Успішному реформуванню загальної середньої освіти України сприятиме врахування зарубіжного досвіду. Процес інтеграції України у європейський освітній простір мотивує врахування позитивного досвіду саме європейських країн.

На сьогодні актуальним для вивчення є досвід реформування шкільної освіти у Республіці Польща, для якого характерне поєднання (як зазначає Я. Гречка) власних традицій управління освітою з позитивним досвідом інших країн.

Реформування системи управління освітою у Польщі, специфіку її функціонування досліджували такі вітчизняні науковці: Я. Гречка, Л. Гриневич, І. Ковчина, К. Корсак, Н. Яковець та ін.

Зокрема, Я. Гречка [28] характеризує сучасну польську модель управління освітою, обґрунтовує механізми взаємодії органів державного управління освітою і громадськості в управлінні освітою тощо, пропонує практичні рекомендації для застосування позитивного досвіду Республіки Польща в розвитку державно-громадського управління освітою в Україні.

Так, у Польщі двоступенева структура шкільної освіти (8+4) замінена на триступеневу (6+3+3): початкові школи, гімназії, ліцеї і технікуми (післягімназійні школи), які надають повну середню освіту.

У системі шкільництва відбулася відміна монополії держави на створення навчальних закладів; розширено можливості для здійснення експериментів, впровадження інновацій тощо [28].

Відбулося спрощення структури вертикального управління завдяки переходу від 4-рівневої системи управління до 3-рівневої (міністр, куратор, інспектор, директор → міністр, куратор, директор) на 3-рівневу систему управління.

Міністр національної освіти Польщі є найвищою державною посадовою особою шкільництва, у компетенції якої загальний нагляд і контроль правової діяльності навчальних закладів. Міністерство освіти також забезпечує створення стандартів загальної середньої освіти, слідкує за їх дотриманням, контролює підготовку освітніх кадрів, розробляє освітню політику [88, с. 1].

Наступними за порядком є куратори і місцеве самоврядування. Куратори, які підпорядковуються не воєводі, а безпосередньо міністрові освіти, надають допомогу органам управління освітою на місцевому рівні, здійснюють нагляд межах свого воєводства. Місцеве самоврядування утворюють ради воєводств, повітів і ґмін. Батьківська та шкільна рада, учнівське самоврядування є громадськими органами, які діють у навчальному закладі. До ради школи входять у рівних співвідношеннях вчителі, батьки та учні.

Розширено автономію навчальних закладів усіх рівнів та можливості для реалізації самоуправління. Внутрішнє управління польськими навчальними закладами побудоване на децентралізації.

Специфічним є те, що до обов’язків директора входить співпраця з педагогічною радою, радою школи, батьками та учнівським самоврядуванням, яка віднесена до його обов’язків [28].

Міністра освіти призначає Рада Міністрів, керівники інших рівнів освіти обираються шляхом проведення конкурсів. Працівники освіти мають можливість обирати керівників навчальних закладів усіх рівнів, типів і форм власності, представників до ради школи.

У Польщі здійснено перерозподіл частини повноважень центральних органів управління освітою передано органам управління місцевого рівня, надано закладам можливість на специфічну відповідно від місцевих умов організацію своєї діяльності, їх наближення до зовнішнього оточення – усуспільнення, яке «передбачає надання громадськості права контролю навчальних закладів та органів місцевого самоврядування щодо управління освітою для запобігання їх бюрократизації, дотримання принципів автономії та розвитку самоврядування» [28, с. 10].

«Співпраця громади з державними органами в управлінні освітою тісно пов’язана із самоврядуванням (місцевим, учнівським … ).» [28, с. 5].

На основі аналізу праць польських науковців Е. Адамчика, Т. Баумана, А. Боґая, Й. Возьніцького, К. Денека, М. Захорської, М. Краєвського, Ч. Купісєвіча, Л. Ожеховської, В. Оконя та ін. Я. Гречка констатує, що в управлінні освітою Польщі термін «державно-громадське управління освітою» відсутній. Натомість аналогом є «демократія» та пов’язані з нею (частково відображають зміст терміну «децентралізація», «усуспільнення», «автономія», «самоврядність»).

Державно-громадське управління освітою у Польщі є процесом «управління із залученням громадськості, спрямований на децентралізацію управління, самоврядування освіти, усуспільнення навчальних закладів та надання їм автономії» [28, с. 10].

Позитивним аспектом системи управління шкільництвом ЗСО є однаковий рівень впливу та взаємоконтролю державних центральних органів, органів місцевого самоврядування і громадських органів у питаннях освіти.

Створена законодавча основа для участі громади в управлінні, здійсненні контролю процесу створення шкільних рад, воєводських освітніх рад, Національної освітньої ради.

Отже, аналіз досвіду Польщі дає можливість виокремити два такі основні напрямки реформ: децентралізація та усуспільнення навчальних закладів усіх рівнів.

«Основними особливостями державно-громадського управління освітою в Республіці Польща є: відміна монополії держави на створення навчальних закладів; децентралізація управління освітою шляхом розширення повноважень керівників навчальних закладів і ОМС; підвищення контролюючої ролі громадськості та розширення повноважень учнівського самоврядування, посилення ролі шкільних рад; розвиток конкуренції на первинному ринку освітніх послуг; збільшення можливостей для ведення експериментів, авторських освітніх інновацій, розширення використання авторських програм навчання; тісний зв’язок самоврядування зі шкільним середовищем шляхом співпраці та ін. Усе це сприяло інтенсивному наближенню польської освіти до європейських стандартів.» [28, с. 12].

Доцільним для запозичення є досвід Польщі щодо розробки системи підготовки особи до самоврядування для забезпечення безперервного процесу участі громадян в управлінні освітою; проведення демократичних виборів; інтеграція зусиль громадських органів у межах навчального закладу та поза його межами.

Я. Гречка перелічує такі механізми взаємодії органів державного управління і громадськості в управлінні освітою: впровадження децентралізації та усуспільнення навчальних закладів шляхом залучення до управління широкого кола громадськості і самоврядування; забезпечення децентралізації управління освітою завдяки розширенню повноважень керівників навчальних закладів і органів місцевого самоврядування, однакового рівня впливу і взаємоконтролю «державних, самоврядних і громадських органів у питаннях освіти; співпраця самоврядування зі шкільним середовищем шляхом налагодження співпраці навчальних закладів із місцевою громадою, громадськими організаціями, розвиток навчальних закладів у тісному зв’язку з потребами регіону; удосконалення роботи громадських органів у навчальних закладах; посилення ролі шкільних рад з метою запобігання можливої сваволі чи диктаторських методів управління; підвищення контролюючої ролі громадськості та розширення повноважень учнівського, студентського (створення аспірантського) самоврядування, що сприяло їх залученню до участі у вирішенні внутрішніх справ навчального закладу, відстоюванні своїх прав та інтересів; перехід учнівського самоврядування у студентське і аспірантське; розвиток конкуренції на первинному ринку освітніх послуг та ін.» [28, с. 17].

Водночас, варто зазначити, що досвід Польщі підтверджує, що досягнення суттєвих позитивних результатів потребує довгострокових змін.

Для окреслення напрямів реформування освіти ЗСО в Україні доцільним є також і досвід Чехії. Зокрема Н. Бондарчук визначила тенденції, стратегію, стратегічні цілі та завдання державної освітньої політики Чеської Республіки у період підготовки до вступу в Європейський Союз; проаналізувала механізми реформування системи освіти в Чеській Республіці, окреслила ті, які можуть бути використані в Україні [8, с. 6].

Науковець виявила такі тенденції: «демократизація і професіоналізація управління освітою шляхом формування корпусу професійних управлінців; розмежування середньострокової та довгострокової стратегії реформування освіти; підвищення престижності педагогічних професій з метою забезпечення якості освіти; посилення політичного впливу й законодавче регулювання освітніх реформ; удосконалення адміністрування та фінансування проведення реформ» [8, с. 6].

Метою державної освітньої політики Чеської Республіки було приведення системи освіти у відповідність із вимогами ЄС та, водночас, збереженням її національних особливостей, стратегічні цілі – забезпечення рівного доступу до якісної освіти; підвищення якості освіти; децентралізація державного управління освітою; перерозподіл повноважень та функцій між органами управ­ління, залучення громадськості; посилення автономії, відкритості закладів освіти; створення системи оцінювання якості та ефективності, вдосконалення адміністрування та системи моніторингу результатів навчання [8, с. 10-11].

Важливою умовою успіху здійснення реформ у Чехії була фінансова підтримка освіти.

Н. Бондарчук на основі аналізу досвіду Чеської Республіки визначила такі блоки, що зумовлюють напрями діяльності (доцільні для застосування в умовах України):

• стратегічний – розроблення на державному рівні цілісної стратегії реформування системи освіти України, механізмів реалізації в державі стратегії реформування системи освіти, затвердження плану заходів, здійснення регулярного моніторингу;
• управлінський – розвиток державно-громадського управління освітою, структурно-функціональне вдосконалення державного управління системою освіти; прийняття загальних правил для навчальних закладів; підвищення професіоналізму управлінських кадрів; децентралізацію управління тощо;
• фінансовий – державне фінансування освіти, залучення інвестицій, доброчинних коштів, отримання закладами освіти доходів від власної діяльності
• управління людськими ресурсами – задоволення освітніх потреб громадян, участь у державно-громадському управлінні освітою та ін.;
• організаційний (адміністративний) – забезпечення автономії; створення матеріальної та ресурсної бази; підвищення заробітної плати працівників; участь громадськості, відкритість у діяльності навчального закладу; проведення зовнішнього аудиту діяльності тощо;
• технологічний – здійснення наукових досліджень у галузі освіти, удосконалення освітніх технологій та ін. [8, с. 7].

У Чехії реалізовано комплексну реформу громадського управління. Зокрема, було розроблено нові механізми, які стимулюють ініціативу, стимулюють діалог, диференціюють компетенції всіх рівнів управління (центральні органи влади визначають правила, регіональні – здійснюють координацію діяльності закладів освіти, займаються моніторингом, навчальні заклади – виявляють ініціативу на засадах автономії [8, с. 14].

Серед механізмів реформування освіти у Чехії Н. Бондарчук виділяє наступні: децентралізація управління освітою та автономізація закладів освіти; мотивація громадян до безперервного навчання впродовж життя та відповідні державні гарантії якості освіти; запровадження освіти в інтересах сталого (збалансованого) розвитку; формування корпусу професійних управлінців в галузі освіти; модернізація системи оплати праці в освітній галузі; проведення структурних змін змісту середньої освіти; … підвищення матеріальної бази закладів освіти та їхнього фінансового забезпечення; підвищення рівня навчання за інтересами …; створення розвивальних та інноваційних програм [8, с. 15].

Перелічені вище механізми є доцільними для впровадження в Україні.

Цікавим для вивчення та впровадження позитивних аспектів є досвід Австрії:

• 4-річна початкова школа (з 6 або 7 років);
• можливість вибору із двох потоків:

а) професійне навчання, яке ґрунтується на підготовці учнів до подальшого виходу на ринок робочої сили (перехід вільний);

б) «академічне» навчання з орієнтацією на університети (потребує від учня високого рівня знань (мінімум – з читання, мови, математики)).

Варто зазначити, що обов’язковою є дев’ятирічна освіта, тому навчання на потоці професійного навчання – це 4 роки базової середньої школи і один рік політехнічної освіти навчання (останній рік навчання).

На академічному потоці навчання учнів триває вісім років (із поділом на два цикли, випускними екзаменами на атестат зрілості (Matura)). Створено можливості для вибору з трьох видів старших академічних середніх шкіл (гімназій): мовні (гуманітарні),  природничо-математичні, комерційно-економічні (спеціалізовані).

У другій половині XX ст. система шкільної освіти Австрії набула позитивного досвіду проведення реформ. Здійснення еволюційної перебудови відбулося шляхом прийняття парламентом 15 поправок до Закону про освіту. Позитивного результату було досягнуто завдяки використанню процедури, яка притаманна сучасним демократичним реформам:

– «політики та експерти-науковці за участю широкої громадськості обговорюють сукупність ідей щодо розвитку освіти, узгоджується рішення про початок педагогічного експерименту;

– на основі наявних або нових (так званих «рамкових») законів фінансується і проводиться експеримент, його наслідки аналізуються ініціаторами або їх наступниками;

– у разі позитивних висновків про результати експерименту новий закон (або, в Австрії – це чергова поправка до чинного основного закону) дає можливість розширити фінансування і реалізувати позитивні зміни у всій системі освіти або в її більшій частині» [149, с. 47–49].

Для Австрії характерні такі загальноєвропейські тенденції розвитку шкільної освіти: нівелювання передчасності та необ’єктивності вимірювання й оцінювання здібностей, нахилів, можливостей школярів для визначення профілю навчання; відмова від повторного проходження школярами річного навчального курсу; забезпечення своєчасного ефективного надання допомоги учням із низьким рівнем навчальних досягнень; використання інноваційних технологій, методик тощо; створення правової платформи для використання різних програм навчання (стабільний комплекс предметів, змінний час і зміст); заохочення співпраці між педагогами, школи з місцевим самоврядуванням; підвищення престижності роботи вчителя, удосконалення системи підготовки та перепідготовки тощо [84].

Протягом останніх років система шкільної освіти Австрії орієнтована на створення рівних можливостей для отримання якісної освіти для всіх учнів; здійснення контролю за дотриманням обов’язковості базової середньої освіти; виховання в учнів прагнення самоосвіти, неперервної освіти тощо [84].

Зважаючи на те, сучасна система шкільної освіти Австрії є однією з найстаріших і найбільш ефективних у Європі, доцільним є використання впровадження механізмів австрійських інновацій у сучасну систему ЗСО України: багаторічне поступове здійснення реформ; реалізація продуманої системи фінансової підтримки освіти, яка призводить до відстрочених результатів; скрупульозне виростання позитивного досвіду, відмова від надмірної критики; оплата державною навчальних послуг, підтримка престижності статусу педагога, навчальних закладів тощо [83; 84 с. 19].

Отже, на основі сказаного вище приходимо до висновку, що для ефективного реформування управління системи ЗСО в Україні доцільним є використання досвіду європейських країн, що пришвидшить здійснення реформ, допоможе запобігти негативним явищам. Прогресивним є вивчення та впровадження польського досвіду формування державно-громадської моделі управління освітою, шестиблокової стратегії, апробованої у Чехії, скрупульозне виростання позитивного досвіду та відмова від надмірної критики як в Австрії та ін.