Особливості розвитку феодальних відносин в Східній Римській імперії Візантії і їх вплив на еволюцію державного ладу. Становище і роль православної церкви. Центральне і місцеве управління.

Основні риси візантійського права. Джерела права Візантії в  ІУ – УІІ ст. Вплив візантійського права на країни Східної і Південної Європи. Кодифікація Юстиніана.

Візантійське держава оформилася в результаті відділення східної частини Римської імперії наприкінці IV в. н.е. Вона проіснувала понад тисячу років, аж до розгрому в 1453 р. її столиці Константинополя в ході турецької навали.

Розвиток Візантійської держави, що відрізнялася само бутністю» пройшов кілька етапів. Перший етап (IV — середина VII ст.) була періодом розкладання рабовласницького ладу, зародження в надрах візантійського суспільства елементів раньофеодальних відносин, Дерева цього періоду представляла централізовану монархію з розвинений військово-бюрократичним апаратом, але з деякими обмеженнями влади імператора. Другий етап (із кінця VII до кінця XII ст.) був періодам формування феодальних порядків. У цей час держава набуває закінчених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу і монархій феодального Заходу. Імператорська влада у Візантії досягає найвищого рівня. Нарешті на третьому етапі (ХІІІ-ХV ст) відбувається поглиблення політичної кризи візантійського суспільства, викликаного посиленням процесу його феодалізації в умовах   наростання  турецької  військової  агресії.

Цей  період характеризується різьким ослабленням Візантійської держави і її фактичного розпаду в ХІІІ-ХІV ст., що призвело його в ХV ст. до загибелі.

Візантія зробила значний вплив на політичний розвиток народів Південної і Східної Європи, а також Закавказзя. Вона довгий час була хранителем і провідником державно-правової спадщини античності. Сприйняття феодальними державами Болгарії, Сербії, Русі і Грузії великої культурної спадщини Візантійської держави сприяло їхньому прогресивному розвитку.

Специфічні  риси розвитку   візантійського середньовічного суспільства виявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання: рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Високий рівень розвитку товарно-грошових відкосин, тривале зберігання сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії, Олександрії, Дамаска, Константинополя й ін. ) сприяли політичної стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу.

Панівний клас Візантії був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії, особливо столиці — Константинополя.

Суспільний  лад Візантії  зазнає  серйозні  зміни  в ході найгострішої політичної і соціальної кризи кінця VI — першої половини VII ст. Арабська навала, вторгнення варварів, супроводжувані їхній масовим осіданням на території імперії, руйнація і спад багатьох міст прискорили ломку рабовласницьких і утворення феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, що панували у Візантії в попередньому періоді. Водночас зберігання державних форм власності, общинного землеволодіння і величезної поширеності необмеженої приватної власності на землю й у наступному столітті серйозно уповільнювали формування нової феодальної власності і, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.

Тільки до X ст. взяла гору тенденція до створення феодальної сеньйориальної системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при зберіганні, проте, контролю з боку держави.

Візантійська держава IV-VII ст. успадкувала, із тими або іншими особливостями, основні риси державного ладу пізньоримської імперії. На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви, Візантійська православна церква грала, величезну роль у зміцненні авторитету імператора.

Саме церква розробила й освятила офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної і мирської влади. На відміну від католицької  візантійська церква в набагато більшій нірі економічно і політично залежала від імператора, тоиу що існувала в умовах потужної централізованої держави.

Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досягнувши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдосконалювалося. Реальною стала й практична потреба привести хоч у якусь систему величезну кількість імператорських законодавчих актів, закріпити в систематичній формі існуюче право. Проте найважливішою стала кодифікація римського права, проведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527-565) у Візантії. У часи правління Юстиніана Східна Римська імперія набула значної сили і впливу. В результаті успішних воєн значно розширено кордони держави. Юстиніан намагався відновити колишню територію, велич і славу Римської імперії. Він провів низку внутрішніх реформ у державі — системи управління, збройних сил, фінансів, розпорядився кодифікувати право. Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифікацію — зібрання, опрацювання, усунення архаїзмів, застарілих, недіючих джерел, пристосування права до сучасних потреб.

Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комісію у складі 10 осіб на чолі з константинопольським професором права Теофілом. Комісії було доручено систематизувати імператорські конституції. Три попередні кодекси імператорських конституцій значно полегшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніана. Це була не проста систематизація, а творча праця з усуненням архаїзмів, повторень, недіючих розпоряджень тощо. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. У титулах містилися окремі конституції, пронумеровані із зазначенням дати їх прийняття та імені імператора, котрий їх видав. Великі конституції розбиті на параграфи.

Кодекс є цінною пам’яткою римського права, але періоду його занепаду з домінантою церковних приписів, «божественних повчань». Не випадково вже перша книга містить конституції з церковного права. Вона починається з санкцій за богохульство, ганьблення святої трійці, церкви тощо. Далі йде виклад прав і привілеїв церкви, обмеження правоздатності єретиків, іудеїв та ін. З другої по восьму книги присвячені приватному праву, дев’ята — кримінальному, 10-12 — положенням про державне управління.

Кодекс дійшов до нас не в оригіналі, а у вигляді рукописів IX-XII ст. Для вивчення суті справжнього римського права він має значно менше значення, ніж три наступні частини кодифікації.

Для кодифікації всього іншого римського права Юстиніан створив у 530 р. нову спеціальну комісію у складі 17 осіб під керівництвом одного з вищих імператорських урядовців Трибоніана. До комісії увійшли визначні юристи того часу, зокрема професори правових шкіл у Константинополі і Бериті — Костянтин, Теофіл, Леонтій, Доротей, Анатолій та ін. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до певної системи, вилучити повторення і протиріччя. При цьому комісії була надана повна свобода дій — вона могла скорочувати праці, змінювати тексти уривків, пристосовуючи їх до нових умов життя, робити доповнення, змінювати застарілі поняття та терміни новими. Такі зміни та оновлення згодом дістали назву інтерполяцій.

Через три роки робота над кодифікацією праць видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків. Кожна книга поділяється на титули (окрім 30-32 книг, що не мають титулів).