Вступ

Досягнення Україною реальної незалежності та її залучення до міжнародної системи поділу праці створюють якісно нову ситуацію для розвитку української нації — народу з давньою та самобутньою культурою, багатою історією, народу, який має значний потенціал інтелекту і духовності. Нове становище України у світі вимагає відповідного осмислення її нових національних інтересів, відмінних від тих, що притаманні напівколоніальній країні. Таке осмислення має починатись із радикальної переоцінки усталеної за радянських часів системи цінностей. Історично українська національна свідомість розвивалась переважно в умовах відсутності повнокровної державності, але стійкість духу нації, його здатність до самовідтворення у вкрай несприятливих умовах життя багатьох поколінь зробили можливим проект сучасної України як суверенної демократичної держави.

Головний сенс української незалежності полягає в тому, що Україна стала суб ‘єктом цивілізованого поступу світу. На жаль, через складнощі процесів державотворення та відсутність послідовної реформаторської політики цей процес відбувається дуже повільно.

Питання про корені нації й початок її державності завжди є для неї надзвичайно важливим, бо воно пов’язане з визначенням історичної долі цієї нації, формуванням її національної самосвідомості, і, в кінцевому підсумку, послуговує обгрунтуванню національно-культурної її єдності, укріпленню духовної міці створюваного нею громадянського суспільства. Єдність української політичної нації, консолідація суспільства залежить насамперед від чіткої визначеності вихідних засад, на які спирається нація, що вирішила створити власну державу [14, с. 209].

Тема: «Особливості національної самобутності побуту в умовах глобалізації».

1. Культура і побут українських поселень

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України  [3, с. 324].

Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

Виробництво і побут — дві сторони єдиного процесу життєдіяльності людей. Пов’язана з побутом обрядність була невід’ємною складовою також і побуту. Зумовлені світоглядом обрядові дії були для тодішніх людей так само важливі, як і вся діяльність в сфері побуту [3, с. 325].

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних реґіонів України зумовили різноманітність форм поселень, садиб та типів житла. На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна та південна. Дослідникам відомо більше десятка городищ (укріплених поселень) з культурним шаром XIII — XV ст. і залишкам земляних валів. На деяких з них життя тривало з доби раннього середньовіччя. Більшість пам’яток датована матеріалами другої половини XIII, частіше XIV — XV ст. У цілому ж городища залишаються мало вивченим типом пам’яток. Дещо краще досліджено неукріплені поселення (селища). Як і в попередній період, розміщувалися вони на перших прирічкових терасах, на підвищеннях, у заплавах великих рік, над невеликими річками чи острівцями, затоками, озерцями. Найчастіше ці підвищення мали вигляд горбків-острівців чи піщаних дюн, що значно ускладнює їхнє дослідження. Іноді селища розташовувалися на місці корінного берега річки, як, наприклад, поблизу сіл Білгородка і Макишин на Чернігівщині [12, с. 34].

Селища, як правило, віддалені від річок лише на декілька десятків метрів, переважно 20 — 40, іноді й менше. Їхні межі при обстеженнях визначалися шурфуванням та розкопами за розповсюдженням культурного шару, ступенем його концентрації. Більшість відкритих поселень на відміну від городищ існували на місці давньоруських селищ, що ускладнювало точне визначення їхніх меж. У другій половині XIII — XV ст. розміри поселень зменшуються. Так, Озарицьке поселення у ранньому середньовіччі розташовувалося на горбах-острівцях. У XIII — XIV ст. воно займало тільки південний горб, а до початку XV ст. розпочалася забудова північного горба. Загальна площа зменшується з 0,8 га в XI — XIII ст. до 0,3 га у XIII — XIV ст., тобто у 2,5 рази. Подібним є поселення Комарівка, центральна частина якого перекривається у XIV — XV ст. могильником. Під час розкопок було розкрито площу 3,5 га, на якій виявлено 36 жител: 12 з них належать до пізнього етапу існування селища [12, с. 36].

Дослідники зазначають взаємозв’язок сільських типів поселень і форм землеволодіння. Так, у XII — XIII ст. переважали малодвірні поселення, найраціональніші, як гадають, в умовах орного землеробства Житла розміщувалися в один, два, іноді у три ряди.

Через історичні особливості заселення та розвитку господарства центральної зони, зокрема українського лісостепу, де майже до XVIII ст. селяни мали можливість одержувати землю під забудову на основі вільної «займанщини» та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. Внаслідок аграрної реформи середини XVI ст. на Волині з’явилися села з регулярним розплануванням, в яких наділи селян нарізалися перпендикулярно до забудованої вулиці. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні. Садиби розміщувалися в долинах річок або на зручних земельних площинах, нерідко на значній відстані одна від одної .

Малодвірні поселення, виселки та хутори другої половини XIV — XV ст. мали різне походження. Зокрема, малодвірні поселення на східних і південних окраїнах заселеної частини України виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків великих землевласників. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення пізніше змінили назву «двори» та «дворища» на «хутори»[12, с. 37]. Для сіл цієї території, розміщених переважно у долинах річок і поблизу озер, характерні кілька паралельних вулиць. Численні озера і річки, на берегах яких переважно виникали поселення, безумовно, впливали на конфігурацію і напрямок вулиць.

Природні умови поряд із соціально-економічними та етнографічними традиціями краю відіграли важливу роль у спорудженні жител. Нагромаджений останнім часом археологічний матеріал свідчить, що і в лісовій смузі ще в ранньому середньовіччі поруч із наземними зрубними житлами зустрічалися житла-напівземлянки, і що збіг межі типів житла з межою ландшафтних зон лісу і лісостепу спостерігається лише в загальних рисах. У XIII — XV ст. як у містах, так і в селах основним будівельним матеріалом на території України було дерево. Про стародавнє житло лісової частини України і частково лісостепової маємо змогу говорити насамперед тому, що деякі його описи збереглися в документах. У XV ст. і пізніше ці райони були найзаселенішою частиною України. Навіть на безлісовому півдні, де будувалися глинобитні житла, де-не-де зустрічалися й зрубні [12, с. 39].

У XV ст. і наступних періодах в Україні будувалися також житла і господарські споруди, плетені з лози і обмазані глиною. Обмазка і білення жител на території України відомі вже з XI-XIII ст.

Південноукраїнська територія, що належить до зони лісостепу, внаслідок проміжного розташування, характеризується поєднанням різних типів домобудівництва. Переважна більшість жител — наземні, у плані — прямокутні чи квадратні, орієнтовані за сторонами світу. Площа в середньому 20 — 30 м2. Вхід у житла часто влаштовувався у вигляді прибудови прямокутної у плані форми і нерідко — як продовження бічної південно-східної чи південно-західної стіни. Печі були глинобитні, але іноді складалися й з каміння. Основна маса жител — однокамерні, але на поселенні Комарівка виявлено трикамерне. Воно складалося із житлового приміщення з піччю і господарського, з’єднаних проходом.

Отже, археологічні матеріали XIII — XV ст. свідчать, що уже в цей час сформувався ряд особливостей, що впродовж наступних століть вважалися характерними для українського сільського житла.

Пізніші епохи теж відбилися на характері житла. Так, помітна загальна подібність конструкцій житлових будівель черняхівської культури (II — V ст. н. е.) і традиційної української хати.

Для більшої частини території України характерний один тип відомого нам традиційного житла. Підставою для нього слід вважати осіле землеробське життя, побут і пов’язані з цим обряди та звичаї. Тому чи на півдні, чи на півночі, з якого б матеріалу хати не будувалися, всюди в загальних рисах вони подібні. Це вказує на те, що їхній тип виробився в середній лісостеповій зоні, тобто на Волині, Поділлі, Середньому Подніпров’ї, де під руками були одночасно обидва матеріали — глина і дерево [12, с. 40].

З описів народного будівництва Слобожанщини, що збереглися в документах XVIII ст., можна довідатися, що слобожанці мали хати, рублені з дерева або мазанки з хмизу, обмазані всередині і з усіх боків глиною. У них просторі сіни і призьба, глиняна долівка. Дах робили з великим навісом, і він опускався над призьбою [12, с. 40].

У долинах і рівнинах Закарпаття оселі за формами, окремими елементами теж нагадували чепурні білостінні житлові та господарські будівлі інших реґіонів України, особливо Поділля. Такий характер будівництва і художнього завершення хат простежується далеко на заході, до р. Попрад, у карпатському передгір’ї, де віддавна жили українці. Будували тут з дерева, але стіни обов’язково обмазували глиною, білили, а подекуди фарбували в яскраві сині тони. Дахи в хатах чотирисхилі, під соломою.

2. Український одяг

Зміна одягу, його диференціація були пов’язані з обома його функціями — утилітарною (захист від холоду, спеки, сонця, зручність при різних видах праці) і символічною (знак належності людини до певного стану, соціальної чи вікової групи, статі, релігійної конфесії). Найрозкішніший одяг, як і найкраща та найкоштовніша зброя, мали підтримувати престиж верхівки суспільства — князів, бояр, пізніше магнатів, міської верхівки. Певні комплекси одягу личили селянам, інші — міщанам, ще інші — шляхті. З часом, однак, характер одягу щораз більше окреслював ступінь заможності, а не приналежність до певного стану. Найбагатші міські купці справляли собі таке саме вбрання, як магнати і заможна шляхта. Саме з метою підкреслення престижу носили і в теплу погоду дорогий хутряний одяг. Своєрідне змагання у багатстві й оригінальності було типовішим для святкового вбрання, в той час як повсякденне було одностайнішим, менш диференційованим. В одязі селян різних національностей було більше відмінностей, ніж в одязі суспільної верхівки.

В Україні XIII — середини XVII ст. одяг розвивався на основі попередніх давньоукраїнських форм. У XIII ст. у вбранні князів та бояр зберігаються ще візантійські елементи. Пізніше такий одяг зникає, хоча тканини з візантійським візерунком побутували ще у XV ст. На костюмах знаті XIV — XV ст., особливо західних областей України, позначилися контакти з Польщею та Угорщиною. У XV — XVII ст. в українському вбранні простежується чітко виявлена соціальна диференціація. Литовські, польські та угорські магнати, які входили до правлячої верхівки, одягалися у свої національні строї. Українські шляхтичі також стали вбиратися за зразками іноземної моди, поєднуючи в одязі елементи самобутнього українського вбрання з польсько-литовськими та угорськими [4, с. 27].

Вбрання селян залишалося довший час традиційним. Воно, як і раніше, виготовлялося із полотен і сукон домашнього вироблення, з овечих шкур, козячого, вовчого хутер. До вбрання селян входили полотняні сорочки й штани. Різновидом верхнього одягу була сукняна свита. Зимою одягали кожухи з овечого або козячого хутра. Селянським взуттям були чоботи, личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри, їх одягали на в’язані шкарпетки — «копитця» або онучі, якими обвивали ноги. На голову вбирали повстяний ковпак. Були поширені гостроверхі шапки — шлики, облямовані дешевим хутром.

Міські мешканці носили сорочки з різним кроєм горловини (голошийка, каре, стійка), штани з вузьким кроєм штанин. Але штани не облягали ноги, як західноєвропейські штани-панчохи. Теплим одягом слугували сукняні свити і кожухи. У писемних джерелах згадується як одяг міщан плащ (мятль), який застібався спереду під шиєю. Кожухи городян шили із дешевого в ті часи хутра ведмедини, козини, а свити — із сукна домашнього виготовлення. До складу чоловічого міського вбрання входили шкіряні рукавиці й плетені шкарпетки. Міщани носили такі ж шапки, як і селяни, але із різноманітніших тканин.

Жіноче вбрання селянок і міщанок на той час ще мало різнилося. До його складу входили: полотняна сорочка; поясне вбрання з однієї чи двох вовняних або полотняних пілок; нагрудне короткополе вбрання — літник; верхній одяг — свита, кожух. Можливо, у теплі дні жінки носили лише довгу полотняну сорочку, підв’язану поясом, крайкою або фартухом, як це було в українських селах ще у XIX ст. Овальну горловину сорочки декорували каймою й вишивкою. Поясним вбранням слугували ткані запаска і попередниця. Як верхній одяг селянки й городянки носили сукняні довгі сукні, сукмани, свити з довгими рукавами. Завершують цілісність строю головні убори. У городянок і селянських дівчат — це начільні стрічки із тканини, шкіри, металеві обручки. Такий головний убір виник одночасно у багатьох народів — насамперед як оберіг, втілений у матеріалі знак-символ, що мав соціальний зміст. Одночасно із функцією знаковою, соціальною він ніс і функцію естетичну. Еволюція цього головного убору свідчить про широкі контакти України з народами Західної Європи, Візантії, Кавказу [6, с. 44].

Головні убори жінок — чепець, убрус, намітка. Прямокутний головний убір — убрус накидали на голову й скріплювали під підборіддям або його кінці вільно опускали на плечі. Іноді убрус притримували на голові обручем. Багаті городянки одягали поверх убруса шапку з опуклим наголовком, облямовану дорогим хутром.

Взуття, зокрема черевики, чобітки, прикрашали рядами швів, крапок. В одязі простих городян і селян переважали матеріали домашнього виготовлення, природних кольорів вовни, полотна чи шкіри.

Одяг знаті, князів шили з привізних тканин. Він і надалі залишався, особливо церемоніальний, під впливом вбрання.

Жіноче вбрання XVI — середини XVII ст. також розвивається на основі давньоукраїнських форм. Жіночий селянський стрій включав довгу полотняну сорочку, вовняні обгортку, плахту, запаску, фартух. Святкову сорочку оздоблювали вишивкою або тканням. Поясне вбрання — обгортка — це прямокутний шматок тканої чорної або вишневої тканини, якою обгортали стегна. Її носили коротшою від сорочки, щоб не закривати вишитий низ. Плахта згадується в документах з XVI ст. Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Зшите полотнище було ззаду, а незшите двома смугами спадало на боки і вільно сходилося спереду. По верху одягали фартух-попередницю. За кольором попередниці були різні, їх добирали до барви плахти. У XVI — середині XVII ст. селянки носили поверх сорочки запаски — прямокутні полотнища із зав’язками зверху, одну одягали спереду, а другу ззаду або тільки спереду [6, с. 44].

У жінок, як і в чоловіків, популярними були теплі хутряні або сукняні безрукавки. Верхнім вбранням слугували довгі сукняні свити. Від чоловічої вони відрізнялися багатшим оздобленням. У селянок побутували короткі куртки (літник, капота). В описах майна згадується юпка. Це також короткополе вбрання з рукавами і складками на спині. Юпку шили з черкесину, китайки, байки. За козацьких часів юпку оздоблювали золотим позументом. Але це могли дозволити собі тільки замолені селянки.

Вбрання дівчат відрізняється від жіночого насиченішим колоритом. Помітною була різниця у головних уборах дівчат і жінок. Дівчата не ховали волосся, жінки обов’язково його закривали. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Носили їх або опущеними на спину, або укладеними вінкоподібно на голові. Звичним щоденним головним убором дівчат, як і в попередні історичні часи, була смуга тканини або вишита стрічка. Її пов’язували так, щоб волосся на тім’ї залишалося відкритим. До начільної пов’язки ззаду прикріплювали стрічки, а над скронями застромляли квіти. У свята дівочий стрій збагачувався вінком квітів. Про це пишуть у своїх подорожніх нотатках Павло Алеппський та Ульріх Вердум. Вінок одягали тільки повнолітні дівчата. Вінок — це і знак цнотливості дівчини, тому збезчещена дівчина, за народними етичними нормами, не мала права його одягати [6, с. 45].

Вбрання XIII — середини XVII ст. розвивалося на основі попередніх давньоукраїнських форм. У ньому й надалі залишалися такі складові, як біла полотняна сорочка, біле полотняне жіноче і чоловіче поясне вбрання, біла свита у селян, плащ-корзно, який у XVI ст. трансформувався у накидку-кирею у знаті, верхня довга сорочка знаті перетворилася на жупан. У цей історичний період, як і в попередні часи, носять верхнє вбрання — кожух, мантію (шуба, делія), взуття — чоботи, постоли.

Особливо багато збереглося традиційних головних уборів (дівоче чільце, жіночі рантух, намітка), чоловічі повстяні і смушеві шапки.

3. Харчування: їжа, начиння, звичаї

У системі культури життєзабезпечення одне з ключових місць належить їжі. Адже це найперша основа і повсякденна життєва потреба людини. Харчування українців, як і інших народів, формувалося залежно від природно-географічних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності. Істотним був і вплив культурних традицій та соціально-історичного оточення.

Здавна в харчуванні українців головну роль відігравали страви із зернових, хліб і хлібні вироби. З різного часу маємо згадки про каші з проса, ячменю, вівса, пшениці, гороху, сочевиці; приблизно з XIII — XIV ст. поширюється також гречка. З цих же круп готували й рідкі юшки, зокрема поширеними були кашоподібні страви з борошна: гречана лемішка, пшенична або житня соломаха, вівсяне толокно, пшоняні малаї. Традиційними були й борошняні страви, що попередньо піддавалися ферментації (бродінню) — вівсяний кисіль (жур), житньо-гречана кваша. Вживалися й такі страви з борошна, як затірка, галушки, вареники, локшина. Хліб у середньовічній Україні випікався переважно з житнього борошна, рідше з ячмінного або з домішками ячменю та вівса, хоча відомий був і білий хліб з пшениці. Здавна пекли з квасного (ферментованого) тіста, але поширені були й прісні коржі. Випікали перепічки, пироги, млинці з різних видів борошна. Випікання хліба з житньої муки було традиційним для українців, натомість народи Західної Європи вживали переважно пшеничний хліб. Хліб і хлібні (борошняні й круп’яні) страви символізували добробут, гостинність, родючість. До хліба ставилися, як до живої істоти і предмета культу, його вважали святим. Випікання хліба було привілеєм жінок, готувала його головна господиня родини [2, с. 134].

В українській кухні багато овочевих страв: насамперед з капусти, буряків, моркви, пастернаку, ріпи. Їх назви згадуються, зокрема, в Литовському статуті 64. Варили капусняк та борщ, який, наприклад, згадується в козацьких думах 65. Капусту й огірки їли свіжими і квасили, гарбузи та інші овочі йшли в начинку для пирогів. Цибуля з’явилася у нас не раніше XIII ст. Багато споживали фруктів і ягід як свіжих, так і сушених та для начинок, квасів, узварів. Навесні в їжу широко йшла зеленина — лобода, кропива тощо.

Істотне місце у раціоні українців займали продукти тваринництва, мисливства, рибальства та бджільництва. Цьому сприяла дворищна система господарства, що переважала в більшості реґіонів України до середини XVI ст. Продукти тваринництва не витісняли традиційних хлібно-борошняних страв, але все ж у давнину вживалися селянами та міщанами у більшій кількості, ніж пізніше.

Готували м’ясні страви з свинини, яловичини, домашньої птиці, дичини, яєць (сало, кров’янка, печене й варене м’ясо). Рибу варили, смажили, солили, в’ялили, особливо важливе місце належало їй у раціоні в період частих тоді постів. Досить широко вживали молочні продукти, в тому числі масло, сири, а також мед. З напоїв були поширені різні кваси, хмільний мед, пиво, а з XVI ст. і горілка. Вино (найдешевше угорське, далі польське, найдорожче — грецька малмазія) вживалося найбагатшими верствами населення [2, с. 136].

При приготуванні овочевих та м’ясних страв, їм, як і хлібним виробам, надавалося значення певних елементів космосу. Адже семіотичний статус речей у період середньовіччя був набагато вищим: предметам матеріальної культури люди надавали знакові функції. Семіотика страв включала значення мікрокосмосу (тіла людини чи тварини) та макрокосмосу: частин Всесвіту, поділу на статі, орієнтації у просторі, ідей багатства й бідності, життя і смерті, побудованих на бінарних опозиціях (сире — варене, чоловіче — жіноче, верх — низ, праве — ліве і т. д.). Особливим було ставлення господині й до вогню, який вважався святим, і обходження з ним обставлялося певними ритуальними правилами й заборонами.

Помітно виявлялися в харчуванні українців особливості природно-географічних зон. Зокрема, в районах Наддніпрянщини та Карпат поширені були продукти вівчарства (баранина, овеча бринза та сир). На Поліссі традиційно велику роль відігравали продукти мисливства, рибальства, бджільництва та збиральництва (гриби, ягоди, яйця диких птахів). У суміжних зі степом районах Наддніпрянщини, Півдня (в тому числі на Запорожжі) та Поділля жителі теж вживали багато продуктів мисливства (зокрема м’ясо впольованих диких коней), бджільництва, рибальства.

На харчуванні простолюддя істотно позначалися зміни соціально-економічних умов проживання. Поширення фільваркової системи та вирубування лісів призвели до зменшення питомої ваги в харчуванні продуктів тваринництва, мисливства та лісового господарства. Це спершу проявилося в Галичині, а згодом, починаючи приблизно з середини XVI ст., тією чи іншою мірою і далі на сході.

Посуд, в якому готували їжу і з якого їли, був керамічним, дерев’яним (горщики, миски, полумиски, ринки, глечики, барильця, коновки, ложки і т. п.). Він був досить простим, але зручним у користуванні і часто оздобленим традиційним орнаментом (ліпним, різьбленим, мальованим), пов’язаним зі світоглядними уявленнями.

Різниця в харчуванні вищих станів і простолюддя спершу була не вельми значною. Представники суспільної верхівки, навіть князі, споживали, в основному, ті самі страви, що й люди нижчих станів, йшлося лише про більшу їхню різноманітність і більшу вишуканість в приготуванні. В раціоні можновладців було більше страв з дичини, інколи навіть м’ясо лебедів, голубів, павичів, яких спеціально розводили. Відмінності полягали також у широкому вживанні дуже дорогих тоді приправ (перець, шафран, імбир, мускат, гвоздика), іноземних ласощів та імпортованих вин, що їх завозили купці. Дуже відрізнявся і посуд заможних верств. Сільське панство й багаті міщани мали срібний столовий посуд: кубки, чарки, рострухани, полумиски, рукомийниці. Проте із середини XVI ст., а в Галичині й Західному Поділлі й раніше, з поширенням західних впливів серед магнатів і шляхти все більше утверджується розкіш у столовому посуді й харчуванні. Зокрема, починає використовуватися посуд, оправлений у золото, прикрашений дорогоцінним камінням, часто фігурних форм, а також порцеляновий, майоліковий посуд, що надходив з далеких країн. Страви все ж великою мірою залишалися традиційними національними, хоча зростала питома вага запозичень, зокрема із західної кухні. Про це можна судити з мемуарів Боплана, який, хоча й описує звичаї польської шляхти, але зазначає, що українська шляхта «наслідує польській». Панський стіл також відзначався тим, що подавалася велика кількість страв, закордонні вина й приправи. Знаковість продуктів, страв і посуду серед маєтних верств все більше пересувається з площини етнічного в напрямі престижності. Це сприяло культурним інноваціям, що взагалі характерно для суспільств з вертикальною соціальною структурою, коли в міжетнічні контакти найшвидше вступають верхні прошарки населення [2, с. 139].

Невипадково елементи розкошу в столовому начинні та нові страви, зокрема приправи та ласощі, поступово проникають також у побут багатих міщан і козацької старшини. Впливи зі Сходу позначалися на харчуванні всіх верств населення. Вважається, наприклад, що вареники й голубці прийшли з Китаю за посередництвом близькосхідних народів. Цілком природно, що татарські страви були відомішими в Україні, ніж далі на захід. Особливо це стосується Запорожжя й Буковини, українських осель Причорномор’я.

Режим харчування середньовічних українців був, мабуть, близьким до зафіксованого пізніше етнографами (сніданок, обід, вечеря, а під час польових робіт і полуденок). У розглядуваний період під впливом церкви дедалі більше утверджуються в побуті пости. Хоч простий люд ще суворо їх не дотримувався (так само як і святкування неділі). Католики дивувалися суворості православних українців, зокрема С. Ф. Кльонович писав:

Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту,

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясом, а їжею тою,

Що її поле дає і невеличкий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають,

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молока, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть.

Отже, у піст молоко збережеться й телятко буяє… [12, с. 80]

Святкова та ритуальна їжа українців відігравала важливу функцію соціального спілкування, несла додаткове символічне навантаження. Найважливішою обрядовою стравою був хліб у різних його видах. Він використовувався на весіллі (коровай та інше печиво), в пологових, поховальних, календарних (новорічних, весняних) обрядах. Під час цих же обрядових дій вживалися каші. Архаїчною ритуальною їжею здавна була кутя, а також поминальний канун (коливо), що готувалися з немолотої пшениці. Хліб та хлібні і круп’яні страви символізували родючість природи, землі, жінки, єднання людей, всесвіт і місце людей у ньому (коровай як втілення ідеї світового дерева), а також реінкарнацію померлих. Яйця у весняних, пологових, весільних обрядах вважалися символом відродження природи та продовження роду. Ритуальну роль відігравали й м’ясні страви, зокрема свинина під час новорічних свят, м’ясо курей як символ плодючості та весілля [12, с. 81].

Святкове трапезування в розглядуваний час носило колективний характер, причому не тільки й не стільки родинний. На святкові бенкети збиралися великі колективи як родичів, так і членів середньовічних громад-корпорацій. Спільні бенкети сприяли згуртованості дворищ, сільських громад, ремісницьких цехів, братств, церковних парафій. Саме під час таких спільних трапез люди усвідомлювали себе членами колективів, з якими в той час пов’язувалася вся їхня життєдіяльність, права, а часто й особиста свобода.

4. Сімейний побут

Важко переоцінити значення для збереження і розвитку культури сім’ї та шлюбних відносин, які є основою для її створення. Адже головна функція сім’ї — народження дітей, а також їхнє виховання, отже — передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь. Тим самим окреслюється роль сім’ї як визначальної ланки у збереженні етносу. З виховною функцією пов’язана й економічна — виведення дітей в люди вимагає спільного мешкання і спільного ведення родинного господарства малою або (в багатьох випадках) складною сім’єю. У середньовічних суспільствах більшу, ніж пізніше, роль відігравала та функція сім’ї, яка полягала у наданні дітям певного статусу: за кожною законною дитиною визнавалися права, привілеї, зобов’язання, шанси на успіх залежно від місця сім’ї у суспільній структурі [2, с. 145].

Середньовічна сім’я була, цілком певно, сім’єю патріархальною. Чоловікові належала вирішальна роль у розв’язанні всіх питань. Натомість порівняно високе суспільне становище жінок-матерів і вдів у середньовіччі деякі дослідники вважають збереженням пережитків матріархату, хоч ця теза і не є остаточно доведеною.

Дуже мало збереглося відомостей про сім’ї XIII — XV ст., порівняно більше — про сім’ї в межах князівського роду і його відгалужень, окремі фрагментарні звістки є про сім’ї бояр і майже нічого про сім’ї селян чи простих містичів. Але можна зробити припущення, що у всіх соціальних сферах вже була поширеною мала сім’я, з нею співіснували складні сім’ї різного типу, зокрема сім’я з трьох поколінь: батько й мати, їхні одружені діти та внуки. Сім’я з трьох поколінь створювала особливо сприятливі умови для засвоєння дітьми досвіду батьків і дідів, — отже, вона стала суттєвим чинником тяглості традицій. Поширеність малих сімей засвідчує те, що, як видно з розмірів більшості хат, в них могло мешкати по шість-сім осіб [2, с. 146].

Великі сім’ї мали більший шанс на успіх своєї економічної діяльності, подолання труднощів повсякденного життя. Невипадково, під владою батька родини до складу сім’ї зараховували також слуг, невільну челядь. Слово «челядь» на Прикарпатті та Закарпатті довго зберігалося на позначення членів родини, а не лише слуг. Слово «отрок» могло означати свою дитину, але також джуру, слугу або навіть невільника. Так само слово «дівка» могло означати як дочку, так і служницю. В цьому, до речі, відбилося те, що діти рано залучалися до продуктивної праці, вони, як і слуги, мусили працювати від молодих років, особливо рано — в найбідніших родинах. Величезна дитяча смертність була однією з причин ранніх шлюбів. Йшлося про те, щоб як можна швидше мати нових членів родини, працівників сімейної трудової спільноти [2, с. 147].

Сімейні обряди були пов’язані з більшістю обрядів, що відображали виробничу і обрядову культуру народу. Відзначення головних свят у сімейному колі особливо підкреслює роль сім’ї як культуротворчого чинника. Зберігши елементи глибокої давнини (серед яких дослідники виділяють також індоєвропейську спадщину), сімейні обряди впродовж століть пристосовувалися до нових умов і звичаїв, репрезентуючи обидва аспекти збереження культури: тяглість і здатність до творчого оновлення.

Окремо слід підкреслити важливість святкування в сімейному колі релігійних свят, що стали особливо близькими людям завдяки включенню до них переосмислених пластів прадавньої обрядовості.

5. Особливості національного побуту в умовах глобалізації

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності [13, с. 195].

Ми стоїмо перед необхідністю осмислення української культури в усій повноті й різнорідності її компонентів – від феноменів буденної свідомості до вищих феноменів духу; в усій здебільше непрямій і прихованій, але неуникненній взаємодії цих компонентів; від оптимізації їхньої взаємодії залежатиме потенціал української культури, а отже – і наше національне майбуття.

Найплідніший шлях до утвердження національної самобутності, можливо, пролягає через універсалізацію власного досвіду, через таку інтерпретацію національного буття, яка зробила б його зрозумілим і важливим для людей усього світу.

Не маргінальна культура, а універсальна – таким має бути наше гасло. Але універсальність  не в абстракції, а в конкретному: в широкому діапазоні національно самобутніх форм вираження, що збагачують багатоманітність людства [15, с. 68].

Сьогодні наукові етнологічні, народознавчі, фольклористичні дослідження потрібні українському суспільству як вагомі чинники збереження його традицій і звичаїв. Також вони є однією із складових державного управління, а саме: економічний розвиток передбачає знання культурного контексту соціально-побутових явищ та урахування етнокультурних інтересів населення країни. У цьому зв’язку головною лишається фундаментальна наукова діяльність, засвідчуючи невід’ємність національної культури від загальноєвропейської та загальносвітової, сприяючи утвердженню України як рівноправного учасника глобальних цивільних процесів [13, c. 196].

За таких умов науковий пошук у галузі народознавства стає формою участі вчених Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України у забезпеченні державотворчих процесів. Інститут є провідною в Україні установою наукових досліджень та етнічної історії українського народу, історії фольклористики та теорії фольклору. Тільки за останні 2 роки здобутком Інституту стало опублікування 40 наукових книг та близько 500 статей. Велику роль у здійсненні завдань, спрямованих на дослідження і розв’язання актуальних проблем у галузі та історії національної духовної культури в умовах глобалізаційних культурних процесів виконує редакційно-виробничий підрозділ Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, який працює над випусками наукових журналів ”Народна творчість та етнографія”, ”Студії мистецтвознавчі”, наукові збірники ”Українське мистецтво: матеріали, дослідження, рецензії”, ”Матеріли до української етнології”. Необхідним є вивчення етнокультурних особливостей регіонів, збереження автентичного матеріалу. Інститут працює і в цьому напрямку: відбулося більше 20 фольклорно-етнографічних експедицій, записано понад 60 касет польових матеріалів. Особливо важливим є те, що матеріали розшифровані і занесені до комп’ютерної бази Українського етнологічного центру [9, с. 355].

Сьогодні Україна може ще собі дозволити спостерігати традиційні звичаї та обряди на острівцях повсякденного життя Карпат, Волині, Поліссі, Поділлі. Але без перебільшення можна говорити, що ми ”останні із могікан”, кому дається можливість закарбувати культурну пам’ять для майбутніх поколінь, так як носії автентичної культури, на жаль, вже ”відходять у вічність”.

Для збереження донесення культурних багатств до прийдешніх поколінь був створений проект ”Моя Україна. Берви”. Цей проект започаткували Громадська організація ”Арт Екзистенція”, Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство ”Арт Велес”, та українсько-британське спільне підприємства ”Комора”. Протягом XX ст. фахівцям-ентузіастам вдалося записати тисячі народних пісень, награвань, творів усної народної творчості, які невід’ємно супроводжують всі народні свята та обряди, і зберігались дотепер в архівах відповідних державних інституцій. Але є ризик втратити цей неоціненний скарб, бо велика частина унікальних фоноархівів самознищується внаслідок осипання магнітних плівок під дією часу. І сьогодні пророблена колосальна робота по збереженню цих безцінних матеріалів. В рамках проекту видано 5 компакт-дисків, кожний з яких містить неповторний матеріал традиційної культури регіонів України [9, с. 357].

Деякі платівки мають мультимедійну частину з науково-пізнавальними текстами, ілюстраціями та фотографіями. У світовій мережі Інтернет створено сторінку автентичного фольклору, яка є доступною інтернет-версією мультимедійних та аудіо CD проекту. Це перше видання проекту. На диску представлено майже всі різновиди української культури: 29 творів унікальних творів у виконанні автентичних фольклорних виконавців з різних регіонів України. Тут можна почути карпатську Великодню, донецьку жниварську, поліську колискову і полтавську весільну. Також заслуговує увагу CD audio ”Над річкою Карайцем” – український традиційний фольклор з Поділля. Сюди ввійшли найхарактерніші зразки традиційної народнопісенної творчості. Тут представлені календарні пісні – найдавніші, що супроводжували обряди, пов’язані з трудовим роком селянина, весільні, ліричні.

Велику науково-дослідну роботу виконує Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у Львові, який є найстаршою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Робота цього закладу особливо пожвавилася після створення у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства НАН України [9, с. 358].

Значну роботу щодо збору, вивчення і збереження пам’яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслав-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.

Окремо зазначимо діяльність харківського етнографа, доцента Харківського політехнічного інституту М.Красикова. Його робота – це зразковий приклад популяризації традиційної культури у несприятливому ”технарському” середовищі. Під його керівництвом багато студентів цього навчального закладу не лише познайомилися з народною культурою у фольклорних експедиціях, але й стали завсідниками фольклористичних заходів, а в подальшому будуть пропагувати традиційні обряди і свята.

Серед найцікавіших та плідних форм залучення учнівської і студентської молоді до збирацької фольклористичної роботи вирізняються байдаркові експедиції, фольклористичні табори та школи традиційного мистецтва. Починаючи з другої половини 80-х років, студентські байдаркові експедиції, що проводилися під керівництвом доцента кафедри музичного фольклору НМАУ Є.Єфремова стали потужним механізмом поповнення рядів фольклористичного руху. З 1999 року ці експедиції стали студентськими, а з утворенням ВАМДФ перетворилися на всеукраїнський захід, у якому брали участь молоді й літні фольклористи, етнографи та любителі фольклору з Києва, Харкова, Донецька, Тернополя, Кіровограда, Львова, Одеси, Сум, Хмельницького. Останні роки байдаркові експедиції відбувалися за фінансової підтримки Міністерства культури і туризму України та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту [9, с. 360].

Починаючи з 1991 року, спочатку Харківською обласною станцією юних туристів, а в останні роки – самовідданою працею одного з лідерів фольклористичного руху Харківщини М.Семенової, відбуваються дитячі фольклорно-етнографічні табори, де діти справляють свято Купала, вчаться записувати фольклор у селах, спілкуються з виконавцями та майстрами.

Плідні дослідження в галузі етнографії здійснюються і поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свитнику (Словаччина). Цінні публікації з українського народознавства з’являються у Польщі, Румунії, Югославії, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.

Проведення наукових конференцій: ”Людина в просторі етнічної культури”, наукова-теоретична конференція ”Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, ”Українська культура в контексті світових глобалізацій них процесів”, ”Мистецтво України: історія, традиція , сучасність” (Штаб-квартира ЮНЕСКО, Париж, Франція), ”Кирило-Мефодіївські конференції” (Одеса) сприяло обміну науковими підходами та концептуальними баченнями проблеми для вироблення оптимальних пропозицій і відповідних рекомендацій органам влади [9, с. 361].

У процесі збереження традиційної культури, фольклору відіграють велику роль і окремі особистості, які зберігають у пам’яті значний репертуар народних пісень, легенд, переказів і вміють майстерно їх донести до аудиторії. Унікальною у цьому відношенні є творчість Ніни Матвієнко, солістки Державного заслуженого народного академічного хору ім. Верьовки, яка вже близько трьох десятиліть є ”візитною карткою” української нації на міжнародній арені. І представлена нею у палаці України програма ”Золотий камінь посіємо” – акція не лише мистецької, але громадянської ваги, нагадування про нашу духовність. Назву ”Золотий камінь посіємо” автори запозичили із записаної на Львівщині старовинної колядки, де власне, ”золотий пісок”, ”золотий камінь” асоціюється з добром, людською теплотою, чуйністю, співчуттям. Створений письменницею Софією Майданською як широке епічне полотно, своєрідний народнопісенний літопис, що веде свій початок з прадавніх часів, продовжує творитися сьогодні. У цій композиції послідовно відбито дух, настрій кожної історичної доби у житті України – язичництво, часи князівства, козаччина, сучасність [9, с. 363].

Вдалою експериментальною формою популяризації фольклору стала постановка в центрі сучасного мистецтва ”Дах” (м. Київ) фольклорної вистави ”В пошуках втраченого часу… Життя” – спільного проекту режисера Вл. Троїцького та фольклористичного ансамблю ”Божичі” (кер. І.Фетисов). Вистава викликала неабиякий інтерес глядачів і преси, здобувши дві театральні премії. Особливістю вистави, окрім залучення народних пісень та обрядів, стало використання в якості драматургічного тексту життєвих історій та розповідей селян, записаних у фольклорних експедиціях.

Величезну роль у збереженні та популяризації традиційних свят та обрядів в Києві, та в цілому України, стало захоплення традиційною культурою лідера рок-групи ”Воплі Відоплясова” Олега Скрипки. Його смілива ідея поєднати в одному культурному просторі реконструктивні фольклористичні гурти та рок-групи, що працюють з українським фольклорним матеріалом (насамперед ”ВВ”, ”Мандри”, ”Карпатіянс”), привернула прихильників цих груп до знайомства з сільським фольклором. З ініціативи Скрипки протягом року в Києві відбувалися ”Вечорниці”, що вилилися у дводенний міжнародний етно-фестиваль ”Країна мрій”, за участю автентичних колективів, фольклористичних ансамблів та гуртів, що працюють в стилі ”world music”. Цьому фестивалю повністю вдалося уникнути проблеми ”зал-сцена”, оскільки виступи фольклорних колективів відбулися у невимушеній обстановці, в діалозі з глядачем.

Свідомо і підсвідомо національна пам’ять дуже чітко прогнозує подальше життя нації. Насамперед це залежить від самоусвідомлення своєї значущості, цінності своїх надбань. Елементи традиційних свят та обрядів нині широко використовуються у роботах професійних та самодіяльних митців, і активно входять у систему сучасної культури. Після 1990 року за рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. В умовах сьогодення накопичується досвід проведення таких масових свят, як Новий рік, Меланки, Водохреща, Проводи зими (Масляна), Івана Купала, обжинки та ін. [1, с. 90]

Як відомо, календарні свята та обряди – це складний фольклорний комплекс, в якому поєднується раціональний досвіт і релігійно-магічні вірування, естетичні та пережиткові звичаї. Календар українського селянина являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою ”побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар. До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні, осінні свята, обряди та звичаї. Свята обов’язково супроводжувалось ритуалами, рядженням і маскуванням, драматичними сценами, господарською і сімейною магією, вшануванням предків, виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні.

Календарним землеробським обрядам притаманні консерватизм, повільні темпи. Вони передаються з покоління в покоління і відмирання відбувається дуже поступово. Звичайно, якщо для цього не використати штучний фактор. Що й відбулося після 1917 року, коли до ворожих соціалізму явищ було віднесено і вся календарна звичаєвість, у результаті було втрачено багато унікальних, неповторних явищ, що звичайно не могло не позначитись на загальній екології української культури, що звичайно й відбулося. Лише наприкінці 50-х років, під час так званої ”хрущовської відлиги”, певного розповсюдження набувають адоптовані до умов ”соціалістичної діяльності” деякі народні календарні звичаї, а також свята і обряди [1, с. 92].

Розглядаючи проблему збереження традиційних свят та обрядів, зрозумілим є звернення до вітчизняного фольклору, у якому знайшли своє відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні й духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, вірування, естетичні ідеали, людські переживання і настрої.

Феномен фольклорної культури у тому, що цей найстарший тип культури зберігся до сьогодні. Зрозуміло, протягом свого історичного ”життя”, ці традиції не були незмінними, а функціонували в динамічному середовищі соціокультурної сфери, по своєму, по-фольклорному, відбиваючи колізії її розвитку і трансформації, і все ж таки фольклор живе і розвивається тільки в руслі традицій, тільки спираючись на досягнення попередніх поколінь [11, с. 355].

”Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале, консервативне, – писав відомий теоретик та історик фольклору Б.Путілов. – Головна ознака традиції – не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку. Традиційність є специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче набуває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають, – це перш за все зсунута і змінена традиція” [8, с. 49].

Сьогодні, на початку ХХІ століття, в умовах глобалізації та стрімкого входження України до цивілізаційного співтовариства європейських держав, у країні зберігаються осередки автентичного функціонування фольклорних народнопісенних та інструментальних традицій. Це показник того, що народні традиції настільки давні і важливі для українського народу, що їх неможливо викорінити за короткий (в загально-історичному контексті) термін.

Необхідно підкреслити, фольклористичний рух в Україні у сьогодення — дуже розгалужене явище. Так, у сучасному музично-етнографічному фольклористичному русі визначилося два напрямки. Перший створюють фахівці фольклористи та етнографи, що професійно досліджують сільську традиційну культуру та намагаються відтворити її у творчих реконструкціях. Другий напрямок створюють любителі народної пісні, танцю, рукоділля, які не займалися науковими дослідженням традицій і для яких відтворення тієї ж пісні чи танцю є не реконструкцією, а власним творчим актом. У результаті, якщо творчий продукт представників першого напрямку ”автентичніший” до першоджерела за формою, то творчий продукт представників другого напрямку – ”автентичніший” до першоджерела за духом (енергією).

За приклад можна взяти тернопільське культурно-просвітницьке товариство ”Вертеп” (голова – Т.Гребеняк, худ. кер. Оксана Гуглевич-Гребеняк). Для учасників цього товариства фольклор є не реконструктивним матеріалом, а основою духовного життя. Так, всі учасники товариства справляють весілля за традиційним обрядом, молода повинна зробити собі весільне вбрання власноруч! Бо лиш в таких випадках можна зрозуміти символічне, духовне значення цієї обрядодії. І вже підростає молоде покоління ”вертеп’ят” [1, с. 96].

У Черкаській області, на основі зимових традиційних свят і обрядів було створено дійство на фольклорній основі під назвою ”Три празника в гості”, об’єднуючи в собі такі свята, як Різдво, Меланки і Василя, Водохреща. Це дійство здійснили зразковий ансамбль танцю ”Барвінок” Канівського РБК, та група викладачів і студентів Канівського училища культури. Особливо значущим є те, що колядки, щедрівки, використанні в цьому дійстві, записані режисером Леонідом Ковалем в селах Тальнівщині, Маньківщині [1, с. 97].

На особливу увагу заслуговують два рівненські фестивалі – “Коляда” та “Древлянські джерела”. Перший з них репрезентує різдвяно-новорічну обрядовість (колядки, щедрівки, вертепні вистави), а другий – молодіжний фольклор, участь у якому бере лише шкільна молодь; обов’язковою умовою “Древлянських джерел” є виконання пісенних форматів, записаних у рідному селі і зі збереженням діалектних особливостей і місцевих одностроїв, крім того у цьому фестивалі беруть участь фольклорні, фольклорно-етнографічні колективи з України, Росії, Польщі, Словенії, Македонії, Болгарії, Індії. Саме це сприяє пошуковій роботі, збереженню й успадкуванню регіональної своєрідності підростаючим поколінням. Окрім того рівненчани відновили вже призабутий всеукраїнський огляд-конкурс “Котилася торба з великого горба”, тобто традиційні дитячі ігри та розваги – лічилки, забавлянки, колективні обряди зустрічі весни і прилітних птахів, що обов’язково супроводжуються наспіванками [1, с. 101].

Дуже якісний, справді фольклорний, проводиться в Києві фестиваль концертного типу ”Київська Русь” (під художньою опікою Голови громадської організації Арт Екзистенція Тараса Грималюка, Президент фестивалю – Володимир Бондаренко) [1, с. 101].

Упродовж останніх років систематично проводяться регіональні зустрічі ”Музичні майстерні”, метою яких є популяризація української народної музичної культури серед молоді, творче спілкування й передача виконавської інструментальної традиції, яка ще збереглася в окремих осередках. Пісенний фольклор українців є також своєрідним художнім арсеналом міжнародних мистецьких подій – ”Більські художні зустрічі”, ”Музичні діалоги над Бугом”, фольклорні зустрічі ”З сільського подвір’я” та фестивалі української культури ”Пудляська осень”.

Серед регіональних фестивалів цікавістю концепції відзначається харківський дитячий фестиваль-конкурс традиційної народної культури ”Кроковеє коло”, що проводиться за ініціативи ”Спілки етнологів та фольклористів м. Харкова” (утв. в 1999 р., Голова Н. Олійник) [1, с. 103].

Традиційними стали огляди-конкурси “Софіївські зорі”. В них бере участь лише студентська молодь. Завдяки відомому режисерові Володимирі Вовкуну ці фестини для студентів сільгоспвузів є особливо корисними, оскільки прилучають їх до народної пісенної культури, яким доведеться працювати у сільській місцевості.

Автентика і непрофесійне кобзарське та лірницьке музикування, відображається у вельми популярному до недавнього часу слобожанському фестивалі “Покуть” у Харкові. Завдяки цьому заходу було виявлено чимало талановитих виконавців, а репертуар поповнився новими записами народного мелосу.

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовічний шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв’язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами, або ставали пережитками і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Але в народній пам’яті тісно зберігалися і оберігалися найцінніші надбання фольклору, все те, що було зв’язане з життям, обрядовими і звичаєвими традиціями. У різних місцевостях етнічної території України не однаковою мірою поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так, на Західноукраїнських землях і на Поліссі особливо добре збереглися обрядові та баладні народні пісні, у Карпатах і Закарпатті – казки, легенди, коломийки [9, с. 368].

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним. Ідеться насамперед про конкурентоспроможність української культури, її здатність давати тон інтелектуальному і духовному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу.

Серед багатьох передумов досягнення такого стану можна назвати: освоєння суспільством своєї культурної спадщини; подолання культурних стереотипів і заохочення новаторських тенденцій; активна культурна політика держави на основі наукової концепції національної культури; інтенсивна розбудова інфраструктури культури; охоплення всієї сфери української культури сучасними інформаційними і комунікаційними системами; законодавче стимулювання приватних ініціатив і внесків в українську культуру; активний вихід у світове культурне життя, відкритість до нього за умов адекватного функціонування «імунної системи» власної культури; нарешті – робота в режимі глибокої і мобілізуючої національної і культурної самокритики [10, с. 367].

Висновки

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповняючи його своєрідними ритуалами, обрядами. Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: ”Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ в сучасному, а і його історичному минулому… Звичаї, як і мова виробилися протягом усього життя і розвитку кожного народу…” [6, с. 341].

Незважаючи на певні регіональні особливості, усна словесність українського народу здавен розвивалася на спільній загальнонаціональній основі. Головним чинниками цієї спільності є мовна і загальнокультурна єдність українського народу, його національна ментальність. Спільність фольклорної традиції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами у системі органічного загальнонаціонального культурного кровообігу посилюється в процесі формуванні української нації, консолідації українського народу [5, с. 96].

За нинішніх умов глобалізації та загроз нівеляції навіть могутні культури вдаються до різних форм самозахисту. Тим більше Україні потрібна продумана система заохочення й підтримки української національної продукції у всіх сферах культури, розумний протекціонізм, який не порушував би інтересів людей інших національностей. Таке ж заохочення мають діставати і культури малих національних груп, що живуть на території України: греків, болгар, молдаван, вірмен, угорців та інших, кримсько-татарського народу.

Водночас ми не можемо ігнорувати варіант подвійної, або динамічної, гнучкої культурної самоідентифікації. Вона має чималу історичну традицію і властива частині висококваліфікованої наукової та мистецької інтелігенції, яка робила і робить значний внесок в інтелектуальний і культурний потенціал України. Звичайно, можна говорити про різної міри асиметрії в цій подвійній самоідентифікації, але в динаміці історичного розвитку вони можуть піддаватися й самокоригуванню. Йдеться не про те, щоб звужувалася сфера їхньої контактності з російською культурою, а щоб розширювалася сфера контактності з українською. І дуже важливо, щоб цьому не перешкоджали тенденції до «етнічної чистоти» культури. Хоч їх і можна зрозуміти як форму самозахисту послабленого національного організму, але насправді такі «ліки» можуть тільки ще більше його послабити [7, с. 278].

Список використаних джерел

1. Вертій О. І. Народні джерела національної самобутності. Монографія. — Суми: Собор, 2007. — 447, с.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис /Олекса Воропай; авт.пеpедм. Сергій Білокінь; Післямова С.Білокінь. — К. : Оберіг, 1993. — 589, с.
3. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1996. – 388 с.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1999. — С. 262
5. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. -200, с.
6. Зберігаючи українську самобутність / За ред. В. Б. Євтуха. — К., 1992. – 186 с.
7. Ільїн В. В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. — К.: Альтерпрес, 2002 — Ч.1: Історія розвитку філософської думки. — 463 с.
8. Кононенко Л. Самобутність і незалежність через спілкування // Політика і час. — 2001. — № 2. —  С. 48-52
9. Макарчук С. А. Етнічна історія України: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 471, с.
10. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
11. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
12. Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії / За ред. Ю. Ю. Кондуфора. — К., 1990. – 314 с.
13. Філософія /Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Підручник. — Київ: Академвидав, 2007. – 484 с.
14. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Вікар, 2006. — 455 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Либідь, 2002. — 405, с.