Процес руху людської думки від незнання до знання називають науковим пізнанням. Діалектика процесу пізнання полягає у суперечності між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об’єктивної дійсності.

Процес пізнання починається з узагальнення окремих, часом непов’язаних між собою фактів, які поступово накопичуються і з позиції існуючої теорії піддаються систематизації та узагальненню. У процесі переходу від окремого до загального виявляються принципово нові відношення й інтеграційні якості, створюються нові наукові поняття і нові теорії.

Наукове пізнання — дослідження, що має особливі цілі, завдання і методи отримання і перевірки нових знань з метою оволодіння силами природи.

Розкриваючи закономірності існування і розвитку явищ реального світу, наукове пізнання тим самим створює надійну основу розуміння їх сутності й практичного використання. Класичний метод пізнання базується на тому, що критерієм істинності знання є суспільна практика.

Місія науки — бути джерелом підтверджених знань, які можна використати у різних сферах практичної діяльності людей. Практика є основою і рушійною силою наукового пізнання.

У пізнавальному процесі взаємодіють суб’єкт зі своїм прагненням нових знань і об’єкт як першоджерело знань. Суб’єкт вибирає об’єкт, спрямовує на об’єкт свої пізнавальні здібності і відтворює його у своїй свідомості у формі загального уявлення, чуттєвого чи раціонального образу. Об’єкт, у свою чергу, вимагає адекватних своїй природі засобів відтворення і визначає зміст уявлень та образів. Від того, наскільки повно образ відтворює об’єкт, знання може бути абсолютним (повний збіг) чи відносним (неповний збіг).

Суб’єкт намагається отримати абсолютне, істинне знання. Проте через якісні зміни і самого об’єкта, і свідомості суб’єкта уявлення про об’єкт, його образи постійно уточнюються, змінюються, замінюються новими. Наукова істина пізнається з певною мірою наближення, вона відносна і тимчасова. Розвиток науки — це складний творчий процес пошуку істини, кожний наступний крок якого спирається на попередній. Роль успадкованих знань підтверджує відомий вислів І. Ньютона про те, що він бачив далі своїх попередників лише тому, що стояв на плечах гігантів.

Відмітні особливості наукового пізнання від повсякденного. Так, наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, що не зводяться до об’єктів побутового досвіду. Наука виходить далеко за межі повсякденної практичної діяльності людини й має предметом своєї уваги ті об’єкти, які поки що не входять у наявну практику. При цьому, спираючись на глибокі знання об’єктивних суттєвих зв’язків дійсності, виявляючи об’єктивні тенденції розвитку природничих і суспільних процесів, наука є засобом передбачення наслідків людської діяльності, розкриває методику прийняття рішень у цій діяльності. Тому передбачення майбутніх змін у природі і суспільстві також є одним з найважливіших завдань науки.

Особливості об’єктів науки потребують і нових засобів для їх освоєння. Наприклад, щоб описати явища, які вивчає наука, якомога чіткіше фіксувати поняття та визначення, наука розробила спеціальну мову для опису об’єктів, незвичайних з погляду існуючої практики, а іноді й здорового глузду.

Поряд із спеціалізованою мовою наукове пізнання потребує особливої системи спеціальних знарядь, спеціальної наукової апаратури. Наука формує і специфічні способи обґрунтування істинності знання: експериментальний контроль за отриманим знанням, виведеність одних знань з інших, істинність яких уже доведено.

Важливою рисою науки є також її активний пошуковий характер. Тому докорінно різняться й методи пізнавальної діяльності в науці і повсякденному житті. Власне кажучи, тільки в науці способи визначення і фіксації об’єкта як предмета пізнання вирізняють як специфічні методи пізнання. У повсякденному житті це зовсім не усвідомлюється.

У процесі накопичення знань про методи наукової діяльності сформувалася методологія як особлива галузь наукового дослідження, призначена спрямовувати науковий пошук.

Крім того, заняття наукою потребують особливої підготовки: освоєння засобів наукового дослідження, що вже історично склалися завдяки досвіду людства, прийомів і методів використання цих засобів, а також засвоєння певної системи цінностей і цільових установок, характерних для науки. Це, наприклад, установка на пошук об’єктивної істини, звідки випливає, скажімо, вимога логічної несуперечності теорії та її експериментального підтвердження, або установка на постійне зростання знань, отримання нового знання, що передбачає заборону на плагіат, допустимість критичного перегляду підстав наукового пошуку та ін.

Таким чином, головними ознаками наукового пізнання світу є:

• предметність і об’єктивність наукового знання;
• вивчення об’єктів, порівняно незалежних від повсякденного досвіду та сьогоденних можливостей використання результатів.

Види пізнання:

1. Первинне (почуттєве) — забезпечує безпосередній зв’язок людини з оточуючою дійсністю за допомогою органів чуття.
2. Раціональне — доповнює почуттєве і сприяє усвідомленню сутності явищ (процесів), розкриває закономірності розвитку, «повертає» нове знання до емпіричного рівня з метою подальшого пізнання, а також використання.

Рух від емпіричного факту до логічно стрункої системи наукового знання дозволяє не лише пояснити уже відомі явища, але й передбачити нові. Саме науковий факт — подія чи явище — є первинним елементом процесу пізнання і реальною основою усіх наукових результатів і висновків. Проте науку створюють не самі факти, а методи їх обробки.

Збирання, систематизація, аналіз, узагальнення і логічне осмислення фактів називається науковим дослідженням.

Під науковим дослідженням зазвичай розуміють діяльність, яка спрямована на усестороннє вивчення об’єкта, процесу чи явища, їх структури і зв’язків, а також отримання та впровадження в практику корисних для людини результатів. Будь-яке наукове дослідження повинне мати свій предмет і об’єкт, які і задають область дослідження.

Наукове дослідження — це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формуванням знання про досліджуваний об’єкт.

Об’єктом наукового дослідження виступає матеріальна або ідеальна система, а в якості предмета може бути структура цієї системи, закономірності взаємодії і розвитку її елементів і т.д.

Наукове дослідження відрізняється цілеспрямованістю, тому кожен дослідник повинен чітко сформулювати мету свого дослідження. Метою наукового дослідження є проектований результат дослідницької роботи. Це може бути всебічне вивчення будь-якого процесу або явища, зв’язків і відносин з використанням розроблених в науці принципів і методів пізнання, а також отримання та впровадження в практику корисних для людини результатів.

Наукове дослідження має два рівні — емпіричний і теоретичний.

Емпіричне знання здобувається безпосередньо досвідом, теоретичне — за допомогою логіко- гносеологічних засобів (понять, концепцій, системи знань у певній галузі). Ці рівні знань органічно пов’язані і водночас різняться способами відтворення об’єктивної реальності та методами дослідження.

За емпіричним знанням історично й логічно утвердилася функція збирання і накопичення нових фактів, їх аналіз, систематизація та узагальнення з метою виявлення емпіричних закономірностей. Логічне осмислення, пояснення та інтерпретація виявлених закономірностей — це функції теоретичного пізнання.

За джерела фінансування розрізняють наукові дослідження: бюджетні, госпрозрахункові; нефінансовані. Бюджетні дослідження фінансуються з коштів бюджету України або бюджетів суб’єктів України. Госпрозрахункові дослідження фінансуються організаціями-замовниками за господарськими договорами. Нефінансовані дослідження можуть виконуватися за ініціативою вченого, індивідуальним планом викладача.

У нормативних актах про науку за цільовим призначенням наукові дослідження поділяють на фундаментальні і прикладні.

Наукові дослідження спрямовані на розширення наявних знань і здобуття нових, на виявлення і обґрунтування законів і закономірностей навколишнього світу. Фундаментальні дослідження спрямовані на розробку нових теорій і нових принципів дослідження, мета яких поглибити знання щодо законів природи і суспільства. До фундаментальних досліджень відносять експериментальні або теоретичні роботи, що виконуються для отримання нових знань і лежать в основі явищ і спостережуваних фактів, причому в багатьох випадках без будь-якої конкретної мети їх практичного застосування чи використання навіть в недалекому майбутньому. Найважливіше завдання фундаментальних досліджень — пізнання нових законів і закономірностей.

Прикладні спрямовані на пошук способів практичного використання наукових знань, здобутих у результаті фундаментальних досліджень. Прикладні дослідження — це оригінальні пізнавальні роботи, що проводяться для реалізації конкретної практичної мети на базі досягнень фундаментальних досліджень в галузі техніки і технології, тобто рішення практичних проблем і завдань. Прикладні дослідження включають, як правило, роботи з впровадження отриманих результатів. Таким чином, в прикладному відношенні мета дослідження стосовно соціально-економічних систем полягає у виявленні та обґрунтуванні на науковій основі напрямків їх вдосконалення, розробку заходів щодо реалізації напрямів і підвищення на цій основі ефективності функціонування (наприклад, більш повне задоволення потреб споживачів і підвищення прибутку організації ).

Слід зазначити, що переважна більшість досліджень економічних систем відносяться до завдань прикладного характеру, але разом з тим вони можуть бути як емпіричної, так і теоретичної спрямованості. У першому випадку результати дослідження досягаються за допомогою різного роду спостережень і експериментів, а в другому — пізнання систем і визначення характеристик її елементів ґрунтується на використанні якихось абстрактних об’єктів.

У залежності від поставлених цілей і завдань, дослідження може бути локальним (розглядає досліджувані властивості окремих об’єктів без урахування взаємозв’язків і взаємодії з іншими) і системним (передбачають вивчення сукупності властивостей елементів і підсистем об’єкта в їх взаємозв’язку і взаємодії між собою, з іншими підсистемами та їх елементами, а також із зовнішнім середовищем).

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

До основних результатів наукових досліджень належать:

• наукові реферати;
• наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нарадах, семінарах, симпозіумах;
• курсові (дипломні, магістерські) роботи;
• звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську; дослідно- технологічну) роботу;
• наукові переклади;
• дисертації (кандидатські або докторські); л автореферати дисертацій; л депоновані рукописи; л монографії; л наукові статті; л аналітичні огляди; л авторські свідоцтва, патенти; л алгоритми і програми; л звіти про наукові конференції; л препринти;
• підручники, навчальні посібники; л бібліографічні покажчики та ін.

Незважаючи на те, що результати науки — наукові знання за своєю суттю інтернаціональні, кожна країна має свої національні особливості організації науки та управління її розвитком: наявний склад вчених, співвідношення між фундаментальними і прикладними дослідженнями, розробка окремих галузей науки в рамках наукових шкіл і напрямів.

Наукове дослідження — це широке поняття, що охоплює всі процеси від зародження ідеї до її втілення у вигляді нових теоретичних положень, створення нових технологій і обладнання.

Наукові дослідження поділяють на основні види: теоретичні; пошукові; прикладні.

Наукове дослідження перш за все це інструмент пізнання. Це особливий вид людської діяльності, спрямований на придбання нових більш глибоких знань, які слугують практичним цілям для створення нових чи удосконалення старих технологій і технологічних процесів.

Наукове дослідження є елементарним актом у науці.

В науковому дослідженні велику роль грає розмежування пізнавальних задач, які являють собою необхідні етапи на шляху рішення наукових проблем.

Виділяють 3 види пізнавальних задач: емпіричні; теоретичні; логічні.

Емпіричні пізнавальні задачі складаються у ретельному вивченні фактів. Одним з найбільш важливих методів пізнання є експеримент, коли дослідник свідомо втручається в хід перебігання процесів і явищ для того, щоб за допомогою матеріальних засобів створити нові умови для явищ і процесів. Експеримент пов’язаний з виміром, в результаті чого отримуються кількісні дані про досліджувані предмети.

При вирішенні теоретичних задач дослідник, маючи справу з реальними об’єктами, виходить за рамки характеристик, які безпосередньо спостерігаються. Він відтворює механізм явищ, процесів, що дає можливість пояснити установлені факти. З іншого боку, теоретичні знання можуть бути перевірені емпірично.

Не менш важливу роль в науковому дослідженні відіграють логічні методи. Під ними розуміють таке оперування знаннями і засобами їх вираження, яке дозволяє отримувати нові знання, не звертаючись після кожного етапу міркувань до емпіричної перевірки. При цьому дослідник проводить аналіз наукових знань і розмежує точно встановлені знання від гіпотетичних. Логічні задачі можуть вирішуватись при організації наукового дослідження, при побудові теорії і розробці гіпотез.

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах.

Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти.

Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об’єктивній дійсності і є об’єктом дослідження. Факт — це речення, що фіксує емпіричне знання. Установлення фактів, їх опис — початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав І. П. Павлов, факти — це крила науки. Без фактичного матеріалу, умілого відбору їх і обособлення не може бути ніякого наукового знання. Але знання фактів в усій їх сукупності не є ще справжнє наукове знання. Наука завжди прямує за фактами, явищами, розкриваючи сутність, закон, якому явище і факти підкорюються, тобто установлює причини явищ і фактів.

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам — одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії. Факт є результатом активної взаємодії суб’єкта і об’єкта.

Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю. Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема — це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення, вивчення і дослідження. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми — це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані. Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв’язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв’язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов’язане з формулюванням закону збереження енергії).

У науковому пізнанні способи розв’язання проблем збігаються з загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплексного характеру багатьох проблем сучасного природознавства і соціальних наук великого значення для аналізу побудови і динаміки проблем набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко приводить до проблем, що набувають форму апорій і парадоксів, для вирішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх розгляду.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї. Термін «ідеї» (від грец. — вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї — це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

У Новий час, у ХУП-ХУШ ст. на перший план висувається теоретико- пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об’єктивного світу. Емпіризм пов’язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм — із спонтанною діяльністю мислення.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї — це іманентні цілі, згідно з якими «Я» творить світ; за Гегелем, ідея є об’єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку. Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, в тенденції розвитку. Відображення об’єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Таким чином, у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву «концепція».

Концепція (від лат. — розуміння, система) — певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення. Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Сутність і класифікація методів

Сучасна наука володіє потужним арсеналом різноманітних методів, які призначені для розв’язування різних за своїм характером наукових задач. При проведенні конкретного наукового дослідження використовуються ті методи, які спроможні дати глибоку й всебічну характеристику досліджуваного явища. Вибір їх залежить від мети і задач дослідження, специфіки предмета пізнання та інформаційного забезпечення.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод — спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод — це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати.

Вибір конкретних методів дослідження диктується характером фактичного матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька методик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою є методика експериментальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод можна також охарактеризувати як форму теоретичного і практичного освоєння дійсності, яке випливає із закономірностей поведінки об’єкту, що вивчається. Ф. Бэкон порівнював правильний науковий метод із «світильником, що освітлює подорожньому шлях в темряві».

Методика — сукупність методів, прийомів проведення будь- якої роботи.

Методика дослідження — це система правил використання методів, прийомів та операцій.

Класифікація методів розроблена слабо. Досить поширеним є поділ основних типів методів за двома ознаками: мети і способу реалізації.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних можливостей:

• етапні, тобто пов’язані з певними етапами дослідження;
• універсальні, які використовують на всіх етапах.

До першої групи відносять спостереження, експеримент, а до другої — абстрагування, узагальнення, дедукцію та індукцію та ін.

За використовуваним науковим арсеналом та інструментарієм у теоретичних і емпіричних дослідженнях вживаються або поєднується дві основні групи методів:

• аналітично-розрахункові;
• експериментальні.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Успіх наукового дослідження значною мірою залежить від уміння науковця вибрати найрезультативніші методи дослідження, оскільки саме вони дають можливість досягти поставленої в дослідженні мети.

Логіко-аналітичні методи вирізняються вихідним етапом аналізу, доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації.

Візуальні — графіки, схеми, діаграми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уявлення про досліджуваний об’єкт і наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв’язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’ємі та ін.

Верифікаційні методи і прийоми дають змогу перевірити отримані результати, зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру співвіднесення постійних і змінних чинників

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються реальних об’єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. З ними пов’язаний цілий розділ математики — «теорія ігор».

Методи наукового пізнання поділяють на загальні й спеціальні.

Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи їх дослідження потребують застосування спеціальних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкретних, спеціальних науках. Вони ніколи не бувають довільними, оскільки визначаються характером досліджуваного об’єкта.

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних, використовуються в дослідницькому процесі в різноманітних науках.

Взаємозв’язок і взаємовідношення методів, рівнів і форм наукового пізнання

Усі методи наукового пізнання умовно поділяють на три групи:

• методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);
• загальні методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);
• методи або методологія, що використовуються на теоретичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно — діяльнісний підхід).

У наукових дослідженнях застосовується, як правило, не один окремий метод, а їх сукупність.

Теоретичні методи розкривають сутність явищ, що вивчаються, виявляють закономірні зв’язки та співвідношення. Використовуються зазвичай при визначенні проблеми та формулюванні гіпотези дослідження.

Емпіричні методи служать засобом збирання конкретних фактів, спрямовані на їх виявлення та опис явищ.

Методи обробки даних призначені для обробки отриманих даних, встановлення залежності кількісних та якісних показників аналізу, інтерпретації їхнього змісту.

Методи теоретичного рівня дослідження

До методів теоретичного дослідження слід віднести метод сходження від абстрактного до конкретного. Сходження від абстрактного до конкретного — це загальна форма руху наукового пізнання, закон відображення дійсності і мислення. Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього — до конкретного в мисленні.

Ідеалізація — це конструювання подумки об’єктів, які не існують у дійсності або практично нездійснені (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина і т. д.).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (у думці) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

а)  багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від товщини призводить до поняття «площина»);

б)  переходу подумки до кінцевого випадку у розвитку якоїсь властивості (абсолютно тверде тіло);

в)  простому абстрагуванню (рідина, що не стискується).

Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах.

У зв’язку з математизацією науки в ній все ширше використовується прийом теоретичного мислення — формалізація.

Формалізація — метод вивчення різних об’єктів шляхом відображення їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики. Цей прийом полягає в побудові абстрактно-математичних моделей, які розкривають сутність процесів дійсності, що вивчаються. При формалізації міркування про об’єкти переносяться в площину операцій із знаками (формулами). Відношення знаків замінюють собою висловлення про властивості предметів і їх зв’язки. Таким чином, створюється узагальнена знакова модель деякої наочної області, що дозволяє знайти структуру різних явищ і процесів при відволіканні від якісних характеристик останніх. Висновок одних формул з інших за строгими правилами математики представляє формальне дослідження явищ.

Переваги формалізації:

а)  вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;

б)  символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;

в)  однозначність символіки (немає багатозначності звичайної мови);

г)  дає змогу формувати знакові моделі об’єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Специфічним методом побудови теорії є аксіоматичний метод. При аксіоматичній побудові теоретичного знання спочатку задається набір початкових тверджень, що не вимагають доказів. Ці твердження називаються аксіомами або постулатами. Потім з них за певними схемами правил виводу будуються тези. Сукупність початкових аксіом (тверджень, доказ істинності яких не вимагається) і виведених на їх основі тез, утворює аксіоматично побудовану теорію.

Аксіоматичний метод — метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів. Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:

а)  накопичення фактичного матеріалу і висловлювання на його основі припущень;

б)  формування гіпотези, тобто виведення наслідків із зробленого припущення, розгортання на його основі прийнятної теорії;

в)  перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези.

Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію.

Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових результатів — у цьому сутність і призначення гіпотези як форми розвитку науки. Гіпотеза може узгоджуватися з іншими науковими системами або суперечити їм. Ні те, ні інше не дає підстав відкинути гіпотезу або прийняти її. Гіпотеза може суперечити навіть достовірній теорії. До такої суперечності треба ставитися досить серйозно, але не варто думати, що вона обов’язково призводить до спростування гіпотези. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Класифікація — розподіл тих або інших об’єктів по групах (відділах, розрядах) залежно від їх загальних ознак з фіксацією закономірних зв’язків між класами об’єктів в єдиній системі конкретної галузі знань. Становлення кожної науки пов’язано із створенням класифікацій об’єктів, явищ, що вивчаються (особливо часто використовується в описових науках- багатьох розділах біології, геології, географії, кристалографії і т.п.).

Класифікація — це також процес впорядковування інформації. В процесі вивчення нових об’єктів відносно кожного такого об’єкту робиться висновок: чи належить він до вже встановлених класифікаційних груп. В деяких випадках при цьому виявляється необхідність перебудови системи класифікації. Існує спеціальна теорія класифікації — таксономія. Вона розглядає принципи класифікації і систематизації складно-організованих областей дійсності, що мають звикло ієрархічну будову (органічний світ, об’єкти географії, геології і т.п.).

Однією з перших класифікацій у природознавстві була класифікація рослинного і тваринного світу видатного шведського натураліста Карла Ліннея (1707-1778). Для представників живої природи він встановив певну градацію: клас, загін, рід, вид, варіація.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. Даний метод дослідження використовується головним чином у суспільних науках. У прикладних він застосовується, наприклад, при вивченні розвитку і формування тих чи інших галузей науки і техніки.

Логічний метод — це, по суті, логічне відтворення історії об’єкту, що вивчається. При цьому ця історія звільняється від всього випадкового, неістотного, тобто це як би той самий історичний метод, але звільнений від його історичної форми.

В основі історичного методу лежить вивчення реальної історії в її конкретному різноманітті, виявлення історичних фактів, і на цій основі при розумовому відтворенні історичного процесу розкривається закономірність його розвитку.

Логічний метод виявляє цю закономірність іншим способом: він не вимагає безпосереднього розгляду ходу реальної історії, а розкриває її об’єктивну логіку шляхом вивчення історичного процесу на вищій стадії його розвитку. Об’єктивною основою такого способу дослідження є наступна особливість складних об’єктів, що розвиваються: на вищих стадіях розвитку вони відтворюють в своїй структурі і функціонуванні основні риси своєї історичної еволюції. Ця особливість яскраво простежується, наприклад, в біологічній еволюції, де високорозвинені організми на стадії ембріонального розвитку повторюють основні риси всього ходу еволюції, що привів до появи цих організмів. Історичний метод дав вражаючі результати в еволюційному вченні Дарвіна.

І історичний, і логічний методи виступають як прийоми побудови теоретичних знань. Помилково ототожнювати історичний метод з емпіричним описом, а статус теоретичного приписувати тільки логічному. При будь-якому способі аналізу історії об’єкту, що розвивається, передбачається емпірична фаза: фаза реальної історії і фази, що фіксують особливості структури і функціонування процесу на вищому рівні розвитку. На цій основі висуваються гіпотези, які перевіряються фактами і перетворюються на теоретичне знання про закономірності історичного процесу.

У разі застосування логічного методу ці закономірності виявляються в очищеному від конкретних випадковостей реальної історії вигляді. Історичний же метод допускає фіксацію таких випадковостей, але він не зводиться до простого емпіричного опису подій в їх історичній послідовності, а передбачає їх особливу реконструкцію, що забезпечує розуміння і пояснення історичних подій, розкриття їх внутрішньої логіки.

Системний підхід полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), дослідженні як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи у його зв’язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.

Ускладнення задач та об’єктів дослідження викликає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи. Таким чином, декомпозиція наперед визначає створення ієрархії системи. Застосування декомпозиції обумовлене не тільки неможливістю охопити неосяжне, але й різнорідністю елементів складної системи і, як наслідок, необхідністю залучення фахівців різного профілю.

По суті, декомпозиція — це операція аналізу системи. Природно, що дослідження менш складних систем нижчого рівня простіше та зручніше. Проте, наступне узгодження функціонування підсистем (операція синтезу) являє собою суттєво складніше завдання, ніж дослідження окремих підсистем. Тут основні труднощі пов’язані з емерджентністю системи.

Контрольні питання

1. Охарактеризувати процес наукового дослідження як форму наукової діяльності.
2. Які існують види наукового дослідження? Охарактеризувати.
3. Які існують методи наукового пізнання? Дати характеристику кожного.
4. Які існують види пізнавальних задач? Охарактеризувати.