ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Іслам – одна з найбільших світових релігій, кількість сповідуючих яку на сьогодні перевищує мільярд. Це релігія, що має значний потенціал для свого поширення. Адже протягом ХХ – початку ХХІ ст. іслам впливав і впливає на духовні, політичні, економічні, міжнародні й культурні процеси, в тому числі й правові. Ісламський світ стає важливим політичним й економічним фактором для сучасної цивілізації. Для України характерною є наявність великої мусульманської громади, що динамічно розвивається. З початку 90-х рр. ХХ ст. кількість мусульман в країні постійно зростає за рахунок навернення до ісламу представників народів, які його традиційно сповідували, в зв’язку з тенденцією навернення до ісламу нових мусульман із числа етнічних українців і росіян, а також внаслідок демографічних та міграційних процесів, повернення на історичну батьківщину кримських татар.

Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одного боку, природою ісламу, а з іншого – особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Адже внутрішня логіка ісламу як універсальної системи, що охоплює як релігійне, так і світське життя, як одну зі складових пробудження ісламу передбачає звернення до шаріату, суворе дотримання якого є для мусульман безпомилковим критерієм глибокої релігійної віри. З іншого боку, крім, власне, релігійного відродження, у житті мусульман потребують вирішення і мирські проблеми соціально-економічного, політичного, національно-культурного характеру.

В умовах розбудови державності  України виникає низка проблем, що мають суто специфічний характер. Економічний розвиток держави потребує розширення її економічних зв‘язків з країнами Сходу, зокрема Близького, а це, переважно, держави, в яких домінуючою є світова релігія – іслам.  Це потребує знання правових систем цих країн, оскільки вони мають специфічний характер, який проявляється в тому, що ці сучасні системи будуються на основі мусульманського права. Головною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає з релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість – необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись, послуговуватись мусульманським правом.

Метою роботи є виявлення сутнісної специфіки релігійного права як філософсько-релігієзнавчого феномена. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

— розглянути характерні риси релігійних правових систем;

— дослідити особливості правових систем релігійно-традиційної правової сім’ї;

— охарактеризувати значення мусульманського права;

— проаналізувати особливості системи права Об’єднаних Арабських Еміратів;

— здійснити реферативний огляд статей за темою курсової роботи.

Об’єктом дослідження є феномен релігійного права.

Предметом дослідження є філософсько-релігієзнавча сутність права Об’єднаних Арабських Еміратів як системного утворення з його специфічними рисами та їх проявом у соціокультурному просторі.  

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛІГІЙНОЇ ПРАВОВОЇ СІМ’Ї

1.1. Характерні риси релігійних правових систем

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і X. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське1. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад мусульманське право, як правові сім’ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім’я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.

Характерні риси релігійних правових систем

1. Нерозривний зв’язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім’ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.
2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.
3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи. Таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.
4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою. Р. Давид зазначає, що існує два види принципів, якими керуються незахідні країни. Одні визнають велику цінність права, але саме право розуміють інакше, ніж на Заході (країни мусульманського, індійського й іудейського права), другі відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншим шляхом (країни Далекого Сходу, Африки й Мадагаскару).
5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім’ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов’язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

1.2. Особливості правових систем релігійно-традиційної правової сім’ї. Індійська та індуська правові системи

Релігійна правова система — це правова система, де основним джерелом права виступає релігійний постулат, пам’ятник віри. Яскравими прикладами є мусульманське право і іудейське право.

Мусульманське право характерно для правових систем, що ґрунтуються па релігії ісламу, що має державний характер (Іран, Ірак, Йорданія, Кувейт, Сомалі, Танзанія, Кенія та ін).

У мусульманських правових системах суспільні відносини регулюються релігійними текстами. В якості джерел мусульманського права виступають Коран і приписи сунни — збори юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанні пророка Мухаммеда. Правовим джерелом є доктрина, тобто думки авторитетних вчених, сформульовані на основі «раціональних» джерел права (іджма) та висновок за аналогією (кийас).

Релігія є важливою основою державності, а дотримання приписів мусульманського права є обов’язковим з духовної і правової сторони. Роль держави зводиться до легітимації, тлумачення ісламських приписів. Наприклад, у Конституції ісламської республіки Іран 1979 р. підкреслюється, що закони повинні відповідати принципам ісламу. Судові органи вирішують спори, засновуючи свої рішення на постулатах релігійних вчень і доктринальних роз’ясненнях. Таким чином, держава прагне забезпечити повагу до божественному закону.

Іудейське право — це система соціальних норм, принципів, релігійних тлумачень, звичаїв і традицій єврейського народу, які істотно відрізняються від всіх інших правових систем. Відмітна ознака іудейського права — це переважно імперативний характер, переважання в його системі прямих заборон, вимог, всякого роду обмежень і обов’язків. Головним джерелом іудейського права є Старий Завіт і Второзаконня, а саме заповіді, які встановлюють обов’язки людини перед Богом, а також заповіді, що регулюють відносини людей один з одним.

Традиційні правові системи багатьох країн Азії і Африки відрізняються від романо-германської і англо-американської правових сімей, оскільки ні закони, ні судові прецеденти не є в них основними джерелами права. Такі системи визнаються традиційними тому, що в більшості країн Африки основним джерелом права визнаються місцеві звичаї.

Індуська правова система. До зазначеної правової сім’ї належить право таких країн, як Республіка Індія (право цієї держави має певні особливості й тому розглядатиметься окремо), Республіка Сінгапур. Крім того, африканські країни: Республіка Кенія, Об’єднана Республіка Танзанія і Республіка Уганда також належать до індуської правової системи.

Головною особливістю цієї сім’ї є релігійно-общинний характер її формування й побудови, основою якого є релігія індуїзм. Фактично ця правова система є сукупністю релігійних віровчень, догм і тверджень, які підтримуються державою. Батьківщиною вважається Стародавня Індія.

Другою характерною рисою є наявність релігійних джерел права, до яких належать:

• смрити — віровчення про релігійні обряди, які су-проводжують життя індуса з наявними нормами права, огорнутими доволі сильною релігійною оболонкою;
• дхмармасутри — книги, в яких містяться норми поведінки щодо членів тієї чи іншої касти, стосовно правителів, батьків та інших родичів. Є першими книгами права, в яких його норми переплітаються з нормами віри;
• дхармашастри — сукупність юридичних правил, ство-рених шляхом переміщення релігійних норм у праві;
• нібандхази — коментарі дхармашастри, метою яких є роз’яснення їхніх положень та усунення колізій.

Нормативно-правовий акт у вигляді закону не є дже-релом індуського права у зв’язку з тим, що відповідно до віровчень індуїзму він має мінливий характер і тому не може бути стабільним джерелом права.

За своєю структурою індуське суспільство є кастовим, що виправдовується і схвалюється положеннями релігії. Саме від того, в якій касті перебуває людина, залежить її становище в суспільстві. Вважається, що людина несе спокуту своїх гріхів за попереднє життя залежно від того, в якій касті вона перебуває (вищій чи нижчій). Оцінка ж поведінки людини в земному житті відбувається за такими критеріями:

• шанування верховних богів (Вішна, Шива) чи їх тілесних втілень;
• суворе дотримання побутових правил касти.

Кожна каста має свої звичаї, які і є для неї нормою поведінки й справедливості. Навіть суддя, який розглядає справу, може виносити рішення не відповідно до вимог закону чи релігійної норми, а згідно зі звичаєм його касти.

Отже, суспільство країн індуської правової групи є доволі структурованим, а тому побудова громадянського суспільства в цих державах відбувається досить повільно й гальмується особливостями правової системи, яка ґрунтується на релігійних вченнях індуїзму.

Індійська правова система. Хоча Індія є батьківщиною індуського права, сучасне право Республіки Індія зазнало певних еволюційних змін і тому багато вчених розглядає індійську правову систему як окрему, але похідну від індуської системи.

Зміни в праві Індії були зумовлені колоніальною залежністю від Англії протягом ХУІІ — ХІХ століть. У зв’язку з чим відбулось змішування англосаксонського та індуського права. При цьому слід віддати належне тому факту, що авторитет індуського права беззаперечно визнавався європейськими колонізаторами й не піддавався сумніву. Навіть до англійських суддів, які звершували правосуддя на індійських територіях, прикріплювались індуси-фахівці з індуського права. Таке ставлення до індуського права було зумовлене насамперед його схожістю з англо-американським правом, яке, як і індуське, ґрунтувалась на основі норм- звичаїв.

Завдяки англійському впливу право Індії набуло певного вдосконалення: так, було ліквідовано певні колізійні норми й прогалини, введено використання нормативно-правового акта.

Основними характеристиками сучасного індійського права є:

• звуження сфер дії звичаїв;
• розширення сфери дії закону і судового прецеденту; індуське право перестало бути однаковим, а дхарма втратила своє традиційне значення зводу правил, покликаних спрямовувати поведінку людей [3, 259].

Використання звичаїв залишилось лише в таких сферах суспільного життя, як: сімейне життя і шлюбні відносини; участь у добровільних пожертвуваннях; питання, які мають суспільне значення; кастові відносини.

Одним із головних джерел права став закон, який тепер регулює майже всі суспільні відносини. У 1950 році прийнято Конституцію Республіки Індія, яка зрівнювала касти в їхніх правах, також було зрівняно в правах жінок і чоловіків, особливо в шлюбно-сімейних відносинах. Було скасовано відповідальність за порушення кастової належності.

Загалом можна сказати, що індуське право тепер відіграє незначну роль у праві Індії. Таким чином, індійська правова система є більш сприятливою для побудови громадянського суспільства, ніж чисто індуське право.

Іудейська правова система. Правова система Ізраїлю має специфічний характер. Вона склалася в результаті нормотворчої діяльності сіоністських організацій та установ Ішува (єврейська громада в Палестині) на основі єврейського права, під впливом оттоманського права й британського мандатного законодавства. Джерела ізраїльського права прямо пов’язані з унікальними особливостями створення самої держави, в якому перемішані різні правові культури і традиції.

Істотно відрізняються єврейське (іудейське) релігійне право як історичне право єврейського народу та ізраїльське національне право як вбудована в державний механізм система офіційно діючих у країні нормативних положень.

До системи джерел ізраїльського права, відповідно, включені:

• законодавчі акти, основні (конституційні) і звичайні;
• акти виконавчої влади, що приймаються урядом, міністерствами та іншими владними структурами;
• акти суддівського правотворчості (ізраїльське прецедентне право);
• правові звичаї, які стають такими внаслідок традиції, багаторічної практики або за прямою вказівкою закону;
• норми міжнародного права, що містяться в міжнародних договорах, що отримали міжнародне визнання й не суперечать ізраїльським законам;
• доктрини і норми іудейського (єврейського) права. Єврейське право як поняття і термін з’явилося порівняно недавно — на початку XX століття.

Юридичні джерела єврейського права володіють сформованою століттями класифікацією, до якої входять:

• Каббала — іудейське містичне вчення, що розглядаєть-ся першим правовим джерелом, з точки зору часу й щодо інших джерел. Це джерело постійне, і його положення в єврейському праві статично, оскільки внаслідок своєї природи воно не піддається розвитку й змінам;
• Мидраш — тлумачення і коментування Тори;
• Такана і гзера — законодавство галахических автори-тетів, які мають відповідні повноваження;
• звичай у всіх його формах і проявах. Включаючи встановлений порядок і процедуру;
• справа як судове рішення, а також поведінка і спосіб дій знавця Галахи в певній конкретній ситуації;
• розуміння як правова та загальнолюдська логіка мудреців.

1.3. Значення мусульманського права

Мусульманське право мало глибокий вплив на історію розвитку держав та права цілої низки країн Сходу. Обсяг його дії й дотепер залишається досить широким, що пояснюється тісними зв‘язками мусульманського права з ісламом як релігійною системою, що й у наш час формує моральні цінності та світогляд найширших прошарків населення в цих країнах. З усіх світових релігій іслам найбільш близько пов‘язаний з державою та правом. Єднальною ланкою тут виступає мусульманське право як ісламська правова ідеологія. Підкреслюючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди сприймалося не тільки як система норм, але і як досконала політико-правова доктрина. Ісламські країни відрізняються одна від одної як соціально-економічними й політичними рисами, так і за обсягом та спрямованістю впливу ісламу в цілому та мусульманського права, зокрема, на їх державно-правовий розвиток. Роль, яка в наш час надається мусульманському праву в правовому полі, у політиці та ідеології країн Сходу, свідчить, що воно має досить широкі дієві можливості в новій історичній ситуації.

Важливе значення мусульманського права  вимагає дослідження його специфічних рис, як самостійного філософсько-релігієзнавчого феномену, що,  у свою чергу, зумовлює вивчення його теоретичних положень та їх модифікації в історичному русі, вияву особливостей його структури та впливу на сучасний релігійно-правовий процес. Адже релігія й право мають відносну самостійність щодо суспільного буття, яка полягає в тому, що кожна із цих систем розвивається за своїми власними законами, які діють у межах загальної й конкретної залежності від життя соціуму. Відносна самостійність релігії більша, ніж у права, тому що вона є значно віддаленою від економіки, займаючи разом із філософією найвищі “щабелі” суспільного буття.

Право і релігія мають також відносну самостійність щодо базису, в силу чого чинять на нього зворотній вплив. Характер  й інтенсивність цього впливу неоднакові у різних традиційних суспільствах і залежать від ролі, яку відіграє в соціальному житті правова і релігійна надбудови на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Адже право безпосередньо впливає на умови й процес виробництва, розподіл й обмін матеріальними благами, закріплює своїми нормами економічні відносини певних суспільних формацій. Юридичні норми не лише закріплюють суспільні відносини, що склалися, але й можуть активно впливати на їх розвиток, сприяти перетворенню старих, появі нових відносин, надаючи останнім загальнообов’язкового характеру. Право може й негативно впливати на розвиток економіки. В умовах, коли суспільний лад відживає себе, юридичні норми, що захищають старі економічні відносини, гальмують розвиток виробничих сил. Після зміни суспільної формації правові норми неминуче замінюються новими. Зворотній вплив права на виробничі відносини, що існують незалежно від волі й свідомості людей, здійснюється за допомогою регулювання правовими нормами поведінки учасників суспільного виробництва. Щодо зворотного впливу релігії на економічні основи суспільства, то він є менш явним.

Як право, так і релігія не у рівній мірі відчувають на собі вплив політики, яка найбільш безпосередньо й глибоко відображає економічні відносини, і є концентрованим виразом економіки. Із всіх надбудованих підсистем політика найтісніше пов’язана з правом. Право виникає на основі правовідносин, захищає уклад певної системи виробництва і соціальних відносин, політичну організацію суспільства. У сучасних державах політичні вимоги є, по суті, правовими вимогами.  Політика також надає релігії певного політичного забарвлення, при цьому іноді допомагаючи певним соціальним групам використовувати релігію для захисту своїх інтересів. 

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ ПРАВА ОБ’ЄДНАНИХ АРАБСЬКИХ ЕМІРАТІВ

Правова система ОАЕ носить змішаний характер. Відповідно до Конституції 1996 р. (ст.7) є шаріат основним джерелом законодавства. На практиці мусульманська право регулює відносини головним чином особистого статусу, а також деякі аспекти кримінальних і процесуальних відносин.

З початку 1970-х рр.. в рамках загального курсу на модернізацію країни до ОАЕ проводиться робота зі створення сучасної правової системи, в результаті якої на федеральному і місцевому рівнях були кодифіковані цілі галузі права (так, Емірат Абу-Дабі вже в 1970 р. прийняв власні КК, КПК і ЦПК) . Норми шаріату прямо застосовуються лише у випадку прогалин у законодавстві або в iнших випадках, передбачених законом.

У центрі системи законодавчих актів стоїть Конституція ОАЕ 1971 р. В ній проголошуються загальноприйняті права і свободи громадян федерації: рівність усіх перед законом, недоторканість особи і житла, свобода пересування, вибору професії, слова і друку, релігійного віросповідання, зборів і створення організацій, таємниця листування. Конституція також ОАЕ декларує основні права громадян у соціально-економічної області: на працю і соціальне забезпечення, освіту, медичне обслуговування.

Законодавчі повноваження розподілені між федерацією і Еміратами. До законодавчих повноважень федерації належать, зокрема: загальна система судочинства, освіта, охорона здоров’я, громадянство та імміграція, фінанси і грошова система, податки федерації, трудове законодавство, соціальне забезпечення, нерухома власність, банківська діяльність і страхування, сільське господарство, кримінальне, цивільне та торгівельне законодавство. Однак за деякими з цих запитань емірати мають власні кодекси і закони.

Крім шаріату і законодавства певне значення в якості джерела права зберігає звичай. Закон про Верховному суді встановлює, що він у своїй діяльності керується, крім шаріату і законів, звичаєм, принципами природного права і права за аналогією, якщо це не суперечить шаріату.

Нарешті, надзвичайно важливе значення в якості джерела права мають рішення федерального Верховного суду, особливо винесені в порядку конституційного контролю і тлумачення Конституції.

У праві ОАЕ, наприклад, існує Цивільний кодекс, заснований на шаріаті, та прозахідний Торговий кодекс. Крім цього, згадаймо принцип ст. 1 Цивільного кодексу ОАЕ, який говорить, що у випадку виникнення прогалин в законі суддя повинен звернутися до шаріату, та принцип ст. 2 щодо інтерпретації відповідно до ісламської юриспруденції. Вказаний Цивільний кодекс надає базові концепції, такі як визначення договору та державної політики, і він містить такі механізми, як стандартна гарантія, яка розрізняє цивільні та комерційні транзакції. Юристи, які представляють ці юрисдикції, зазвичай називають свою систему романо-германською, проте під час подальшого спілкування виявляється, що вони добре знають, що її компонентом є також шаріат, і звичайно, їхня правова освіта також включає елементи шаріату.

Сучасна судова система ОАЕ склалася в результаті серії державно-правових реформ, розпочатих у 1960-і рр.. До цього часу майже в усіх еміратах всі судові справи вирішувалися правителями або їх представниками на основі звичаєвого права, не скрізь існували навіть шаріатські суди. Перші світські суди з’явилися в середині 1968 р. у Дубаї, пізніше вони почали створюватися і в інших еміратах.

Конституція ОАЕ припускає існування як федеральних судів, так і судів еміратів. Злиття цих двох видів відбувається на суто добровільних засадах. У 1978 р. у федеральну судову систему увійшли суди Абу-Дабі, Шарджі, Аджмана і Ель-Фуджейра, у 1991 р. — суди Умм-ель-Кайвайн. Таким чином, до місцевих тепер належать тільки суди Дубая і Рас-ель-Хайм. До компетенції судів еміратів входять всі питання, не віднесені конституцією до федеральних судів.

Федеральні судові органи поділяються на суди першої та другої інстанцій (2 апеляційних суду) і вищу, касаційної інстанції (Верховний суд). У еміраті Дубай існують також 3 судові інстанції, а в Рас-ель-Хайма — тільки 2. Судові органи першої інстанції діляться на цивільні, кримінальні та шаріатські.

До компетенції судів цивільних відносяться цивільні та комерційні позови, а також адміністративні справи. У країні діють 2 види цивільних суден: часткової юрисдикції (у складі єдиного судді, уповноваженого вирішувати спори щодо сум до 100 тис. дирхамів (27 тис. дол), і повної юрисдикції (у складі 3 суддів, при цьому позовна сума не обмежена або не визначено). У деяких еміратах (наприклад, у Дубаї) у структурі цивільного суду виділені департаменти з комерційних розгляду, трудових та сімейних спорів.

Аналогічно громадянським, кримінальні суди також діляться на 2 види: з розгляду справ про проступки і дрібних правопорушення (єдиний суддя виносить вироки до 3 років позбавлення волі) та з розгляду справ про злочини (у складі 3 суддів, уповноважених виносити вироки будь-якої тяжкості, аж до страти).

Шаріатські суди в основному розглядають спори з питань особистого статусу (шлюб, розлучення, спадкування і т.д.) на основі мусульманського права. Президентський 1994 Указ надав шаріатським судам повноваження розбирати майже всі типи кримінальних справ (в еміратах Дубаї, Умм-ель-Кайвайн і Рас-ель-Хайма указ визнання не отримав).

Апеляційний суд (друга інстанція) розглядає справи, як правило, після прийняття рішення по них нижчими судами в разі подачі зацікавленою стороною апеляційної скарги.

Федеральний Верховний суд (касаційна інстанція) є вищим органом судової системи ОАЕ, якому підпорядковані всі види судових органів країни. Кего повноважень належать: розгляд суперечок між членами федерації, між ними і федеральним урядом; винесення рішень з питання про конституційність федеральних законів; прийняття рішень про відповідність законів еміратів Конституції ОАЕ і федеральному законодавству; тлумачення Конституції на прохання уряду федерації або еміратів; дозвіл юрисдикційних суперечок між різними судами федерації і еміратів. Крім того, Верховний суд має первісну юрисдикцію у справах про злочини, спрямованих проти інтересів федерації (питання внутрішньої та зовнішньої безпеки, підробка документів і офіційних печаток федеральних органів, підробка валюти). Рішення Верховного суду остаточні, за винятком смертних вироків, які підлягають затвердженню главою держави. Верховний суд складається з голови і 4 суддів, призначених главою держави за згодою Вищої ради на невизначений термін. Члени Верховного суду звільняються з посади указом Ради Міністрів після його затвердження Вищою радою.

Поряд з цивільними і шаріатськими суднами в ОАЕ є система військових судів, які здійснюють юрисдикцію тільки щодо військовослужбовців. На відміну від багатьох арабських країн в ОАЕ відсутні спеціальні суди державної безпеки. До спеціальних належать суди по трудових спорах.

Конституція закріплює незалежність судів, однак все суддів призначає і зміщуються виконавчою владою. В даний час всі суди перебувають у повному і прямому підпорядкуванні міністерства юстиції федерації. Більшість суддів — іноземні громадяни, в основному з арабських країн (Єгипет, Сирія, Ліван).

Закон про федеральний Верховному суді 1973 передбачає створення Генеральної прокуратури федерації.

З усього наведеного можна зробити висновок, що релігійні правові системи мають традиційний і релігійний характер. Такий стан речей не завжди позитивно впливає на розвиток держави та права в цих країнах. Проте поєднання традиційних норм релігійних правових системі з нормами континентального й англо-американського права позитивно впливає на формування демократичних засад сучасного суспільства. 

РОЗДІЛ 3. РЕФЕРАТИВНИЙ ОГЛЯД СТАТЕЙ ЗА ТЕМОЮ КУРСОВОЇ РОБОТИ

3.1  Міма І. В. Розгляд сутності праворозуміння з позицій релігійно-правового традиціоналізму / І. В. Міма // Молодий вчений. Юридичні науки. – 2015. – № 3 (18). – С. 153-157.

У статті досліджено теоретичні аспекти релігійно-правових традицій як методологічної засади встановлення сутності правової системи, з врахуванням історично-правових особливостей її розвитку та поступовості розвитку поглядів вчених на релігійно-правові явища відповідно до положень певної концепції праворозуміння.

Показано, що феномен релігійно-правової традиції належить розглядати у контексті теорій походження держави та права, становлення та розвитку правової системи; через аналіз впливу релігійно-правових традицій, релігійних норм на процес трансформування теоретичних підходів праворозуміння; визнання релігійно-правових традицій як регуляторів поведінки людей та суспільства; існуючий зв’язок між релігійно-правовими традиція та суспільством; вплив релігійно-правових традицій на природу та зміст релігійних норм та праворозуміння, розкриваючи релігійні витоки права.

Автор наголошує, що у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві поки що не приділено достатньої уваги дослідженню концептуально-методологічних засад аналізу конкретно-історичної сутності правової системи України, яке б передбачало вироблення таких категорій і понять, в яких на теоретичному рівні адекватно відображена конкретно-історична специфіка розвитку вітчизняної правової системи, з врахуванням впливу релігійно- правового традиціоналізму, як в історії українського народу, так і сучасної правової дійсності.

З огляду на це, на думку автора, є доречним та на часі проведення ґрунтовного аналізу впливу релігії, релігійно-правових традицій та релігійних норм на процес трансформування концепцій праворозуміння.

Автор зазначає, що для розкриття та пояснення релігійних витоків у виникненні держави та права, впливу релігії на розвиток правових явищ та праворозуміння є доцільним пояснити сучасний стан розвитку концепцій праворозуміння з акцентуванням уваги на природному праві, лібертарно-юридичному, ліберальному, соціологічному, морально-релігійному підході, інтегративному, комунікативному та реалістичному позитивізмі. Адже результати аналізу можуть бути використані та стати підґрунтям розробки нової концепції праворозуміння.

На думку автора, релігійні норми передбачають нормативну комунікацію, у цьому аспекті вони постають як релігійний порядок комунікативних відносин, які виникають на основі релігійно-нормативної інтерпретації різних релігійних текстів, що мають як вербальний, так і невербальний характер; як специфічний різновид інтерсуб’єктивної, комунікативної діяльності віруючих та інших суб’єктів релігійних відносин, результати якої об’єктивуються у релігії, культурі, у соціальних та релігійних інститутах, у релігійних текстах і втілюються у релігійній свідомості, релігійних приписах і релігійних відносинах, діяльності та поведінці, які утворюють єдину релігійну структуру.

Отже, підсумовуючи наведено зазначимо, що процес виникнення та розвитку релігії тісно пов’язаний з етапами виникнення та розвитку суспільства, суспільної свідомості. Розвиток релігійних уявлень та релігійних норм відбувався у всіх культурно-історичних регіонах не однаково. Оскільки релігія явище багатогранне та неоднозначне і впливає на різні сфери життєдіяльності людини і суспільства, то її сутність необхідно розглядати з різних аспектів: міфологічних, філософських, антропологічних, психологічних, соціологічних, функціональних історичних, теологічних та інших.

3.2. Легка О. В. Джерела мусульманського права / О. В. Легка // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. – 2015. – № 6. – С. 37-43.

У статті досліджуються основні джерела мусульманського права. Крім того автор порівнює та якісно аналізує такі джерела, як Коран, сунна, іджма та кійас. Автором акцентується увага на впливі ісламу в цілому та мусульманського права зокрема на державно-правовий розвиток ісламських держав.

Дослідження джерел мусульманського права є досить актуальним для української науки з декількох причин. По-перше, в Україні спостерігається нестача знань про інші правові системи, у тому числі про мусульманське право. Водночас іслам є релігією, яка найбільш динамічно розвивається в сучасному світі. По-друге, сприйняття правового досвіду інших систем є необхідною умовою динамічного та стабільного розвитку будь-якої правової системи. По-третє, значні зміни в сучасному світі, які характеризуються як глобалізація, призводять до конвергенції різних соціальних систем. Відсутність об’єктивних знань про інші правові системи призводить до викривлення правосвідомості та правової культури як юристів, так і пересічних громадян, які сприймають власну правову систему як єдиний важливий варіант та апріорі не сприймають будь-яких інших поглядів. Як наслідок, формується соціальне підґрунтя для так званих соціальних конфліктів.

Метою дослідження автор поставив виявлення сутнісної специфіки джерел мусульманського права.

Автор зазначає, що жодна правова сім’я світу не схожа на мусульманську. В одному з досліджень наголошується, що мусульманське право — божественне право за своїми джерелами й основними нормами, воно черпає силу не в державній владі, а у волі Аллаха. Особливість мусульманського права полягає в тому, що й сьогодні релігійні норми є основним регулятором суспільного життя, як і в період становлення правової системи мусульманських держав. Саме релігія — основа сучасного законодавства в державах, у яких офіційно визнано державною релігією іслам. Релігія стала базою для побудови та подальшого вдосконалення законодавства, як того вимагає час. Ще одна характерна особливість мусульманського права полягає в тому, що вивчати його не можливо без знання ісламу — наймолодшої з трьох світових релігій, проте найбільш розповсюдженої. Однак саму релігію можна вивчати через дослідження права.

Як вказує автор, в ісламському розумінні права відображається цілісний релігійний світогляд, який ґрунтується на тому, що право — не витвір людини чи держави, а вияв волі Аллаха. Тому люди не створюють закони, а застосовують Божественні закони на практиці.

Автор наголошує, що мусульмансько-правова доктрина вважає, що вищою юридичною силою наділені положення Корану та Сунни. Норми, які знаходяться в Корані та Сунні, мусульманські вчені-юристи вважають такими, що мають божественне походження, і незмінними, на відміну від інших правил поведінки.

У висновку автор зазначає, що ісламські країни відрізняються одна від одної як соціально- економічними й політичними рисами, так і за обсягом і спрямованістю впливу ісламу в цілому та мусульманського права зокрема на їх державно- правовий розвиток. Роль, яка нині надається мусульманському праву в правовому полі, у політиці й ідеології країн Сходу свідчить, що воно має досить широкі дієві можливості в новій історичній ситуації.

3.3. Левчук М. В. Концепція прав і свобод людини  в мусульманському праві. / М. В. Левчук // Право.ua. Теорія, історія держави і права. – 2015. – 2. – С. 5-11.

У статті аналізується сутність концепції прав і свобод людини в мусульманському праві, проводиться порівняння із західною концепцією прав людини, досліджуються універсальні акти у сфері прав людини, прийняті в арабських країнах.

Автор вказує, що проблеми правового регулювання становища людини у суспільстві, наявності, переліку та онтологічної сутності її прав та свобод постають у будь-якому свідомому суспільстві. Ісламське суспільство не є винятком. За останні роки вітчизняні та зарубіжні вчені все частіше звертаються до вивчення мусульманського права. Інтерес до цієї сфери є цілком закономірним, якщо врахувати, що за останні 10 років іслам став потужним фактором міжнародного суспільного і політичного життя. На даний час більше ніж у 30 країнах світу зі 100 мусульманських іслам проголошений державною релігією і основним джерелом права.

На думку дослідника, для розуміння ісламської концепції прав людини ключове значення має розділення в шаріаті релігійної та правової основ, що дає можливість точніше виділити індивідуальні обов’язки і права в ньому. Загальновідомо, що нормативна сторона шаріату включає в себе дві основні групи правил поведінки, перша із яких стосується культу, виконання правовірним мусульманином своїх релігійних обов’язків (ібадат), а друга регулює їх світські відносини (муамалат). Перший різновид норм шаріату, зазвичай, зводиться до обов’язків. При цьому в основоположних джерелах — Корані і Сунні — саме ці культові правила викладені в найбільш повному вигляді, що створює зовнішнє враження про шаріат перш за все як про систему обов’язків, а не індивідуальних прав.

Іншими словами погляди про те, що шаріат встановлює лише обов’язки і не містить прав, є хибними. Дійсним є те, що між правами та обов’язками в ісламі існує специфічний «ісламський» зв’язок, певною мі-рою обумовленість прав обов’язками, але не тільки. Однак даний досить тісний зв’язок прав і обов’язків не дає підстав вважати, що права людини в ісламі не є певними можливостями поведінки у певних життєвих ситуаціях. І зовсім навпаки — дотримання приписів ісламу породжує можливості як у особи, яка їх дотримується, так і у інших членів суспільства.

Тому у висновках автор зазначає, що у контексті вище вказаного особливістю ісламської концепції прав та свобод людини є те, що права індивіда розглядаються через призму прав ісламської общини. Община є тим фільтром, який затримує сваволю індивідуалізму та веде всіх мусульман до їх спільної цілі — відданого служіння Аллаху.

Ісламська концепція прав та свобод людини знаходиться в основі ісламської побудови світу, тому її тою чи іншою мірою дотримуються в усіх мусульманських державах.

Таким чином ісламська концепція прав та свобод людини має у своїй основі зовсім інший фундамент ніж західна «європейська» концепція. Даним фундаментом є релігія іслам, Аллах, проявлений у ісламі та шаріаті, проте з огляду на те, що сьогодні на теренах Європи християнство вже не має такого вагомого значення, як в арабських країнах іслам, а питання віри — це особиста справа кожної людини, тому і ускладнюється розуміння ісламського підходу в розумінні концепції прав і свобод людини.

3.4. Міма І. В. Вплив глобалізаційних процесів на трансформацію релігійно-правових традицій у правовій системі / І. В. Міма // Право і суспільство. Розбудова держави і права: питання теорії та конституційної практики. – 2015. – № 2. – С. 19-24.

У статті досліджується процес формування різних напрямів об’єктивного наукового аналізу проблем теорії держави і права; проведено аналіз релігійно-правових традицій в умовах процесів глобалізації та модернізації правової системи. Релігійно-правові традиції розглядаються як особливість ідеального і матеріального буття права у контексті уявлення про історичний розвиток правової системи, формування і реалізації правових норм, пізнання права суб’єктом права, відтворення правових приписів у вигляді правової поведінки, релігійно-нормативних витоків матеріального змісту позитивного права.

Автор зазначає, що під час врегулювання глобалізаційних процесів та узгодження тенденцій розвитку, модернізації, трансформації права вчені активно спираються на загальносвітовий духовний спадок та використовують напрацювання власного національно-правового досвіду.

З огляду на фрагментарний характер та відсутність комплексного дослідження релігійно-правових традицій у правовій системі України, актуальним та об’єктивно вмотивованим є переосмислення основних засад методології правових досліджень, яка б відповідала сучасному етапу правової реформи і становленню національного права в Україні. З огляду на зазначене, метою статті є подальша теоретична розробка сутності релігійно-правових традицій у правовій системі України, напрямів їх впливу на формування правових традицій та особливостей розвитку релігійних підходів до уявлень про право в умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів світу.

Автор вказує, що можливість глобалізації міститься у самій сутності права, оскільки право є складною соціальною системою, відкритою для взаємодії з іншими соціальними системами та правовими системами інших держав. Різні національні правові системи мають відмінний зміст: істотне та неістотне, необхідне та випадкове, матеріальне та ідеальне тощо — і, відповідно, відрізняються типом форм права. При цьому процес уніфікації таких правових систем відбувається неоднорідно: спочатку запозичується форма, яка в подальшому наповнюється певним змістом.

Автор статті переконаний, що завдяки прийняттю християнства у менталітет українського народу були додані загальні для всієї Європи норми, традиції, структури. Обрання саме православної гілки християнства було пов’язано із загальним цивілізаційним шляхом розвитку суспільства та інтеграційними процесами того часу. Цим обґрунтовується та зумовлюється сприйняття національною правовою системою процесів інтеграції та глобалізації.

Також автор наголошує, що правила поведінки, що визначаються та закріплюються в релігійно-правових традиціях засвоюються та відтворюються у процесі соціалізації індивіда як система зразків правомірної поведінки та є джерелом стабільності чи змін суспільних відносин. У різних країнах релігійно-правові традиції є різними, та навіть в одній і тій самій країні в різні періоди її історії релігійно-правові традиції відрізняються суттю та змістом, а також ступенем впливу на врегулювання суспільних відносин.

У підсумку автор вказує, що Сучасні тенденції оновлення національної правової системи в напрямах ціннісної орієнтації характеризуються намаганням використання релігійно-правових традицій у механізмі соціально-нормативного регулювання суспільних відносин з метою якісно нового впливу на правове життя суспільства, зумовлене міжнародними глобалізаційними процесами. Релігійно-правові традиції як правова категорія відображають своєрідність буття правової системи певної країни. Відновлення юридичного впливу релігійно-правових традицій у механізмі соціально-нормативного регулювання суспільних відносин сприятиме вдосконаленню національної правової системи та підвищить ефективність її функціонування. У процесі глобалізації та інтеграції правових систем релігійно-правові традиції, з одного боку, можуть бути перешкодою для успішного зближення, запозичення, імплементації правових досягнень суспільства, з іншого — сприяти правовій акультурації та поверненню до дослідження і використання витоків національної правової системи (національної правової спадщини) у сфері вдосконалення розвитку правової системи. 

ВИСНОВКИ

Отже, відмінності західної концепції прав людини і концепції, що панує в арабських країнах і базується на ісламі, очевидні. Навіть якщо й існують спільні поняття, що використовуються в концепції прав людини в ісламі, зміст їх цілковито відрізняється від загальноприйнятого розуміння звичних понять права, свободи, принципів рівності та справедливості, у західній концепцій прав людини.

Ісламська концепція прав і свобод людини побудована на принципах свободи, рівності та гідності. Їй притаманні наступні характерні особливості: права та свободи є подарунком Аллаха; у їх основі лежить об’єктивний критерій — Божа воля; існує поділ на права мусульман і права не мусульман; права не є просто можливостями, права зобов’язують, оскільки покликані підвищити свідомість та моральні якості мусульманина; забороняються права та свободи, які призводять до деградації індивіда та соціуму (наприклад, право на одностатевий шлюб); права мають сакральний та праведний характер, від них не можна відмовитись; права та свободи людини реалізуються через призму прав та свобод ісламської общини (умми); права та свободи забезпечуються належним виконанням обов’язків іншими особами, ісламською общиною (ум- мою), державою; права та свободи людини є невід’ємною частиною ісламського світопорядку. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богатырев В.В. Глобализация права : дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений» / В.В. Богатырев. — Владимир : ВЮИ ФСИН России, 2012. — 404 с.
2. Бойко О.П. Габітус та етносоціальний досвід / О.П. Бойко II Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди. — К., 2009. — Вип. 88.-С. 187-197.
3. Бурдье П. Структуры, габитус, практики / П. Бурдье II Современные социальные теории. — Новосибирск, 1998. — Т. 1. — Вып. 2. — С. 21-28.
4. Вовк Д. Християнська правова традиція як категорія теорії права / Д. Вовк ; наук. ред. О.В. Петришин. — X. : Юрайт, 2013. — 64 с.
5. Лафітський В.І. Правова держава і фактории її розвитку в порівняльно-правовому вимірі / В.І. Лафітський II Право України. — 2013. — № 3-4. — С. 169-182.
6. Левчук М. В. Концепція прав і свобод людини в мусульманському праві. / М. В. Левчук // Право.ua. Теорія, історія держави і права. – 2015. – 2. – С. 5-11.
7. Легка О. В. Джерела мусульманського права / О. В. Легка // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. – 2015. – № 6. – С. 37-43.
8. Лубська М.В. Взаємозв’язок ісламського теоретичного богослов’я і права / М.В. Лубська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : збірник наук. праць. — 2006. — Вип. 17. — С. 178-185.
9. Лубська М.В. Відмінність шаріату від канонічного мусульманського права / М.В. Лубська // Наука. Релігія. Суспільство. — 2003. — № 1. — С. 30-35.
10. Лубська М.В. Зародження мусульманського права: ранні релігійно- правові школи / М.В. Лубська // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Філософія. Політологія». — 2005. — Вип. 73-75. — С. 152-154.
11. Лубська М.В. Коран як головне джерело мусульманського права / М.В. Лубська // Наука. Релігія. Суспільство.- Донецьк, 2006. — № 2.  — С. 170-177.
12. Лук’янов Д.В. Ісламське право: ознаки та тенденції розвитку     / Д.В. Лук’янов // Порівняльно-аналітичне право. — 2013. — № 3-2.
13. Міма І. В. Вплив глобалізаційних процесів на трансформацію релігійно-правових традицій у правовій системі / І. В. Міма // Право і суспільство. Розбудова держави і права: питання теорії та конституційної практики. – 2015. – № 2. – С. 19-24.
14. Міма І. В. Розгляд сутності праворозуміння з позицій релігійно-правового традиціоналізму / І. В. Міма // Молодий вчений. Юридичні науки. – 2015. – № 3 (18). – С. 153-157.
15. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні: Навч. посібник // Ф.М. Рудич, Р.В. Балабан, Ю.С. Ганжуров та ін. — К.: Либідь, 2008. — 440 с.
16. Рашидов С.Ф. Джерела мусульманського права / С.Ф. Рашидов // Вісник ЛНУ. — 2011. — № 2. — С. 204-206.
17. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник // Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
18. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право: вопросы теории и практики / Л.Р. Сюкийнен. — М. : Наука, 1986. — 256 с.
19. Сюкияйнен Л.Р. Шариат и мусульманско-правовая культура / Л.Р. Сюкияйнен. — М. : Институт государства и права Российской Академии наук, 1997. — 48 с.