Вступ

Соціалізація вважається провідним процесом і механізмом становлення особистості як соціальної істоти. Саме через неї відбувається засвоєння індивідом соціальних цінностей, норм, правил та моделей поведінки і взаємодії. Мабуть, не існує жодної розвиненої психологічної теорії, де не було б запропоновано власне тлумачення поняття соціалізації, кожне з яких висвітлює певний аспект цього процесу. Проте всі згодні з тим, що у процесі соціалізації відбувається становлення і формування власне людських якостей індивіда, які «надстроюються» понад його вродженими та біологічними властивостями. Найбільш поширеним є розуміння соціалізації як процесу і результату засвоєння та активного відтворення індивідом соціального досвіду. 

1. Особливості конструювання моделі соціалізації особистості

У класичному, некласичної і посткласичному періоді розвитку соціологічної науки різні концепції соціалізації особистості відображали рівні розвитку суспільства в кожному історичному відрізку часу, а також характер існуючих в ньому порядків і типів взаємодії суспільства і особистості. Основні типи взаємодії суспільства і особистості відображають соціальну природу суспільства, його ціннісні переваги і перспективу розвитку, а також рівень культури і демократичності його інститутів.

Фактично на кожному окремому етапі розвитку суспільства існували певні моделі соціалізації особистості. У класичних, некласичних та посткласичних теоріях розвитку соціологічної науки добре відображені різні моделі соціалізації, що визначають специфіку взаємодії суспільства і особистості. Головним моментом, що визначає відмінності між ними, є різне розуміння природи взаємодії суспільства і особистості. Еволюція поглядів така: реалістсько-об’єктивістські; номіналістсько-суб’єктивістські; поведінкові концепції. У класичних теоріях пріоритет віддається суспільству, в некласичних теоріях — особистості, а в посткласичній теорії — їх взаємодії.

Відомо, що в класичній науці не існувало проблеми пізнання принципово не спостерігаються, що не фіксуються досвідченим шляхом об’єктів; їх — цих об’єктів — для досвідченої науки просто не існувало. Проблема подання таких «невловимих» об’єктів за допомогою їх моделей виникла в некласичної, релятивістської науці.

Некласична наука, котра утвердила принцип релятивізму в пізнанні, не відкидаючи необхідності подібності моделі і модельованого об’єкта, внесла корективи в пізнавальні норми. Вона допустила можливість неоднозначного відтворення пізнаваного об’єкта за допомогою моделей. Більш того, виявилося, що сама природна реальність залежна від процесу пізнання і тих коштів, які використовує людина, пізнаючи її.

Некласичний підхід до даної проблеми розроблено Г.Зіммель і М. Вебером. «Чисті форми» у Зіммеля, «ідеальні типи» у Вебера як інструменти пізнання виступають в ролі моделей пізнаваною реальності.

Основою соціологічного дослідження є уявна конструкція (за Вебером — «ідеальний тип») досліджуваного явища, що має характер своєрідної «утопії» та отримана за допомогою уявного посилення певних елементів дійсності [1, с. 389].

Важливою соціологічною вимогою до виділених показників, елементами цього уявного образу (абстрактної конструкції) є верифіковання цих показників, які повинні мати свої емпіричні референти (аналоги). В даному випадку мова йде про створення моделей-замінників соціального об’єкта для його вивчення з метою вдосконалення.

У працях М. Вебера в якості методу соціологічного пізнання виступає «розуміння». На його думку, соціолог-дослідник, спостерігаючи ланцюжок реальних дій людей, повинен сконструювати їх пояснення на основі розуміння внутрішніх мотивів цих дій.

Вебер оперує такими ідеальними типами, як «капіталізм», «бюрократія», «релігія» тощо. Ідеальне суспільство, за Вебером, — це капіталістичне суспільство. Ідеальні типи, які він створив в якості ідеальних моделей, є засобами пізнання і можливими варіантами розвитку різних сфер капіталістичного суспільства.

У нього ідеальний тип служить методологічним принципом історичного і соціологічного пізнання. Чим же відрізняється історичний ідеальний тип від соціологічного ідеального типу? На думку Вебера, історичні ідеальні типи (генетичні типи) виступають засобом пізнання локальних, обмежених у часі та просторі явищ і виявляють зв’язку, які були лише один раз. Соціологічні ідеальні типи (так звані чисті типи), виступаючи не тільки засобом пізнання, а й метою розвитку, застосовуються не на локальних явищах, а зустрічаються завжди і виявляють весь час існуючі зв’язки, встановлює загальні правила подій. Тобто соціологічні ідеальні типи, створені як моделі, можуть застосовуватися завжди, незалежно від часу і конкретного місця.

Постнекласичний етап розвитку науки визначає нові орієнтири наукового пізнання. Пізнання об’єктів на цьому етапі здійснюється за участю різних концептуальних підходів. Таким чином, розширюються зміст і принципи процесу пізнання за рахунок включення не тільки суб’єкт — об’єктних, як це було в некласичної науці, а й суб’єкт — суб’єктних кореляцій.

Застосування моделювання в соціологічному пізнанні сприяє розвитку аналітичного мислення, дає можливість соціологу-досліднику осмислено інтегрувати знання, орієнтуватися в реальній соціальній дійсності і використовувати наявні теоретичні знання для конструювання ідеальних моделей у вигляді теоретичних концепцій з подальшим застосуванням на практиці. Складними соціальними явищами, об’єктами моделювання є люди, їх взаємодії, особливості соціалізації, і, перш за все, проблемні сторони суспільного життя. Йдеться про життєво важливі проблеми конкретних людей, що мають свої ціннісні орієнтації, потреби і інтереси, які важко піддаються повному, адекватному опису. За допомогою моделювання можна внести великий внесок у творчий розвиток людини шляхом впровадження нових підходів і стилів в процес соціалізації.

Моделювання є ключовим процесом соціалізації, в ході якого людьми виробляються моделі, які характеризуються високими показниками престижності, і які будуть імітовані з великою ймовірністю. З його допомогою можна вирішити теоретичні, прикладні та методичні завдання.

Неадекватно сконструйовані моделі мають малу пізнавальну цінність, стають причиною дезорієнтації людей, іноді приносячи їм чимало страждань і прикрощів. Зайва суб’єктивізація, не підкріплена жодними фактичними даними, що не обґрунтована висновками, може привести до створення надуманих моделей, спотворено пояснюють особливості соціальної реальності.

Можна створити копію, аналог будь-якого соціального об’єкта, але питання в тому, як створити, шляхом глибокого вивчення його структуру, логічного обґрунтування або простого спостереження. Моделювання пов’язується саме з цілеспрямованим, глибоким вивченням природу соціального об’єкта пізнає суб’єктом з метою створення його ідеальною копії. У суспільних науках тут є велика можливість внесення суб’єктивізму, спотворення реальних процесів.

Людський світ є дуже складною соціальною системою, тому уявні моделі, створені на основі об’єктивних даних і суб’єктивного досвіду дослідника, представляють його спрощений образ.

Виникає питання: чому в проміжках, починаючи з 60-х і до кінця 70-х рр., структурний функціоналізм перестав задовольняти дослідників? Тому що, по-перше, звертав увагу, перш за все на системи і структури, а не на людей в цих системах і структурах; по-друге, трактував людську поведінку крізь призму його рольової функції в системі, яка визначалася процесами соціалізації, комунікації та інтеграції. У структурному функціоналізму людина як самостійне дійова особа (актор) зникав; вона підпорядковувалась соціальним нормам, була соціальною істотою в цьому сенсі.

На думку відомого російського соціолога А.Г. Ефендієва, в сучасній соціології слово «форма» нерідко замінюється словом «модель». Модель — це наочний аналог, в якому соціальне явище представлено схематично, щоб показати його основні властивості та взаємозв’язки [2, с. 44].

Соціальне конструювання реальності розуміється П. Бергером і Г. Лукманом як процес, за допомогою якого люди творчо формують реальність в результаті соціальної взаємодії. Значить, моделі створюються в контексті даної культури, даної соціальної реальності, але в той же час в процесі їх створення заперечується і роль індивідуальності [3].

Логічно правильно сконструйована модель, створена на основі об’єктивних даних і суб’єктивного досвіду дослідника повинна привести до формування теорії, яка в свою чергу при великому попиті наукового світу на неї може піднятися на рівень парадигми.

У основі розвитку науки лежать різні парадигми, що диференціюють наукові співтовариства один від одного за змістом поставлених проблем.

На наш погляд, схема впровадження моделей на практику виглядає наступним чином.

«Модель соціалізації» розуміється нами як пріоритетна форма взаємодії суспільства і особистості, обумовлює світоглядними, конкретно-історичними, просторовими і тимчасовими факторами. Входження особистості в суспільне життя шляхом примусу або її власного інтересу характеризує особливість механізмів соціалізації в різних її моделях, які віддають пріоритет якому товаристві, або особистості.

В умовах дії моделей підпорядкування, які функціонують в суспільстві або спільнотах з досить високим ступенем регламентації, відбувається взаємодія механізму відбору, механізму приписи і механізму контролю. Те, якими якостями повинна володіти особистість, заздалегідь вирішується соціальною системою. Людині залишається тільки приймати запропоновані йому зразки поведінки.

Модель інтересу характерна для ліберально-демократичних суспільств. Тут функціонує механізм вибору особистістю соціальної ролі на основі наявних у неї потреб, інтересів, цінностей. Особистість чітко розуміє інтелектуальні, фізіологічні та психічні можливості придбаних нею навичок і умінь. Тут присутні механізм аналізу соціальних вимог і активного оволодіння необхідними якостями і механізм самоконтролю — контролю індивіда за власною поведінкою з точки зору не тільки виконання соціальної ролі, а й особистісних інтересів.

2. Психологічні моделі соціалізації

Поняття соціалізації було введено у соціальну психологію в середині XX ст. [6] та на сьогодні у світовій практиці найчастіше використовується три психологічні теорії соціалізації.

Перша — це теорія соціальної адаптації, яка склалася у рамках поведінкового підходу [10]. У її основі лежить уявлення, що кожен індивід приходить у світ, у якому вже існують усталені соціальні структури і відносини, представлені у діяльності різноманітних груп. Тому процес соціалізації полягає у послідовному пристосуванні (адаптації) індивіда до тих груп, які з певною закономірністю виникають на його життєвому шляху.

У цьому підході стверджується, що у кожній групі встановлюється певна структура відносин, яка фіксує груповий статус кожного члена групи, а у великих групах та у суспільстві в цілому — соціальний статус особи. У процесі групової взаємодії конвенційно встановлюються певні групові правила і норми, які регулюють як взаємини всередині групи, так і її взаємодії з оточуючим середовищем. Назовні це проявляється у тому, що всі члени групи відтворюють і демонструють одну модель поведінки, яка є обов’язковою для всіх. Група примушує індивідів дотримуватися встановлених правил через груповий тиск, а індивіди можуть підкорятися, демонструючи конформізм, чи протистояти цьому тиску, демонструючи нонконформізм. Носієм групових норм, правил і моделей поведінки є лідер, а боротьба за лідерство утворює процес групової динаміки.

Входження індивіда у групу полягає у прийнятті групових норм і правил й отриманні певного статусу. Якщо група прийняла індивіда, то у психологічному плані це визначається як успішна адаптація, а якщо не прийняла — то як дезадаптація. У кожного конкретного індивіда процеси адаптації у різних групах на різних рівнях соціальної організації — від мікро-до макросоціального — можуть відбуватися по-різному. В одній групі індивід може бути добре адаптованим, а в іншій — ні, в одній групі індивід може бути лідером, а в іншій — відкинутим, але якщо індивід не може пристосуватися до жодної групи, то він визначається як дезадаптант.

Високий рівень дезадаптованості може призводити до маргіналізації особистості, яка проявляється у тому, що індивід «виштовхується» з усіх соціально прийнятих груп, а його статус визначається як «поза суспільством». Маргінальні особи можуть утворювати свої власні угруповання та спільноти, що дає їм змогу виживати і якимось чином існувати на межі чи за межею суспільних відносин. Маргінальність, як правило, супроводжується втратою роботи, житла і сім’ї, високим рівнем алкоголізму та наркоманії, широким розповсюдженням інфекційних хвороб, почасти таких, як туберкульоз, гонорея, сифіліс, СНІД тощо. При цьому треба враховувати, що вказані зміни можуть бути не тільки наслідками маргіналізації особистості, а й навпаки, виступати безпосередніми чинниками її виникнення.

У рамках цього, поведінкового, підходу здатність особистості до входження у соціальні групи, та протистояння негативним впливам визначається системою соціального научіння. Сукупність суб’єктів, які здійснюють таке научіння визначаються як агенти соціалізації особистості. Агентами соціалізації постають як соціальні інститути — сім’я, школа тощо, так й окремі індивіди — визнані суспільні лідери, молодіжні кумири тощо. Основним інструментом соціалізації стає формування поведінкових умінь та навичок.

Таким чином, поведінковий підхід та теорія адаптації постає як дієва методологічна основа розуміння процесу соціалізації та розробки технологій соціальної роботи з певними видами відхилень у соціальному розвитку особистості. Проте він має свої недоліки й обмеження, пов’язані з тим, що особистість розглядається як об’єкт соціальних впливів і перетворень у процесі соціалізації. Ігнорування суб’єктної природи соціалізації призводить до того, що в теоретичних моделях і практичних технологіях не враховуються особливості мислення і рефлексії індивіда, цінності і переконання особистості, тобто здатність особистості до самотворення і самоперетворення. У цілому можна сказати, що цей підхід добре працює на рівні буденної поведінки, але не дає змоги здійснювати соціальну і психологічну роботу на рівні особистості клієнта.

Друга загальна теорія — це теорія соціальних ролей, яка склалась у рамках психодінамічного підходу [4]. Соціальне життя представлено у цій теорії системою рольових відносин, де набір ролей задано у базовій міфології і транслюється від покоління до покоління через колективне несвідоме (за термінологією К.-Г. Юнга). Соціальна роль представляє собою єдність певної функції у системі соціальної взаємодії і поведінкового патерну, тобто цілісної моделі поведінки. Так, наприклад, функція управління і прийняття рішення може бути задана у міфологічній формі через постать Зевса, чи через постать голови роду, чи батька у патріархальній сім’ї.

На буденному рівні ці міфи трансформуються у казки, били-ни, притчі, витвори мистецтва, художні твори, кіно- і мультфільми тощо. Це означає, що одна і та ж соціальна функція може висвітлюватися через різні персонажі, набір яких відповідає конкретним умовам і потребам життя суспільства. Так, наприклад, Геракл і Бетмен, як персонажі, мало чим схожі, проте обидва не-суть на собі й утілюють соціальну роль «Героя».

Для того щоб певна функція чи роль здійснювалась, повинна існувати відповідна ситуація, яка у своїй динаміці утворює певний сценарій життєдіяльності. Цей сценарій може бути різною мірою усвідомленим, проте саме він задає логіку розгортання самої ситуації й учинків діючих персонажів.

Стверджується, що у персонажі втілюється цілісна модель соціальної взаємодії, а соціалізація відбувається як процес послідовного засвоєння змісту цих ролей через механізм ідентифікації особи з певним персонажем. Суттєво, що через такі уявні постаті задаються і психологічні характеристики соціальної ролі. Тому виокремлюється також конструкт психологічних ролей, які задають простір індивідуально психологічних варіацій соціальних ролей.

Соціальна взаємодія має ще один аспект, дуже важливий для розуміння процесу соціалізації. Це — морально-етична сторона взаємодії. Будь-яка соціальна взаємодія імпліцитно містить у собі моральну дилему: добра і зла; обов’язку і бажання; честі і підкорення тощо. Засвоєння індивідом тієї чи іншої ролі, згідно цієї теорії, призводить і до засвоєння відповідних еталонів моральності, які закріплюються як етичні цінності у свідомості індивіда та як морально-психологічні якості особистості.

У рамках рольового підходу розроблено багато різноманітних психологічних технік, які використовуються у консультативній, корекційній та терапевтичній практиках. Перша така технологія розроблена ще у середині 50-х років ХХ-го ст. Дж. Морено й отримала назву «психодрама». На сьогодні це величезна кількість різноманітних методів та методик, яка включає всі види драматизацій та рольових ігор.

Ці методи дуже активно використовуються у сучасній психологічній практиці та у соціальній роботі при вирішенні задач корекції соціального розвитку та формування систем взаємодії. У цілому слід відмітити, що найбільш позитивною стороною цього підходу є те, що він дає змогу у практиці соціальної роботи виходити на рівень особистості клієнта, його свідомості та індивідуально-психологічних якостей.

Усі методи роботи з клієнтом у цьому підході побудовано на матеріалі ігрової умовності, де людина може вільно змінювати свій образ, обирати будь-яку роль, будувати будь-які, навіть фантастичні, сценарії життя. Проте засвоєні нові рольові конструкти і поведінкові вміння все ж таки зостаються умовними й ігровими, їх перенесення у справжнє реальне життя зостається не- вирішеною проблемою самого клієнта.

Третя загальна теорія — це теорія діяльності, яка склалась у рамках культурно-історичного підходу [3]. Соціальне життя представлено як систему діяльностей і відносин, що регулюються культурними нормами. Суттєво, що самі діяльності і відносини є понад-індивідуальними утвореннями, а люди включаються у них на ті функціональні місця, які задані їх процесом і структурою. Становлення (розвиток) індивіда описується як послідовне оволодіння все більш складними формами діяльності і відносин. Саме «оволодіння» розглядається як процес інтеріоризації, коли культурна норма, за якою побудована ця діяльність, стає формою мислення, схематизмом свідомості самого індивіда, тобто коли вона стає здатністю індивіда до самостійного і вільного відтворення культурної норми у власній реальній діяльності. Такий же механізм розвитку розглядається і щодо становлення систем соціальних відносин індивіда. Якщо розглядається діяльніша сторона розвитку, то вводиться поняття суб’єкта, а якщо аспект відносин — то вводиться поняття особистості (за О. М. Леонтьєвим).

Процесуальний характер соціалізації передбачає введення двох додаткових теоретичних конструктів, які фіксують динамічний характер розвитку і відносно статичний характер кожного окремо взятого моменту цього розвитку. Таким чином, з одного боку, це розподіл процесу на періоди чи етапи, а з другого — введення схеми опису кожного етапу як усталеної системи. Таким поняттям стало поняття соціальної ситуації розвитку, введене Л. С. Виготським.

Традиційно процес соціалізації розподілявся на три великі етапи. Перший — це первинна чи родинна, а точніше, родинно-шкільна соціалізація, де дитина розглядалась як відносно пасивний об’єкт соціалізуючих впливів батьків та вчителів. Цей період співпадав з дошкільним та шкільним віком і, відповідно, виховання і навчання розглядались як провідні засоби соціалізації. Вважається, що саме у такий спосіб забезпечується засвоєння дитиною нормативної системи соціальних цінностей, основ суспільної моралі, необхідних соціальних знань та навичок громадської поведінки. Усілякі недоліки і відхилення у соціалізації пов’язувались, у першу чергу, з недоліками у сімейному вихованні, що фіксувалося у низці понять: «неповна сім’я»; «дисфункційна сім’я»; «бездоглядність»; «педагогічна занедбаність» тощо. Значна роль у виникненні відхилень також відводилась так званому «впливу вулиці», де вулиця чи двір розглядались як джерело ненормативних, асоціальних і, навіть, антисоціальних впливів.

Другий етап — вторинна чи професійно-трудова соціалізація, основним змістом якої вважалось входження і закріплення індивіда у трудові колективи. У радянській педагогіці і соціальній психології, починаючи ще з робіт А. С. Макаренка, вважалося, що колектив має первинну силу відносно індивіда і саме через нього можуть здійснюватися не тільки виховні, а й перевиховні впливи на особистість. У 70-80-х р. р. ХХ-го ст. під керівництвом А. В. Петровського [2] було проведено численну кількість досліджень, де стверджувалось, що колектив є вищою формою розвитку групи й у ньому встановлюється соціально позитивна система цінностей. Ці цінності кожен член колективу приймає як свої власні і готовий їх відстоювати самостійно, незалежно від групи. Ці дослідження обґрунтовували ідею, що вторинна соціалізація не вичерпується входженням у світ професійної діяльності, а її дійсним змістом є особистісне прийняття й утвердження суспільних цінностей і становлення ціннісно-смислової сфери особистості.

Третій етап — третинна чи пост-трудова соціалізація, яка співпадала з пенсійним та похилим віком життя людини. В основному цей етап описувався у «негативній» термінології, як поступова втрата особистістю професійних та особистісних зв’язків і сенсів існування. Проте чітко визначалася соціальна функція людей похилого віку — вони мали на суспільному рівні доповню-вати виховний і педагогічний вплив на підростаючі покоління. Вважалося, що саме вони уособлювали героїчне минуле, яке мало ставати взірцем для молоді та утверджувати суспільні цінності. За рахунок цього суспільний вимір соціалізації отримував певну завершеність і набував ознак самовідтворюваної системи.

Ця соціально-діяльнісна модель досить успішно функціонувала на суспільному рівні, проте вона має і низку суттєвих недоліків. По-перше, вона виявляється ефективною тільки за умов стабільного, традиційно спрямованого суспільства і не діє в умовах швидких динамічних соціальних змін. По-друге, хоча теоретично стверджується ідея індивіда як соціального суб’єкта й особистості, проте жорстка система абсолютного пріоритету суспільних цінностей над особистими позбавляє реального індивіда свободи вибору і дії, тобто позбавляє його суб’єктності та особистісного виміру життєдіяльності. По-третє, ця система покладає надмірні очікування на педагогіку, а щодо всіх можливих відхилень змушена вводити дуже жорстку систему контрою і покарань, тобто вся система соціалізації стає педагогічною і репресивною водночас.

Проте ми вважаємо, що вказані недоліки пов’язані, переваж-ним чином, з надмірним тиском соціальної ідеології, а не зі змістом психологічної теорії. Культурно-історична парадигма не вичерпала свій евристичний потенціал, якщо на перше місце дійсно поставити розвиток індивіда як особистості і суб’єкта власної життєдіяльності.

3. Побудова нових моделей соціалізації особистості

Побудова нових моделей соціалізації особистості в процесі модернізації суспільства пов’язана в першу чергу зі зміною механізму соціалізації. При формуванні нових механізмів соціалізації особистості необхідно враховувати дію суб’єктивного фактора. Становлення і розвиток особистості має здійснюватися з її безпосереднім активною участю, з урахуванням її психологічних можливостей, внутрішньої енергії, цінностей, потреб та інтересів.

Загальна модель соціалізації є ключем до розуміння будь-якого виду соціалізації.

Конкретну модель соціалізації особистості можна встановити, з’ясувавши панівні типи взаємодії суспільства і особистості, спрямовані на формування рівного або нерівного ставлення, ступінь демократичності використовуваних методів, природу і характер соціальних технологій, що пригнічують або підноситься людську особистість.

Механізми включення особистості в суспільне життя бувають примусового і вільного характеру.

Модель соціалізації залежить перш за все від пріоритетних форм взаємодії суспільства і особистості. Причому світоглядні, конкретно-історичні, просторові і тимчасові фактори дуже впливають на формування бажаних форм взаємодії. В умовах сучасної України такими факторами є:

• світосприйняття, засноване на євразійському менталітеті;
• ринкове суспільство, що знаходиться в процесі становлення;
• величезна територія, розділена на північні, південні, західні та східні регіони, що відрізняються один від одного регіональними особливостями;
• географічне розташування;
• вплив процесів глобалізації, індустріалізації і урбанізації на трансформацію суспільства і соціалізацію особистості.

Процес соціалізації може бути представлений як один із базових процесів розвитку і становлення особистості за рахунок розгортання інтимно-психологічного механізму диференціації/інтеграції стосунків індивіда з оточуючим соціальним середовищем. За ознакою переважання однієї зі складових цього механізму можна виокремлювати етапи соціалізації, які мають власний соціально-психологічний сенс і лише частково співпадають з етапами загального психічного розвитку, зафіксованими у вікових періодизаціях розвитку, що відкриває можливість створення періодизації соціального розвитку особистості. 

Висновки

Отже, ми з’ясували, що в основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія соціалізації. Сучасний американський соціолог Н. Смелзер систематизував їх у чотири основні групи.

1. Теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід).
2. Психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон).
3. Теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже).
4. Теорія морального розвитку (Л. Колберг).

Сутність особистості в різні часи і по-різному трактувалася представниками філософських традицій та соціологічних шкіл. Згідно з давньогрецькою культурною традицією людина відмінна від тварини завдяки такій ознаці, як розумність. За часів зародження християнства сформувалося трактування людини як божественного начала, своєрідна святиня. Натуралістичний позитивістський підхід відкидає відмінність між твариною та людиною, визначаючи її (людину) як особливий різновид тварин з найбільшою сукупністю природних ознак, розвиненішими інстинктами та вабленнями. Марксистська соціологія головним у людині окреслила соціальну якість. Представники психологічного напряму домінуючою рисою в людині окреслили психічні ознаки. Біхевіористи (від слова поведінка) пояснювали поведінку людини та її соціальні дії як сукупність реакцій на стимули. 

Список використаної літератури

1. Люта Л. П. Інституалізація соціальних потреб як передумова виникнення соціальної роботи / Л. П. Люта. — Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України. — Житомир: «Вид-во ЖДУ ім. . І. Франка», 2014. — Том VII. Екологічна психологія. — Випуск 35. — С. 134-142.
2. Люта Л. П. Сучасні моделі соціальної політики як інструмент забезпечення екологічності суспільного буття / Л. П. Люта. — Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України. — Житомир: «Вид-во ЖДУ ім.. І. Франка», 2014. — Том VII. Екологічна психологія. — Випуск 36. — С. 242-251.
3. Майерс Д. Социальная психология/ Д. Майерс. — М., 2004. — 460 с.
4. Столяренко, Олена. Традиції формування ціннісного ставлення до людини у виховних моделях соціуму [Текст] / О. Столяренко // Рідна школа. — 2005. — № 6. — С. 25-29
5. Федоренко Л.П. Моделирование социализации личности: ретроспектива социального осмысления проблемы / Л. П. Федоренко // Социально-гуманитарные знания. — 2009. — № 1. — С. 306-317
6. Швалб Ю. М. Психологічні моделі соціалізації особистості / Ю. М. Швалб // Актуальні проблеми психології. — 2015. — Т. 7, Вип. 38. — С. 503-517