Вступ

Актуальність теми. Нові індустріальні країни (НІК) Азії мають значний досвід щодо реабілітації та реформування національної фінансової системи в умовах кризи. Адже попередня фінансова криза 1998 року розпочалася саме з цього регіону, і причиною її сьогодні вже сміливо можна назвати нестабільність фінансового ринку країн Пів-денно-Східної Азії та очевидний спекулятивний характер інвестицій у цей регіон у 1990-х роках.

Уряди цих країн досить швидко відреагували на ситуацію, що склалася, і почали активне реформування фінансового сектору, що мало позитивні наслідки. Тому досвід таких реформ є корисним для України, адже її економіка має деякі спільні риси з економікою НІК Азії, а саме перерозподіл капіталу в Україні відбувається переважно через банківську систему, тоді як фондовий ринок розвинений слабо, що також було характерним для країн Південно-Східної Азії.

Аналітики зазначають, що в усіх НІК Східної Азії на початкових етапах індустріалізації провідна роль у формуванні й розвитку фінансових систем, які були б здатні мобілізувати інвестиційні ресурси, потрібні для створення нових галузей, належала урядам. Вони безпосередньо брали участь у формуванні банківських систем, здійснюючи через них інвестиції у стратегічно важливі галузі економіки.

Умовою економічного зростання в епоху глобалізації є, з одного боку, інтеграція країни в світовий економічний простір, а з іншого – гарантування безпеки функціонування економічної системи держави. Одна з провідних ролей у реалізації цієї програми відводиться розвиненій фінансовій системі. Нові індустріальні країни (НІК) Східної Азії є яскравим прикладом значущості фінансової системи як для задоволення внутрішніх потреб розвитку країн, так і для вирішення проблем, спричинених проявами сучасного глобалізованого міжнародного фінансового середовища.

Ці країни за останні десятиліття набули значного досвіду в трансформації своїх фінансових систем, зазнавши як позитивного впливу фінансової глобалі­зації, так і негативного. На нашу думку, Україні також варто застосовувати подібну практику, але необхідною умовою цього має бути вжиття заходів, які дали б змогу ефективно реформувати фінансовий сектор взагалі та його банківський сегмент зокрема. Мова не повинна йти лише про посилення формального бюрократичного тиску на банки й інші фінансові інститути.

Багато українських науковців, а саме О. Рогач, Л. Ткачук, М. Шкарпетіна, Г. Бережна, Д. Романов, досліджували феномен економічного зростання «азіатських тигрів», а також причини й наслідки для світової економіки кризи 1990-х років. Разом із тим, деякі інші вітчизняні вчені, зокрема, О. Мозговий, І. Бланк, Т. Вахненко, В. Корнєєв, вивчали питання реформування фінансового сектору. Проте мало уваги у працях і тих і інших присвячено дослідженню державного втручання в реформування й оздоровлення банківського сектору зокрема та фінансового взагалі в НІК Азії в післякризовий період і його адаптації до українських реалій.

Отже, метою роботи є вивчення досвіду реформування фінансового сектору у нових індустріальних країн.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

—         встановити фактори, механізми та наслідки застосування національними урядами країн політики фінансової лібералізації, а також з’ясувати характер впливу лібералізації руху капіталу на фінансовий і економічний розвиток країн;

—         визначити загальні риси та національні особливості моделі фінансової системи, яка використовувалась НІК Східної Азії для цілеспрямованої побудови власних фінансових систем з метою стимулювання прискореного економічного зростання цих країн;

—         розкрити обрані країнами Східної Азії стратегії трансформації фінансових систем під впливом проявів фінансової глобалізації та визначити механізми реалізації цих трансформаційних змін;

—         встановити перспективи розвитку фінансових систем НІК Східної Азії в контексті сучасних тенденцій глобалізації та виділити новітні тенденції реформування системи фінансових інститутів на національному та регіональному рівнях;

—         порівняти характеристики інституційного середовища, в якому розвиваються фінансові системи України та НІК, а також оцінити доцільність використання Україною досвіду цих країн у формуванні фінансових систем, які сприяли прискоренню економічного зростання;

—         дати оцінку сучасному розвитку фінансової систем НІК Східної Азії.

Об’єктом дослідження є процес розвитку фінансових систем нових індустріальних країн Східної Азії (Гонконгу, Сінгапура, Тайваню, Республіки Корея, Малайзії, Таїланду, Індонезії, Філіппін).

Предметом дослідження є стратегії трансформації фінансових систем НІК Східної Азії під впливом фінансової глобалізації.

Методи дослідження. У роботі використовувались загальнонаукові та спеціальні економічні методи, зокрема: аналізу і синтезу, системно-структурний метод (вивчення структури фінансової системи країни), кількісного та якісного порівняння (порівняння характеристик фінансових систем нових індустріальних країн Східної Азії – підрозділи 2.1, 2.2, 2.3), метод ранжування (для визначення місця фінансових систем НІК серед інших країн), трендовий метод (зіставлення фактичних показників діяльності фінансових систем НІК із даними попередніх періодів для визначення тенденцій розвитку, метод табличної і графічної візуалізації.

Розділ 1. Теоретичні аспекти розвитку НІК.

1.1. Чинники появи та закономірності розвитку НІК

Еволюція реального та фінансового секторів – комплексний і багатоаспектний процес, на який впливає чимало чинників. По-перше, залежно від рівня економічного розвитку країни вплив фінансової системи на стимулювання зростання є найбільшим у країнах з середнім рівнем доходів, у той час як для найбідніших країн він не має такого значення; у країнах з високим рівнем доходів – вплив позитивний, але не великий. По-друге, має значення тип фінансової системи (банково-орієнтована чи фондово-орієнтована), який зумовлюється стадією економічного розвитку, а отже обсягом ризиків та ступенем невизначеності, притаманних економічній системі. В довгостроковому періоді фондово-орієнтована система функціонує краще й більшою мірою сприяє інноваційному розвитку, однак на початковому етапі економічного розвитку найбільш ефективною є банково-орієнтована фінансова система.

По-третє, залежно від фінансової політики, запровадженої урядом, та особливостей регулювання фінансових систем державне втручання може як заважати розвитку всієї системи, так і стимулювати його шляхом створення певних засад, а саме: правової системи захисту прав споживачів та інвесторів, стимулювання конкуренції та контролю надмірного прийняття ризиків; системи захисту прав власності; системи обліку та розкриття звітності. В умовах низької інституційної якості саме політика фінансових обмежень, на відміну від фінансової лібералізації, має позитивний тривалий вплив на фінансовий та економічний розвиток країни. Отже фінансовий розвиток не є результатом дії стихійних ринкових сил, а цілеспрямованої політики держави.

По-четверте, історичні та інституціональні особливості країни визначають напрям розвитку її фінансової системи. Так, особливості сучасних фінансових систем значною мірою залежать від минулого розвитку країн, отже для розуміння сучасної структури фінансових інститутів потрібно аналізувати політичні та економічні чинники, які впливали на них як у найближчому, так і віддаленому минулому. Крім того, фінансові системи, які функціонують у більш розвиненому інституційному середовищі (найбільш важливі показники – захист прав акціонерів та якісні стандарти обліку), мають сильніший вплив на економічне зростання й отримують більші вигоди від фінансової лібералізації.

У 80-х роках минулого століття чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур і Тайвань (так звані дракони) — почали індустріалізацію і згодом за багатьма показниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Це дало право багатьом спеціалістам прираховувати їх до розвинутих країн. Так виникло поняття нових індустріальних країн (НІК).

Згодом до НІК Південно-Східної і Східної Азії (ПСА) увійшли так звані тигри — Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд (країни АСЕАН-4). У Латинській Америці до НІК належать Аргентина і Чилі, Бразилія та Мексика.

У цілому на дванадцять НІК припадає (на 2006 р.) 12,4 % світового ВВП, 17,4 — світового експорту, 12 — промислового і 15 — сільськогосподарського виробництва, а також 12,9 % населення світу. Середній показник ВВП на одну особу в НІК становить 16 750 дол. США, при цьому максимальний — у Гонконгу (37 300 дол. США) і найменший — в Індонезії (3900 дол. США). Цей показник у 3 рази вищий, ніж у країнах, що розвиваються, і у 2,5 раза нижчий, ніж у розвинутих Країнах.

За темпами середньорічного приросту ВВП НІК Латинської Америки випереджали розвинуті та країни, що розвиваються, у 70-ті роки, а НІК ПСА — у 60—90-ті роки. Нині темпи їхнього зростання сповільнилися, але перевищують темпи зростання світової економіки в 1,2—1,5 раза.

Показники економічного розвитку окремих НІК наведені у табл. 1—2.

Взагалі НІК змінили традиційні поняття про країни, що розвиваються: у структурі їхнього експорту переважали не сировина, а споживчі товари, імпортували вони (як і розвинуті країни) сировину. Темпи зростання ВВП були значно вищими, ніж у високорозвинених країнах, управляла НІК високоосвічена еліта. Темпи збільшення чисельності населення не були високими, а в Сінгапурі навіть вживалися заходи, спрямовані на підвищення народжуваності[13, c. 214-215].

Таблиця 1. Показники економічного розвитку деяких НІК, 2000 р.

Країна	ВВП (за ПКС, 2000 р.), млрд дол. США	Середньорічні темпи зростан­ня ВВП (1991— 2000 рр.), %	Частка у світовому ВВП, %	Частка у світовій промисловості, %	Частка у світовому сільському господарстві, %	Частка у світовому експорті, %
Бразилія	ИЗО	2,0	2,3	2,1	2,1	1,2
Мексика	915	3,3	1,8	1,5	1,1	2,9
Аргентина	476	3,2	0,7	0,7	1,0	0,4
Республіка Корея	765	4,8	1,5	1,4	1,1	3,3
Таїланд	413	3,4	1,1	0,8	3,6	2,8

 

В період з вересня 2008 року по березень 2009-го ВВП впав у середньорічному вимірі на 13% у Гонконзі, Малайзії, Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані й Таїланді, однак уже у II кварталі 2009 року ці країни показали значне збільшення цього показника. Порівнюючи другий квартал із першим у річному перерахунку, зазначимо, що ВВП Китаю виріс на 15%, Південної Кореї — майже на 10%, Сінгапуру — на 21 %, Індонезії — на 5 %. Наведені цифри свідчать про високий ступінь фінансової безпеки цих країн, чому сприяла низка заходів із регулювання фінансових ринків, вжитих у країнах у попередні роки.

Таблиця 2. Показники економічного розвитку деяких НІК, 2006 р.

Країна	ВВП (за ПКС, 2006 р.), млрд дол. США	Середньорічні темпи зростан­ня ВВП (2000—2006 рр.), %	Частка у світовому ВВП (2006 р.), %
Бразилія	1655,0	2,55	2,51
Мексика	1149,0	2,67	1,74
Аргентина	608,8	1,82	0,97
Республіка Корея	1196,0	5,17	1,81
Таїланд	596,5	4,98	0,90

 

Сама кризова стратегія країн регіону мала такі складові:

—      стабілізація фінансового сектору;

—      реструктуризація фінансового сектору;

—      реструктуризація корпоративного сектору.

Щодо процесів фінансової реструктуризації, то тут частина країн (зокрема, Корея, Малайзія та Індонезія) основну увагу приділили підтримці на плаву власних банківських структур через виділення значних державних коштів на їх рекапіталізацію, націоналізацію і злиття.

Позитивним виявився також досвід Китаю щодо антикризової підтримки банківського сектору, де переважна більшість банків перебуває в державній власності. Значний рівень проблемних боргів у цій країні було виявлено у 2003 році. Тоді уряд пішов на масштабну рекапіталізацію трьох банків, запровадив нову структуру їх управління й залучив стратегічних іноземних інвесторів. Наприкінці 2003 року Народний банк Китаю виділив із золотовалютних резервів 45 млрд дол. США на розв’язання проблем щодо прострочених і сумнівних боргів, посилення контролю ризиків і нагляду за банківськими операціями. Але основна частина виділеної суми пішла на вливання капіталу у банківський сектор.

Уряд країни поставив дві кількісні цілі, яких було досягнуто у 2004 році. Це, зокрема:

—      установлення співвідношення рівня проблемних боргів і загального кредитного портфеля (3—5 %);

—      адекватність капіталу на рівні не менше 8 %, тобто відношення основного й додаткового капіталу до зважених на ризик активів банку .

Отже, уряд провів санацію двох банків — Банку Китаю та Китайського будівельного банку. У 2005 році уряд затвердив плани реструктуризації найбільшого комерційного банку країни — Промислового і комерційного банку Китаю, що коштувало близько 80 млрд дол. Причому із золотовалютних резервів цього разу було виділено 15 млрд дол. Після реструктуризації банку кількість його працівників скоротилася з 600 тис. до менш ніж 400 тис. осіб, а кількість філій було скорочено вдвічі — з 40 тис. до 20 тис, що значно підвищило показники ефективності. Після цього в банк було допущено стратегічних інвесторів [15, c. 131-132].

До нових індустріальних країн Південно-Східної і Східної Азії належать чотири «дракони» і чотири «тигри». На них припадає 7,6 % населення світу, тут виробляється 6,9 % світового ВВП (на 2006 р.), здійснюється 13,3 % світового експорту, виготовляється 6 % промислової і 11 % сільськогосподарської продукції світу.

Таким чином, уряд став власником близько 60 % активів банківської системи Китаю. Велика частка держави в банківському секторі сприяла збільшенню фіскальних витрат після початку світової фінансової кризи у 2008 році. Так, уряд профінансував лише 30 % від плану з підтримки інфраструктури на 2009 рік, оскільки банки взяли на себе більшу частину підтримки. Найбільші чотири банки Китаю займають близько 50 % усіх активів банківської системи. Саме це і стало позитивним чинником у підтримці кредитування економіки країни, коли зростання кредитного портфеля у 2009 році прискорилося, незважаючи на світову фінансову кризу. Річний приріст кредитування у країні становив 18,8 % у грудні 2008 року і фактично подвоївся вже у середині 2009-го.

1.2. Спільні та відмінні риси НІК

Наприкінці 1990-х років нові індустріальні країни Південно-Східної Азії потрапили в епіцентр безпрецедентної фінансової кризи. її причиною стало поєднання двох факторів: з одного боку, проведена урядами цих країн лібералізація руху капіталу, з другого — посилення загальносвітових тенденцій на фінансових ринках і висока взаємозалежність національних економік на світовому рівні, що завжди несе небезпеку регіональної чи глобальної фінансової нестабільності.

У НІК Східної Азії на початкових етапах індустріалізації провідна роль у формуванні та розвитку фінансових систем, які були б здатні мобілізувати інвестиційні ресурси, необхідні для створення нових галузей, належала урядам. Уряди безпосередньо брали участь у формуванні банківських систем, щоб через них здійснювати інвестиції в стратегічно важливі галузі економіки, або досягали цієї мети опосередковано. Масштаби, характер і форми державного втручання при створенні фінансової системи відрізнялись у кожній країні. Спільним було те, що перерозподіл капіталу проходив переважно через банківську систему, в той час як фондовий ринок був слабо розвинений.

В основі формування фінансових систем нових індустріальних країн Східної Азії була модель банково-орієнтованої фінансової системи Японії. В період прискореного економічного зростання вона функціонувала досить успішно і значною мірою сприяла цьому зростанню, однак ефективність виконання системою основних функцій була неоднаковою. Так, ефективно забезпечувались стабільність функціонування фінансової системи (механізм – державні гарантії та політика захисту), корпоративне управління (механізм – система “головного банку”), розміщення ресурсів (механізм – державне втручання в розподіл коштів серед певних галузей з використанням спеціалізованих банківських установ). Слабкість системи полягала у відсутності значного сектора венчурного капіталу, що не сприяло розвитку нових інноваційних галузей.

НІК Східної Азії була притаманна низка спільних рис при застосуванні моделі японської фінансової системи: використання суттєвих елементів політики фінансових обмежень; основним джерелом зовнішнього фінансування були банківські кредити; непрозорість фінансової політики. Особливості адаптації полягали в тому, що країни застосовували різні ступіні як державного втручання в розміщення кредитів і проведення політики фінансових обмежень, так і незалежності політики центральних банків.

Більшість НІК Азії до початку 1980-х років мали японську модель банково-орієнтованої фінансової системи, яку розпочали поступово трансформувати. Ця модель, маючи досить багато переваг і позитивних аспектів, як-то: стабільне функціонування фінансової системи, що забезпечувалось механізмом державних гарантій, розвинене ієрархічне корпоративне управління та ефективний механізм державного втручання в перерозподіл коштів в економіці країни з використанням банківських установ , усе ж таки мала слабкі місця. Серед них — майже повна відсутність сектору венчурного капіталу, що, зрозуміло, не сприяло розвитку нових інноваційних галузей економіки країн регіону.

Крім того, усім НІК Східної Азії були притаманні активне використання політики фінансових обмежень і непрозорість фінансової політики. Серед негативних аспектів також варто згадати про те, що основним джерелом зовнішнього фінансування в цих країнах були банківські кредити.

Тому в 1990-ті роки під тиском міжнародних фінансових інститутів країни регіону запровадили масштабну фінансову лібералізацію, яка мала стати позитивним фактором для економіки, адже вона створює умови для ефективного перерозподілу фінансових ресурсів, посилює приплив прямих іноземних інвестицій і сприяє збільшенню банківського капіталу. Проте лібералізацію капіталу в країнах регіону не було ретельно сплановано, до того ж її було проведено надто швидко [11, c. 326-327].

Взаємодія фінансової глобалізації та внутрішніх структурних диспропорцій призвела до фінансової кризи 1997— 1998 років, причиною якої став відплив короткострокових інвестицій, що спричинило шок на валютному ринку не лише в регіоні, айв усьому світі. Найбільш руйнівного впливу кризи зазнали Корея, Таїланд, Індонезія, Філіппіни та Малайзія, економіки яких були значною мірою інтегровані в міжнародні ринки капіталу.

Незважаючи на високий рівень внутрішнього накопичення, для розвитку новітніх виробництв були потрібні значні ПП. Для їх активного залучення використовувалися такі форми, як спільне підприємництво, консультаційні послуги, технічне сприяння, кредити закордонних банків. За цей час Тайвань перетворився на значну золотовалютну державу і сам став надавати кредити країнам Азії.

Разом зі зміцненням економіки роль держави стала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися непрямими засобами ринкового регулювання.

Як уже зазначалося, НІК стали приділяти підвищену увагу новітнім технологіям у 80-ті роки минулого століття. Були створені НДІ, ВНЗ, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрями досліджень задля впровадження в практику такі:

• мікроелектроніка;
• чиста хімія;
• інформатика;
• устаткування для АЕС;
• виробництво комп’ютерів;
• устаткування для шельфового видобутку нафти і газу;
• автоматизація виробництва.

Структура промисловості у НІК ПСА змінювалася таким чином:

• у 50-х роках це були текстильне і склоробне виробництва;
• у 60-х — виробництво цементу, мінеральних добрив, нафтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу;
• у 70-х — суднобудування, автомобілебудування;
• у 80-х — інформатика, електротехнічне машинобудування;
• у 90-х — виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка та аерокосмічна промисловість;
• на початку XXI ст. — інформаційні технології та виробництво електроніки.

Важливим етапом стала фінансово-економічна криза 1997—1998рр., яка відкинула НІК Азії на декілька років назад.

Криза мала три головні причини:

1)       іноземні інвестиції протягом тривалого часу спрямовувалися в галузі, в яких очікувався найвищий прибуток;

2)       темпи зростання економіки були надто високими і призвели до дисбалансу у фінансово-банківському секторі, зовнішньоекономічних зв’язках та на рівні розвитку інших сфер економіки;

3)       спостерігалася незбалансованість галузевої структури виробництва, не було базових галузей.

Згодом міжнародна конкурентоспроможність НІК Азії почала знижуватися внаслідок появи більш дешевої продукції з В’єтнаму і Китаю. Певну роль у територіальному розростанні кризи в регіоні відіграв «ефект зараження», викликаний схожістю їхніх господарських структур і взаємозалежністю (більш ніж 50 % взаємних експортних поставок). Загальні збитки від кризи оцінюються у 2 трлн дол. США [8, c. 54-55].

Нині експортоорієнтована модель розвитку, що дала настільки високі результати, багато в чому себе вичерпала. За теперішнього зростання зарплат і рівня кваліфікації товари цих країн стають неконкурентоспроможними на світовому ринку. Обсяги виробництва знижуються, відповідно знижуються прибутки, і виникає проблема, чим оплачувати кредити. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукомістке і нематеріальне виробництво. Це виготовлення деталей для комп’ютерів, деталей для літаків із нових конструкційних матеріалів. У галузі невиробничої сфери раціонально розвивати туризм, фінансову діяльність, інформаційні технології.

Висновок

Отже, фінансові системи НІК різняться залежно від рівня доходів країн: у країнах з вищим рівнем доходів (Гонконг, Сінгапур) як фінансові посередники, так і фондові ринки є більшими та активнішими.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву «експортно-промислової орієнтації». За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей.

Розділ 2. Аналіз особливостей економічного розвитку НІК.

2.1. Особливості розвитку країн НІК Латинської Америки

До нових індустріальних країн Латинської Америки належать Бразилія, Мексика, Чилі й Аргентина. Ці країни мають значний природно-ресурсний потенціал, тому поштовхом для підвищення темпів економічного розвитку в них став експорт сировини і продукції сільського господарства. Наприклад, у  Чилі нещодавно 80 % експорту становила мідь. Порівняно з НІК ПСА, чотири НІК Латинської Америки мають меншу частку й у населенні, і в промисловому та сільськогосподарському виробництві світу. Якщо за часткою населення вони поступаються НІК ПСА в 1,3 раза, то за експортом — у 2,6 раза, а за сільськогосподарським виробництвом — у 2,3 раза.

Світова економічна криза, що настала після енергетичної кризи 1979р., призвела до падіння попиту на латиноамериканську сировину, а зростання цін на нафту — до інфляції. Е спричинило втечу капіталу з регіону і ще більше погіршили ситуацію.

З 80-х років латиноамериканські країни перейшли до не ліберальної моделі розвитку, яка одержала назву «креольського неолібералізму», що створило умови для виходу з кризи, основі цієї моделі, як і в країнах ПСА, лежала орієнтація і зовнішні чинники і зовнішньо орієнтовану економіку. Головна роль держави тепер замінювалася ініціативою приватного сектору.

Основна проблема розвитку країн Латинської Америки наприкінці 90-х років полягала не стільки в прискоренні темпів зростання ВВП, скільки в більш ефективному розподілі результатів економічного зростання з метою вирішення національних соціальних проблем, скорочення зовнішньої заборгованості, зменшення дефіциту платіжних балансів, у продовженні реформ в плані подальшої лібералізації економіки. Адже уповільнення ходу реформування економіки Бразилії спровокувало девальвацію її національної валюти. У січні 1999 р. оголошена Центральним банком Бразилії 9-відсоткова девальвація реала дестабілізувала місцеві та міжнародні фінансові ринки, негативно вплинула на ситуацію в сусідніх країнах і у світі в цілому. Особливо постраждали інвестори і кредитори, почався масовий відплив капіталу з Бразилії. Девальвація бразильського реала спричинила різке падіння котирувань на фінансових ринках найбільших країн Латинської Америки. В Аргентині, яка є головним бразильським економічним партнером, падіння сукупного курсу акцій становило майже 9 %. Втрати фондової біржі Мексики перевищили відповідно 4,5%. Індонезія відреагувала подальшим падінням економічних показників. На фондовій біржі Гонконгу індекс, що відображає котирування акцій 23 найбільших компаній, знизився на 3 %.

Латиноамериканські НІК, використовуючи уроки фінансових криз 90-х років, як на Американському континенті (Мексика, Аргентина), так і в країнах Південно-Східної Азії (Індонезія, Таїланд тощо) пішли по шляху використання адміністративних і податкових інструментів для обмеження доступу на фондовий ринок короткострокового іноземного капіталу. Мексика, Бразилія, Аргентина в міру досягнення певного «рівня насичення» іноземним капіталом стали свого роду посередниками між центрами світового господарства і менш розвиненими державами регіону, виконуючи ту саму роль, яку для них раніше відіграли промислово розвинені країни [12, c. 25].

Іноземні інвестиції в розвитку держав Латинської Америки історично відігравали особливу роль. З моменту здобуття ними політичній самостійності зарубіжні капітали справляли вплив на формування структури їх економіки і суспільно-політичного клімату. Багато в чому під впливом іноземних капіталів складався екстенсивний тип розвитку, що ґрунтувався на експорті ресурсів. Тому, незважаючи на багату сировинну базу, рівень економічного розвитку більшості держав регіону залишався невисоким.

Одним із важелів сучасного економічного розвитку у світі є фондові біржі. Вони, як центри мобілізації фінансових коштів, діють у більшості країн Латинської Америки, а в деяких із них їх декілька. Так, на бразильському ринку цінних паперів нараховується 9 бірж, на яких представлені інтереси більш як 5 млн акціонерів, а кількість зареєстрованих компаній (близько 600) перевищує показники Іспанії та Нідерландів і наближається до їх кількості у Німеччині. Фінансовий центр країн Центральної Америки і Карибського басейну — фондова біржа в Мехіко (на якій зареєстровано більше 200 компаній).

Наступною за значенням є біржа в Буенос-Айресі, на якій обороти акцій приватних і державних компаній щодня досягають 70—80 млн дол. США.

Нині спостерігається загальна тенденція прискорення темпів приросту ВВП у країнах Латинської Америки, їх економічний стан продовжує покращуватися.

Чилі. Чисельність населення Республіки Чилі становить 16,3 млн осіб, територія — 756,9 тис. км2. За частки населення у світі 0,25 % країна виробляє 0,31 % світового ВВП; на її економіку припадає 0,48 % світового експорту, 0,6 — світового промислового і 0,4 % — сільськогосподарського виробництва. Загальний ВВП у 2006 р. становив 202,7 млрд дол. США, ВВП на одну особу — 12 600 дол. США. Темпи зростання економіки країни є одними з найвищих серед НІК.

Чилі має великий природно-ресурсний потенціал — країна багата на корисні копалини, передусім мідь (1-ше місце у світі з видобування й експорту), селітру, молібден, йод (2-ге місце у світі за видобуванням і експортом), самородну сірку, залізні, марганцеві та цинкові руди, кам’яне вугілля, золото.

Основні галузі економіки — це традиційні гірничодобувна і оброблювальна промисловість, лісопереробна промисловість, нафтохімія, сільське господарство, рибальство. У країні розвинені енергетика, легка і харчова промисловість. На промисловість країни припадає 49,8 % загального ВВП, на сферу послуг — 42,5, на сільське господарство — 5,1 %.

Сільське господарство високоінтенсивне. Вирощують зернові, виноград, цитрусові, розвинене молочно-м’ясне скотарство.

Чилі має розвинену транспортну мережу (довжина автомобільних доріг — близько 80 тис. км, залізниць — 8,1 тис. км), порти.

Головними статтями експорту Чилі є мідь та інші корисні копалини, промислові вироби, продукція сільського господарства (фрукти, вина), рибальства і лісопереробки. Країна імпортує нафту та нафтопродукти, хімікати, електричне і телекомунікаційне обладнання, промислове машинне устаткування, транспортні засоби та природний газ.

Чилі в період 1985—1995 рр. посідала 28-ме місце у світі за обсягом залучених валових інвестицій (18 млрд дол. США). Темпи припливу інвестицій у Чилі останнім часом істотно зросли.

З початку XX ст. основний потік іноземних інвестицій спрямовується в гірничорудну промисловість (26 %), сферу послуг (26), електро-, газо- та водопостачання (17), переробну промисловість (14), сільське господарство (3 %).

У 2006 р. Чилі посідала 26-те місце у світі за рівнем Індексу конкурентоспроможності країни, що складається Світовим економічним форумом, та 1-ше місце серед НІК Латинської Америки. За нею йдуть Мексика (52-ге місце), Бразилія (72-ге місце), Аргентина (85-те місце) [7, c. 255-257].

Мексика. Чисельність населення Мексиканських Сполучених Штатів — 108,7 млн осіб, територія — 1972,5 тис. км. За частки населення у світі 1,65 % країна виробляє 1,74 % світового ВВП; на неї припадає 2,1 % світового експорту, 1,54 — світового промислового і 1,09% — сільськогосподарського виробництва, її сукупний ВВП у 2006 р. становив 1149 млрд дол. США, ВВП на одну особу — 10 700 дол. США.

Сільське господарство дає 3,9 % ВВП. Основними сільськогосподарськими культурами є пшениця, кукурудза, сорго, бавовна, кава, цукрова тростина. Добре розвинене екстенсивно-пасовищне м’ясне скотарство, свинарство.

У промисловості виробляється 26,7 % ВВП. Розвинені нафто- і гірничовидобувні, нафтопереробні галузі, електроніка, текстильна і харчова промисловість.

На сферу послуг припадає 69,4 % ВВП, переважно це туризм і діяльність фондової біржі в Мехіко.

Завдяки тому, що в країні зберігається нижчий рівень заробітної плати, ніж у країнах ПСА, Мексика є привабливою для інвестицій як зі США, так і з країн ПСА. Інвестиції в основному надходять у експортоорієнтовані галузі.

Природно-ресурсний потенціал країни представлений запасами нафти (8-ме місце у світі), природного газу, свинцево-цинковими, мідними, срібними і марганцевими рудами, самородною сіркою.

На початку 90-х років минулого століття була проведена повномасштабна приватизація гірничорудної промисловості, чорної металургії, авіаційного транспорту, зв’язку, найбільших банків. За масштабами приватизації і прибутками від неї Мексика — лідер серед країн регіону, її прибутки від приватизації за 1990—1994 рр. становили 24,3 млрд дол. США (в Аргентині — 18,5 млрд, Бразилії — 9,1 млрд дол. США).

Істотну роль в економічному розвитку країни відіграли їі приєднання в 1994 р. до Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) і участь у спільному ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР), що об’єднує Бразилію, Аргентину, Уругвай і Парагвай.

Після вступу Мексики до НАФТА зросла її присутність в економіці США. 84,7% мексиканського експорту спрямовуються до США, 50,9 % мексиканського імпорту надходять — зі США. За підсумками 2006 р. обсяг торговельного обороту між Мексикою і США досяг рекордної для обох країн суми близько 290 млрд дол. США. Після входження до НАФТА Мексика одержала доступ до іноземних інвестицій, 70 % з яких — зі США. Водночас актуальним залишається питання залучення ПП.

Таблиця 3. Основні макроекономічні показники Мексики (2008-2009)

№ п\\п	Назва інформації	2008	2009
1	Золотовалютні резерви в країні перебування (валовий міжнародний резерв, на кінець періоду), млн.дол.США	90838	93427
2	Валовий внутрішній продукт в країні перебування, за поточними цінами виробників млрд.дол.США	1586	1473
	у % до відповідного періоду попереднього року, за поточними цінами виробників	1,3	— 6,8
	в розрахунку на одну особу, тис.дол.США	14,4	13,2
3	Зовнішньоторговельний обіг країни перебування	599,3	464,1
	експорт товарів, млрд.дол.США	291,3	229,71
	імпорт товарів, млрд.дол.США	308,00	234,39
	експорт ,послуг, млн.дол.США	—	—
	імпорт послуг, млн.дол.США	—	—
4	Зовнішньоторговельний обіг країни перебування з Україною	240,79	121,6
	експорт товарів в Україну, млн.дол.США	223,58	115,34
	імпорт товарів з України, млн.дол.США	17,21	6,26
	експорт послуг, млн.дол.США	—	—
	імпорт послуг, млн.дол.США	—	—
5	Індекси цін в країні перебування (до грудня попереднього року)
	індекс споживчих цін (інфляція)	6,5	3,6
	індекс цін виробників промислової продукції	7,6	4,48
6	Темпи промислового виробництва в країні перебування, % до попереднього місяця		— 7,3
7	Діючі проценті ставки по кредитах та депозитах в Центральному банку країни перебування, (середньозважені в річному обчисленні, на кінець періоду)
	кредити	8,58	4,68
	депозити (дол. США, на 1 рік)	—	—
8	Прямі іноземні інвестиції країни перебування (на кінець періоду), млн.дол.США	22516	16911
9	Прямі іноземні інвестиції країни перебування в Україну, (на кінець періоду), млн.дол.США	—	—
10	Прямі іноземні інвестиції в розрахунку на одну особу в країні перебування (на кінець періоду), дол.США	209	157
11	Рівень безробіття в країні перебування, (на кінець періоду), %	3,9	6,2
12	Державний борг країни перебування (на кінець періоду), млрд.дол.США	566,2	354,7
13	Прогнозні показники країни перебування, на кінець року:
	валовий внутрішній продукт (у відсотках до попереднього року)	1,3	3,0
	інфляція (у відсотках до грудня попереднього року)		4,93

 

У 2006 р. Мексика підписала угоду з ЄС про розвиток економічних відносин. «Проект спрощення формальностей у рамках Договору про вільну торгівлю» між Мексикою і Євро-союзом передбачає подальший розвиток торгового обміну між двома сторонами, обсяг якого становить щороку 37 млрд дол. США. Угодою також передбачаються спрощення формальностей і прискорення залучення європейських прямих інвестицій в економіку Мексики, що досягли за останнє десятиліття 47 млрд дол. США [4, c. 58-59].

Чисельність населення Аргентинської Республіки становила у 2006 р. майже 40,3 млн осіб, територія — 2,8 млн км2. За частки населення у світі 0,61 % країна виробляє 0,92 % світового ВВП, на неї припадає 0,39 % світового експорту, 0,68 — світового промислового і 0,95 % — сільськогосподарського виробництва. Загальний ВВП у 2006 р. становив 608,8 млрд дол. США, ВВП на одну особу — 15 200 дол. США.

Високі середньорічні темпи приросту ВВП спостерігалися в 50-ті роки (4,5 %), найнижчі темпи — з негативним значенням (-1,65) — у 80-ті роки. Нині Аргентина нарощує обсяги виробництва, і приріст ВВП за 2006 р. становив 8,5 % .

Природно-ресурсний потенціал країни представлений родючими земельними ресурсами, лісовими ресурсами, гідроенергетичним потенціалом рік, запасами нафти, кам’яного вугілля, природного газу, уранових, цинкових, мідних, берилієвих і залізних руд.

Галузева структура промислового виробництва спочатку орієнтувалася на видобуток корисних копалин — кам’яного вугілля, залізної руди, нафти. Згодом у країні стали віддавати перевагу переробним галузям: чорній металургії, нафтопереробці, хімічній промисловості, автомобілебудуванню, тек стильній і лісовій промисловості. Тут раніше, ніж у більшості латиноамериканських країн, виникли такі прогресивні галу зі, як атомна, електроніка, літакобудування. На промисловість країни припадає 35,9 % ВВП, тоді як на сферу послуг — 55,6 %.

Незважаючи на явний прогрес у макроекономічній і фінансовій стабілізації, в Аргентині близько 10 років тому загострилася проблема бюджетного дефіциту і зростання внутрішньо боргу.

Чисельність населення Федеративної Республіки Бразилія — 190 млн осіб (5-те місце у світі у 2006 р.), територія — 8,5 млн км2 (5-те місце у світі). За чисельністю населення частка Бразилії становить 2,8 %, а всі інші показники — нижчі: частка у світовому ВВП — 2,5 %, у світовому експорті — 0,14, у світовому промисловому виробництві — 2,5, сільськогосподарському — 2,06 %.

За рівнем ВВП у 2006 р. Бразилія посідала 10-те місце у світі — 1655 млрд дол. США, ВВП на одну особу — 8800 дол. США.

У структурі ВВП країни на сільське господарство припадає 5,1 %, на промисловість — 30,9, на сферу послуг — 64 %.

На відміну від Аргентини, з 50-х років економічний підйом у країні спостерігався в 70-х роках (середньорічні темпи приросту ВВП — 8,5 %), а потім змінився спадом у 80-ті роки (1,4%) і деяким підйомом у 90-ті роки (2,0%). Зростання ВВП у 2006 р. становило 3,7 %. За підсумками 2006 р., загальний запас валютних резервів Центрального банку Бразилії становив 85,8 млрд дол. США (для порівняння: у 2005 р. — 53,7 млрд дол. США, у 2004 р. — 52,7 млрд дол. США).

Бразилія володіє одним із найбагатших у світі природно-ресурсних потенціалів. За запасами деревини і залізної руди країна посідає друге місце у світі (після Росії), за запасами бокситів — 4-те місце; за запасами марганцевих руд — 5-те місце. Крім того, провідне місце належить Бразилія і за запасами цинку, берилію, ніобію, платини, нікелю, урану, золота. Бразилія входить до першої шістки країн за гідропотенціалом рік.

Промисловість країни представлена видобутком корисних копалин (залізної руди, бокситів, золота, дорогоцінних каменів і т. ін.), чорною і кольоровою металургією, машинобудуванням (у тому числі виробництво літаків, морських і річкових суден, супутників), електронною і харчовою промисловістю, лісопромисловим комплексом.

Бразилія орієнтується на національний капітал. Водночас вона бере активну участь у процесах субрегіональної інтеграції, намагаючись об’єднати навколо себе південноамериканські держави і протистояти експансії США. Бразилія — ініціатор створення МЕРКОСУР, метою якого є створення спільного ринку країн Латинської Америки.

У 2006 р. Бразилія посіла 12-те місце серед найпривабливіших країн світу для інвестування. Основними донорами залишаються США та країни ЄС, зокрема Нідерланди, Франція, Португалія, Іспанія і Німеччина.

У 2006 р., уперше в історії, обсяг бразильських інвестицій за кордон перевищив обсяг залучених засобів. У вартісному вираженні обсяг бразильських інвестицій за кордоном, за підсумками 2006 р., становив 27,3 млрд дол. США.

Протягом 2006 р. на країну впливали нестабільність фінансових ринків і тенденції розвитку світової економіки, зокрема фінансова політика США. Уряд Бразилії проводив гнучку політику в галузі фінансів, у результаті якої Бразилія в 2006 р. посіла 3-тє місце серед країн Латинської Америки за найменшими показниками темпу зростання інфляції — 4,2 %. У 2005 р. Бразилія за цим показником посідала 11-те місце, а в 1993 р. інфляція в країні становила 2489,1 %.

Станом на кінець грудня 2009 року, золотовалютні запаси Бразилії склали 239 млрд. дол. США, зовнішній борг – 202,5 млрд. дол. США. Річна інфляція у грудні 2009 року склала 4,27%. Рівень безробіття становить — 7,6%.

Спостерігається зміцнення національної валюти, курс якої по відношенню до долару США склав 1,8 реала за 1 дол. США (24.02.2010) порівняно з 1,93 реала за 1 дол. США (24.11.2009 р.).

З січень-грудень 2009 року, торгівельний баланс ФРБ характеризувався позитивним сальдо – 25,3 млрд. дол. США. Експорт за вказаний період склав    153 млрд. дол. США, та порівняно з відповідним періодом 2008 року знизився на 22,7%. Імпорт склав 127,6 млрд. дол. США, та зменшився порівняно з аналогічним періодом 2008 року на 26,4%.

У плані економічних реформ у країні проводиться масова приватизація, здійснюються заходи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності місцевих підприємств, заохочується приватна ініціатива, залучаються іноземні інвестиції. Держава дозволила приватизувати об’єкти інфраструктури, вартістю в мільярди доларів США: телекомунікаційний і телефонний зв’язок, електро- і газопостачання, виробництво електроенергії та ін.

Наприкінці 2006 р. уряд Бразилії оголосив про введення «Програми прискореного зростання», яка включає зниження податків для підвищення рівня інвестицій і стимулювання економічного розвитку.

Зовнішньоторговельна політика Бразилії у 2006 р. і надалі концентрувалася на підвищенні ролі країни у світовій торгівлі й відстоюванні своїх інтересів у міжнародних організаціях та різних інтеграційних об’єднаннях [11, c. 39-360].

2.2. Особливості розвитку країн «Драконів»

Нові індустріальні країни Азії поділяються на дві групи. Першу групу називають «азіатські дракони» у зв’язку зі швидким економічним стрибком. Стародавні укладачі карт малювали на сході драконів для того, щоб попередити дослідників про небезпеки, що чекали на них. Нині на Сході з’явилися справжні «дракони» — у сфері економіки. Ці держави вирізняються вищими темпами економічного зростання, ніж у промислово розвинених країнах, і значно вищим рівнем розвитку господарства порівняно з основною групою країн, що розвиваються. Поки розвинені країни ведуть економічні баталії між собою, у цих країнах Азії набули розвитку високі темпи зростання. Південна Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур запозичили формулу успіху післявоєнної Японії: масовий імпорт новітніх зарубіжних технологій, розвиток експортоорієнтованих виробництв, використання недорогої, але освіченої і сумлінної робочої сили. З чотирьох країн-«драконів» Тайвань і Південна Корея є країнами-виробниками, тоді як Гонконг і Сінгапур є торговими націями.

Гонконг	Корея	Філіппіни
Сінгапур	Малайзія	Індонезія
	Таїланд

Рис. 1. Розвиток банківських систем НІК Східної Азії  залежно від рівня доходів (1992–2006 рр.)

Тайвань. Тайвань — не визнана у світі держава, яка де-юре є частиною території Китаю, але фактично незалежна. Офіційна назва — Китайська Республіка Тайвань.

За економічним потенціалом Тайвань входить до «десятки» світових експортерів капіталу, а за валютними запасами (261,5 млрд дол. СІЛА у 2006 р.) посідає третє місце в регіоні після Японії та Китаю. ВВП на одну особу тут становить 29 600 дол. США. Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися в 70—80-ті роки минулого століття (9,2—9,3 %), тепер темпи зростання знизилися до 4,7 %.

Чисельність населення Тайваню — 22,8 млн осіб, площа — 35,98 тис. км2, ВВП — 681,8 млрд дол. США (2006 р.). На країну припадає 1,54 % світового промислового і 0,85 % сільськогосподарського виробництва. Частка країни у світовому експорті — 1,9 %.

Галузева структура: 71,7 % ВВП виробляється у сфері по слуг, 26,8 — у промисловості; 1,5 % — у сільському господарстві.

Одна з найважливіших галузей економіки Тайваню — виробництво електроніки (табл. 3) [14, c. 8].

Таблиця 3. Найбільші тайванські компанії у сфері IT

Компанія	За обсягом продажу у 2004 p., млрд дол. США	За показником збільшення прибутку У 2005 p., %
Hon Hai (FoxconnTM)	16,2	63
Quanta Computer	10,5	24,3
Taiwan Semiconductor Manufacturing Company	8,2
AsusTek	7,5	38
Compal Electronics	7,3	4,5
Acer	7,1	41
Lite-on Technology	6,4
Benq	5,2	—

 

На Тайвань припадає 70 % світового виробництва рідкокристалічних моніторів та майже 70 % виробництва та складання ноутбуків.

Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні рису, цитрусових, чаю, цукрової тростини. Промисловість орієнтована на експорт: виробляються текстиль, одяг, електроніка, продукція харчової і хімічної промисловості.

На Тайвані основним джерелом надходжень грошей у промислове виробництво спочатку був експорт сільськогосподарської продукції, так званий схований рисовий податок — переведення грошових накопичень фермерів у промисловість через кредитно-банківську систему. Відбувався поступовий перехід від великого приватного і державного землеволодіння до дрібного — сімейного типу. Під час продажу значний земельний власник 70 % вартості своєї землі одержував рисом, а 30 % — акціями державних промислових підприємств. Проведені аграрні реформи дали можливість поповнити державний бюджет, удосконалити форми власності, прискорити індустріалізацію сільського господарства, перебороти монокультурність, розукрупнити виробництва, підсилити процеси урбанізації шляхом зменшення числа сільських жителів.

Тайвань інтенсивно імпортує іноземний капітал і технології, а внаслідок напруженості відносин із Китаєм є потужним імпортером озброєння.

Для Тайваню характерний широкий розвиток малого бізнесу. Здебільшого це ремісничі підприємства і підприємства обробної промисловості, власний капітал яких становить 40 млн тайванських доларів, а також транспортні компанії і комерційні фірми з річним оборотом не більше 40 млн тайванських доларів.

Активну політику заохочення малого бізнесу країна почала проводити із середини 60-х років, коли впроваджувалась експортоорієнтована модель розвитку. У 60—90-ті роки малі середні підприємства давали 98—99 % загального обсягу ВВП забезпечували 60 % експорту. Успіх такої форми підприємництва пов’язаний з умінням проводити гнучку ринкову політику, своєчасно адаптуватися до ринкової кон’юнктури, що постійно змінюється, умінням співробітничати з посередницькими компаніями і закордонними партнерами.

Для допомоги малому бізнесу і підготовки кадрів на Тайвані створено спеціальну молодіжну комісію, яка надає кредиті молодим бізнесменам, проводить технічні, юридичні консультації, готує менеджерів. Ця організація опікується більш ніж 5 тис. малих підприємств. Фінансову допомогу малим і серед нім підприємствам надають Банк малого бізнесу Тайванк Кредитно-гарантійний фонд дрібного і середнього бізнесу Центр малого бізнесу.

У 70 км від столиці Тайваню — Тайбея, поблизу двох університетів, створено науково-технологічний парк. Тут розташовані науково-дослідні інститути промислових технологів електроніки: корпорації з розробки мікроелектроніки, компанії з виробництва напівпровідників, центр біотехнологій. Науково-технологічний парк спеціалізується на розробці та випуску комп’ютерів і периферійного устаткування, електронних компонентів, напівпровідникових приладів; у ньому зайнято більше 12 тис. учених і спеціалістів [15, c. 133-134].

У Республіці Сінгапур у розвитку економіки завжди застосовувалася жорстка модель, так званої «керованої демократії». Основні напрями — імпортозаміщення з опорою на переробку продукції базових галузей економіки.

Сінгапур — високорозвинута країна з ринковою економікою. Валовий національний продукт на одну особу — один із найвищих у світі, а саме 31 400 дол. США у 2006 р. Сінгапур зараховують до східноазійських «тигрів» за швидкий стрибок економіки до рівня розвинених країн.

Особливістю Сінгапуру є значна частка державного сектору в економіці: у транспорті, комунальних послугах, житловому будівництві. Відзначається також велика частка державних підприємств у валових заощадженнях.

У країні розвинені виробництва електроніки, суднобудування, сектор фінансових послуг. Широко відомі у світі сінгапурські авіакомпанії, сінгапурський холдинг «Раффлз» володіє міжнародною мережею готелів «Свіссотель».

До 2001 р. Сінгапур зазнавав економічних труднощів у зв’язку зі світовою кризою в галузі технологій. Починаючи з 2005 р. економіка піднялася знову. Уряд сподівається відновити стабільне економічне зростання. Безробіття у 2006 р. становило 3,1 %, рівень ВВП — 141,2 млрд дол. США.

Галузева структура господарства така: промисловість — 34,8 % ВВП, сфера послуг — 65,2 %, сільське господарство — 0 %. У 80-ті роки основою спеціалізації Сінгапуру були нафтопереробка і суднобудування (нафтові танкери). Нині пріоритет надається розвитку електроніки, інформатики і біотехнології. Сінгапур, разом із Гонконгом, — один із найбільших фінансових центрів світу. Щорічний оборот фондової біржі становить 80—90 млрд дол. США.

Морський порт Сінгапуру — другий у світі за вантажообігом після Роттердама. Незважаючи на відсутність у Сінгапурі історичних пам’яток, його щорічно відвідує понад 9 млн туристів.

У Сінгапурі близько десяти приватних вищих навчальних закладів і три університети. На базі Сінгапурського університету в 1981 р. створено науково-технологічний парк, у якому серед розробок і випуску наукомісткої продукції приділяється увага створенню сучасних технологій виробництва сільськогосподарської продукції, вирощування овочів і фруктів, розведення риби, виробництва морепродуктів.

Республіка Корея (Південна Корея) за структурою розвитку схожа з Тайванем. Чисельність її населення — 49 млн осіб. Площа території — 98,5 тис км2. ВВП становить 11 960 млрд дол. США у 2005 р., ВВП на одну особу — 16 550 дол. США. Валютні запаси — 235 млрд дол. США. За частки населення Кореї у світовому населенні в 0,74 % на її економіку припадає 1,8 % світового ВВП; 2,8 — світового експорту, 1,44 — світового промислового й 1,13 % — сільськогосподарського виробництва.

Економіка Південної Кореї станом на 2006 р. є 10-ю у світі за валовим внутрішнім продуктом (за паритету купівельної спроможності). Валовий національний продукт на одну особу зріс зі 100 дол. США у 1963 р. до більш ніж 20 000 дол. США у 2005 р.

Ключові напрями південнокорейської економіки за шістдесятирічну історію держави значно змінилися. У 40-х роках економіка країни спиралася переважно на сільське господарство і легку промисловість. Протягом наступних декількох десятиліть акцент змістився у бік легкої промисловості і виробництва товарів народного споживання, а в 70-х і 80-х роках XX ст. — у бік важкої промисловості. Протягом ЗО років після того, як була проголошена перша п’ятирічка, економіка країни зростала дуже високими темпами, а сама структура економіки істотно змінилася.

Темпи зростання ВВП у Кореї становили: 4,3 % у 50-ті роки, 8,9 — у 60-ті та 4,8 % у 90-ті роки. Реальний прибуток на одну особу подвоювався кожні 10—12 років.

Бурхливе економічне зростання у 80-х роках уповільнилося до кінця десятиліття до 6,5 % на рік, а зі зростанням заробітної плати населення зросла й інфляція. Як і в інших високорозвинутих країнах, на початок 90-х років сфера послуг стала домінувати в економіці країни, а нині вона становить дві третини всього ВВП.

В 2008 році найбільш активними галузями виявилися нафтопереробка, суднобудування, чорна металургія, машинобудування та телекомунікації. Спад експорту спостерігається в таких галузях, як текстильна промисловість, автомобілебудування, виробництво споживчої електроніки, мікрочипів і комп’ютерів.

Наприкінці 2008 року валютні резерви РК склали 201,220 млрд. доларів, що на 720 млн. доларів більше, ніж наприкінці листопада. Розміри валютних резервів почали зменшуватися у квітні минулого року, в жовтні зафіксовано зменшення на 27,4 млрд. доларів. Грудневе зростання валютних резервів стало можливим завдяки зростанню доходів від інвестицій і більш активної, чим раніше, конвертації доларів США в інші валюти, у тому числі у євро. Станом на кінець листопада РК посідала шосте місце у світі по обсягах національних валютних резервів – після Китаю, Японії, Росії, Тайваню та Індії.

Зростання південнокорейського ВВП у першому кварталі 2010 року склав 7,8%, у порівнянні з тим же періодом 2009 року, номінальний ВВП за звітний період склав 272,3 млрд. дол. США. За даними Банку Кореї, зростання даного показника склало в порівнянні з попереднім кварталом 1,8%. З огляду на курс національної валюти і інші фактори, номінальний ВВП виріс на 9,1% в порівнянні з аналогічним періодом 2009 року, і рівно на 1% перевищив показник минулого кварталу.

Валютні резерви РК збільшились у квітні 2010 р. на 6,5 млрд. дол. США, що склало 278,8 млрд. дол. США. За інформацією Банку Кореї, резерви зросли незважаючи на деякі знецінення в доларовому вираженні цієї частини, яка зберігається в ієнах і євро. Зростання відбулося за рахунок прибутку, отриманого Банком Кореї від вкладення резервів у цінні папери.

Однією з важливих рис країни є роль держави в економічному розвитку, що дала змогу протягом стислого часу акумулювати і спрямувати на індустріалізацію зовнішні і внутрішні інвестиції.

На початковому етапі індустріалізації капітал надходив у виробництво добрив, нафтопереробку, щоб замістити імпорт цієї сировини. Згодом ПП переорієнтувалися в електронну промисловість і приладобудування. Склався поділ праці і між інвесторами: японський капітал переважає в суднобудуванні, машинобудуванні, швейній промисловості та готельному господарстві; американський — у виробництві транспортних засобів і ділових послуг; західноєвропейський — у хімічній промисловості та машинобудуванні. Японські інвестиції спрямовувалися в основному в експортоорієнтовані галузі, а американські й західноєвропейські — в імпортозамінні й такі, що обслуговують внутрішній ринок.

Основою індустріалізації стали трудо- і матеріаломісткі галузі — судно-, автомобілебудування. Згодом їх замінили наукомісткі — електроніка, електротехніка, виробництво комп’ютерів, виробництво і запуск комерційних космічних супутників.

Унаслідок постійної необхідності структурних перебудов економіки під впливом мінливої кон’юнктури світового ринку у 80—90-ті роки в Кореї було знайдено новий засіб диверсифікації. Для так званих депресивних картелів в електротехнічній, хімічній, суднобудівній і автомобільній галузях, за необхідності скорочення надлишкових потужностей і збиткових напрямів, практикувалися добровільне скорочення або пере-профілювання виробництв. Під гарантії уряду комерційні банки виділяли кредити для створення нових робочих місць у сфері малого бізнесу.

Для економіки Кореї проблеми розвитку зберігатимуться й у майбутньому. Макроекономічна модель, що забезпечила країні настільки різкий стрибок, була спрямована на підтримання високих темпів зростання за будь-яку ціну. Експорто-орієнтована модель економіки не мала на меті залучення внутрішніх резервів, а орієнтувалася на зовнішні інвестиції. На сьогодні високі темпи розвитку країни можна забезпечити тільки за рахунок підвищення внутрішнього попиту і більш дієвого використання інтелектуального потенціалу країни. Один із шляхів — структурна перебудова економіки і розукрупнення монополій. Державний жорсткий контроль над економікою буде змінюватися на ринкові важелі керування [7, c. 275-276].

Гонконг (Сянган) — спеціальний адміністративний район Китайської Народної Республіки, один із провідних фінансових центрів Азії та світу. Чисельність населення — 6,8 млн осіб, площа — 1104 км2.

Економіка Гонконгу ґрунтується на вільному ринку, низькому оподаткуванні та невтручанні держави в економіку. Це важливий центр міжнародних фінансів і торгівлі, а рівень концентрації штаб-квартир провідних світових компаній є найвищим в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. За показником ВВП на одну особу — 37 300 дол. США у 2006 р. — Гонконг посідає 14-те місце у світі та перевищує показники навіть чотирьох провідних західноєвропейських країн (Великої Британії, Франції, Німеччині й Італії), а також Швейцарії, Данії і Японії.

За загальним обсягом ВВП (за паритетом купівельної спроможності), який у 2006 р. становив 259,1 млрд дол. США, територія посідає 39-те місце у світі. Частка Гонконгу у світовому експорті становить 2,6 %. Галузева структура: 91,3 % ВВП припадає на сферу послуг, 8,6 % — на промисловість, 0,1 % — на сільське господарство.

У 1842 р. Гонконг був захоплений Великою Британією і залишався її колонією до 1997 р., коли Китайська Народна Республіка повернула собі суверенітет над територією. Території надана широка автономія як мінімум до 2047 р. Гонконг контролює законодавство, грошову систему, митну та імміграційну політику, а також зберігає представництво в міжнародних організаціях, тоді як КНР вирішує питання оборони і зов-нішньої політики території.

Продовжуючи політику британської адміністрації, уряд Гонконгу віддає пріоритет в управлінні економікою вільному ринку і приватному сектору. З 1980 р. уряд відігравав пасивну роль у межах офіційної політики позитивного невтручання. Гонконг часто наводять як зразковий приклад капіталізму, втіленого на практиці. З моменту появи індексу економічної свободи в 1995 р. Гонконг щорічно займає в ньому перше міс-це протягом 13 років.

Гонконг володіє мізерними природними ресурсами, тому вимушений імпортувати більшу частину продуктів харчування і сировини. Загальна вартість його імпорту й експорту перевищує ВВП території. Значну частину експорту Гонконгу становить реекспорт, тобто продукція, вироблена в основному в материковому Китаї, яка продається через Гонконг.

Автономний статус території дає їй можливість виконувати функцію воріт для інвестицій і ресурсів, що прямують на континент. Фондова біржа Гонконгу — сьома за величиною біржа у світі: в лютому 2007 р. її капіталізація становила 1,69 трлн дол. США. Згідно з Індексом фінансових центрів світу 2007 р. Гонконг є третім кращим фінансовим центром у світі і першим в Азії за конкурентоспроможністю.

Сьогодні сфера послуг дає більше 90 % валового внутрішнього продукту Гонконгу. Після Другої світової війни та індустріалізації Гонконгу домінуючим сектором території була промисловість. У 70-х роках економіка Гонконгу щорічно зростала в середньому на 8,9 % завдяки експорту. У 80-х роках в економіці Гонконгу відбулася швидка трансформація, в результаті якою основою економіки став сектор послуг. Середнє щорічне зростання ВВП у цей період дорівнювало 7,2 %. Велика частина виробництва була перенесена до материкового Китаю, і сьогодні внесок промисловості в економіку становить лише 9 %. Після того, як у 90-х роках, завдяки бурхливому економічному зростанню і швидкій індустріалізації, Гонконг став визнаним фінансовим центром, економічне зростання сповільнилося до 2,7 %.

Нині економіка території упевнено зростає завдяки споживчій упевненості й зростанню торгівлі. Гонконг стабільно показує 8—9 % приросту економіки на рік та є третім фінансовим центром світу після Нью-Йорка та Лондона. Це територія з процвітаючою торгівлею, банками, комунікаційною мережею, морським транспортом. Можна виокремити текстильну, легку промисловість, а також електроніку, виробництво іграшок і електротехніку. Важка промисловість практично не розвинена.

Станом на 2006 р., у Гонконгу функціонували консульства 114 країн — більше, ніж у будь-якому іншому місті світу.

Сила Гонконгу полягає у відкритості його ринків, підтримці вільного підприємництва (низький рівень оподаткування компаній і фізичних осіб), відсутності обмежень на торгівлю і заохоченні зарубіжних капіталовкладень [8, c. 56-57].

2.3. Особливості розвитку країн «Тигрів»

Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни за рівнем економічного розвитку поки ще не наздогнали «драконів», але успішно йдуть до цього. Ближче до мети Малайзія і Таїланд, але на їхній економіці фінансово-валютна криза позначилася найбільше. Ці країни скопіювали моделі розвитку «японського дива» і «драконів», а світовий ринок просто не витримав такого потужного тиску товарів і капіталів.

Економіка цієї групи країн має аграрно-індустріальний характер (табл.4). На відміну від «драконів», «тигри» мають багатий природно-ресурсний потенціал, що дає їм можливість широко залучати його в господарську діяльність. Тому в них переважає видобувна і переробна промисловість, але недостатньо розвинена сфера послуг. Виняток становлять тільки туризм і секс-послуги, що за оцінками міжнародних організацій дають від 2 до 15 % ВВП.

Таблиця 4. Структура економіки «тигрів» ПСА, % від ВВП

Галузі економіки (2006 р.)	Малай­зія	Таїланд	Філіппіни	Індонезія
Сільське господарство	8,8	10,7	14,1	12,9
Промисловість	47,1	44,6	31,6	47,0
Послуги	44,1	44,7	54,2	40,1

Джерело: [https://www.cia.gov/]

Чисельність населення Федерації Малайзія становить 24,8 млн осіб, площа — 330 тис. км2, ВВП на одну особу — 12 800 дол. США (у 2006 р.).

За останні 15 років, у зв’язку зі зростанням вартості робочої сили в Японії і «драконах» ПСА, численні ТНК розмістили тут низку трудомістких галузей: текстильну, взуттєву, швейну, збирання нескладної техніки (наручних годинників, електронагрівальних приладів, парасольок) поточним способом. У сільському господарстві виробляються рис, цукор.

Таблиця 5. Огляд економіки Малайзії

Промисловість	Частка промислового виробництва складає 29% ВВП та 90% експорту. Найбільш розвиненими галузями є електроніка та телекомунікації, автомобілебудування, суднобудування, виробництво хімічних товарів та меблів.
Сільське господарство	Виробництво пальмової олії, натурального каучуку та какао, вирощування рису, овочів та чаю.
Структура ВВП	Послуги, в т.ч. фінансові послуги (54%), виробництво (29%), сільське господарство (7,5%). Загальний обсяг: 148,54 млрд. дол. США (2008 рік). Зростання на 4,6%.
Найбільші компанії та підприємства (за обсягами капіталізації)	Petronas, Public Bank, Maxis Communications, Genting, Malayan Banking, YTL Corporation, YTL Power International, Hong Leong Group, IOI Group, Astro All Asia Networks
Інвестиції	В 2008 році прямі інвестиції Малайзії у закордонні активи складали 13,23 млрд. дол. США, переважно у сектори послуг (фінанси, страхування, нерухомість), телекомункацій, енергетики та виробництва (електроніка, автомобільна та кораблебудівна промисловість). Основними реципієнтами малайзійського капіталу є країни Центральної Азії, В’єтнам, Німеччина Бельгія.
Прямі іноземні інвестиції	В 2008 році в економіку країни було залучено 17,63 млрд. дол. США прямих іноземних інвестицій.
Зовнішній борг	67,2 млрд. дол. США
Економічна допомога	Донор. Надання допомоги іншим державам здійснюється каналами Малайзійської програми технічної допомоги (MTCP).
Населення за межею бідності	5,1%
Торгівля	Загальний оборот: 332,98 млрд. дол. США   Експорт: 186,49 млрд. дол. США. Експортні ринки: Сінгапур (17,3%), США (15,6%), КНР (9%), Японія (7,3%), Таїланд (5,2%)   Імпорт: 146,49 млрд. дол. США. Джерела імпорту: Японія (12%), КНР (12%), США (10%).

 

Малайзія — головний у світі виробник олова і натурального каучуку. Галузева структура промисловості: кольорова металургія, виробництво гумових виробів, текстильна і лісова промисловість. Виробляється пальмова олія. Нематеріальне виробництво представлене туризмом.

Зниження рівня приватних і державних інвестицій, падіння внутрішнього попиту, а також попиту на малазійську продукцію електроніки й електротехніки на світовому ринку внаслідок жорсткої конкуренції стали причиною економічної кризи в країні. Скоротилося виробництво у видобувних галузях, лісовій промисловості та сільському господарстві у зв’язку з падінням попиту на цю продукцію в основних імпортерів — Японії та Республіці Кореї.

Після кризи економічне життя помітно активізувалося, проте, як і раніше, на внутрішньому ринку спостерігається слабкий попит, скоротився імпорт.

Значні кошти витрачаються на створення власної науково-технічної бази. Так, Малайзія створює «малазійський мультимедійний суперкоридор» до півдня від Куала-Лумпура. Тут побудована нова столиця країни Путраджайя, що входить до науково-технологічної зони.

Чисельність населення Королівства Таїланд на 2006 р. становить понад 65 млн осіб, площа — 514 тис. км2. За частки в 0,98 % у світовому населенні країна виробляє 0,9 % світового ВВП, на її товари припадає близько 1,1 % світового експорту, 0,82 — промислового і 3,64 % — сільськогосподарського виробництва. ВВП — 596,5 млрд дол. США (на 2006 р.).

Близько 50 % трудових ресурсів зайнято в сільському господарстві, де виробляється 10,7 % ВВП країни. Основні культури: рис, кукурудза, цукрова тростина, тапіока, джут і бавовник. Розвинені рибальство і тваринництво.

Найвищими темпами ВВП країни зростав у 80-ті роки (7,9 %), у 90-х — темпи знизилися більш ніж у два рази — до 3,4 %. Від азіатської фінансово-економічної кризи Таїланд постраждав найменше, тому що в країні була оперативно розроблена антикризова програма, спрямована на створення більш сприятливих умов для іноземних інвесторів. Було ска-совано заборону на купівлю іноземцями землі, спрощено контроль за використанням коштів філіями іноземних банків і фінансових компаній. Настільки успішний вихід із кризи Таїланд пов’язує з фінансовою допомогою США і МВФ. Але водночас страждають інтереси національних підприємців, які різко виступають за більшу орієнтацію на Японію, Китай і країни Індокитаю [6, c. 23-24].

Країна має значні запаси вольфраму, плавикового шпату, коштовних і напівкоштовних каменів, олова, лісових ресурсів, є головним виробником натурального каучуку. Галузева структура економіки подібна до Малайзії, але туризм розвинений набагато краще — половина ВВП країни (44,7%) створюється за рахунок прибутків від туризму.

Чисельність населення Республіки Філіппіни становить 91 млн осіб (у 2006 р.), територія — 300 тис. км2. За частки населення в 1,38% ВВП становить 0,68%, частка у світовому експорті — 0,38, у світовому промисловому і сільськогосподарському виробництві — відповідно 0,41 і 1,01 %. ВВП на 2006 р. — 450 млрд дол. США.

Сьогодні Філіппіни — аграрно-індустріальна країна. Природно-ресурсний потенціал країни представлений запасами нафти, олова, мідної, залізної, хромітової, нікелевої і марганцевої руд. Є запаси срібла і золота, країна добре забезпечена лісовими і рибними ресурсами.

Найбільш розвинені галузі промисловості: електронна, текстильна, хімічна, деревообробна, харчова, фармацевтична.

У галузі сільського господарства вирощуються рис, кокосові горіхи, кукурудза, цукрова тростина, абака, тютюн, банани, розвинуті рибальство і лісництво.

На Філіппінах частка державного сектору, нині він контролює видобуток вугілля, суднобудування, готельний бізнес, будівництво, виробництво тканин, паперу, цукру.

Найвищі темпи розвитку економіки спостерігалися в 60— 70-ті роки, коли середньорічні темпи приросту ВВП становили 5,9—6,1 %. У 80-ті роки вони знизилися до 2,1 %, але завдяки реформам у 90-х роках зросли до 4 %.

Дешевизна робочої сили стимулює в останні роки приплив трудомістких виробництв із НІК ПСА: побутової техніки, електроніки, телекомунікаційного устаткування, фармацевтичної промисловості.

Головні статті експорту — руди та їхні концентрати, продукція сільського господарства. Філіппіни — найбільший експортер кокосових горіхів, бананів, рису й ананасів. Імпортуються машини й устаткування, нафта і кам’яне вугілля, споживчі товари. Найважливіші торгові партнери — США, країни АСЕАН (Тайвань, Гонконг), Японія, країни ЄС (зокрема Німеччина).

У країні досить непогано розвинена транспортна інфраструктура — залізниці, автодороги, річковий і морський транспорт. Найбільші порти країни: Давао, Маніла і Себу [11, c. 381-382].

Чисельність населення Республіки Індонезія у 2006 р. становила 235 млн осіб, територія — 1,9 млн км2. За частки в 3,54 % у світовому населенні Індонезія виробляє 1,44 % світового ВВП, її частка у світовому експорті — 0,85 %.

Індонезія — індустріально-аграрна країна, з найбільшими в Азії плантаціями і розвиненою гірничодобувною промисловістю. ВНП на одну особу впав з 980 дол. США в 1995 р. до 580 дол. США у 1999 р. Падіння рупії в кінці 1997 — початку 1998 р. призвело до скорочення ВВП на 13,7 % у 1998 р. МВФ запропонував допомогу країні у розмірі 42 млрд дол. США в обмін на виконання низки вимог. Уряд спочатку відмовився виконувати вимоги МВФ, але побоюючись подальшого відпливу капіталів з країни, погодився на укладення договору.

Загальний ВВП (за паритетом купівельної спроможності) у 2006 р. становив 948,3 млрд дол. США, ВВП на одну особу — 3900 дол. США.

Основу природно-ресурсного потенціалу країни становлять нафта, природний газ, олово, кам’яне вугілля, нікелева руда, боксити, золото, лісові та рибні ресурси.

Нафтохімічну галузь контролює державна компанія «Пертаміна». Основа економіки — видобуток і переробка нафти і газу, переважно на експорт. Основні напрями розвитку промисловості: нафто- і газопереробка, металургія, машинобудування, хімічна промисловість.

У промисловості, поряд із видобутком корисних копалин, в останні роки інтенсивно розвиваються текстильне, швейне, взуттєве виробництва, судно- й авіабудування, нафтохімія, електроніка, автозбірка.

У сільському господарстві вирощуються такі основні експортні культури, як каучуконоси (одне з провідних місць у світі), кокосова й олійна пальми, чай, кава, тютюн, какао, перець, сейба (капок), агава (сизаль), прянощі (мускатний горіх, гвоздика тощо), виробляється кора хінного дерева (Індонезія — основний її постачальник у світі). Головні продовольчі культури: рис (основний продукт харчування населення), кукурудза, батат, арахіс, соя.

Тваринництво розвинене слабо. Важливе значення мають рибальство, вилов омарів, креветок, трепангів. Заготовлюють деревину цінних порід.

Уряд заохочує розвиток інтенсивного сільського господарства — як фермерського, так і плантаційного типів; розширюється використання добрив, гербіцидів, упроваджуються високопродуктивні сорти рослин. 2/3 зайнятих працюють у харчосмаковій і текстильній промисловості.

У сфері послуг переважає туризм. Щорічно країну відвідує близько 6 млн іноземних туристів.

Індонезії поки властива висока частка державного сектору в економіці. У 60-ті роки державний сектор контролював інфраструктуру, комунальне господарство, тобто сфери, де рентабельність виробництва була невисокою і були потрібні значні вливання початкового капіталу. До 90-х років державний сектор значно розширився і став нараховувати більше 200 підприємств у галузі нафтопереробки, виробництва сталі, цементу, мінеральних добрив, виплавки алюмінію, у суднобудуванні. Це спричинило непомірне розростання адміністративного апарату, корупцію [13, c. 273-274].

Висновок

Отже, НІК для побудови власних фінансових систем з метою стимулювання економічного зростання тією чи іншою мірою використовували японську модель фінансової системи, до основних рис якої відносять: активне державне втручання в діяльність фінансової системи (приховані державні гарантії, політика фінансових обмежень, обмеження банкрутств), тісні зв’язки між фінансовими посередниками та крупними промисловими клієнтами, перевага банківського кредитування над іншими формами фінансування. Така модель фінансової системи є ефективною на етапі прискореного економічного розвитку при відносно стабільному зовнішньому середовищі, однак за умов уповільнення темпів зростання та значному тиску фінансової глобалізації ця модель потребує змін.

Як ми дослідили, протягом 50—70-х років для політики прискореної індустріалізації у країнах Латинської Америки було характерне посилення втручання держави внаслідок слаб­кості національного капіталу, його неспроможності самостійно вирішувати проблеми структурної перебудови економіки, значного тиску транснаціональних компаній, які намагалися зберегти контроль над ключовими галузями економіки. Держава здійснювала як прямий, так і опосередкований вплив на процес економічного розвитку. Грошово-кредитна система багато в чому формувалась як інструмент цього впливу. Національні банки після отримання незалежності були націоналізовані, що давало уряду змогу контролювати процес емісії.

Розділ 3.Напрями поліпшення економічного розвитку НІК.

3.1. Шляхи підвищення економічного розвитку НІК Латинської Америки

У 90-х роках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.

Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту.

Таким чином, головна суперечність державної стратегії у малорозвинених країнах — мiж потребами внутрiшньої стабiлiзацiї та пристосуванням до умов мiжнародних економiчних вiдносин. Вона може виражатися у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, внутрiшнiм потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнiшньоекономiчних дисбалансiв через недосконалу структуру економiки. Велика залежнiсть вiд експорту примушує цi країни пристосовуватися до вимог бiльш розвинених партнерiв. Як продемонстрував досвiд, країни, якi знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, здiйснили у 70-80-хроках потужний прорив і стали за рядом показникiв поруч з найрозвиненiшими країнами свiту.

Складнiсть проведення реформ полягає у необхiдностi дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об’єкт економічної стратегії розвинених країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, завдяки чому порушується цілісність економічної системи самої країни. Тому ще у 90-хроках дослідниками ООН було висловлено рекомендацiї країнам-кредиторам щодо надання боржникам бiльшої свободи у розробцi власної економiчної полiтики та введення вiдповiдальностi кредиторiв за гарантованi темпи зростання. В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвиненого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції країн [5, c. 78-79].

3.2. Шляхи підвищення економічного розвитку НІК Південно-Східної Азії

Одним із перспективних кроків, спрямованих на подолання спекулятивних тенденцій на фінансових ринках НІК Азії, може стати регіональна фінансова інтеграція і співробітництво у цій галузі між країнами регіону. Сьогодні вже можна говорити про перші кроки в цьому напрямі. Так, Японія, Китай і Південна Корея у 2008 році ініціювали створення нової організації для регулювання банківського сектору, метою діяльності якої є стабілізація ситуації на азіатських фінансових ринках. В організації працюють представники міністерств фінансів, банківських регулюючих органів і центральних банків країн-учасниць. Регулярно проводяться спільні засідання, що сприяє координації роботи фінансових установ і прозорості у фінансовому секторі. Планується також подальше розширення переліку країн, що входитимуть до цієї організації.

Потрібно зазначити, що уряди цих країн швидко відреагували на кризу 1990-х років і розпочали трансформаційні перетворення, які охопили не лише суто фінансовий сектор, а й корпоративний сегмент економіки. Подібний досвід антикризових заходів для країн Південно-Східної Азії виявився незамінним під час кризи 2007—2008 років, що підтверджують статистичні дані. Так, коли у II кварталі 2009 року з’явилися перші ознаки припинення економічного спаду у світовому масштабі, країни Південно-Східної Азії продемонстрували не лише ознаки економічної стабілізації, а й значне зростання. ВВП цих країн протягом II кварталу виріс у середньому річному обчисленні більш ніж на 10 %, тоді як ВВП США знизився майже на 1 %. Більше того, за прогнозами, до кінця 2009 року рівень ВВП НІК Азії може зрости щонайменше на 5 %, тоді як у країнах Великої сімки — знизитися приблизно на 3,5 % [15, c. 135-136].

Подальший економічний розвиток НІК ПСА зумовлений низкою чинників.

1. Роль держави. Головну роль у становленні економіки НІК відіграла держава, яка здійснювала політику меркантилізму: жорстка економія валютних засобів, протекціонізм стосовно власної продукції і жорсткі митні бар’єри для іноземної» обмеження імпорту і заохочення експорту. Паралельно створювалися найсприятливіші умови для ППІ у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше — наукомістких виробництв, залучення новітніх технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового оподатковування пригальмовувала розвиток одних виробництв і сприяла розвитку інших. Важливою рисою державної політики було валютне регулювання.
2. Впровадження політики імпортозаміщення. Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, в яких виготовляються товари народного споживання (текстильна, взуттєва, харчова), пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення поширювалося на товари виробничого призначення (хімічні та нафтохімічні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).
3. Реформи сільського господарства. У сільському господарстві нових індустріальних країн ПСА проводилися успішні реформи, державні програми були спрямовані на підготовку національних кадрів усіх рівнів кваліфікації. Сільському господарству стали приділяти більше уваги: проводилися іригаційні роботи з поліпшення якості ґрунтів, модернізації інфраструктури сільського господарства.
4. Базові галузі промисловості. Базою індустріалізації стала текстильна і взуттєва промисловість, що виробляла дешеву і за вартістю, і за якістю продукцію, розраховану на покупця з низькими і середніми прибутками. Ця ніша на світовому ринку в той час ніким не була зайнята, і НІК зміцнилися в ній, постійно вкладаючи гроші, що з’являлися, у модернізацію наявних виробництв і впровадження наукомістких галузей — електроніки, приладобудування.
5. Нарощення промислового виробництва. Нові індустріальні країни ПСА першими стали успішно нарощувати обсяги промислового виробництва, і насамперед не видобувних (вони бідні корисними копалинами), а обробних галузей, що створюють наукомістку експортоорієнтовану продукцію. Експорт продукції з низьким ступенем переробки у них постійно знижується, а частка високотехнологічного експорту зростає. Також активізувалося проникнення компаній цих країн на основні ринки високотехнологічної продукції, передусім на ринок США, де тайванські, південнокорейські та сінгапурські товари успішно конкурують з японськими.
6. Досвід, технологи та інвестиції з Японії. Велике значення також мали досвід, технології й інвестиції Японії. В останні десятиліття слідом за Японією та Південною Кореєю феноменальний прогрес в економіці демонструють такі порівняно невеликі азіатські країни, як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея та Гонконг. Нові індустріальні країни ПСА, попри різну їхню початкову спеціалізацію на світовому ринку, поступово переходили від випуску порівняно простої за технічним рівнем продукції до виробництва високотехнологічних товарів, які забезпечують значно вищу додану вартість у виробленому продукті. Усе це зумовило істотні структурні зміни в економіках «азіатських тигрів». Пріоритети розвитку високо-технологічних секторів економіки і здійснення відповідних НДДКР декларувалися на найвищому державному рівні і втілювалися у державних програмах економічного і науково-технічного розвитку. Так, активно закуповувалися ліцензії на використання передових технологій, проте частка ВВП, що виділялася на розвиток власної науки, у Тайвані, Сінгапурі, Південній Кореї та Гонконгу збільшилася протягом 1980— 2000 рр. у 3—5 разів.
7. Східний менталітет. Неабияке значення в економічному стрибку країн регіону мали особливий менталітет і східна культура, що включає повагу і беззаперечне підпорядкування владі, високий рівень освітніх стандартів, працьовитість, командний дух і тісні сімейні зв’язки.
8. Рівень освіти.. У найбільших мегаполісах практично вся молодь, що приходить на ринок праці, має освіту не нижчу рівня коледжу. Навіть якщо взяти до уваги деякі відомі особливості конфуціанського типу освіти, поширеного у Південно-Східній Азії (передусім акцент на дисциплінованості та дотримання традицій на шкоду генеруванню і заохоченню принципово нових ідей), варто визнати, що в нових індустріальних державах цього регіону було створено важливі передумови для формування інноваційної культури, необхідної для успішного переходу до етапу постіндустріального, інформаційного суспільства.

Отже, держава постійно контролювала перерозподіл коштів між пріоритетними і допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господарства і видобувних галузей, а також припливу ПП.

Взагалі багато аналітиків зазначають, що стратегія регіональної інтеграції у сфері фінансів є обґрунтованою і зрозумілою, особливо якщо враховувати досить поширену думку про невідповідність стратегій виходу з криз, які розробляють «зовнішні» для регіону експерти міжнародних фінансових інститутів [2, c. 75-76].

Висновок

Отже, трансформація фінансових систем НІК Східної Азії здійснювалася під тиском фінансової лібералізації та фінансових криз. Так, НІК під тиском міжнародних фінансових інститутів значно лібералізували власні фінансові системи, однак невідповідність реформ існуючим у країнах умовам (лібералізація на тлі накопичення певних недоліків у функціонуванні фінансових систем і слабкого, фрагментарного нагляду за їх діяльністю) та некоректна послідовність проведення лібералізації (передчасне послаблення контролю за потоками короткострокового капіталу) стали основними причинами послаблення фінансових систем та їх уразливості до зовнішніх шоків.

Подальший розвиток фінансових систем НІК Східної Азії повинен здійснюватися в напрямі: 1) більшої різноманітності, прозорості та ефективності надання фінансових послуг; 2) зростання як національних фондових ринків, так і регіональних; 3) посилення системи регулювання та нагляду; 4) застосування сучасних бухгалтерських та аудиторських принципів і стандартів; 5) вирішення “суміжних” питань, зокрема проблеми високої частки заборгованості корпорацій, які продовжують використовувати короткострокове фінансування.

Висновки

Розвинені країни роблять ставку на поліпшення нагляду й посилення регулювання фінансових систем країн, що розвиваються (основний механізм реалізації — приведення національних систем у відповідність із міжнародними стандартами). НІК Східної Азії вбачають у запровадженні цих стандартів намагання нав’язати їм західні принципи корпоративного й фінансового регулювання, які не цілком відповідають специфіці азійської моделі.

Зокрема, Гонконг і Сінгапур найбільшою мірою серед НІК адаптували національні стандарти до міжнародних вимог (відповідність — близько 63 %), Малайзія, Таїланд та Індонезія — найменшою (близько 40%); ступінь відповідності України становить 31,7 % .

Тож, ініціюючи такі об’єднання, уряди азіатських країн сподіваються на розробку в остаточному підсумку єдиної регіональної антикризової стратегії розвитку фінансового сектору. Та поки що інтеграція просувається дуже повільно, а більша частина капіталу все ще спрямовується за межі регіону. Сьогодні цілком очевидно, що застосування міжнародних стандартів у цих країнах триватиме й надалі, особливо в напрямі посилення прозорості, застосування західних принципів обліку, корпоративного управління й механізмів банкрутства.

Підсумовуючи досвід НІК Азії, зауважимо таке. Країни НІК досить швидко відновили економічне зростання після глобальної фінансової кризи передусім завдяки великій частці приватних заощаджень, які допомогли підтримати зростання інвестицій у основний капітал при дефіциті ліквідності в переважній більшості країн світу.

Список використаних джерел

1. Амиров В. Страны АСЕАН в центре финансового кризиса // Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — № 8. — С. 137-148
2. Белінська Г.В. Досвід нових індустріальних країн Азії щодо регулювання фінансового ринку у кризових умовах // Фінанси України. — 2010. — № 1.- С.66-76
3. Бережна Г.В. Співвідношення інституціонального та географічного факторів в економічному розвитку нових індустріальних країн // Держава та регіони. – 2004. – №2. – С. 12–15
4. Бережна Г.В. Специфіка фінансових систем нових індустріальних країн Схід­ної Азії // Маркетингова і логістична технологія управління: Зб. наук. пр. Вип. 54, т. VІ, Серія “Економіка”. – Донецьк: ДонДУУ. – 2005. – С. 160–167
5. Бережна Г.В. Специфіка прояву глобальних тенденцій в фінансових системах НІК Східної Азії // Держава та регіони. – 2006. – №6. – С. 31–34
6. Біленький О. Ю. Виробництво рослинницької продукції країнами Середньої Азії // Економіка АПК. — 2010. — № 8. — С. 162-165
7. Гайдуцький А. Особливості руху міграційного капіталу в країнах Латинської Америки і Карибського басейну // Економіст. — 2006. — № 5. — С. 58-61
8. Кириченко В. Досвід і результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-і роки ХХ ст. // Економіка України. — 2003. — № 8.- С.77-82
9. Кодацький В.П. Грошово-кредитні системи країн Азії // Економіка. Фінанси. Право. — 2008. — № 8. —  С. 23-25
10. Козак Ю., Ржепішевський К. І., Михайлюк О. Л.. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Юрій Георгійович… Козак (ред.). — О. : Астропринт, 2004. — 352с.
11. Максаковский В. Новые индустриальные страны Азии // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2003. — № 25-28. — С. 53-57
12. Мосяков Д.В. АСЕАН на перепутье // Азия и Африка сегодня. — 2009. — № 11. — С. 2-5
13. Парканский А. Экономические аспекты отношений США с новыми странами АСЕАН // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 11. — С. 85-95
14. Старостіна А. Економіка зарубіжних країн: навч. посіб.. — К. : Знання, 2009. — 455с.
15. Чабанний В. Латиноамериканські вільні економічні зони // Діловий вісник. — 2004. — № 11. — С. 25
16. Чужиков В. Економіка зарубіжних країн: навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 2005. — 308 с.
17. Шинкаренко Л. Нові індустріальні держави Азії. Особливості розвитку промисловості та сільського господарства // Освітянське слово. — 1999. — № 7-8. — С. 8
18. Шкарпетіна М. Ю. Міжнародна конкурентоспроможність нових індустріальних країн Азії // Фінанси України. — 2005. — № 6.- С.131-137