Вступ

Перебуваючи у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, Україна досягла істотних результатів у розвитку економіки, особливо промисловості. Однак за її високими показниками приховувалися серйозні дефекти, які в умовах незалежності виявилися надзвичайно болючими. Велика кількість підприємств мала гігантські розміри і задовольняла своєю продукцією більшу частину потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам були підпорядковані понад 2 тис. підприємств. Після розпаду Союзу вони виявилися нікому не потрібними: відразу почалися труднощі з фінансуванням і матеріально-технічним постачанням та збутом продукції.

Непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 pp. тощо.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси.  На початку XXI ст. відбуваються деякі позитивні зміни в соціальній сфері: невелике підвищення пенсій, грошової допомоги інвалідам, а також зарплати працівникам «бюджетної сфери» — учителям, медикам та ін. Однак поряд з цим продовжується диференціація суспільства: «вимивання» середнього класу і формування соціальної групи, яка зосередила в своїх руках величезні багатства. Як наслідок, основна маса населення опинилася за межею бідності.

1. Етапи та передумови становлення економіки незалежної України, основні прорахунки та здобутки в період 1991-2004 рр.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В´єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, розв´язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.
2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його ознакою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.
3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам і фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила Ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 p.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об´єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом´якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Ситуація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв´язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 року Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Паралельно тривала розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— ІІІ кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%.

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв´язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем´єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень — грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу — президентові, виконавчу — урядові, розроблення Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати й знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю про позицію не було підтримано.

У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку [2, c. 7-8].

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов´язки прем´єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Кравчук створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Отримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень — липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%.

Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991 — середини 1994 р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень [5, c. 9-10].

Світова фінансова криза 1997—1998 pp. стала серйозним випробуванням реформ в Україні, економіка якої через різні причини зазнала слабшого удару, ніж економіка інших держав.

Після спаду світової фінансової кризи окреслилося поступове зростання базових економічних показників в Україні.

Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виробництва — на 12,5%, виробництво валової сільськогосподарської продукції — на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгівлі: порівняно з січнем — листопадом 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу (у 1998 р. — з 164 країнами, 2000 р. — з 187). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 р. становило 3412, 4 млн. дол.

Згадані вище проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 pp. тощо.

Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоствореного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 p.), яка окреслила його базові принципи (віра, справедливість, гармонія, безпека тощо), перші реформаційні кроки нової влади, довготривалі стратегічні плани. У сфері економіки уряд визначив пріоритетними завданнями забезпечення вільного і рівноправного доступу суб´єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реалізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньому ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору; технічне оновлення та модернізацію енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску. У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів, зростання економічної активності населення та зменшення його розшарування за рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструмента обслуговування корпоративно-кланових інтересів на інструмент обслуговування інтересів суспільства та ін. [6, c. 84-85]

2. Визначення тенденцій соціально-економічного розвитку України на поч. ХХІ ст.

Ринкову трансформацію вітчизняної економіки було розпочато на фоні глибоких структурних диспропорцій, які спричинили виникнення кризових явищ, що погіршували економічну ситуацію аж до середини 1999-го року. Подібний період спаду виробництва переживало більшість європейських країн, які здійснювали економічні реформи. Проте їм вдалося відносно швидко подолати проблеми перехідного періоду. В Україні цей процес набув затяжного характеру.

Пришвидшення темпів економічного зростання потребує збільшення обсягів залучених фінансових ресурсів як підприємницьким сектором, так і на рівні населення. У цьому випадку посилюється роль банківської системи країни як джерела формування необхідних кредитних ресурсів. Дослідження обсягів, структури та напрямів кредитування з боку банківської системи дасть змогу оцінити вплив цього інструменту грошово-кредитного регулювання на динаміку економічного зростання країни.

Висновки. Ринкова трансформація вітчизняної економіки супроводжувалася значним спадом виробництва, який набув затяжного характеру. Усе це відбувалося під впливом значної кількості чинників. Деякі з них сформувалися ще під час перебування України у складі Радянського Союзу, інші виникли вже після початку трансформаційних змін внаслідок відсутності комплексного та науково-обґрунтованого підходу щодо розроблення специфічного, з врахуванням особливостей розвитку, механізму державного регулювання української економіки.

З метою визначення тенденцій економічного розвитку України та оцінювання динаміки основних макроекономічних показників з позицій економічного зростання, доцільним є здійснення ґрунтовного аналізу кількісних та якісних характеристик динаміки обсягу ВВП країни у такій послідовності: аналіз динаміки ВВП країни; аналіз динаміки ВВП на душу населення; аналіз фінансово-податкових інструментів механізму державного регулювання економічного зростання з визначенням можливих шляхів покращення; аналіз ефективності використання грошово-кредитних інструментів механізму державного регулювання економічного зростання з визначенням можливих шляхів покращення. У процесі розроблення стратегії державного регулювання економічного зростання, важливо всебічно оцінити вплив податків, відрахувань, внесків, дотацій, субсидій, кредитів тощо на динаміку економічного розвитку країни.

В Україні відбувся перехід до ринкової економіки, до її певної моделі. Визначальним аспектом при характеристиці типу економічної системи є власність на засоби виробництва. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним, домінуючим типом власності є приватна. Проведення приватизації в Україні — не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності виробництва [2].

Головною метою ринкової трансформації економіки України є:

—         Створення надійного фундаменту зростання добробуту населення;

—         Стимулювання швидкого економічного зростання;

—         Підвищення продуктивності праці;

—         Досягнення світового рівня ефективності використання матеріальних ресурсів через запровадження новітніх технологій;

—         Вироблення достатніх обсягів продукції, яка користується попитом;

—         Забезпечення високої якості товарів та послуг;

—         Створення умов для зростання реальних доходів населення.

За всіх складнощів трансформаційних процесів в Україні дедалі вагоміше утверджується економічна свобода, розширюються можливості вибору сфери господарської діяльності, самоутвердження та самореалізації особистості. На цій основі поступово змінюється суспільна психологія. Це надзвичайно складний процес. Люди вчаться рахувати гроші й починають розуміти, що їх добробут залежить передусім від них самих.

Повернення до радянських часів для багатьох співвітчизників здається неможливим, катастрофічним. Особливо це стосується найбільш дієздатної частки населення — молоді, людей, які отримали у своє розпорядження власність. Саме ці суспільні верстви стають нині основним гарантом подальшого поглиблення реформ, реалізації курсу ринкових перетворень. Звичайно, такі зміни здійснюються ще надто повільно. Однак цей процес продовжується, дедалі більше набуваючи рис незворотності.

Аналізуючи стан й перспективи розвитку економічної системи України, слід відзначити, що за роки незалежності не вдалося створити економічну систему, здатну забезпечити прогресивний розвиток країни; процес суверенізації було обмежено здобуттям зовнішніх політичних атрибутів (40% покриття дефіциту державного бюджету припадає на зовнішні джерела); серйозну загрозу для безпеки держави становлять «тінізація» та криміналізація економіки  (тіньовий сектор  становить  до  50% економіки).

Україні необхідно якнайшвидше забезпечити перехід від неоліберальної до інституціональної моделі економічного розвитку країни. Слід зрозуміти обмежені можливості неоліберальної економіки (ідея гармонії інтересів, рівновага, статика, що людина — це «арифмометр», зловживання абстракціями, які мало відповідають реальному життю) і здійснити осмислення переходу до інноваційної моделі ринкових перетворень, яка б органічно поєднувалася з глибокими інституціональними перетвореннями та елементами ефективного державного регулювання (в житті насправді має місце безперервна еволюція, тобто мінливість і пристосування, динаміка, йде жорстока боротьба за виживання, людина — це особистість, в якої необхідно враховувати престиж, соціальне становище і т.д.). Ці вчення реалістичні і прагматичні [3].

Для подолання економічної кризи потрібно: а) дотримуватись вимог економічних законів — вартості, грошового обігу, попиту і пропозиції; ринкова економіка — це лад, в якому здійснюється вільна гра ринкових сил, що, як зауважують французи, означає надати подіям природного ходу; б) відійти від консервативної, а йти до прогресивної моделі змішаної економіки (тобто від монетаризму та лібералізму йти до кейнсіанства та інституціоналізму); в) підвищити рівень зарплати; г)сформувати належний інвестиційний клімат; д) проводити конструктивні структурні реформи; е) розробити науково обґрунтовану промислову політику; є) посилити роль держави у банківській системі шляхом створення державних спеціалізованих банків (земельних, інвестиційних); ж) вжити радикальних заходів для відродження села.

Винятково загрозливим явищем залишається тіньова економіка. Це сукупність специфічних економічних відносин, пов’язаних з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням товарів і послуг, прихованих від державного контролю з метою одержання доходів і особистого збагачення (без сплати податків). Критичний рівень, який за західними оцінками, становить 30-35% ВВП, у нашій країні вже сягає половини ВВП. Тепер тіньова економіка, незважаючи на перехід до ринку, є однією з найгостріших проблем соціально-економічного життя країни. Обсяги тіньової економіки зростають, а це явище набуває нових загрозливих рис [5].

Які ж основні причини сприяли цьому? В умовах ринкової трансформації економіки фактично збереглася дія господарського механізму, заснованого на безконтрольній державній монополії. Старі владні структури колишньої держави розпалися, але залишилися люди, які входили до цих структур і нині зберегли між собою набуті тісні зв’ язки. Ці чиновники в трансформаційний період отримали    можливість    відкрито    експлуатувати державну власність і привласнювати надвисокі доходи. Крім того, лібералізація посилила безконтрольність і безкарність влади, яка на свою користь використовує приватизацію держмайна, лібералізацію ціноутворення, зовнішньоекономічну діяльність, фінансову сферу тощо. За цих обставин на реформування власності більше впливають не ринкові правові закони, а позиції конкретних посадових осіб та їх особисті зв’язки. Саме це найбільше перешкоджає проведенню ринкових реформ і формуванню конкурентного середовища. Збільшенню тінізації економіки сприяло включення у процес розподілу власності нових об’єктів (землі, стратегічних комплексів, галузевих структур, природних ресурсів тощо). На тіньові процеси істотно впливає підкуп посадових осіб, громадських і політичних діячів, які можуть сприяти бізнесу у наданні пільг і переваг; створення акціонерних компаній і господарських товариств, засновниками яких є як державні, так і приватні підприємства; виділення державних коштів приватним структурам з подальшим їх списанням під гаслом підтримки вітчизняного товаровиробника; надання державних гарантій під кредити комерційним структурам з подальшим їх штучним банкрутством і перекладанням боргу на державу. Вітчизняні тіньові процеси підсилює зрощування тіньової економіки і тіньової політики. В Україні виникла тіньова влада, яка зростає і виконує функції держави. Тенденції до об’ єднання чиновників, бізнесу і криміналітету у могутні групи загострюють боротьбу за тотальну владу у державі. Гроші відпливають з легального обігу, деградує сфера матеріального виробництва, гіперболізується перерозподіл грошової маси у суспільстві, маргінально розшаровуються люди за рівнем доходів, зростають ціни на товари і послуги тощо. Крім того, тіньовий капітал використовується переважно у сфері обігу, що ускладнює механізми державного контролю над ним [7, c. 10-11].

Серед причин економічної кризи в Україні є відсутність або нерозвиненість багатьох необхідних інститутів (інститут — це порядок, закріплений у формі закону або установи, це створені людьми норми, правила поведінки, які структурують політичні, економічні і соціальні взаємодії), які опосередковують зв’язки між ринком, державою і суспільством. В Україні не сформовано ефективних механізмів взаємодії держави і ринку. Держава неохоче підтримає бізнес, а бізнес здебільшого обходить інтереси держави. Відбувається боротьба груп інтересів. Ці групи отримують можливість прямо впливати на розробку законотворчих і урядових документів. Нині бізнесмени іронізують, що найбільш доходними із існуючих цінних паперів є постанови уряду. Інвестиції в лобізм є високопродуктивними і підтверджують тезу інституціоналізму про наявність «рентоорієнтованої поведінки».

Інституціоналізм сповідує принцип необхідності державного втручання в економіку і контролю суспільства над бізнесом.

У період ринкової трансформації, коли громадянське суспільство ще не сформувало своїх політичних партій і соціальних інститутів, які б відстоювали загальнонаціональні інтереси, коли ще не діє ефективно ринковий механізм, не можна виводити державу з економіки, без жорсткого державного управління і контролю економіка може опинитися в стані хаосу, що й сталося у нас. Тільки сильна держава здатна до радикальних науково обґрунтованих дій. Держава повинна взяти на себе те, на що неспроможний ринок. «мінімізація ж держави», ліберальна модернізація — це ріст без розвитку.

Стихійні сили ринку в умовах швидкої лібералізації породжують системний вакуум і явище неформальної інституціоналізації. Як результат останньої — поширення корупції та організованої злочинності. Чим слабший уряд, тим сильнішими стають ці та інші негативні явища в суспільстві. Лише дієздатна й добре організована держава змусить індивідуальні та групові інтереси підпорядковуватися чинному законодавству.

Висновки

Отже, щоб досягти суттєвого економічного зростання, потрібно мати на увазі ряд обставин. У світовій конкуренції виживають, а тим паче перемагають лише ті країни, яким вдалося консолідувати народ, стати єдиною нацією. Виграють ті країни, які можуть притягувати на свою територію інтелектуальні, природні, фінансові, інформаційні ресурси світу і тим посилювати, збагачувати свою рідну державу. Навіть потенційно сильні та національно консолідовані країни починають відчувати серйозні труднощі, коли розрив у них між бідністю і багатством, між власниками і найманими працівниками за рівнем, за якістю життя досягає критичних позначок. На жаль, в Україні цього уже досягнуто.

Наша криза не циклічна, а стадіальна, що супроводжується глибокими структурними    змінами,    становленням    нового технологічного способу виробництва, становленням постіндустріального суспільства. Україна сьогодні використовує надзвичайно важливі надбання постіндустріалізму (комп’ютеризацію, інформаційно-комунікаційні технології, інтернет, мобільний зв’язок тощо).

Нам потрібна економічна політика, яка б гарантувала 5-6% зростання ввп протягом найближчих 10-15 років. Це своєрідний коридор виживання. Це українське диво, яке ми могли б створити. Є статистика світового банку, що лише 7 країн у минулому десятилітті мали такі темпи в прирості ВВП. Нашою спільною метою є перетворення України на європейську державу з високим добробутом українських громадян, а для цього потрібно протягом п’ятьох найближчих років подвоїти ВВП, знизити інфляцію до 6%, частки державних підприємств — до 10% [4], інтегруватися до європейської спільноти, що дасть можливість нашій державі прискорити своє культурне відродження, зміцнити демократію, верховенство права та ринкові засади в економіці. Країни ЄС — це найстаріші та найміцніші демократії світу, долучення до яких означатиме зобов’ язання української влади дотримуватися демократичних, правових та соціальних стандартів.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Яку систему регуляції національної економіки ми повинні створювати в Україні? // Регіональна економіка. — 1997. — № 2. -С. 51.
2. Гальчинський А. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перспективи // Економіка України — 1999. — № 6. — С. 5-9.
3. Геєць В. Про політику економічного зростання в Україні / В. Геєць // Банківська справа. — 1999. — № 2. — С. 3-8.
4. Данилишин А.І. Проблеми фінансової політики України й розвитку фінансово-монетарних важелів її реалізації // Фінанси України. — 2007. — № 9. — С. 51-66.
5. Долішній М. Фінансова політика і стабілізація економіки України / Мар’ян Долішній // Регіональна економіка. — 2000. — № 1. — С. 7-13.
6. Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України / Михайло Іванович Крупка. — Львів : Вид-во ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. — 608 с.
7. Лютий І.О. Макроекономічні чинники грошово-кредитної політики України в сучасних умовах / І.О. Лютий, А.С. Криклій, І.Є. Януль // Економіка і держава. — 2006. — № 1. — С. 9-11.
8. Михасюк І. Державне регулювання економіки / І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. — Л. : Изд-во «Українські технології, 1999. — 640 с.
9. Шостак Л. Механізм ініціювання економічного зростання держав пост планової економіки // Економіка України. — 2001. — № 11. — С. 50-56.
10. Ющенко В. Надмірне державне втручання як головний фактор фінансової нестабільності України // Українсько-Європейський центр з питань законодавства. Тенденції української економіки. — 1998. — № 6. — С. 84-92.