Вступ

1. Формування політичної системи і державності України

2. Особливості політичної системи України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Політична система в Україні є той необхідний механізм, з допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого — відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображаються інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та ін.

Політична система суспільства — це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств суб'єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп — рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаюча з політичних відносин політична організація суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінська частина політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. І демократія реалізовувалася лише поки як «уряд схвалений народом», але не як правління народу [5, с. 289].

1. Формування політичної системи і державності України

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою прийнятністю соціальних новин [5, с. 291].

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві Централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України — перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації — політичної та соціальної.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної [5, с. 291].

Політична система України одержавлена з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури — сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату [5, с. 292].

Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної Україні досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні, культурні Зв'язки з Росією, Білорусією та іншими державами Співдружності но рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства — сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи І і організації і неофіційні об'єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України [5, с. 293].

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічнимия базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявив лися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивне поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і ноли тичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала неминучою [1, с. 119-120].

В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі [1, с. 121].

В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх — розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн. В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держжа, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенспівом влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні [1, с. 122].

Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей.

Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новим її елементом — президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від" її імені, гарант державного суверенітету, територіальної Цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою. Верховної Ради Президент призначає Прем'єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін. [4, с. 158]

2. Особливості політичної системи України

Впродовж останніх років зміни, яких зазнає політична система України під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів, характеризуються високими темпами. Сучасний стан українського політичного життя має свої характерні риси. Насамперед, слід відзначити, що політична система України, яка стихійно склалася в результаті стрімких і масштабних перетворень, становить собою химерну суміш радянської влади, парламентської республіки і президентського правління. Нині всі ці фрагменти політичної системи "працюють" один проти одного, найсерйознішим чином ослаблюючи політичні потенціали українського суспільства [3, с. 65].

Парадокс полягає в тому, що незважаючи на явний анахронізм радянської системи державного управління, є могутні політичні сили, які активно прагнуть, докладаючи зі свого боку чимало зусиль, політико-ідеологічної і юридичної реабілітації й відновлення цієї моделі управління, хоча більшості політиків зрозуміло, що система Рад не спроможна існувати за умов багатопартійності, з одного боку, і різних форм власності, насамперед приватної, — з іншого. Причин, що зумовили цей парадокс, кілька.

По-перше, українська політична система, переживаючи складний процес розвитку, неспроможна знайти баланс між відповідними пропорціями традиціоналізму і модернізму. Втім, радянська влада для багатьох політиків і громадської думки асоціюється не лише зі стабільним недавнім минулим. На нашу думку, секрет "привабливості" радянської моделі полягає в іншій надто важливій особливості української політичної системи, а саме тісній взаємодії внутрішньої і зовнішньої політики [3, с. 66].

В процесі політичного аналізу і прогнозу нерідко важко розрізнити, чи маємо ми справу з внутрішнім процесом, а чи зовнішнім впливом. Ця риса притаманна практично всім молодим незалежним державам, утвореним на руїнах СРСР.

Нині увага частини політиків і громадської думки до радянської моделі управління насправді означає приховане прагнення реставрації колишнього Радянського Союзу. Проблема полягає в тому, що таке фантастичне відновлення можливе лише за умов політичної монополії однієї партії, яка до того ж прикривається Радами всіх рівнів і, що найважливіше, на грунті єдиної державно-партійної власності. Ось чому, прислуховуючись до аргументів прихильників ідеї відновлення радянської влади в Україні, не слід забувати, до чого автоматично призводить цей процес. До того ж, не варто забувати, що формування такого союзу, як правило, відбувається насильницькими методами, з великою кількістю жертв [3, с. 68].

Зрештою, на сучасному етапі громадського розвитку, будь-які спроби законсервувати чи, тим більше, відновити радянські організації політичного життя України підштовхнуть сепаратистські тенденції, криміналізацію місцевого самоврядування, спалахи напруженості між різними регіонами. Йдеться вже про те, що рерадянизація політичного життя України зведе нанівець створення демократичної правової держави і соціально орієнтованої ринкової економіки. Отже, дерадянізація всіх рівнів і гілок влади є необхідною передумовою подальшого розвитку нашої країни [3, с. 69].

Єдиний вихід із нинішнього становища це, по-перше, перетворення Верховної Ради, у спосіб реалізації принципу поділу влади, на інституцію парламентського типу (вищий законодавчий орган, обмежений своїми власними законами, насамперед Конституцією).

Практичне визнання принципу розподілу влади, як основної передумови, передбачає насамперед, фундаментальний розподіл сфер компетенції та повноважень, прав і обов'язків між законодавчо-виконавчою й судовою гілками. І лише після цього необхідно провести розподіл між законодавчою і виконавчо-розпорядчою владами.

Реалізація принципу розподілу влади дасть змогу зосередити владу, яка вкрай необхідна для здійснення політичної та економічної реформ в Україні. Причому такий розподіл "вигідний" не лише виконавчій владі в особі президентської адміністрації, як нерідко натякають. У процесі розподілу вища законодавча влада також отримує чудову можливість зосередитися виключно на розробці стратегії розвитку країни і ефективному законотворчому процесі.

Одначе, варто зазначити, що однією з найголовніших причин жорсткого опору частини політичної еліти у справі розподілу сфери контролю і впливу між законодавчою й виконавчою владою є свідоме небажання окремих політиків нести відповідальність за свої слова і вчинки. Суміщення законодавчої та виконавчої діяльності дає змогу частині політиків залишатися в режимі непрофесіоналізму, безвідповідальності й пасивності [3, с. 72].

Відсутність чітких меж між гілками влади створює багато можливостей: позбутися судової відповідальності, підмінити національні інтереси корисливими або корпоративними, робить ефективною і невидимою лобістську діяльність, а також дає змогу активно послуговуватися механізмом привілеїв і переваг свого статусу. А це прямий шлях до деградації політичної системи країни і дезінтеграції українського суспільства.

Окрім цього, опір легітимному розподілу влади дає змогу мафіозним структурам здійснювати кримінальну приватизацію і контролювати органи влади, особливо місцеві. За такої ситуації неможливо серйозно говорити про ефективну боротьбу з організованою злочинністю. Відтак чином, рішучий опір частини політиків формуванню ефективної державної системи на основі розподілу влади, об'єктивно збігається з інтересами організованої злочинності і становить серйозну загрозу національній безпеці України.

Політичній еліті України слід усвідомити, що розмежування влади — не забаганка Президента, а об'єктивний процес розвитку української політичної системи, без якого неможливі широкомасштабні реформи. Будь-який інший президент, здобувши під час виборів мандат довіри народу, під час реформ зобов'язаний був би зробити те ж саме.

Безумовно, розподіл і зосередження влади — в принципі суперечливі процеси. І тут постає завдання чітко дотримуватися міри й балансу. Як розподіл, так і зосередження влади самі по собі не є чимось беззаперечним. Так, наприклад, за умов низької політичної культури еліти, концентрація влади може призвести до різних форм авторитаризму і диктатури. А розподіл влади за негативних умов зумовлює слабке, неефективне правління, неспроможне виконати комплекс завдань, що стоять перед суспільством і державою [3, с. 74].

Активне прагнення добитися структуризації української політичної системи повинне допомогти політичній українській еліті самовизначитися й відокремитися від інших секторів елітного кола, насамперед бізнесу. Це дасть змогу, зрештою, консолідуватися і виробити загальні правила гри. Інакше українську політичну еліту, яка історично формується за досить нетипових обставин, очікує доля невеликих кланів у слаборозвиненій країні. Вона неспроможна на загальнонаціональні рішення, мобілізовувати різні прошарки населення на виконання суспільних завдань.

Повертаючись до аналізу специфіки еволюції політичної системи, слід відзначити, що якою б важкою не була ця еволюція, для неї насамперед характерний мирний, ненасильницький характер. Цим ми вигідно відрізняємось від наших сусідів як на заході, (скажімо, Румунії), так на сході (Росія) [3, с. 75].

Величні для України зміни в політичному керівництві й еліті, в політичних структурах, відбувалися не лише мирно, але й демократичним шляхом через вибори всіх рівнів та гілок влади. Демократизм зміни політичної правлячої еліти в Україні втілився також у масовій участі населення в цьому процесі, хоча в цілому населення досить суперечливо оцінює надбання і можливості політиків змінити ситуацію в країні на краще. Вибори засвідчили готовність переважної більшості народу до змін і віру в майбутнє.

В цьому сенсі політична система в Україні розвивається прогресивніше, ніж економіка. По-перше, економічні зміни, особливо ринковому секторі, відбуваються під потужним тиском кримінальних факторів і, по-друге, до формування нових і переструктурованих секторів залучена незначна частина громадян. Навіть для цієї незначної частки співучасть у ринкових взаєминах пов'язана з напівлегальним пристосуванням, і його метою є елементарне виживання і аж ніяк не розвиток підприємницької активності й здорової конкуренції.

Політична сфера життя суспільства з цієї точки зору виглядає значно краще, хоча й тут легко помітити сліди криміналізації й зневіри населення. Однак в цілому політична система України ще не набула настільки неприродних рис, як економіка.

На жаль це не означає, що політичний розвиток України випереджає темпи економічних змін. Швидше, навпаки, після масового і докорінного оновлення політичної системи України в результаті виснажливого, але успішного літнього виборчого марафону, виявилося, що найважче — попереду. Перед суспільством постала серйозна проблема небезпечної невідповідності між системою державного управління і завданнями виходу з кризи.

Необхідність економічної реформи викликала потребу в сильній системі влади, спроможної виконати свої передвиборчі обіцянки й вивести країну з кризи.

Проблема ускладнюється не лише невідповідністю політичних та економічних сфер життя, а й гострою необхідністю погоджувати політичні й економічні процеси з соціальним станом.

Актуальність подальшої реструктуризації української політичної машини відповідно до завдань, що стоять перед суспільством, узгодження з історичним менталітетом народу, загострюється з огляду на брак часу. На наш погляд, президентська форма правління найкраще відповідає історичним завданням зосередження політичної влади конституційним шляхом.

Аналіз світового досвіду моделей мирної трансформації в різних країнах свідчить про переваги президентської моделі порівняно з парламентською — тим більше з радянською.

Нині, коли наша країна долає хворобливий етап зародження раннього капіталізму, процес формування нової соціальної структури лише розпочався. Нові соціальні групи і верстви ще лише визначають своє місце в суспільстві, інтереси й систему цінностей. За такої ситуації парламентська форма правління, зорієнтована на репрезентацію цих інтересів у політичному житті, навряд чи зможе довести свої переваги. Навпаки, відсутність розвиненої соціальної структури й активної політичної еліти лише дискредитує парламент як вищий законодавчий орган [3, с. 78].

За наших умов, коли ситуація в Україні швидко змінюється, на жаль, не на краще, діяльність навіть цілком виваженого парламенту виглядатиме громіздко і незграбно. Акумулятивна міць організованої злочинності, мафії дасть змогу маскувати і саботувати реалізацію національних інтересів та захисту безпеки країни.

Формування сильної президентської влади за умов створення потужних противаг у вигляді приватної власності, об'єктивної і авторитетної судової вертикалі та незалежних засобів масової інформації, дасть змогу поєднати владу з відповідальністю і професійністю. В усякому разі, ми знатимемо авторів тих чи інших рішень і можна буде уникнути того, коли ніхто ні за що не відповідає, коли неможливо віднайти винних, а грані між героями й злочинцями практично нема.

Отже, можна сказати, що процес формування української політичної еліти не позбавлений серйозних недоліків. У такій ситуації розвинена президентська влада через свої структури та функції, а також реалізовувані цілі управління та реформування, забезпечує швидке формування дієвої групи політичних професіоналів, спроможних брати активну участь в керівництві країною. Виявлення, селекція, оцінка діяльності політиків, а також питання спадкоємництва політичних кадрів, значно полегшується за умов функціонування престижної й ефективної президентської влади.

Є ще одна проблема, яка потребує якомога швидшого розв'язання. Йдеться про адміністративно-територіальний устрій України, адекватний новим умовам. Нині ні Верховна Рада, ні Кабінет Міністрів, ані президентські структури не мають належного впливу на регіональні органи влади і місцеві політичні еліти. Останні, користуючись постійною незлагодою у вищих ешелонах влади, з одного боку, старанно перебирають на себе дедалі більший обсяг повноважень і можливостей, а, з іншого — уникають розв'язання загальнодержавних проблем і особистої відповідальності [3, с. 79].

За таких умов створення сильної президентської влади дасть змогу Україні знайти власну формулу ефективного політичного життя, позбутися загрози саморозпаду і катастрофи. Водночас, з'являється реальна перспектива — за допомогою сильної президентської машини поєднати стратегію і тактику реалізації соціальних, економічних та політичних реформ. Хоча і для функціонування ефективної президентської влади, з одного боку, слід створити сильні суспільно-політичні, культурні та економічні противаги, а з іншого — не менш вагомі мотиви і стимули її діяльності. Підвалинами такої формули повинна стати легітимність президентської форми правління. Без цього вона легко стає банальним авторитаризмом.

У будь-якому випадку Україні вже найближчим часом доведеться на досить тривалий строк обирати для себе форму правління в контексті загального конституційного процесу. Процес вибору на користь сильної й відповідальної президентської влади, в свою чергу, породить чимало нових проблем.

Висновки

Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів» демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного.

Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новим її елементом — президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від" її імені, гарант державного суверенітету, територіальної Цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою. Верховної Ради Президент призначає Прем'єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін.

Список використаних джерел

1. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
2. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
3. Політична система сучасної України: особливості ставлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич (голова) та ін. — К.: парламентське вид-во, 2006. — 211 с.
4. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
5. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.