1. Функції цивільного права

Дохідність поняття «функції цивільного права» від загальнотеоретичного тлумачення поняття «функція права» взагалі видається цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно автономна, але водночас вона є невід’ємною складовою частиною цілісної правової тканини. Тому тлумачення сутності виконуваної зазначеною правовою галуззю функції тією чи іншою мірою повинне мати дещо споріднений характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним феноменом «функції права», щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше, предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права — це обумовлені предметам та забезпечуваними законодавствам цілями правової галузі певні напрямки цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немайнові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин.

Беручи до уваги те, що цілі галузевого цивільно-правового забезпечення охоплюваних предметом галузі відносин мають дещо  багатогранний характер, вони полягають, щонайменше, в правозабезпеченні упорядкованості звичайних, без якихось порушень майнових чи особистих немайнових відносин; правозабезпеченні захисту майнових чи особистих немайнових прав або інтересів у разі їх порушень чи посягань на них; правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень чи інших дій, пов’язаних з виникненням на боці кредитора певних майнових чи особистих немайнових втрат; правозабезпеченні інформативно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (протиправних) посягань на охоронювані суб’єктивні права і т. ін. У контексті з цим стає можливим здійснення відповідної класифікації функцій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права, різновидами останніх уявляються: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

Сутність регулятивної функції цивільного права полягає в тому, що нею охоплюються відносини, які виникають із актів правомірної, дозволеної і, як правило, корисної діяльності суб’єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної правової функції здійснюється за рахунок позитивного регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів.

Сутність охоронної функції цивільного права вбачається в тому, що вона забезпечує саму юридичну можливість захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих немайнових прав, сприяє певній нормалізації порушених майнових чи особистих немайнових відносин. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого відновлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак не тотожною з нею є цивільно-правова’функція, що має назву компенсаційної.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то сутність її полягає в такому. За своїм змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не тільки як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення.

Підсумовуючи викладене, можна зробити загальний висновок про те, що функції цивільного права становлять собою правові категорії, які відображують елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі і характеризують її в цілому, а тому мають істотне методологічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом науки цивільного права.

2. Органи юридичної особи

Під органом юридичної особи слід розуміти особу (фізичну чи юридичну) або групу осіб, дії яких в силу закону або установчих документів породжують правові наслідки безпосередньо для самої юридичної особи. Їх значення полягає в тому, що вони виробляють, формулюють і виражають волю юридичної особи.

Аналіз законодавства України дозволяє визначити декілька найбільш типових організаційних моделей управління. Кожна з них визначається за мінімально необхідною за законом кількістю органів та взаємозв’язком між ними. Найскладніша вона в акціонерних товариствах. Система органів містить щонайменше 4 ланки: 1) вищий орган — загальні збори акціонерів, 2) колегіальний виконавчий орган — правління, 3) одноосібний виконавчий орган — голова правління, 4) контрольний — ревізійну комісію. Відповідно до ст.46 Закону України «Про господарські товариства» в товариствах, які мають понад 50 акціонерів обов’язково створюється також рада акціонерного товариства. В імперативному порядку законом визначено найменування органів та загальні засади їх діяльності. В силу цього в акціонерних товариствах не може не бути, наприклад, правління.

Як правило, чотирьохланкової моделі притримуються об’єднання громадян. Принагідно зазначимо, що Закон України «Про об’єднання громадян» не визначає структури органів управління взагалі, що дає можливість самим об’єднанням визначатися і з назвою органів, і з їх компетенцією в залежності від характеру об»єднання.

У повних та командитних товариствах застосовується дволанкова система органів управління. Відповідно до ст.68 Закону України «Про господарські товариства» ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Це дає підстави вважати, що вищим органом повного товариства є збори учасників, на яких ця згода і досягається. Виконавчим органом повного товариства можуть бути один, декілька або всі учасники які виступають від імені товариства.

В командитних товариствах управління здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. Якщо їх декілька, то для прийняття рішень необхідна їх спільна згода як і в повному товаристві. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Для повних та командитних товариств контрольних органів не передбачено.

В приватних підприємствах виконавчим органом може бути сам засновник. В такому випадку він виконує функції і вищого, і виконавчого органу. Це дає підстави вважати цю структуру управління одноланковою.

Посадові особи повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства. Головною характеристикою вищих органів є те, що до їх складу входять засновники (учасники, члени, акціонери), в широкому розумінні — усі особи, які мають корпоративні права або є членами юридичної особи. Вищі органи ніким не обираються, їх склад визначається членством, участю в юридичній особі або самим фактом її заснування певною особою. Це прослідковується в усіх приватних юридичних особах.

Виконавчі органи (управляючі, правління, рада директорів, рада управляючих, адміністративна рада та ін.) формуються (призначаються або обираються) вищими органами, що характерно для законодавства більшості країн.

Контрольні органи (спостережна рада, рада, ревізійна комісія, ревізор, контрольна комісія тощо) формуються вищим органом з числа учасників (членів) юридичної особи або, навіть, з сторонніх осіб, як у Франції. Вони не формують і не виражають волю юридичної особи. Їх основна функція полягає у здійсненні від імені вищого органу контролю за діяльністю виконавчого органу.

3. Відмежування недійсного та неукладеного правочину

На підставі ст. 215 ЦК розмежовано види недійсних правочинів: нікчемні та оспорюванні. Нікчемний правочин є недійсним в силу невідповідності його вимогам закону незалежно від визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи незалежно від того, чи заявлялась така вимога

Роз’яснено, що наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. У разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати даний правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно повинен застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину. Дуже важливою є вказівка на те, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи незалежно від того, чи заявлялась така вимога.

Недійсним правочином визнається такий, який хоча й спрямований на настання певних наслідків, але в силу невідповідності його вимогам чинного законодавства їх не спричиняє. Недійсність правочину означає, що дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, але не створюють цих юридичних наслідків завдяки невідповідності зроблених дій вимогам юридичного факту, передбаченого законодавством. Звідси, якщо учинений правочин не відповідає хоча б одній із вказаних у ст. 203 ЦК України вимог він може бути визнаний недійсним.

Недійсні правочини мають свої загальні, спеціальні, а деякі з них й індивідуальні ознаки.

Загальні ознаки недійсності правочині закріплені в ст. 203 ЦК України, до них відноситься:

• невідповідність змісту правочину закону чи іншім нормативно-правовим актам;
• невідповідність правочину моральним засадам суспільства;
• відсутність необхідного обсягу дієздатності особи, що вчиняє правочин;
• невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі;
• недотримання форми правочину;
• небажання сторін по досягненню реальних правових наслідків, які були передбачені в правочині;
• правочини, що суперечать правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необхідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійсний — це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений правочин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а також ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

4. Наслідки спливу позовної давності

Позовна давність не є часовою межею для звернення з позовом до суду. Її пропущення має своїм наслідком розгляд і вирішення справи по суті, яке полягає у відмові в задоволенні позовних вимог. Сплив позовної давності не може бути підставою для відмови у прийнятті позовної заяви,закриття провадження по справі або залишення заяви без розгляду.

Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках,коли буде доведено існування самого суб’єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб’єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності,а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Відмова в позові як наслідок спливу позовної давності позбавляє заінтересовану особу можливості здійснити своє матеріальне право примусово. Це означає припинення права на захист. І хоча втрата права на захист після закінчення позовної давності загалом не викликає сумнівів у юридичній літературі, питання про долю самого суб’єктивного матеріального права,що його супроводжує право на захист,залишається спірним. Суть спору зводиться до того, чи припиняється зі спливом позовної давності суб’єктивне матеріальне право,чи воно продовжує існувати незалежно від погашення права на захист.

Відповідно до ч.1 ст.80 ЦК України,яка називається “Наслідки закінчення строку позовної давності”,сплив позовної давності до моменту пред’явлення позову є підставою для відмови у його задоволенні. Передбачивши таке положення,законодавець,тим самим,встановив часову межу у здійсненні суб’єктивного матеріального права за допомогою сили державного примусу. Після спливу позовної давності суб”єктивне право не може бути реалізовано всупереч і поза волею зобов’язаної колись особи не лише за допомогою апарату держави,але й іншими способами,передбаченими законом.

Сплив позовної давності можливий лише за певних умов,передбачених законом,в тому числі,і за умови відсутності поважних причин її пропущення. Відмова в позові неможлива,якщо причини пропущення позовної давності були поважними. Таким чином,суд не поновлює позовну давність,а захищає порушене право,якщо встановить,що вона пропущена з поважних причин. Що ж до продовження “думки законодавця”, висловленої у цій нормі,то її треба розуміти як визнання припинення суб’єктивного права,його погашення зі спливом давності. А те,чого не існує,не може підлягати захистові.

Концепція збереження суб’єктивного права після припинення права на захист не узгоджується із сутністю права взагалі,сутністю суб’єктивного права зокрема,оскільки правом не може вважатися благо,яке втратило примусовість свого здійснення.

Після спливу позовної давності особа не втрачає право на позов у процесуальному розумінні. Отже, незалежно від спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом.

Якщо сторона у спорі не зробила заяву про застосування позовної давності до винесення судом рішення, позовна давність судом не застосовується. Суд не має права застосувати позовну давність за власною ініціативою.

У випадку, коли особа зробила заяву про застосування позовної давності, яка вже минула, суд має підстави для відмови у позові.

Відповідно до статті 267, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту, хоча законодавство чітко не визначає, які саме причини є поважними. Суд на власний розсуд визначає, чи були причини пропущення позовної давності поважними.

5. Добросовісне та недобросовісне володіння річчю, його цивільно-правове значення

Найпоширенішим серед речових прав на чуже майно чи речі є володіння чужою річчю чи майном. За своєю юридичною природою володіння не є правом. Це фактичний стан, за яким володілець має певну річ чи майно, вважає цю річ чи майно своїм, яке належить йому за правом, але самого права не має. Про те, що володілець не має права на річ, якою володіє, він може знати, а може й не знати. Для визначення володіння це значення не має.

Отже, для такого фактичного стану необхідні два елементи: об’єктивний — фактично мати річ у своєму володінні і суб’єктивний — вважати дану річ своєю, такою, що належить йому за правом. За наявності цих двох елементів фактична наявність речі в певної особи визнається володінням. Звідси випливає, що володіння — це не право, а факт, фактичне володіння, фактичний стан, за яким во­лоділець має річ і вважає її своєю.

Як може статися, що володілець фактично має річ, яку вважає своєю, але не має права на неї? Таке трапляється не так вже й рідко.

У главі про захист права власності нового ЦК України йдеться також про добросовісне і недобросовісне володіння, яке також є безтитульним і незаконним. Але ЦК надає певну охорону як добросовісному, так і недобросовісному володінню. На жаль, ці цілком виправдані засади захисту права власності стосовно добросовісного і недобросовісного відповідачів за віндикаційним позовом не знайшли адекватного відображення у главі ЦК України про володіння. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законодавець нібито визнає наявність безтитульного володіння у формі добросовісного чи недобросовісного, а з другого — визнає лише володіння, яке спирається на правовий титул.

Так, одна з норм про володіння проголошує, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Але ж таке володіння справді є правом на володіння, оскільки воно спирається на правовий титул. Це володіння безперечно підлягає захисту. Проте, як було показано, законодавець визнав наявність безтитульного, тобто незаконного володіння, але чомусь не надав йому захисту. Це істотна прогалина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу.

Законодавець визнає наявність недобросовісного володіння. Глава про володіння містить норму про обов’язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем.

При цьому нагадаємо, що обидва ці види володіння е незаконними, тобто безтитульними, в них немає права на володіння, водночас законодавець говорить лише про право володіння.

ЦК України не містить відповіді на запитання, як має захищатися добросовісний володілець (але незаконний) від посягань третіх осіб. Законодавець такому володінню правового захисту не надає. Те саме слід сказати і про недобросовісне володіння — воно взагалі жодному правовому захисту не підлягає. Навряд чи це відповідає суспільним інтересам. Адже це означає, що в такого володільця об’єкт володіння може бути вилучений будь-якою особою незалежно від того, чи має ця особа якусь підставу для такого вилучення. Не можна визнати також, що такий підхід відповідає інтересам правопорядку, який існує у державі.

Таким чином, слід чітко розрізняти володіння законне і незаконне. Законним володінням, як уже було сказано, визнається володіння, яке спирається на відповідний правовий титул. Якщо фактичне володіння такого титулу не має, воно визнається незаконним.

Незаконне володіння у свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним визнається володіння, коли володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю чи майном. Критерієм розмежування цих видів володіння є суб’єктивний фактор — незнання про неправомірність свого володіння.

6. Співвідношення неустойки і збитків

Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобов’язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов’язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання. Предметом неустойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Слід пам’ятати, що проценти на неустойку не нараховуються. Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, тому що недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню.

Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Зменшення неустойки за домовленістю сторін можливе лише у випадках, визначених законом. Неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменшена також за рішенням суду за наявності обставин, які заслуговують на увагу, зокрема у випадках, коли розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушення є такі різновиди неустойки: штраф і пеня.

Штраф —це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Так, відповідно до Положення про поставку продукції за поставку неякісної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 % від вартості браку.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, відповідно до п. 39 Правил продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) за кожний день затримки усунення недоліків у проданому товарі покупцеві сплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

За співвідношенням неустойки і збитків сторони можуть визначити та застосувати виключну, залікову, альтернативну або штрафну неустойку.

За виключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовується в нормативних актах, які регулюють договори перевезення.

За заліковою неустойкою стягненню підлягає неустойка, а збитки відшкодовує винна сторона не в повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

За альтернативною неустойкою уповноважений суб’єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у повному обсязі неустойка і збитки.

Сплата (передання) неустойки, встановленої на випадок прострочення або неналежного виконання зобов’язання, не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не передбачено порозумінням сторін. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків у повному обсязі за невиконання зобов’язання.

Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування збитків боржником тільки виконання ним зобов’язання в натурі, якщо це відповідає інтересам кредитора.

Список використаної літератури

1. Панченко М. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Микола Панченко,. — К.: Знання , 2009. – 583 с.
2. Силенко Л. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. — К.: Алерта. – 2004. — Ч. 1. — 2004. — 327 с.
3. Харитонов Є. Цивільне право України: Підручник/ Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид. пере-роб. і доп.. — К.: Істина, 2009. — 815 с.
4. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2010. — 448 с.
5. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К.: КНТ, 2006. — 477 с.