Вступ

Актуальність теми. В умовах глобалізації світової економіки глобалізується і конкуренція підприємств-товаровиробників. Практично, це завжди конкуренція з відомими світовими виробниками. Сьогодні не можна розраховувати на те, що знайдеться ринок, недоступний для світових виробників, тому проблема забезпечення конкурентоспроможності власної продукції потребуватиме постійних рішучих дій для свого вирішення.

Проблема підвищення конкурентоспроможності стосується практично всіх сторін життя суспільства. У розвинутих країнах, наприклад, вона постійно перебуває в центрі уваги державних діячів і ділових кіл. Загострення конкурентної боротьби за збут продукції змушує країни постійно шукати нові можливості й резерви для збуту своєї продукції, удосконалювати технологію з метою створення якісних товарів.

На сьогоднішній день у структурі національної економіки більше половини (54,2 %) займають висококонцентровані, олігопольні ринки [1, с.14]. Такий розподіл є звичним явищем для розвинутих країн світу і відповідає сучасним тенденціям розвитку світового господарства. Адже глобалізація економіки, що проявляється у стиранні кордонів між національними економіками, посиленні міжнародної конкуренції, ставить нові, завищені вимоги до більшості суб’єктів господарювання. Наприклад, це стосується    активізації    інноваційних    процесів    на    підприємствах, впровадження результатів наукових розробок у виробництво, що потребує концентрації капітальних, людських та інших ресурсів.

Дослідженнями проблем конкурентоспроможності та конкурентних переваг підприємства займалися такі вчені як Т.Б. Харченко, В. Шкардун, Г.Р. Чупик, І. Коломієць, А.В. Войчак, Р.В. Камишніков та інші.

Олігополістичний ринок складається з невеликого числа продавців, дуже чуттєвих до політики ціноутворення і маркетингових стратегій один одного. Товари можуть бути схожими (сталь, алюміній), а можуть бути і несхожими (автомобілі, комп’ютери). Невелика кількість продавців вважає, що новим претендентам важко проникнути на цей ринок. Кожен продавець чуйно реагує на стратегію і дії конкурентів. Якщо якась сталеливарна компанія знизить свої ціни на 10%, покупці швидко переключаться на цього постачальника. Іншим виробникам стали доведеться реагувати або теж зниженням цін, або пропозицією більшого чи числа обсягу послуг. Олігополіст ніколи не випробує впевненості, що може домогтися якогось довгострокового результату за рахунок зниження цін. З іншого боку, якщо олігополіст підвищить ціни, конкуренти можуть не піти його прикладу. І тоді йому доведеться або повертатися до колишніх цін, або ризикувати втратою клієнтури на користь конкурентів.

Олігополія — це ринкова структура, при якій в реалізації якого-небудь товару домінує  небагато продавців, а поява нових продавців ускладнено чи неможливо. Товар, реалізований олігополістичними фірмами, може бути і  диференційованим і стандартизованим.

У багатьох випадках олігополії захищені бар’єрами для входу на ринок, схожими з тими, котрі  існують для монопольних фірм. Природна олігополія має місце  коли кілька фірм можуть поставляти продукцію для всього ринку при більш низьких довгострокових витратах, чим були б у багатьох фірм.

Мета роботи – дослідити сучасний стан та особливості конкурентної боротьби на олігополістичному ринку диференційних благ.

Об’єктом роботи є олігополістичний ринок та особливості його функціонування.

Предметом роботи виступають особливості конкурентної боротьби на олігополістичному ринку диференційних благ.

Розділ 1. Особливості конкурентної боротьби на олігополістичному ринку диференційних благ.

1. 1. Види конкурентної боротьби і її закономірності

Конкурентоспроможність — це зумовлене економічними, соціальними та політичними чинниками становище країни або окремого товаровиробника на внутрішньому та зовнішньому ринках. На нашу думку, конкурентоспроможність — це така позиція підприємства, яка дає змогу йому виграти змагання між підприємцями, яке виявляється на ринку товарів та послуг.

Економічна конкуренція є одним з регуляторів пропорцій суспільного виробництва, що стимулює його ефективність, фактором утворення середньої норми прибутку, формування ринкової вартості товару, диференціації товаровиробників за доходами, реалізації матеріального інтересу товаровиробників.

Становлення і утвердження здорової економічної конкуренції в нашому суспільстві — питання не одного року. Серед умов, за яких можливе відтворення ринково-конкурентного середовища, слід зазначити повернення суспільного виробництва до реалій багатоукладної економіки, роздержавлення її і демонополізацію; здійснення земельної реформи; ліквідацію міністерсько-відомчої структури управління виробництвом, яка неспроможна забезпечити перехід до нових форм господарювання; створення ринкової інфраструктури; наявність стимулів до творчої, продуктивної праці; зростання ролі органів місцевого самоврядування у формуванні ринкових відносин; законодавче забезпечення конкуренції як способу ведення ринкового господарства.

Конкуренція являє собою відносини між товаровиробниками з приводу одержання максимальних прибутків на основі розумного ризику та підприємливості.

Конкуренція генерує дійові стимули для того, щоб господарюючий суб’єкт не заспокоювався на досягнутому; відкриває реальні можливості для вільного вибору господарського маневру для всіх учасників економічних відносин; культивує саме ринковий компонент практичних навичок та знань.

Глибинне коріння економічної конкуренції як механізму ринкової рівноваги має свій початок в матеріальних потребах та інтересах людини. Переплітаючись і стикаючись, економічні інтереси висвічують усю гамму економічних відносин і механізм, що їх збалансовує, — ринок. Саме в ринково-конкурентному середовищі економічні інтереси формують і ринкову складову суспільної необхідності.

Відомо, що виробничі відносини формуються завдяки і через економічні інтереси. Ці останні є спонукальною силою для ефективного господарювання. Якщо господарська система функціонує в конкурентно-ринковому середовищі, то вона є формою реалізації виробничих відносин. Якщо ж на практиці економічні відносини в основній виробничо-господарській ланці знецінені, то це є найпереконливішим свідченням штучно підтримувати життєздатності пануючої системи управління й господарювання. Саме тому основним видом наших втрат у суспільному виробництві є нереалізовані можливості.

Конкуренція як засіб успішного функціонування ринкової економіки в усіх своїх конкретних проявах спирається на об’єктивні процеси й закономірності, не вступає в суперечності з основними тенденціями прогресу продуктивних сил. Наприклад, об’єктивною необхідністю, що на практиці виступає як наслідок економічної конкуренції товаровиробників, є постійне прискорення процесів оновлення виробництва й продукції. Отже, конкуренція диктує жорстку технологічну дисципліну, вимагає високої якості виробів, сучасного дизайну, здатності передбачати перспективні потреби, а не лише торгувати тим, що виробляється і поки що знаходить попит.

Конкуренція забезпечує безвідповідальність і передбачає постійне прагнення бути попереду, досягати успіхів. Ринок переважно шляхом самоорганізації й дійового зворотного зв’язку перманентне підштовхує розвиток суспільного виробництва через персоніфікованих суб’єктів його, наближаючи плани до реальності, ринкові механізми гарантують також, що будь-який продукт буде виготовлений людьми, які вміють робити його якнайкраще і з найменшими витратами.

Усталені звички і традиції у виробничій сфері змінюються лише у тому випадку, якщо меншість, що є носієм бажання й здатності не зупинятись на досягнутому, експериментувати, рухатись уперед, зуміє вказати перспективу й шляхи досягнення її більшості трудівників, спонукає їх іти за собою. Лише через тактику малих, але цілком конкретних і усвідомлених іншими перемог виховується смак економічної конкуренції, зумовлюється її подальший розвиток.

У своєму розвитку конкуренція пройшла певний шлях удосконалення від простих до складніших форм. Конкуренція як явище була властива рабовласницькій, феодальній і навіть первіснообщинній епосі, її зародження й виникнення історично відносяться до простого товарного виробництва Конкуренція між простими товаровиробниками(ремісниками, селянами) орієнтується на суспільну (ринкову) вартість товару. Ті з них, які витрачають на одиницю продукції більше праці порівняно з суспільне необхідними, в конкурентному суперництві втрачають свої позиції й не мають успіху.

Визначають три рівні суб’єктів конкурентної боротьби:

• мікрорівень (певні види продукції підприємства);
• мезорівень (галузі, корпоративні об’єднання підприємств та організації конгломеративного рівня);
• макрорівень (народногосподарські комплекси).

Конкурентоспроможність у широкому розумінні — це здатність певного об’єкта перемагати в конкурентній боротьбі.

У вузькому значенні слова, конкурентоспроможність:

• товару (послуги) — це здатність товару (послуги) завдяки його властивостям, які є перевагами порівняно з аналогічними властивостями інших товарів (послуг), перемагати у ринковій боротьбі;
• підприємства — це потенційна змога досягати конкурентних переваг підприємством у суперництві з іншими суб’єктами господарювання;
• країни — це наявність кращих умов стабільного економічного зростання країни порівняно з іншими країнами.

Конкурентоспроможність підприємств є основою конкурентоспроможності національної економіки кожної країни, тому ця проблема повинна постійно перебувати в полі зору органів державного управління. Роль держави в цьому є дуже важливою. Конкурентна спроможність суб’єктів господарювання все більше залежить не лише від підприємливості власників і продуктивності працівників, але також і від функціонування територіальних суспільно-господарських систем та їх здатності до формування сучасних дієвих структур, які результативно використовують наявну в регіоні сукупність чинників виробництва.

Зростання конкурентоспроможності підприємства залежить, з одного боку, від управлінських рішень на рівні самих підприємств, з іншого — від державної та регіональної політики у сфері створення відповідного економі-ко-правового середовища й державної підтримки зусиль суб’єктів господарювання щодо підвищення їх конкурентоспроможності.

Підвищення конкурентоспроможності підприємства потрібно розглядати як довготерміновий послідовний процес пошуку й реалізації управлінських рішень у всіх сферах його діяльності, здійснюваний планомірно, відповідно до обраної стратегії довготермінового розвитку, зі врахуванням змін у зовнішньому оточенні та стану засобів самого підприємства, і внесенням відповідних коректив.

Найважливішими методологічними задачами вирішення проблеми підвищення конкурентоспроможності підприємства є:

• визначення критеріїв конкурентоспроможності й формування системи показників її вимірювання;
• розроблення методів оцінки рівня конкурентоспроможності;
• розроблення методів формування алгоритмів (програм) підвищення конкурентоспроможності.

На конкурентоспроможність впливає низка чинників, які об’єктивно впливають на підприємство, а також суб’єктивних, які залежать від команди управління підприємства, організації, цілеспрямованості робіт, пов’язаних із забезпеченням конкурентоспроможності. Проблема підвищення конкурентоспроможності має кілька аспектів: технологічний, організаційний, економічний, соціальний, юридичний та комерційний. І хоча всі вони становлять єдину систему забезпечення конкурентоспроможності продукції, існує певна черговість вирішення питань кожного з аспектів. Проте вирішення економічних питань є першочерговим.

Конкурентоспроможність підприємства передусім визначається такими чинниками, як споживчі властивості товарів, міра маркетингової їхньої підтримки, характеристика цільових ринків, поведінка споживачів, потенціал і ресурси підприємства тощо. Набір чинників, які визначають конкурентоспроможність підприємства, виявляється настільки значимим і своєрідним, що неможливо запропонувати єдину методику збирання даних стосовно їхнього оброблення та ідентифікації для прийняття відповідних рішень.

Досить широке коло таких чинників звужується концентрацією уваги на так званих конкурентних перевагах підприємства, тобто таких характеристиках чи властивостях, які забезпечують підприємству переваги над прямими конкурентами.

Конкурентна перевага — наявність у системі якої-небудь ексклюзивної цінності, що дає їй переваги перед конкурентами. Конкурентні переваги під-приємства, за джерелами їх виникнення, можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні — це характеристики внутрішніх аспектів діяльності підприємства (рівень затрат, продуктивність праці, організація процесів, система менеджменту тощо), які перевищують аналогічні характеристики пріоритетних конкурентів.

Зовнішні конкурентні переваги — це ті, які базуються на спроможності підприємства створити більш значимі цінності для споживачів його продукції, що створює можливості більш повного задоволення їхніх потреб, зменшення витрат чи підвищення ефективності їхньої діяльності. Базисом загальної конкурентної переваги є переваги внутрішні, однак це всього потенціал досягнення підприємством своїх конкурентних позицій. Зовнішні конкурентні переваги, з одного боку, орієнтують підприємство на розвиток та використання тих чи інших конкурентних переваг, а з іншого — забезпечують йому конкурентні позиції, оскільки орієнтують на цілеспрямоване задоволення потреб конкретної групи споживачів.

Можна виділити такі різновиди внутрішніх і зовнішніх конкурентних переваг. Внутрішні:

• виробничі — продуктивність праці, економність витрат, раціональність експлуатації основних фондів, забезпеченість матеріально-технічними ресурсами, бездефектність;
• технологічні — сучасність, прогресивність, гнучкість технологічних процесів, використання досягнень науково-технічного прогресу;
• кваліфікаційні — професійність, майстерність, активність, творчість персоналу, схильність до нововведень;
• організаційні — сучасність, прогресивність, гнучкість, структурованість наявної організаційної структури;
• управлінські — ефективність і результативність діючої системи менеджменту, ефективність управління обіговими засобами, якістю, виробничими, закупівельними та збутовими процесами, дієвість системи мотивування персоналу;
• інноваційні — системи і методи розроблення та впровадження нових технологій, послуг, наявність і впровадження » ноу-хау»;
• наслідкові — ринкова культура підприємства, традиції, історія розвитку;
• економічні — наявність джерел фінансування, платоспроможність, прибутковість, ліквідність, рентабельність;
• географічні — розміщення, близькість до джерел матеріальних та людських ресурсів, ринків збуту, транспортних шляхів та каналів розподілу.

До зовнішніх конкурентних переваг підприємства можна віднести такі:

• інформаційні — діючі на підприємстві системи збирання та оброблення даних, ступінь поінформованості підприємства про стан і тенденції розвитку ринку, дію сил та умов навколишнього бізнес-середовища, поведінку споживачів, конкурентів та інших господарюючих суб’єктів;
• конструктивні — технічні характеристики продукції, її дизайн, упаковка;
• якісні — рівень якості продукції за оцінками споживачів;
• поведінкові — ступінь поширення філософії маркетингу серед працівників підприємства, націленість його діяльності на задоволення потреб споживачів конкретних цільових ринків;
• кон’юнктурні — ринкові умови діяльності, конкурентне середовище (кількість і поведінка конкурентів, гострота конкуренції);
• сервісні — рівень та якість послуг, що надаються підприємством;
• іміджеві — загальні уявлення споживачів про підприємство та його товари, популярність;
• цінові — рівень та можлива динаміка цін, їхня соціальна спрямованість, ринкова влада підприємства;
• збутові — портфель замовлень, прийоми та методи розподілу продукції;
• комунікаційні — канали та способи розповсюдження інформації про підприємство, наявність і використовуваність зворотного зв’язку.

Можна впевнено сказати, що найважливішою проблемою розвитку економіки України є підвищення ефективності суспільного виробництва при зосередженні зусиль на випуску конкурентоспроможної продукції і одночасному забезпеченні повної зайнятості працездатного населення. Найважливішими завданнями державної політики у сфері підвищення конкурентоспроможності можна визначити такі:

• усунення бар’єрів підприємницькій діяльності, зменшення податкового тиску;
• удосконалення законодавства в галузі підприємницької діяльності, розроблення антимонопольного законодавства;
• стабілізація національної валюти, зміцнення валютно-банківської системи та припинення відтоку капіталів за кордон;
• забезпечення платоспроможного попиту населення;
• державна підтримка новостворених підприємств: створення служб інформації про новітні технології, зміни у законодавстві, перспективні ринки збуту;
• фінансове стимулювання інноваційної діяльності підприємств щодо створення нових товарів і послуг;
• створення конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, озброєння стратегіями глобального маркетингу, технологіями великих міжнародних коопераційних проектів;
• диверсифікація географічної структури зовнішньої торгівлі, мінімізація критичної залежності від окремих держав (ринків), зміцнення економічної безпеки країни;
• міжнародна співпраця країни з різноманітними державними організаціями. Перелічені заходи будуть сприяти підвищенню конкурентоспроможності підприємства та його продукції і всієї економіки загалом.

Конкурентоспроможність є важливою характеристикою діяльності підприємства, але її підвищення не повинно ставати самоціллю. Варто орієнтуватися на те, щоб конкурентоспроможність пропозиції, наявних ресурсів і менеджменту підприємства були достатні для реалізації вибраної конкурентної стратегії та отримання бажаних результатів діяльності.

1.2. Сутність та особливості олігополістичного ринку

У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контролювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов’язані один з одним.

Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньогалузевого взаємозв’язку компаній, однорідних за галузевою спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об’єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб’єктів олігополії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах панування на ринку однієї монополії. Практикуючи «лідерство в цінах», олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту[8, c. 234].

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичноЇ структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.

Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структури ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інтереси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв’язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм — учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збуту. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення належної якості його, оновлення асортименту.

З олігополією пов’язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції — нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років — періоду розгортання НТП — найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців.

Олігополістична конкуренція виникає, коли однорідну продукцію (або близькі субститути) продають декілька (два-три) продавців. За цих умов кожен з них здійснює свою власну ринкову стратегію (визначає обсяги продажу, ціну тощо), але при цьому мусить враховувати стратегію і дії конкурента.

Наприклад, якщо підприємство з виробництва борошна знизить ціни на 10%, покупці швидко зорієнтуються на цього постачальника. Іншим виробникам борошна доведеться також знизити ціни або надати якісь додаткові послуги покупцям[3, c. 367-368].

Можна виділити наступні риси олігополістичних ринків:

1.Усього кілька фірм забезпечують весь ринок. Продукт може бути як диференційованим, так і стандартизованим.

2.Принаймні, деякі фірми в олигополістичній галузі володіють великими ринковими частками. Отже, деякі фірми на ринку здатні впливати на ціну товару, варіюючи його наявність на ринку.

3.Фірми в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність.

Існує два види олігополії. Перший вид припускає, що кілька фірм роблять ідентичний продукт. Другий – коли невелика кількість  виробників випускають диференційовані товари.

Однак в тому і іншому випадку фірми усвідомлюють взаємозалежність своїх продажів, обсягів виробництва, інвестицій і рекламної діяльності. Так, якщо одна фірма буде посилено рекламувати свою  продукцію чи  брати участь у створенні нової моделі виробу, то вона повинна  очікувати аналогічних дій з боку своїх конкурентів. У такій ситуації кожна фірма знає, що, принаймні, деякі рішення конкурентів залежать від її власного поводження, і тому, приймаючи те чи інше рішення, вона зобов’язана мати на увазі  цю обставину.

Олігополістична взаємозалежність фірм піднімає суперництво між ними на якісно новий рівень, перетворює конкуренцію в безперестанну боротьбу “всіх проти всіх”. У цьому випадку можливі найрізноманітніші рішення конкурентів: вони можуть спільно домагатися деяких цілей, перетворюючи галузь у подобу чистої монополії, чи ж – як іншу крайність – боротись один з одним аж до повного знищення.

Останній варіант найчастіше здійснюється у формі цінової війни – поступового зниження існуючого рівня цін з метою витиснення конкурентів з олігополістичного ринку. Якщо одна фірма знизила ціну, то її конкуренти, відчувши відтік покупців, у свою чергу теж знизять свої ціни. Цей процес може мати кілька етапів. Але зниження цін має свої межі: воно можливо доти, поки у всіх фірм ціни не зрівняються із середніми витратами. У цьому випадку зникне  джерело економічного прибутку і на ринку виникне ситуація, близька до досконалої конкуренції. Від подібного результату у виграшному положенні  залишаються споживачі, у той час як виробники усі до одного ніякого виграшу не одержують. Тому найчастіше конкурентна боротьба між фірмами приводить до прийняття ними рішень, заснованих на обліку можливого поводження своїх суперників.

Припустімо, що через млявий збут автомобілів адміністрація компанії «Форд» розглядає можливість 10%-го зниження цін, щоб стимулювати збут. Вона має ретельно продумати те, як реагуватимуть на цей захід «Дженерал моторз» і «Крайслер». Вони можуть взагалі не відреагувати, а можуть знизити свої ціни лише незначно, і в цьому випадку обсяг збуту «форда» значно збільшився б, переважно за рахунок його конкурентів. Можливо, вони наслідуватимуть приклад «Форда», а в цьому випадку всі троє виробників продадуть більше автомашин, проте одержать значно менше прибутків через знижені ціни. Ще один можливий варіант — таке зниження цін компаніями «Дженерал моторз» та «Крайслер», що перевищить зменшення цін «Форда». Конкуренти можуть знизити свої ціни на 15%, щоб покарати «Форд» за його підступність, а це, в свою чергу, може призвести до цінової війни та різкого падіння прибутків усіх трьох фірм. Тому адміністрація «Форда» має ретельно зважити всі ці можливості. Фактично, для будь-якого рішення, яке приймає фірма,— призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення широкомасштабної компанії по стимулюванню або інвестування в нові виробничі потужності — вона повинна передбачити можливу реакцію з боку своїх конкурентів. У цьому випадку кожна з фірм ставить себе на місце конкурентів і аналізує, яка була б їхня реакція. Процес прийняття подібних рішень розглядається на прикладі взаємовідносини  двох фірм у моделі дуополії, яка була вперше запропонована французьким економістом А. Курно в 1838р[6, c. 327-329].

1.3. Диференційні блага

На ринку благ домогосподарства купують необхідні їм товари і послуги у фірм. На ринку ресурсів, навпаки, фірми купують у домогосподарств необхідні їм ресурси: капітал, робочу силу, природні ресурси для здійснення виробничого процесу. Економічна система є замкненою. Доходи одних економічних суб’єктів є витратами інших економічних суб’єктів. У моделі наявні два види потоків: «доходи—витрати» та «ресурси—товари» і послуги. Вони здійснюються одночасно у протилежних напрямах і постійно повторюються. Потік товарів і послуг здійснюється проти годинникової стрілки. Ринки благ та ресурсів балансуються потоками грошових платежів за годинниковою стрілкою. Домогосподарства на ринку благ здійснюють грошові платежі. Фірми на ринку ресурсів також купують робочу силу, капітал, природні ресурси, здійснюючи при цьому грошові витрати.

Блага — це товари, послуги та соціальні й екологічні умови, які задовольняють потреби людини або які людина вимушена споживати чи використовувати.

Економічні блага — це блага, в яких відчувається певна нестача, тобто їх не вистачає на всіх.

Залежно від своєї корисності блага поділяються на блага з додатною корисністю та блага з від’ємною корисністю (або антиблага).

Блага з додатною корисністю — це блага, збільшення обсягу яких у розпорядженні людини є привабливим для людини (відпочинок, житло, одяг, більшість продуктів харчування).

Блага з від’ємною корисністю або антиблага— це блага, збільшення яких небажане для людини (наявність СО2 у повітрі або радіонуклідів у довкіллі є антиблагом для всіх, хоча в кожної людини є особисті антиблага).

Залежно від впливу рівня доходу на обсяг споживання розрізняють нормальні блага та блага низької споживчої цінності (неякісні блага).

Нормальні блага — блага, обсяг споживання яких зростає при зростанні доходу (більшість товарів і послуг).

Блага низької споживчої цінності — блага, обсяг споживання яких спадає при зростанні доходу (одяг чи взуття, що вийшли з моди; дешеві продукти харчування).

Залежно від впливу ціни на обсяг споживання розрізняють звичайні блага та блага (товари) Гіффена.

Звичайні блага — блага, обсяг споживання яких зростає при зниженні ціни (більшість товарів і послуг).

Блага (товари) Гіффена — блага, обсяг споживання яких спадає (зростає) при зниженні (підвищенні) ціни (картопля, хліб, крупа, інші порівняно дешеві продукти харчування, що мають значну частку в раціоні споживача).

З погляду маркетингового підходу всі товари можуть бути підрозділені на двох груп: стандартизовані і диференційовані товари.

Під стандартизованим товаром розуміється товар, пропонований різними підприємствами, але сприйманий покупцями як однорідний у всіх випадках. Наприклад, сільськогосподарські продукти, такі, як огірки, томати й ін. Покупців у даному випадку не цікавить, яке сільськогосподарське підприємство виростило цю продукцію. Товари, продавані на біржах, такі, як бавовна, сира нафта, метал, цінні папери, валюта, також є стандартизованими.

Під диференційованим товаром розуміється товар, пропонований різними підприємствами і сприйманий покупцями як різний у кожного продавця.

Більшість з диференційованих товарів продаються як фірмові товари. Під фірмовим товаром розуміється диференційований товар стандартної якості, що у стандартних кількостях і упакуванні продається під визначеним найменуванням на значному сегменті ринку. Наприклад, кросівки «Аддідас», кава «Нестле».

Важливу роль в характері конкурентних відносин на такому ринку відіграють обсяг і структура тієї інформації про конкурентів і про умови попиту, якою фірми володіють: чим менше такої інформації, ти більш конкурентним буде поведінка фірми. Основна відмінність олігополістичного ринку від ринку досконалої конкуренції пов`язано з динамікою цін. Якщо за досконалої конкуренції вони пульсують безперервно й безсистемно залежно від коливань попиту й пропозиції, то за олігополії ціни мають тенденцію до стійкої фіксації й змінюються не так часто. Типовим є т.зв. лідерство в цінах, коли їх переважно диктує одна провідна фірма, інші ж олігополісти ідуть слідом за лідером. Доступ до ринку новим продавцям утруднений. В разі згоди олігополістів з приводу цін, конкуренція все більше зміщується в напрямі якості, реклами і індивідуалізації.

Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим виробникам важко включитися до цієї галузі виробництва. Як правило, це пов’язано з обмеженістю ресурсів, їм також важко знайти ринки збуту, адже попит на цей товар уже насичений.

Кожний продавець має чітко реагувати на стратегію та дії конкурентів. Якщо будь-який з них знизить ціни, покупці, звичайно, віддадуть перевагу його продукції. Інші конкуренти мусять негайно вжити відповідних заходів: або знижувати ціни, або використовувати нецінові методи (наприклад, впроваджувати додаткові послуги для покупців).

Особлива ситуація виникає при повній монополії. Припустімо, в країні є лише одне підприємство, що виробляє єдиний продукт або надає послуги за відсутності будь-яких замінників. Реклама в цьому разі не має на меті суперництва (адже конкурентів немає), її характер суто інформаційний і надаватися вона може безпосередньо на підприємстві або в спеціальних довідкових виданнях. В умовах монополії потрібний жорсткий контроль за цінами [4, c. 357-359].

Олігополістичний ринок характеризується не багаточисельністю, тобто коли на ринку функціонує небагато фірм. Так, коли ми чуємо “Велика трійка”, “Велика четвірка”, “Велика шестірка”, то очевидно, що галузь є олігополістичною. Наприклад, олігополія включає алюміневу промисловість, в якій три фірми мають тенденцію до панування на ринку; при олігополії 10 чи 15 бензозаправок можуть мати приблизно рівні частки ринку нафтопродуктів в місті середніх розмірів.

Олігополії можуть бути або однорідними, або диференційованими, тобто в олігополістичній галузі можуть випускати стандартизовані або однорідні продукти. До стандартизованих продуктів олігополістичної галузі можна віднести – цемент, гіпс, свинець, технічний спирт, мідь, цинк, сталь та ін. З іншої сторони, фірми, які випускають споживчі товари: автомобілі, шини, миючі засоби, кукурудзяні та вівсяні пластівці, багато побутових електроприладів, є диференційованими олігополіями.

Причини існування олігополій (чому в певній галузі може існувати тільки декілька фірм?):

—         ефект масштабу – багато фірм починають свою діяльність із невисоких технологій та при малих масштабах. Проте, із часом  “кмітливі” фірми “розростаються”, а менш енергійні залишаються позаду. Так, в США спочатку було біля 80 фірм по випуску автомобілів, на даний момент існує три, а саме “Дженерал моторз”, “Форд” і “Крайслер”, які контролюють 90% автомобільного ринку США. Ефект масштабу може бути досить складним бар’єром для вступу в галузь, так як для того, щоб ввійти в галузь, необхідно вкласти мільярди доларів.

—         інші причини (бар’єри): володіння патентами та контроль над стратегічною сировиною надзвичайно важливі в хімії, електроніці, алюміневій промисловості; додатковим фінансовим бар’єром для вступу можуть бути витрати на рекламу.

Також для олігополії характерним є ефект злиття. Для злиття можуть сприяти різні причини. Основна причина полягає в тому, що об’єднання двох чи більше конкуруючих фірм може суттєво змінити (збільшити) їх ринкову частку і дати можливість новій і більш крупній виробничій одиниці добитися більшого ефекту масштабу. Іншою причиною є ринкова влада, досягнення якої сприяє злиттю. Так, наприклад, збільшення розміру фірми, до яркого приводить злиття, може дати їй перевагу “крупного покупця” та дозволить фірмі вимагати та добиватися більш низьких, ніж раніше, цін (витрат) від постачальників ресурсів[9, c. 116-117].

Слід зазначити, що від кожного конкретного покупця залежить, чи сприймає він даний товар як стандартизований чи диференційований. Кожне підприємство може шляхом створення нових модифікацій продукції, додання їй нових якостей спробувати диференціювати свій товар з метою завоювання більш міцних позицій на ринку.

Розділ 2. Аналіз діяльності провідних країн світу

2.1. Характеристика Бельгії. Стан олігополістичного ринку

У 2000 році валовий внутрішній продукт Бельгії становив 259 млрд. доларів США (найбільшу частку у ВВП отримано за рахунок сфери послуг — 72,6%, частка промисловості -26%, сільського господарства — 1,4%). У підрахунку на душу населення валовий внутрішній продукт країни становить 25,3 млрд. доларів США.

Олігопольні ринки апріорі є привабливими для реалізації змов та різного роду узгоджених дій, здатних негативно вплинути на конкуренцію. Їх діяльність потребує постійного пильного контролю з боку держави, оптимізації співвідношення між позитивними та негативними ефектами олігопольної організації економіки.

Бельгія — переважно торгова країна. Вона здавна дотримується політики вільної торгівлі, але необхідність у захисті і підтримці змусила її в 1921 році об’єднатися в економічний союз з Люксембургом, відомий під назвою БЛЕС, а потім, у 1948 році, об’єднатися з Нідерландами в Бенілюкс. Членство в Європейському об’єднанні вугілля і сталі (1952 рік) та Європейському економічному співтоваристві (1958 рік, нині Європейський Союз) і підписання Шенгенської угоди (1990 рік) підштовхнули Бельгію разом з Нідерландами і Люксембургом до поступової економічної інтеграції з Францією, Німеччиною та Італією.

Експорт: чорні і кольорові метали, вироби з неметалевої сировини, машини, устаткування, хімічні і фармацевтичні товари, транспортні засоби, текстильні вироби, діаманти, продукти харчування. У 2000 році обсяг експорту країни становив 181,4 млрд. доларів США (f.o.b.).

Імпорт: хімічні продукти, вироби з неметалевої сировини, продовольчі товари, енергетична сировина, машини й устаткування. У 2000 році обсяг імпорту країни становив 166 млрд. доларів США (с.i.f.).

Головні зовнішньоекономічні партнери: Німеччина (експорт — 18%, імпорт — 18%), Нідерланди (експорт-12%, імпорт — 17%), Франція (експорт — 18%, імпорт — 14%), Великобританія (експорт 10%, імпорт — 9%).

Ринковою характеристикою, здатною спростити процедуру досягнення згоди олігополістами щодо параметрів ринкової взаємодії, а також утримати ринок у визначеній фокальній точці на наш погляд, є повторюваність взаємодії. Вона показує на яких засадах функціонують та взаємодіють підприємства на ринку: одноразово чи систематично. В моделі одноразової взаємодії фірм із одночасним прийняттям олігополістами рішень, як, наприклад, у випадку проведення тендеру, доведено, що підприємства будуть керуватися власними незалежними конкурентними стратегіями, здатними принести їм найбільші прибутки при найменшому рівні ризику, тобто знаходитимуться в точці рівноваги за Нешем [11]. Якщо, хтось із учасників ймовірного узгодження в такій ситуації недотримається угоди, то він отримає надприбутки, тоді як інші учасники понесуть збитки. Іншого періоду взаємодії, в якому можна було б покарати порушника, наприклад, шляхом зниження цін до конкурентного рівня чи суттєвого збільшення обсягів реалізації релевантної продукції, не існує.

У випадку повторюваної, але обмеженої в часі взаємодії олігополістів вірогідність встановлення такої рівноваги теж залишається високою з огляду на дію парадоксу Селтена [12, с. 127—159]. Цей парадокс полягає у тому, що в останній із періодів взаємодії має місце реальна загроза того, що всі учасники паралельної поведінки вдадуться до обману своїх конкурентів, оскільки тут небезпека покарання відсутня. У зв’язку з цим раціональний суб’єкт господарювання спробує реалізувати подібну стратегію у передостанньому періоді взаємодії, і так аж до першого. Отже такий тип олігополістичної взаємодії, як і попередній, швидше за все зумовить рівновагу за Нешем, зводячи небезпеку встановлення колективного домінування на ринку до мінімуму.

Ситуація кардинально змінюється у випадку нескінченної взаємодії підприємств на ринку. Це — найпоширеніший варіант поведінки олігополістів на практиці. Тут учасники ринку мають можливість оцінювати здатність своїх колег по паралельній поведінці до підтримання умов домовленості, виходячи з попередньої практики господарювання. Крім того існує можливість покарання тих, хто не дотримався параметрів спільної рівноваги.

У Бельгії Служба з конкуренції , яка є незалежним підрозділом Міністерства економічних відносин, лише проводить розслідування і відповідає за виконання відповідних рішень. Рада з питань конкуренції, де голова і його заступник є професійними суддями, ухвалює рішення і може також ініціювати проведення розслідувань. Крім того, функціонує Комісія з питань конкуренції – дорадчий консультативний орган, який представляє позицію працівників промисловості, сільського господарства, комерційних структур, ремісників і споживачів. За власною ініціативою ця комісія висловлює узагальнене міркування громадськості з приводу питань, які виникають у сфері конкуренції.

2.2. Характеристика Німеччини. Стан олігополістичного ринку

Економічний потенціал Німеччини є одним з найпотужніших в світі, — попереду тільки США та Японія. За обсягами зовнішньої торгівлі Німеччина займає друге місце у світі після США. Економічна характеристика: ВНП: 1.936 трлн. дол.

Розподіл ВНП по секторам економіки (2006): сільське господарство — 1,2%, промисловість — 30,4%, сфера послуг — 68,4%.

Економіка Німеччини у 2007 р. досягла найвищих темпів зростання за останнє десятиріччя: зростання ВВП склало 3,0% у порівнянні з 1,5% у 2006 р. Німецький фондовий індекс DAX досяг найвищого значення у 2007 р. Він склав 7600 пунктів, що на 200 пунктів вище індексу 2006 року. Загальна чисельність зайнятих у 2000 р. склала понад 39 мільйонів осіб, що майже на 2% більше, ніж у 2006 році. Це найвищий рівень зростання за останні 3 роки. Місячний прибуток середньостатистичної німецької родини склав за результатами 2007 року більше 4500 марок.

Теорія і практика господарювання свідчить про різноманітність форм олігополістичної поведінки. По-перше, це явна змова або утворення Картелів. Картелі — це форми угоди про ціни й обсяги виробництва. Батьківщиною картелів вважається Німеччина. В сучасних умовах найбільш відомим міжнародним картелем є ОПЕК -картельна угода 12 країн, що добувають нафту.

По-друге, якщо законами заборонені явні змови (а у більшості розвинутих країн це так), то фірми можуть досягти консенсусу шляхом мовчазливої змови. Механізм мовчазливої змови визначається лідерством у ціноутворенні. Першими піднімають ціни фірми — лідери у ціноутворенні, натякаючи цим, що іншим фірмам на олігопольному ринку треба робити те ж саме.

По-третє, втримання вступу на ринок. Фірми на олігополістичному ринку здійснюють практику втримання цін, щоб витіснити потенційних суперників. Інколи це призводить до хижацького ціноутворення у формі демпінгу — продажу товару за ціною нижче витрат, щоб витіснити небажаних потенційних конкурентів з ринку.

У Німеччині всебічна заборона дискримінації застосовується і до великих виробників, від яких малі та середні фірми-постачальники певних типів товарів або послуг залежать настільки, що суттєва або доцільна альтернативна можливість мати справу з іншими підприємствами відсутня. Виробник, який забезпечує менші фірми суттєвими запчастинами або сировиною (вторинний ринок), може спричинити до викривлення по деяких товарах (первинний ринок) навіть, якщо не має ринкового домінування. Закон Німеччини «Про заборону обмежень конкуренції», таким чином, покриває ситуації так званої відносної ринкової влади, яка відображається у вертикальних відносинах між фірмами.

Розділ 3. Аналіз діяльності в Україні

3.1. Олігополістичний ринок в Україні

Між фірмами в олігополістичній галузі існує певна взаємозалежність. Припустимо, існує три фірми А, Б і В, кожна з яких володіє 1/3 часткою ринку певного продукту. Якщо А зменшує ціну, то її частка ринку відповідно зростає. Відповідною буде і реакція фірм В і Б. Б і В можуть або спустити ціну до ціни рівня А, або ще нижче, ніж А, тим самим розпочинаючи цінову війну. Тобто, це означає, що ні одна із фірм в олігополістичній галузі не наважиться спустити ціну, не прорахувавши всі можливі варіанти поведінки своїх конкурентів. при встановленні ціни олігополіста найважливішими є дані про витрати і об’єм попиту, а також до цього слід додати реакцію зі сторони конкурентів (невизначений фактор).

Слід підкреслити, що взаємозалежність фірм, внаслідок небагаточисельності в галузі, і як необхідність для фірми передбачати та прораховувати можливі відповідні дії конкурентів внаслідок зміни її цінової політики є унікальними властивостями олігополій. Більша кількість фірм при чистій конкуренції та монополістичній конкуренції, а також відсутність конкурентів при чистій монополії виключають можливість існування взаємозв’язку в цих ринкових структурах. Тобто, можна відмітити, що олігополія існує, коли кількість фірм в галузі така мала, що кожна при формуванні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію зі сторони конкурентів.

Щоб розглянути сутність олігополістичного ціноутворення необхідно розглянути чотири різні моделі:

1)       ламана крива попиту;

Знову, припустимо, що існує три фірми А, Б і В. Також, припустимо, що фірми “незалежні”, тобто не займаються укладанням таємних узгоджень при встановленні ціни. Розміщення і форма кривої попиту олігополіста залежать від того, як конкуренти фірми будуть реагувати на те, що А змінила ціну. Існує два ймовірних допущення стосовно відповідних дій конкурентів А — вирівнювати ціну чи не звертати увагу.

При нормальній олігополії конкуренти на підвищення ціни фірми А зігнорують, а на зниження ціни, відповідно, відреагують, тобто будуть вирівнювати ціну.

Так, Д1 – крива попиту олігополіста, який не бере участі в таємному договорі при тому, що його конкуренти будуть ігнорувати зміну фірмою А ціни.

Д2 – конкуренти будуть вирівнювати ціни.

Так як при зниженні ціни конкуренти будуть вирівнювати ціну, а при збільшенні – зігнорують, то крива попиту олігополіста є ламаною.

Отже, ламана крива попиту олігополіста означає, що кожен олігополіст вважатиме, що люба зміна в ціні приведе до гіршого. Значна кількість споживачів покине фірму, якщо вона збільшить ціну, а якщо знизить – її продажі якщо і збільшаться, то незначно. Іншою причиною стабільності цін олігополіста є те, що ламана крива граничного доходу залежить від ламаної кривої попиту, і це означає, що в певних границях значні зміни витрат не вплинуть на об’єм виробництва і на ціну.

2)       обумовлене таємним договором узгодження;

Так як при олігополії діє невелика кількість фірм – це сприяє таємному договору (безпосередній чи мовчазній згоді про те, щоб зафіксувати ціни, розділити чи розподілити ринки чи іншим чином обмежити конкуренцію між собою). Так, вкладання таємного договору, може сприяти олігополістам для отримання більших прибутків, запобігти ціновій війні та обмежити вступ в галузь нової фірми.

Знову, три фірми А, Б і В. У всіх фірм одинакові витрати. Криві попиту кожної із цих фірм наближені – все це сприятиме до укладання таємного договору. Звідси, за рахунок укладання договору ціна та об’єм продукції будуть відповідати тому, що галузь ніби находиться при чистій монополії.

Таємне узгодження може приймати певний ряд форм. Найбільш проста форма – картель, який передбачає формальне письмове узгодження відносно ціни та об’єму виробництва (найвідоміший картель ОПЕК (організація країн – експортерів нафти), в який входило 13 країн. Даний картель здатен був підвищити ціни на нафту із 2,5 дол. до 11 дол. на протязі шестимісячного періоду. На початку 80-х років різке підвищення ціни привело до ціну до 32-34 дол. за барель.). Також таємні узгодження можуть укладатися при періодичних “офіційних” зустрічах, джентльменські узгодження при коктейлях, грі в гольф і т. п. Всі таємні узгодження контролюються антитрестівським законодавством.

Існують певні перепони для таємного договору:

1. Різниця в попиті і витратах – відповідно будуть різнитися і ціни, максимізуючі прибуток для кожної фірми. Очевидно, що не буде однієї ціни, яка б була притаманною для всіх фірм.
2. Число фірм – чим більша кількість фірм, тим важче досягти якоїсь угоди.
3. Шахрайство – існує спокуса для скритого зниження цін, тобто почати робити таємні цінові скидки з метою отримання більшого прибутку. Проте, це є небезпечним, так як споживачі які платять вищі ціни можуть це виявити і вимагати до себе подібного ставлення.
4. Спад – переважно спад ділової активності є ворогом таємного договору, тому що ринки збуту, які скорочуються викликають зростання середніх витрат.
5. Можливе входження – збільшені ціни та об’єм продаж при таємному договорі будуть сприяти для вступу нових фірм в галузь. Таке входження, відповідно, знизило б ціни і прибутки, так як зросла б пропозиція.
6. Правові перешкоди: антитрестівське законодавство .

3) лідерство в цінах; олігополісти можуть координувати свою поведінку в області цін, не вступаючи в таємний зговір. Так велика (крупна) фірма, “пануюча” змінює ціну, а всі інші більш чи менш автоматично слідують за цією зміною. Ціновий лідер притримується такої тактики: оскільки зміна цін пов’язана з деяким ризиком в тому відношенні, що конкуренти можуть не послідувати за лідером, коректировка цін робиться рідко. Лідер, переважно, перед збільшенням ціни усно повідомляє своїх адміністраторів-менеджерів, які дають інтерв’ю в пресу, по телебаченню і т. д.

4) ціноутворення за принципом “витрати плюс”; В цьому випадку олігополіст використовує формулу чи методику для визначення витрат на одиницю продукції, і до витрат додається накидка, для того щоб визначити ціну. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною об’єму виробництва, і тому фірма повинна мати деякий типовий, або плановий, рівень виробництва.

Так як фірми в умовах олігополії можуть досить швидко відповісти на зміну ціни, а також, так як промислові олігополісти володіють значними фінансовими ресурсами, на які можна підтримувати рекламу чи розвиток продукції, то фірми-олігополісти здебільшого займаються неціновою конкуренцією[7, c. 73-77].

Прикладами загальнодержавних товарних ринків з олігопольною структурою в Україні в цей час є ринок послуг мобільного зв’язку (на ринку діє п’ять операторів, частка двох найбільших наближується до 98 відсотків), ринок коксу (на ринку діє 13 виробників, частка трьох найбільших протягом останніх років становила 42 ─ 51 відсоток), ринок моторних бензинів (операторами ринку є сім великих підприємств, сукупна частка трьох найбільших перевищує 67 відсотків), ринок пива (близько 94 відсотка ринку належить чотирьом конкуруючим між собою суб’єктам господарювання), тютюнових виробів (з 22 суб`єктів господарювання, які діють на ринку, частка трьох найбільших становить понад 75 відсотків, п’яти найбільших ─ понад 97 відсотків), торфу (на ринку у 2007 році діяло 32 учасники, частка трьох найбільших ─ понад 55 відсотків), цементу (частка трьох найбільших суб’єктів господарювання становить понад 40 відсотків, п’яти найбільших ─ понад 60 відсотків). На регіональному рівні олігопольну структуру здебільшого мають ринки послуг з перероблення сільськогосподарської продукції.

В деяких випадках спостерігається посилення концентрації олігопольних ринків: скажімо, сукупна частка чотирьох найбільших виробників пива збільшилася з 88 відсотків у 2005 році до 94 ─ у 2007, сукупна частка двох найбільших операторів мобільного зв’язку ─ з 85 відсотків у 2005 році до 98 відсотків ─ у 2007.

Слід зазначити, що на більшості ринків з олігопольною структурою спостерігаються високі темпи зростання. Наприклад, обсяг послуг мобільного зв’язку за 2003 ─ 2007 роки збільшився в 7 разів, виробництво цементу зросло в 2,1 разу, виробництво пива у 2003 ─ 2007 роках збільшилося на 80 відсотків. Значною мірою це пов’язано з поєднанням на олігопольних ринках досить гострої конкуренції між учасниками з перевагами масштабу виробництва.

У той же час на олігопольних ринках існує підвищений ризик антиконкурентних змов суб’єктів господарювання, які призводять до послаблення або усунення конкуренції, встановлення завищених цін, нав’язування контрагентам додаткових зобов’язань, що не стосуються предмета угод тощо. За час дії Закону України «Про захист економічної конкуренції» Антимонопольним комітетом України виявлено та припинено понад 600 випадків антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, здебільшого на олігопольних ринках послуг з оптової та роздрібної торгівлі нафтопродуктами, перероблення сільськогосподарської продукції, послуг зв’язку. Через це олігопольні ринки потребують підвищеної уваги з боку органів контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції і, водночас, всебічної оцінки перспектив свого розвитку в кожній конкретній ситуації.

Відмінна риса олігополії — велика різноманітність у поведінці продавців: від гострого суперництва до змови. Підприємство, що діє на олігопольному ринку, вимушене зважати на те, що вибране ним співвідношення між ціною і кількістю продукції, яку воно може за цією ціною продати, залежить від поведінки його конкурентів, а їх стратегія є наслідком прийнятого ним рішення.

Таблиця 3.1. ЧАСТКИ СУБ´ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ, ЯКІ ДІЮТЬ НА РІЗНИХ ТИПАХ РИНКІВ

Група ринків	Частка суб´єктів господарювання, які діють на ринках групи, в загальному обсязі виробництва продукції (робіт, послуг)
	2005 рік	2007 рік
3 конкурентною структурою	53,9	54,3
Олігополістичні	11,6	20,1
Ринки з ознаками монополізації або індивідуального домінування	34,5	25,6

 

Незважаючи на володіння деякою ринковою владою олігопольне підприємство не може встановлювати ціну так само просто, як монопольне. Поведінку учасників олігопольного ринку можна порівняти з грою в шахи, де за кожним ходом одного гравця слідує у відповідь хід суперника, так що результат гри зрештою не відомий.

Таблиця 3.2. РЕГІОНИ З НАЙСПРИЯТЛИВІШИМИ СТРУКТУРНИМИ ПЕРЕДУМОВАМИ КОНКУРЕНЦІЇ

Регіон (область)	Частка в загальному обсязі виробництва продукції (робіт, послуг) суб´єктів господарювання, які функціонують на ринках
	з ознаками монополізації (домінування)	оліго­полістичних	з конкурентною структурою
Черкаська	14,89	2,90	82,21
м. Київ	21,38	3,77	74,85
Вінницька	14,72	13,88	71,40
Одеська	21,48	8,23	70,29
Чернігівська	16,16	13,86	69,98

Оскільки реакція конкуруючих суб´єктів ринку на поведінку один одного може бути різною, універсальною, динамічно стійкої моделі олігопольного ринку не існує, що веде до неоднозначності його основних характеристик: продукція цього ринку може бути однорідною (стандартизованою) і відносно диференційованою, можливість вступу на ринок може варіюватися від майже вільної до жорстко обмеженої.

До другої групи належать 15 областей і Автономна Рес­публіка Крим, де суб´єктами господарювання, які діють за відсутності структурних передумов до обмеження конку­ренції, створюється від 1/2 до 2/3 продукції, робіт, послуг, які реалізуються на регіональних ринках (таблиця 3.3).

Таблиця 3.3.  РЕГІОНИ З ПОМІРНО СПРИЯТЛИВИМИ СТРУКТУРНИМИ ПЕРЕДУМОВАМИ КОНКУРЕНЦІЇ

Регіон (область)	Частка в загальному обсязі виробництва продукції (робіт, послуг) суб´єктів господарювання, які функціонують на ринках
	3 ознаками монополізації (домінування)	Олігополістичних	3 конку­рентною структурою
Львівська	24,15	10,6	65,79
Харківська	24,73	10,32	64,95
Київська	22,09	13,47	64,44
Кіровоградська	34,42	4,13	61,45
Донецька	29,12	10,16	60,72
Хмельницька	25,98	13,75	60,27
Херсонська	35,52	4,61	59,87
Полтавська	17,77	24,57	57,66
Миколаївська	34,61	7,89	57,5
Тернопільська	35,11	8,57	56,32
Дніпро­петровська	30,13	14,78	55,09
Закарпатська	36,16	8,95	54,89
Рівненська	24,66	21,32	54,02
АР Крим	43,01	4,01	52,98
Луганська	45,23	3,81	50,96
Сумська	31,37	18,39	50,24

3.2. Олігополістична конкуренція на сучасному ринку України

Сьогодні в українському суспільстві склався дуже невеликий соціальний прошарок, який володіє величезними багатствами і посідає провідні позиції в політичному, економічному та культурному житті. З огляду на це його представники здійснюють активний вплив на соціальні процеси, прийняття політичних і економічних рішень. З урахуванням того, що їм вдається ефективно лобіювати свої інтереси, можна говорити про те, що вони є фактичними носіями влади. Де-юре вони не мають владних повноважень, але де-факто в регулюванні суспільних відносин вони виступають як владні суб’єкти. В Україні їх прийнято називати олігархами.

Українська олігополія утворилась на ґрунті узгодження інтересів між політичною бюрократією і представниками великого бізнесу і фінансів. Симбіоз, що утворився, одержав вихід у саму серцевину української політичної системи і державного апарату, де верхівка нової економічної еліти стала орієнтуватись на політичні стратегії індивідуального типу (наприклад, боротьба з представниками опозиції і широка підтримка діючих політичних і державних лідерів). У такому стані представники української олігополії фактично не мають потреби в будь-яких формах самоорганізації, або у створенні “партії” своїх інтересів. Їх замінила фактична влада, яка реалізується неформальними каналами через владу офіційну.

Розвиток олігополії в Україні свідчить про слабку організацію державної влади, переважання в ній неофіційних зв’язків між владними корпоративними групами, а, отже, високий рівень їх корумпованості. У зв’язку з цим слід зазначити, що олігополія являє собою одну з найнебезпечніших для України форм корупції, яка має своїм підґрунтям неформальний механізм спілкування з державною владою, виявити який надзвичайно важко з огляду на прихований характер і завуальованість корупційних відносин.

Діяльність держави у сфері розвитку конкурентних відносин в економіці України налічує вже понад 19 років. За цей період в Україні сформовано конкурентну культуру та традиції господарювання поза директивами Держплану, структурні передумови розвитку конкуренції тощо. Останні внаслідок статистичної об’єктивності є найкращою ілюстрацією досягнень конкурентної політики в Україні. Так, лише за період з 2000 р. частка підприємств, що працюють на монополізованих ринках України, у загальному обсязі виробництва (реалізації) продукції скоротилася вдвічі та становить 5,7 %, а частка підприємств, представлених на ринках з конкурентною структурою, має загальну тенденцію до зростання й у 2007 р. досягла 56,7 % [1, с. 22; 2, с. 4]. Така структура національного виробництва свідчить про ефективність антимонопольної діяльності держави протягом попереднього періоду та, відповідно, про необхідність зміни акцентів у конкурентній політиці держави на користь стимулювання розвитку ефективної конкуренції там, де вже сформовані відповідні структурні передумови. Втім це не повинно означати повний відхід від традицій і методів антимонопольного регулювання. Особливої актуальності на сьогоднішній день таке регулювання набуває на ринках, що мають ознаки олігополії. Незважаючи на неоднозначність тенденцій розвитку, олігопольний сектор економіки України залишається традиційно значним. У 2007 р. частка підприємств, що здійснюють підприємницьку діяльність на олігопольних ринках, становила 37,6 % загальнонаціонального обсягу реалізації товарів і послуг [2, с. 4].

Наведена статистика свідчить про те, що ризики одноосібного домінування на ринках України з кожним роком знижуються, поступаючись місцем ризикам колективного домінування. Під колективним домінуванням розуміємо певний тип конкурентної стратегії олігополістів, відповідно до якого два або більше незалежні господарські утворення, пов’язані певними економічними зв’язками (договорами, ліцензіями, неформальними домовленостями), разом займають на ринку домінуючу позицію та можуть діяти значною мірою незалежно від інших конкурентів, по  купців, кінцевих споживачів продукції. Таке визначення є загальноприйнятим у світовій практиці антимонопольного регулювання, зокрема, використовується конкурентними законодавствами Європейського Союзу.

В українському конкурентному законодавстві поняття «колективне домінування», як таке відсутнє. Його функцію виконує поняття «домінуюче становище» кожного із кількох суб’єктів господарювання, зокрема трьох або п’яти (Закон України «Про захист економічної конкуренції», ст. 12). Воно є близьким за змістом до наведеного вище, проте має, на нашу думку, один принциповий недолік. Основою колективного домінування є система взаємовідносин олігополістів, яка за певної конфігурації може обмежити конкуренцію на ринку. Іншими словами, предмет антимонопольного дослідження лежить у сфері міжфірмових відносин. Дослідження ж ринкової влади кожного із олігополістів окремо, як це має місце в Україні, дозволяє отримати лише фрагментарну картину ринку й недостатнє для встановлення факту колективного домінування та, відповідно, колективної монополізації ринку.

Фрагментарністю підходів до дослідження проблем колективного домінування та колективної монополізації ринку відрізняється не тільки національне законодавство, а й національна економічна думка.

Статистика справ Антимонопольного комітету (далі — АМК) України, завершених визнанням вчинення порушень протягом останніх п’яти років, свідчить про стрімке зростання як кількості, так і відносної частки припинених Комітетом порушень у сфері колективного домінування — вчинення антиконкурентних узгоджених дій (рис.1) [2, с. 66].

Рис. 3.1. Динаміка припинення АМК України порушень у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання

Це свідчить про опанування фахівцями АМК України механізмів припинення таких порушень. Проте основною складністю протидії колективному домінуванню є виявлення порушення. Понад 60 % усіх порушень виявляється на основі перевірок, розпочатих за власною ініціативою АМК України [2, с. 65]. Отже, існує нагальна потреба аналізу системи олігопольних національних ринків з метою виявлення ознак їх сприятливості реалізації стратегії колективного домінування та формування на цій основі каталогу ринків з високою координаційною здатністю, що стануть об’єктами постійного моніторингу та пильного державного контролю з боку Антимонопольного комітету щодо протидії колективній монополізації.

Перспективність такого підходу до виявлення порушень у сфері колективного домінування підтверджується практикою роботи АМК. Переважна більшість виявлених порушень має місце в рамках досить вузького кола товарних ринків, що наказом АМК України від 20.05.2003 р. № 51 були віднесені до Переліку пріоритетних ринків, стан конкуренції на яких підлягає постійному моніторингу з боку АМК’. До числа таких ринків відносяться ринки оптової та роздрібної торгівлі високооктановими бензинами, дизельним пальним, ринки азотних, фосфатних добрив, ринки хліба та хлібобулочних виробів, борошна, послуг кабельного телебачення, загальнодержавний і регіональні ринки послуг з вантажних перевезень. Якщо поглянути на перелік ринків, антиконкурентні узгоджені дії на яких виявлялися найчастіше у 2008 р., то він буде майже аналогічним. Першість за кількістю відповідних порушень займають ринки оптової та роздрібної торгівлі пальним. Подібні дії виявлені Комітетом на ринках роздрібної торгівлі моторними бензинами та скрапленим газом у Донецькій, Полтавській, Чернігівській, Тернопільській, Кіровоградській, Луганській областях. З деяким відставанням за ними слідують ринки хліба та хлібобулочних виробів. Порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій тут були виявлені та припинені у Донецькій, Львівській, Івано-Франківській, Чернігівській, Запорізькій областях. Так, на ринку хліба та хлібобулочних виробів у Донецькій області, де діють ВАТ «Шахтарський хліб», ВАТ «Торезхліб», ВАТ «Сніжнянський хлібокомбінат», які разом займають близько 70 % ринку, протягом 2009 р. було збільшено одночасно й до однакового рівня оптово-відпускні ціни на хліб. За результатами розгляду АМК України справи про порушення конкуренцію на ринку було відновлено, а на відповідачів накладено штраф [2, с. 15-17].

Зазначене свідчить, що формування каталогу ринків з високою координаційною здатністю дозволить мінімізувати порушення законодавства про захист економічної конкуренції в частині колективної монополізації ринків, підвищить ефективність конкурентної політики в Україні.

Відкритим залишається питання щодо того, які саме ринки є небезпечними з точки зору реалізації стратегії колективного домінування. Для відповіді на нього проаналізуємо вибірку з близько 300 загальнодержавних товарних ринків України за окремими формальними ознаками координаційної здатності: рівнем концентрації, величиною та ступенем дисперсності олігопольного ядра ринку (дані використаємо з сайту Державного комітету статистики України).

Аналіз ступеня концентрації (СІІ,, СІІ3 та СІІ5) товарних ринків дозволив нам із усієї статистичної вибірки виокремити 146 ринків, що за структурними ознаками можуть бути віднесені до олігопольних ринків. Галузевий розподіл цих ринків наведено в таблиці. При цьому структурні обмеження конкуренції на цих ринках не є однаковими і визначаються мірою симетричності тієї чи іншої олігополії.

На ринках асиметричної олігополіі (понад 60 % олігопольних ринків України) досить високим залишається ризик одноосібного домінування лідера ринку — ринкової ситуації, коли забезпечення підприємством (компанією) значної чи переважної частки ринкових продаж наділяє окремого учасника ринку ринковою владою, дозволяє встановити контроль над ціною, випуском, іншими параметрами ринкової рівноваги, сприяє досягненню, посиленню або утриманню ним монопольного становища на ринку. Навіть якщо такого ризику вдається уникнути, загроза монополізації асиметрично олігопольного ринку залишається актуальною. Це пов’язано з тим, що олігопольна структура такого типу суттєво спрощує координацію ринкових стратегій формально незалежних учасників ринку. Дрібніші ринкові гравці за таких умов, як правило, відмовляються від незалежного ціноутворення, копіюючи цінові й інші стратегічні рішення фірми-лідера. Це, у свою чергу, створює передумови для колективної монополізації ринку, адже як для фірми-лідера, так і для фірм конкурентного оточення зникає загроза конкурентного ціноутворення. Підприємства галузі сприймають поведінку лідера як індикатор, барометр майбутньої кон’юнктури і слідують їй, забезпечуючи максимізацію прибутку фірмі-лідеру та наявність економічного прибутку у довгостроковому періоді для решти фірм.

Оскільки переважна більшість асиметричних олігопольних ринків характеризується наявністю фірми-лідера з ринковою часткою понад 35 %, можна вести мову про те, що тією чи іншою мірою моніторинг стану конкуренції на них ведеться Антимонопольним комітетом України у вигляді контролю за діяльністю підприємств-монополістів. Більшу стурбованість викликають ринки симетричної олігополіі, де єдність ринкових умов господарювання та рівність ринкових часток створюють сприятливі умови для паралельної поведінки як форми колективного домінування. На такі ринки у структурі олігопольних припадає 38 %.

Слід зазначити, що не всі симетрично олігопольні ринки володіють значною координаційною здатністю. Так, ризик застосування учасниками ринку стратегії колективного домінування на ринках розпливчатої олігополіі’, на думку Р. Селтена, відсутній взагалі. У роботі «Проста модель недосконалої конкуренції, де чотири — замало, а шість — забагато» він на основі аналізу емпіричних даних робить висновок, згідно з яким, імовірність формування повного або часткового картелю (як форми колективного домінування) у випадку існування на ринку чотирьох і менше підприємств-лідерів досягає майже 100%, 5-7 — коливається від 22 % до 1 %, а для 8-10 підприємств однакової потужності — дорівнює нулю [6, с. 141-201].

Таблиця 3.4. Структурні передумови колективного домінування в економіці України, 2009.

		Кількість ринків
Вид економічної		олігопольних
діяльності	усього	асиметричних		симетричних
		кількість	частка,%	кількість, %	частка,%
Сільське господарство	6	0	0	0	0
Добувна промисловість	16	7	43,8	5	31,3
Харчова промисловість та переробка сільськогос­подарської продукції	34	9	26,5	4	11,8
Легка промисловість	29	11	37,9	4	13,8
Деревообробна та целю­лозно-паперова промисло­вість	13	4	30,8	3	23,1
Видавнича справа	13	3	23,1	1	7,7
Хімічна промисловість	28	8	28,6	7	25,0
Виробництво інших не­металевих мінеральних ви­робів	25	8	32,0	8	32,0
Металургія та обробка ме­талу	32	9	28,1	8	25,0
Машинобудування	45	10	22,2	9	20,0
Виробництво та розподіл води, електроенергії, газу	4	0	0	0	0
Інші галузі промисловості	15	6	40,0	1	6,7
Торгівля	24	6	25,0	1	4,2
Ресторанний і готельний бізнес	5	0	0,0	0	0,0
Транспорт	26	8	30,8	4	15,4
Надання інших послуг	33	1	3,0	1	3,0
Всього	348	90	25,5»	56	16,1

 

На жаль, структура вітчизняних олігопольних ринків фактично не відповідає ознакам розпливчатої олігополіі. Це довели результати проведеного нами аналізу результатів розрахунку індексу Лінда для симетрично олігопольних ринків України. Підтвердження цій точці зору ми знаходимо й у статті О. Костусєва та М. Пугачової [7, с. 13]. Разом із тим кількість ринків жорсткої та помірної олігополії в Україні є достатньою. Із залучених до аналізу 56 загальнодержавних симетрично олігопольних ринків 31 (або понад 55 %) є ринками жорсткої олігополії, решта 45 % — ринки помірної олігополії.

Користуючись наведеними результатами емпіричного аналізу, проведеного Р. Сетеном, з числа ринків жорсткої олігополії можемо сформувати основу каталогу ринків з високою координаційною здатністю. До них відносяться агреговані за видами економічної діяльності ринки видобування й агломерації торфу, глини, каоліну, ринки рафінованої олії, маргарину, солоду та солодових екстрактів тощо. Що стосується ринків помірної олігополії, то їх внесення до каталогу моніторингу буде доцільним лише за умови низької дисперсності олігопольного ядра. Якщо структура олігопольного ядра відрізняється неоднорідністю часток різних учасників олігополії, то ефективна взаємодія та колективне домінування на ринку буде ускладненим. При цьому до чинників, що ускладнюють паралельну поведінку лідерів олігопольного ринку, можна віднести: різницю в граничних і середніх витратах фірм як основі ринкового ціноутворення, спрощення в умовах нерівності картельних квот, можливості прихованого порушення колективних узгодженостей, амбіції менеджменту підприємств — учасників олігопольного ядра ринку.

Як свідчать результати проведеного нами статистичного дослідження, ступінь дисперсності олігопольного ядра на помірно олігопольних ринках України коливається у межах від 0,036 на ринку функціонування залізничного транспорту до 0,54 на ринку холодного штампування та гнуття сталі. Отже, з переліку агрегованих за видами економічної діяльності ринків, що виступали статистичною основою проведеного дослідження, каталог моніторингу олігопольних ринків повинні поповнити такі ринки: ринок видобування залізних руд, ринок добування мінеральної сировини для хімічної промисловості та виробництва мінеральних добрив, ринок сидру й інших фруктових (плодових) вин, мінеральних добрив та азотних сполук, вогнетривких керамічних виробів, цементу та деякі ін.

3.3. Диференційована олігополія в Україні

Олігополія — це ситуація, коли число конкурентів мале або декілька фірм домінують на ринку, створюючи сильну взаємозалежність. На подібних ринках з високою концентрацією кожна фірма добре знайома з силами, що діють, і маневри будь-якого конкурента відчуваються рештою фірм. Результат стратегічного маневру сильно залежить від того, чи на нього реагуватимуть конкуренти.

Взаємозалежність між конкурентами тим сильніше, чим менш диференційовані їх товари. Таку недиференційовану олігополію можна протиставити диференційованій олігополії, коли товари мають в очах покупця важливі відмітні властивості. Ситуація олігополії найчастіше зустрічається на ринках товару у стадії їх зрілості, коли первинний попит є не розширюваним.

Прикладами олігополістичних ринків можуть бути: сталь, алюміній (недиференційована олігополія); комп’ютери, автомобілі (диференційована олігополія).

У розпорядженні фірми, яка діє в умовах олігополістичної конкуренції, кілька цінових стратегій: передусім стратегія цінового лідера, якщо фірма має відчутні переваги перед конкурентами, наприклад, за витратами. Відповідно інші фірми при цьому наслідують лідера, встановлюючи ціни, які не перевищують ціни лідера, — стратегія наслідування лідера.

Ще один варіант цінової політики в умовах олігополістичної конкуренції — координація дій при встановленні цін на товари, якщо, безумовно, це не заборонено законодавством. Прихована координація полягає в тому, що всі фірми-конкуренти, по-перше, при визначенні ціни використовують однакову норму прибутку, а по-друге, надалі під впливом ринкових факторів змінюють ціни в одному й тому ж напрямі.

Таким чином, конкуренція в Україні має свої особливості:

— недосконалість державної політики в сфері конкуренції і підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому ринку;

— протекціоністська політика уряду відносно імпортних товарів з метою зниження їх конкурентоспроможності на внутрішньому ринку (за допомогою високих імпортних мит);

— сировинна експортна орієнтація народного господарства України на світовому ринку і імпорт продукції високотехнологічних галузей (як наслідок, збитковий торговий баланс і низький життєвий рівень населення);

— відставання технологій в більшості галузей промислового виробництва народного господарства України від світового рівня на 10-30 років (як наслідок, дорога і низької якості продукція);

— економічно невигідний рівень концентрації виробництва на більшості великих підприємств народного господарства України (як наслідок, надмірні ціни на продукцію, що випускається, і її низька конкурентоспроможність).

Висновки і пропозиції

Проведення моніторингу координаційної здатності олігопольних ринків у рамках сформованого каталогу дозволить, на нашу думку, ефективніше виявляти ознаки паралельної поведінки на ринках України, протидіяти та запобігати відповідній антиконкурентній практиці. За свідченнями фахівців АМК України, економічний аналіз є основним інструментом виявлення, доведення та припинення порушень у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання.

Олігополістична конкуренція відбувається при наявності невеликої кількості підприємств; діапазон контролю цін залежить від рівня узгодженості дій підприємств; переважає нецінова конкуренція, наявні суттєві перешкоди для організації бізнесу.

Як правило на олігополістичних ринках домінує від двох до десяти фірм, на які  приходиться  половина і більше загальних продажів продукту. На таких   ринках декілька або й усі фірми у довгостроковому періоді одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар’єри ускладнюють або унеможливлюють вхід фірм-новачків до ринку. Олігополія — переважаюча форма ринкової структури. До олігополістичних галузей США належать автомобільна, сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп’ютерна індустрії.

На олігополістичних ринках деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки їхнім великим часткам у загальній кількості товару, який вони випускають. Продавці на олігополістичному ринку знають, що коли вони або їхні суперники змінять  ціни чи обсяг продажів  то наслідки позначаться на прибутках усіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність. Передбачається, що кожна фірма в галузі визнає, що зміна її ціни чи випуску викликає реакцію з боку інших фірм. Реакція, яку який-небудь продавець очікує від фірм, які  суперничають з ним, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, обсягу  випуску чи зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

Надмірною залишається вага в загальному обсязі виробництва сфери природних монополій, недосконалими – механізми державного регулювання цієї сфери, невиправдано високим є рівень концентрації ряду потенційно конкурентних ринків, особливо регіональних та місцевих, на більшості ринків не створені рівні умови конкуренції для всіх суб’єктів господарювання. Негативно впливають на конкурентне середовище також надмірна ускладненість дозвільних процедур, високий рівень плати за адміністративні послуги. Існуючі перешкоди на шляху розвитку конкурентних відносин – один з найважливіших чинників, що обумовлює низький рівень ефективності української економіки, перешкоджає її інноваційній орієнтації. З цією метою, основним завданням держави у сфері захисту економічної конкуренції є забезпечення дієвої та цілеспрямованої політики розвитку конкуренції, захист конкурентної структури тих ринків, на яких вона склалася, створення сприятливих умов для вступу нових суб’єктів господарювання на ринки, що характеризуються високим рівнем концентрації.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»
2. Аналітична доповідь щодо стану, тенденцій і проблем розвитку економічної конкуренції в Україні у 2000-2005 роках. – 2005. – С.33-36
3. Базілінська О. Мікроекономіка: навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Олена Базілінська, Оксана Мініна; За ред. Олени Базілінської, 2009. — 349 с.
4. Білецька Л. Економічна теорія (Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка): навчальний посібник / Людмила Білецька, Олег Білецький, Василь Савич, 2005. — 684 с.
5. Войчак А.В., Камишніков Р.В. Конкурентні переваги підприємства: сутність і класифікація // Маркетинг в Україні. — 2005. — № 2. — С. 50-53.
6. Звіт Антимонопольного комітету України за 2009 рік. — К., 2010. — 68 с.
7. Калініченко О. Мікроекономіка: Практикум: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Олександр Калініченко, Людмила Березіна, 2008. — 429 с.
8. Кіндзерський Ю., Паламарчук Г. Проблеми національної конкурентоспроможності та пріоритети конкурентної політики в Україні//Економіка України. – 2006. – №8. – С.16-20
9. Кіп Віскузі, Джон М. Вернон, Джозеф Е. Гарингтон. Економічна теорія регулювання та антимонопольна політика: Наук. ред. пер. та авт. передм. О.Кілієвич. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 1047с.
10. Колесников О. Ціноутворення: Навчальний посібник / Олександр Колесников, 2006. — 143 с.
11. Коломієць І.Ф. Підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства в системі факторів інтернаціоналізації // Конкуренція. — 2007. — № 3. — С. 16-26.
12. Копиленко О., Клименко О. Проблеми розвитку конкурентного законодавства України. – http://www.amc.gov.ua
13. Костусєв О. О., Пугачева М. В. Конкурентне середовище в Україні: стан та тенденції розвитку // Конкуренція: Вісник Антимонопольного комітету України. — 2007. — № 4. — С. 19-27.
14. Кулішов В. Мікроекономіка: основи теорії і практикум: навч. посіб. / Володимир Кулішов, 2009. — 331 с.
15. Кулішов, Володимир Васильович. Мікро- макро економіка: підручник / Володимир Кулішов, 2008. — 484 с.
16. Пилипенко, Вячеслав Валентинович. Мікроекономіка: практикум: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Вячеслав Пилипенко, Надія Пилипенко, 2009. — 296 с.
17. Рудий М. Мікроекономіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Михайло Рудий, Валентин Жебка, 2008. — 359 с.
18. Харченко Т.Б. Забезпечення конкурентоспроможності підприємств як засіб ринкового реформування економіки // АПЕ. — 2003. — № 2. — С. 70-73.
19. Черненко С.О. Конкуренція та ефективність товарних ринків в Україні: Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – С.168-171
20. Чупик Г.Р. Наукові підходи до визначення категорій «конкуренція» та «конкурентоспроможність» // Вісник Львівської КА. — 2006. — № 22. — С. 55-58.
21. Шкардун В. Интегральная оценка конкурентоспособности предприятия // Маркетинг. — 2005. — № 1. — С. 38-50.
22. Шнипко О. Політика підвищення конкурентоспроможності: досвід розвинених країн та Україна // Економіст. — 2006. — № 8. — С. 33-35.