, матеріальної функції.

Тобто книга лише тоді стає товаром, коли її купують як носія суспільно значущих функцій, а не як предмет продажу як такий. І чим більше функціональне поле буде охоплювати національна книга, чим ефективніше вона задовольнятиме духовно-інтелектуальні й культурні потреби споживача, тим більше зростатиме її роль як товару, а, відповідно, і доходи від продажу [3, c. 75].

Однак перетворення національної видавничої справи, на відміну від її нинішнього стану, на культурну індустрію вимагає цілої низки рішень і дій, які носитимуть не тільки адміністративний або фінансово-економічний характер, а й впливатимуть на перебудову психології тих людей, яким дано в руки важелі управління виконавчою і законодавчою владою в частині сприйняття ними книги як мистецького продукту з могутньою суспільною функцією, а вже потім як предмет продажу й заробітку.

Ця психологічна зміна мусить дати їм розуміння того, що в нинішньому своєму стані українська книга скоріше нагадує дитину, на яку намагаються покласти економічну, фінансову відповідальність за утримання державної сім’ї як на дорослу людину.

Тому стратегія розвитку мусить передбачити кроки саме з боку держави, які повинні сприяти прискореному «дорослішанню» видавничої справи і перетворенню її на культурну індустрію європейського зразка [11, c. 8].

За висновками президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) Олександра Афоніна, останнім часом видавничий бізнес в Україні активізувався. хоча позитивні зміни стаються повільніше, ніж того хотілося 6. Зростає кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Але. на жаль, ступінь доступності новинок для українського читача невисокий, оскільки 2/3 накладів видань становлять тисячу або менше примірників. Не сприяє підвищенню купівельного інтересу до книжки складна політична ситуація в Україні. І хоча 2009 року, порівняно з 2008-м, одержані від продажу книжок суми зросли, це пов’язано аж ніяк не зі збільшенням кількості проданих примірників, а зі зростанням ціни. Крім того, нинішнього року різко посилилася тенденція до дальшого зменшення середньостатистичних накладів (це підтверджують і статистичні дані).

Так, якщо 2000 року виготовлено 7749 найменувань книжок, то 2008-го — 24040. Починаючи з 2006-го, річні сумарні наклади збільшились у  середньому на 2 мли. примірників. У той же час середні наклади видань весь час істотно зменшуються.

Наприклад, якщо 2000 року середній наклад видань становив 5678 примірників, то у 2008-му — 2413. Нині українська видавничо-поліграфічна галузь пропонує на ринок трохи більше, ніж одну книжку на одного жителя. І це з урахуванням держзамовлення на підручники за бюджетні кошти.

Для порівняння: у царській Росії 1913 року на душу населення щороку виходило друком 2 книжки. У нинішній Російській Федерації — 3-4 книжки, у Білорусі — 6-7, у західних країнах — 10-12. Росіяни вивели книжку на третє місце в обсязі своєї експортної продукції, і ми це добре відчуваємо на наших книжкових прилавках (вітчизняних книжок на ринку не більш як 4%).

Природно, що ця кількість видань не може не тільки забезпечити ефективний вплив на моральний, духовний стан громадян, на формування культурного середовища держави, але й не спроможна задовольнити елементарні потреби українського суспільства у знаннях.

Через природне старіння й обмеженість коштів на оновлення зменшується національний бібліотечний фонд та відповідно — кількість бібліотек. На 01.01.2009 в Україні працювало 18 349 бібліотек, бібліотечний фонд становив 300 млн. примірників [7, c. 18].

Останніми роками окреслилася стала тенденція до збільшення кількості видань українською мовою, але переважно за рахунок бюджетних замовлень і навчальної літератури.

Купують українці здебільшого художню літературу, за нею іде дитяча та прикладна і дещо відстає від останніх двох науково-навчальна література.

Ситуація, що склалася у видавничо-поліграфічній галузі нашої країни, робить видання книжок або збитковим, або зумовлює на них ціни, через які ця продукція стає недоступною великій частині населення. Низькі показники книговидавничої діяльності тримають на голодному пайку вітчизняну поліграфію.

А коли бракує вітчизняної книжки, то вакуум активно заповнюється імпортованою книжковою продукцією. Хоча логічнішими для українського видавничого бізнесу були б купівля й імпорт прав на видання та їх виготовлення на власних потужностях, як це широко практикується у світі. Нині ж українські книжкові мережі на 80-90% заповнені готовою продукцією російських видавництв. За даними лише митних органів, майже 55 млн. книжок щороку завозять в Україну передусім з Росії та Білорусі. Але справжня цифра набагато більша, оскільки офіційна статистика не враховує велику кількість контрабандних і приватних поставок. (Нагадаємо, що загальний наклад української книжки становить 58 млн. примірників, з яких майже половина — підручники й посібники). За оцінками УАВК. суми, отримані останніми роками від реалізації російської книжки в Україні, становлять приблизно 350 млн. доларів США щороку. Отож ідеться про пряме інвестування закордонного виробника — і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається через нестачу інвестицій.

Крім того, ми майже не звертаємо уваги на ідеологічний аспект книговидавництва. Загроза полягає в тому, що масові російські книжки, інша видавнича продукція нав’язують українцям спосіб життя, мислення та світосприйняття, які притаманні населенню сусідньої країни. За оцінками багатьох аналітиків, ця обставина має стратегічний характер.

Серед актуальних і дуже важливих факторів, які впливають на зменшення тиражів, є помітна втрата інтересу населення до читання друкованої продукції, зумовлена як загальносвітовими тенденціями, так і відсутністю в Україні цілеспрямованої пропаганди освіти і книжки, як елементів життєвої потреби кожної людини. Непокоять повільні темпи освоєння Інтернет-технологій і випуску книжок на електронних носіях, брак реклами та непоінформованість потенційних читачів про вітчизняні книжки.

Найбільш ефективно працюють навіть у таких непростих умовах: київські видавництва «Либідь». «Мистецтво», «Освіта». «Генеза». «Перун», «Основи», «Академія», «Знання», «Факт». «Грані-Т», «Етнос». «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: львівські — «Світ», «Кальварія»: харківське «Фоліо»; тернопільське «Богдан» та інші, які навчилися формувати книжковий ринок не лише за рахунок коштів держбюджету, але й за рахунок господарської діяльності, інших джерел фінансування.

Маючи основним конкурентом російську книжку, українські видавці приречені на те, щоб пропонувати на ринок продукцію вищого ґатунку, ніж у сусідів, шукати нестандартні методи й технології завоювання читацької аудиторії, в тому числі наполегливо інтегруватися у видавничий простір інших країн світу.

Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, бо вони мають великі виробничі й допоміжні площі, достатню інфраструктуру тощо.

Оцінюючи ситуацію в поліграфічній сфері, слід наголосити на тому, що вона залишається складною, неоднозначною та суперечливою. Як і в усьому вітчизняному виробництві, тут не вистачає обігових коштів, тиснуть  непомірні податки, високі кредитні ставки, дається взнаки низька платоспроможність населення і юридичних осіб, внаслідок чого падає попит на поліграфічну продукцію і зростає дебіторська заборгованість. Низькою є завантаженість виробничих потужностей [3, c. 77].

На жаль, кроки української влади досі не стали запорукою позитивних зрушень, не є системними та послідовними.

Переважна більшість фахівців, які переймаються питаннями видавничо-поліграфічної галузі, зазначає, що вона може вийти з кризового стану і стати справді надійною базою розвитку національного інформаційного простору лише за підтримки держави. І найпершими мають бути такі кроки:

–        здійснити комплекс протекціоніських заходів для створення українського інформаційного простору, пріоритетної підтримки української книжки та вітчизняних засобів масової інформації;

– впровадити систему заохочення для виробників продукції вітчизняних авторів;

–        урівняти в правах усі суб’єкти господарювання у видавничо-поліграфічній галузі, провести прозоре роздержавлення державних і комунальних видавництв.

1.3. Українська видавнича справа у порівнянні з європейськими країнами

Видавнича галузь України є потужним каталізатором формування національних та культурних цінностей, впровадження високих моральних принципів у суспільстві, активізації етичних норм та дієвості наукового сектора країни. Важливість дослідження інструментів книжкової реклами, визначення їх ефективності, характеристики, унікальності, специфічності доводить успішність та високий потенціал книжкового ринку на заході.

Коли проаналізувати підшивки української періодики цього періоду щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою, ринкова стихія, у вихорі якої опинилося все, що стосувалося такого стратегічно важливого поняття, як національна книга — надбання вікової мудрості народу, запорука його самобутності, витривалості.

Звернімо увагу на найбільш типові заголовки:

• «За бідну культуру замовимо слово» («Вечірній Київ». 1990. 27 жовтня).
• «Захистити друковане слово» («Літературна Україна». 1991. 4 липня).
• «На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні» («Літературна Україна». 1993. 9 вересня)
• «Прощавай, українська книжко» («Сільські вісті». 1996. 12 липня).
• «Закон, якого так довго чекали, «доб’є» книго виробників»(«Киевские ведомости». 1996. 28 серпня).

У цілому ситуація в українській книговидавничій галузі наприкінці 90-х років минулого століття характеризувалася такими особливостями:

• знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило поглиблення кризи освіти і науки в державі;
• припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;
• упав авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;
• Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу щодо поліграфічного виконання книжкову продукцію;
• втрачалися кваліфіковані фахівці, а відтак знижувався загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростала кількість підприємств, які припиняли видання книжок і перепрофільовувалися;
• прогресував занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов’язаним із браком коштів на його модернізацію;
• стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

На такий стан справ з українським друкованим словом звернула увагу Рада Європи, за ініціативою якої у квітні 1996 року було проведено Міжнародну конференцію «Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи». Саме за результатами роботи цієї конференції й були окреслені перелічені вище тенденції.

Головним гальмом самодостатнього розвитку національної книговидавничої галузі у цей період найперше стала стара податкова система, яка не давала можливості національному книговиробнику конкурувати із зарубіжними, передусім російськими, виданнями. Введений українським урядом так званий податок на читання (податок на додану вартість) виявився чи не найбільшим не лише в Європі, а й у світі. Натомість у переважній більшості країн віддавна створилося пільгове оподаткування видавничої справи як свідчення визнання з боку їхніх урядів особливої місії друкованого слова.

Отже, якщо не брати до уваги Швецію та Данію, де валовий національний дохід на душу населення є досить високим і, відповідно, ціна друкованої продукції не є проблемою для покупців, то Україна, разом із Болгарією, замикає список тих країн, де законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи.

Дослідивши сучасний стан українського книговидання, можна виділити такі основні проблеми його розвитку:

1. Засилля імпортованої друкованої продукції на вітчизняному книжковому ринку.
2. Економічна та фінансова немічність суб’єктів видавничої справи.
3. Нерозвиненість і безсистемність книгорозповсюдження в Україні, недостатність попиту на українську книгу і тривалі строки її реалізації.
4. Дефіцит української книги загалом та підручників для середньої і вищої шкіл зокрема.
5. Недостатня якість поліграфічного виконання вітчизняної книги.
6. Занепад бібліотечної справи в Україні.
7. Відсутність якісного змістовного наповнення вітчизняних книг.
8. Відсутність програми розвитку книговидавничої справи в Україні.
9. Низький рівень розвитку наукового книговидання, що є показником розвитку суспільства.
10. Нерозвиненість електронного книговидання.

Для усунення цих проблем пропонуємо такі напрями їх розв’язання.

Проблема 1. Засилля імпортованої друкованої продукції на українському книжковому ринку.

Перший напрям розв’язання — створення спеціалізованого відомства (органу центральної влади) з широкими повноваженнями щодо вирішення питань, пов’язаних з організацією життєдіяльності видавничого сектора національної економіки, а також регіональних представництв цього органу в усіх областях шляхом підписання Президентом України указу про створення відповідного органу з повноваженнями і функціями.

Другий — установлення мораторію на будь-які негативні зміни до Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» до моменту завершення його дії у 2009 р. та повернення підприємствам книжкової торгівлі пільги з податку на прибуток від продажу української книги через внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2008 р.» та відновлення пільги з оподаткування прибутку, отримуваного з продажу книги.

Третій — встановлення більш жорсткого контролю за ввезенням в Україну книжкової продукції з паралельним упровадженням систем відслідковування товарних потоків. Як варіант — введення акцизних марок для всього книжкового імпорту шляхом внесення змін до Митного кодексу України.

Четвертий — розробка Міністерством економіки спільно з Державним митним комітетом, Державним комітетом телебачення і радіомовлення Державним комітетом статистики методик та критеріїв оцінки вартості імпортованих книжок та їх статистичного обліку за допомогою внесення змін до митного кодексу України.

П’ятий — надання преференцій видавництвам і виготівникам, які працюють над закупівлею прав на видання творів зарубіжних авторів в Україні з поступовим обмеженням завезення на її територію готової книги через розробку проекту Закону України про сприяння придбанню прав на видання в Україні творів зарубіжних авторів з поступовим обмеженням завезення готової книжкової продукції на території країни.

Шостий — розробка Міністерством економіки спільно з Державним комітетом телебачення і радіомовлення та Державним агентством з авторських та суміжних прав чітких механізмів щодо купівлі авторських прав на видання творів зарубіжних авторів в Україні та розрахунків за них шляхом прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України.

Сьомий — розробка та запровадження нових кодів статистичного обліку і виділення гуртового та роздрібного продажу книжок окремим рядком із існуючих «виробництво поліграфічної продукції» та «роздрібний продаж книжок і паперових виробів» за допомогою прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України.

Для усунення другої проблеми — економічної та фінансової немічності суб’єктів видавничої справи — можливі такі шляхи та засоби розв’язання.

Перший — визначення на конкурентній основі з числа комерційних банків декількох, яким буде надано Національним банком України кредитні ресурси за зниженою обліковою ставкою для кредитування програм суб’єктів видавничої справи, пов’язаних з підготовкою та друком видань освітнього, наукового та культурного характеру, художньої літератури шляхом розробки Кабінетом Міністрів України та Національним банком України спільної постанови, яка б враховувала зазначені варіанти ліквідації причин, що породжують цю проблему.

Другий — виділення коштів для розвитку системної гуртової та роздрібної книжкової торгівлі, збільшення розмірів площ та кількості суб’єктів книжкової торгівлі по продажу вітчизняної книги за допомогою розробки Кабінетом Міністрів України комплексу заходів по розвитку гуртової та роздрібної торгівлі українською книгою.

Третій — розробка механізмів поступового переходу від бюджетного дотування виробника до бюджетного дотування споживача та залучення кредитних ресурсів до виконання програм видання навчальної та соціально значущої літератури за допомогою розробки проекту Закону України «Про національний підручник».

Четвертий — звільнення від оподаткування коштів, інвестованих з інших сфер діяльності у видавничу справу, а також спонсорських внесків на розширення асортиментної бази вітчизняних видань. Невирішеність проблеми по оподаткуванню меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток видавничої справи через розробку Закону України «Про меценатську та спонсорську діяльність».

П’ятий — установлення пільгових ставок орендної плати за займані площі та тарифів на комунальні послуги та послуги пошти за доставку книг шляхом ухвалення постанови Кабінету Міністрів України «Про ставки орендної плати для суб’єктів видавничої справи, що мають відносини по оренді площ у будівлях загальнодержавної та комунальної власності».

Для усунення третьої проблеми — нерозвиненість і безсистемність книгорозповсюдження в Україні, недостатність попиту на українську книгу і тривалі строки її реалізації — можливі такі шляхи та засоби розв’язання.

Перший шлях по усуненню причин, що призвели до виникнення проблеми, такий: включення до статистичної звітності обласних адміністрацій інформації про кількість видавництв та книжкових магазинів, встановлення відповідальності за зменшення їх чисельності шляхом встановлення відповідальності керівників регіональних органів виконавчої влади за необґрунтоване зменшення обсягів видань та площ під торгівлю книгами на території регіону.

Другий — встановлення для видавництв та книготорговельних підприємств ставок орендної плати на рівні культурно-освітніх закладів через ухвалення відповідної постанови Кабінету Міністрів України.

Третій — включення до Державного бюджету України окремим рядком статті витрат на проведення заходів по пропаганді книг та читання.

Четвертий — розробка чіткого термінологічного апарату щодо визначення суб’єктів видавничої справи, технологічних видавничих термінів, а також визначення видавництв, поліграфічних та книготорговельних підприємств як суб’єктів оподаткування за допомогою розробки, за дорученням Кабінету Міністрів України, Державною науковою установою «Книжкова палата України імені Івана Федорова» спільно з Державною податковою адміністрацією та Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів термінологічного апарату та ініціювання внесення відповідних змін до Закону України «Про видавничу справу».

П’ятий — розробка державної програми просування української книги за межі України, включаючи створення фонду по дотуванню перекладів українських авторів європейськими мовами через заснування державного Фонду та відкриття його відділень при всіх дипломатичних представництвах України. Мета Фонду — фінансова підтримка перекладів та перевидання творів українських авторів за межами України.

Четверту проблему — дефіцит української книги загалом та підручників для середньої і вищої шкіл зокрема — можна вирішити за допомогою таких заходів:

—         визначити реальні потреби в коштах для вирішення проблеми 100- відсоткового забезпечення школярів підручниками і посібниками, створення програми реалізації проекту «Український підручник» із залученням як бюджетних, так і приватних або кредитних коштів. Для цього необхідно розробити закон України «Про національний підручник»;

—         розробити спільно із Міністерством освіти і науки України та громадських організацій нових прозорих і коректних положень та процедур, пов’язаних із наданням грифів та проведення конкурсів на кращий підручник для середньої школи, а також для вищого навчального закладу. Для цього потрібно затвердити Міністерством освіти і науки України нових положень про надання грифів та проведення конкурсів.

Для розв’язання п’ятої проблеми — недостатня якість поліграфічного виконання вітчизняної книги — можна вжити такі заходи:

—         створити фонд підтримки модернізації видавничо-поліграфічного комплексу України шляхом розробки постанови Кабінету Міністрів України «Про технологічне, технічне та кадрове забезпечення розвитку видавничої справи в Україні»;

—         створити програму державної підтримки наукових досліджень у сфері розробки вітчизняних матеріалів для друку книг і врахувати її як розділ постанови Кабінету Міністрів України «Про технологічне, технічне та кадрове забезпечення розвитку видавничої справи в Україні»;

—         розробити систему організації проходження практики студентами поліграфічних і видавничих спеціальностей на підприємствах, що належать до книговидавничого сектора економіки і врахувати як розділ постанови Кабінету Міністрів України «Про технологічне, технічне та кадрове забезпечення розвитку видавничої справи в Україні».

Шосту проблему — занепад бібліотечної справи в Україні — можна вирішити за допомогою таких заходів:

—         заборонити примусове переведення бібліотекарів на неповну ставку і позбавлення пільг. Для цього необхідна підготовка та ініціювання Кабінетом Міністрів України розгляду Верховною Радою України проекту закону України «Про відродження бібліотечної справи в Україні»;

—         розробити Державною науковою установою «Книжкова палата України імені Івана Федорова» спільно з Українською бібліотечною асоціацією та Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів відповідних бібліотечних стандартів та врахувати як окреме фінансування в Законі України «Про Державний бюджет України на 2008 рік»;

—         установити обов’язкові фіксовані відрахування із центрального та місцевих бюджетів на закупівлю різножанрової літератури для національних, публічних, наукових і дитячих бібліотек, а також для стабільного відновлення фондів сільських та шкільних бібліотек шляхом урахування в Законі України «Про відродження бібліотечної справи в Україні»;

—         збільшити заробітну платню працівникам бібліотечної справи та пропагандувати професію бібліотекаря в ЗМІ шляхом урахування в Законі України «Про відродження бібліотечної справи в Україні».

Для розв’язання сьомої проблеми — відсутність якісного змістовного наповнення вітчизняних книг — можна застосувати такі заходи:

—         організувати конкурси на кращий літературний твір молодих авторів, що фінансувалися б державою шляхом підписання Президентом України Указу «Про заснування літературних конкурсів, пов’язаних із творенням літературних творів для дітей і юнацтва, фінансове заохочення молодих авторів та видання кращих із них за рахунок державних коштів»;

—         застосування цензури щодо виданих творів і таких, що готуються вийти друком шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України «Про цензуру».

Для розв’язання восьмої проблеми — відсутність програми розвитку книговидавничої справи в Україні — необхідно затвердити і застосувати Програму розвитку книговидання в Україні, яка б включала такі основні положення.

1. Збільшення частки замовлення на соціально значущі книги в державному замовленні, відповідно, збільшити фінансування випуску цих книг.
2. Звільнення від оподаткування коштів, інвестованих з інших сфер діяльності у вітчизняне книговидання, а також спонсорських внесків на розширення асортименту видань. Вирішення проблеми з оподаткування меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток вітчизняної книги.
3. Розроблення нормативно-правової бази, управлінських механізмів реалізації державної політики у сфері наукового книговидання, забезпечення його пріоритетності в науковому житті держави та суспільства, забезпечити права громадян на вільний доступ до високоякісної наукової друкованої продукції.
4. Розроблення середньострокових та довгострокових прогнозів розвитку вітчизняного книговидання. Підготовка короткострокових, середньострокових та довгострокових прогнозів (у т.ч. на рівні суб’єктів) підготовки фахівців з урахуванням потреб науковців, освітян та держави. Обґрунтування, формування і реалізація на основі прогнозів механізми формування кадрового замовлення на підготовку спеціалістів різних рівнів.
5. Забезпечення розвитку науки як необхідної складової видання наукових та освітянських книг. Забезпечення пріоритетного проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, інноваційних проектів, направлених на наукове забезпечення розв’язання найважливіших проблем українського суспільства.
6. Формування і реалізація програми сприяння розвитку науково- дослідної, творчої і мистецької роботи студентів і творчої молоді, що, відповідно, спричинить збільшення наукових, творчих і мистецьких друкованих праць.
7. Запровадження системи отримання грантів у вітчизняному книговиданні.
8. Розроблення механізмів покращання взаємодії і координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування з книговидавничими органами та видавництвами щодо розвитку вітчизняної книги.
9. Розроблення державної концепції спільної діяльності суспільства, системи книговидання і засобів масової інформації щодо створення та розповсюдження вітчизняної книги на території України та поза її межами.
10. Розроблення системи вільного різноманітного доступу до інформації щодо виданих книг в Україні та за кордоном, а також таких, що готуються вийти друком з анотаціями, змістом, рецензіями, відомостями про авторів та упорядників.
11. Створення незалежної державної атестаційної служби контролю (цензуру) якості вітчизняного книговидання, розроблення механізму забезпечення захисту від неякісного товару.
12. Удосконалення механізмів ліцензування, патентування, квотування, сертифікації та стандартизації української книги.
13. Розроблення системи фінансового та іншого ресурсного забезпечення українського книговидання на нормативній основі з урахуванням специфіки регіонів, типів, видів і категорій видавництв.
14. Розроблення нормативів і механізмів здійснення державного фінансування наукової діяльності наукових та освітніх організацій на основі поєднання прямого фінансування діяльності цих організацій з цільовим фінансуванням конкретних наукових програм і проектів.
15. Удосконалення механізмів забезпечення міжнародних обмінів, участі спеціалістів у сфері розвитку українського книговидання в міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах, ярмарках, видавничих послуг, інших міжнародних заходах.
16. Створення системи представлення української книги на міжнародному ринку.

Отже, реалізація комплексного підходу до підтримки видавничої справи сприятиме підвищенню ефективності діяльності та конкурентоспроможності всіх суб’єктів на вітчизняному книжковому ринку. 

Висновок до розділу 1

Таким чином, ми з’ясували, що книговидавнича справа в Україні, як одна зі складових культурної політики держави, спрямована на задоволення духовних, культурно-освітніх потреб суспільства. Аналізуючи сучасні тенденції українського видавничого ринку, можна з оптимізмом сказати, що найгірші часи для нього залишилися позаду. Розмаїта за своєю структурою книговидавнича система стає самодостатнім рушієм розвитку культурної, зокрема літературної сфери життя суспільства. Функціональні особливості книжки як одного з найвпливовіших засобів масової комунікації та її соціально-культурні й економічні завдання передбачають дієве державне втручання у книговидавничий процес. Видавнича справа є важливою ланкою життя сучасного суспільства. Сьогодні докорінно змінюється структура редакційно-видавничих підрозділів, переглядаються функціональні обов’язки їх працівників. У зв’язку з науково-технічною революцією триває комп’ютеризація суспільства, що, у свою чергу, сприяє появі малих видавничих служб при офісах, на малих підприємствах тощо. Галузь необхідно розвивати як триєдиний комплекс книговидання, поліграфії і книгорозповсюдження.

Серед причин, що стримують розвиток галузі: високі податки, нестача обігових коштів, низька платоспроможність населення і юридичних осіб тощо. Попри всі негаразди, протягом останніх років у суспільстві зберігається стабільно високий інтерес і попит на добротну українську книжку: художню, навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову тощо. Викристалізувався пласт видавництв, друкарень різних форм власності, професіоналів своєї справи, здатних примножити кращі традиції своїх попередників, привнести в галузь новий світогляд, випускаючи конкурентоспроможну європейського рівня продукцію. Традиційні для Західної Європи книжкові ярмарки прийшли і в Україну: щорічні виставки-ярмарки у Києві, Львові. Одесі та Харкові – найбільші книжкові форуми на її теренах.

Для цього потрібна відповідна довгострокова програма стратегії розвитку книговидавничої справи, підвищення економічного рівня розвитку держави. Завданням видавництв є добір професійних кадрів і цілеспрямоване видання якісної україномовної книги, велику роль у популяризації якої відіграють бібліотеки, навчальні заклади, громадські організації.

Розділ 2. Тематика соціальних публікацій та особливості її висвітлення в українській пресі

2.1.  ЗМІ як засіб поширення соціальної інформації

У сучасних умовах діяльність засобів масової інформації являє собою складний сплав творчості, комерційного розрахунку та технологічного детермінізму, співвідношення яких варіює залежно від конкретного соціального, економічного, правового, культурного й професійного контексту функціонування друкованих та електронних ЗМІ [2, c. 154].

В Україні останніми роками було прийнято ряд законів, які посилювали гарантії дотримання прав громадян, у тому числі дітей, ратифіковано міжнародні угоди в галузі прав людини й дитини. Однак ці заходи не дали очікуваних результатів. Основним об’єктом національних інтересів чітко визначена Людина як головна продуктивна суспільна сила. Людина, як особистість, носій високого інтелекту, творець і громадянин, стала основою соціальних програм розвитку суспільства. Якість людської особистості — головна й вища мета в системі національних інтересів розвинутих країн [1, с. 26].

Йдеться про гарантування громадянам життєвого рівня, не нижче від прожиткового мінімуму, ефективного й доступного медичного обслуговування, безпечного дозвілля, доступності безкоштовної освіти, забезпечення житлом, страхування, розвитку науки, інтелектуальної та творчої діяльності особи [8, с. 32]. Здійснюючи масово-інформаційну діяльність, журналіст щодня потрапляє в найскладніші життєві ситуації, мусить вивчати суспільні суперечності й конфлікти і бути арбітром у них; він повинен уміти зайняти правильну позицію й мати мужність послідовно її захищати, бо від його висвітлення, від його розуміння ситуації чи події залежить формування громадської думки навколо них і остаточне розв’язання справи. Це накладає величезну моральну відповідальність на особу журналіста, вимагає вивіреності його соціальної позиції. Озброюють його в цьому, допомагають прийняти правильні рішення засади (принципи) журналістики. Знання й усвідомлення головних засад журналістики є основою формування журналістом своєї соціальної позиції, гарантує успішну діяльність кожного представника мас-медіа.

Засоби масової інформації (ЗМІ) в сучасному світі є не тільки одним з основних важелів формування громадської думки та психології, але і найважливішим інструментом публічної дипломатії. Основні цілі такого інструменту — це інформування, взаємодія і вплив на громадян, що  проживають у країні та поза її межами. Публічна дипломатія стає універсальним засобом утворення антитерористичних коаліцій, що визначає її провідну роль у формуванні сучасного світового порядку. Саме тому ЗМІ повинні протистояти будь-яким спробам маніпуляції, які здатні привести до формування помилкових уявлень або вкорінення неадекватних реальності стереотипів у громадській свідомості.

Сьогодні ЗМІ безупинно сприяють процесу появи такої преси, що створює новий вид соціальної спільноти — публіку окремо взятої газети, — і виводять це на глобальний рівень. Особливо актуальним постає той факт, що інформаційна діяльність ЗМІ буде і надалі незмінно рости і підсилюватися, впливати на всі сторони життєдіяльності суспільства і держави, в тому числі й на соціальну сторону. У сучасному інформаційному просторі ЗМІ відіграють головну роль у передачі інформації та одну з важливих ролей у формуванні світогляду пересічної людини, а журналістику недарма називають «четвертою владою». Інформація, що з’являється на шпальтах друкованих видань, в ефірі теле-, радіостанцій, на Internet-сторінках, здатна впливати на психіку людини, змінюючи її вподобання, формуючи в свідомості певні образи, моделі поведінки, як у мікросередовищі — в родині, з рідними та близькими, так і в суспільстві в цілому, і, таким чином, піднімати чи навпаки — знижувати рівень її культури, особистої та громадської відповідальності, духовності. Саме завдяки ЗМІ людина отримує левову частину інформації, в т. ч. негативної, здатної сформувати в неї неправильні, викривлені уявлення та погляди.

На жаль, нині ми спостерігаємо, наскільки знизився авторитет сім’ї у сучасному світі, наскільки змінилися уявлення про традиційні, споконвічні ролі чоловіка та жінки, яким низьким став культурний та духовний рівень молодих людей. Все це призводить до поширення так званих громадянських шлюбів, збільшення кількості розлучень, соціального сирітства, розповсюдження молодіжних субкультур, стрімкого зростання рівня правопорушень і злочинності та, як наслідок, — багатьох психологічних проблем: самотності, депресій, самогубств тощо.

Пересічну людину світ «атакує» інформацією різного ґатунку та зі всіх боків. Але інформація соціального спрямування на сьогодні залишається однією з найбільш потрібних і корисних. Завдання соціальних служб, благодійних фондів, державних установ і недержавних організацій, які працюють у сфері надання соціальних послуг, — поширювати через ЗМІ інформацію як просвітницького характеру (наприклад, про шляхи передачі ВІЛ-інфекції, особливості виховання дітей з особливими потребами, причини соціального сирітства тощо), так і практичного (координати різних установ, комітетів, благодійних організацій, соціальних служб, центрів соціального обслуговування, кризових центрів; перелік послуг, які вони надають різним категоріям населення; розмір виплат, передбачених державою при народженні дитини; умови проведення акцій зі збору коштів для проведення операцій онкохворим дітям і т. д.).

Варто зауважити, що і перший, і другий вид інформації є по-своєму важливим, адже головне завдання такого інформування — зосередження уваги громадян на соціально значущих проблемах, підвищення рівня усвідомленості населення про необхідність, важливість та шляхи їх вирішення, обізнаності про права та обов’язки, поширення інформації про заклади соціального спрямування та їх функціонування. Питання полягає в тому, наскільки доступною для пересічної людини буде ця інформація. А це залежить від багатьох факторів: наявності необхідних коштів, які дають можливість розміщувати соціальну рекламу на телебаченні (доведено, що саме телебачення є найбільш ефективним засобом передачі інформації та впливу на людей); чіткого дотримання вимог Закону України «Про рекламу»; зацікавленості журналістів у співпраці з соціальними службами та підготовці матеріалів соціального спрямування; оволодіння спеціалістами, які відповідають за зв’язки з громадськістю, спеціальними знаннями в області журналістики, реклами, Паблік Рилейшнз (PR) завдяки курсам підвищення кваліфікації, участі у спеціальних семінарах, конференціях і тренінгах, що дозволяє краще орієнтуватися не лише у специфіці місцевих друкованих видань, теле-, радіостанцій, а й більш ефективно здійснювати ці зв’язки; наявність особистих контактів з представниками місцевих мас-медіа.

Відсутність хоча б одного з цих факторів у процесі поширення інформації соціального спрямування, створення соціальної реклами призводить до значних ускладнень у ході комунікації. А це, у свою чергу, перешкоджає можливості «достукатися» до адресата (читача, глядача, слухача), звернути його увагу на гострі соціальні проблеми. Адже реклама, на думку Є. В. Ромата, спеціаліста у сфері маркетингових комунікацій, «не дивлячись на об’єктивну незалежність адресата від відправника, може бути віднесена до засобів управління. Пояснюється це тим, що відправник намагається сформувати в адресата конкретну психологічну установку на певну дію» [1, с.97].

Це, звичайно, стосується і соціальної реклами. Але на соціальну рекламу покладено більш важливі завдання, ніж суто економічного характеру: пропагувати здоровий спосіб життя; протидіяти поширенню злочинності, бідності, соціально небезпечних хвороб (ВІЛ- інфекції/СНІДу, туберкульозу); підтримувати незахищені верстви населення; проводити профілактику раннього соціального сирітства; популяризувати розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; інформувати населення про численні громадські організації і фонди, які створені, щоб допомагати людям у вирішенні складних життєвих проблем [1, с.87].

Зауважимо, що підтримувати інтерес громадськості до актуальних соціальних проблем міста та роботи вдається завдяки постійному нагадуванню публікаціями у газетах та журналах, участі у теле-, радіопередачах), а не поодиноким випадкам інформування.

На шляху вирішення соціальних проблем першочерговими повинні бути їх визначення та висвітлення засобами мас-медіа, які, впливаючи на свідомість людини, спонукають її до соціальної активності, змінюють її суспільну й виробничу діяльність. Саме життя покликало засоби масової інформації стати на боці інтересів кожної людини. Особливо важливо відстоювати ці інтереси в перехідний період, коли нелегкі процеси утвердження ринкових трансформацій справляють величезний вплив не лише на соціальні почуття груп населення, а й позначаються на долі кожної людини. Висвітлення соціальних проблем ефективне в різних жанрових групах, але в аналітичних жанрах ширше фактичний матеріал, масштабніші думки, дослідження життєво важливих явищ.

Одним з основних напрямів висвітлення проблем соціального захисту населення є конкретні поради читачам про те, як вижити в сучасних непростих умовах. Особливу увагу слід приділяти найменш соціально захищеним верствам населення: пенсіонерам, дітям-сиротам, інвалідам, багатодітним сім’ям. Необхідно подавати матеріали про їхнє життя, про благодійну допомогу. Важливо залучати спеціалістів, які б знайомили населення з його правами, роз’яснювали закони, що стосуються соціальної захищеності, коментували позицію держави в питаннях соціального забезпечення, відповідали на листи тощо.

Проблема ефективності преси існує відтоді, як з’явилася газета, і саме від журналіста залежить успіх його матеріалів. Працівник ЗМІ повинен уміти майстерно передати ідею, біль, перекласти це на мову газетної публіцистики, втілити їх в оглядах і статтях, репортажах і кореспонденціях, побудованих на фактах місцевого життя [2, с. 126].

Факторами журналістської ефективності є:

—         об’єктивні потреби всього суспільства чи окремого регіону в соціально значущій інформації;

—         теоретичний, ідейний, моральний, професійний рівень журналістських кадрів — якість їхньої роботи;

—         соціальний склад, рівень політичної культури аудиторії, що забезпечують повне сприйняття інформації та інтенсивний зворотний зв’язок з органами преси (TV, радіо) [5, с. 4].

Отже, вимагається постійне, безперервне професійне вдосконалення журналістських кадрів. Існує ще одна умова, наскільки ідентично ідеї будуть сприйняті читачами, лише на перший погляд вона здається незалежною від журналістів. Адже, щоб впливати на розум і почуття читачів, треба знати їх інтелект, духовний світ, інтереси, вподобання тощо.

Всі три учасники інформаційного процесу: видавець, журналіст, аудиторія — єдині в сподіваннях, що газетний матеріал мусить якось діяти на реальне життя, давати певний ефект. Дуже помітною рисою вітчизняних ЗМІ традиційно є націленість їх не стільки на повідомлення новин, скільки на аналіз, дослідження, тлумачення подій, які відбуваються, процесів, ситуацій. У результаті цього ЗМІ напрацювали досить ефективну систему аналітичних жанрів. Система ця постійно розвивається, поповнюється, адаптується до тих завдань, які постають перед аналітичною журналістикою [9, с. 24].

Як зазначає І. Михайлин, до аналітичного роду належать такі жанри: кореспонденція, стаття, рецензія й огляд. Родовими їх ознаками є:

—         встановлення журналістом однотипності фактів і явищ, об’єднання їх у логічний ряд;

—         узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв’язку;

—         оцінка ситуації і явища;

—         постановка проблеми та виявлення всіх її аспектів;

—         пропозиції щодо свого бачення розв’язання проблеми [7, с. 220].

Науковець В. Ворошилов розрізняє жанри залежно від мети впливу на читача. Аналітичні жанри, на його думку, розрізняються за предметом пізнання, відображенням об’єкта, конкретним призначенням, пізнавально-виховними завданнями, широтою висвітлення дійсності, масштабом висновків і узагальнень, характером літературно-стилістичних,      виражально-зображальних засобів. Представники цієї групи жанрів — кореспонденція, стаття, рецензія, огляд [3, с. 225].

Цікавим є погляд на організацію аналітичних жанрів М. Кіма. Він вважає, що важливо не просто подати читачу факти, а проілюструвати їх у контексті тієї проблеми, яку журналіст розглядає. Тому при структурній організації цих жанрів головна роль відводиться такими моментам: висунення основної тези для доведення, побудова системи аргументації, яка розкриває суть висунутої тези, висновки із системи доведень [4, с. 322].

Масово-інформаційний потік, як і особа, функціонують у певному соціальному середовищі, де вирішальними є виробничі відносини. Вони впливають не лише на людину, але й на всі складові частини феномена, яким є масово-інформаційний потік. У схемі виділені значення і роль системи засобів масової інформації. Соціальний зміст преси, телебачення, радіомовлення й інших засобів масової інформації не тільки прямо формує громадську думку, але й справляє великий вплив як на інші компоненти потоку, так і на соціальну дійсність. Уся система ЗМІ — це засіб здійснення єдиного процесу поширення ідей, вчень, теорій, суспільне значущої інформації, виховання соціальних почуттів, звичок. Спробуємо встановити характер, загальні риси, внутрішню структуру системи ЗМІ, взаємовідносини її складових частин.

Критерієм визначення будь-якої системи служить наявність ряду істотних ознак, властивих саме даній системі.

Система засобів масової інформації — це єдність відповідних компонентів, які виникають в різні історичні періоди (спочатку преса, потім кіно і радіо, і, нарешті, телебачення). Засоби масової інформації (ЗМІ) — це своєрідна система, що охоплює періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відео-програми, кінохронікальні програми, інші форми періодичного поширення масової інформації.

Розглянемо взаємодію мас-медіа з різними формами прямого міжособистісного спілкування у процесах формування і виразу громадської думки. Перш за все для з’ясування ролі різних джерел інформації у формуванні громадської думки необхідно нагадати про тісний зв’язок інформації та громадської думки. Саме з первинної інформації про якесь явище починається формування спочатку уявлень, а потім вже думок і суджень. Таким чином, інформованість — необхідний етап у формуванні громадської думки, так як знання являють собою когнітивний елемент громадської думки. Потім у ході осмислення змісту інформації — на цей процес також можна впливати через різні джерела — формується ціннісний аспект громадської думки, тобто з’являється вербальне відношення у формі ціннісних суджень, які вже можна диференціювати за характером (позитивні, негативні, нейтральні), за інтенсивністю, за масштабом актуальності (проблема важлива для всього суспільства чи тільки для якоїсь соціальної групи). Ці оціночні судження можуть служити базою поведінки людини.

Для кращого опису можливостей впливу різних джерел інформації на формування громадської думки дамо хоча б короткий опис процесу сприйняття інформації людиною. У будь-якому випадку, перш ніж якось вплинути, інформація повинна бути сприйнятою. Чи можна вважати, що зміст інформації сприйнятий, якщо людина прочитала статтю, послухала лекцію, подивилася телепередачу чи кінофільм? Напевно, кожна людина знає, що можна слухати і не чути, дивитися і не бачити, чи побачити зовсім не те, що демонструвалося. Людина може сприйняти повідомлення, але не засвоїти думки та ідеї, які в ньому містяться, нерідко не може потім навіть згадати його зміст. Таким чином, далеко не вся інформація засвоюється, частина її залишається за межами сприйняття. Як і чому це відбувається?

Будь-яка дія людини так чи інакше спрямована на задоволення її потреб і бажань. Іноді, правда, ці потреби буває важко виявити, так як вони можуть бути не усвідомлені самою людиною чи суперечити одна одній, але у будь-якому випадку можна знайти мету визначеної дії, а значить і виявити потребу, яка викликала її.

Задоволення бажань і потреб людини здійснюється в оточуючому середовищі і залежить від нього. Але середовище, в якому людина живе і діє, дуже різноманітне. У ньому можна виділити багато сторін і сфер, у кожної з котрих задовольняються бажання і потреби. Людина, звичайно, пов’язана з усіма сторонами навколишнього середовища, але задоволення потреб різних людей здійснюється, в основному, за рахунок однієї з цих сторін. Для одного, наприклад, важливо досягти матеріального благополуччя, інший вважає більш необхідною повагу людей тощо. Звичайно, людина більш уважно ставиться до тих елементів оточення, від яких значною мірою залежить задовольняння найважливіших для неї потреб. Тому увага має властивість селективності. Поступово, завдяки своєму життєвому досвіду, люди накопичують інформацію про ці найважливіші для них елементи середовища і зберігають її у формі звичок, настанов, правил поведінки, прагнень і стереотипів. Ця інформація допомагає їм у задоволенні потреб і бажань. Керуючись нею, люди швидко знаходять той тип поведінки, який більш відповідає певній ситуації. Роль цих стереотипів наочно проявляється у процесі діяльності людини.

Звичка дозволяє робити значну частину простих дій, звільняючи нашу свідомість для вирішення інших, більш складних завдань. Стереотип допомагає зменшити навантаження на наше сприйняття, так як необхідність сприймати всі оточуючі предмети однаково чітко і в деталях, не обмежуючись виділенням тільки характерного, типового в них, веде до швидкого стомлення наших органів відчуттів.

Настанова особливо важлива як засіб, який економить енергію людини, оскільки вона, як правило, дає ключ для обрання типу поведінки у визначеній ситуації. Якщо ми ставимося до даної людини, як до поганої, то це керує і нашими діями у ставленні до неї. Часто настанова формується не стільки на підставі знання самого предмета, скільки орієнтації на норми поведінки визначеної соціальної групи.

У тому випадку, коли настанова, стереотипи та інші форми засвоєної інформації базуються на невеликому життєвому досвіді (наприклад, у молоді) і обслуговують не такі вже важливі потреби, вони можуть швидко виникати і легко змінюватися. Але якщо потреби змінились у результаті змін середовища, то це веде до перегляду і зміни навіть стабільно засвоєної інформації.

Зміна настанов, стереотипів тощо є складним процесом. Зміна навіть однієї важливої настанови чи іншої форми засвоєної інформації супроводжується конфліктами із різного ступеня гостроти, оскільки виникає необхідність пристосування нової настанови до системи настанов і стереотипів, яка вже склалася. Більшість людей намагаються уникнути внутрішніх конфліктів і тому йдуть на такі зміни лише під сильним зовнішнім тиском.

Звички, настанови та інші форми засвоєної інформації про різні аспекти оточуючого середовища проходять довгий шлях, перш ніж почнуть керувати діями людини. Але ця збережена інформація потребує постійного оновлення, безперервного отримання нових даних про зміни оточуючого середовища. Ця інформація служить головним чином для перевірки правильності наших настанов, стереотипів та ін. Частина такої інформації надходить завдяки безпосередньому спілкуванню з іншими індивідами. Але більша частина сприймається з допомогою мас-медіа.

Увага людини у сфері масового спілкування надзвичайно вибіркова. Людина рідко читає всю газету, але, продивившись заголовки статей, обирає те, що її цікавить, тобто те, що містить корисну для неї інформацію і пов’язане з важливими для неї об’єктами оточуючого середовища. Те ж саме здійснюється і відносно інших мас-медіа. Усю інформацію, яка надходить, можна поділити на три категорії, якщо взяти за основу поведінку людини у ставленні до неї: 1) інформація дуже важлива; 2) інформація, яка може стати потрібною; 3) інформація, котра не сприймається, так як вона непотрібна.

У механізм вилучення непотрібної інформації входять відмова від сприйняття, перекручення інформації та забування. Настанови, стереотипи і звички допомагають сортувати інформацію, яка надходить. На основі власного чи чужого досвіду людина дізнається, що найбільш важливу для неї інформацію треба шукати у визначеному джерелі. Так складається перевага, яка надається певній газеті, радіо і телепрограмі. Орієнтуватися в потоці інформації, яка надходить з потрібного джерела, допомагають так звані індекси, наприклад, видільний шрифт у газеті, особливий тон чи жест диктора тощо.

Таким чином, соціальні настанови є своєрідними фільтрами інформації, що надходить, і тому впливають на поведінку індивіда. Вони можуть змінюватися під впливом інформації про зміни в оточуючому середовищі і, таким чином, призвести до змін поведінки.

Згідно із законодавством України, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

У процесі масового спілкування, коли у ролі комунікатора виступають соціальні інститути, інформація значною мірою носить узагальнений характер. У ній міститься вже обґрунтована громадська думка, соціальні норми і ціннісні орієнтації. Хоча у процесі масового спілкування також використовуються конкретні факти і явища, сам відбір їх для висвітлення через мас-медіа вже змінює характер цього явища, робить його типовим, важливим для багатьох.

Нові технічні засоби дають можливість для оперативного інформування багатомільйонних мас. Але у той же час відірваність від аудиторії, відсутність контакту з нею у процесі комунікації знижує їх ефективність. Таким чином, у мас-медіа як способу формування і виразу громадської думки є свої плюси і мінуси, тобто рамки, в яких вони можуть діяти більш чи менш ефективно.

Отже, стає зрозумілим, яким повинен бути газетний матеріал, щоб полонити читача, вразити його і силою думки, і красою викладу. Адже завдання преси — згуртувати людей у досяганні єдиної мети, дати повну інформацію сьогодення, втягти у співпереживання, прилучити до скарбниць духовних цінностей. Здійснити це завдання непросто.

По-перше, слід привернути увагу до ідеї. По-друге, треба зробити її зрозумілою, тобто близькою до читача і його соціальної практики. По-третє, необхідно щоб вона була сприйнята, а це можливо в тому разі, коли читач побачить користь ідеї для своєї соціальної практики. По-четверте, необхідно, щоб читач включив у свій духовний світ позиції авторів (редакції). Станеться це за умови, якщо в інформації будуть нові духовні цінності, які не суперечать його духовному світові, а доповнюють і розширюють його. По-п’яте, читач має одержати імпульс до дії.

Останнім часом до системи ЗМІ входять соціальні інститути і осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою кадрів. У системі все більше змінюються інститут видання, служби зв’язку (у тому числі космічного) і доставки інформаційної продукції, виробників засобів, що використовуються у журналістиці тощо.

Таким чином, система ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду «периферичні утворення» журналістики. Друковані та електронні ЗМІ відіграють чи не головну роль у поширенні інформації, зокрема соціального характеру. Поінформованість населення про діяльність закладів соціального спрямування дозволяє розширити доступ громади до соціальних послуг. Завдяки чому зростає кількість клієнтів, підвищується самосвідомість громадян, які виявляють бажання вирішити власні проблеми або внести посильний вклад, допомагаючи іншим членам громади.

2.2. Висвітлення соціальних проблем на сторінках преси

Сучасне динамічне життя посилило соціалізуючи роль преси, яка мала в основу своєї діяльності покласти саме соціальний вимір усіх економічно-політичних і духовних процесів в умовах національного відродження.

Соціальна журналістика як діяльність, предметом якої є соціальні проблеми й «хвороби» суспільства: становище різних потенційно вразливих соціальних груп (пенсіонерів, сиріт, багатодітних родин, переселенців тощо), дотримання прав людини, якість освіти й медичного обслуговування, погіршення екологічної обстановки тощо.

Питання про ефективність і дієвість органа комунікації — це питання про два органічно пов’язаних між собою напрямки його впливу: на масову аудиторію і діяльність різних організацій, установ. Реалізуються вони на базі реальних завдань, які стоять перед журналістикою в цілому і конкретними виданнями, на основі єдиних принципів діяльності, що не виключає і своєрідності використовуваних методів.

Соціальна журналістика як атрибут соціальної політики, яку здійснює держава, виходячи з офіційно визнаної ідеології й моралі суспільства.

Масова та якісна преса відрізняються як за зовнішнім виглядом газет, так і за їх змістом. Масова преса, як правило, має розмір, близький до таблоїдного (в Україні, в основному, формат А3), щоб її зручно було читати у транспорті, якісна — виходить великим, світовим форматом (А2). У масовій багато ілюстрацій, розмір матеріалів невеликий, щоб не лякати людей великими сірими «цеглинами» тексту. Якісна преса використовує мало ілюстрацій, щоб не відволікати читачів від аналізу текстових матеріалів, обсяг самих матеріалів тут великий, бо читають таку пресу люди, що звикли до такого заняття. Зміст масової преси, в основному, інформаційно-рекреативний, інфотеймент, якісна преса аналізує складні питання політики, економіки та культури. Всі ці відмінності від того, що масова преса зорієнтована на пересічного читача, її завдання, насамперед, це інформування про події «на сусідній вулиці» та розваги. Якісна преса зорієнтована на еліту, вона має дати матеріал для аналізу та прийняття рішень.

Соціальна журналістика як сфера суспільної діяльності, яка формує основи цивілізованого суспільства, сприяє вирішенню соціальних проблем, допомагає людям приймати компетентні рішення на основі достовірної оперативної суспільно-значущої інформації, формує громадську думку, виконує функцію соціальної критики й контролю, а також є інструментом діалогу між різними соціальними групами.

Соціальна проблема як небажана суспільна ситуація або явище, яке може бути змінене й потребує негайного вирішення.

Соціальна проблема — пропонована суспільна умова чи ситуація, на яку особи, які здатні впливати на відповідні процеси (політичні, економічні тощо), «наклеюють» ярлик проблеми на аренах публічного дискурсу, визначаючи їх як шкідливі. Соціальні проблеми не тільки як прості відображення об’єктивних умов у суспільстві, але й як проекції колективних почуттів, настроїв, думок.

Концептуальні підходи до визначення соціальної проблеми: підхід соціальної патології (соціальна проблема як «хвороба», патологія суспільства), підхід соціальної дезорганізації (соціальна проблема як наслідок соціальної дезорганізації) й функціоналістський підхід (соціальна проблема як наслідок дисфункції якої-небудь суспільної діяльності). Рівні функціонування соціальних проблем: 1) конкуренція за місце між сутнісно відмінними проблемами, яка розгортається разом із встановленням пріоритетів, які ж проблеми більш важливі й заслуговують місця на публічних аренах; 2) конкуренція щодо визначень у межах окремої самостійної арени між альтернативними формулюваннями проблем.

Головні принципи відбору соціальних проблем на публічних аренах: 1) драматизація: соціальні проблеми, представлені в драматичному вигляді, мають більше шансів успішно витримати конкуренцію на аренах; 2) соціальні проблеми, пов’язані з глибокими міфічними темами чи широко розповсюдженими культурними перевагами, володіють високою конкурентоспроможністю.

Оскільки ЗМІ відіграють у економічному, політичному та соціальному житті суспільства істотну роль, мають безпосереднє відношення до його життєдіяльності, відображають політику через радіо, телебачення і пресу і  виконують продуктивну (діючу) функції, то вони в тій же мірі, що і творці політики несуть відповідальність за процеси, що відбуваються в суспільстві. А якщо це так, то вони у своїй інформаційній діяльності повинні керуватися в першу чергу інтересами суспільства і держави.

Пріоритетні теми соціальної журналістики:

• досвід роботи «третього сектора»: форми самоорганізації громадян для вирішення своїх проблем, механізми взаємодії НКО із владою й бізнесом у соціальній сфері, потенціал громадських організацій у різних сферах соціального життя: ресурсні центри, благодійні акції, добровільна допомога,
• консультативна допомога, телефон довіри, довідково-інформаційна система тощо;
• проблеми незахищених верств населення: безробітні, мігранти, неповні родини, питання соціального сирітства, ставлення до громадян похилого віку, створення безбар’єрного середовища для людей з обмеженими можливостями, адаптації й соціалізації дітей з обмеженими можливостями тощо;
• проблеми молоді: алкоголізм, наркоманія, СНІД, криміналізація суспільства й підліткова злочинність, доступність і якість діяльності виховних і освітніх установ (школи, сімейні дитячі будинки, пансіонати, сирітські притулки) тощо;
• екологічна й природоохоронна діяльність: форми й досвід діяльності громадських екологічних організацій, екологічні проблеми регіонів, екологічна експертиза, екологічна освіта тощо;
• пропаганда здорового способу життя: популяризація масового спорту й фізкультурного руху, роль спорту у вихованні, «соціальні» хвороби і їх профілактика, фізичне й психічне здоров’я, інформація про нетрадиційні методики лікування: арт-терапія, музична терапія тощо;
• теми морального виховання й екології особистості: принципи громадянського суспільства, толерантності, сімейні й моральні цінності, міжетнічні, міжконфесійні проблеми, спонсорська допомога, досвід благодійних фондів, традиції меценатства тощо;
• соціально-трудові відносини й економічна політика: соціальний захист населення, соціальне забезпечення й соціальне страхування, рівень життя населення, розвиток ринку праці, охорона праці й екологічна безпека тощо.

Інформаційна діяльність ЗМІ здійснює надзвичайно великий вплив на життя суспільства в цілому, на соціально-психологічний і моральний портрет кожного з членів цього суспільства, оскільки будь-яка нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином типізована і несе в собі багаторазово повторювані політичні орієнтації і ціннісні установки, що закріплюються у свідомості людей. А в кризові періоди історичного розвитку люди в стані соціального занепокоєння, особливо ті, які піддаються навіюванню, легко реагують на різні нові стимули й ідеї, а також більш податливі до пропаганди.

Увага читачів до статті чи передачі, велика, хоча і суперечлива за судженнями, пошта, позитивна рецензія на серіал чи цикл у пресі (іноді «організована» самими ж авторами) ставилося часом головним і єдиним покажчиком при оцінці ефективності навіть всього джерела інформації (відділу, редакції). Щоб оцінити результативність впливу, будь-то свідомість чи поведінка людини, діяльність одної чи групи організацій, слід також враховувати витрати часу, праці та використаних засобів. Навіть з цього невеликого переліку видно, що ефективність оцінюється не за одним, а за багатьма критеріями. Намітивши у першому наближенні ефективність засобу комунікації, слід далі спробувати з’ясувати, яким чином ця ефективність може бути вивчена і по можливості виміряна.

Молодіжні проблеми, до висвітлення яких журналісти звертаються постійно, та проблеми, які перебувають поза належною увагою медійників.

Соціальні стереотипи під час висвітлення в пресі теми торгівлі людьми та їх подолання: 1) жінки, які постраждали від сексуальної експлуатації, самі винні в тому, що з ними трапилося; 2) у рабство потрапляють лише молоді жінки, натомість чоловіки й діти ніколи не стають жертвами торговців людьми; 3) від торгівлі людьми страждають лише малоосвічені й наївні люди; 4) особи, які не обмежені у свободі руху, ніколи не стають жертвами торгівлі людьми; 5) торгівля людьми не може відбуватися лише в межах однієї країни й завжди пов’язана з виїздом громадян за кордон та інші.

Укоріненість у свідомості молоді уявлень про те, що вживання наркотиків необхідне, причому у всіх сферах життєдіяльності людини (наука, творчість тощо); уявлення про те, що вживання наркотиків приємне («перебуваючи під їхнім впливом, здається, що все у житті гарно»); здатне приносити користь («всі наркотичні засоби в першу чергу знеболюючі», «каннабіс… визнали корисним при астмі, невралгії, епілепсії, запої»); здатне вирішити проблеми («на якийсь час ліквідують почуття тривоги й непевності у своїх силах»); історично виправдане («наркотики знайомі людям уже кілька тисяч років, їх споживали люди різних культур, у різних цілях: під час релігійних обрядів, для відновлення сил, для зміни свідомості, для зняття болю й неприємних відчуттів) тощо.

Головні функції журналістів під час висвітлення теми наркоманії: інформування про шкоду наркотиків, сприяння формування установки на здоровий спосіб життя й неприйняття наркотиків, закріплення в аудиторії негативного ставлення на наркотичних речовин; інформування про методи лікування наркозалежних, наркологічні центри та клініки тощо.

Однак аналіз свідчить, що продрукувати ефективно соціальну інформацію, яка б відповідала умовам розбудови громадського суспільства, значна частина працівників засобів масової інформації нездатна, в наслідок застарілого мислення, низької національної свідомості, низького загального розвитку, безпорадності у питаннях сучасної економіки, політології, соціології й особливо комерційної діяльності.

Створювати й поширювати соціальну інформацію в умовах розбудови громадського суспільства — це значить у дусі тоталітаризму, комуністичної партійності журналістам відводилась роль майстрів формування і розповсюджування «зверху» накинутих істин.

Загальні особливості медійної роботи над темою: реагування на ситуації, які виникають в навчальних (та інших) закладах у зв’язку з незаконним обігом наркотиків, звертання уваги на адміністративно-правову й кримінальну відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері незаконного обігу наркотиків, висвітлення класифікації злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів чи прекурсорів, відповідальність за здійснення яких передбачена Кримінальним кодексом України тощо.

Проблема ефективності преси існує відтоді, як з’явилася газета і саме від журналіста залежить успіх його матеріалів. Працівник ЗМІ повинен вміти майстерно передати ідею, біль, перекласти це на мову газетної публіцистики, втілити їх в оглядах і статтях, репортажах і кореспонденціях, побудованих на фактах місцевого життя. Отже, вимагається постійне, безперевне професійне вдосконалення журналістських кадрів. Існує ще одна умова, наскільки ідентично ідеї будуть сприйняті читачами,- лише на перший погляд вона здається незалежною від журналістів. Адже, щоб впливати на розум і почуття читачів, треба знати їх інтелект, духовний світ, інтереси, вподобання, тощо.

Факторами журналістської ефективності є :

— об’єктивні потреби всього суспільства, чи окремого регіону, в соціальнозначимій інформації ;

— теоритичний, ідейний, моральний, професійний рівень журналістських кадрів – якість їхньої роботи ;

— соціальний склад, рівень політичної культури аудиторії, що забезпечують повне сприйняття інформації та інтенсивний зворотній зв’язок з органами преси (TV, радіо).

Перший фактор є визначальним для видавця, журналіста та аудиторії. Всі вони керуються об’єктивними потребами в соціальній інформації, характер якої обумовлює конкретна історична ситуація. Кожен журналіст, готуючи до друку публікацію, сподівається на позитивний результат свого виступу в газеті. Кожен редактор, підписуючи до друку черговий номер, приблизно уявляє розмір тих змін в суспільному житті, які стануться в наслідок сприйняття читачем думок і почуттів, що ними пройнятий виступ газети, прагне задовольнити інформаційні інтереси задля здійснення своїх соціальних потреб.

Всі три учасники інформаційного процесу – видавець, журналіст, аудиторія – єдиний в сподіваннях, що газетний матеріал мусить якось діяти на реальне життя, давати певний ефект.

Найчастотніші помилки, яких допускаються журналісти, працюючи в рамках теми: нерозуміння сутності наркоманії, віднесення проблеми до питань «уживати» чи «не вживати»; створення «моральної паніки» в суспільстві; відсутність конкретних рекомендацій для вирішення проблеми; зауваження, що вживання наркотиків – особиста справа кожної людини; опис наркомана як хворого, але не злочинця (асоціальна поведінка наркомана в цьому випадку буде розцінюватися як припустима для його стану); поділ наркотиків на «легкі» і «важкі»; висвітлення аспектів наркоманії, у яких може втримуватися прихована пропаганда (питання легалізації наркотиків, фінансовий прибуток наркобізнесу, героїзація зірок шоу-бізнесу тощо); неправильний вибір джерела інформації; героїзація особистості наркомана; спроба одним матеріалом впливати і на наркоманів, і на людей, що не вживають наркотики; подання власної думки як професійної оцінки наркоситуації; дискредитація досвіду професійних наркологів, тому що вони «ніколи не пробували»; створення ареола «елітарності» і «вибраності» наркомана; спроба глибокого проникнення в субкультуру наркоманів з метою викликати інтерес в аудиторії та інші.

Підтеми, до висвітлення яких журналістам варто підходити з особливою обережністю: наркотики й рок-зірки (помилкові зауваження, що доля «зірок» неможлива без наркотиків; що наркотики – невід’ємна частина рок-культури; наркотики необхідні для творчості; наркотики – атрибут слави й успіху; наркотики – спосіб розважитися й розслабитися; безкарність зірок-наркоманів; легкість відвикання від наркотиків), історія наркоманії (помилкове впровадження й закріплення міфу про те, що наркоманія – глибоко традиційне явище для суспільства), персональна історія наркомана (помилково вважається, що використання чиєїсь індивідуальної історії зробить матеріал цікавим і захоплюючим, оскільки знайомлячись із історією чийогось життя, читач ставиться до теми з меншою критикою, ніж якби ті ж ідеї були виражені сухою мовою, прямо, «у чоло»; художні образи традиційно будять у читачів і глядачів різноманітні асоціації, які можуть істотно змінити відношення до проблеми, а внаслідок цього, можливо, й поведінку; приєднуючись до діючих осіб, читач може представити себе в подібній ситуації й подумки прорепетирувати, що він став би робити, якби все це трапилося з ним), позитивний вплив наркотиків на організм людини (наприклад, коли йдеться про їх лікувальні властивості), висвітлення прибутку від продажу наркотиків (тим більше – при наведенні відповідної статистики), реклама приватних клінік й опис сумнівних досягнень в області медицини (наприклад, коли йдеться про можливість швидко допомогти людині позбавитися наркозалежності), легалізація наркотиків та їх рецептура.

Яким же повинен бути газетний матеріал, щоб полонити читача, вразити його і силою думки і красою викладу на позитивні соціальні діяння? Адже завдання преси – згуртувати народ в досяганні єдиної мети, дати повну інформацію сьогодення, втягти у співпереживання, прилучити до скарбниць духовних цінностей. Здійснити це завдання не просто.

По-перше, слід привернути увагу до ідеї.

По-друге, треба щоб вона була зрозумілою, тобто близькою до читача і його соціальної практики.

По-третє, необхідно щоб вона була сприйнята, а це можливо в тому випадку, коли читач побачить користь ідеї для своєї соціальної практики.

По-четверте, необхідно, щоб читач включив у свій духовний світ позиції авторів (редакції). Станеться це за умови, якщо в інформації будуть нові духовні цінності, які не суперечать його духовному світові, а доповнюють і розширюють його.

По-п’яте, читач має одержати імпульс до дії.

Ці психологічні умови ефективності друкованого слова продиктовані тим, що людина сприймає навколишній світ в чотири своєрідні етапи :

— увага;

— сприйняття;

— розуміння;

— засвоєння.

В залежності від багатьох чинників, про які вже йшлося, ставлення читача до журналістського твору може бути позитивним, негативним, критичним, скептичним, байдужим. Всі ці п’ять видів реакції проявляються в ході сприйняття комплексу повідомлень, тобто газетного номера в цілому. Від того, яке ставлення виробилося у читача, залежать кінцеві ефекти інформаційного трансу. Коли тема торкається соціального захисту населення, то розроблятися вона повинна на соціальному матеріалі, а якщо журналіст не піде по лінії аналізу матеріальних результатів, а заглибиться у духовну, досвід показує, що ефективність матеріалів відбувається через житейські ситуації, тобто коли ідея співпадає з інтересами аудиторії. Постійно сприймаються матеріали в основі яких лежить ситуація, протиріччя, сюжет, роздуми, коли журналіст не дає вже готові висновки, а веде пошук істини, розкриває свою логіку. Знаючи смаки, настрої читачів, досвідчений журналіст, звертатиметься до них, зіставлятиме й протиставлятиме різні позиції, дискутуватиме й згоджуватиметься. Сучасні ЗМІ повністю контролюють розповсюдження інформації, яка визначає наші уявлення, установки, а зрештою і нашу поведінку.

Мас-медіа не тільки інформують, розважають і висвітлюють. Вони володіють маніпулятивно-управлінським потенціалом, змінюючи наші установки, моделі поведінки і сприйняття дійсності. Формуючи у такий спосіб нові, часто відірвані від життя, міфи і стереотипи, ЗМІ створюють свою реальність. При цьому, оскільки така реальність сприймається мільйонами або навіть мільярдами споживачів одночасно, саме вона стає такою, яка заслуговує на довіру. За аналогією з телебаченням, газети також радше зацікавлені в життєвих, реальних героях з актуальними історіями, ніж в аналітиці. Деякі видання прагнуть висвітлювати ті соціальні новини, які не піднімаються ніде більше, тобто ексклюзивну інформацію.

Тим не менше, статистичні дані або дані дослідження можуть бути корисні, тому наведемо декілька рекомендацій щодо висвітлення соціальної проблематики в ЗМІ:

• виданням цікаві й корисні коментарі експертів (психологів, юристів), особливо якщо експерт — міжнародний. Також представляють інтерес практичні поради для читачів;
• публікація повинна бути корисна максимально широкому колу людей;
• участь у круглих столах цікава лише в разі актуальності теми, але у виняткових випадках;
• щоденним виданням дуже складно виділити час для тренінгу. В окремих випадках цікава така тема тренінгу, що є гострою в суспільстві на даний момент (наприклад, підліткове насильство).

Крім того, також варто враховувати:

• матеріал повинен складатися з декількох компонентів, самі ж по собі історії рідко представляють інтерес для редакції. Деякі заявляли, що аналітика у чистому вигляді їм не цікава, матеріал повинен бути комбінованим;
• чистий опис «сумних історій», як правило, не цікавить видання, адже при публікації матеріалів, присвячених окремим проблемам, необхідно також висвітлення шляхів її вирішення та загальна характеристика явища;
• крім цього, важливим є наявність інформаційного приводу, оскільки це дає можливість матеріалу звучати «більш гостро» та актуально;
• тема повинна бути суспільно значущою, актуальною в даний момент, а також надана достовірним джерелом інформації. Конференції можуть бути цікавими, проте їх проблематика повинна бути дійсно актуальною;
• формулювати тему рекомендується досить конкретно і вузьконаправлено. На додаток до розробки теми було запропоновано проведення соціологічних опитувань щодо неї, що допомогло б продемонструвати актуальність теми для населення України;
• особливо важливою є публікація ексклюзивного матеріалу, який би не був представлений в інших виданнях Україні;
• одним з головних пріоритетів є авторський матеріал, тому при співпраці з організаціями важливо зберігати незалежність журналіста;
• можуть бути цікавими тренінги на соціальну тематику, наприклад, гендерні проблеми.

У нових умовах ЗМІ повинні вирішувати найважливіші суспільні, політичні, економічні завдання. Це перш за все відноситься до основної проблеми демократії — громадяни повинні мати не тільки права, а й реальні можливості їх реалізувати. Звідси завдання ЗМІ — забезпечити відповідний рівень просвіти і політичної культури широких кіл населення.

2.3. Зміна місця засобів масової інформації в новітній системі соціальної комунікації

Рівень об’єктивності змісту інформації, яка поширюється пресою, радіо, телебаченням, мережею Інтернет, іншими комунікативними каналами є, безсумнівно, однією зі значущих умов ефективного засвоєння повідомлень аудиторією. Люди хочуть отримувати правдиву, достовірну інформацію. Газета виходить для масового читача, тому бажано так інформаційно наситити її, щоб вона була своєрідною енциклопедією життя. Чи не пропускати важливі події, не відставати від них, тримати руку на пульсі життя. Тому преса повинна активно реагувати на проблеми суспільства, не зменшуючи їх важливість.

Преса повинна відбивати життя таким, яким воно бачиться журналістам.

Звичайно ж, що кожна людина, а особливо творча, — це яскрава індивідуальність, і побачення вона пропускає через свій розум і через своє серце. Такий собі суб’єктивізм можливий. Правдивість, об’єктивність засобі масової інформації великою мірою залежить від правильності використання методу збирання інформації, знання специфіки кожного з методів і конкретними журналістськими завданнями, від позиції, кваліфікації,особистих якостей журналіста.

Метою газетних публікацій є об’єктивно інформувати про суть найважливіших соціальних і політичних проблем держави. Мова іде про те, що журналістський текст повинен бути не зарозумілім, автор повинен орієнтуватися на середній рівень свого читача. Він не має права зловживати незнайомими термінами, іномовними словами, які не відомі широкому загалу.

Водночас категорія правдивості залежить виключно від соціальної відповідальності засобів масової комунікації, що автоматично ставить перед ними завдання служити суспільним інтересам, виконувати роль провідника громадського контролю, об’єднувача громадськості, бути «засобом інтеграції великих і малих соціальних груп, розширення соціального досвіду особистості, способом соціального орієнтування, формування когнітивного багажу особистості» [8]. Нині в теорії соціальної комунікації точаться дискусії про шляхи формування новітньої медіакультури. Ключовими суб’єктами її ландшафту, певна річ, визнаються медіа та медіаспоживачі. А ось взаємини між ними, інтенсивність взаємовпливу, форми їхнього діалогу видаються проблемними. Адже споживач інформації стає все компетентнішим, що й викликає  трансформації ЗМІ.

Утвердження просьюмеризму — компетентного медіа-споживання — в новітній системі комунікації актуалізує проблему комунікаційного лідерства.

Сучасний медіаспоживач опанував на власній практиці співвідношення «ціна — якість», навчився орієнтуватися у великому колі пропозицій; він не сприймає на віру кожне твердження в газеті, розуміє, що його свідомістю намагаються маніпулювати, апелює до редакцій із різноманітними пропозиціями, скаргами, оцінками, повідомленнями тощо. Зрештою, він сам стає медіа: послуговуючись сучасною цифровою технікою, генерує та оперативно оприлюднює інформацію в Інтернеті, при цьому не раз випереджаючи професійних журналістів.

Дослідники зауважують, що нині засобам масової інформації доводиться конкурувати не тільки між собою, а й зі споживачем. Ось як про це пише Дж. Д. Ласика: «Усе більше людей починає не тільки споживати, а й створювати медіа-контент. Усе більше людей відвертаються від односторонніх медіаканалів і з головою йдуть у відкриті медіасередовища, такі як Інтернет і віртуальний світ відеоігор. Медіакомпанії та їхні прихильники можуть реагувати на це одним із двох способів: чинити опір і створювати людям перешкоди або підкоритися вітру змін і прийняти культуру взаємодії» [5, с. 41].

На сьогодні українські мас-медіа не завжди виконують свої соціально відповідальні функції, що виявляється в посиленні негативного впливу ЗМІ на суспільну свідомість, порушенні права людини на приватне життя, спричинює посилення таких негативних суспільних явищ, як жорстокість, соціальна  пасивність, погіршення психічного здоров’я громадян.

Причина такого ставлення до споживача інформаційного продукту криється в масовості поширення сенсаційних, доступних і легко зрозумілих матеріалів, достовірність яких не завжди обґрунтовується читачу.

Саме на цьому тлі формується внутрішній конфлікт існування ЗМІ, які повинні бути успішними комерційними організаціями і водночас ефективно працювати у сфері розвитку позитивних громадянських, особистісних якостей своїх споживачів, підвищувати їх інтелектуальний, культурний рівень, прищеплювати здоровий стиль життя.

Прийняття культури взаємодії (а це єдина перспективна стратегія) спричиняє зміну місця ЗМІ в новітній системі соціальної комунікації. Координатор російської Асоціації футурологів А. Мірошниченко в книзі «Когда умрут газеты» (М., 2011) з цього приводу стверджує: ЗМІ втрачають особливе місце в медіапросторі — «засоби масової комунікації» перестають бути «засобами» і перетворюються в «середовище» (рос. «середа» замість «средство») [6]. У розвиток процитованих тверджень додаємо від себе, що в Україні йдеться про дві співіснуючі, почасти різноспрямовані тенденції:

1) зростає популярність і впливовість громадянської інтернет-журналістики, соціальних мереж, внаслідок чого професійні ЗМІ втрачають монополію на інформування;

2) ЗМІ все-таки втримують традиційно високу довіру до себе медіаспоживача.

Перш ніж претендувати на лідерську позицію, медіа доведеться подолати «вади слуху» — навчитися сприймати частоти всіх прошарків суспільства, налаштуватися на розважливий діалог з усіма суб’єктами комунікаційного простору. Певна річ, для української журналістики це й досі ще є новим завданням. Адже вона сповна відчула лещата через канони радянської пропаганди, а в часи становлення Української державності проходить через залежність від власників, політичних сил тощо.

Висновок до розділу 2

У результаті проведеного аналізу можна зробити такі висновки: засоби масової інформації, незважаючи на їх політичну заангажованість і фінансову залежність від бізнес-структур і чиновницького апарат, все ще здатні виконувати свою головну соціальну функцію – порушувати найболючіші для пересічного громадянина проблеми.

Важливим аспектом прояву освітньої функції ЗМІ є висвітлення діяльності недержавних правових організацій і фондів медиків, юристів, правозахисників, що допомагає утворити цілісне уявлення про стан проблеми соціального захисту прав громадян в Україні, сприяє формуванню громадянської свідомості українців. Отже, і характер висвітлення соціальної проблематики в ЗМІ, і формування уявлення про сутність, параметри, межі їх соціальної відповідальності, і важливість їх діяльності повинен йти на користь розвитку соціально захищеного, обізнаного громадянина.

Проте болісний процес розширення свободи слова (зі змінними періодами кризи й ремісії), опанування ринкових моделей діяльності, стандартів журналізму все ж іде. І цей невідворотний тренд продиктований зростанням компетентності медіаспоживача. Якщо професійні ЗМІ хочуть завоювати й утримувати позицію «першого серед рівних» у новітній системі комунікації, їм доведеться вибудовувати зв’язки з іншими її суб’єктами (медіаспоживачами, органами влади та самоврядування, комерційними структурами) на засадах обґрунтованого авторитету і партнерства. Комунікаційне лідерство професійних ЗМІ найвідчутніше виявлятиметься у формуванні вагомого «порядку денного», конструюванні національної інформаційної картини світу.

Усе це передбачає вищу, ніж нині, соціальну спрямованість концепцій, вищу якість інформації і вищий, ніж нині, рівень дотримання стандартів професійної етики. Професійні ЗМІ, що виявляться нездатними прийняти зазначені виклики, продиктовані утвердженням просьюмеризму в новітній системі комунікації, поступово розгублять свої аудиторії.

Розділ 3. Проблеми, з якими стикається редактор під час підготовки до друку матеріалів соціальної проблематики

3.1. Сутність і способи діяльності редактора щодо формування видавничого портфеля

Видавниче планування будь-якого видавництва розпочинається зі складання плану редакційної підготовки, тобто переліку видань, які мають стати основою майбутнього плану випуску та містяться у договірному або редакційному портфелі видавництва, а також ті, що плануються для виходу у світ [1, с. 169]. Видавничий портфель традиційно формують твори, наявні у видавництві, що перебувають на різних етапах редакційно-видавничого процесу: створювані авторами за авторським договором замовлення; подані у видавництво за договором замовлення; самопливні, тобто не замовлені видавництвом і ще не прийняті до друку, але які можуть бути прийняті до друку (договірний видавничий портфель); прийняті до друку, затверджені, але ще не взяті у роботу, оскільки перебувають на етапі редакційної підготовки (редакційний портфель); ті, що перебувають на різних етапах виробничого процесу (виробничий портфель) [2].

Раніше, зазвичай, видавничий портфель відображався в картотеці, карточки якої групувалися за видавничими портфелями і постійно переходили з одного до іншого: із договірного — до редакційного, з редакційного — до виробничого. На практиці, за сучасних реалій, такі картотеки не виправдовують себе, оскільки сьогодні, з огляду на пришвидшений темп підготовки авторського оригіналу, плинність видань «по портфелях» втратила чітку послідовність. Приміром, у деяких видавництвах робота розпочинається одразу з редакційного портфеля, тобто з редагування тексту, а укладання договору переноситься (договірний портфель) уже на етап виробничої підготовки видання. На сьогодні існують видавництва, які спеціалізуються на продукуванні кон’юнктурних видань, вони вміють вдало пристосовуватися до сучасних умов і використовувати певну ситуацію з користю для себе. Та варто зазначити, що прибуток із продажу таких видань видавництво отримуватиме доти, доки популярними та відомими будуть герої їхніх книжок.

Ексклюзивними є видання, за допомогою яких видавець хоче виділитися, привернути до себе увагу громадськості, передусім оригінальністю власної ідеї. Такі видання не мають великих накладів, розраховані на обмежене коло покупців. Це можуть бути книги з елементами тонкого гумору, сатири в назвах, незвичної книжкової форми, розміру, ваги тощо. З таким типом видань редакторові працювати доводиться довше і складніше, адже, щоб випустити його у світ, а це, своєю чергою, залежить від того, які пізнавальні, естетичні, бізнесові орієнтири видавець має на меті, йому доведеться ґрунтовніше підійти, насамперед, до визначення споживачів подібної продукції, а потім — до концепції, оформлення, змісту видання [4, с. 90].

Ми вважаємо, що наявність ексклюзивних видань у редакційному портфелі може бути зумовлена, передусім, чітким переконанням видавця в тому, що у нього вистачить креативу, натхнення, редакторських кадрів, коштів і, зрештою, найважливіше — здатності знайти ексклюзивному виданню його ексклюзивного читача.

Спроможність видавництва, його співробітників генерувати і продукувати ідеї самостійно чи у взаємодії з авторами та іншими суб’єктами видавничого простору, забезпечує йому стратегічну ініціативу в конкурентній боротьбі. Це накладає велику відповідальність на редакторські кадри, які є ядром та основним креативним потенціалом видавництва. В їхній роботі щодо генерування і творення видавничих ідей потрібні ґрунтовні знання видавничої справи, особливостей ринку і потреб споживачів, а також сфери, якої стосується майбутній продукт (проект). Водночас вони мають максимально задіяти власну уяву, фантазію, прогностичний розрахунок, особисті фахові компетенції. Саме вдало спродуковані видавничі ідеї — джерело й основа формування перспективного видавничого портфеля, що є полем для реалізації редакторських знань, умінь, навичок, культури його взаємодії з усіма суб’єктами видавничого процесу. Якою б привабливою не була пропозиція, краще вибирати авторські оригінали, що відповідають спеціалізації видавництва. Пропозиція може бути привабливою саме тому, що видавець погано орієнтується в «чужому» сегменті ринку і не розгледів збитковість проекту. А опанування нових сегментів ринку, без належного їхнього вивчення, як стверджують фахівці, супроводжується значними загрозами для видавництва, нерідко — навіть провалами. Тому після ознайомлення з різновидами авторських оригіналів як складових видавничого портфеля, варто зосередитися на проблемі їхнього якісного відбору для подальшого редакційно-видавничого опрацювання. Цей відбір, що є передумовою наповнення видавничого портфеля, належить до кола сучасних редакторських компетенцій. Як відібрати з масиву авторських праць потрібну і перспективну для видавництва? Що необхідно зробити для доведення авторського оригіналу до належно високого рівня? Кваліфіковані відповіді на ці запитання засвідчують про професійну зрілість редактора.

Передусім, перед ним постає завдання щодо визначення відповідності тематики, спрямування авторського оригіналу видавничому репертуару, спеціалізації видавництва, його політиці; нарешті, визначитися з тим, з якою ймовірністю видання буде комерційно вигідним. Такі відомості редактор отримує після першого спілкування з автором і перегляду його оригіналу.

Після цього редактору обов’язково потрібно передати авторський оригінал на незалежне рецензування фахівцеві з відповідної галузі знань. Варто зазначити, що в практичній видавничій діяльності доволі часто авторський оригінал не проходить фахового рецензування, приміром, інформація, подана автором, є застарілою, не відповідає сучасним реаліям, недостатньо досліджена, наявні тематичні прогалини чи навіть плагіат тощо. З огляду на результат, отриманий від рецензента, редактор, відповідно, вирішує про доцільність чи недоцільність прийняття оригіналу до друку.

Далі — наскрізне редагування авторського оригіналу. Думається, його потрібно робити саме після незалежного рецензування і перед укладенням договору з автором та економічним прорахунком, тобто калькуляцією. Під час такого редагування можна помітити те, що пройшло мимо уваги рецензента, наприклад, виклад матеріалу досить однобокий, у тексті бракує великої кількості розділів, авторський оригінал містить багато граматичних, стилістичних та інших помилок тощо.

Не варто одразу при отриманні авторського оригіналу думати, що він буде ідеальним. На практиці зазвичай редактор просить автора доопрацювати текст, а саме: уніфікувати розділи (дещо дописати, щось викинути), додати запитання, завдання, список літератури тощо. І тільки після такого авторського доопрацювання, відповідно до вимог редактора, розпочинається повноцінне редагування (наукове, літературне та ін.). Автор може принести у видавництво «сиру» роботу (непов’язані між собою, на перший погляд, уривки тексту, з чого доведеться створити книгу). Якщо видавець візьме запропонований проект, йому доведеться дібрати кваліфікованого редактора, зрештою, співавтора, котрий, послуговуючись задумом автора і постійно консультуючись з ним, переробить запропонований варіант.

Отже після такого розгляду авторського оригіналу редактор пише редакторський висновок із дозволом (чи забороною) до передачі твору на наступні етапи редакційно-видавничої підготовки.

Вирішивши, що матеріал відповідає спрямуванню видавництва і може зумовити читацький попит, видавець має провести прогностичний економічний розрахунок його підготовки і виробництва як абстрактного продукту. Відповідно, потрібно взяти до уваги такі чинники [3, с. 172]:

1)       кошти, потрібні для підготовки оригіналу, зокрема, розмір авторського гонорару;

2)       наклад видання. До цього чинника належить і кількість потенційних покупців, що охоплює книготорговельні підприємства, з якими видавництво має ділові відносини й які розповсюджують видання подібної тематики;

3)       ціна видання. Крім безпосередніх витрат на авторський гонорар, поліграфічний матеріал і виробничі послуги, важливо з’ясувати собівартість кожного примірника;

4)       термін продажу накладу. Тут важливо вирішити, яку початкову ціну потрібно встановити, щоб хоча б повернути вкладені кошти, тобто досягти точки беззбитковості.

Отже, калькуляція на сьогодні є чи не найважливішим і найвирішальнішим етапом під час прийняття рішення про доцільність видання авторського оригіналу. Якщо результати прорахунків засвідчуватимуть «прощальність» проекту, зокрема, сума, отримана від реалізації книжкового продукту, буде в декілька разів меншою, ніж сума, витрачена на редакційну, поліграфічну підготовку, гонорар автору (авторам) — видавництво має право відмовитися приймати такий авторський оригінал.

Та часом трапляються винятки. Приміром, видавці можуть видавати й збиткову для себе продукцію для підвищення популярності видавництва та привернення до себе більшої уваги потенційних авторів. Існують також випадки, коли видавництва випускають заздалегідь збиткові для себе видання з надією зберегти (налагодити) ділові відносини з перспективним автором, котрий (на думку редактора видавництва) зможе в майбутньому написати конкурентоспроможний продукт.

Отже відповідно до змін, які відбулися у переосмисленні функціональних обов’язків редактора, його ролі в редакційно-видавничому процесі, виникла потреба в актуалізації та осмисленні феномену видавничого портфеля як підстави редакційно-видавничої діяльності, виокремленні й аналізі основних його складових, окресленні способів наповнення редактором такого видавничого портфеля. Подальші розроблення цього маловивченого питання та новітні теоретичні узагальнення сприятимуть піднесенню професійного рівня редакторського корпусу видавництв, а відтак — усіх аспектів видавничої культури продукції.

3.2. Соціальні проблеми на сторінках регіональної преси

Соціальна проблема — незадоволені повністю чи частково потреби та інтереси територіальної громади або її окремих складових, що сформульовані в загальному вигляді як певна соціальна задача, що потребує вирішення. У спрощеному вигляді соціальна проблема може бути визначена як невідповідність того, що маємо, до того, що необхідно.

Для аналізу ми взяли 52 номери газети «Діалог» за 2012рік  і відібрали 358 матеріалів, що стосуються соціальних проблем. Ці матеріали складають 65% від загальної кількості, що засвідчує їх домінування, а значить, і спрямованість обраного ЗМІ на висвітлення суспільно важливих питань, а саме: безробіття й працевлаштування (48%); соціального захисту (23%); житлово-комунальних (8%); охорони здоров’я (6%); ґендерних (1%); екологічних (1%) тощо. Перелік цих тем обмежений специфікою видання, оскільки центр зайнятості опікується передусім проблемою працевлаштування, з якою тісно пов’язане питання соціального захисту. Саме тому частка матеріалів цих двох блоків складає близько 85% від кількості матеріалів на соціальну тематику. У виданні подається не лише статистична інформація про рівень безробіття, а й пропонуються шляхи його подолання. Наприклад, у матеріалі «Громадські роботи — суспільна користь» (№2) пропонується заробіток для людей, які не працевлаштувалися. Таким чином кожен має шанс отримати матеріальну підтримку за допомогу у вирішенні проблем благоустрою міст і сіл регіону, їх озеленення, реконструкції та ремонту будівель, соціальної підтримки нужденних. Крім того, видання налагоджує контакти між роботодавцями й безробітними: безробітним пропонуються вакансії, а роботодавці запрошуються на відвідини випускних іспитів за певними спеціальностями. Часто газета дає поради безробітним щодо шляхів поліпшення матеріального становища («Як знайти роботу», «Ви вирішили відкрити власну справу» в №11), інформує про права й обов’язки громадян (рубрики «КРУ повідомляє», «Інформує податкова», «Соціальний захист»). Остання рубрика фігурує на шпальтах «Діалогу» найчастіше. У ній представлені матеріали, що стосуються пенсійного забезпечення, соціальних пільг, умов праці тощо.

Ґендерному питанню відводиться за весь рік лише один матеріал — «Представляти інтереси жіноцтва» в №11. Це звіт із прес-конференції з керівником проекту «Жіноча влада», який має на меті залучити до участі близько ста соціально-активних жінок.

Більше уваги — спрямовано чи побіжно — приділяється охороні навколишнього середовища й здоров’ю людей. Так, замітка «Газова війна обернеться екологічним апокаліпсисом» у № 1 наводить факти про велику поширеність СНІДу, а також коротшу тривалість життя в Україні порівняно навіть з деякими африканськими державами. Усе це призводить до сумного наслідку: лише 40% жінок і 50% чоловіків доживають пенсійного віку. Здавалося б, тут можна зробити висновок про велику вигоду державній владі не перейматися проблемами здоров’я свого населення. Але факти в цьому виданні рідко пов’язуються. Загалом особливість подачі інформації в газеті «Діалог» — майже повна відсутність узагальнень і висновків, а також спонукальності — основної характеристики масової інформації. Як відомо, ЗМІ мають спонукати людину до дії, допомагати їй: прийняти правильне рішення; зробити важливий крок в особистому житті; переконати кого-небудь у власній правоті; визнати свою помилку; подолати сумнів, змінити свої погляди.

«Діалог» висвітлює дійсність у матеріалах, невеликих за обсягом. Коли ж розглядати жанрову палітру, то найчастіше зустрічаються розширені інформації, звіти й кореспонденції. В ефективному висвітленні загальноважливих питань роль відіграє й соціальна реклама. У «Діалозі» вона не зустрічається. Іноді газета публікує оплачувану рекламу (наприклад, клініки, де лікують від алкогольної залежності). Також на шпальтах розміщують оголошення для безробітних і працедавців.

Повідомлення в ЗМІ мають бути суспільно актуальними: близькими, прямо пов’язаними з проблемами, що хвилюють і цікавлять аудиторію. Проведене нами опитування читачів газети віком від 18 до 61 року, виявило, 80% респондентів вважають, що інтенсивність висвітлення тих чи інших соціальних проблем не відповідає реальним масштабам негараздів. Цей недолік можна було б пояснити специфікою видання, яке налаштоване передусім боротися з безробіттям. Але й зі своїм прямим завданням «Діалог», як виявилося, справляється не блискуче — лише 13,3% респондентів ствердно відповіли на запитання, чи допомагала коли-небудь газета їм особисто чи знайомим у проблемі працевлаштування. Крім того, у газеті нерідко торкаються економічних і політичних питань. Можливо, варто було б, звільнивши місце від матеріалів на ці теми зосередитися на ширшому висвітленні суспільних негараздів, які справді хвилюють людей, оскільки більшість читачів цікавляться саме соціальними темами — 73%. У рейтингу найгостріших проблем, яким, на думку опитаних, журналісти мають приділяти більше уваги, на першому щаблі неякісна медицина — 33,3%, на другому — безробіття — 27%, далі ВІЛ СНІД — 13,3%, шкідливі звички — 13%, проблеми з харчуванням — 6,7%.

В основному респонденти не знаходять матеріалів на теми, які їх справді цікавлять — 60%. Майже всю потрібну інформацію отримують зі сторінок «Діалогу» 33,2% громадян, повністю задовольняють свої запити 6,8%. Це пояснює низьку популярність газети , оскільки для ефективного впливу газета має орієнтуватися на висвітлення актуальних питань. Саме тому видання не має постійних читачів, як виявило опитування. Час від часу до газети центру зайнятості звертаються 40% громадян, а решта переглядає її зрідка — 60%.

Отже, з огляду на низьку ефективність соціальних програм в Україні, а також функцію ЗМІ впливати на вирішення злободенних проблем через їх висвітлення, закономірно, що соціальні теми висвітлюються на шпальтах найчастіше. Це підтвердив і наш моніторинг видання «Діалог». Найпоширеніші теми в розглянутій газеті — безробіття й працевлаштування, що пов’язано зі специфікою цього ЗМІ як видання Сумського міського центру зайнятості. Велика частка матеріалів присвячена соціальному захисту, житлово-комунальним проблемам. Менше уваги приділено темі охорони здоров’я, ґендерним та екологічним питанням. Як виявило громадське опитування, «Діалог» не задовольняє запитів читачів щодо висвітлення соціальних проблем. Аудиторія хоче бачити на шпальтах більше матеріалів про сучасну медицину, ВІЛ/СНІД, неякісне харчування.

Отже, ЗМІ покликані бути не лише інформаторами, а й помічниками. 60% із 30 опитаних вірять, що журналістика здатна реально впливати на розв’язання соціальних проблем. Наше дослідження показало, що суспільно-політичний тижневик «Діалог» намагається віднаходити реальні відповіді на непрості виклики часу, надавати читачам не лише абстрактну, а й практичну інформацію, висвітлює найгостріші соціальні проблеми. Такі висновки загалом підтверджує й опитування серед читачів, 76% з яких цілком чи швидше позитивно ставляться до видання та цілком чи повністю довіряють матеріалам, які у ньому подаються.

Значний недолік – нестача матеріалів на теми здорового способу життя. Хоча тижневик у цілому здатен адекватно відповідати запитам та очікуванням своєї аудиторії щодо частотності появи на шпальтах матеріалів, присвячених тій чи іншій проблемі. Найбільш гостро соціальні проблеми постають в періоди суспільної нестабільності. Саме такий час переживає Україна. Значну роль у висвітленні соціальних проблем відіграють засоби масової інформації. Саме ЗМІ повинні допомагати людям у формуванні громадської думки.

Невідповідність між розмахом проблеми й обсягами її висвітлення спотворює картину дійсності, яку висвітлює видання. Матеріали на соціальні теми невеликі за обсягом, переважно написані в жанрі розширеної інформації, звіту чи кореспонденції. Різні точки зору подаються вкрай рідко.

Отже, газета неповно розкриває суть соціальних проблем і висвітлює їх однобічно, а це загрожує формуванню у читачів неадекватного уявлення про суспільно важливе питання. Публікації представлені, переважно, інформаційними повідомленнями і розлогими статтями, написаними у формі бесіди з фахівцем відповідної медичної галузі. Жоден з матеріалів не має авторства, не містить безпосередньої оцінки явища або події. Проте, кожен рядок тексту написаний небайдужою людиною, яка може навести ще безліч прикладів, власних спостережень, але обмежена форматом публікації. З іншого боку, такий виклад матеріалу спонукає читача до роздумів, власних висновків, а вони, як відомо, краще сприймаються ніж ті, що пропонують інші. А ці висновки невтішні. По-перше, проблеми, що стали темою нашого дослідження, мають довгу історію. По-друге, до їхнього вирішення необхідно активніше залучати засоби масової інформації, адже кількість відповідних публікацій хоча й найбільша серед соціальних тем, але недостатня. По-третє, оскільки найбільш вразливою і незахищеною виявилася саме молодь, необхідно пропонувати для неї альтернативні форми проведення вільного часу, пропагувати здоровий спосіб життя тощо. Четверте, необхідно урізноманітнити форми викладу матеріалів, жанри публікацій.

До речі, у дослідженні ми оминули увагою рекламні оголошення. Серед них є і на соціальні теми, зокрема про надання лікувальних послуг наркологами, знахарями і цілителями. Але з’ясувати кількість звернень за такими пропозиціями та їхні наслідки нам не вдалося.

3.3.  Перспективи розвитку тематичних видавничих матеріалів соціального спрямування в регіональній пресі

На сьогоднішній день в Україні різко зростає кількість соціальних проблем, загострюється їх значущість, що ускладнює шляхи їх вирішення.

До найпоширеніших соціальних проблем відносять наркоманію, алкоголізм, тютюнопаління, сирітство, безробіття, торгівлю людьми, допомогу малозабезпеченим родинам, поширення ВІЛ-СНІДу тощо. Журналістика у цій нелегкій ситуації покликана інформувати читачів про їхні соціальні права та можливості, соціальний захист з боку держави та шляхи його використання.

Регіональні газети доволі повноцінно інформує читачів у цьому напрямку, причому торкається широкого спектру соціальних явищ, але в повній мірі не спонукає читачів до дії, до вирішення соціальних проблем.

У часи політичної і економічної нестабільності переважна більшість громадян опиняється на межі соціальної кризи. Це й не дивно, адже незахищеними верствами суспільства стають не лише найбідніші, а й ті, хто донедавна вважав своє становище відносно стабільним, безпечним. Безробіття, як наслідок, порушення елементарних норм життя призводять до збільшення і загострення соціальних проблем у суспільстві.

Не винятком є і мешканці Кіровоградщини. Скорочення штату працівників на підприємствах і установах, зменшення заробітної плати, зростання цін на продукти харчування і товари першої необхідності, погіршення якості надання медичної допомоги, зростання рівня алкоголізму, наркоманії, злочинності — ось далеко не повний перелік проблем, які важким тягарем лягли на плечі кожного жителя країни, кожного кіровоградця. До вирішення цих проблем потрібно залучити усі наявні сили і засоби, у тому числі й засоби масової інформації. Адже саме інформаційний простір має найбільшу кількість користувачів, що дозволяє не лише інформувати, формувати суспільну думку, а й напрацьовувати конкретні механізми вирішення будь-яких питань, у тому числі й таких, що потребують негайного втручання. Серед таких, на нашу думку, проблеми тютюнової та алкогольної залежності, наркоманії.

Ще одне цікаве спостереження. Деякі матеріали, зокрема щодо проблем алкоголізму і наркоманії, подаються з урахуванням пори року:взимку їхня кількість зменшується, а під час підготовки до літньо-осінніх відпусток — збільшується. Це, на нашу думку, пов’язано зі зміною поведінки людей на відпочинку. Окремо слід виділити статті, присвячені згубним звичкам дітей і підлітків. Крізь усі публікації червоною ниткою проходить ідея про значне «омолодження» цих руйнівних «забавок».

Одним із важливих напрямів соціальної політики є соціальний захист людей з особливими потребами. Ставлення до громадян з обмеженими фізичними можливостями — характерна ознака цивілізованості держави та її демократичності. Об’єктивне і якісне висвітлення проблем соціального захисту людей з фізичними вадами, а також людей найбільш соціально незахищених (чорнобильці, ветерани війни) у засобах масової інформації — шлях, який приведе до адаптації даної категорії населення і знищить межу, за якою приховані проблеми, малознайомі здоровим людям.

Останнім часом особливої гостроти набуває тема соціального захисту населення, яка потребує активних дій усіх суб’єктів суспільного життя і перш за все ЗМІ. У період кризи, тобто спаду економічного розвитку, соціальні проблеми загострюються. Саме ЗМІ покликані оперативно реагувати та допомагати суспільству у їх вирішенні. За останні роки українські ЗМІ виявили значну зацікавленість до висвітлення проблеми епідемії ВІЛ СНІДу і досягли в цьому певних успіхів. Загальнонаціональні, регіональні, місцеві, районні ЗМІ приділяють увагу цій проблемі. Останнім часом у виданнях усе більше з’являється матеріалів, що стосуються висвітлення проблеми ВІЛ СНІДу. Це є великим досягненням, адже як можна не проінформувати суспільство про хворобу, яка може зупинити розвиток людства? Отож, велика кількість публікацій, присвячених хворобі ВІЛ СНІДу, є нині масштабним здобутком.

Ми з’ясували, що інформація соціального характеру, котра подається на сторінках газети, є актуальною, доступною і водночас якісною. Журналісти професійно висловлюють свою точку зору стосовно конкретних проблем та зацікавлюють читача. Слід зауважити, що для ефективнішого процесу роботи в напрямі висвітлення проблеми ВІЛ СНІДу, куріння, наркоманії, алкоголізму редакція газети залучає до співпраці державні, суспільні та інші організації як основне джерело інформації для журналістів. Саме таке об’єднання в роботі може допомогти створенню ідеального журналістського матеріалу з вищезазначених проблем.

 

Висновок до розділу 3

Отже, на сучасному етапі розвитку редагування його теоретичні проблеми проявляються в тому, що класична теорія редагування, яка вважала цей процес винятково творчим, не може пояснити здійснення контролю повідомлень за допомогою програмного забезпечення комп’ютерів.

У наш час, коли системи редагування не можуть замінити людину-редактора, їх слід використовувати як помічників (асистентів) людей-редакторів. Й хоча поява матеріалів на соціальну тематику перш за все зумовлена розумінням журналістами ролі, яку відіграють мас-медіа у процесі протидії актуальним для суспільства проблемам. Значущість впливу газетного слова на світогляд сучасної людини вже не піддається сумніву ані науковцями, ані самими медівниками: ЗМІ є фундаторами багатьох соціальних процесів, що відбуваються у суспільстві, вони впливають на ставлення людей до певних подій, формують громадську думку.

ЗМІ також відіграють значну роль у поширенні переважно позитивної інформації про життя за кордоном — у першу чергу як ретранслятори реклами. Однак реклама, використовуючи яскраві й привабливі образи, не прагне достовірно відобразити дійсність, а виконує зовсім інші завдання. Більшість людей не беруть це до уваги й ототожнюють рекламу з дійсністю, що сприяє формуванню помилкових переконань і є одним із факторів підштовхування до зміни місця проживання, а також до пошуку роботи за кордоном.

Проведене нами дослідження дало підстави стверджувати, що рівень інформованості населення з соціальних проблем людини неуклінно зростає.

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

4.1. Законодавча та нормативна база України про охорону праці

Поняття охорони праці визначається ст.1 Закону України «Про охорону праці» [58]. «Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці».

Законодавство України про охорону праці складається із: Закону «Про охорону праці», «Кодексу законів про працю України», Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Закону України «Про пожежну безпеку», «Норм радіаційної безпеки України (НРБУ-97)» та інших нормативно-правових актів, які регулюють взаємовідносини між різними суб’єктами права у сфері охорони праці.

Закон України «Про охорону праці» [58] визначає положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом (далі — власник) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. У «Кодексі законів про працю України» визначається правове регулювання охорони праці у главах «Трудовий договір», «Робочий час», «Час відпочинку», «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю», «Праця молоді», «Праця жінок», «Охорона праці».

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» регулює відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідемічної служби і здійснення державного санітарно-епідемічного нагляду в Україні.

Закон України «Про пожежну безпеку», визначає економічні, загальні правові та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, встановлює відносини юридичних і фізичних осіб, державних органів з пожежної безпеки незалежно від виду їх діяльності та форм власності. Закон встановлює обов’язки установ, організацій, підприємств і громадян щодо забезпечення пожежної безпеки, а також обов’язки й права державного пожежного нагляду.

«Норми радіаційної безпеки України» встановлюють два принципово відмінні підходи до забезпечення протирадіаційного захисту — перший передбачається для усіх видів практичної діяльності за умов нормальної експлуатації індустріальних та медичних джерел випромінювання, другий — при втручанні, що пов’язано з опромінюванням населення за умов аварійного опромінення. Крім того, «Норми радіаційної безпеки» встановлюють три категорії осіб, які зазнають опромінення та визначають ліміти доз та допустимі рівні іонізуючого опромінення.

Міжнародне законодавство про охорону праці являє собою систему міжнародно-правових актів, спрямованих на захист працівників від професійних ризиків. Цей термін Міжнародне бюро праці визначає як «джерело небезпеки для життя і здоров’я працівника, з яким він стикається у виробничому середовищі під час виконання ним своїх виробничих обов’язків». Закон України «Про охорону праці» забезпечує перевагу норм міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна, над правовими нормами законодавства України. Тобто, коли міжнародним договором або угодою, в якому бере участь Україна, передбачені більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то виконуються правила міжнародного договору або угоди. Ця норма застосовується до всіх договорів, в яких бера участь Україна незалежно від їх форми і назви — договір, угода, конвенція, пакт, протокол або інші форми і які були ратифіковані Верховною Радою України [59, c. 14-15].

Конвенції Міжнародної Організації Праці, за якими Україна має міжнародне співробітництво у галузі поліпшення умов праці: №115 — про захист працюючих від іонізуючої радіації, №155 — про безпеку і гігієну праці та виробниче середовище, №148 — про захист працівників від професійного ризику, №174 — про обладнання машин захисними пристроями.

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

— пріоритету життя і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

— підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

— комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

— соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

— встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

— використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення доброчинних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

— адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану;

— інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

— забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками, між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

— використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва [60, c. 21-22].

Пріоритет життя і здоров’я працівників означає, що в першу чергу слід дотримуватися вимоги нормативних актів про охорону праці, щоб працівник не зазнав погіршення здоров’я, не отримував травм, професійних захворювань, і лише тільки потім має звертатися увага на результати діяльності підприємства.

Власник підприємства несе відповідальність за створення і підтримання належних безпечних та нешкідливих умов праці на кожному робочому місці підприємства. З цією метою власник організовує на підприємстві систему управління охороною праці, створює службу охорони праці, визначає обов’язки посадових осіб і спеціалістів підприємства з питань охорони праці, забезпечує всі види охорони праці на підприємстві — організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, нормативно-методичні, лікувально-профілактичні, метрологічні, наукові, інформаційні, упроваджує заходи поліпшення умов праці.

Комплексність розв’язання завдань охорони праці передбачає вирішення проблем безпеки праці комплексно з урахуванням всіх видів економічної та соціальної політики держави, здобутків науки і техніки. Коли питання охорони праці та навколишнього середовища перехрещуються — наприклад, захист від електромагнітних випромінювань, захист від шуму та ін., тоді ці завдання або проблеми повинні вирішуватися комплексно [60, c. 23].

Встановлення єдиних норм і вимог з охорони праці означає, що вони повинні бути єдиними для всіх підприємств, організацій та установ незалежно від виду діяльності та форми їх власності його. Норми з охорони праці мають включати: норми комплектування робочих місць і працівників засобами індивідуального захисту; нормативи на умови праці на робочих місцях; нормативи з безпеки машин, обладнання, механізмів, технологічних процесів та інших засобів виробництва.

Соціальний захист працівників. Коли укладається трудовий договір працівник повинен бути повідомлений роботодавцем під розпис про умови праці на робочому місці де він буде працювати, а також про його права, пільги та компенсації при важких та шкідливих умовах праці.

Якщо виробничі умови небезпечні для життя і здоров’я працівника або оточуючих його працівників і природного середовища, тоді він має право відмовитися від дорученої роботи. Він зобов’язаний негайно повідомити про таку ситуацію безпосереднього роботодавця або керівника. Факт наявності такого положення, як це потрібно, підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, а також уповноваженого працівниками спеціаліста з питань охорони праці, або страхового експерта з охорони праці.

Працівнику не може пропонуватися робота, яка протипоказана йому за медичним висновком і станом здоров’я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та робіт, які потребують професійного добору, допускаються працівники за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Охорона праці керується великою кількістю нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти про охорону праці — це правила, стандарти, норми, регламенти, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання.

Опрацювання та перегляд, прийняття нових і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці проводяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці. Нормативно-правові акти про охорону праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років. Стандарти, технічні умови та інші нормативно-технічні документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці.

Санітарні правила та норми затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

Нормативно-правові акти про охорону праці є обов’язковими для виконання у виробничих майстернях, лабораторіях, цехах, на дільницях та в інших місцях трудового і професійного навчання молоді, обладнаних у школах, міжшкільних комбінатах, училищах, вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, будинках самодіяльної технічної творчості тощо.

Система стандартів безпеки праці (ССБП) — це комплекс взаємопов’язаних стандартів, спрямованих на забезпечення безпеки праці, що поширюється на виробниче обладнання, виробничі процеси і засоби захисту працюючих.

Завданням ССБП є установлення загальних вимог до виробничих процесів та обладнання, загальних вимог і норм до окремих видів безпечних і шкідливих виробничих факторів, вимог до засобів захисту працюючих, методів оцінки безпеки праці.

Відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці.

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок, їх організацій та об’єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, відповідальності згідно із законом [63, c. 18-19].

4.2. Організація охорони праці на підприємстві

Охорона праці на виробництві починається з організації управління охороною праці. Роботодавець зобов’язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, для чого:

— створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов’язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх дотримання;

— розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

— впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

— забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

— організує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці в порядку і строки, що встановлюються законодавством;

— вживає за їх підсумками заходів щодо усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я виробничих факторів;

— розробляє і затверджує положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до державних міжгалузевих і галузевих нормативно-правових актів про охорону праці, забезпечує безплатно працівників нормативно-правовими актами про охорону праці;

— здійснює постійний контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;

— організує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

— вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог [63, c. 21-22].

Обов’язки працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці. Кожен працівник, виконуючи трудові обов’язки, зобов’язаний:

— дбати про особисту безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

— знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

— проходити в установленому порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог. Комісія з питань охорони праці підприємства. З метою забезпечення пропорційної участі працівників на підприємстві для вирішення будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці.

Комісія складається з представників роботодавця та професійної спілки, а також уповноваженої найманими працівниками особи, спеціалістів з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства відповідно до типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.

Рішення комісії мають рекомендаційний характер.

Обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій.

Роботодавець зобов’язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов’язкового медичного огляду осіб віком до 21 року.

За результатами періодичних медичних оглядів у разі потреби роботодавець повинен забезпечити проведення відповідних оздоровчих заходів.

Медичні огляди проводяться відповідними закладами охорони здоров’я, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за відповідність медичного висновку фактичному стану здоров’я працівника.

Проведення медичних оглядів визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Роботодавець має право в установленому законом порядку притягнути працівника, що ухиляється від обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності, а також зобов’язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.

Роботодавець зобов’язаний за свій рахунок забезпечити позачерговий медичний огляд працівників:

— за заявою працівника, коли він вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язане з умовами праці;

— за своєю ініціативою, коли стан здоров’я не дозволяє працівнику виконувати свої трудові обов’язки.

За час проходження медичного огляду за працівниками зберігаються місце роботи (посада) і середній заробіток [64, c. 27-28].

Наукова база охорони праці. Національний науково-дослідний інститут охорони праці (НДІ) та галузеві науково-дослідні інститути з охорони праці займаються:

а) розробкою та реалізацією із залученням наукових кадрів науково обґрунтованих рішень з питань поліпшення та безпеки умов праці;

б) прогнозуванням наслідків аварій та нещасних випадків;

в) розробкою планів локалізації і ліквідації аварій та нещасних випадків;

г) моделюванням аварійних ситуацій, а також розробкою заходів для їх відвернення;

д) проведенням моніторингу з питань безпеки та умов праці;

е) оцінкою ефективності управління охороною праці і виробленні рекомендацій щодо її вдосконалення.

Навчання з питань охорони праці. Питанням охорони праці працівники повинні навчатися постійно.

Усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця на підприємстві інструктаж, навчання з питань охорони праці, з надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки при виникненні аварії.

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити попереднє спеціальне навчання і один раз на рік перевірку знань відповідних нормативно-правових актів про охорону праці. Перелік робіт з підвищеною небезпекою затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду охороною праці.

Посадові особи, діяльність яких пов’язана з організацією безпечного ведення робіт, під час прийняття на роботу і періодично один раз на три роки, проходять навчання, а також перевірку знань з питань охорони праці за участю профспілок.

Працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, не допускаються до роботи

Коли у працівників, у тому числі посадових осіб, виявлені незадовільні знання з питань охорони праці, вони повинні у місячний строк пройти повторне навчання і перевірку знань.

Фінансування охорони праці. Фінансування охорони праці здійснюється роботодавцем.

Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 відсотка від суми реалізованої продукції.

На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 відсотка від фонду оплати праці.

Суми витрат з охорони праці, що належать до валових витрат юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю, визначаються згідно з переліком заходів та засобів з охорони праці, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на здійснення галузевих і національних програм з питань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що виконуються в межах цих програм, на сприяння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництв, творчих колективів, науково-технічних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв’язанням проблем охорони праці [65, c. 19].

4.3. Перелік небезпечних і шкідливих виробничих факторів

Під час роботи на виробництві на людину можуть впливати один, або низка небезпечних та шкідливих виробничих факторів. Безпека того чи іншого технологічного процесу може бути визначена за їх кількістю і за ступенем небезпеки кожного з них зокрема. Безпека праці на виробництві визначається ступенем безпеки окремих технологічних процесів.

Небезпечні й шкідливі виробничі фактори стандартом ГОСТ 12.0.003-74 поділяються на фізичні, хімічні, біологічні й психофізіологічні. Останні за характером впливу на людину підрозділяються на фізичні й нервово-психічні перевантаження, а інші — на конкретні небезпечні й шкідливі виробничі фактори.

В процесі роботи на підприємстві на працівника можуть впливати такі небезпечні й шкідливі виробничі фактори:

— машини, що рухаються, автотранспорт і механізми;

— рухомі незахищені елементи механізмів, машин і виробничого обладнання;

— падаючі вироби техніки, інструмент і матеріали під час роботи;

— ударна хвиля (вибух посудини, що працює під тиском пари рідини);

— струмені газів і рідин, що стікають, із посудин і трубопроводів під тиском;

— підвищене ковзання (через зледеніння, зволоження й замаслювання поверхонь, по яких переміщується робочий персонал);

— підвищені запорошеність й загазованість повітря;

— підвищена чи знижена температура поверхонь техніки, обладнання й матеріалів;

— підвищена чи знижена температура, вологість і рухомість повітря;

— підвищений рівень шуму, вібрації, ультра- та інфразвука;

— підвищена напруга в електричному ланцюзі, замикання якого може відбутися через тіло людини;

— підвищений рівень статичної електрики;

— гострі кромки, задирки й шорсткість на поверхнях обладнання й інструментів;

— відсутність чи нестача природного світла;

— недостатня освітленість робочої зони;

— знижена контрастність об’єктів в порівнянні з фоном;

— пряма блискість (прожекторне освітлення територій виробництв, світло фар автотранспорту) і відбита блискість (від розлитої води й інших рідин на поверхні територій виробництв);

— підвищена пульсація світлового потоку;

— підвищений рівень ультрафіолетової й інфрачервоної радіації;

— хімічні речовини (токсичні, подразнюючі, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні, що впливають на репродуктивну функцію людини);

— хімічні речовини , що проникають в організм через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкірні покриви і слизові оболонки;

— патогенні мікроорганізми (бактерії, віруси, гриби, найпростіші) і продукти їхньої життєдіяльності;

— перевантаження (статичні й динамічні) і нервово-психічні чинники (емоційні перевантаження, перенапруга аналізаторів, розумова перенапруга, монотонність праці).

Рівні небезпечних і шкідливих виробничих факторів не повинні перевищувати граничнодопустимих значень, встановлених у санітарних нормах, правилах і нормативно-технічній документації [64, c. 37-38].

ВИСНОВКИ

1. Розглядаючи тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі, ми з’ясували, що видавнича продукція — специфічний товар, у якому поєднано не тільки матеріальні. а передусім духовно-мистецькі, інтелектуальні, освітні, культурологічні цінності, завдяки яким вона впливає на соціальні, суспільні, виробничі процеси. Що більшу кількість споживачів охоплюватиме національна книжка, то ефективніше вона задовольнятиме їхні потреби, то істотніше зростатиме її роль як фундатора інформаційної безпеки країни. Український книжковий ринок та ринок періодичних видань привабливий для бізнесу, оскільки має великий потенціал із десятків мільйонів жителів країни, які характеризуються високим освітнім рівнем та природною любов’ю до читання.
2. Проаналізувавши стан та тенденції українського книговидання та видавничої справи на сучасному етапі варто зазначити, що останнім часом видавничий бізнес в Україні активізувався, хоча позитивні зміни стаються повільніше, ніж того хотілося б. Зростає кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Проте, на жаль, ступінь доступності новинок для українського читача невисокий, оскільки 2/3 накладів видань становлять тисячу або менше примірників. Не сприяє підвищенню купівельного інтересу до книжки складна політична ситуація в Україні. Ситуація, що склалася у видавничо-поліграфічній галузі нашої країни, робить віщання книжок та періодичних видань або збитковим, або зумовлює на них ціни, через які ця продукція стає недоступною великій частині населення. Низькі показники книговидавничої діяльності тримають на голодному пайку вітчизняну поліграфію.
3. Проведене дослідження дозволяє підсумувати, що проблема висвітлення соціальних питань у друкованих ЗМІ завжди знаходиться у полі зору теоретиків, але зазвичай вони торкаються центральних газет, а регіональна преса залишається малодослідженою. Для нормального функціонування будь-якої соціальної системи необхідний безперервний потік інформації. Він відповідно орієнтує кожну особу і тримає її у стані інформаційної насиченості. Інтерес до соціальних проблем суспільства зумовлений, по-перше, встановленням рівня інформованості населення, по-друге, необхідністю визначення ролі ЗМІ при вирішенні соціальних проблем, по-третє, виявленням тенденційності збільшення чи зменшення матеріалів. Проаналізувавши тему висвітлення соціальних проблеми на сторінках українських газет, можна зробити висновок, що останнім часом цій темі приділяється більше уваги ніж раніше, але недостатньо. Справа не в кількості публікацій, а в їх якості (жанр, регулярність подачі, заголовок тощо) Журналістам треба серйозніше підходити до цієї теми. Висловлювати свою точку зору, мати достатньо фактів, уміти зацікавити читача – ось головні риси в творчості журналіста. Особливість матеріалів на соціальну тематику в тому, що частіше всього читач чекає конкретних дій від публікацій. Сподівається, що повинні відбуватися зміни на краще. І хоча це не завжди вдається, важливо вже те, що ця тема все частіше почала висвітлюватися засобами масової інформації.
4. Розглядаючи проблеми, з якими стикається редактор під час підготовки до друку матеріалів соціальної проблематики з’ясували, що друкувати ефективно соціальну інформацію, яка б відповідала умовам розбудови громадянського суспільства, значна частина працівників засобів масової інформації нездатна, в наслідок застарілого мислення, низької національної свідомості, недосконалого знання рідної мови, відсутність належних здібностей, низького загального розвитку. Засоби масової інформації покликані стояти на боці інтересів кожної людини. Формуючи громадську думку, ЗМІ впливають на суспільну та виробничу діяльність населення, спонукають до соціальної активності. Проблема соціального захисту населення болюча та гостра, потребує активної позиції та дій як влади, так і самого народу. Загалом, матеріали на шпальтах газети «Діалог» носять інформаційний характер, основна цінність яких полягає в новизні та своєчасності опублікування. Висвітлюючи соціальну тематику поряд з інформаційними матеріалами, журналісти подають значні за обсягом публікації аналітичних жанрів. Виявляється, редакційна політика щодо висвітлення соціальних проблем відсутня, рубрики немає, а отже читач попередньо не знає на яку сторінку слід звертати увагу, щоб дізнатися про стан соціального захисту неповнолітніх, позбавлених сімейного виховання дітей та сиріт. Отже, проаналізувавши особливості подачі матеріалів соціального характеру, ми виявили, що частотність матеріалів з кожним роком помітно збільшується, що свідчить про загострення цієї проблеми у місті. За допомогою опитування ми визначили, що роль газети «Діалог» полягає у змалюванні гостроти проблеми, оскільки всі матеріали побудовані на сенсаційності події. Тож газета розкриває найболючіші питання і пропонує відповіді на них.

Список використаних джерел інформації

1. Афонін О. Українська книга доби незалежності в системі соціальних комунікацій [Текст] / Олександр Афонін // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 7. — С. 3-5
2. Бужбецька А. Маркетингові стратегії та українське книговидання / А. Бужбецька // Вісник Книжкової палати. — 2010. — N 5. — С. 18 — 19
3. Кузнецов Б. А. Экономика и организация издательской деятельности : учеб. для вузов / Б. А. Кузнецов. — М. : АСТ : Астрель, 2006. — 319 с. — (Высшая школа).
4. Мураховський А. Л. Вітчизняне книгорозповсюдження потребує удосконалення / А. Л. Мураховський // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 5. — С. 7 — 10
5. Паливода Ю. Сутність і способи діяльності редактора щодо формування видавничого портфеля / Ю. Паливода // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 1. — С. 13 — 16
6. Прихода Я. Редактор у системі соціальних комунікацій [Текст] / Я. Прихода // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 12. — С. 18-20
7. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 11. —  С. 11 — 15
8. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання / Н. Регідайло // Вісник Книжкової палати. — 2010. — N 3. — С. 29-30
9. Регідайло Н. Редакційно-виробничий процес підготовки і випуску видання / Н. Регідайло // Вісник Книжкової палати. — 2010. — N 2. — С. 14 — 15
10. Сенченко М.І. Видавнича діяльність України. Аналітичний огляд [Текст] / М.І.Сенченко // Книжковий кур’єр. — 2007. — № 4. — С. 3-5
11. Сошинська Я. Сучасний часопис: можливості створення і виведення на ринок / Я. Сошинська, О. Бояринова // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 8. — С. 4 — 7
12. Теремко В. Стратегічний контекст діяльності видавництва [Текст] / Василь Теремко // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 9. — С. 3-5
13. Теремко В. Стратегічний контекст діяльності видавництва в теоретико-прикладному вимірі [Текст] / Василь Теремко // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 10. — С. 7-9
14. Тимошик М. С. Книга для автора, редактора, видавця : практ. посіб. / М. С. Тимошик. — 2-ге вид., стеоретип. — К. : Наша культура і наука, 2006. — 560 с.
15. Гастинщиков В. Проблеми українського книговидання у засобах масової інформації // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 12. — С. 13-17
16. Добровольський О. Оптимізація книговидання за критерієм «ціна — якість» як єдиної системи підготовки, виготовлення і розповсюдження друкованої продукції // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 2. — С. 3-6
17. Заряда Н. Аналітичний огляд газет, виданих в Україні у 2009 році / Н. Заряда // Вісник Книжкової палати. — 2010. — N 4. — С. 10 — 15
18. Книговидавництво СНД: досягнення, проблеми та перспективи [Текст] // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 11. — С. 51-52
19. Халікян Н. Інноваційні технології книговидання і книгорозповсюдження в умовах економічної кризи з використанням веб-технологій // Вісник Книжкової палати. — 2010. — N 4. — С. 15 — 17
20. Хойнацькій М. Оформлення основних елементів апарату видання [Текст] / М.Хойнацькій // Книжковий кур’єр. — 1997. — № 4. — С. 11-13
21. Энциклопедия книжного дела / Ю. Ф. Майсурадзе, Ф. Э. Мильчин, Н. П. Маковеев [и др.]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Юристь, 2004. — С. 161—175.
22. Эриашвили Н. Д. Теоретико-методологические основы книго-издательского маркетинга : в 2 ч. / Н. Д. Эриашвили. — М. : ЮНИТА-ДАНА, 2000. — Ч. 1. — С. 169—171.
23. Башкатова С. Проблеми і перспективи соціальної політики в Україні / С. Башкатова // Молода економіка. — 2002. — № 3. — С. 23-31.
24. Бойко О. Репрезентація соціальних проблем в російській пресі 90-х рр. / О. Бойко // Соціологічні дослідження. — 2008. — № 8. — С. 120-128.
25. Ворошилов В. Аналитические жанры / B. Ворошилов // Журналистика. Базовый курс. — СПб., 2006. — С. 224-227.
26. Ким М. Жанры современной журналистики / М. Ким. — СПб. : Изд-во Михайлова В.А., 2004. — 336 с.
27. Машталер Т. Актуальні проблеми соціальної політики та шляхи їх вирішення / Т. Машталер // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 5. — С. 67-69.
28. Яцків Я. С. Про ефективність видання наукових журналів в Україні [Текст] / Я. С. Яцків, А. І. Радченко // Вісник Національної академії наук України. — 2012. — № 6. — С. 62-67
29. Михайлин І. Основи журналістики: підручник для студентів ВУЗів / І. Михайлин. — К. : ЦУЛ, 2002. — 284 с.
30. Сливна В. Моніторинг як засіб вивчення та розв’язання актуальних соціальних проблем. Досвід Дніпропетровщини / В. Сливна // Соціальний захист. — 2003. — № 4. — С. 31-33.
31. Тертычный А. Жанры периодической печати : учеб. пособ. / А. Тертычный. — М. : Аспект Пресс, 2000. — 88 с.
32. Кірйян Т. Насущні проблеми соціальної політики і шляхи їх вирішення / Т. Кірйян // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 6. — C. 3-6.
33. Винарик Л. С. Информационная культура в современном обществе : [учеб. пособие] / Л. С. Винарик, Я. Г. Барсуцкий, А. Н. Щедрин. – Донецк : Ин-т экономики и пром-ти ; ДИЭХП, 2003. – 322 с.
34. Кузнякова T. В. Державне регулювання розвитку книговидання в Україні : дис. … канд. наук. з держ. упр. : спец. 25.00.02 “Механізми державного управління” / Т. В. Кузнякова. – Х. : ХарРІ НАДУ, 2008. – 204 с.
35. Семиноженко В. Π. Книговидання в Україні – “відкрита книга”? / В. П. Семиноженко // Урядовий кур’єр. – 2002. – № 209. – 9 листопада.
36. Смальскис В. Проблемы модернизации публичного управления / В. Смальскис, Г. Бубнис // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2008. – Вип. 2 (21). – С. 30–33.
37. Тиражи украинских книг сократились на 5 миллионов. – Режим доступу : http://www.rus.newsru.ua/rest/14jun2010/ttirraw.html
38. Баутина П. В. Газетный дискурс социальной журналистики: попытка исследования / П. В. Баутина // Ученые записки Казанского ун-та. Сер. Гуманит. науки. – 2008. – Т. 150, кн. 4. – С. 137–144.
39. Бекешкіна І. Громадська думка у суспільствах, що трансформуються / І. Бекешкіна // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 4. – С. 218–222.
40. Крупський І. В. Українська газета як художньо-поліграфічний феномен: історія, сучасний стан, перспективи розвитку / І. В. Крупський. – Львів : ЛДУ, 2003. – 103с.
41. Масова комунікація : підручник / А. Москаленко, Л. Губерський, В. Іванов, В. Вергун. – К. : Либідь, 1997. – 216 с.
42. Оссовський В. Громадська думка: теоретичні та методологічні проблеми дослідження / В. Оссовський. – К.: Стилос, 2001. – 168 с.
43. Гриценко О. Суспільство, держава, інформація /О. Гриценко. – К. : Київський ун-т, 2001. – 165с.
44. Засурский Я. Роль средств массовой информации в обществе / Я. Засурский // Вестник Московского университета. Серия 10: Журналистика. – 1995. – № 2. – С. 3–6.
45. Зернецька О. Нові засоби масової комунікації (соціокультурний аспект) / О. Зернецька. – К.: Наукова думка, 1993. – 131с.
46. Теплюк В. М. Социальная ответственность журналиста / В. М. Теплюк. – М. : Мысль, 1994. – 208с.
47. Блумер Г. Социальные проблемы как коллективное поведение / Г. Блумер // Контексты современности–II : хрестоматия / Сост. и общ. ред. С. А. Ерофеева. – Казань : Изд-во Каз. унта, 2001. – С.30–47.
48. Журналист в поисках информации : сборник материалов для работников СМИ и будущих журналистов / Отв. ред. А. Симонов. – М. : Галерея, 2000. – 111 с.
49. Іванов В. Соціологія масової комунікації / В. Іванов. – К. : Центр вільної інформації, 1999. – 211 с.
50. Вайшенберг З. Новинна журналістика : навчальний посібник / З. Вайшенберг. – К. : Академія української преси, Цент вільної преси, 2004. – 262 с.
51. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості : навчальний посібник / В. Здоровега. – Львів : ПАЇС, 2000. – 180 с.
52. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства / Н. Копистянська. – К. : Артвертеп, 2005. – 368 с.
53. Чічановський А. Новина в журналістиці / А. Чічановський. – К. : Грамота, 2003. – 48 с.
54. Кузнецова О. Аналітичні методи в журналістиці / О.Кузнецова. – Львів : Вид-во ЛНУ, 2002. – 117 с.
55. Шум Ю. Журналистское расследование : от теории к практике / Ю. Шум – М. : Галерея, 2002. – 120 с.
56. Сучасна жіноча преса в Україні : покажчик / Упорядники А. М. Волобуєва, Н.М. Сидоренко. – К. : Дослідницький центр історії української преси, 1998. – 76 с.
57. Таловов В. Труд журналиста : методика и техника журналистского наблюдения / В. Таловов. – Л.,2002. – 190 с.
58. Закон України «Про охорону праці» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 2
59. Бойко М. Д. Трудове право України. Навч. посіб. — К.: Олан, 2002. – 314 с.
60. Житецъкий В. П., Джигирей В. С, Мельников О. В. Основи охорони праці. — 5-те вид., доп. — Підручник. — Львів: Афіша, 2011. – 378 с.
61. Людина і праця: Довідник з правових питань /Уклад. І. П. Козинцев, Л. А. Савченко. — К.: Юрінком Інтер, 2007. – 412 с.
62. Миценко І. М. Безпека життєдіяльності: організаційно-економічні та соціальні аспекти управління. — Донецьк: ІЕП НАН України, 2008. — 380 с.
63. Геврик Є. Охорона праці: Навчальний посібник/ Є.О. Геврик,. — К.: Ельга: Ніка-Центр, 2003.
64. Катренко Л. Охорона праці: Навчальний посібник/ Любов Катренко, Ігор Пістун, Юрій Кіт. — 2-ге вид., стер.. — Суми: Університетська книга, 2009. — 495 с.
65. Луковников А. Охорона праці: [Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів із спец. «Електрифікація сіл. госп-ва» і «Автоматизація с.-г. вир-ва» і для с.-г. технікумів із спец. «Електрифікація сіл. госп-ва» ]/ А. В. Луковников,. — Пер. з 4-го рос. вид., перероб. і доп.. — К.: Вища шк., 2010. — 254 с.

Додатки

Додаток 1. Щотижневик «Діалог»

Тираж номера: 99710 экз.

Тираж щомісячний: 99710 экз.

Місто: Кіровоград

Тематика: Інформаційне видання

 Періодичність виходу: 1 раз у тиждень щочетверга

 Поширення: 85% Кіровоградщина, 15% — Україна, (підписка — 93%, роздріб — 7%)

 Формат: A3

 Обсяг сторінок: 8 стор.

 Кольоровість: ч/б + колір

 Мова: Російська і українська

Головний редактор: Безтака Анатолій Петрович

Видавництво: Кіровоград

Додаток 2. Стаття до участі в конференції

Тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі

 

У статті виявлена роль книговидавничої справи як важливого чинника розвитку культуротворчих процесів; визначено і охарактеризовано найважливіші етапи розвитку книговидавничої діяльності в річищі соціально-культурних зрушень в сучасній Україні. Також автором проаналізовано та з’ясовано основні риси розвитку видавничої справи на сучасному етапі.

Ключові слова: видавнича діяльність, книжковий ринок, книжкова торгівля, книговидавнича справа.

В статье раскрыта роль книгоиздательского дела как важного фактора развития культуротворческих процессов; определены и охарактеризованы важнейшие этапы развития книгоиздательской деятельности в русле социально-культурных сдвигов в современной Украине. Также автором проанализированы и выяснены основные черты развития издательского дела на современном этапе.

Ключевые слова: издательская деятельность, книжный рынок, книжная торговля, книгоиздательское дело.

In the article the role of book publishing as an important factor of culturological processes, identify and characterize the major stages of the development of book publishing in the mainstream of social and cultural changes in modern Ukraine. The author also analyzed and clarified the main features of the development of the publishing industry at present.

Keywords: publishing, book market, book trade, book publishing.

 

Актуальність теми. На межі тисячоліть видавничо-поліграфічний сектор національних економік західних країн став одним із найприбутковіших у структурі галузей, які стрімко розвиваються. Незважаючи на всі суб’єктивні й об’єктивні труднощі, в Україні видавнича справа, як, до речі, і журналістика, також прагне виходити на цей шлях.

За підготовку й тиражування будь-яких текстів, плакатів, альбомів в останні роки стало братися все більше й більше бажаючих, переслідуючи переважно єдину мету, — заробити гроші. Проблема в іншому. Видавничою справою нерідко вирішують зайнятися люди, які, м’яко кажучи, не зовсім для цього придатні з професійної точки зору.

Український книжковий ринок привабливий для бізнесу, оскільки має великий потенціал із десятків мільйонів жителів країни, які характеризуються високим освітнім рівнем та природною любов’ю до читання.

Мета статті полягає в тому, щоб проаналізувати та з’ясувати основні риси розвитку видавничої справи на сучасному етапі.

Виклад основного матеріалу. Нинішній стан видавничої справи є результатом тривалого ігнорування керівниками управлінських гілок влади ролі книги як стратегічного продукту, який має двояку — духовно-мистецьку та матеріальну природу.

Функціональні завдання книги як духовно-мистецького продукту та її вплив на соціальні, суспільні, виробничі процеси є превалюючими над її матеріальною, фінансовою функцією. Однак між ними існує пряма залежність. Лише у випадку виконання книгою низки головних духовно-мистецьких, інтелектуальних, освітніх, культурологічних функцій можлива реалізація і останньої, матеріальної функції.

Тобто книга лише тоді стає товаром, коли її купують як носія суспільно значущих функцій, а не як предмет продажу як такий. І чим більше функціональне поле буде охоплювати національна книга, чим ефективніше вона задовольнятиме духовно-інтелектуальні й культурні потреби споживача, тим більше зростатиме її роль як товару, а, відповідно, і доходи від продажу [3, c. 75].

Однак перетворення національної видавничої справи, на відміну від її нинішнього стану, на культурну індустрію вимагає цілої низки рішень і дій, які носитимуть не тільки адміністративний або фінансово-економічний характер, а й впливатимуть на перебудову психології тих людей, яким дано в руки важелі управління виконавчою і законодавчою владою в частині сприйняття ними книги як мистецького продукту з могутньою суспільною функцією, а вже потім як предмет продажу й заробітку.

Ця психологічна зміна мусить дати їм розуміння того, що в нинішньому своєму стані українська книга скоріше нагадує дитину, на яку намагаються покласти економічну, фінансову відповідальність за утримання державної сім’ї як на дорослу людину.

Тому стратегія розвитку мусить передбачити кроки саме з боку держави, які повинні сприяти прискореному «дорослішанню» видавничої справи і перетворенню її на культурну індустрію європейського зразка [11, c. 8].

За висновками президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) Олександра Афоніна, останнім часом видавничий бізнес в Україні активізувався. хоча позитивні зміни стаються повільніше, ніж того хотілося 6. Зростає кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Але. на жаль, ступінь доступності новинок для українського читача невисокий, оскільки 2/3 накладів видань становлять тисячу або менше примірників. Не сприяє підвищенню купівельного інтересу до книжки складна політична ситуація в Україні. І хоча 2009 року, порівняно з 2008-м, одержані від продажу книжок суми зросли, це пов’язано аж ніяк не зі збільшенням кількості проданих примірників, а зі зростанням ціни. Крім того, нинішнього року різко посилилася тенденція до дальшого зменшення середньостатистичних накладів (це підтверджують і статистичні дані).

Так, якщо 2000 року виготовлено 7749 найменувань книжок, то 2008-го — 24040. Починаючи з 2006-го, річні сумарні наклади збільшились у  середньому на 2 мли. примірників. У той же час середні наклади видань весь час істотно зменшуються.

Наприклад, якщо 2000 року середній наклад видань становив 5678 примірників, то у 2008-му — 2413. Нині українська видавничо-поліграфічна галузь пропонує на ринок трохи більше, ніж одну книжку на одного жителя. І це з урахуванням держзамовлення на підручники за бюджетні кошти.

Для порівняння: у царській Росії 1913 року на душу населення щороку виходило друком 2 книжки. У нинішній Російській Федерації — 3-4 книжки, у Білорусі — 6-7, у західних країнах — 10-12. Росіяни вивели книжку на третє місце в обсязі своєї експортної продукції, і ми це добре відчуваємо на наших книжкових прилавках (вітчизняних книжок на ринку не більш як 4%).

Природно, що ця кількість видань не може не тільки забезпечити ефективний вплив на моральний, духовний стан громадян, на формування культурного середовища держави, але й не спроможна задовольнити елементарні потреби українського суспільства у знаннях.

Через природне старіння й обмеженість коштів на оновлення зменшується національний бібліотечний фонд та відповідно — кількість бібліотек. На 01.01.2009 в Україні працювало 18 349 бібліотек, бібліотечний фонд становив 300 млн. примірників [7, c. 18].

Останніми роками окреслилася стала тенденція до збільшення кількості видань українською мовою, але переважно за рахунок бюджетних замовлень і навчальної літератури.

Купують українці здебільшого художню літературу, за нею іде дитяча т та прикладна і дещо відстає від останніх двох науково-навчальна література.

Ситуація, що склалася у видавничо-поліграфічній галузі нашої країни, робить видання книжок або збитковим, або зумовлює на них ціни, через які ця продукція стає недоступною великій частині населення. Низькі показники книговидавничої діяльності тримають на голодному пайку вітчизняну поліграфію.

А коли бракує вітчизняної книжки, то вакуум активно заповнюється імпортованою книжковою продукцією. Хоча логічнішими для українського видавничого бізнесу були б купівля й імпорт прав на видання та їх виготовлення на власних потужностях, як це широко практикується у світі. Нині ж українські книжкові мережі на 80-90% заповнені готовою продукцією російських видавництв. За даними лише митних органів, майже 55 млн. книжок щороку завозять в Україну передусім з Росії та Білорусі. Але справжня цифра набагато більша, оскільки офіційна статистика не враховує велику кількість контрабандних і приватних поставок. (Нагадаємо, що загальний наклад української книжки становить 58 млн. примірників, з яких майже половина — підручники й посібники). За оцінками УАВК. суми, отримані останніми роками від реалізації російської книжки в Україні, становлять приблизно 350 млн. доларів США щороку. Отож ідеться про пряме інвестування закордонного виробника — і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається через нестачу інвестицій.

Крім того, ми майже не звертаємо уваги на ідеологічний аспект книговидавництва. Загроза полягає в тому, що масові російські книжки, інша видавнича продукція нав’язують українцям спосіб життя, мислення та світосприйняття, які притаманні населенню сусідньої країни. За оцінками багатьох аналітиків, ця обставина має стратегічний характер [6, c. 35].

Серед актуальних і дуже важливих факторів, які впливають на зменшення тиражів, є помітна втрата інтересу населення до читання друкованої продукції, зумовлена як загальносвітовими тенденціями, так і відсутністю в Україні цілеспрямованої пропаганди освіти і книжки, як елементів життєвої потреби кожної людини. Непокоять повільні темпи освоєння Інтернет-технологій і випуску книжок на електронних носіях, брак реклами та непоінформованість потенційних читачів про вітчизняні книжки.

Найбільш ефективно працюють навіть у таких непростих умовах: київські видавництва «Либідь». «Мистецтво», «Освіта». «Генеза». «Перун», «Основи», «Академія», «Знання», «Факт». «Грані-Т», «Етнос». «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: львівські — «Світ», «Кальварія»: харківське «Фоліо»; тернопільське «Богдан» та інші, які навчилися формувати книжковий ринок не лише за рахунок коштів держбюджету, але й за рахунок господарської діяльності, інших джерел фінансування.

Маючи основним конкурентом російську книжку, українські видавці приречені на те. щоб пропонувати на ринок продукцію вищого ґатунку, ніж у сусідів, шукати нестандартні методи й технології завоювання читацької аудиторії, в тому числі наполегливо інтегруватися у видавничий простір інших країн світу.

Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, бо вони мають великі виробничі й допоміжні площі, достатню інфраструктуру тощо.

Оцінюючи ситуацію в поліграфічній сфері, слід наголосити на тому, що вона залишається складною, неоднозначною та суперечливою. Як і в усьому вітчизняному виробництві, тут не вистачає обігових коштів, тиснуть  непомірні податки, високі кредитні ставки, дається взнаки низька платоспроможність населення і юридичних осіб, внаслідок чого падає попит на поліграфічну продукцію і зростає дебіторська заборгованість. Низькою є завантаженість виробничих потужностей [3, c. 77].

Висновки. Отже, сучасні книгарні різних форм власності намагаються весь час розвиватися, удосконалюючи системи менеджменту й маркетингу, створюючи конкурентні переваги, підвищуючи ефективність своєї діяльності задля задоволення запитів і потреб споживачів. В Україні функціонують десятки книжкових Інтернет-магазинів. поширюється практика реалізації через магазини «Книга-поштою».

Серед причин, що стримують розвиток галузі: високі податки, нестача обігових коштів, низька платоспроможність населення і юридичних осіб тощо. Попри всі негаразди, протягом останніх років у суспільстві зберігається стабільно високий інтерес і попит на добротну українську книжку: художню, навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову тощо. Викристалізувався пласт видавництв, друкарень різних форм власності, професіоналів своєї справи, здатних примножити кращі традиції своїх попередників, привнести в галузь новий світогляд, випускаючи конкурентоспроможну європейського рівня продукцію. Традиційні для Західної Європи книжкові ярмарки прийшли і в Україну: щорічні виставки-ярмарки у Києві, Львові. Одесі та Харкові – найбільші книжкові форуми на її теренах.

На жаль, кроки української влади досі не стали запорукою позитивних зрушень, не є системними та послідовними.

Переважна більшість фахівців, які переймаються питаннями видавничо-поліграфічної галузі, зазначає, що вона може вийти з кризового стану і стати справді надійною базою розвитку національного інформаційного простору лише за підтримки держави. І найпершими мають бути такі кроки:

—         здійснити комплекс протекціоніських заходів для створення українського інформаційного простору, пріоритетної підтримки української книжки та вітчизняних засобів масової інформації;

— впровадити систему заохочення для виробників продукції вітчизняних авторів;

—         урівняти в правах усі суб’єкти господарювання у видавничо-поліграфічній галузі, провести прозоре роздержавлення державних і комунальних видавництв.

ЗМІ. поліграфічних підприємств з урахуванням особливостей кожної структури:

—         поширити пільги щодо ПДВ. встановлені Законом України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», на роботи і послуги, пов’язані з редакційною підготовкою та друком видавничої продукції, у т. ч. на основні поліграфічні матеріали;

—         сприяти розвиткові підприємств, здатних виробляти в Україні папір, картон, поліграфічні фарби, офсетні та фотополімерні пластини.

Спільні зусилля держави, журналістських і редакційно-видавничих колективів здатні зняти соціальну напругу у сфері інформації, знайти оптимальні способи поліпшення фінансового й матеріального становища всіх учасників видавничого процесу, підвищити їхню роль в утвердженні національної ідеї, національних інтересів Української держави.

Список використаної літератури

1. Афонін О. Американський видавничий бізнес очима українських видавців // Вісник Книжкової палати. — 2008. — № 1. — С. 3 — 5
2. Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 1997 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 1998. — С. 44-52; Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 2006 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 2007. — С. 72-77.
3. Зелінська Н. В. Дзеркало сучасної науки: книговидання в Україні 90-х // Слово і час. ——№ 9.—С. 75-82.
4. Зелінська Н. В. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. — Львів: Світ, 2002. — 268 с.
5. Зелінська Н.В. Наукова книга на книжковому ринку України: що попереду? // Реалії та перспективи українського книжкового ринку: Зб. ст. — Львів: Аз-Арт, 1997. — С. 44-63.
6. Зелінська Н.В. Ринкові перспективи сучасної наукової книги: зміна критеріїв видавничої оцінки // Квалілогія книги: Зб. наук. праць. — Львів, 1998. — С. 35-37.
7. Індутна К. Державне регулювання видавничої справи в Україні // Друкарство. — 2006. — № 2. — С. 17-20
8. Квітко І. С. Сучасний стан і перспективи розвитку академічного книговидання в Україні // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. — Львів: Фенікс, 1995. — С. 20-32.
9. Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови: Структура наукового тексту. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. — 308 с.
10. Крушинська І. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 8. — С. 22-24
11. Кучина Н. Організація управління видавничою справою в Україні : історичний аспект // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 10. — С. 8 — 10