Вступ

Дослідження сутності та специфіки моралі має свою історію і здійснюється у декількох напрямках. Увага дослідників зосереджується на феномені моральності та на сутнісних рисах моралі. Однак, як зазначає О. Дробницький, у сучасній західній науці, наприклад, в метаетиці логічного позитивізму та лінгвістичного аналізу, «питання щодо того, які загалом норми і цінності діють у суспільстві та які функції вони виконують, зовсім не ставиться».

Іншу тенденцію відображають ті напрямки, що зорієнтовані на антисцієнтистську традицію, як, наприклад, екзистенціалізм. Моральність вони розглядають як іманентну людському буттю. Тому вважається, що її неможливо в принципі визначити. Адже проблема моральності тлумачиться як онтологічна, Тобто в контексті питання про буття чи небуття людини, та що таке людина загалом. Так, Гайдеґґер, у поділі духовного досвіду на «етику», «логіку» та «фізику» вбачає явище втрати цілісності свідомості. На тих же позиціях стоять Г. Марсель та К. Ясперс. Розглядаючи мораль як універсальну цінність, вони перебувають у певній опозиції до спроб виокремлення моральності в сферу спеціально теоретичного аналізу.

У дослідженні сутності моралі виділяються два різних підходи до розв´язання проблеми. Один пов´язаний з виведенням природи моралі з якоїсь єдиної субстанційної основи. Другий — з пошуком та обґрунтуванням властивих саме їй рис шляхом уникання процедури редукування їх до універсально-філософських постулатів.

1. Особливості моралі традиційного суспільства

Сутність моралі виявляється у відношенні. Воно утверджує специфічно людську творчу здатність: здатність моральнісної взаємодії зі світом; суспільність людини визначаєтьсянебайдужістю, що опредметнюється в мисленні та практичному формуванні дійсності. Якісна визначеність названого процесу найяскравіше втілена в творенні специфічно людського простору життєвості. Предметне формування, прообрази якого відсутні в природі, відображає своєрідність людських потреб. За створеною людьми «другою природою» стоїть світ специфічно людських творчих взаємодій. Природа їх моральнісна.

Справді, навчившись регулювати стосунки в спільноті шляхом дозволів і заборон, людина підпорядкувала життєво-біологічну енергетику духовній. Остання виражена у здатності утримувати в своєму інтересі інтерес інших, виходячи з потреби в іншій людині. Інша є необхідне для духу джерело його живлення. Суттєвість інтересу визначає безумовність дотримання зв´язків. Саме такий сенс має злагоджене поєднання зусиль для творення фізично та психічно сприятливих умов виживання. Переваги, що їх дає спільне виживання, витискають у глибинні шари психіки тваринні інстинкти. Натомість приходить розуміння іншого як умови власного життя, а отже, свідоме уникання незлагоди. Тобто, у діяльності творення життя (практичного) людина творить духовність життя: вчиться діяти як свідомий суб´єкт вибору. Вона пригнічує в собі вибухи дратівливості, неприязні до інших тощо. Це специфічно людська діяльнісназдатність[3, с. 127].

Уникання вчинків зі страху їх можливих негативних наслідків як переведення їх в іншу якість: у свідоме творення стосунків приязні — явище творення людяності життя.

Це стосунки, в яких наявна міра людського відношення. Бути людиною і означає діяти по-людськи, тобто згідно з міркою людяності. Останнє покладає в собі єдність особливого та всезагального. В діяльності творення духовних зв´язків цей принцип конкретизується в діалектиці «Я» і «не-Я». Інша людина за родовою ознакою — така сама, як і Я. Ми з нею сутнісно споріднені. Однак вона одночасно є певне відмінне від мене — інше Я. Вона цінна для мене саме цією «іншістю», завдяки якій моє Я може поглиблювати та удосконалювати себе, зростати в своєму Я, відсвічуючи безліччю інших Я. Несучи в собі світ інших, суб´єкт моральнісної діяльності вчиться розуміти інших. Пройшовши через почування суб´єкта, чужий досвід трансформується в особистісний, збагачується світом індивідуального Я-буття. Інакше кажучи, поза творенням досвіду стосунків у моральних взаємодіях самі стосунки — їх якісна визначеність — стають неможливі. Лише вбираючи досвід людського відношення, утверджуючи його як реальність власного життя, людина визначається як людина.

Отже, суспільність людини найбільше відображається в моральній діяльності — у безпосередньому способі освоєння суспільного життя. Суспільність як наслідок специфічно людської життєвості складається в ній і реальністю своєю виявляється в суб´єктах життєвості у формі постійних духовних та духовно-практичних взаємодій. О. Фортова, визначаючи суть специфічно моральнісної діяльності, пише: «Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини, дає право розглядати цю діяльність як процес, в якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини». Навіть тоді, коли моральність втрачає виражену людяність взаємодій, стосунки не втрачають своєї сутності: творення специфічно людського життя. Відхід від ідеалу моральності засвідчує лише, що моральність перейшла в свою протилежність — аморалізм. У такому разі стосунки утримуються не доброю волею, не внутрішньою потребою, а зовнішніми регулятивами, що «працюють» на збереження суспільності життя (хоча б у відчуженій формі). Скажімо, право не удосконалює стосунки, а лише коригує їх, зберігаючи усталені засади суспільності. Удосконалення їх здійснюється в діяльності відношення, де метою є інша людина. Творення взаємодій, що утверджують у людині її людські якості як вищу цінність у прямих, невідчужених формах, — це і є моральна діяльність у формі творчості. В ній інша людина набуває сенсу мети і разом з тим є засобом (у духовно-творчому, а не практично-корисливому значенні поняття «засіб»). Неінституціональний характер моралі засвідчує її сутність: живого процесу творення людяності в кожному з моментів взаємодії людини зі світом [1, c. 62-63].

2. Естетичне чуття

У чуттєвій природі людини естетичному чуттю належить особливе місце, адже це найскладніше чуття, спираючись на яке людина орієнтується у світі прекрасного і потворного. Проте людство в цілому і кожна конкретна людина проходять складний і тривалий шлях, перш ніж навчаться стирати випадкові риси і бачити те, що дає змогу впевнено сказати: світ прекрасний.

Проте людство в цілому і кожна конкретна людина проходять складний і тривалий шлях, перш ніж навчаться стирати випадкові риси і бачити те, що дає змогу впевнено сказати: світ прекрасний.

Як же навчитися орієнтуватися у складному світі, що оточує нас? Значну допомогу в цьому людині надають її чуття, які можна поділити на дві великі групи:

1. Зовнішні чуття:

• зір;
• слух;
• дотик;
• смак;
• нюх.

2. Внутрішні чуття:

• любов;
• колективізм;
• ненависть;
• дружба;
• відданість.

Естетичне чуття – це складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів. Зовнішні чуття – зір, слух, дотик, смак, нюх – мають не однакове значення в житті людини. В процесі історичного розвитку «олюднюються» передусім чуття зору, слуху, дотику, а в чутті смаку і нюху переважає фізіологічний рівень.

Чуттями зору і слуху володіє і тварина. Проте при однаковій анатомічній будові ока, вуха у людини і високорозвиненої тварини їхня здатність бачити й чути суттєво відрізняється: тварина володіє зором, але око, яке вміє насолоджуватися красою, має лише людина. Слух також властивий тваринам, але музичний слух має лише людина.

Формування зовнішніх чуттів – це результат тривалої біологічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духовних чуттів – результат всієї соціальної історії людства. Тільки завдяки різноманітним формам діяльності розвиваються «музичне» вухо, око, що відчуває форму краси, тобто «такі чуття, які здатні до людської насолоди».

Аналізуючи роль і значення зовнішніх чуттів у становленні естетичного чуття, ми розглядаємо можливості людського ока як безпосередній шлях до сприймання кольору, вухо – звуку, а дотик – опанування формою. Органічна єдність «ока – кольору», «вуха – звуку», «дотику – форми» створює, на нашу думку, перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття. Пізніше на перший рівень «нашаровуються» більш складні рівні, зміст яких пов’язаний з виявом внутрішніх чуттів людини, що розкривають її морально-етичний світ, рівень «олюдненості».

Слід зазначити, що всебічного вивчення потребує передусім саме перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття, адже повноцінне володіння культурою кольору, звуку чи форми обумовлює подальше повноцінне сприймання і переживання мистецького твору.

Звук і дотик так само, як і колір, виступаючи компонентами «елементарного» рівня естетичного чуття, також мають досвід теоретичного осмислення, історичну динаміку розвитку і специфіку втілення в мистецтві музики і скульптури.

Слід наголосити, що здатність активно сприймати навколишній світ у формах розвиненої чуттєвості в людині не закладена природою – природа закладає в людині лише органи чуттів. Така здатність є результатом культурно-історичного розвитку. Форми споглядання і уявлень не тільки не визначаються анатомо-фізіологічними особливостями органів сприймання, а, навпаки, задаються їм ззовні різними формами діяльності та різноманітністю цих форм.

Вроджений і соціальний рівні зовнішніх чуттів сприяють тому, що естетичне чуття стає повноцінним. При розгляді зазначеної проблеми доцільно звернутися до досвіду формування уявлень про колір і звук у сліпих та глухих дітей. Наукою зібрано значний матеріал щодо виховання і формування чуттєвої природи сліпо- та глухонароджених дітей.

Знання специфіки світосприймання людей, які позбавлені можливості повноцінно чути і бачити, дає змогу повніше відчути роль і значення зовнішніх чуттів – великого дару природи. Удосконалювати і розвивати їх повинна вже сама людина, і якою мірою вона опанує це, такою мірою перед нею відкриється світ чуттєвої насолоди, доступний лише людській істоті.

Як уже зазначалося, внутрішні чуття людини – це чуття морально-етичні: любов, ненависть, колективізм, відданість, дружба тощо. Вони є свідченням певного рівня культури людини. Слід наголосити, що естетичне чуття не існує як окремий, відірваний від особистості феномен, а є наслідком її комплексного розвитку, свідченням високого рівня «олюдненості».

Одночасне залучення двох зовнішніх чуттів значно ускладнює емоційну реакцію, стимулює пошук нових творчих рішень. Роль стимуляторів внутрішніх чуттів у цьому разі виконують видатні композитори, музична спадщина яких активно впливає на дитячу уяву. Композитор і створений ним твір, що став надбанням культури, набув загальнолюдського визнання, визначають моральнісний рівень ставлення конкретної дитини до власної творчості.

Естетичне чуття як наслідок складної попередньої чуттєвої роботи здатне пробуджувати фантазію, викликати до життя образи дитячої уяви. Водночас у дити­ни необхідно виховувати і глибоке розуміння того, що кожний вид мистецтва, роботу в якому стимулюють людські чуття, – це передусім складна професія, яка потребує глибоких знань, професійної культури, багаторічного удосконалення майстерності.

Отже, ми з´ясували, що естетична свідомість має формуючу здатність і одночасно постає наслідком формування духовного досвіду небайдужого ставлення людини до світу як певної цілісності. Взаємодія сприймання, уяви, пам´яті, почуттів, розсудку така, що вони є цілісною духовною структурою, де особливе місце посідає естетичне почуття. Естетичне почуття — це безпосереднє емоційне переживання людиною здатності ставлення до виразних проявів дійсності та закріплення цієї здатності у різних видах естетичної діяльності. Наголосимо, що буття в небайдужому ставленні почуттів до світу — це психічна реальність; буття в осмисленні переживання як духовного феномену — це естетична реальність. Почуття як предмет дослідження актуальне, по-перше, з огляду його можливостей відображати світ своїм відношенням до нього; по-друге, своєю здатністю організувати духовні структури в цілісність; по-третє, впливати на якісну результативність духовно-творчого пошуку [7, c. 142].

Біля витоків естетичних почуттів знаходиться діяльність опредметнення, тобто здатність формуючого відношення до світу. З категорією опредметнення пов´язана естетична здатність перетворення емоцій на почуття. Це «випереджаючі» образи, завдяки яким людина бачить об´єкти своєї естетичної потреби як мету діяльності. Запорукою такої здатності є образне мислення. Воно організоване світом, який визначився почуттями як предмет формуючого інтересу. Це ідеальна чи реальна предметність, що постає «матеріалом» формуючої здатності й одночасно активним організуючим началом свідомості. Тобто, свідомість є дійсною саме у формуванні — наданні чуттєво осяжних способів буття явищам через формування їх образу. По суті, це предметно визначений образ небайдужості.

Естетичні почуття — складна духовна структура. її зміст утворюють, з одного боку, об´єктивні якості предмета небайдужості, а з іншого — пам´ять про емоційні стани, викликані об´єктом. Пам´ять почуттів та формуюча здатність інтелекту зберігають цілісний образ предмета, навіть якщо він актуально не задіяний у процес відношення «тут» і «тепер». Досить якоїсь віддаленої асоціації, щоб збудити почуття і змусити уяву та пам´ять формувати предмет небайдужості. Так, згадка про милу, рідну людину вмить включає «механізм» пам´яті, уяву, емоції на відтворення її образу. Останній означує не лише фізичні характеристики, але стиль поведінки, особливості характеру, манеру спілкування, специфіку суджень про світ тощо. Тобто образ постає цілісністю, сповненою внутрішньої життєвості.

Роль почуттів у структурі естетичної свідомості визначається тим, що вони активізують процес взаємодії людини зі світом, вибираючи з нього предмети небайдужості й концентруючи інші духовні здатності на вирізнення якостей об´єкта для «живлення» ними. Досвід сприймання об´єктів та досвід рефлексії над ними щоразу поглиблюються при наступних сприйняттях. Розум «пояснює» почуттям причини їх небайдужості до об´єкта. Місце естетичного почуття в духовному досвіді людства вдало визначив Б. Спіноза: «Ясним… пізнанням ми називаємо те, що випливає не з розумного переконання, але з почуття і насолоди самими речами, і це пізнання значно перевершує інші» [4, с. 72]. При цьому діють загальні закономірності інтелектуально-формуючого відношення, оскільки, згідно з Г. Гегелем, те, що характерне для пізнаючого духу, характерне і для переживаючого духу.

Реальність, що сформована духом, визначена ним у кожному своєму виявленні. Наша свідомість і наші почуття формують об´єкт. Природа почуттів суспільна і водночас в естетичному — індивідуалізована. Ми формуємо природу не лише у предметно-практичній діяльності, а й у небайдужому ставленні до неї (в тому числі до власної природи). Ціннісний вимір духовного досвіду, що виявляється у названому процесі, визначається його духовно-формуючими можливостями. У науці типовим є обмін ідеями як спосіб розвитку й удосконалення інтелекту. В естетично-художньому формуванні — обмін почуттями. Це спосіб їх об´єктивації та віднайдення закономірного в них. Закономірне у виявленні людського ставлення до світу в формах, що об´єктивують і продукують такий досвід як досконалий, — джерело духовного розвитку людства, суспільства, особистості. Це здатність естетичного почуття. Воно живиться образами (формами) дійсності в їх доцільній у собі життєвості й в адекватних реакціях на них відображає сформованість духовних структур людини: їх організацію досконалістю форм дійсності. Процес має взаємозумовлений характер: людина формує світ, укладаючи його в образи, а ті, у свою чергу, формують свідомість і почуття, упорядковуючи їх, організуючи естетичною мірою [3, c. 87].

Важливо наголосити, що формуючим предметом для почуттів постають не лише гармонійні об´єкти. Вони виявляють свої можливості у наданні образу стихійним, дисгармонійним об´єктам. Переживаючи їх дисгармонійність, часом відразливу, естетичні почуття зберігають дистанцію щодо них, не піддаються руйнівному впливу дисгармонії. Водночас у почуттях закріплюється внутрішньо несприйнятний образ відразливого явища, тобто пережите спілкування з дисгармонійним, потворним народжує ефект очищення (катарсис) з тим, щоб уникати в реальності творення ситуацій відносин, які б навіть віддалено нагадували потворне. Почуття прагнуть не лише уникати спілкування з потворним, а й утримувати його образ як застереження, щоб у жодний спосіб не продукувати його самим. Тому естетичне переживання — це обмін досвідом почуттів, що об´єктивовані в предметному формуванні й «кличуть» емоційно-інтелектуальні структури особи до активної взаємодії з ними на гармонійних засадах. Що ж у реальності є предметом почуттів? Особливістю естетичних почуттів є те, що первинною для них є олюднена дійсність, сформована у виразні, чуттєві образи, що і постають для свідомості справжньою реальністю. Тобто, ми переживаємо не предметність світу як таку, а її образ, сформований культурою, і такий, що у своїх якостях визначений культурою. (Кожен з досвіду знає, що предмет, з яким ми стикаємося вперше й образу якого ми не мали в досвіді, викликає у нас, залежно від його проявів, або страх, або цікавість. Естетичне переживання стає можливим лише внаслідок пізнання його якостей та відношення їх до нас. Те, що лякає, усуває свободу творчих взаємодій, а отже, перешкоджає творенню естетичного відношення).

Дійсність, об´єктивована в образах, є єдністю якостей об´єктів та досвіду небайдужого ставлення до них. Тому естетичні почуття поєднують у собі зміст реальності, а це є не що інше, як уособлення духовного досвіду людства, та досвід особистісних взаємодій, що здатні прирощувати цей зміст. Як уже зазначалося, предметний світ постає завдяки культурі символічною реальністю. Почуття організуються саме нею, адже історично вони формувалися, живлячись архетипними образами-символами, що поставали предметом всезагальної небайдужості. Поглиблення досвіду почуттів пов´язується в історії культури з виходом досвіду символізації світу в конкретних спільнотах на рівень універсалізації символів, тобто всезагального (вселюдського) у досвіді реагування [8, с. 29—30].

Висновки

Історично становлення формуючого відношення до світу переводило стосунки з ним у сферу реагування на нього як «матерію» реалізації формуючих умінь. Останнє визначало інші канали зв´язку емоцій з діяльністю мозкових структур та інший тип цих зв´язків: предметом реагування постає те, що цікаве як «матеріал» творення його образу. Такий підхід зумовлює випереджаючий характер чуттєво-образного формування порівняно з практичним формуванням. Відповідно активно прискорюється інтелектуалізація мозкових структур та емоційної сфери, задіяної в цьому процесі. Сукупність їх діяльності постає явищем духовним. Формуюча потреба для свого задоволення зумовлює також удосконалення органів сприймання (зір, слух). К. Маркс характеризує цей процес таким чином: «Око стало людським оком, так само, як його об´єкт став суспільним людським об´єктом, створеним людиною для людини. Тому почуття безпосередньо у своїй практиці постали теоретиками… Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з´являється розмаїття суб´єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, око, яке відчуває красу форм…» Відповідно відбувається вдосконалення сприймаючої та формуючої здатності почуттів й інтелекту (кольори, пропорційні відношення, звуки, пам´ять, уява, фантазія тощо).

Щодо цінності почуттів у розвитку знань та умінь важливо наголосити, що вони стали підставою для логічних узагальнень і рефлексії над властивою людині переживаючою здатністю. Рушієм поставала не лише потреба пізнання як така, а й потреба почуттів організуватися наданими явищам якостями. В гармонійній організації духовних структур людини величезне значення мало творення всезагальних об´єктів переживаючого відношення. Упродовж тривалої історії людства домінування почуттів над інтелектом зумовлене не лише наданою предметам небайдужості чуттєво осяжною виразністю форм, а й взаємною зумовлюваністю ставлення до них (спорідненість реагування на предмет утверджувала переживання як формуючу силу світу). К. Юнг характеризує його як феномен «колективного безсвідомого» і вважає його «вихідним» етапом у розвитку індивідуальної здатності почуттів до виявлення їх неповторного багатства. При цьому індивідуалізація почуттів оперта на сталість досвіду реагування психіки на архетипні образи як на свою передумову.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
2. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
3. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.
4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.
6. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
7. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.
8. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
9. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.