Вступ

Актуальність теми. В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.  Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в «царстві розуму». Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов’янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Тому мета нашого дослідження – розглянути особливості політичного вчення Д.Дідро, Вольтера та Руссо.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити розвиток політичної та правової думки у Франції;

— розглянути політичні ідеї французьких просвітників: спільне та відмінне;

— охарактеризувати погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів Д.Дідро та особливості політичних ідей Д.Дідро      — проаналізувати  особливості політичного вчення Вольтера та Руссо.

Розділ 1. Політичні ідеї в працях французьких просвітників Д.Дідро, Вольтера та Руссо

1.1. Розвиток політичної та правової думки у Франції

У другій чверті XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об’єднало всіх прогресивно мислячих представників «третього стану»: юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Основоположниками французького Просвітництва стали Ф. Вольтер і Ш. Монтеск’є.

Вольтер (Марі Фрвисуа Аруе) (1694 — 1778) — багато обдарована особистість. Філософ, письменник, учений, публіцист, невтомний борець проти феодальної системи і абсолютизму, Вольтер був прихильником секуляризації церковних земель, підпорядкування церкви державі, рівності усіх громадян перед законом. З особливою завзятістю він боровся проти релігії, особливо католицизму, хоча й не був атеїстом, залишаючись на позиціях деїстично обмеженого матеріалізму. Мислитель захоплено сприймав матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка, критично ставився до ідеалізму Дж. Берклі, монадології Г. Лейбніца протиставляв ідеї матеріалістичного атомізму. Його філософські ідеї викладені у численних працях, і зокрема таких, як «Англійські листи», «Основи філософії Ньютона», «Трактат про метафізику», «Філософський словник»та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер — послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань із відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання — логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства [6, c. 69-70].

Шарль Монтеск’є поділяв позиції деїзму, філософ, письменник та історик. Творчість його мала антифеодальну та антиклерикальну спрямованість. Він вважав, що жодна релігія не може претендувати на абсолютну істину і залежить від особливостей політичного устрою. Головна праця Монтеск’є — «Про дух законів». Мислитель намагався з’ясувати об’єктивні підстави законодавства й особливості державного ладу. Як представник географічної школи у соціології, він був переконаний, що політичний устрій певної країни залежить від таких природних чинників, як клімат, величина території, родючість землі. Тому законодавець, вдосконалюючи систему законів, має враховувати ці обставини й узгоджувати юридичні норми із законами природи.

Ідеї Монтеск’є, як і Вольтера, були надзвичайно популярні у XVIII ст. Проте починаючи із 40-х років їх місце заступають представники революційного крила французького Просвітництва.

Жав Жак Руссо (1712 — 1778) як представник соціальних низів активно виступив проти соціальної несправедливості, проголосивши свободу й рівність невід’ємними правами особи. «Людина народжується вільною, а між тим вона скрізь у кайданах»,.— наголошував він.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю «Роздуми про походження і основи нерівності між людьми» (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.

У своїх вимогах Руссо не обмежувався правовою сферою, а вимагав рівності й у соціально-економічних відносинах. На його думку, головною причиною нерівності, соціального гноблення людини є приватна власність. Соціально-економічний прогрес, пов’язаний з появою приватної власності, розвиток культури обертаються моральним занепадом людини, втратою власної сутності, відчуженням від природи. Руссо ідеалізував природний стан, у якому перебувала раніше людина. Критикуючи сучасну цивілізацію, він, проте, закликав не повернутися до первісного стану, а лише створити суспільство, де людина змогла б відновити свою природну чистоту і нарешті стати вільною. Мислитель обстоював право народу на революцію, а його ідеї народного суверенітету та демократичної республіки були сприйняті діячами Французької революції 1789 — 1794 pp., про що свідчить Конституція 1793 р. Найважливіші праці Руссо — «Міркування про походження і підстави нерівності між людьми» та «Про суспільний договір, або Принципи політичного права».

Серед просвітників XVIII ст. радикалізмом і послідовністю у боротьбі проти ідеології феодального суспільства, релігії і схоластики вирізняються французькі матеріалісти Жюльєв Офре де Ламетрі (1709 — 1751), Клод Адріав Гельвецій(1715 —1771), Дені Дідро (1713 — 1784), Полі, Аврі Гольбах (1723 — 1789). Попри певні розбіжності їх об’єднували матеріалістичні й атеїстичні позиції [7, c. 69].

1.2. Політичні ідеї французьких просвітників: спільне та відмінне

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції у Франції стала розстановка класових політичних і станових сил, що склалася тоді в суспільстві. Буржуазії, що піднімалась і зростала, протистояла абсолютна монархія. Для завоювання політичної влади буржуазія об’єднується з народом. Тоді ж загальновизнаним лідером Просвітництва у Франції стає письменник і філософ Вольтер (псевдонім, справжнє ім’я — Франсуа Аруз, 1694 -1778 pp.). В історію суспільної думки Вольтер увійшов як палкий викривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобісся. Його світогляд остаточно сформувався у Англії, де певний період провів у вигнанні. Повернувшись на батьківщину, написав «Філософські листи», де пропагує передові вчення про природничо-правову державу Джона Локка та ін., а також буржуазно-ліберальні порядки і державний устрій Англії. Непримиримий ворог християнства, зокрема православ’я, Вольтер все ж виступає прихильником деїзму, допускає існування Бота першопричини світу, але заперечує втручання бога в життя природи, людини і суспільства. Критику феодальних порядків Вольтер вів з позицій раціоналізму. На його думку, на зміну деспотичному правлінню прийде царство Розуму та Свободи, де кожній людині надаються природні права — право на особисту недоторканість, право приватної власності, свобода слова, преси, свобода совісті та ін. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватнопідприємницьку діяльність.

Вольтер зводив свободу до залежності громадян від свавілля: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів». Зв’язуючи благополуччя і спокій нації з розвитком торгівлі і нагромадженням багатств, Вольтер, як представник ліберальної буржуазії, підкреслював значення розкоші в забезпеченні соціального прогресу. Накреслена ним програма ліквідації кріпосного права передбачала визволення селян, які належали церкві і державі. Що ж стосується поміщицьких селян, то їх належало визволяти лише за згодою власника і до того ж за викуп. Тут проявилось прагнення Вольтера до компромісу з дворянством.

Зосередивши увагу на пропаганді ідей законності ліберальних методів здійснення влади, Вольтер надає іншим просвітителям можливість розробки |проектів ідеального устрою держави. Управляти державою мають тільки власники. Визнаючи природну рівність людей, Вольтер рішуче відкидав соціальну і політичну рівність, що в «світі не може бути, щоб люди, живучи в суспільстві, не поділялись би на два класи: один клас багатих, які наказують, владарюють, другий — бідних,які служать». Теоретично Вольтер віддавав перевагу республіканському устрою суспільства, але вважав, що республіканський устрій можна застосувати практично. Зразком державної організації Вольтер вважав парламентські установи в Англії. Політичний ідеал наближався до ідеї поділу властей: законодавча, виконавча, судова.

Дені Дідро — один з відомих французьких матеріалістів, філософ, керівник енциклопедії, письменник, разом з Вольтером мав великий вплив на сучасників і розвиток суспільної думки. В основі соціальної політичного вчення Дені Дідро лежить ряд положень теорії природного права. Основне в теорії — поняття природи людини. Спочатку люди жили в природному додержавному становищі, були рівні між собою і керувались повною незалежністю. В інтерпретації природне становище виступало не стільки як період ізольованого існування індивідів, скільки епохою первісних колективів з суспільною власністю на засоби праці. З появою приватної власності і духу наживи джерела всіх пороків «природна рівність зникла», і люди поділились на багатих і бідних. Державна влада виникає як продукт суспільного договору, що люди укладають між собою, щоб забезпечити своєї щастя, що дає суспільству можливість створення організованої політичної форми.

Суспільний договір не позбавляє людей їх природної свободи і рівності. Людина лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів і об’єднання волі і сили всіх. Державна влада базується на волі народу-суверена, то-] ді як правителі і царі — всього лише її тримають. Знищення феодальних порядків цілком можливо мирним шляхом з допомогою законодавчих реформ і морального виховання народу. Критикуючи дух корисливості, зажерливості і вихваляючи звичаї стародавніх народів, які не знали власності, Дені Дідро не закликав до усуспільнення майна, а виступає прихильником приватної власності в невеликих розмірах. Головна мета держави — забезпечення прав громадян, їх свободи і щастя.

Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої французької революції (1789 p.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде «війна всіх проти всіх» [3, c. 114].

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв’язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім’я, плем’я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною — найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації пов’язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність.

Розділ 2. Політичні та правові вчення Д.Дідро

2.1. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів Д.Дідро

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхуванні особистими інтересами, вони об’єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб. У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої — воля народу.

Метою держави є забезпечення невід’ємних прав громадян та їхнього добробуту. Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами. На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Відомо, що Дідро створив для Катерини II план перебу­дови Росії, в якому запропонував імператриці відмовитись від одноосібного правління, створити комісію із народних представників і правити сумісно з ними. Саме така форма правління, вважав він, виключить можливість утвердження деспотизму. Заперечуючи опонентам, які стверджували, що для Росії деспотизм об’єктивно необхідний, зважаючи на її величезну територію, Дідро наголошував, що правління деспотів якраз є найбільшим нещастям для Росії (як і для будь-якої нації), оскільки суперечить закону природи. Фі­лософ послідовно захищав думку, що безперервне деспотичне правління прищеплює в народі звичку до сліпої покори деспоту; народ забуває про свої невідчужувані права, стає недбалим, втрачаючи здатність відчувати свободу.

Виникнення держави і позитивних законів у суспільстві Дідро пов’язує із суспільним договором, що є спільною во­лею народу. Мету держави мислитель вбачав у забезпечен­ні невід’ємних прав громадян та їхнього добробуту. Ви­знаючи за необхідне обов’язкову участь народу в управлінні державою, Дідро наголошував, що право бути обраним до представницьких органів влади повинні мати виключно громадяни, які володіють власністю. Водночас мислитель негативно ставився до надмірного багатства, підкреслюючи, що провідна функція держави повинна полягати у наданні допомоги знедоленим. Важливим регулятором суспільних відносин, згідно із поглядами Дідро, є закон, а всі члени суспільства мають бути рівними перед законом у своїх обов’язках [1, c. 19].

2.2. Особливості політичних ідей Д.Дідро

Головним об’єктом політико-правових міркувань мислителя була природа людини. Як і Ж.-Ж. Руссо, він обґрунтовував рівність людей у додержавному суспільстві, виходячи з того, що всі вони керувалися природними законами. Але люди є колективістами за своєю вдачею, прагнуть жити спільно, а тому для задоволення своїх потреб об’єднуються у суспільство. Отже, виникнення держави і появу позитивних законів у суспільстві Д. Дідро пов’язує із суспільним договором, який є спільним волевиявленням народу. Метою держави є забезпечення невід’ємних прав громадян і їхнього добробуту.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами, мислитель вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні мати виключно громадяни, які володіють власністю. Водночас філософ негативно ставився до надмірного багатства, зазначаючи, що головна функція держави полягає у наданні допомоги знедоленим.

Що стосується форми держави, то найкращою є та, яка забезпечує спокійне і стабільне правління. Перевага надавалася монархії, яку обмежував закон і в якій забезпечувалася можливість участі народу в управлінні політичними справами. Значну роль у державі відіграє право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою закону. Всі члени суспільства у своїх обов’язках рівні перед законом.

Питання політичні або ж питання політики як такої дуже гостро стоять і сутністно представлені в Енциклопедії. Адже автори мали свою особливу точку зору стосовно формування громадянського суспільства у ролі та значенні влади. Як наслідок, у тексті кожної з тематичних статей прослідковується намагання представити інформацію щодо аналізованої тематики під вигідним для авторів кутом бачення.

Тому й основний закон (політичне право) у виданні трактується як такий, що є головним законом державного устрою. Звичайно, що в часи розхитаності політичного устрою у Франції зразка XVIII століття у суспільстві постійно поширювались думки щодо покращення системи влади шляхом зміни моделі останньої в тому числі. Враховуючи те, що засновники Енциклопедії були налаштовані на формування громадянського суспільства, то і поняття основного закону в цьому виданні трактувалося не як тільки постанови, за якими вся нація визначає, якою повинна бути форма правління,а ще і договори між народом і тим або тими, кому він (народ) передає цю владу. Такі договори встановлюють належний спосіб правління та окреслюють межі верховної влади [2, с. 88].

Таким чином, Дідро  формує розуміння такої влади, яка, з одного боку, була б владою політичною, а з іншого, відображала настрої і бажання громадянського суспільства. Посилаючись на природність речей, творці аналізованого видання зосереджують увагу на тому, що «від природи ніхто не отримав права керувати іншими людьми… якщо природа і встановила якусь владу, то тільки батьківську… Будь-яка інша влада починається неприродно… в неї завжди виявляється один з двох початків:або насилля і жорстокість того, хто її собі присвоїв, або ж згода тих, хто їй підкорився відповідно до договору між ними і тим, кому вони передали владу» [3, с. 88—89].

Фактично окреслюються дві форми правління: Тиранія і Демократія, які висвітлюються в Енциклопедії і, таким чином, доповнюють змістовність підрозділу «Політика», що є складовою загального підрозділу «Наука про Людину» поруч з такими як, наприклад, «Мораль», «Торгівля внутрішня, зовнішня, з моря, з суші», «Економіка». І ось саме на цьому етапі дослідження варто було б подивитись на елемент «Економіка» класифікаційної схеми не просто як на складову одного підрозділу, а як на поняття, розкриття змісту якого можливе тільки з позиції аналізу одразу двох підрозділів — «Наука про Людину» та «Наука про природу»

Розділ 3. Особливості політичного вчення Вольтера та Руссо

3.1. Основні ідеї вчення Ж.-Ж. Руссо

Новий напрямок суспільної думки — політичний радикалізм — пов’язаний з ім’ям видатного французького філософа, письменника, теоретика педагогіки, драматурга і композитора Жан Жака Руссо (1712—1778). Його програма корінних перетворень суспільного ладу відбивала інтереси і вимоги мас, міської бідноти.

Літературну популярність Руссо приніс його нарис «Роздуми про науки і мистецтва», що одержав першу премію Діжонської академії. Відповідаючи на запитання: «Чи зробив прогрес наук і мистецтв людей більш щасливими і більш моральними?», він писав, всупереч традиціям Просвітництва: прогрес наук і мистецтв, нічого не додавши до нашого благополуччя, тільки зіпсував характери. Робота викликала гарячі суперечки, і його висновки були названі «парадоксами Руссо».

Однак центральне місце у світогляді Руссо займали його соціально-політичні ідеї. Найбільш повний їх виклад і обґрунтування містили його історичний нарис «Роздуми про походження і підстави нерівності між людьми» (1755 р.) і знаменитий трактат «Про Суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.). Проблеми суспільства, держави і права мислитель починає вирішувати, вивчаючи природний і громадянський стан людини.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня приватна власність. У ході удосконалення навичок і знань людини складалися суспільні зв’язки, зароджувалися соціальні формування — сім’я, народність. Сім’я, на його думку, — саме давнє із суспільств.

Однак розвиток цивілізації, пише Руссо, призвів до появи і росту соціальної нерівності, регресу свободи. Майнова нерівність стала наслідком встановлення приватної власності на землю. На зміну природному стану з цього часу прийшло громадянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встановленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з’явилася держава.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні. Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада — всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною

Для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

Народ, за Ж.-Ж. Руссо, не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції. Ще більш радикально-демократичними, спрямованими на захист інтересів простого народу, були політичні погляди представників французького утопічного соціалізму XVIII ст. — Жона Мельє (1664—1729), Габріеля Бонно де Маблі (1709—1785), Мореллі (роки життя невідомі) і Гракха Бабефа (1760—1797). У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід, рішуче засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, розробляли проекти заснованого на спільній власності комуністичного суспільного устрою і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього. Характерно, що у представників цього етапу розвитку соціалістичних учень так само, як і у їх попередників — Т. Мора і Т. Кампанелли, проекти комуністичного устрою передбачають тотальну регламентацію державою всіх сфер суспільного та особистого життя.

Дійсною заслугою Ж.-Ж. Руссо є виявлення універсального характеру інституції держави. До нього сутність держави намагалися визначити в тісному взаємозв’язку із конкретним типом державного ладу. Та тільки цей філософ помітив, що джерелом влади в будь-якій державі є народ (точніше, його згода підпорядковуватися): «Я зву республікою всяку державу, яка керована законами, яка б не була форма правління, тому що тільки в цьому випадку керує суспільний інтерес і суспільна справа має яке-небудь значення. Будь-який законний уряд є урядом республіканським» [1, с. 71]. Таким чином, уперше в історії теорії державного управління було визначено виключно демократичний характер інституції держави незалежно від конкретного типу державного ладу. Через більш ніж два століття відомий американський політолог М. Уоллерстайн стверджував, що цим самим Руссо заклав підвалини теорії ідентитарності — ідеї про ідентичність (тотожність) між правителями та керованими [5, с. 82].

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо остаточно сформулював теорію суспільного договору, головні ідеї якої існували ще за античних часів. Проте разом із тим філософ виклав термінологічну різноманітність феномена держави. Крім того, він надзвичайно влучно відзначив абсолютний демократизм цієї інституції. Усі ці досягнення привели до пожвавлення подальших досліджень явища держави.

3.2. Погляди на державу і право Вольтера

Видатний письменник і філософ Вольтер (1694— 1778) по справедливості вважається натхненником і визнаним лідером європейського Просвітництва. У численних філософських, історичних, драматичних, поетичних творах, публіцистиці і роботах з кримінального права і процесу Вольтера відбились його політико-правові погляди.

Вольтер стояв біля витоків доби Просвітництва, як особливого культурно-історичного періоду Нового часу. Для сучасників він був ― Патріархом, а його філософія вплинула на становлення  таких  відомих  мислителів  як  Дідро, Руссо, Гольбах, Ламетрі та ін. Великою заслугою філософської та літературної творчості Вольтера стало те, що «боротьбою проти світоглядної  нетолерантності,  захистом  справедливості та свободи він прислужився ліквідації релігійного  та  політичного  абсолютизму»   [7, с.107].

У своїй сукупності його міркування, ідеї, сформульовані принципи становлять досить струнку політико-правову програму, що справила вирішальний вплив на погляди радикальних діячів Великої французької революції. В чому полягає головна суть цієї програми?

По-перше, Вольтер розглядав історію, громадське життя як арену боротьби добра і зла, освіти і неуцтва, забобонів і марновірства — винуватців існуючих соціальних зол. Занадто великим є їх вплив на політичні відносини, верховну владу. Розсадниками марновірств і неуцтва мислитель вважав церкву, католицизм, темряву народних мас. Високо цінуючи знання, мислитель все ж вважав: атеїзм небезпечний для простолюддя — «Атеїст бідний і злий, який вірить у безкарність, — писав Вольтер, — буде дурень, якщо не уб´є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників». Бог необхідний людям. «Без Бога я сам для себе Бог, я пожертвую світом заради моїх фантазій». Він писав про необхідність освіти, торжество розуму, «природної релігії», під якою розумів принципи моралі, загальні для всього людства.

По-друге, з позицій раціоналізму Вольтер критикує феодальні порядки, абсолютизм сваволю влади, в т. ч. і правову: «людське суспільство, яким править сваволя, схоже зовсім на череду під´яремних волів, що працюють на хазяїна». Пропонував звільнення кріпаків, що належать державі і церкві, викуп поміщиць­ких селян за згодою їх власників. Він закликав скасувати кріпосництво й у Пруссії, Росії, Польщі. В «Історії Росії при Петрові Великому» (1759 р.), ідеалізуючи Петра І, вихваляв його реформи. У своєму «Проханні до всіх посадових осіб королівства» (1759 р.) виступив на захист селян.

По-третє, як публіцист Вольтер виступав послідовним борцем за правосуддя, гнівно засуджував інквізицію, християнські трибунали. У своїх статтях і листах виступав правозахисником несправедливо засуджених, таврував неуцтво, юридичну безгра­мотність суддів, писав: «Якщо правосуддя зображується з пов´яз­кою на очах, то потрібно, щоб розум був його вожатим». У працях з кримінального права і процесу критикував теорію формальних доказів, зокрема, «визнання» звинуваченим своєї вини, захищав найважливіші принципи правосуддя — законності, рівності при застосуванні закону, гласності процесу, співмірності покарання злочину, справедливості, участі адвокатів у процесі тощо. Вважав, що карати повинна не людина, а закон, виступав проти страти, катувань. Пропонував здійснити реформу законодавства, демократизувати його в інтересах людини і держави.

По-четверте, Вольтер захищав природні права людини. Приро­дне право, на його думку, утверджує справедливість у людських відносинах. Самим справедливим вважав свободу і власність. Під свободою просвітник розумів усунення феодальних пережитків, незалежність громадян від сваволі: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від одних законів». Завдяки їй, люди стають не­залежними, автономними суб´єктами політичних відносин і пра­ва. З ідеї Вольтера про перетворення підданих у повноправних громадян, повернення їм невідчужуваних прав — на особисту недоторканність, свободу совісті, свободу слова і друку та ін., про­ростала нова філософія права з її ідеєю «панування права».

Матеріальною передумовою свободи і незалежності громадян в державі у Вольтера виступає приватна власність і рівні права. «Власницький дух подвоює сили людини, — вважав мисли­тель. — На себе і на свою родину працюють з більшим зусиллям і задоволенням, ніж на хазяїна». Був рішучим противником май­нової рівності (егалітаризму), розумів рівність в політико-юридичному змісті: рівність перед законом і судом, рівне право на «підтримку Порядку», участь у створенні законів. Свобода, а не власність зрівнює людей. Не всі будуть багаті, але бідні вільні продавати свою працю тому, хто більше заплатить. Ця свобода замінить їм власність. «Бути вільним, знати тільки рівних — ось істинне життя», — писав філософ.

По-п´яте, відповідно до поглядів Вольтера, на зміну деспоти­чному правлінню прийде царство розуму і свободи, що вже готу­ється («починають мислити, просвіщатися і грамотно писати»). Гарантом реалізації природних прав людини стане держава. її політична організація важлива для філософа не у формі, процедурі влади, а в суті — реалізації в ній свободи. Він виходив з того, що «досконалого державного устрою не бувало ніколи». Самим прий­нятним державним ладом називає республіканський: він усіх більш наближає людей до природної рівності, охоронюваній законами. Така рівність не припускає знищення підлеглості одних іншим: «ми всі в однаковій мірі люди, але ми не рівні члени суспільст­ва», за своєю роллю, місцем в ньому. Зате кожному («і султану, і охоронцю») рівною мірою належать усі природні права — у пра­вомочності розпоряджатись собою, своїм майном. «Я легко при­стосувався б до демократичного ладу», — зауважує філософ, але вважає, що він важко реалізується на практиці.

Політичні реалії Франції й інших абсолютистських режимів Європи уможливлюють, переконаний просвітник, їх трансфор­мацію в «освічені монархії». Зразком мудрого правління Вольтер називає Англію, де влада короля обмежена і де народ бере участь в управлінні. Він вважає, що народи були б щасливі, маючи государів-філософів. «Наступить день, коли у керівництва встануть філософи. Готується царство розуму». Там, де усе підлягає закону, починаючи з королівської влади і церкви, як в Англії, щонайкраще охороняються свобода і рівність.

По-шосте, феодальні порядки, «усе, що я бачу», вважає Вольтер, сіють революцію. Розчарувавшись в готовності європейських монархів до ліберальних реформ «зверху» і під впливом наростання революційних настроїв у Франції, він дійде висновку: заради свободи народ має право на повстання і скинення тиранів. На урні з його прахом, встановленої 1791 р. у паризькому Пантеоні, були викарбувані безсмертні слова великого Вольтера: «Якщо людина поневолена тиранами, вона повинна їх скинути». Ставлення основоположника Просвітництва до революції було типовим для французьких просвітників XVIII ст.: міркування про небажаність кровопролиття, про пагубні нас­лідки громадянської війни переростали у впевненість немину­чості революції.

«Подібно тому, — писав філософ, — як найбільшим фізичним злом є смерть, так найбільшим моральним злом є, звичайно, війна». Він засуджував війни, що тягнуть за собою злочини, грабежі, спустошення, смерть. Однак виправдував війни заради свободи, писав: «Небо дозволяє війни для справи свободи». У сво­їй «Історії Карла XII» (1731 р.) Вольтер виявив співчутливе ставлення до України, яка уявлялась йому «країною, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття».

Розвиваючи ідеї античних мислителів. Ф.Вольтер намагався розкрити концепцію освіченого монарха, вбачаючи себе у ролі радника володарів. У посланні до прусського короля Фрідріха II Вольтер зазначав: «…справді добрими володарями були тільки ті. хто почав, як і Ви. з удосконалення себе, щоб пізнати людей, з любові до істини, з огиди до гноблення і забобонів». Адже повернути «золотий» вік може тільки той з монархів, який думає не лише про царювання, а й»… про людство» [3. с. 225]. Серед освічених монархів, вольтерівських ідеалів були і Людовік XIV. і Катерина II. яка. мовляв, «утвердила загальну терпимість першим із своїх законів».

У своїй праці «Вік Людовіка XIV» Ф.Вольтер змалював цілу галерею політичних портретів освічених монархів — від особи короля-сонця до китайського імператора, що був, на його думку, мало не ідеалом. Він вважав, що освіченість є обов’язком королів і лише вона виправдовує їх перебування на троні, оскільки спрямовує увагу правителів на благо народу й країни.

Ідеальний володар творить «добрих громадян, вірних друзів і підданих, які однаково ненавидять бунт і тиранію, захоплюються лише прагненням до суспільного блага». — писав він Фрідріху II. Вольтерівським ідеалом освіченого суверена було втілення «розумної і поміркованої влади, заснованої на законах, влади справедливої і стриманої, яка не може пожертвувати свободою і життям громадянина злосливості підлесника, яка сама підкоряється справедливості і нерозривно пов’язує інтереси трону з інтересами держави» [3. с. 264].

Таким чином, просвіта, свобода, рівність є воістину девізом політичної доктрини Вольтера. Своїми ідеями він намітив програму французького Просвітництва, визначив шлях звільнення від феодальних пут, повалення абсолютизму. Вплив вольтеріанських ідей тією чи іншою мірою зазнали просвітники багатьох країн. Він відстоював загальнолюдський прогрес, загальнолюд­ські моральні цінності. «Людство є принципом усіх моїх думок», — любив повторювати він. І у своєму житті був вірним сформульованому ним принципу дії, вибору.

Висновки

Отже, в ході роботи ми з’ясували, що поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обґрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з’являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ’ї.

Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Список використаної літератури

1. Гачев Д. Эстетические взгляди Дидро. – М.: Мысль, 1983 р.
2. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
3. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
4. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
5. Лугач Т.Б. Дени Дидро. – 2е узд. – М.: Мысль, 1986. – 191 с.
6. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
7. Морлей Д. Дидро и энциклопедисты. – М. – 1982 р.
8. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вища школа права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
9. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
10. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
11. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
12. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
13. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.