Вступ

Суспільно-політичні процеси, що відбуваються сьогодні в Україні, є наслідком більш ніж двадцятирічного періоду формування її державності. Як і будь-який інший процес утворення чогось якісно нового, державотворення ґрунтується на певних вихідних ідеях, засадах, що дають відповідь на питання «яким за змістом (сутністю) буде створений об’єкт?». В основу українського державотворення було покладено принципи народовладдя, верховенства права, поваги до прав людини, розподілу влади (що відображено в низці державотворчих документів). Реалізація згаданих засад мала б призвести до побудови конституційної держави, у якій державана влада реально обмежена конституційними інструментами задля гарантованості прав та свобод людини і громадянина. Проте сьогодні доводиться констатувати, що реалізувати ці принципи в Україні так і не вдалося. З’ясування причин, що призвели до цього, потребує глибокого та комплексного дослідження, причому не тільки юристів, а й політологів, філософів, істориків і навіть культурологів. Втім, з конституційно-правового погляду вже можна помітити допущену методологічну помилку. Справа в тім, що вищезгадані засади є складовою та лише одним із елементів (щоправда, базовим) об’ємнішого феномену — конституціоналізму. Він є цілісною системою, наявність якої забезпечує конституційний характер держави, існування людиноцентричної суспільної системи, та водночас є гарантією демократії. Зрозуміло, що самого визнання в Конституції (та інших актах) принципів такої системи, без одночасного запровадження потрібних інститутів та механізмів, недостатньо для її виникнення. Відтак, акцентуючи на самих засадах, не створивши власної і не запозичивши вже апробованих на Заході механізмів та моделей, ми отримали те, заради недопущення чого і виник конституціоналізм — свавільну владу.

Сьогодні державотворчий процес ще не завершений. Ті виклики, з якими зустрілася Україна, потребують серйозної роботи у різних напрямах, і насамперед — створення збалансованої, конституційно обмеженої та водночас ефективної системи публічної влади, у яку має бути закладено механізми недопущення узурпації влади чи то державного свавілля. Тому сьогодні вкрай важливо продовжити дослідження сутності конституціоналізму, його моделей, та виокремлювати той досвід, який може бути успішно використаний в Україні.

Зазначимо, що проблематика конституціоналізму в Україні досить популярна. Та попри те, що протягом десятка років в Україні було опубліковано декілька монографічних досліджень, присвячених конституціоналізму, ця категорія досі залишається контроверсійною. Використовуючи різні методологічні підходи, автори акцентують на різноманітних аспектах цього явища, по-різному тлумачать його сутність.

1. Поняття конституціоналізму

Конституціоналізм — багатоаспектне явище державно-правового та суспільно-політичного життя, що на різних етапах розвитку конституційної державності набувало різних форм і наповнювалося різним змістом. Це зумовлено, зокрема, формулюванням конституційних ідей і принципів, становленням конституційних традицій та створенням наукових конституційних положень і доктрин, конституційних проектів, прийняттям конституцій і внесенням до них змін.

Саме поняття конституціоналізм не можна розглядати первинним чи навіть самостійним, оскільки воно є похідним від поняття «конституція», як в етимологічному, так і в науково- теоретичному плані. Конституція — той суспільний договір, який фіксує форми, способи, принципи, основи, права, обов’язки та інші взаємозв’язані між собою відносини держави та суспільства і їх реалізації.

Спираючись на традиції політико-правової думки та сучасні дослідження, можна назвати ряд характерних для конституціоналізму ознак:

– верховенство права в житті суспільства та держави, і перш за все верховенство Конституції як Основного закону;

– згода народу, тобто утвердження того, що уряд є похідним від волі народу й існує у згоді з цією волею;

– втілення правових начал у законодавстві держави (закони не завжди є правовими);

– зв’язаність держави в своїй діяльності з правовими законами: ідея правових норм, тобто уряду, існуючого виключно за законами;

– відкрите громадянське суспільство, бо конституціоналізм спирається «на підвалини, які складаються із обізнаного, інформованого і вільного населення» [9, с.53];

– непорушність прав і свобод особи, їх охорона та гарантованість;

– взаємна відповідальність держави і особи;

– розподіл державних влад, тобто незалежність кожної з трьох гілок державних влад – законодавчої, виконавчої, судової і наявність у кожної з них своєї спеціальної сфери діяльності; існування гілок влади на основі системи «стримувань і противаг»;

– спадковість і наступність ідеї конституціоналізму: збереження й перенесення із минулого в сучасне і майбутнє необхідних елементів конституційного розвитку, які забезпечують історичний зв’язок;

– реальність діючої Конституції, дієвість закріплених в ній положень і в першу чергу тих, які стосуються забезпечення правового статусу особи: на думку К.Поппера, «втілити в життя добре законодавство, перетворити його на вищу владу в країні ще складніше, ніж його створити» [10, с.10].

Із сказаного випливає, що конституціоналізм — багатогранний феномен, який можна розглядати як соціальну, філософсько-правову, політико-правову, ідейно- політичну категорію. М. С. Бондарь зазначає, що категорія «конституціоналізм» настільки багатогранна та універсальна, що своїм змістом здатна охопити як правові явища, так і неюридичні, а також метаюридичні феномени соціального, економічного, політичного, культурного характеру у тій мірі, в якій вони виступають соціокультурною передумовою формування конституціоналізму і водночас — середовищем його існування та розвитку, впливають на його конкретно історичний зміст. Як філософсько-правова категорія конституціоналізм покликаний відображати важливі (універсальні) цінності сучасної цивілізації, які у концентрованому вигляді виявляються в закономірностях демократичної організації суспільства і держави на основі балансу влади і свободи, визнання й захисту прав і свобод людини і громадянина, верховенства права [3, с. 47-48].

Натомість переважна більшість західних дослідників розглядають конституціоналізм із позицій вузького підходу, акцентуючи на його головній меті — обмеженні державної влади, недопущенні державного свавілля. Так, на погляд А. Шайо, «конституціоналізм — це сукупність принципів, порядку діяльності та інституційних механізмів, які традиційно використовуються з метою обмеження державноі влади» [28, s. 14], тобто те, що не виходить за межі права. Подібної позиції дотримуються й інші західні автори (С. Маклвейн, Х. Барнетт, Дж. Олдер, Л. Генкін, Дж. Роулз), а також низка українських вчених конституціоналістів, зокрема С. Шевчук, Ю. Г. Бара- баш, Н. В. Мішина, які досліджують конституціоналізм як режим функціонування державноі влади відповідно до конституції [6, с. 56; 2, с. 93-94; 12].

Інші автори, використовуючи вузький підхід, сутність конституціоналізму фактично зводять до вчення про конституцію, способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об’єктивно сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає конституція, систему конституційно-правової науки, конституційну правотворчу та правозастосовчу практику [15, с. 115; 8, с. 54]. Тобто конституціоналізм розглядають як явище, похідне від конституції, як встановлений нею публічний порядок, та існує усюди, де є акт із назвою «конституція», незалежно від характеру і змісту його приписів та норм. Такий підхід ґрунтується на нормативно-позитивістській концепції Г. Кельзена, за якою будь-яку конституцію, як і заснований на ній публічний порядок, не варто оцінювати з погляду неформалізованих у юридичній нормі властивостей, зокрема, справедливості, оскільки усі вони матимуть відносний характер, а кожна конституція, незалежно від її змісту, є основою чинності такого порядку [4, с. 63, 248].

Проте історично конституціоналізм пов’язували не просто з тією чи іншою організацією державної влади, а такою її побудовою, за якої забезпечувалась її обмеженість на користь певним цінностям. Не випадково становлення конституціоналізму у вигляді цілісного вчення та адекватної йому практики належить до епохи боротьби з абсолютизмом. Філософи та політичні діячі апелювали до прав людини, які є невіддільними від неї та виражають її природу, творять природні межі влади монарха, рівно ж як і будь-якої іншої політичної влади. Так, в теорії конституціоналізму первинним є саме уявлення про обмеженість державної влади свободою підвладних, а вчення про конституцію як основний закон держави, який встановлює порядок здійснення державної влади і тим самим вводить державне свавілля у певні межі — вторинне. Без змістовного обґрунтування мети обмеження державної влади усі формально-юридичні конструкції втрачають сенс [4, с. 49].

Наведені ознаки конституціоналізму дають усі підстави висловити свої міркування з приводу перспектив розвитку ідеї та практики конституціоналізму в Україні. Взагалі, саме через призму конституціоналізму можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Реалізація принципів правової конституційної держави повинна привести до утвердження в суспільстві законності та правопорядку. Законність – це вимога суворого і неухильного дотримання норм права (законів і прийнятих на їх основі нормативних актів) всіма громадянами, посадовими особами, державними органами і громадськими організаціями. Законність у свою чергу грунтується на певних принципах, як то: верховентсво закону, єдність законності на території суверенної держави, рівність громадян перед законом, відповідальність громадян, всіх посадових осіб за порушення правових норм. Обов’зковими умовами законності вважаються дві обставини: по-перше, наявність науково обгрунтованого, правового законодавства, по-друге, необхідність неухильного повсюдного виконання всіма суб’єктами вимог правових норм.

Правопорядок – це стан суспільних відносин, які складаються на основі реалізації суб’єктами правових норм. Якщо законність, стверджує російський правознавець О.Пархоменко, – це вимога суворого і неухильного дотримання правових норм (рівень обов’язкового), то правопорядок – це вже реалізована, тобто втілена в життя, вимога законності [11, с.5]. В той же час правопорядок являє собою лише частину громадського порядку. Якщо в суспільстві дотримуються всі соціальні норми (моральності, звичаїв, громадських організацій і т.п.), то тоді складається громадський порядок. Становлення ж правопорядоку відбувається в результаті реалізації не всіх соціальних норм, а тільки норм права.

Для того, щоб уникнути помилок і відхилень в теорії правової конституційної держави і з метою попередження вихолощування її змісту (коли термін «конституційна держава» перетворюється на абстракцію), необхідно чітко уявляти шляхи формування правової конституційної держави і ті проблеми та перешкоди, які при цьому доведеться вирішувати та долати.

Перш за все, мова повинна йти про створення необхідних економічних передумов правової конституційної держави. До того часу, доки в України буде низький рівень матеріальної забезпеченості більшості громадян, високий рівень безробіття, зберігатиметься значний дефіцит бюджету, говорити про те, що ми живемо в правовій конституційній державі, передчасно.

Необхідно також продовжувати реформування всієї системи органів державної влади, щоб в Україні функціонували дійсно незалежні один від одного, і в той же час тісно взаємодіючі, органи законодавчої, виконавчої, судової влади, працював без перебоїв механізм «стримувань і противаг».

У сучасній Українській державі проголошений примат прав особи перед інтересами держави. Завдання полягає не тільки в тому, щоб втілити в діючому законодавстві так звані природні права і свободи людини (право на життя, на честь та гідність, охорону здоров’я, приватну власність тощо), але й у тому, щоб усіляко гарантувати їх реалізацію. Поки що в Україні домогтися цього положення не вдається.

На всіх ключових етапах свого розвитку український конституціоналізм характеризувався сприйняттям політико-правових учень минулого і кращих досягнень світової конституційно-правової думки. Проте для нього завжди був властивий відносно самостійний характер і різноманітність закріплення конституцій та інших конституційних актів у формі договорів, універсалів тощо. Відтак, можна дати найзагальнішу характеристику конституціоналізму як історичного поняття, виокремивши особливості його виникнення, становлення та розвитку в процесі державотворення.

Сьогодні змістовну основу конституціоналізму визначають згідно формулою «конституційно-правова норма плюс практика її реалізації». Поняття конституціоналізму охоплює теорію конституції та практику конституційного розвитку окремої країни або групи країн. Під конституціоналізмом часто розуміють також систему знань про політико-правові основи демократії, способи їх формального вираження, методи і міру реалізації. Конституціоналізм часто сприймається як принцип організації державної влади, який охоплює ряд критеріїв (розподіл влади, права та свободи людини, контроль інститутів влади з боку окремих інститутів громадянського суспільства, верховенство права).

Для кожної сучасної демократичної держави Конституція має особливе значення. Вона відіграє роль системоутворюючого документу, який набуває дедалі більшої ваги особливо в перехідні періоди, коли зазнають трансформації політична, економічна та правова системи суспільства. Не є винятком у цьому сенсі Україна, початок якісно нового етапу державно-правового розвитку якої закономірно пов’язаний з прийняттям у червні 1996 році Основного Закону держави, що впродовж 22 років слугує правовою основою розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави, формування і вдосконалення інститутів публічної влади, становлення громадянського суспільства. У ній з урахуванням європейських стандартів демократичної держави та історичного досвіду конституціоналізму було відображено стан розвитку українського суспільства і держави, визначено засади конституційного ладу України, закріплено основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Незаперечне значення конституції виявляється у регулюванні суспільних відносин, створенні сприятливих умов для ефективного забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Значною мірою така ефективність залежатиме від процесу упорядкування чинного законодавства України, який насамперед повинен стати основним критерієм визначення необхідності проведення політичних, соціально-економічних та правових реформ у нашій державі.

Доводиться констатувати, що у сучасному українському суспільстві пострадянська ідеологія щодо пріоритету інтересів держави над інтересами громадян, щодо тривалого нівелювання значимості державної мови, прийняття державно-владних рішень насильницьким шляхом, а не шляхом дискусії і порозуміння з громадськістю протягом тривалого часу не можуть бути викоріненні із суспільного та державного життя країни. Однак із запровадженням процесу реформ та наближенням України до європейських стандартів поступово відбувається переформатування політико-ідеологічної складової держави у бік активної дії демократичних реформ та усвідомлення суспільством та державою власної значущості у світовому співтоваристві.

Яскравим свідченням цього став євроінтеграційний процес, початок якому було покладено 16 вересня 2014 року шляхом укладення Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. Наступні кроки до євроінтеграції передбачають ряд реформ у освітній, медичній, соціальній, судовій, бюджетній та інших галузях, приведенням чинного законодавства до європейських стандартів та виконання усіх вимог Європейського союзу щодо майбутнього повноправного членства нашої держави.

2. Історія конституційного розвитку України

Зазвичай вважають, що витоками сучасної конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам’ятки Київської Русі, юридична спадщина козацької доби, насамперед, «козацькі конституції» і Конституція Пилипа Орлика 1710 р., конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства, конституційна правотворчість доби національно-визвольних змагань, зокрема, конституційні акти УНР, ЗУНР, Карпатської Русі та ін.

Конституція 1710 р. — визначний український народно-політичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв’язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації.

Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об’єднані у 16 розділів. Основний пункт Конституції — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Конституція закріплювала принципи діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік, панівне становище православ’я у майбутній державі.   Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І Універсал Української Центральної Ради «До Українського народу на Україні й поза Україною», прийнятий 10 червня 1917 p., проголосив Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917-1920) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести III Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917р.

Великого значення для подальшого розвитку конституційного ладу в Україні мав IV Універсал від 9 січня 1918 p., який проголосив Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки, яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон «Про тимчасовий державний устрій України».

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України. Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР належить народові України, а за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади якої е Всенародні збори.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, встановлення влади гетьмана П. Скоропадського призвели до того, що положення першої Конституції України 1918 р. не були реалізовані.

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. та «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 р.

Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи її унітарний державний устрій.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах. У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і 345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки».

В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад. За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції: Конституцію УСРР 1919 p., Конституції УРСР 1929, 1937 і 1978 р. У конституції законодавче закріплювали так звану радянську модель організації влади, основою якої був ленінський принцип поєднання у Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управління. Тим самим заперечувався визнаний у багатьох демократичних державах принцип розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянські конституції України фактично закріплювали нерівність людей. Всі вони фактично текстуально відтворювали структуру і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не правового, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх не конституціями, а «політичними деклараціями».

Прагнення України на початку 90-х рр. минулого століття стати незалежною суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки і прийняття нової Конституції України.

3. Основні етапи новітньої конституційної реформи в Україні

Першою реальною акцією по оновленню Конституції України став всеукраїнський референдум за народною ініціативою, проголошений Президентом України 15 січня 2000 р. На референдум було запропоновано шість питань, два з яких Конституційний Суд України визнав неконституційними – про недовіру Верховній Раді України 14 скликання й у зв’язку з цим доповнення до Конституції України про вираження недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підставу Президентові України для розпуску Парламенту, і про прийняття Конституції України на референдумі.

Комісія Ради Європи „За демократію через право” (Венеціанська комісія) не тільки підтримала рішення Конституційного Суду України, але висловила сумнів у відношенні правових основ референдуму на даній стадії реформування Конституції України і збереження балансу повноважень між Президентом і Парламентом у результаті референдуму. Указом Президента від 29 березня 2000 р. ці питання були виключені.

Чотири питання, що залишилися для винесення на референдум це: 1) про дострокове припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України, якщо протягом місяця не сформована постійно діюча парламентська більшість; 2) про обмеження депутатської недоторканності; 3) про зменшення загальної чисельності народних депутатів; 4) про формування двопалатного парламенту. Загалом вони одержали підтримку більше 70% громадян. Хоча, на превеликий жаль, згадані відповіді на питання практично не визначали майбутній зміст відповідного закону, а лише констатували позицію громадян, „лише… суспільна думка українців”, як говорив після референдуму Президент України.

Після референдуму виникла проблема реалізації його результатів. Юридичну сторону реалізації результатів референдуму визначив Конституційний Суд України, який вказав, що прийняті референдумом питання є „обов’язковими для розгляду й ухвалення рішення в порядку, визначеному Конституцією України і законами України”. Крім цього, Генеральний секретар Ради Європи, членом якої є Україна, керуючись висновками Венеціанської комісії, попередив, що „ми сприймемо тільки ті зміни Конституції, що будуть прийняті тільки конституційним шляхом”. Це підтверджується Рекомендаціями ПАСІ 1451 (2000) у відношенні реформи інститутів влади в Україні.

Конституційна процедура, про яку йде мова, передбачає, що Президент України або не менш як третина народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, за результатами референдуму подають законопроект у Верховну Раду України, яка попередньо схвалює його більшістю свого конституційного складу. Він вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України. Передумовою для розгляду законопроекту є висновок Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам ст. ст. 157 і 158 Конституції України.

Щодо другого питання референдуму, а саме депутатської недоторканності, то варто зауважити, що мова йде не про відмову від інституту депутатської недоторканності, а про її обмеження, визначення її нового змісту при збереженні гарантій депутатської діяльності. Тому замість частини 3 ст. 80 Конституції України можна запропонувати її змінену редакцію та дві нових частини:

„Народний депутат України може бути затриманий по підозрі в здійсненні злочину тільки у випадку його затримання на місці здійснення злочину.

Про взятті під варту народного депутата України, проникненні в його житло або в інше володіння, проведення в них огляду або обшуку, накладення арешту на телеграфну або іншу кореспонденцію посадова особа, що уповноважена за законом приймати відповідне рішення, зобов’язана негайно (протягом робочого дня) докладно інформувати Верховну Раду України про підстави і результати процесуальних дій, що проведені у відношенні народного депутата, а також повідомити у випадку затримання народного депутата його родичів.

Верховна Рада України під час сесій у позачерговому порядку (протягом робочого дня) заслуховує й обговорює інформацію відповідної посадової особи і може прийняти рекомендаційну постанову. У поза сесійний час інформація представляється Голові Верховної Ради України або у випадку його відсутності — заступникам, що вирішують питання про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України”.

Окремими є проблеми, що були сформульовані в третьому і четвертому питаннях референдуму – щодо депутатського складу і структури Верховної Ради України. Вирішення цих проблем вимагає спеціальних концептуальних і законопроектних розробок, не говорячи про необхідність зміни 38-ми статей Конституції. До того ж, треба визнати, що це надзвичайно складна і відповідальна справа і сьогодні деякі політики і юристи висловлюють побоювання, що із появою у Верховній Раді другої палати можуть посилитися сепаратистські настрої, загостритися протиріччя між регіонами, ускладнитися законодавчий процес, збільшитися фінансові й інші витрати.

Розглядаючи цей етап конституційної реформи не можна не згадати Указ Президента України „Про внесення на всенародне обговорення проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 6 березня 2003 року, найбільш істотними положеннями якого були: 1) запровадження в Україні двопалатного парламенту та визнання верхньої палати виразником інтересів регіонів; 2) зменшення кількості народних депутатів; 3) пряме прийняття найбільш важливих законів всенародним референдумом; 4) прийняття Законів України „Про Верховну Раду України”, „Про Регламент Верховної Ради України”, „Про тимчасові спеціальні, тимчасові слідчі та спеціальну тимчасову слідчу комісію”, „Про депутатські фракції”, „Про парламентську більшість”, „Про парламентську опозицію”; 5) анулювання абсолютної депутатської недоторканості та встановлення реальної відповідальності народних депутатів; 6) запровадження інституту народної законодавчої ініціативи у відповідності до якого певна кількість громадян України мали б право ініціювати прийняття чи припинення дії закону; 7) спрощення процедури проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою і т. д.

Всім добре відомо, що 8 грудня 2004 року було прийнято Закон України № 2222 — ІV „Про внесення змін до Конституції України”, головні положення якого набрали чинності 1 січня 2006 року. Даний Закон України вніс суттєві зміни щодо розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, а також щодо переходу до найбільш поширеної у демократичних країнах Європи парламентсько-президентської республіки. Хоча зміст ст. 5 Конституції (як і інших, які знаходяться в Розділі 1 Конституції України) не змінився.

Не можна обминути увагою і Рішення Конституційного Суду України „У справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 – ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)” від 30 вересня 2010 р. № 20-рп / 2010 р. відповідно до якої Конституційний Суд України у мотивувальній частині посилається чомусь на власне Рішення від 14 грудня 2000 року № 15 – рп /2000, а у резолютивній – вирішує, що „Згідно з частиною другою статті 70 Закону України „Про Конституційний Суд України” покласти на органи державної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення змін Законом України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 – ІV, не пояснюючи які саме нормативно-правові акти і у якому напрямку треба приводити у відповідність.

З приводу зазначеного хотілося б зазначити, що потенціал конституційної юстиції не безмежний. Зокрема, будучи не тільки органом, що здійснює конституційне правосуддя, але конституційним органом держави, конституційна юстиція має обмежену компетенцію, яку німецькі юристи називають „пасивною” у тому розумінні, що конституційна юстиція діє за принципом субсидіарності у відношенні судів загальної юрисдикції, конституційне провадження не може бути ініційовано органом конституційної юстиції, її рішення мають негативний характер – анулювання, а не розпорядження.

Беззаперечно, що не можна не згадати Закон України „Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 р., від 1 лютого 2011 р., № 2952-VI, згідно якого строк повноважень народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів був визначений у п’ять років та встановлено, що чергові вибори до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень, у зв’язку з чим розділ XV „Перехідні положення” було доповнено пунктами 15 і 16.

Загалом конституційна реформа та витікаючи з неї інші реформи є вкрай необхідними для подальшого динамічного поступу Української держави. Конституційна реформа, відповідно до коаліційної угоди депутатських фракцій 2014 року, має бути спрямована на досягнення європейської якості життя громадян України, подолання бідності, розбудову конкурентоспроможної економіки, сталого розвитку суспільства, встановлення сприятливих умов для ведення бізнесу, зниження безробіття та створення нових робочих місць, здобуття енергонезалежності, розвиток громадянського суспільства та гарантування свободи слова, боротьбу з корупцією та відновлення правосуддя, розвиток освіти і науки, культури та духовності. Основою реформи стане реалізація Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Один із розділів Конституційної угоди 2014 року присвячений конституційній реформі. З метою її реалізації переш за все передбачається створення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України (далі – ТСК) для підготовки узгоджених Коаліцією змін до Конституції України. ТСК має діяти на засадах відкритості, гласності, професіоналізму, науковості, колегіальності та незалежності у прийнятті рішень. Персональний склад ТСК формуватиметься з урахуванням принципу пропорційного представництва депутатських фракцій у Верховній Раді України, при цьому переважну більшість у ТСК матимуть представники Коаліції. До участі у роботі ТСК будуть залучені Президент України, Кабінет Міністрів України, та експерти у галузі конституційного права. Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України готує узгоджений законопроект про внесення змін до Конституції України з урахуванням висновків Венеційської комісії. 

Висновки

Стан сучасного українського суспільства і політичного процесу в Україні об’єктивно потребує реформування у зв’язку з необхідністю вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин. Ці зміни мають сприяти досягненню визначеної у чинній Конституції України мети, пов’язаної, зокрема, з прагненням розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, а також з необхідністю забезпечення наступництва у конституційному творенні. Вони також продиктовані практикою застосування положень Конституції України, виявленням та необхідністю усунення в її змісті певних недоліків, а саме, недостатності гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, недоліків в організації та функціонуванні державного механізму, недосконалості системи стримувань і противаг, яка мала б забезпечувати збалансованість та єдність цього механізму.

Формування громадянського суспільства, подальший розвиток України як суверенної, демократичної, правової, соціальної держави визначає необхідність відповідного наукового обґрунтування й забезпечення процесу формування національного конституційного законодавства з урахуванням кращого європейського та світового досвіду сучасного конституціоналізму.

Водночас, наукове забезпечення конституційно-правової модернізації має ґрунтуватися на засадах глибокого опанування теорії сучасного конституціоналізму, всебічного аналізу практики взаємодії України з міжнародними інституціями в питаннях конституційної реформи, творчого осягнення здобутків європейського правового і політичного простору, інтегруватися до якого прагне Україна. Це дозволить визначити оптимальні шляхи конституційного будівництва, які б органічно поєднували кращі зарубіжні напрацювання в цій галузі й усталені вітчизняні правові традиції. 

Список використаної літератури

1. Конституційне право України: Навч. посібник для юридичн. спец. вузів/ НАН України; Інт держави і права ім. В.М.Корецького; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка; Нац. акад. внутрішніх справ України; Авт. В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фріцький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф.Погорілка. — 4-е вид.. — К.: Наук. думка, 2003. — 731 с.
2. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: ТОВ «Вид. «Юридична думка». – 2006. — Т. 1. — 2006. — 543 с.
3. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,. — 4-е вид., випр. та доп.. — К.: Атіка, 2006. — 567 с.
4. Лисенков С. Основи правознавства/ Сергій Лисенков,. — К.: Либідь, 2000. — 391 с.
5. Логвінова М. Основи правознавства: Навчальний посібник/ Марія Логвінова, Віталій Кафарсь-кий,; Ред. В. П. Нагребельний; Мін-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 566 с.
6. Орлов П. Основи правознавства: науково-популярна література/ Павло Орлов,. — Донецьк: Аль-фа-Прес, 2004. — 302 с.
7. Основи правознавства: Навчальний посібник/ В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкори-това; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Алерта, 2005. — 377 с.
8. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.