Особливості державного устрою Спарти

Вступ

Актуальність теми. Спарта стала однією з найвпливовіших і наймогутніших держав Стародавньої Греції. Отже, одна з держав Стародавньої Греції — Афіни являє собою зразок рабовласницької демократії.

Друга – Спарта – одна з найвідсталіших, яка зберегла значні пережитки первіснообщинного ладу. Спарта являє собою своєрідну рабовласницьку аристократію. Водночас це наймогутніші з грецьких держав-міст, які помітно вплинули на розвиток як інших грецьких держав-міст, так і народів. Культура Стародавньої Греції для Європейської цивілізації мала неоцінене значення.

Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова Пелопоннес, але поступово спартанці захопили всю Лаконіку. Корінне населення, ахейці, опинилися під владою спартанців. Верхівка місцевих жителів злилася з родовою знаттю спартанців, увійшла до общини переможців. Завоювання Лаконії супроводжувалося масовим пограбуванням корінного населення.

Поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу класоутворення. Поділ жителів за родами, філами поступово замінявся на територіальний. Утворилося п’ять областей. Спартанські села із центрів родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри. Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, здобуваючи все нове майно у вигляді землі, худоби, грошей, перетворювалась у панівний стан. Розвиток товарно-грошових відносин створив ґрунт для закабалення й експлуатації общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладнювалась аграрним перенаселенням. У VII ст. до н.е. нестача родючих земель стала відчуватися особливо помітно.

Почалася війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. В результаті першої та другої мессенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багато чисельним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартитів (чоловіків-воїнів).

Головною метою дослідження є аналіз особливостей державного устрою Спарти.

Відповідно до сформульованої мети визначено головні завдання дослідження:

дослідити історію становлення та розвитку спартанської держави;
проаналізувати передумови, принципи і особливості формування правових засад Спарти;
проаналізувати царську владу та вищі органи управління у рабовласницькій аристократичній республіці Спарта;
визначити проблеми і напрямки розвитку права Спартанської держави.

Об’єктом дослідження є правова система Спарти.

Предметом дослідження є регіональні аспекти державного устрою Спарти.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаних джерел (13 найменувань).

Розділ І. Історія становлення та розвитку спартанської держави

1.1. Історія становлення

Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується історія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, творах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту так і державно-політичного устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського півострова — в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спар-та, — це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько 30 км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконської долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схиляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого — до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її територія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, правив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — ілотів, а частково (у важкодоступних гірських районах) — поставлені в залежність від дорійців і обкладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміністративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукріплене місто в Греції.

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали розклад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утворення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутрішня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соціальної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються родоплемінні відносини й утворюється рабовласницька держава.

Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та державно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застійний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Розташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спар-та стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям переважної більшості населення. Господарство мало натуральний характер, майже не будучи пов’язане з ринковими відносинами.

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над масами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, централізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала характеру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елементами первіснообщинного ладу, з домінуючім в економіці землеробством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійського) ладу.

1.2. Розвиток спартанської держави

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессенію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст — «полісів» Пелопонесу, інші примушено вступити у створений Спартою т. зв. Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Мікени, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливовіших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.

Державний устрій Спарти мав яскраво виражений характер рабовласницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збори (апелла) за участю всіх спартіатів. Проте порівняно з афінськими зборами вони були значно обмежені у правах: могли приймати або відхиляти закони, але не обговорювати їх. Не обговорювалися також фінансові питання, не контролювалася діяльність магістратів, не розглядалися судові справи. Фактично це був орган спартанської олігархії.

Вирішальну роль у державному управлінні відігравала Рада геронтів (герусія) з 30 чоловіків віком старше 60 років. 28 із них обиралися довічно, до складу геронтів входило і два царі. Рада ніким не контролювалася і мала право скасовувати рішення Народних зборів. Вона фактично вирішувала усі справи держави. Не менш авторитетним органом була колегія з п’яти наглядачів. Вони наглядали за виконанням законів, контролювали посадових осіб, навіть діяльність царів, щоб не допустити посилення царської влади, мали право притягати царів до суду.

Загалом спартанський державний устрій був поєднанням громадянської та військової влади, в якому влада вузької спартанської олігархії урівноважувалась авторитетом військових командирів на чолі з царями, з якими змушені були рахуватися спартанські виборні органи.

Спарті належала провідна роль у Пелопоннеському союзі, який був однією з найсильніших військово-політичних коаліцій Греції. Вищим його органом були збори всіх союзників, що відбувалися в Спарті. Кожний союзний поліс мав на них один голос. Рішення зборів затверджувалися спартанською апеллою. Союзне військо очолювалося спартанськими царями.

Використовуючи значний військово-політичний потенціал Пелопоннеського союзу, Спарта стала однією з наймогутніших держав Греції та відігравала вирішальну роль у грецькому світі в V—IVст. до н. є., виступаючи оплотом грецької олігархії.

1.3. Суспільний лад

Суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родоплемінного устрою, діяли старі звичаї, обряди, традиції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періеків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним кош-том спартанці, тобто воїни, становили «общину рівних». Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більш родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювалися територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, політичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення — аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.

Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н.е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н.е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадянами Спарти.

Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншого. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином.

«Община рівних» була військовою общиною з колективною власністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівноправними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблювана підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спартанець за жеребкуванням одержував ділянку (kleros) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наділи спочатку були однаковими, проте згодом з’явилася нерівність у майновому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися homoioi — «рівні». Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирного часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов’язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов’язковою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключалися з числа «рівних» і переходили в категорію «гіпомейонів» — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шляхом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли.

У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою сокири й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з’явилося бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонароджену дитину батько повинен був принести геронтам, які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спеціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (педономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично загартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали споживати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.

Разом з тим не можна не відмітити іншу сторону медалі – високий бойовий дух цього народу. Коли перський розвідник перед битвою у Фермопільській ущелині підкрався до їх табору він не повірив своїм очам. Спартанці розчісували один одному гребенем волосся. Однак значні люди пояснили цареві Ксероксу, що ці 300 чоловік готуються до неминучої смерті. І справді, усі до одного полягли, але ніхто не покинув поля бою. Спартанські матері проводжали своїх дітей у бій з словами „з щитом або на щиті”. Боягуз-утікач, щоб легше бігти від озброєного ворога, завжди кидав важкий щит. На щиті завжди приносили з почесностями убитого бійця.

Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які займали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнастикою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов’язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьківщини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов’язкам. Формою шлюбу була моногамна сім’я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від якого, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких державах.

Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боягузів не допоміг товаришеві або втратив зброю — його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. У їх положенні теж було немало своєрідного. Це не були приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім’ю.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов’язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м’яса та ін. Зменшувати розмір оброку не можна було. Помимо стягування оброку господар міг використовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там використовувались і військовополонені — раби, яких держава продавала на публічних торгах.

Ілоти були зобов’язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.

Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім’ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.

Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали повстання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військового табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам «священну війну» (так звані криптії), під час якої вбивали сотні й тисячі найміцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

Розділ ІІ. Характеристика державний устрій Спарти

2.1. Царська влада у рабовласницькій аристократичній республіці Спарта

Одним із впливових політичних інститутів Спарти був інститут царської влади. В Спарті керували два царі, які походили з двох династій – Агіадів і Єврипонтідів. Створення цих династій йде з глибокої давнини, ще під час остаточного розселення дорійців у Лаконіці в Х ст. до н. е. В V – VI ст. до н. е. ці династії представляли собою два найбільш знатних і заможних рода серед спартанської аристократії. Спартанські царі не були носіями вищої одноосібної влади, а спартанський державний устрій не був монархією. Кожний цар користувався однакою владою. У відмінності від монархів спартанські царі були залежні від волі апелли, рішень герусії, в склад якої вони входили як звичайні члени, але особливо сильному і буденному контролю вони зазнавали зі боку колегії ефорів. Але все-таки спартанські царі володіли досить значною владою, і їх роль в державних справах неможна недооцінювати. Прерогативами царів було вище військове командування і керування релігійним культом, а ці державні функції в суспільстві Спарти мали особливе значення. Під час військових походів за кордонами Спарти влада царя як головнокомандуючого була необмеженою. Царі були членами герусії, і як такі приймали регулярну участь у вирішенні всіх державних справ. Крім того навіть в мирний час підрозділи спартанського війська (мори, лохи, еномотії) зберігали свою структуру і звичайно ними володів, якщо не юридично, то фактично, авторитет головнокомандуючого.

При цареві знаходилась свита, яка постійно підтримувала його політичний авторитет. Два піфія супроводжували царя, перебували при його прилюдних трапезах, і саме їх цар відправляв у Дельфи до знаменитого дельфійського оракула. Росту авторитету царів сприяли також виконування жрецьких функцій, ті знаки поваги, які їм полагались відповідно до закону: царі були великими землевласниками і за словами Ксенофонта, « в містах періеків царю дозволялося брати собі достатню кількість землі». На прилюдних трапезах царю надавалось почесне місце, подвійна порція, вони діставали в деякі дні в якості почесного приношення найкращу тварину і встановлену кількість ячмінної муки і вина, вони назначали піроксенів, видавали заміж дівчат, які втратили родичів. Високий авторитет царської влади проявлявся також в наданні особливих почестів померлому царю. « Що стосується шани, — писав Ксенофонт в ІV ст. до н. е., — наданої царю після смерті, то із законів Лікурга можна побачити, що лакедемонських царів шанували не як простих людей, я як героїв» [6, c 182]. Загалом смерть царя досить болісно переживалася спартанцями. У державі встановлювався одинадцятиденний траур, під час якого забальзамоване медом тіло царя возили по всій країні для прощання. Ілоти повинні були наяву проявляти скорботу, роздираючи обличчя і вириваючи волосся із голови. На цей час закривався навіть міський ринок [4, c 95]. При такому становищі царів в державі завжди існувала реальна небезпека посилення царської влади, навіть до її перетворення в справжню монархію. Ось чому царям приділяли стільки уваги.

2.2. Вищі органи управління

У Спарті владарювали два царі, які належали до двох династій. Кожний з них користувався однаковою владою і був підконтрольний апеллі, герусії та колегії наглядачів. Прерогативою царів було верховне військове керівництво і керівництво релігійним культом. Царі були великими землевласниками.

На чолі вільної общини, як уже згадувалося, стояли два царі — дорійський та ахейський. У військовий час це були воєначальники, у мирний — вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. є. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор — епонім давав своє ім’я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступниками.

Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторони. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.

Величезна роль у державному управлінні належала військовим. Спартанська апелла як верховний орган була практично зборами воїнів-спартіатів. В армії існував численний командний корпус.

2.3. Судові органи Спарти

Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю царів з метою не допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право притягувати царів до суду герусії.

У своїй діяльності ефори звітували тільки перед своїми наступниками.

Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того, до складу герусії входили два царі. Члени герусії (геронти) вибирались народними зборами довічно і були безвідповідальними. Герусія попередньо обговорювала справи, які повинні були розглядатись на народних зборах. Герусія мала практично необмежену компетенцію, вона засі-дала щоденно і керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Герусія була судовою інстанцією проти царів, але з посиленням влади ефоріїв значення слабшало.

Важливі судові справи розглядав суд присяжних — геліея. Суддею міг стати кожний громадянин у віці від ЗО років, за умови бездоганної репутації. Від кожної філи жеребком обиралося 600 чол., після чого створювалося 10 судових колегій, як правило, по 501 чол. у кожній (решта обраних вважалися запасними). Усі десять колегій засідали одночасно. Чию конкретно справу мала розглядати та чи інша колегія, вирішувалося також жеребком. Такий порядок практично виключав можливість підкупу членів геліеї. Часом залежно від важливості справи, суддівські колегії могли обиратися чисельністю в 201, 401, в особливо важливих процесах — 1001, 1501, 2001 член. У виключних випадках вирок виносили усі 6000 членів геліеї. Суд був відкритим і гласним, але вердикт виносився шляхом таємного голосування (кидання камінців в урни). Вирок вважався остаточним і оскарженню не підлягав.

Геліея розглядала лише найважливіші політичні і релігійні справи. Однак вона також могла бути апеляційною інстанцією тих справ, де рішення виносили посадові особи. Крім суто судових справ, геліея вирішувала також питання про надання прав громадянства. Вона ж розглядала законність заміщення державних посад, користуючись правом відводу небажаних посадових осіб. Нарешті, геліея була ніби другою законодавчою палатою: як уже зазначалося, саме геліея затверджувала чи відкидала рішення народних зборів. При винесенні рішень та вироків суд не завжди був пов’язаний законом. Геліея сама творила норми права. У переліку покарань існували смертна кара (різні види, залежно від важкості злочину), конфіскація майна, позбавлення громадянства, заборона поховання зрадника батьківщини (така «тінь» позбавлялася спокою в загробному житті). Звинувачений міг ще до вироку суду добровільно піти у вигнання, що автоматично позбавляло його громадянських прав.

Розділ ІІІ. Основні риси права Спартанської держави

3.1. Звичаєве право

Що стосується афінського права, то воно може служити зразком права рабовласницької демократичної республіки, подібно до того, як сама Афінська держава була прикладом такої рабовласницької демократії.

Як уже зазначалося, в 621 р. до н. є. Афіни отримали закони Драконта. Уже в них здійснювалось обмеження кровної помсти (відповідає не рід, а сам винний, дозволено за згодою родичів убитого примирення за викуп), провадилося розмежування між навмисним і ненавмисним злочинами (так, за ненавмисне убивство винний підлягав вигнанню, а не смертній карі, як за умисне), вводилося поняття необхідної оборони, встановлювалося однакове покарання для виконавця злочину і підбурювача.

За Солона закони Драконта, крім кари за убивство, були скасовані. Після цього геліея кожного разу виносила окремий присуд, керуючись звичаями чи власними переконаннями.

Розквіт античного світу забезпечувало рабство. Раб виступав об’єктом права, розмовляючим знаряддям і вважався власністю пана. Значного поширення дістав інститут приватної власності на землю, особливо після реформ Солона, що дозволили дроблення, продаж, заповіт та інші відчуження земельної власності. Держава була власником рудників, багатьох орних земель (особливо завойованих), кораблебудівельних потужностей. Усе це, за винятком культових споруд, передавалося в оренду приватним особам. Вона ж лише здійснювала нагляд за станом орендованого майна, експортно-імпортними операціями, суднобудуванням, заснуванням колоній. Так, здача в оренду державної власності відбувалася лише з відома спеціальних посадових осіб (полетів).

Детальна кодифікація прав власника афінськими законами не була проведена. Однак неабиякого поширення набули оренда землі, будинків, рабів, худоби, різноманітні кредитні операції. «Кожний може віддати своє майно будь-якому громадянинові, якщо він не позбавився глузду, не вижив з розуму від старості або не потрапив під вплив жінки».

У зобов’язальному праві афінське суспільство вдавалося до: а) завдатку, б) закладу, в) поручительства третіх осіб. Порушення укладеної угоди тягнуло за собою втрату завдатку або сплату його подвійної суми, у разі неможливості грошового стягнення практикувалася відробка боржника у господарстві кредитора. За певних умов передбачалася можливість позбавлення громадянських прав недобросовісного орендатора державного майна.

Що стосується оренди, то державне майно здавалося в оренду на 40 років чи пожиттєво, а приватні земельні наділи — на 1-3 роки. Несвоєчасна сплата орендної плати слугувала підставою для розірвання договору оренди.

Кредити надавалися під високий відсоток — від 12-18 до 30-36 відсотків річних, залежно від ризикованості справи (наприклад, морська торгівля). Однак кредитор позбавлявся своїх прав у випадку корабельної катастрофи, тобто втрати закупленого товару на узяті в борг гроші.

Шлюб набував різновидності договору купівлі-продажу, одруження жінки було справою її батька чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов’язковою, до холостяків ставилися як до хворих. Дружина в умовах офіційно моногамної сім’ї перебувала на становищі старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був законним представником її прав. Для розлучення достатньо було покликати свідків. Невірну дружину можна було вигнати з дому, а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але, упіймавши на місці злочину коханця своєї дружини, ображений чоловік міг безкарно його убити. Дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, між братом і сестрою.

Існувала свобода заповіту. У якості спадкоємців виступали сини, а у разі їх відсутності — «дочки-спадкоємці». Улаштування їх майбутнього брала на себе держава.

Діти не повинні були утримувати батьків, якщо ті не навчили їх якогось ремесла.

У карному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, перелюби розглядалися в судах тільки за заявою заінтересованої сторони. Винятком було лише убивство посла, яке розглядалося як релігійний злочин, оскільки посли перебували під покровительством богів.

Державними злочинами вважалися зрада державі, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій на розгляд народних зборів. За законом 410 р. до н. е., кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було безкарно вбити. Релігійні злочини також каралися смертю. Так, Сократ мусив випити чашу з отрутою як винний у безбожництві, філософ Анаксагор — піти у вигнання, бо стверджував, що Сонце — розпечена куля, а не бог Аполлон.

Визначення покарання залежало від важкості злочину, а також таких характеристик, як приготування, замах, підбурювання. При покаранні смертною карою засудженому пропонували самому виконати вирок за допомогою самогубства (отрута, меч, шворка). Найважчим покаранням було позбавлення політичних і громадянських прав (атімія). Застосовувалось також обмеження громадянських прав, конфіскація майна, штраф. В’язниця виступала лише місцем попереднього утримання до винесення судового вироку. За хабарі та розкрадання посадові особи обкладалися штрафом у десятикратному розмірі. Штраф чекав за облудний донос і сікофантів, тобто професійних донощиків.

Грабіжники і розбійники могли бути продані у рабство, нічного злодія дозволялося убити на місці. Покаранню могли бути піддані і тварини чи неживі предмети (наприклад, колоди і камені), якщо вони ставали причиною випадкової загибелі людини.

Афінських громадян не піддавали катуванню чи тілесним покаранням (за винятком страти). Натомість допит раба, навіть якщо останній проходив лише свідком у справі, обов’язково здійснювався із застосуванням тортур.

Афінське право виступало знаряддям класової держави у формі рабовласницької демократичної республіки. Саме цією обставиною пояснюються усі його характерні ознаки та особливості.

3.2. Закон Лікурга

Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов’язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікурга, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н.е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (буквально — «угоду»), оскільки в суспільстві на той час значно поглибилася майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спар-ти на дев’ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спартанців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуванням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію виконаною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушувати встановлених законів і порядків.

Після тривалих подорожей Лікург повернувся на батьківщину і запровадив у Спарті нові закони. Згодом він пішов у Дельфи, але взяв від спартанців обіцянку до свого повернення не змінювати запроваджених ним правил. Із Дельф Лікур поїхав на о.Крит, де заморив себе голодом. Тіло Лікурга було спалене, а попіл розвіяний над морем. Отже, Лікург справді ніколи не повернувся додому, і ніхто із спартанців не наважився змінити його закони.

Лікург заснував колегію (раду) з п’яти ефорів. Вони скликали народні збори та керували їх роботою, стежили за чітким дотриманням спартанцями чинних законів і традицій. Головним їхнім завданням було не допускати в Спарті необмеженої влади царів. Ефори також спостерігали за зоряним небом і залежно від розташування планет передрікали сприятливі або несприятливі дні для війни, зборів, суду.

Закони про землю. Верховним власником усієї землі, згідно із законом, був поліс. Але землі були поділені серед громадян Спарти на 9000 рівних частин – клерів. їх забороняли продавати чи дрібнити між синами. Клери обробляли не самі власники, а ілоти.

Закони проти розкоші. Щоб зберегти єдність спартанців і унеможливити поділ суспільства на багатих і бідних, Лікург спрямовував свої закони проти можливого збагачення окремих громадян. Так, заборонялося під страхом смертної кари користуватися золотом, сріблом, коштовним камінням. Житла й одяг спартанців були простими та одноманітними. Будинки, згідно із законом, належало споруджувати тільки за допомогою сокири та пилки. Смертною карою закінчувалася спроба спартанця залишити межі держави у будь-яких справах. Хитромудрий Лікург запровадив нові гроші, які нікому не спадало на думку нагромаджувати. Одна монета, що виготовлялася із заліза, важила кілька десятків кілограмів.

Висновки

На противагу демократичним Афінам Спарта була своєрідною аристократичною республікою.

Отже, для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати.

На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу. Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась “община рівних”.

У результаті першої та другої месенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багаточисельним населенням: 200 тис. рабів (ілотів); 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Завоювання поставило перед спартанською громадою нові завдання. Необхідно було створити органи влади, до того часу невідомі ні дорійцям, ні ахейцям. Але первіснообщинний лад ще не був повністю зруйнований. Результатом цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми методами державної влади із збереженням пережитків родового устрою. У цій своєрідності – головна особливість Спарти.

Список використаної літератури

Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с.
Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] : навчальний посібник / Володимир Глиняний, 2010. — 767 с.
Прудников М. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учеб. для студ. вузов / Михаил Прудников, 2009. — 543 с.
Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,, 2007. — 474 с.
Рубаник В Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Рубаник,, 2003. — 527 с.
Страхов М. Миколайович Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Страхов,, 2003. – 582 с.
Бостан Людмила Миколаївна Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко, 2004. — 671 с.
Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник / Іван Шостенко, Оксана Шостенко,, 2003. — 101с.
Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник / Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий, 2000. — 132 с.
Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України, 2002. — 714 с.
Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / М.М. Страхов,, 2001. — 415 с.
Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак. / Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис, 1997. — 303 с.
Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / Володимир Макарчук, 2007. — 624 с.

Освіта та самоосвіта