Особливості функціонування фінансової системи в Україні в умовах фінансової кризи
Вступ
- Склад і структура фінансової системи України
1.1. Фінансові ресурси
1.2. Фінансова політика
1.3. Джерела фінансових ресурсів
- Фінансова система України в умовах кризового стану економіки
2.1. Фінансова криза в Україні
2.2. Антикризові чинники подолання фінансової кризи в Україні
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність. Проблема нестабільності валютно-фінансової системи України має досить специфічні характеристики. З одного боку, кризові явища пов’язані з моделлю економічного розвитку держави та можливостями здійснення відчутних економічних реформ, з іншого — нестабільність у валютній сфері характеризується проблемами внутрішньої та зовнішньої боргової залежності країни. Основні тенденції розвитку останнього десятиліття, навіть із невдачами у перебігу економічних реформ, у цілому підтвердили обраний теоретичний підхід до ринкових перетворень: східноєвропейські та прибалтійські країни, де було реалізовано найважливіші пункти стандартної програми міжнародних фінансових організацій, змогли порівняно швидко подолати трансформаційну кризу. Водночас менш сумлінні й послідовні у здійсненні запропонованої програми країни СНД, зокрема Росія та Україна, ще й досі продовжують боротися за оздоровлення економіки [7, с. 45].
Вивчення позицій вітчизняних учених та вчених країн СНД (А. Грязнової, О. Василика та К. Павлюка, С. Мочерного, Л. Дробозіної, А. Єпіфанова, І. Сало, І. Д’яконової, К. Рудого, Н. Заяц, В. Попова і М. Монтеса, А. Анікіна й інших) про суть фінансової нестабільності дає підстави припустити, що у сучасному науково-термінологічному обігу найбільш усталеним є розуміння фінансової кризи як порушення рівноваги у функціонуванні системи фінансових відносин, яке проявляється в нестабільності фінансів інститутів та кредитно-фінансових установ і виражається в різкому падінні ВВП, що дестабілізує процес формування та розподілу централізованих фондів держави. Зокрема, на думку О. Василика, фінансова криза — це явища, а показник її наявності — дефіцит державного бюджету [7, с. 46]. Проте, як справедливо зазначають В. Попов та М. Монтес, фінансова криза може розгорнутись і без бюджетних дефіцитів як наслідок погіршення умов торгівлі та балансу у поточних операціях, які разом призводять до підриву валютного курсу, що, в свою чергу, через взаємопов’язаність валютного та фінансового ринків, може негативно вплинути на стан фінансового сектора країни [7, с. 48]. Фінансова криза складається з бюджетної кризи, кризи грошового обігу, банківської, біржової та валютної криз.
На відміну від висвітленого підходу зазначених учених, західні економісти Г. Мінскі, Ч. Кіндлебергер, М. Фрідмен, А. Шварц, П. Кругман, М. Обстфельд, М. Бордо, Р. Дорнбуш, П. Дібвіг, Д. Даймонд, Р. Манделл, Ф. Мишкін, С. Фішер, Г. Камінскі, К. Рейнхарт, А. Веласко, Р. Чанг, Г. Гортон, С. Едвардс, Р. Глік, Е. Роуз, Р. Рігобон, Г. Кальво та інші вже впродовж тривалого часу займаються дослідженням фінансової нестабільності, а тому сучасні вітчизняні досягнення у цій галузі економічної науки переплітаються із західними або їх інтерпретують. Проте варто відзначити відсутність чіткого розуміння того, що ж саме вважають фінансовою кризою, що є первинним — валютна чи фінансова нестабільність. Зважаючи на зростання взаємозалежності валютного та фінансового секторів, наслідками фінансової кризи (суто фінансової за походженням) можуть стати порушення у банківській, а отже, і валютній сферах, і так само валютна криза може трансформуватись у банківську та фінансову кризи.
Тема: «Особливості функціонування фінансової системи в Україні в умовах фінансової кризи».
Мета: визначити особливості функціонування фінансової системи в Україні в умовах фінансової кризи.
Завдання роботи:
- показати склад і структуру фінансової системи України;
- охарактеризувати фінансову систему України в умовах кризового стану економіки.
1. Склад і структура фінансової системи України
1.1. Фінансові ресурси
В процесi розподiлу валового нацiонального продукту у пiдприємств, органiзацiй, держави формуються доходи i грошовi нагромадження, якi називаються фiнансовими ресурсами. В залежностi вiд рiвня, на якому проходить формування i використання фiнансових ресурсiв, їх подiляють (так як i всi фонди грошових коштiв) на:
— централiзованi — які утворюються на рівні держави, окремих адміністративнотериторіальних одиниць, об’єднань, міністерств;
— децентралiзованi — створюються окремими суб’єктами господарювання [10, с. 29].
Обсяг фiнансових ресурсiв залежить вiд ступеня розвитку економiки країни, методiв господарювання. Найважливiшi елементи фiнансових ресурсiв та чинники, що впливають на їх розмiр, наведенi в табл.1.1.
Головним джерелом фiнансових ресурсiв є нацiональний дохід, тобто заново створена в суспiльствi вартiсть.
Напрями використання фiнансових ресурсiв держави:
— значна частина загальнодержавних коштів спрямовується на розвиток народного господарства, будівництво нових підприємств, структурну перебудова галузей, перш за все тих, які потребують оновлення виробничої бази;
— за рахунок централізованих фінансових ресурсів утримується розгалужена сітка соціально-культурних установ: лікувальних, освітніх, культурних, спортивних і т.п. закладів. Держава фінансує дані організації і установи поскільки вони не мають достатніх доходів і у своїй більшості надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату. Отже соціально-культурна сфера, яка знаходиться на бюджетному фінансуванні, існує за рахунок перерозподілу коштів, який здійснюється за допомогою бюджету, податків, дотацій, субвенцій;
— достатньо великі за обсягами державні кошти спрямовуються на соцiальний захист населення, т.б. виплату пенсій, допомог у випадках втрати працездатності, інвалідності, при догляді за хворою дитиною, при вагітності та пологах, допомог малозабезпеченим верствам населення, багатодітним сім’ям, дітям-сиротам тощо. Важливість використання загальнодержавних коштів на вказані потреби значно зростає в сучасних умовах перехідної економіки;
— фінансування міжнародної дiяльності передбачає утримання представництв, консульств за кордоном, участь в роботі міжнародних організацій, фондів, союзів тощо, здійснення міжнародного співробітництва, підтримка міжнародних культурних, наукових та інформаційних зв’язків;
— видатки держави по охороні навколишнього середовища включають затрати, пов’язані з раціональним використанням водних, лісових, земельних, мінеральних та інших видів ресурсів. Такі витрати слід розглядати як обов’язкову умову для повноцінного функціонування сучасного індустріального суспільства;
— створення матеріальних та фінансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного процесу суспільного відтворення;
— видатки пов’язані із управлінням країною, т.б. утримання загальнодержавних органів законодавчої, виконавчої і судової влади, апарату Президента України, фінансових, фіскальних, митних та інших органів;
— оборона країни, т.б. утримання Збройних сил, закупівля озброєння та військової техніки, мобілізаційна підготовка галузей народного господарства та ін. [10, с. 36].
Напрями використання фiнансових ресурсiв пiдприємств, органiзацiй i установ:
— розширене вiдтворення i розвиток пiдприємств: придбання обладнання та інвентаря, капітальне будівництво, ремонт основних фондів, здійснення реконструкції, оновлення виробництва, автоматизація, механізація виробничих процесів тощо;
— вирiшення соцiальних проблем трудового колективу: утримання соціальнокультурних об’єктів (баз відпочинку, будинків культури, дитячих садків, профілакторіїв), будівництво житла;
— матерiальне стимулювання працюючих за досягнення кращих індивідуальних та колективних результатів: премії, персональні надбавки, компенсації;
— створення фiнансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного виробничого процесу на підприємствах;
— задоволення iнших потреб [10, с. 37].
Актуальним питанням вдосконалення фінансових відносин є питання про встановлення рацiонального спiввiдношення мiж централiзованими i децентралiзованими фiнансовими ресурсами. Високий рiвень податкiв та iнших обов’язкових внескiв приводить до зростання фiнансових ресурсiв держави i зменшення, вiдповiдно, фiнансових ресурсiв пiдприємств, що негативно вiдображається на результатах їхньої дiяльностi, пiдриває матерiальну зацiкавленiсть у досягненнi кращих показникiв, а також сприяє вiдтоку коштiв у тiньовий бiзнес.
В сучасних умовах дефiциту фiнансових ресурсiв як на державному рiвнi, так i на рiвнi пiдприємств важливим є пошук нових видiв доходiв (проведення прискореної амортизацiї, випуск цiнних паперiв, приватизацiя, здача майна в оренду та iн).
Таблиця 1.1. Фінансові ресурси та чинники їх росту
| Елементи фінансових ресурсів | Чинники росту |
| Прибуток | Обсяг реалізованої продукції, робіт, послуг; рівень цін і затрат. |
| Амортизаційні відрахування | Вартість основних фондів, їх структура, норми амортизаційних відрахувань. |
| Відрахування на соціальні цілі | Розмір фонду оплати праці. Тарифи відрахувань на соціальні цілі. |
| Податок на додану вартість, акцизний збір | Обсяги реалізованої продукції, робіт, послуг, ставки податків, пільги. |
| Податок на прибуток | Розмір прибутку, ставки оподаткування, пільги. |
| Ресурсні платежі в бюджет | Обсяг земельних, лісових, водних та інших ресурсів, що залучаються в господарський оборот, ставки податків, пільги. |
| Доходи від зовнішньоекономічної діяльності | Обсяг зовнішньоторгового обороту, рівень цін і мита. |
| Резервні фонди | Утворюються згідно законодавства. |
| Доходи від зовнішніх та внутрішніх позик | Умови проведення позик, наявність тимчасово вільних коштів. |
1.2. Фінансова політика
Фінансова політика — це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика — це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами [9, с. 35].
Проявляється фінансова політика у:
— фiнансовому законодавствi;
— в системi форм i методiв мобiлiзацiї фiнансових ресурсiв (найважливiшими з яких є податки);
— в перерозподiлi фiнансових ресурсiв мiж окремими верствами населення, галузями дiяльностi, регiонами країни;
— в структурi доходiв i видаткiв бюджетiв та iн. Найважливішими умовами результативності фінансової політики є:
— врахування дiї економiчних законiв розвитку суспiльства;
— вивчення та використання досвiду попереднiх етапiв господарського будiвництва;
— врахування специфiки сучасних умов, змiни у зовнiшнiй та внутрiшнiй полiтицi;
— комплекснiсть у розробцi заходів, пов’язаних iз вдосконаленням фiнансових відносин [9, с. 37].
Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i при дотриманнi вищенаведених умов може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика.
Фінансова стратегія — це основнi напрями використання фiнансiв на тривалу перспективу. Прикладом стратегiчних завдань i вiдповiдно їх фiнансового забезпечення є: впровадження власної грошової одиницi, проведення приватизацiї, подолання iнфляцiї i спаду виробництва [9, с. 40].
Фінансова тактика спрямована на вирiшення завдань окремого етапу розвитку країни i полягає у змiнi форм органiзацiї фiнансових вiдносин. Яскравим прикладом фiнансової тактики є удосконалення системи оподаткування, надання пiльг окремим платникам, територiальний перерозподiл фiнансових ресурсiв через бюджетну систему.
В кожнiй країнi конкретнi методи проведення фiнансової полiтики залежать вiд iсторичних умов, рiвня економiчного розвитку, нацiональних традицiй та iнших чинникiв. Сучасну фiнансову полiтику України в значнiй мiрi визначає важкий стан економiки, як наслідок тривалої фінансової кризи.
У 1990 році в Україні була розроблена і прийнята Концепція переходу до ринкової економіки. В цьому важливому документі були накреслені напрямки фінансової стратегії уряду на перспективу в зв’язку з необхідністю переходу до ринкової економіки. В концепції була дана характеристика основних рис ринку в Україні, моделей та етапів переходу до нього. Визначені головні завдання:
— проведення роздержавлення і приватизації підприємств;
— здійснення земельної реформи;
— демонополізація економіки;
— свобода підприємництва;
— реформа фінансово-бюджетної і банківської систем, нормалізація грошового обігу;
— створення ринкової інфраструктури, в т.ч. фінансового ринку;
— державне регулювання економіки з допомогою ринкових методів;
— забезпечення соціального захисту населення;
— вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позицій країни у світовому співтоваристві;
— захист і оздоровлення екологічного середовища. Звичайно, що вирішення всіх завдань, поставлених Концепцією вимагає тривалого часу, більшість з них залишаються актуальними і в умовах сьогодення [9, с. 41-42].
Економічна ситуація, в якій опинилася Україна на початку 90-х років, виявилася чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, і тому практична реалізація поставлених завдань виявилася занадто складною. В економіці країни спостерігалося загострення кризових процесів. Було допущено ряд помилок в економічній політиці, у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, ігнорувалися специфічні умови ринкової трансформації економіки України. В таких умовах було прийнято рішення про здійснення радикальних економічних реформ, спрямованих на розбудову в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення реального повороту всієї господарської системи до людини. З цією метою в галузі фінансової політики передбачається проведення глибокої реформи фінансової і бюджетної системи шляхом:
— реального розмежування фінансової та кредитної системи країни;
— відокремлення фінансів державних підприємств від державного бюджету;
— розробки зведеного балансу фінансових ресурсів держави для відображення процесів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави, суб’єктів господарювання і населення;
— забезпечення децентралізації державних фінансів, розмежування державного та місцевого бюджетів за джерелами надходжень та витрат;
— перебудова податкової системи у напрямі її подальшої лібералізації;
— запровадження системи достовірного фінансового обліку, звітності та своєчасної сплати податків;
— зменшення бюджетних видатків та відповідне ліквідація дефіциту державного бюджету;
— формування ринку обслуговування державного боргу на основі розміщення на ньому державних позик та облігацій, державних короткострокових казначейських зобов’язань [9, с. 43].
В умовах ринку одним з найважливіших важелів впливу держави на економіку є податки, з допомогою яких визначають пропорції розподілу валового національного продукту, темпи нагромадження, здійснюють вплив на платежоспроможний попит населення і рівень його добробуту тощо. І тому питання податкової політики завжди знаходилися в центрі уваги парламенту і уряду України. Але до 1995 року всі зміни, що передбачалися в цій галузі, мали обмежений характер і торкалися окремих аспектів оподаткування. І тому було прийнято рішення про проведення в Україні податкової реформи, метою якої є:
— пом’якшення податкової політики;
— стимулювання вітчизняного виробництва;
— посилення податкової та платіжної дисципліни і забезпечення своєчасних надходжень до державного бюджету.
Реалізація цієї мети повинна бути забезпечена через:
— створення стабільної податкової системи;
— спрощення обчислення податків і сплата їх у такі строки, які б забезпечували можливість платникам враховувати це під час планування фінансово-господарської діяльності наступного періоду;
— зменшення рівня розміру податкових вилучень починаючи;
— чітке визначення об’єктів оподаткування для запобігання випадкам подвійного оподаткування;
— упорядкування стягнення податків та посилення відповідальності за ухилення від сплати та їх несвоєчасну сплату;
— скасування пільг в оподаткуванні, наданих за галузевим принципом або окремим суб’єктам господарювання з одночасним запровадженням механізму реструктуризації безнадійної заборгованості за податковими зобов’язаннями;
— зменшення ставок податків на імпортну продукцію, яка необхідна для вітчизняних виробників і збільшення податків на продукцію, яка імпортується в Україну і призначена для кінцевого споживання, за умови що аналогічна продукція виробляється в Україні;
— посилення оподаткування бартерних товарообмінних операцій та операцій з давальницькою сировиною;
— скасування авансової сплати податків та запровадження їх сплати раз на місяць;
— перехід до обчислення оподатковуваного прибутку як різниці між валовим доходом та валовими витратами виробництва (обігу).
Першим кроком у проведенні податкової реформи в Україні стало прийняття в 1997 році Законів України: «Про систему оподаткування», «Про податок на додану вартість», «Про оподаткування прибутку підприємств». Наступним важливим кроком є прийняття Податкового кодексу [5, с. 55].
На виконання розпорядження Президента України від 26 лютого 1998 р. № 43 провідними вченими і практиками нашої країни була розроблена програма розвитку на дванадцятирічний термін «Україна 2010». В основу програми покладено фундаментальну ідею забезпечення пріоритету прав і життєдіяльності, оцінку стану її реалізації в Україні та визначення відповідних інтегральних прогнозних показників на період до 2010 року [5, с. 59]. Для вирішення цього питання застосовувалися вітчизняні та зарубіжні методики розрахунку показників людського розвитку та конкурентоспроможності країн та ін.
Поряд із цим була поставлена мета більш чітко визначити місце і роль України в геополітичному та геоекономічному просторі, відстежити основні тенденції і варіанти розвитку цивілізації та українського суспільства, накреслити конкретні цілі, рамкові умови та пріоритети до 2010 року з урахуванням наявних матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів держави, накреслити оптимальні шляхи їх досягнення. Програма складається з восьми розділів. В першому розділі «Національні інтереси України в контексті розвитку світової цивілізації» дана характеристика становища України як незалежної держави наприкінці ХХ ст., визначені етапи соціально-економічного розвитку та загальні національні цілі на період до 2010 року, а також довгострокові передумови та фактори розвитку [5, с. 59].
В другому розділі «Ідея соціального прогресу і стабільності» визначено основні напрямки соціальної політики у державі, яка виходить із необхідності забезпечення кожній людині роботу, достаток, здоров’я та духовність. Особлива увага приділена таким проблемам, як розвиток системи соціального страхування, освіти, науки, відродження української культури, тенденціям демографічного розвитку, підтримці сім’ї та молоді тощо [5, с. 60].
Реформа системи соціального страхування в Україні буде проведена з метою підвищення рівня соціальної захищеності громадян, посилення мотивації до праці, персональної відповідальності працівників та роботодавців за формування коштів страхових фондів. Для цього передбачається запровадити п’ять програм загальнообов’язкового державного соціального страхування: 1) пенсійного; 2) медичного; 3) у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; 4) на випадок безробіття; 5) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Важливою складовою соціальної політики держави є реформа пенсійного забезпечення, в результаті її проведення передбачається відновити диференціацію пенсій, встановити залежність розмірів пенсій від трудового вкладу та страхового стажу кожної особи. З метою створення організаційних передумов буде впроваджено автоматизований персоніфікований облік відомостей у системі обов’язкового державного пенсійного страхування.
У найближчі п’ять років проходитиме процес становлення системи недержавних корпоративних пенсійних фондів в гірничодобувній, металургійній, хімічній промисловості, атомній енергетиці, а також в окремих підгалузях машинобудування. Внаслідок цього зменшиться чисельність пільгових категорій пенсіонерів, яким надано право дострокового виходу на пенсію, та продовжиться працездатний вік працівників вказаних галузей.
Прогнозується подальший розвиток системи додаткового добровільного пенсійного страхування.
В третьому розділі програми «Україна 2010» «Демократичні перетворення та формування відкритого суспільства» визначено мету розвитку Української держави: формування громадянського суспільства, яке на основі правових норм встановлює оптимальне співвідношення інтересів окремих особистостей, соціальних угруповань і суспільства в цілому. Визнано, що соціальною базою такого суспільства повинен стати середній клас, інтереси якого тісно пов’язані з національними інтересами держави. Демократичні перетворення неможливі без соціального партнерства та партійного плюралізму, консолідації українського суспільства незалежно від національної приналежності, поєднання інтересів держави, суспільства і церкви у справі становлення моралі та духовного розвитку громадян.
В розділі четвертому «Стратегія економічного зростання» обгрунтована ефективність обраної стратегії соціально-економічного розвитку виходячи з відтворювальних пропорцій та динаміки валового внутрішнього продукту, які найбільш яскраво характеризують якісні риси економічної моделі [5, с. 62].
Необхідною передумовою економічного зростання є активна інвестиційна політика, яка повинна передбачати:
— відновлення стимулів до нагромадження капіталу та розвитку матеріально-технічної бази суб’єктів господарювання;
— зростання обсягів інвестування в реальний сектор економіки більшими темпами у порівнянні з ростом обсягів ВВП;
— пожвавлення інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання;
— підвищення рівня ефективності використання капіталів; посилення мотивації до нагромадження фінансових ресурсів населенням та їх інвестування в реальний сектор економіки;
— направлення ресурсів, які акумулюються у фінансово-кредитній сфері на інвестування в реальний сектор економіки;
— узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики з цілями інвестиційної стратегії;
— залучення іноземних інвестицій в Україну.
Стратегія економічного зростання передбачає забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, структурну перебудову економіки, оздоровлення банківської системи. Дієвим інструментом управління економікою повинна стати бюджетна і податкова політика.
Передбачається, що до 2001 року спостерігатиметься зменшення обсягів фінансових ресурсів, що перерозподіляються через державний бюджет. Це відбудеться завдяки вдосконаленню податкової системи, зменшенню кількості податків та їх ставок. Одночасно скоротяться бюджетні витрати разом із зміною їх структури та покращиться використання коштів [5, с. 70].
Після 2002 року обсяг фінансових ресурсів, що перерозподіляються через бюджет, зросте в номінальному і реальному обчисленні, зростуть також видатки бюджету, зокрема, на соціальні потреби, охорону здоров’я, науку.
Передбачається провести ряд заходів з удосконалення бюджетного процесу (чітка регламентація, посилення контролю за витрачанням коштів, створення системи прогнозування показників бюджету, перехід до середньострокового та перспективного фінансового та бюджетного планування).
До найважливіших завдань у сфері бюджетної політики належать:
— забезпечення збалансованості бюджетів;
— оптимізація рівня бюджетного дефіциту;
— посилення контрольної роботи за витрачанням бюджетних коштів;
— виділення державних інвестицій тільки на конкурсній, зворотній основі;скорочення державних запозичень, здешевлення обслуговування державного боргу;
— використання в процесі бюджетного планування соціальних стандартів та нормативів;
— скорочення обсягу дотацій та субсидій з бюджету;
— зміцнення доходної бази органів місцевого самоврядування, закріплення за місцевими бюджетами доходів, достатніх для виконання їх функцій;
— вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення заінтересованості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів та своєчасному і повному справлянні податків;
— вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері та ін.
3 бюджетної політикою тісно пов’язана податкова реформа, основними завданнями якої є:
1) забезпечення стабільності системи оподаткування, зниження податкового навантаження, впорядкування пільг по податках, вдосконалення податкового законодавства (розробка Податкового кодексу). Зменшення нарахувань на фонд оплати праці при оподаткуванні доходів фізичних осіб;
2) створення дієвого механізму контролю за сплатою податків, зборів, посилення відповідальності за ухилення та несвоєчасну сплату;
3) додержання міжнародних угод з питань оподаткування, наближення податкового законодавства України до законодавства країн Європейського Союзу [10, с. 68].
Створення ефективної фінансової системи в Україні неможливе без розвитку фінансового, в т.ч. фондового ринку. Однією з умов його функціонування є вдосконалення державного регулювання ринку цінних паперів, яке повинно охопити:
— регулювання випуску та обігу цінних паперів, діяльності учасників РЦП;
— захист прав інвесторів, контроль за їх дотриманням;
— контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на РЦП;удосконалення управління державними корпоративними правами;
— контроль достовірності інформації, яка подається учасниками РЦП.
В подальшому розвитку фондового ринку України пріоритетними напрямками повинні бути розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, активізація вторинного РЦП. Відносно ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) передбачається ряд заходів, спрямованих на подолання допущених у попередні роки прорахунків. Це, зокрема:
— створення єдиної системи управління державним боргом для забезпечення зниження вартості його обслуговування;
— випуск державних облігацій для фізичних осіб з фіксованим доходом на основі прогнозу помісячного індексу інфляції на найближчі роки;
— підтримка вторинного ринку Національним банком України;
— обмеження випуску державних боргових інструментів на внутрішньому ринку потребами обслуговування державного боргу;
— запровадження ідентифікації державних облігацій в міжнародній системі.
П’ятий розділ програми «Пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку» визначає стратегічні напрямки реформування відносин в сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, механізм державної підтримки, формування системи державного програмно-цільового управління НТП. Серед методів стимулювання науково-технічної та інвестиційної діяльності важливе місце належить податковим (пільгам по податкам, в т.ч. по податку на прибуток підприємств) і бюджетним (пряме державне фінансування) [5, с. 74].
В шостому розділі «Промисловий та агропромисловий розвиток» конкретизовані стратегічні завдання в окремих галузях промисловості, АПК, транспорту, зв’язку.
В сьомому розділі «Інституціональні та організаційні механізми економічного зростання» розглянуті проблеми приватизації та зміни структури власності, розвитку конкуренції, антимонопольного регулювання, управління об’єктами державної форми власності, стимулювання малого і середнього бізнесу, легалізації «тіньової» економіки, проведення адміністративної реформи, удосконалення регіональної структури економіки [5, с. 75].
Заключний восьмий розділ програми «Україна 2010» «Активізація зовнішньоекономічної діяльності» визначає напрямки співробітництва України з іншими державами, інтеграційними угрупуваннями (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.). Відзначено, що зовнішньоекономічна політика повинна бути спрямована на зміцнення позицій України в світовій торгівлі та забезпечувати вихід на нові ринки.
Втілення цілей передбачених Програмою «Україна 2010» вимагає прийняття відповідних заходів. Протягом 19992000 рр. вийшло багато Указів Президента України з питань, які мають виняткове значення для реалізації загальнонаціональних цілей розвитку і конкретизують положення перспективної програми, пропонують механізми їхньої практичної реалізації. Це Укази: «Про Основні напрями інвестиційної політики на 19992001 роки» (від 18.08.1999 р.), «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (від 3.12.1999 р.), «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» (від 29.12.1999 р.), «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» (від 24.05.2000 р.) та інші [5, с. 76].
1.3. Джерела фінансових ресурсів
Формування, розподіл і використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства, фінансова система має такі складові: загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання, громадських організацій і недержавних позабюджетних фондів.
Сукупність фондів грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні держави, підприємств та організацій, утворюють фінансові ресурси. Останні характеризують стан економіки і одночасно є джерелом її розвитку.
Розрізняють такі джерела і методи формування фінансових ресурсів: стягнення податків; відрахування частини прибутків від суб’єктів господарювання; відрахування на страхування; інші види відрахувань у централізовані фонди; продаж державою цінних паперів і свого майна; одержання кредитів; емісія грошей [2, с. 33].
Структура фінансової системи країни включає в себе такі складові:
- Державні фінанси — головний елемент в структурі фінансової системи.
Це система грошових фондів, що знаходяться в розпорядженні держави і призначені для фінансового забезпечення властивих їй функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток фундаментальної науки, космічні дослідження, охорона природи, структурна перебудова економіки тощо). За рахунок централізованих джерел фінансуються витрати на вирівнювання соціальної забезпеченості регіонів. Державні фінанси охоплюють також відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх зосередження в державі. Так, основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет є податкова система.
- Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв`язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є:
— кошти від приватизації, орендна плата, дивіденди від підприємницької діяльності, місцеві податки. Так, прибутковий податок з громадян повністю передається до бюджетів за місцем їх проживання. В розмірі 100 відсотків до місцевих бюджетів базового рівня передаються всі місцеві податки і збори. Відрахування від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів областей здійснюють на основі стабільних (затверджених) нормативів [2, с. 37].
Тим областям (регіонам), в яких доходна частина не перекриває мінімальних потреб по витратах, надаються дотації, субвенції або субсидії. При цьому норматив дотації передбачено у відсотках, а субсидії та субвенції — в грошових одиницях. Субвенції надаються переважній більшості регіонів України.
У результаті децентралізації фінансової системи, що здійснюється в Україні, основний обсяг соціальних витрат переноситься на місцевий та регіональний рівні.
2. Фінансова система України в умовах кризового стану економіки
2.1. Фінансова криза в Україні
Сучасний розвиток валютно-фінансової системи нашої країни характеризується дією так званих позаекономічних чинників, які відчутно впливають на її розвиток. Це, на нашу думку, чинники «стадної поведінки», психологічного ризику, епідемічного поширення кризових явищ та суто політичних зрушень, що впливають на поточний або майбутній стан економіки. Проте вітчизняні вчені не виокремлювали зазначені фактори як такі, що здатні спровокувати складний механізм розгортання тенденцій нестабільності. Не було зроблено спроби розглянути структурні чи політичні фактори як важливий складник економічних зрушень, а наслідком їх може стати кризова ситуація. Натомість перевагу надавали дослідженню саме базових макроекономічних показників, не зважаючи на те, що більшість криз, які відбулись в останній декаді минулого тисячоліття, розгортались аж ніяк не на фоні економічного спаду чи рецесії світової економіки. Навпаки, їм передував період економічного пожвавлення, який був наслідком вдало імплементованих стабілізаційних програм чи/та високого економічного зростання.
Криза, яка нині зароджується у валютно-фінансовому, банківському, виробничому та інших секторах економіки України не є кризою в її канонічному розумінні, адже за своєю специфікою вона не є циклічною. Дев’ятирічне падіння ВВП лише за останні п’ять років змінилось на зростання, яке в 2004 році отримало особливо потужний імпульс, досягнувши в серпні минулого року рекордного для України показника в 13,6% (див. табл.2.1.). Минулого року економічне зростання відбувалось уповільненими темпами — реальний ВВП за січень–жовтень 2007 року зріс на 2,8% проти 12,7% за відповідний період минулого року, промислове виробництво за січень–жовтень — на 3,1% проти 13,6%. Це відбулося через низку об’єктивних політичних і економічних чинників, зокрема, зниження інвестиційної активності яке спричинило [3, с. 6]:
— обмеженість інвестиційних ресурсів товаровиробників через збільшення коштів для фінансування затрат на оплату праці (у зв’язку з підвищенням мінімальної заробітної плати);
— зростання соціальної складової у державних видатках, що значно зменшило порівняно з минулим роком обсяг державних інвестицій та, відповідно, позначилось на інвестиційній діяльності окремих галузей економіки;
— пасивність великого бізнесу у прийнятті інвестиційних рішень до закінчення процесу реприватизації, а також через скасування податкових пільг для суб’єктів господарювання спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку.
Таблиця 2.1.
Динаміка макроекономічних індикаторів за 2002–2007 роки (%)
| Показник | 2002 р. | 2003 р. | 2004 р. | 2005 р. | 2006 р. | січень– жовтень 2007 р. |
| Приріст реального ВВП, % | 5,9 | 9,2 | 5,2 | 9,6 | 12,1 | 2,8 |
| Приріст продукції промисловості, % | 13,2 | 14,2 | 7,0 | 15,8 | 12,5 | 3,1 |
| Приріст сільськогосподарського виробництва, % | 9,8 | 10,2 | 1,2 | -11,0 | 19,9 | 1,4 |
| Приріст інвестицій в основний капітал, % | 14,4 | 20,8 | 8,9 | 31,3 | 28,0 | 3,4* |
| Приріст реальних доходів населення, % | 4,1 | 10,0 | 18,0 | 9,1 | 16,5 | 22,3* |
| Приріст експорту товарів та послуг, % | 18,8 | 9,7 | 11,1 | 24,1 | 39,0 | 6,8* |
| Баланс зведеного бюджету (% до ВВП) | 0,6 | -0,3 | 0,7 | -0,2 | -3,4 | 2,0 |
| Приріст інфляції, грудень до грудня, % | 25,8 | 6,1 | -0,6 | 8,2 | 12,3 | 8,1** |
| Рівень безробіття (економічно активного населення у віці 19–70 рр., за методологією МОП),% | 11,6*** | 10,9*** | 9,6*** | 9,1 | 8,6 | 8,7**** |
Зростаючий потенціал внутрішнього споживчого попиту, який підтримували високі темпи зростання доходів населення та розвиток внутрішнього виробництва споживчих товарів і послуг, не зміг компенсувати уповільнення експортних поставок та інвестицій в основний капітал і забезпечити прискорений розвиток таких галузей, як будівництво, металургія і машинобудування.
Криза як специфічна фаза циклу, що характеризується порушеннями рівноваги, зміною звичного устрою або функціонування, є прогнозованою, адже циклічність як така відтворює закономірність розвитку будь-якого процесу. Відповідно, криза, викликана об’єктивними циклічними процесами в економіці, не передбачає раптових коливань подібної амплітуди, а, навпаки, характеризується тривалістю фаз зародження та розгортання, які формуються на попередніх етапах. Таким чином, проблеми розгортання кризових явищ в Україні мають досить специфічні характеристики. З одного боку, кризові явища пов’язані з моделлю економічного розвитку держави та можливостями здійснення відчутних економічних реформ. З іншого — кризові явища відрізняються певною специфічністю залежно від сфери їх прояву. Зокрема, валютна криза як складова кризи економічної на українському ґрунті характеризується:
— економічно необґрунтованим знеціненням або подорожчанням національної валюти;
— різким коливанням валютних курсів;
— заміною грошової одиниці або її вартісної основи;
— значним обсягом спекулятивних операцій валютою, швидких і значних за масштабами припливів і відпливів валютних резервів;
— різкою незбалансованістю міжнародних розрахунків;
— погіршенням міжнародної валютної ліквідності тощо [3, с. 7].
Крім того, у валютній сфері нестабільність проявляється проблемами внутрішньої та зовнішньої боргової залежності країни, а прояви нестабільності у банківській сфері — радше проблемами психологічного характеру, що виражаються в недовірі до банківських установ у період низької прогнозованості економічного розвитку (курсу) країни, а отже, у масовому вилученні коштів навіть попри економічну доцільність (втрата відсотків при достроковому вилученні внесків). Тобто особливість банківської нестабільності полягає у певній хаотичності її виникнення. Макроекономічні базові показники — рівень інфляції, ВВП, граничні показники як внутрішнього, так і зовнішнього боргу перестають на певний час відігравати роль індикаторів стабільності, найважливішими виявляються настрої чи то спекулянтів, що свідомо йдуть на корекцію курсу національної грошової одиниці, чи вкладників, яких об’єднує так звана «стадна поведінка» [3, с. 7].
Прогнозувати ризик виникнення в Україні кризи будь-якого типу — або валютної, або банківської — внаслідок впливу світової (регіональної) фінансової кризи завчасно. Бо за основними критеріями, що визначають ступінь інтегрованості у глобалізовану світову економіку наша держава не може претендувати на те, аби інтерпретувати помилки внутрішньої економічної політики як витрати надмірної відкритості її економіки внаслідок інтеграції. Серед критеріїв інтегрованості:
— обсяг міжнародного виробництва товарів та послуг і темпи його зростання порівняно з обсягами і темпами росту всього валового продукту в світі;
— обсяг і динаміка прямих іноземних інвестицій у порівнянні з обсягами і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);
— обсяг і динаміка складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів порівняно із загальним масштабом подібних проектів;
— обсяг усієї міжнародної торгівлі товарами і послугами та темпи її зростання порівняно з валовим продуктом;
— дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;
— обсяг і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних закладів порівняно із загальним обсягом і динамікою всіх їх операцій та інші [3, с. 8].
Натомість, основною причиною фінансової кризи на українському підґрунті є наслідки прийняття і реалізації бюджету, який має соціальну спрямованість попри задекларовані орієнтири на інноваційно-інвестиційний розвиток України. Таким чином, на сучасному етапі, ризики національної фінансової системи перебувають насамперед у площині бюджетно-боргової сфери.
Все ж у найуживанішому значенні будь-яку кризу в українській економіці можуть назвати не лише фінансовою, а й економічною, що свідчить про нечітке сприйняття цієї категорії економічної науки. Хоча, безперечно, усвідомлення можливих взаємозв’язків різних складників фінансової кризи здатне сприяти усвідомленню багатоваріантності тривання кризи, а, отже, підвищити прогнозованість визначення напряму її розгортання із своєчасним виокремленням необхідних механізмів впливу на зародження того чи іншого виду потрясіння у контексті кризи фінансової — чи то валютного, чи то банківського, чи бюджетно-боргового.
На запропонованій схемі кризи подано можливі варіанти розгортання нестабільності на сучасному етапі розвитку економіки нашої країни (з поділом на кризи з високим ступенем вірогідності розгортання); кризи, розгортання яких може бути призупинено; кризи з низьким ступенем вірогідності розгортання.
Варто зазначити, що попри вкрай нестабільну ситуацію в нашій економіці, йдеться про зниження ділової активності, у малому й середньому бізнесі, відчутні скорочення припливу прямих іноземних інвестицій, відмову великих інвесторів від входження в Україну (за винятком приватизованого Mittal Steell металургійного комбінату «Криворіжсталь»), країна не перебуває перед ризиком розгортання циклічної, комплексної чи зовнішньої криз. Під останньою — зовнішньою кризою — маємо на увазі кризу, спровоковану світовими деструктивними тенденціями, яким притаманний свій власний ритм, пов’язаний з особливостями динаміки глобальних фінансових ринків. Попри це варто згадати опосередкований вплив ззовні, який здійснюється на розвиток вітчизняної економіки. Це не лише кон’юнктура світових фінансових ринків, яка визначає позиції експортерів, а отже впливає на стан всієї національної економіки. Беручи до уваги вплив результатів зовнішньоторговельних зв’язків на формування торговельного, а тому і платіжного балансу країни, чинник валютної стабільності за її межами відіграє визначальну роль. Ідеться про порівняння провідних світових валют — долара США та євро, від яких залежатиме стабільність держав у глобальному масштабі. Крім того, надання Україні з боку міжнародних фінансових інституцій на кшталт Міжнародного валютного фонду певних рекомендацій консультативного характеру, які формують ту чи іншу стратегію розвитку валютної політики, спроможне впливати на визначення перебігу подій у нас, зокрема під час можливого кризового розгортання, незалежно від сфери його прояву [3, с. 8].
2.2. Антикризові чинники подолання фінансової кризи в Україні
Важливим комплексом заходів щодо подолання економічної кризи є створення в економіці мотиваційного механізму піднесення виробництва.
Його головною метою є, по-перше, створення умов рівновигідності різних сфер економічної діяльності при певному пріоритеті виробничої діяльності на період виходу з кризи.
По-друге, мотиваційний механізм має створювати умови для забезпечення вигідності збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва і реалізації товарів та послуг. Тобто треба створити систему мотивацій зниження цін (або хоча б стримування їх зростання) для відповідного збільшення обсягу продажу згідно із законом попиту. По-третє, сюди слід віднести створення пільгового режиму для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій безпосередньо у виробничу сферу в поєднанні з фінансово-кредитною політикою та виробничою діяльністю за критерієм — мінімальний строк подолання кризи виробництва [8, с. 101].
Головним чинником мотиваційного механізму має бути вдосконалена система оподаткування з активною стимулюючою та регулюючою функціями. Порівняно з існуючою вона повинна бути спрощеною і включати меншу кількість податків, особливо непрямих. Враховуючи бажану націленість її на зниження цін, об’єктом оподаткування треба зробити ту частку ціни, яка формується продавцем. Це може бути додана вартість, але без амортизаційних відрахувань (як фактора відновлення основного капіталу). Цей податок пропонується зробити основним, замінивши ним два податки — на прибуток і на додану вартість. Перший податок в умовах нестабільності економіки, збитковості значної частки підприємств та неопрацьованої ще системи моніторингу діяльності суб’єктів підприємництва поки ще не виконує достатньою мірою свою регулюючу функцію, як це є в країнах з розвинутою ринковою економікою. Усунення ПДВ зменшить ціну реалізації товару і збільшить купівельну спроможність покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції. При цьому, безумовно, потрібно буде переглянути перелік підакцизних товарів та ставки акцизу [8, с. 102].
Пропонований об’єкт оподаткування близький до доданої вартості, що значно спростить перехід на оподаткування доходу та обчислення цього податку. Для посилення регулюючої функції податку на доход у напрямі забезпечення рівно-вигідності різних форм діяльності та підвищення привабливості вкладення капіталу у виробничу сферу на період подолання кризи ставку цього податку доцільно поставити у пряму залежність від основного критерію ефективності вкладення капіталу — норми доходу. Тобто пропонується використовувати гнучку диференційовану ставку податку для забезпечення діяння цієї залежності в напрямі зниження цін та відповідного зростання обсягів продажу (товарів, послуг, кредитів).
Для стимулювання нагромадження власного капіталу норма доходу має визначатися не щодо собівартості товару (щоб запобігти штучному її завищенню), а щодо власного капіталу без урахування обігових коштів (останні, як відомо, у позитивній тенденції повинні відносно зменшуватися). Це стимулюватиме інвестування.
Підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію (третій комплекс заходів) має домінуюче значення. До цього комплексу включається широкий спектр заходів.
По-перше, треба чіткіше визначати пріоритети та напрями розв’язання проблеми підвищення сукупного попиту. Мається на увазі, насамперед, перегляд підходів до його регулювання виходячи з монетаристських засад, які тепер превалюють. Відома спрямованість цих підходів на стримування сукупного попиту має бути значно послаблена у час відновлення виробництва. Це стосується і жорсткої спрямованості монетаристської концепції на стримування зростання грошової маси, особливо в умовах надто низької монетизації ВВП [8, с. 104].
По-друге, це підвищення купівельної спроможності споживачів кінцевої продукції, тобто населення, що при низькому рівні використання виробничих потужностей набуває найважливішого значення. У нинішніх умовах цей захід слід розглядати як поступове інвестування національної економіки, починаючи з галузей виробництва споживчих товарів. Це досягається підвищенням заробітної плати, зменшенням та ліквідацією заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії). Слід також ретельно розглянути можливість використання вкладів населення в Ощадбанку, які «заморожені» з 1992 р., для безготівкових розрахунків з придбання вітчизняної продукції [8, с. 109].
По-третє, — це зниження небезпеки активізації інфляції витрат та інфляції попиту. Для зниження вірогідності першої з них підвищення заробітної плати має здійснюватися переважно неінфляційними методами, які забезпечують незмінність собівартості продукції. Це можна реалізувати, наприклад, за рахунок відповідного зниження частки відрахувань на соціальне страхування та інших платежів від заробітної плати з наступною їх компенсацією на основі перерозподілу доходної частини держбюджету. З відновленням виробництва необхідність в останньому відпаде. Запобігання активізації інфляції попиту при зростанні грошових доходів споживчого сектора визначатиметься насамперед ефективністю державної політики стримування зростання цін економічними методами. З одного боку, це може забезпечуватися частково оподаткуванням, спрямованість якого в зазначеному напрямі описана вище. З другого боку, слід взагалі піднести рівень наукового та прикладного (методичного) забезпечення процесів ціноутворення, визначення в «ціновому просторі» зон вільного та регульованого ціноутворення. Тобто, де це можливо, має бути реалізована повна лібералізація ціноутворення (оптимальна динаміка цін, спрямована в сторону їх зниження), а там, де ці процеси того потребують, здійснити певне регулювання (оптимальна динаміка цін спрямована в сторону їх підвищення) [8, с. 112].
Суттєве значення має також підвищення дієвості системи існуючих засобів регулювання ціноутворення. Це особливо стосується реалізації затверджених заходів, таких як «антидоларизація» ціноутворення, тобто зменшення прив’язки внутрішніх цін до так званих умовних одиниць.
По-четверте, до цього комплексу входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать:
— заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових і науково-учбових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм та фірм, спеціалізованих на маркетинговій діяльності, до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками з питань реалізації продукції;
— стимулювання і допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зниження деструктивного посередництва, особливо для товарів нееластичного попиту (енергоресурси, сировина, матеріали);
— підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.
По-п’яте, до зазначеного комплексу належить система заходів щодо оцінки і стимулювання зростання кількості робочих місць. Слід усвідомити, що на період виходу з кризи (та й надалі) основним критерієм ефективності внутрішньої, зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності для всіх рівнів ієрархії є приріст робочих місць. Причому треба оцінювати так зване їх сальдо, враховуючи, що нерідко збільшення кількості робочих місць на одному підприємстві призводить до їх зменшення — на другому. Це наочно підтвердила практика у харчовій та легкій промисловості, коли при недостатньому обґрунтуванні створення спільних підприємств, впровадження роботи на давальницькій сировині, здобутті іноземних товарних кредитів, неефективному імпорті кількість робочих місць у цілому зменшувалася у кілька разів більше, ніж їх приріст на підприємстві, де запроваджувалося перелічене [8, с. 113].
По-шосте, створення цілісної системи заходів щодо розв’язання завдань форсованого розширення експортної діяльності. Враховуючи складний і довгостроковий процес проникнення на ринки західних держав та відверту загрозу національній безпеці від продовження кризи, основним напрямом діяльності цієї системи безумовно має бути повернення на ринки Східної Європи і країн СНД. Це передбачає максимальне використання існуючого «правового простору» цієї діяльності для взаємовигідного співробітництва у виробничій кооперації, науковій та інформаційній діяльності. Треба якомога інтенсивніше розширювати цей «правовий простір» для інтенсивного й екстенсивного розвитку зовнішньоекономічних відносин із зазначеними країнами. Це, природно, не виключає також реалізацію обґрунтованої стратегії розширення експорту в інші країни [8, с. 114].
По-сьоме, було б доцільним розглянути можливість та форми термінового запровадження, поряд з існуючою, так званої «твердої» валюти для кредитування сукупного попиту з прив’язкою її курсу до найбільш стабільної іноземної валюти і забезпеченням за рахунок валютних резервів НБУ кредитів та гарантій міжнародних фінансових організацій. «Тверда» валюта має використовуватися лише в безготівковій формі для довгострокових кредитів під прийнятний процент у виробничій сфері для створення нових робочих місць. У міру нормалізації економічної ситуації ця валюта витіснятиметься. Реалізація таких підходів дала позитивні результати у країнах Балтії при трансформації пострадянської економіки [8, с. 114].
В цілому слід зазначити, що перелічені заходи подолання кризи виробничої сфери, безумовно, не охоплюють увесь спектр антикризових чинників, тому що нагромаджений комплекс проблем являє собою надто складну систему.
Висновки
Фінансова політика — це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика — це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами.
Основною причиною фінансової кризи на українському підґрунті є наслідки прийняття і реалізації бюджету, який має соціальну спрямованість попри задекларовані орієнтири на інноваційно-інвестиційний розвиток України. Таким чином, на сучасному етапі, ризики національної фінансової системи перебувають насамперед у площині бюджетно-боргової сфери.
Все ж у найуживанішому значенні будь-яку кризу в українській економіці можуть назвати не лише фінансовою, а й економічною, що свідчить про нечітке сприйняття цієї категорії економічної науки. Хоча, безперечно, усвідомлення можливих взаємозв’язків різних складників фінансової кризи здатне сприяти усвідомленню багатоваріантності тривання кризи, а, отже, підвищити прогнозованість визначення напряму її розгортання із своєчасним виокремленням необхідних механізмів впливу на зародження того чи іншого виду потрясіння у контексті кризи фінансової — чи то валютного, чи то банківського, чи бюджетно-боргового.
На нинішньому етапі розвитку фінансової системи України ризики нестабільності перебувають, насамперед, у площині бюджетно-боргової сфери. Проте найвірогіднішим є виникнення внутрішньої кризи, яка за походженням матиме випадковий характер, що відбудеться через зростання спекулятивного ризику та стадної поведінки, які не завжди корельовані з реальним станом базових макроекономічних показників. А ще можлива криза буде характеризуватись моноаспектністю, адже нині вести мову про можливість розгортання кризи відразу в декількох сферах економіки передчасно.
Список використаних джерел
- Василик О. Д., Павлюк К. В. Державні фінанси України: Підручник. — К.: НІОС, 2002. — 608 с.
- Карлін М. І. Фінансова система України. — К. : Знання, 2007. — 324, с.
- Михайлов Ю. Українська фінансова криза: немічна економіка, пожадливість банків і волаюча некомпетентність НБУ // Пропозиція. — 2008. — № 11. — С. 6-8
- Монтес М. Ф., Попов В. В. «Азиатский вирус» или «Голландская болезнь»? Теория и история валютных кризисов в России и других странах: Пер. с англ. — М.: Дело, 1999. — 136 с.
- Про банки і фінанси : Збірник законів. — Харків: ПП «ІГВІНІ», 2006. — 382, с.
- Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
- Рудый К. Финансовые кризисы: теория, история, политика / К. В. Рудый. — М.: Новое знание, 2003. — 399 с.
- Стеців Л П. Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2007. — 235, с.
- Фінанси: Навчальний посібник /Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін. — К. : Знання , 2006. — 247 с.
- Фінанси: Навчальний посібник /Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; за ред. : В. І. Оспіщева. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Знання , 2008. — 366, с.
- Фінансово-банківська система України у європейському вимірі : Збірник статей. — К. : Козаки, 2002. — 223 с.
- Юрчишин В. Валютна політика країн з перехідною економікою: Навч. посібник. — К.: Вид-во УАДУ, 2001. — 28 с.