Особливості профілактичної роботи соціального педагога

Вступ

Розділ 1. Профілактичні технології в соціально-педагогічній роботі

1.1. Основні підходи до реалізації освітньо-профілактичної роботи

1.2. Стратегії втручання та принципи профілактичної роботи

1.3. Зміст, напрями, форми соціальної профілактики

Розділ 2. Досвід реалізації профілактичних програм соціальним педагогом школи

2.1. Особливості профілактичної роботи у діяльності соціального педагога школи

2.2. Взаємодія соціального педагога з питань профілактики з фахівцями партнерами

2.3. Аналіз реалізації профілактичних програм соціального педагога школи

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Психологічна служба в структурі освіти є складовою державної системи охорони фізичного і психічного здоров'я молодих громадян України. Вона діє з метою виявлення і забезпечення оптимальних соціально-психологічних умов для розвитку особистості дитини та учня.

Завданням практичних психологів, зважаючи на незадовільний стан здоров'я дітей, низький показник охоплення дошкільною освітою, часті випадки несприятливих умов сімейного виховання, є визначення психологічної готовності дітей цієї вікової категорії до навчання, а також забезпечення корекційно-розвивальної роботи з такими дітьми.

Перед психологічною службою поставлено завдання за декілька років здійснити експертизу всього діагностичного, корекційного та психотерапевтичного інструментарію, що застосовується в системі освіти України.

Соціально-психологічні проблеми, що існують в дитячому і підлітковому середовищі, процес взаємодії учнівських та педагогічних колективів, прийняття ефективних управлінських рішень ставлять перед психологічною службою завдання моніторингового супроводу навчально-виховного процесу та управління навчальним закладом.

Актуальність. Сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Це зумовлено, у першу чергу, зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Тема: «Особливості профілактичної роботи соціального педагога».

Мета: розкрити особливості профілактичної роботи соціального педагога.

Завдання роботи:

окреслити основні підходи до реалізації освітньо-профілактичної роботи;
охарактеризувати стратегії втручання та принципи профілактичної роботи;
показати зміст, напрями та форми соціальної профілактики;
визначити особливості профілактичної роботи у діяльності соціального педагога школи;
взаємодія соціального педагога з питань профілактики з фахівцями партнерами;
проаналізувати реалізацію профілактичних програм соціального педагога школи.

Розділ 1. Профілактичні технології в соціально-педагогічній роботі

1.1. Основні підходи до реалізації освітньо-профілактичної роботи

У зв'язку з офіційним введенням у 1991 році в Україні посад «соціальний педагог», «соціальний працівник» та «фахівець з соціальної роботи» і затребуваністю цих фахівців вимогами життя виникла необхідність з'ясування змісту їх підготовки. Взагалі, питання про співвідношення понять «соціальний педагог» й «соціальний працівник» ще до кінця не з'ясоване в сучасній соціально-педагогічній науці. Наприклад, В. Бочарова ототожнює ці терміни. За вірним визначенням більшості вчених (І. Звєрєва, Б. Бітінас, А. Капська, Л. Катаєва, Л. Коваль, С. Хлєбік та ін.) між соціальним педагогом і соціальним працівником існує принципова різниця. На наш погляд, поняття «соціальний працівник» значно ширше в порівнянні з терміном «соціальний педагог»[8, с.19].

До соціальних педагогів відносять людей, які мають спеціальну педагогічну освіту та здійснюють свою діяльність переважно в школах й інших освітніх закладах, тобто мова йде про спеціаліста, який працює з дітьми та молоддю. А соціальний працівник, крім безпосередньої педагогічної діяльності, професійно може займатися роботою в будь-якій іншій соціальній сфері (у відділах соціального забезпечення, у військових частинах, на виробництві, на Біржах праці тощо) і виконувати більш широкі функції (допомоги, захисту, реабілітації, охорони тощо).

У сучасній соціально-педагогічній науці, поряд з термінами «соціальний педагог» та «соціальний працівник» існує ще й поняття «фахівець із соціальної роботи». Вважаємо, що до даної категорії можна віднести як соціальних педагогів, так і соціальних працівників. Підтвердження цій думці знаходимо у довідковій та науково-педагогічній літературі. Зокрема, в «Словнику-довіднику для соціальних працівників та соціальних педагогів» за редакцією А. Капської записано: «Фахівець із соціальної роботи — особа, яка має спеціальну освіту і здійснює практичну соціаль-ну роботу з різними категоріями дітей і молоді та соціальними групами» [13, с. 329]. «Спеціаліст із соціальної роботи, — відзначається І в «Соціальній педагогіці» за редакцією Л. Коваль, І. Звєрєвої та С. Хлєбік, — соціальний працівник або соціальний педагог, зайнятий у сфері соціальної роботи, освітньо-виховної, культурно-дозвільної діяльності й який має спеціальну освіту, спеціальну кваліфікацію, знання та досвід соціальної роботи з окремими групами людей» [8, с. 22].

Серед науковців існують й інші підходи до тлумачення поняття «фахівець із соціальної роботи». Наприклад, О. Холостова відзначає, що «посада «фахівець з соціальної роботи» — еквівалент прийнятої в світі посади «соціальний працівник» [8, с. 23].

Варто також зазначити, що далеко не в усіх країнах світу сьогодні існує поняття «соціальний педагог». Наприклад, у сучасній Англії є «соціальний працівник» і «фахівець по роботі з молоддю». А у Франції функції соціальних педагогів виконують «соціальні кур'єри». До їх числа належать: вихователі раннього дитинства, вихователі із попередження злочинності серед молоді, рад-ники із соціальної та родинної економіки, аніматори з соціокультурної діяльності та секретарі з медичної соціальної роботи. На відміну від Англії, в більшості земель Німеччини «соціальний педагог» — це єдина і загальна назва професії для всіх хто спеціалізується з соціальної роботи» [6, с. 50].

Одним із перших навчальних закладів в Україні, що почав підготовку фахівців за спеціальністю «соціальна робота» був Дніпропетровський державний університет. Цю ініціативу підхопили Харківський гуманітарний інститут «Українська Народна Академія» та Харківський інститут екології і соціальної роботи. До перших вузів, котрі почали займатися підготовкою соціальних педагогів належали Запорізький державний університет, Донецький державний університет і Харківська державна академія культури. З 1994 року в школах України вже офіційно було введено посаду соціального педагога. З цього ж року спеціальною підготовкою соціальних педагогів почав займатися і інститут післяди-пломної освіти педагогічних працівників Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Одночасно з метою широкого ознайомлення майбутніх учителів з питаннями соціально-педагогічної теорії та практики в більшості навчальних закладів педагогічного профілю (Луганський державний педагогічний університет, Полтавський державний педагогічний університет, Харківський державний педагогічний університет та деяких ін.) з другої половини 90-х років XX ст. починають відкриватися спеціальні кафедри соціальної педагогіки. Підвищенню рівня соціально-педагогічної підготовки масового вчительства також сприяли впровадження спецкурсу «Соціально-педагогічні засади профілактики правопорушень неповнолітніх» в більшості вищих педагогічних навчальних закладів й організація спеціальної педагогічної практики в інспекціях у справах неповнолітніх. Великою популярністю серед студентів педагогічних закладів користувалися й лекції та семінари з нетрадиційних методів лікування та підтримки здоров'я (психотерапія, аутотренінг тощо) [17, с. 204].

У зв'язку з масовою підготовкою соціальних педагогів і соціальних працівників в Україні особлива увага науковцями приділяється питанням розробки навчальних планів і програм підготовки фахівців з соціальної роботи. З цією метою дослідниками були вивчені програми підготовки соціальних педагогів та соціальних працівників у провідних країнах світу. Наприклад, Ю. Гуров відзначає, що в західних країнах до програми навчання цих фахівців, поряд з широкою загальноосвітньою підготовкою, належать: теорія й практика соціальної роботи, психологія, соціологія, економіка, політика і законодавство та методи досліджень.

На відміну від зарубіжних країн, в Україні здійснювалась більш змістовна підготовка соціально-педагогічних кадрів. Зокрема, вивчення навчальних планів та програм підготовки соціальних педагогів у Харківській державній академії культури (ХДАК) й програм організації педагогічної практики дозволяє констатувати, що соціальні педагоги отримують, поряд з загальноосвітніми знаннями, й широку психолого-педагогічну (загальна, вікова, соціальна й педагогічна психологія, психологія особистості, патопсихологія, основи психодіагностики, корекції, психологічного консультування, загальна та соціальна педагогіки, методи соціально-педагогічної роботи, основи соціальної роботи, правові основи соціальної роботи, методика організації ігрової діяльності, методика соціально-педагогічної діяльності з дітьми і підлітками девіантної поведінки, педагогіка дозвілля та деякі інші дисципліни) та практичну (в центрах соціальних служб, клубах молодих інвалідів, інтернатах для дітей-сиріт, будинках милосердя для самотніх, обласних дитячих притулках, приймальниках-розподільниках, у клубах, трудових таборах тощо) підготовку.

Особлива увага науковцями приділяється і проблемі визначення знань, умінь та функцій провідних суб'єктів впливу. До обов'язкових знань основного суб'єкта соціально-педагогічного діяльності належать: інформаційні, організаційні, корекційні та діагностичні (Л. Пундик). В якості провідних умінь суб'єктів соціально-педагогічного впливу визначаються комунікативні вміння (вести бесіду, діалог, дискусію тощо) (С. Коношенко) [8, с. 30].

До основних функцій діяльності соціального педагога належать: психологічна, правозахиста, соціально-медична, соціально-побутова, морально-гуманістична, рекламно-пропагандиська, попереджувально-профілактична, комунікативна, охоронно-захисна, соціально-терапевтична й організаційна.

1.2. Стратегії втручання та принципи профілактичної роботи

Важлива роль в етиці соціальної роботи належить цінностям-засобам, які є морально-етичними орієнтирами у прийнятті рішень практичними соціальними працівниками.

Цінності соціальної роботи — ідеї та переконання, на які спираються соціальні працівники у процесі прийняття фахових рішень.

Будучи солідарними у поглядах на моральні універсали, засадничі моральні принципи соціальної роботи, визнаючи особливу значущість для неї специфічних цінностей, які визначають поведінку фахівців соціальної роботи, дослідники нерідко витлумачують їх по-різному, втілюючи у своїх формулюваннях певні відтінки смислу, встановлюючи певну їх пріоритетність. Наприклад, професор Брістольського університету Філлайда Парслоу вважає, що найважливішими є такі цінності соціальної роботи:

— віра у цінність кожної особистості;

— віра у право кожного індивіда на самостійний вибір у житті;

— віра у можливість індивіда змінюватись.

В іншому ракурсі розглядає їх сучасний британський фахівець із соціальної роботи Шуламіт Рамон. На його погляд, у роботі з людьми з функціональними обмеженнями й проблемами психічного здоров'я соціальний працівник має дотримуватися таких цінностей:

— насамперед людина. Кожній людині повинні бути гарантовані гідність і права, навіть якщо вона в силу різних обмежень не може цілковито використовувати їх, усі люди є однаково цінними для суспільства і для себе;

— повага до особистості. Належне соціальне обслуговування має відповідати потребам кожної людини, її почуттю власної гідності;

— право на самовизначення (право кожного розв'язувати власні проблеми, приймати раціональні й доцільні рішення, визнання того, що людина глибше за інших знає себе і має право на помилку);

— право на залежність (жоден індивід не може бути цілком самодостатнім, взаємозалежність людей є позитивним і цілком нормальним станом);

— наснаження (робота з клієнтами соціальних служб повинна вселяти їм віру в себе і свої можливості, прагнення відновити і використовувати свої особисті громадські й людські здатності) [6, с. 180].

Благотворно впливає на фахівця соціальної роботи сповідування ним таких цінностей:

— визнання пріоритету особистості над суспільством;

— повага конфіденційності у відносинах із клієнтами;

— здатність відокремлювати особисті почуття і потреби від професійних відносин;

— прагнення до соціальних змін, подолання соціальних проблем;

— готовність до передавання знань і вмінь іншим;

— повага до індивідуальних і групових відмінностей;

— прагнення до розвитку здатності клієнта допомагати самому собі;

— готовність діяти від імені клієнта, незважаючи на можливу його фрустрацію;

— прагнення до соціальної справедливості, економічного, фізичного і розумового благополуччя всіх членів соціуму;

— прагнення до високих стандартів особистої моралі та професійної етики.

У реальній практиці фахової соціальної роботи цінності інтерпретуються в таких рекомендаціях:

— не завдавай шкоди;

— не перебільшуй ролі допомоги;

— демонструй, що ти перебуваєш поряд із клієнтом заради нього;

— будь доступним, відкритим, природним, гнучким, толерантним;

— утримуйся від критичних суджень;

— підтримуй добрі стосунки з клієнтом;

— вір у здатність клієнта до змін;

— перетворюй незадоволення на прагнення змін;

— орієнтуйся на прагнення і бажання клієнта;

— роби тільки те, що необхідно;

— спирайся на добру волю, згоду клієнта;

— допомагай людям якомога більше дізнатися про власні ресурси і можливості їх розкриття;

— збільшуй кількість варіантів вибору для клієнта;

— будь реалістичним;

— практикуй те, що знаєш, і те, у що віриш;

— продовжуй навчання [6, с. 183].

Вітчизняні, а також російські дослідники іноді ведуть мову не про фахові цінності, а про принципи соціальної роботи — основоположні ідеї, правила, норми поведінки. Синтезувавши різноманітні класифікації, можна стверджувати, що соціальна робота має відповідати таким принципам:

— принцип універсальності. Вимагає недопущення дискримінації при наданні соціальної допомоги за ознаками соціального статусу, національності, релігії, раси, статі, віку, ідеологічних і політичних переконань, стану здоров'я та ін., а також передбачає нероздільність політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини. Його дотримання буває проблематичним під час роботи з людьми з обмеженими психічними, фізичними можливостями, бездомними, престарілими, людьми, які живуть з ВІЛ, ув'язненими, оскільки стереотипні уявлення нерідко формують упередження, негативні установки до клієнтів;

— принцип охорони соціальних прав. Соціальні служби і їх фахівці повинні поважати й оберігати соціальні права своїх клієнтів. Надання допомоги їм не може супроводжуватися вимогами до них відмовитися від своїх соціальних прав або частини з них. Дилеми дотримання цього принципу пов'язані із протиріччям між функцією турботи і функцією контролю в соціальній роботі. Адже бувають випадки, коли доводиться примусово вилучати дітей із сімей, розміщувати людей у гериатричні (для перестарілих) чи психоневрологічні будинки-інтернати, психологічно впливати на клієнтів з метою певних змін у їх ставленні до себе, життя, а також у соціальній, побутовій поведінці;

— принцип соціального реагування. Полягає в необхідності вживати заходів щодо розв'язання соціальних проблем, діяти відповідно до обставин соціальної ситуації конкретного клієнта, а не обмежуватися стандартними заходами, зорієнтованими на «середнього» користувача соціальних послуг;

— принцип профілактичної спрямованості. Налаштовує на докладання зусиль, спрямованих на запобігання виникненню соціальних проблем і життєвих труднощів клієнтів або ускладненню наявних проблем;

— принцип клієнтоцентризму. Суть його полягає у визнанні пріоритету прав клієнта в усіх випадках, крім тих, що суперечать правам та інтересам інших людей;

— принцип опори на власні сили клієнта, його активну позицію у розв'язанні своїх проблем. Відповідно до нього ніхто, крім самої людини, не може вирішити її життєвих проблем, усунути конфліктну ситуацію, налагодити відносини з близькими;

— принцип активізації. Реалізація його сприяє посиленню влади і прав користувачів соціальних послуг. Потенціал такого посилення залежить від культурного, політичного, економічного контексту, однак поширюється воно переважно на користувачів, які контролюють якість отримуваних послуг. Однією з форм реалізації цього принципу є участь клієнтів в обговоренні того, які служби доцільно організовувати в місцевому, регіональному чи національному масштабах, якою має бути їх діяльність. Іноді вони можуть брати участь у створенні цих служб;

— принцип максимізації соціальних ресурсів. Кожна соціальна система виділяє для надання соціальної допомоги населенню мінімум засобів, реальний обсяг яких залежить від соціально-економічних можливостей держави, домінуючих у суспільстві переконань щодо того, яким має бути соціальний мінімум індивіда. Сповідуючи цей принцип, соціальні працівники повинні залучати додаткові можливості щодо надання допомоги клієнту, звертаючись до діяльності неурядових, добровільних, благодійних закладів, організації самодопомоги і взаємодопомоги, використовуючи інші незаборонені законом можливості;

— принцип конфіденційності. Його вимогою є збереження в таємниці інформації про клієнта (даних про хвороби, негативні звички, психічні захворювання, сімейні конфлікти, кримінальне минуле тощо). Цю інформацію дозволяється використовувати тільки з професійною метою. її не можна розголошувати, крім передбачених законом випадків, пов'язаних з можливістю насилля, завдання шкоди;

— принцип толерантності. Часто соціальні працівники мають справу з особами, чиї політичні, релігійні, національні особливості, поведінкові стереотипи і зовнішність можуть виявитися незвичними, не викликати симпатії. Однак професійна толерантність вимагає визнання клієнтів такими, якими вони є, терпимості до них, не допускає сортування їх на «гарних» і «поганих», «зручних» і «незручних» [8, с. 41].

Ці принципи дещо ширші за фахові цінності соціальної роботи, однак їх неможливо розглядати у відриві від етичних міркувань, оскільки вони в основному ґрунтуються на ціннісно-моральному вимірі взаємовідносин «соціальний працівник — клієнт».

Певна група цінностей може стосуватися конкретної категорії клієнтів, форми соціальної роботи або діяльності конкретної соціальної служби. Наприклад, під час роботи у громаді британські соціальні працівники повинні керуватися такими етичними принципами і цінностями:

— повага до прав людини;

— суспільство може стати демократичним за рівних можливостей усіх людей зробити внесок у його життя;

— співпраця і колективна робота не завжди можливі, а нерівність у громадах надзвичайно шкодить демократії;

— люди здатні конструктивно працювати разом для того, щоб позбутися нерівностей;

— робота в громаді є процесом, який має колективно вироблену чітку мету;

— робота в громаді має наснажувати тих, хто позбавлений влади, до рівноправної участі у громадському житті;

— члени громади повинні відповідати самі за себе і за власні дії, визнавати вплив своїх цінностей на інших людей;

— індивіди, групи і громади можуть потребувати підтримки у подоланні конфлікту, протистоянні несправедливості й нерівності;

— визнання досвіду інших є частиною змін у суспільстві;

— робота в громаді залежить від усіх людей, незалежно від їх національної, расової, статевої належності, чеснот, вад і функціональних обмежень;

— робота в громаді є динамічним процесом, що залежить від досвіду людей, які активно борються проти пригноблення.

В одній із вітчизняних соціальних служб підтримки сім'ї, метою якої є надання допомоги сім'ям із високим ступенем незадоволення потреб дітей, що ставить під загрозу їхнє перебування у власній родині, продекларовано такі етичні принципи роботи:

— партнерство (налагодження партнерських стосунків із сім'ями, громадами і конкретними індивідами для вирішення їх соціальних проблем);

— увага (уважне ставлення до клієнтів, вислуховування дітей, усіх членів сімей, окремих груп людей;

— вжиття заходів, щоб їх почули представники влади та громадськості);

— представництво інтересів (захист і представництво інтересів наинезахищеніших громадян і груп перед органами влади, громадськістю, а також захист інтересів і прав дітей);

— визнання рівності (зосередження уваги на проблемі нерівності і дискримінації, яких можуть зазнавати люди через свій вік, стать, національність, рівень заможності, сексуальну орієнтацію, інвалідність тощо, намагання, наскільки це можливо, подолати дискримінацію, від якої страждає клієнт);

— визнання відмінностей (прийняття факту, що клієнти мають різну статеву, расову належність, релігійні переконання, здібності, культуру, матеріальне становище, сексуальну орієнтацію, вік; повага до цих відмінностей, недопущення, щоб особисті переконання і цінності впливали на професійне ставлення до клієнтів);

— захист громадянських прав (захищеність і задоволення потреб дитини, що є невід'ємними громадянськи-ми правами, для забезпечення яких працівники служби покликані представляти інтереси дітей перед відповідними органами влади, співпрацювати з відповідними інстанціями у разі порушення прав дітей);

— співпраця (взаємодія з державними і громадськими організаціями для створення міжвідомчої мережі щодо забезпечення найефективніших послуг для сімей);

— підтримка (надання практичної і психологічної підтримки сім'ям, які цього потребують);

— обов'язки (забезпечення оптимальних послуг для клієнтів, відповідальне реагування на їх прохання про допомогу, ставлення до цього як до професійного обов'язку перед клієнтами та громадянами, з податків яких утримуються державні соціальні служби);

— професійна чесність (бути чесним і звітувати перед керівництвом про всі свої дії та контакти з клієнтами, іншими спеціалістами, представниками громадськості; усвідомлювати межі можливостей своєї професійної діяльності і пояснювати їх клієнтам) [8, с. 45].

Етичні принципи можуть також регулювати стосунки, що виникають під час соціальних досліджень, впровадження нововведень або між співробітниками мультидисциплінарних (багатопрофільних) команд, які діють у соціальних службах.

Отже, цінності та етичні принципи, як знання і навички, є життєво важливими компонентами фахової соціальної роботи, оскільки соціальні працівники не тільки юридично, а й морально відповідають за свої дії.

1.3. Зміст, напрями, форми соціальної профілактики

Профілактична діяльність, яка здійснюється на рівні держави через систему заходів, спрямованих на підвищення якості життя, мінімізацію факторів соціального ризику, створення умов для реалізації принципу соціальної справедливості, називається соціальною профілактикою. Соціальна профілактика створює той необхідний фон, на якому більш успішно здійснюються всі інші види профілактики: психологічна, педагогічна, медична і соціально-педагогічна.

Соціально-педагогічна профілактика – це система заходів соціального виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації розвитку дітей і підлітків і які сприяють прояву різних видів його активності [13, с. 297].

Психолого-педагогічна профілактика – це система попереджувальних заходів, які пов’язані з усуненням причин, факторів і умов, що викликають ті чи інші недоліки у розвитку дітей [13, с. 284].

Передбачається вирішення конкретних завдань:

— проведення поведінкових та соціологічних досліджень, у результаті яких буде чітко визначено картину про групи молоді, які мають девіантну поведінку, є схильними до вживання наркотиків, алкоголю; форми та методи профілактичної роботи адаптуються до наявних соціально-демографічних та матеріальних умов;

— проведення ряду просвітницько-навчальних заходів з метою формування стійкого інтересу підлітків та молоді до здорового способу життя, підвищення рівня гігієнічної культури, санітарної освіти, відповідального ставлення до свого здоров’я; створення науково-методичної бази з профілактики негативних явищ і пропаганди здорового способу життя в молодіжному середовищі;

— створення різнопланових (духовних, медико-психологічних) реабілітаційних центрів, кризових стаціонарів для молоді, яка має алкогольну чи наркотичну залежність; активізація підтримки спільнот родичів, діти яких страждають від алкогольної чи наркотичної залежності;

— створення притулків для дітей з родин, схильних до вживання алкоголю та наркотиків.

Практики соціальної роботи виділяють кілька груп методів, методичних моделей реалізації профілактичних програм у молодіжному середовищі.

По-перше, це група методів, що продукують систематичну переробку переконань. Власне визначається п’ять послідовних кроків у профілактичній діяльності:

1 — увага;

2 — розуміння;

3 — згода;

4 — запам'ятовування;

5 — поведінка.

Щоб досягти результатів профілактичної роботи за цією методикою суб’єкт профілактичної роботи під час комунікації повинен пройти всі ці кроки.

По-друге, це методики “когнітивної відповіді”, що акцентують профілактичну дію на думках або “когнітивних відповідях” (виникають у суб’єкта під час комунікації переконання: на зовнішню інформацію індивід відповідає внутрішньою дискусією). Тобто, методики ґрунтуються на сприйнятті індивіда як інформаційного “процесора”.

По-третє, методики очікування – зв’язок групи факторів поведінки зі здоров’ям. Ці фактори поведінки і є "справжнім" ядром очікувань, а саме, сприйняття індивідом:

— чутливості до захворювання (“я маю дуже високі шанси захворіти”);

— серйозності захворювання “рак є дуже серйозним захворюванням”);

— втрат, що пов’язані зі зміною поведінки (коли не палю — роблюсь роздратованим);

— переваг, що приносить зміна поведінки (’не випиваю — економлю кошти і приділяю більше уваги дитині);

— сигнали (натяки на дію) тощо.

П’ять стадій змін поведінки, пов’язаної зі здоров’ям:

1. “Навчання на рівних” — метод профілактичної роботи, при кому спеціально підготовлені добровольці з числа цільової групи поширюють серед “своїх” інформацію і засоби запобігання, навчають безпечній поведінці, надають підтримку.

2. Стадія передзамислювання — індивід не виражає бажання змінити свою поведінку в найближчий час. Багато з людей на цій стадії не усвідомлюють (або не знають) свої проблеми.

2. Стадія замислювання — люди усвідомлюють, що проблема існує і вони думають її змінити, але це поки що не має зв'язків з їх певними намірами. На цій стадії люди можуть знаходитись довгий час (до 2 років).

3. Підготовча стадія — комбінація намірів та поведінкових компонентів, на цій стадії люди бажають почати дію в найближчий рік (тобто, прийняти рішення).

4. Безпосередня дія — зміна своєї поведінки, рішення або оточення в порядку вирішення своєї проблеми.

5. Стадія підтримки — профілактика рецидивів та оцінка виграшів зміненої поведінки [17, с. 133].

Зміна цих стадій може розгортатись по спіралі ~ молода людина може повертатись до стадії дії на підготовчу тощо.

Процесуальний метод адаптації передостороги включає в собі сім стадій:

1. Молоді люди не усвідомлюють наслідки для здоров’я своєї поведінки.

2. Усвідомлення цього, але сама проблема не знаходиться в полі зору особистості.

3. Зацікавленість та занепокоєність цією проблемою.

4. Рішення не робити якісь дії — вихід.

5. Прийняття рішення змінити свою поведінку.

6. Безпосередня дія.

7. Підтримка нової поведінки, пов'язаної зі здоров’ям.

Взаємодію когнітивних та емоційних компонентів особистості використовує методика саморегуляції: цикл рішення проблем з метою повернення організму зі несприятливого стану в нормальний стан.

Прийняття рішення проходить в три етапи:

1. Інтерпретація. Індивід може отримати інформацію про можливість захворювання через два канали: сприйняття симптомів („я відчуваю втому”) та соціальні повідомлення (“реклама повідомляє, що це може бути пов’язано з палінням”). Отримана інформація сприймається через когнітивні компоненти обробки інформації як загроза (ідентифікація причин, висновки, життєва лінія), на емоційному рівні — у вигляді негативних емоцій: страху, тривоги та депресії.

2. Розвиток та ідентифікація адекватної стратегії подолання. Два найбільш загальні типи:

— застосування подолання (уникнення нездорових форм поведінки);

— уникнення подолання (відмова, фантазування).

3. Стадія оцінки, що включає індивідуальну оцінку ефективності стратегії і рішення про продовження цієї стратегії подолання чи заміну її на іншу, більш оптимальну [17, с. 138].

Ще одна модель дії була розроблена на основі теорії запланованої поведінки. Вона постулює, що безпосередньою детермінантою людської поведінки є наміри щодо поведінки, яку особистість планує зробити.

Однією з причин, чому люди продовжують практику нездорової поведінки є слідування невірному сприйняттю ризику та чутливості до захворювання, тобто так званому “нереалістичному оптимізму”. Така особистісна риса є базою теоретичної моделі сприйняття підлітками ризику. Вона є предиктором їх ризикової для здоров’я поведінки (паління, небезпечний секс, вживання наркотиків тощо). З позиції когнітивного підходу, можливо виділити чотири фактори, що вносять свій вклад щодо утворення “нереалістичного оптимізму”:

1) недостатність особистісного досвіду з даної проблеми;

2) впевненість, що проблема може бути попереджена діями індивіда;

3) впевненість, що проблема не з’явилась і що її не буде у майбутньому;

4) впевненість, що проблема зустрічається дуже рідко.

Існують специфічні теорії дії, які враховують, в першу чергу, саме соціальні та соціально-психологічні аспекти. Так, у сучасних профілактичних програмах застосовується соціальна когнітивна модель. Ця теоретична модель обґрунтовує поведінку, яка управляється очікуваннями та соціальними знаннями.

Очікування включають:

— очікування наслідків ситуації (“паління може спричинити рак”);

— очікування наслідків поведінки (“припинення паління може знизити ризик захворіти на …”);

— очікування ефективності (“якщо я хочу — я зможу припинити палити”).

Побудники — висновки, які впливають на управління поведінкою. Соціальні знання — центральний компонент. Особистість, з точки зору концепції, — це інформаційний процесор, що на відміну від когнітивних моделей, включає в собі репрезентацію соціального світу. Ця модель розглядає особистість в контексті широкого соціального світу в нормативних переконань особистості (“люди, значимі для мене, кинули палити”) [17, с. 140].

Методика соціального контролю фокусується на зв’язках, що особистість формує з суспільством. Цей зв’язок є об’єднанням чотирьох елементів:

1) прикріплення соціальних зв’язків за допомогою соціальних норм;

2) взяття на себе певних обов’язків;

3) кількість часу особистого життя затраченого на дані зв’язки;

4) прийняття центральної системи соціальних цінностей в суспільстві.

Методична модель соціального розвитку розглядає соціальні фактори, що являються предикторами ризикової для здоров’я поведінки (історія сім’ї, сімейне управління, сімейний конфлікт та установки батьків, шкільні зв’язки, ранні форми антисоціальної поведінки, референтна група та її вплив тощо).

Вищезазначені операційні моделі застосувались при поясненні небезпечної для здоров’я поведінки (вживання алкоголю, тютюну, наркотиків, небезпечний секс, небезпечна харчова поведінка тощо), застосувались в численних профілактичних програмах. На сьогодні втрата здоров’я серед молоді створює проблему національної безпеки, самого існування держави, благополуччя територіальної громади.

З одного боку, тактика залякування та моралізаторства й дотепер продовжує існувати в інформаційному й освітньому просторі. Просвітницька робота серед молоді щодо здорового способу життя поки що фрагментарна та не дуже ефективна. Знання про шляхи збереження і зміцнення здоров’я реалізуються здебільшого формально, епізодично, без урахування об’єктивних тенденцій у молодіжному середовищі (погіршення життєвих умов, послаблення мотивації до здорового способу життя, низький рівень превентивних знань, навичок і вмінь тощо). На жаль, профілактична діяльність в багатьох організаціях зорієнтована на передавання знань від дорослого до дитини з ігноруванням активної позиції самої дитини, її права на самовизначення щодо власного способу життя.

З іншого боку, співпраця закладів освіти, соціальних служб молоді, центрів здоров’я, громадських організацій утворила новий управлісько-методичний простір, нові традиції популяризації здорового способу життя, розвитку духовно, психічно, фізично і соціально здорової особистості, розширення демократичної взаємодії дорослих з молоддю та попередження негативних явищ у молодіжному середовищі.

Форми роботи з профілактики негативних явищ:

1. Соціологічні дослідження.

Дослідницька діяльність включає в себе збір та поновлення банку даних про стан захворюваності та хворобливості дітей і молоді регіонів, поширення наркоманії, токсикоманії, хвороб, що передаються статевим шляхом, ВІЛ/СНДу; про стан та динаміку злочинності в регіоні. Спеціалісти центрів ССМ систематично поновлюють інформацію про підлітків, що перебувають на обліку кримінальної міліції в справах неповнолітніх, підлітків та молоді, що перебуває на обліку медичних закладів, шкірвен- та наркологічних диспансерів.

Створюються інформаційні банки даних про лікувальні, профілактичні, оздоровчі, спортивні заклади, заклади дозвілля та відпочинку тощо. З метою кращого проведення корекційної роботи з підлітками та молоддю регулярно проводять тестування, опитування, анкетування. Дослідження мають виявити:

— оцінку орієнтирів підлітків та молоді щодо здорового способу життя;

— рівень знань молоді з проблем наркоманії, інформованість про наркотичні речовини;

— оцінку реальних масштабів наркотизації та алкоголізації серед підлітків та молоді;

— причини зловживання будь-якими наркотичними речовинами та проблеми, пов’язані з цим;

— передумови правопорушень та злочинності в дитячому та молодіжному середовищі;

— рівень інформованості молоді про ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом, способи захисту від інфекції;

— пропозиції щодо форм та методів соціальної та профілактичної роботи, які молодь вважає найбільш дієвими;

— молодих людей, схильних до девіантної поведінки;

— основні проблеми молоді;

— оцінки задоволеності молоді власним відпочинком.

2. Науково-методична діяльність.

Пріоритетною діяльністю є науково-методична робота, в основу якої покладені наступні напрямки:

— розробка методичних та інформаційно-довідкових матеріалів на допомогу працівникам центрів ССМ, педагогам, батькам, молоді;

— проведення тематичних зустрічей, семінарів, “круглих столів” та конференцій з метою надання методичної допомоги фахівцям, що працюють з конкретними категоріями молодих людей та сімей, координації зусиль усіх зацікавлених організацій;

— діяльність експериментальних майданчиків центрів ССМ з метою розробки та впровадження інноваційних технологій, вдосконалення форм і методів соціальної роботи.

3. Медично-психологічна робота.

— виявлення контингенту, що потрапив у кризову ситуацію, та своєчасне направлення дітей та підлітків на консультацію в кризовий центр;

— надання висококваліфікованої спеціалізованої допомоги силами лікарів (гінеколога, психотерапевта, судмедексперта, венеролога);

— соціальна терапія з метою виявлення причин кризового стану, головної проблеми кризи, орієнтовної оцінки психічного стану, ступеня психічної травми, можливості психотерапевтичного лікування кризи, спільної тактики виходу з кризової ситуації, можливості розробки індивідуальної програми роботи.

4. Профілактично-корекційна робота.

— проведення особистої діагностики та психокорекції, психолого-педагогічна допомога у вирішенні сімейних конфліктів;

— повний комплекс допомоги для дітей-сиріт та дітей, що позбавлені батьківського піклування, з метою уникнення та формування кризових ситуацій.

5. Організаційно-інформаційна робота.

— участь у роботі постійно діючого семінару з проблем профілактики кризових ситуацій для педагогів шкіл при міському відділі освіти;

— організація виїзних лекторіїв, проведення бесід, консультацій для учнів середніх навчальних закладів.

6. Методично-просвітницька діяльність.

Системою центрів ССМ активно проводиться просвітницька робота для спеціалістів ЦССМ, викладачів та заступників директорів з виховної роботи навчальних закладів, педагогів та медичних працівників загальноосвітніх шкіл, вихователів дитячих дошкільних закладів, представників зацікавлених громадських організацій.

7. Психопрофілактична робота.

Одним із найважливіших напрямів у вирішенні проблем людини є розвиток системи психопрофілактичної роботи. Методи корекції, направлені на часткову або повну зміну стану, що вже склався, можуть розглядатися як частина психологічної роботи. Потреба в профілактичних і коректувальних методиках настільки висока, що їх розробка і упровадження в життя нерідко випереджають формування науково обгрунтованих уявлень про механізми розвитку і саморозвитку людини [17, с. 160-162].

У найзагальнішому значенні під профілактикою несприятливих функціональних станів розуміється комплекс заходів, спрямованих на попередження розвитку або на ліквідацію (повну або часткову) станів, що вже виникли. Існує безліч способів поліпшення або нормалізації стану людини. До їх числа відносяться і такі традиційні для науки прийоми, як оптимізація режимів праці ф відпочинку, тренування і професійна підготовка, нормалізація санітарно-гігієнічних умов і езотеричні способи (наприклад, методики зміни станів свідомості).

Розділ 2. Досвід реалізації профілактичних програм соціальним педагогом школи

2.1. Особливості профілактичної роботи у діяльності соціального педагога школи

Сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Це зумовлено, у першу чергу, зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Тому робота соціального педагога незалежно від типу навчального закладу, у якому він працює, – це практично завжди робота в умовах проблемної ситуації.

«Проблемна ситуація» в практиці роботи соціального педагога найбільш адекватно може бути подана поняттями «ризик» і «група ризику» [6, с. 76].

Ризик — ситуативна характеристика проблемної діяльності, що означає невизначеність її наслідків, за якої можливі альтернативні варіанти помилки або успіху. На основі поняття ризику виникає поняття групи ризику.

“Групи ризику” — це категорії дітей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті; все це в результаті може призвести до втрати ними соціальної значущості, духовності, морального образу, біологічної загибелі [6, с. 77].

До цієї групи відносять такі категорії дітей:

— діти-сироти,

— діти з девіантною поведінкою,

— діти з вадами фізичного та психічного розвитку;

— діти, які зазнали насильства,

— обдаровані діти, які відчувають труднощі в спілкуванні.

Відповідно до концепції реформування загальноосвітньої школи Міністерства освіти і науки України ставить перед практичними психологами (соціальними педагогами) такі завдання:

1. Здійснювати психологічний супровід розвитку дітей та учнівської молоді:

— визначення психологічної готовності дітей до навчання в школі (діагностика і методичне забезпечення корекційно-розвивальної роботи з дітьми, які виявились непідготовленими до шкільного життя);

— первинне обстеження при комплектуванні перших класів (виявлення дітей з низьким рівнем розвитку пізнавальних процесів, затримкою психічного розвитку, вадами розумового розвитку;

— виявлення дітей, які потребують корекційно-відновлювальної або розвивальної роботи; визначення рівня індивідуальних вимог до дитини, доцільних на початку навчання);

— психологічний супровід процесу пристосування першокласників до шкільного життя (виявлення дітей, які мають, труднощі в адаптаційний період; індивідуальна психодіагностика для визначення причин труднощів адаптації; консультування вчителів, батьків з питань індивідуального підходу в роботі з такою категорією дітей;

— проведення психогігієнічних занять в класах, з окремими групами дітей);

— профілактика дезадаптації учнів під час переходу з початкової до середньої школи (виявлення можливої "групи ризику" дезадаптації учнів, які стикаються з труднощами в навчанні, поведінці, ознаки емоційних розладів, які займають в класі позицію "відторгнутих",

— визначення причин труднощів і розробка шляхів їх подолання;

— робота з обдарованими дітьми та дітьми з творчими здібностями (психодіагностика дітей з високим інтелектуальним потенціалом;

— виявлення обдарованих і талановитих дітей;

— індивідуальні психологічні консультації для таких дітей і їх батьків; групова робота по розвитку комунікативних навичок, креативності);

— психологічний супровід розвитку підлітків (діагностика особистісних рис та якостей, особливостей характеру; стимулювання саморозвитку та самовиховання; консультування з особистісних проблем; тематичні бесіди, навчальні заняття, тренінги;

— психологічна допомога в кризових ситуаціях);

— допомога психолога в професійному самовизначенні старшокласників (групова діагностика професійних нахилів, інтересів, здібностей; профорієнтаційні бесіди та ігри;

— індивідуальні психологічні консультації з проблем професійного вибору);

— робота з учнями старшого шкільного віку (виявлення Психологічної готовності до "дорослого" життя; діагностика варіантів особистісного самовизначення; допомога у вирішенні проблеми минулого, теперішнього, майбутнього; індивідуальна і групова робота з педагогами, батьками з проблем неблагополуччя старшокласників, пошуку розуміння у спілкуванні, проведення виховних заходів) [18].

2. Брати участь у виховній роботі загальноосвітнього навчального закладу:

— допомога у налагодженні шкільної дисципліни (консультування педагогів щодо використання ефективних методів стимулювання відповідної поведінки учнів; групова психокорекційна робота з формування навичок саморегуляції; психологічна просвіта з питань індивідуального підходу до дитини);

— запобігання конфліктам в учнівських колективах (соціометричні дослідження в класах, визначення структури взаємовідносин, розподіл ролей; консультування класних керівників (кураторів) за результатами дослідження; спеціальні заняття з учнями для розвитку навичок конструктивного розв'язання конфліктів);

— виявлення дітей "групи ризику" у початковій школі (скринінгові психодіагностичні обстеження з метою виявлення дітей, які мають труднощі в навчанні, поведінці, емоційні розлади;

— індивідуальна психодіагностика з визначення причин труднощів;

— координація дій учителя, батьків, вихователів ГПД; індивідуальна психокорекційна робота; своєчасне направлення дітей до логопеда, психіатра, психотерапевта, психолого-медико-педагогічної консультації (ПМПК) тощо);

— допомога вихователям ГПД у створенні стабільної ситуації розвитку дитини (доброзичливе ставлення, формування почуттів і навичок, індивідуальний підхід, організація дитячого колективу, фізичний, розумовий, духовний розвиток особистості);

— робота з підлітками "групи ризику" (психологічна діагностика важковиховуваності та акцентуацій характеру; розробка програми педагогічної і психологічної корекції неадекватної поведінки підлітків; індивідуальна психокорекція емоційно-вольової сфери" допомога у подоланні психотравмуючих ситуацій; розробка конструктивних поведінкових стратегій щодо подолання труднощів; соціально-педагогічний патронат);

— профілактика правопорушень серед неповнолітніх (з'ясування мотивів девіантної поведінки; індивідуальні бесіди, обговорення ситуації в групі чи класному колективі; психокорекція; проведення консультацій з педагогами і батьками з вибору відповідних виховних заходів);

— орієнтація учнів на здоровий спосіб життя (профілактика тютюнокуріння, алкоголізму, наркоманії, віл-інфекції, СНІДу: викладання курсу "Валеологія", викладання окремих розділів "Курсу "Основи безпеки життєдіяльності"; застосування психокорекційних програм; тренінги з розвитку навичок прийняття рішень, захисту від тиску з боку однолітків);

— попередження суїцидальної поведінки дітей та підлітків (соціометричні дослідження в дитячих колективах; попередня діагностика факторів ризику; перша психологічна допомога при загрозі суїциду; корекційно-відновлювальна робота; формування позитивного психологічного клімату в учнівському колективі;

— психологічне консультування педагогів, класних керівників (кураторів), батьків тощо).

3. Проводити роботу з оптимізації навчально-виховного процесу: виявлення дітей, які потребують спеціального корекційного навчання (виявлення із числа стійко невстигаючих учнів з вадами розвитку; оформлення документів і направлення на обстеження до відповідної ПМПК; методичне забезпечення корекційно-відновлювальної і розвивальні роботи з цією категорією дітей та відстеження динаміки їх розвитку);

— психологічне забезпечення диференційованого навчання учнів (психологічна діагностика успішності навчання, емоційного ставлення учнів до навчального закладу, нервово-психічного стану, рівня інтелектуального потенціалу, здібностей; допомога вчителям у визначенні індивідуального підходу до навчання і виховання учнів;

— проведення групових психокорекційних занять у класі);

— пошук шляхів оптимізації навчально-виховного процесу (психологічний аналіз уроків; допомога педагогам у підготовці розвиваючих завдань для розвитку пам'яті, уваги, мислення, уяви, творчих здібностей учнів; психологічна просвіта: навчальна мотивація і методи підвищення пізнавальної активності учнів, введення розвиваючого компоненту в навчальну діяльність);

— психологічна підтримка вчителя (психологічне консультування особистісних проблем, взаємовідносин в сім'ї і колективі;

— психологічна підтримка у складних життєвих ситуаціях;

— організація і проведення сеансів психологічної релаксації, навчання прийомам саморегуляції і аутотренінгу; психологічні тренінги: особистісного росту, позитивного мислення, подолання конфліктів);

— участь у прийнятті ефективних управлінських рішень (вивчення структури комунікацій та інформаційних каналів;

— допомога адміністрації навчального закладу в попередженні та урегулюванні конфліктів; психологічна експертиза педагогічних новацій; учнівське самоврядування);

— гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу (просвіта педагогів з питань гуманістичної психології: "ситуація очима дитини", комунікативна компетентність, попередження психологічного насильства; методи підтримки дисципліни, навички конструктивних переговорів; участь у розробці навчальних програм) [18].

Перелічені види роботи практичного психолога можуть доповнюватися пріоритетними для кожного загальноосвітнього навчального закладу напрямками, а також специфічними завданнями, виходячи із конкретних запитів педагогічного колективу. Наприклад, робота з хворими дітьми, дітьми, потерпілими внаслідок аварії на ЧАЕС, які зазнали насильства, схильними до суїцидальної поведінки тощо.

2.2. Взаємодія соціального педагога з питань профілактики з фахівцями партнерами

Проблема інформаційного забезпечення та надання допомоги певним категоріям підлітків та молоді залишається ще невирішеною. Соціальні служби для молоді плідно співпрацюють з різноманітними державними та громадськими організаціями.

Спільна діяльність полягає у проведенні профілактичних заходів, інформаційно-методичному забезпеченні (обмін інформацією, випуск спільної рекламної продукції, бюлетенів, методичної літератури тощо), наданні соціально-психологічної допомоги кризовим категоріям дітей та молоді (наркозалежним та членам їх сімей, молоді девіантної поведінки, неповнолітнім та молоді, що звільняються з місць позбавлення волі, молодим особам, що постраждали від насильства та жорстокого поводження) [15, с. 65].

Така співпраця здійснюється в формі проведення масових акцій та заходів, бесід, лекцій, рейдів, відеолекторіїв, опитувань, спортивних змагань, організації фестивалів, конкурсів, виставок, здійснення патронату неповнолітніх, профілактичних тижнів та місячників, надання спільних консультацій різним категоріям дітей та молоді, збору банків даних тощо.

Найчастіше з питань профілактики центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді співпрацюють з такими організаціями та структурами:

— управліннями та відділами обласних, районних державних адміністрацій та міськвиконкомів у справах сім’ї та молоді, фізкультури і спорту, освіти, культури;

— внутрішньої політики, службою у справах неповнолітніх;

— управліннями юстиції;

— кримінальною міліцією в справах неповнолітніх;

— навчальними закладами;

— народними судами;

— органами прокуратури;

— управліннями Державного департаменту з питань виконання покарань;

— виховно-трудовими колоніями для неповнолітніх, центрами здоров’я;

— центрами статевого виховання;

— регіональними товариствами Червоного Хреста;

— центрами репродуктивного здоров’я дітей і підлітків;

— центрами профілактики ВІЛ- інфекції та лікування хворих на СНІД;

— асоціаціями допомоги людям, що страждають від алкоголізму та наркоманії;

— регіональними нарко- та шкірвендиспансерами, центрами медико-психологічної допомоги сім’ї;

— регіональними асоціаціями планування сім’ї;

— громадськими фондами "Благодійність" та "Згода", молодіжними громадськими організаціями [15, с. 68].

Взаємовідносини з більшістю партнерів закріплені угодами з розподілом обов’язків і відповідальності сторін, а також скоординовані спільними планами діяльності.

Здійснюється реалізація спільних міжнародних програм, зокрема з Міжнародним Фондом ООН, Представництвом ЮНІСЕФ в Україні. Основним завданням міжнародної співпраці є вивчення та використання кращого іноземного досвіду соціальної роботи, який може бути адаптований до умов сучасного стану українського суспільства — навчання спеціалістів, розробка спільних проектів, організація та проведення заходів з реалізації соціальних програм.

При реалізації соціальних програм мережею центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді залучаються волонтери та добровільні помічники. Це — студенти педагогічних та медичних вузів, педагоги, психологи, медики, фахівці правоохоронних органів, члени громадських об’єднань, лідери благодійних християнських організацій, представники мальтійської служби допомоги тощо.

Волонтери активно беруть участь у проведенні масових заходів, місячників боротьби з наркоманією та СНІД, правопорушеннями і злочинністю, акціях "Діти вулиці" тощо. Під час зазначених заходів добровільні помічники роздають рекламно-інформаційну продукцію, проводять розважальні програми.

Для проведення соціальної роботи волонтери проходять курси навчання, що здійснюються у різноманітних формах. Майже в усіх центрах працюють школи волонтерів.

2.3. Аналіз реалізації профілактичних програм соціального педагога школи

Аналіз звітів Республіканського (АР Крим), обласних, міст Києва та Севастополя центрів соціальних служб для молоді показав, що результативності проведення профілактичної роботи перешкоджає ряд проблем.

— Недостатнім залишається фінансування соціальних програм, що заважає проведенню систематичної, послідовної та комплексної соціально-профілактичної роботи.

— Відсутня матеріально-технічна база ряду центрів, зокрема районних.

— Проблематичним є кадрове забезпечення, особливо в районах та сільській місцевості. Якщо в містах до роботи з правової освіти молоді та профілактики правопорушень можна залучати студентів правових факультетів вузів, то в районах до цієї роботи залучаються представники правоохоронних органів і юристи райдержадміністрацій, які за браком часу не завжди можуть добре порозумітися з молодіжною аудиторією. Зберігається негативна тенденція відтоку кваліфікованих кадрів в інші установи й організації з більш привабливими умовами праці.

— Складним залишається методичне забезпечення центрів соціальних служб для молоді. Особливо з таких питань як підтримка молоді, що звільняється з місць позбавлення волі, соціально-психологічна робота з співзалежними людьми, профілактика ВІЛСНІДу та венеричних захворювань тощо.

— Також актуальним є створення кризових центрів ресоціалізації наркозалежної молоді.

— При проведенні профілактичної роботи потрібно сконцентрувати увагу на систематизації роботи з патронажу різних категорій молоді, їхніх батьків та найближчого оточення, здійснити так званий соціальний супровід. На жаль, центрами здебільшого проводяться лише окремі, поодинокі заходи масового характеру.

— З метою кращого методичного забезпечення доцільною є розробка власних та апробація сучасних вітчизняних і зарубіжних методик профілактичної роботи.

— Важливою умовою підвищення ефективності профілактичної роботи стане відпрацювання системи обміну методичних матеріалів, відео- та освітніх програм серед центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

— Необхідною умовою залишається підвищення кваліфікації соціальних працівників з питань наркології, сексології, венерології тощо. Програма навчання повинна включати, крім теоретичної частини, практичні заняття для оволодіння навиками психологічної роботи (профілактики, реабілітації) з усіма категоріями молоді, які цього потребують.

— Оскільки однією з причин зростання негативних проявів серед неповнолітніх і молоді е недостатня узгодженість дій служб, що займаються порушеними проблемами, виникає необхідність ефективнішої координації зусиль усіх зацікавлених установ та організацій.

— Для проведення більш результативних соціально-реабілітаційних програм важливим елементом залишається залучення якомога більшого числа партнерів як з державних, так і з громадських установ та організацій [10, с. 219].

Програми профілактики.

Всі ефективні програми профілактики, спрямовані на зміну небезпечної поведінки, мають загальні риси. У таких програмах присутня хоча б частина наступних характеристик:

— визначено конкретну цільову групу за такими параметрами, як стать, вік, сексуальна орієнтація, етнічні/культурні характеристики, характер ризикованої поведінки, соціальне оточення, умови життя;

— обрано цільову групу, поведінка якої найбільш ризикована;

— обрано групу, якій приділяється недостатньо уваги;

— цільовій групі дають можливість змінювати свою поведінку поступово, крок за кроком;

— цільовій групі надаються матеріальні ресурси для зміни поведінки (презервативи, стерильні шприци) та інші послуги за бажанням (консультації, лікування ІПСШ, лікування наркоманії, обстеження на ВІЛ);

— у плануванні і проведенні всіх заходів активно беруть участь самі представники цільової групи, інформаційні матеріали сформульовані тією мовою, якою вони спілкуються один з одним;

— організовано взаємну підтримку членів цільової групи;

— позитивні зміни поведінки й участь у програмі заохочуються (у тому числі й матеріально);

— мобілізуються духовні (у тому числі релігійні) прагнення членів цільової групи, їхній творчий потенціал (програми "12 кроків", театр, артистичні майстерні);

— приймаються заходи до зміни середовища, у якому живуть представники цільової групи: фізичної (переїзд на нове місце) чи соціальної (нове чи “перевиховане” оточення) [10, с. 227].

Малоефективні програми також мають загальні риси. Ці програми:

— розраховані на “населення в цілому” чи на великі і неоднорідні групи населення (наприклад, молодь);

— містять неконкретні, неоднозначні чи непридатні в реальному житті заклики;

— складені і проводяться людьми “з боку”, мало знайомими з конкретними умовами життя даної цільової групи;

— використовують переважно однобічний дидактичний підхід (лекції, розповсюдження інформації);

— засновані на почутті страху чи сорому, використовують репресивні заходи;

— розглядають цільову групу як “об’єкт впливу”, а не як свідому силу, від якої залежить успіх програми.

У профілактиці поняття “цільова група” означає конкретну категорію людей, на яких спрямована профілактична програма. Як правило, особливості поведінки та/чи обставин життя роблять представників цієї групи уразливими для зараження ВІЛ. Цільовою групою можуть бути, наприклад, бездомні підлітки, водії — “далекобійники” чи солдати.

Соціальному працівнику необхідно знати існуючі методи профілактичної роботи, уміти ефективно використовувати накопичений досвід для вирішення практичних завдань, а також знати ряд принципово важливих моментів.

По-перше, негативні тенденції, як правило, мають перш за все соціально-економічний характер. Тому їх продуктивне вирішення припускає облік і реорганізацію усього комплексу чинників силами фахівців різних професій. Соціальному працівнику необхідно виділити ті аспекти проблеми, які відповідають його компетенції. Грамотна постановка завдання, концентрація зусиль для вибору відповідних засобів — необхідна умова успішності діяльності соціального працівника. Як правило, будь-яка велика соціальна проблема носить комплексний характер, а значить, при пошуку методів її вирішення необхідно виділити ключові моменти для проведення власне соціальної роботи.

По-друге, формулювання конкретних цілей профілактичної роботи може вестися тільки на основі обліку специфіки конкретної ситуації. Важко налагодити роботу з клієнтом при вирішенні, наприклад, його матеріальних проблем, не знаючи рівень його доходів, або займатися профілактикою асоціальної поведінки, не знаючи її видів і причин виникнення. Це означає, що при постановці мети соціальної роботи з оптимізації соціального стану індивіда повинен бути чітко визначений об’єкт (тип стану) і предмет (вид професійної діяльності) спрямованості дії.

По-третє, підбір адекватних засобів для оптимізації соціального стану (самопочуття) клієнта може вестися тільки на основі ретельно конкретизованої мети роботи. Соціальний працівник повинен враховувати рівень, масштабність, тимчасові рамки, призначення, форми і характеристики дії для здійснення управлінської діяльності. Як і відносно діагностики, тут не існує “універсальних” профілактичних засобів, що дозволяють одним і тим же способом ліквідувати несприятливі наслідки негативних станів у всьому різноманітті ситуацій.

По-четверте, найважливішим моментом в діяльності соціального працівника є визначення ефективності заходів. Це важливо, в першу чергу тому, що соціальний працівник (як і медик, психолог, педагог) повинен оцінювати свою діяльність відповідно до головного принципу “Допомагай людям і не нашкодь”. Важливо також, щоб його реальна робота була відчутна, корисна, представлена в явній формі, зрозумілій і неспеціалістам — тим, на кого направлена профілактична дія, і тим, хто санкціонував їх проведення. У цих випадках не тільки можливо, але і необхідно опиратися на аналіз показників соціально-економічної, соціально-психологічної ефективності: задоволеність соціальним обслуговуванням (патронажем), скорочення захворюваності, поліпшення соціально-психологічного клімату в колективі, задоволеність працею [10, с. 230-234].

Радикальним шляхом усунення небажаного явища служить викорінювання причин його виникнення.

Реорганізація об’єктивного змісту і умов діяльності. Його основними напрямами є:

— раціоналізація процесу праці з погляду складання оптимальних алгоритмів роботи, схем рішення трудових завдань, забезпечення оптимального розподілу тимчасових лімітів і т.д.;

— удосконалення знарядь і засобів праці відповідно до психофізіологічних особливостей людини і з метою полегшення виконання найбільш трудомістких операцій;

— раціональна організація робочих місць (робочих зон) і формування оптимальної робочої позиції;

— розробка оптимальних режимів праці та відпочинку для компенсації своєчасним і повноцінним відпочинком виснаження внутрішніх ресурсів людини протягом одного трудового циклу;

— використання раціональних форм чергування різних трудових завдань і збагачення змісту праці для зниження одноманітності роботи і усунення перевантаження окремих психофізіологічних систем;

— нормалізація умов роботи по відношенню до природних для людини умов середовища незаселеного;

— створення сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, підвищення матеріальної і моральної зацікавленості в результатах праці, формування свідомої дисциплінованості.

Висновки

Соціальні служби для молоді плідно співпрацюють з різноманітними державними та громадськими організаціями.

— обрано цільову групу, поведінка якої найбільш ризикована;

— обрано групу, якій приділяється недостатньо уваги;

— цільовій групі дають можливість змінювати свою поведінку поступово, крок за кроком;

— організовано взаємну підтримку членів цільової групи;

— позитивні зміни поведінки й участь у програмі заохочуються (у тому числі й матеріально);

— приймаються заходи до зміни середовища, у якому живуть представники цільової групи: фізичної (переїзд на нове місце) чи соціальної (нове чи “перевиховане” оточення).

Список використаних джерел

Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2003.-134 с.
Бех І. Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-методичний посібник. — К.: ІЗМН, 1998. — 204 с.
Ганжиева Н.М., Никитина Н. Н., Кислинская Н. В. Основы самосовершенствования. Тренинг самосознания. — Екатеринбург: Деловая книга, 1998. — 144 с.
Збірка нормативно-правових документів психологічної служби освіти України / Упоряд. В. Г. Панок,І. І. Цушко. — К.: Ніка-Центр, 2004. — 340 с.
Кон И.С. Психология юношеского возраста. — М., 1979. — 389 с.
Майерс Д. Социальная психология. — СПб.: Питерком, 2000. — 532 с.
Методичні рекомендації щодо організації та змісту навчально-виховного процесу в закладах освіти Київщини в 2002-2003 навчальному році. — Біла Церква, 2002. — 320 с.
Міщик Л.І. Соціальна педагогіка: Навчальний посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — 140 с.
Озерецкий Н. Трудновоспитуемые дети. — М., 1972. — 116 с.
Практичний досвід роботи спеціалістів спеціалізованих служб та партнерських організацій Київського міського центру соціальних служб для молоді / Упорядник К.С.Шендеровський.- К.: ДЦССМ, 2003.- 384с.
Прачковський Ю., Корнієнко І. Проблеми молоді: соціально-психологічні аспекти / Збірник науково-методичних матеріалів для роботи з дітьми, що зазнали насильства. — К.: Вища школа, 2000. — 44 с.
Психологічна допомога батькам / Упор. О. Главник. — К.: Шкільний світ, 2002. — 112 с.
Словарь по социальной педагогике: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений / Авт.-сост.Л.В.Мардахаев.- М.: Издательський центр “Академия”, 2002.- 368с.
Соціальна політика та соціальна робота: Звіт про першу науково-практичну конференцію “Соціальна політика і Україні: вчора, сьогодні, завтра” – К., січень 1996 року.
Соціальна робота з дітьми та молоддю: проблеми, пошуки, перспективи //За заг.редакцією Пінчук І.М., Толстоухової С.В.-К.: УДЦССМ, 2000 р. Випуск 1. — 276 с.
Соціальна робота з молоддю в Україні (Збірник інформаційно-методичних матеріалів). — К.: Столиця, 2003
Цигульська Т. Ф. Загальна та прикладна психологія. — К.: Наукова думка, 2000. — 200 с.
http://www.uazakon.com/document

Освіта та самоосвіта

Особливості профілактичної роботи соціального педагога

Вступ

Розділ 1. Профілактичні технології в соціально-педагогічній роботі

1.1. Основні підходи до реалізації освітньо-профілактичної роботи

1.2. Стратегії втручання та принципи профілактичної роботи

1.3. Зміст, напрями, форми соціальної профілактики

Розділ 2. Досвід реалізації профілактичних програм соціальним педагогом школи

2.1. Особливості профілактичної роботи у діяльності соціального педагога школи

2.2. Взаємодія соціального педагога з питань профілактики з фахівцями партнерами

2.3. Аналіз реалізації профілактичних програм соціального педагога школи

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги