Вступ

Останніми десятиліттями активно оновлюється національне законодавство. Прийняті законодавчі акти, особливо Конституція України, Цивільний кодекс України, розширили сферу правового регулювання і викликали об’єктивну потребу в ефективному судовому захисті. Оновлення торкнулось і цивільного процесуального законодавства. У 2004 р. прийнятий Цивільний процесуальний кодекс України, який регулює сферу цивільного судочинства і встановлює механізми і порядок захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян та інших суб’єктів права. Разом з тим до Кодексу вносилися непоодинокі зміни і доповнення. 7 липня 2010 р. прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який суттєво змінив інстанційні функції та повноваження органів судової влади, і зокрема Верховного Суду України, передбачив створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ та чимало змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України. Незважаючи на перманентні зміни і доповнення процесуального законодавства, глибинна соціально-правова функція цивільного судочинства залишається незмінною, а всі законодавчі новели в основному стосуються, так би мовити, інструментальної частини судочинства, яка має забезпечити його ефективність. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України, яка визначає сферу правосуддя у цивільних справах, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Структурно цивільне судочинство є системою судових проваджень — позовного, наказного та окремого. Стаття 15 ЦПК передбачає, що суди розглядають справи відповідно до цивільної юрисдикції в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Наявність різних структурних компонентів цивільного судочинства має свою історію та певні підстави, але позовне провадження, хоча формально і е структурним компонентом цивільного судочинства, у генетичному аспекті відбиває історико-правову спадщину цивільного судочинства, оскільки є. на відміну від інших, фундаментальним провадженням, яке віддзеркалює сутність, власне, цивільного судочинства та правосуддя у цивільних справах. Щодо цього достатньо зауважити, що у позовному провадженні втілюється морфологічна структура цивільного судочинства в цілому оскільки воно характеризує родову ознаку цивільного судочинства як процедури з розгляду спорів у сфері приватних правовідносин.

Крім того, правила позовного провадження у юридико-технічному відношенні визначаються як загальні правила цивільного судочинства, які тією чи іншою мірою застосовуються при розгляді справ у різних провадженнях цивільного судочинства. Так, відповідно до ст. 97 ЦПК заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. Стаття 98 ЦПК передбачає, що до неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу тощо. Щодо справ окремого провадження, то відповідно до ст. 235 ЦПК ці справи розглядаються судом із додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються спеціальними правилами.

 

1. Поняття та значення позовного провадження

Позовне провадження – це вид провадження у цивільному процесі, у якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження – участь у ньому двох сторін – позивача та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, яке притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так, ще процесу за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження, у якому він розглядався.

Значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну частину цивільного процесуального права та розгляд справи за стадіями поширюється саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного та окремого) розглядаються вже за загальними правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень, визначених спеціальними нормами про ці провадження.

2. Поняття, види та елементи позову

Засобом захисту прав особи у позовному провадженні є позов.

Позов – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття “позов” та похідних від нього понять застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права у теорії сформувалося декілька точок зору з приводу поняття та суті позову. На думку одних позов – це інститут цивільного процесуального права, інших – інститут матеріального права. Однак, переважна більшість учених вказує на універсальність даного поняття, тобто поєднання матеріально-правового та процесуального аспектів.

Позов як складне явище має декілька елементів, до яких відносяться: предмет, підстава, зміст.

Предмет позову – це частина позову, яка складає матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. У процесі розгляду справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 31 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією з вимогою, у процесі розгляду справи замінити її іншою. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і у межах спірних правовідносин. У протилежному випадку позивач має право пред’явити самостійний позов за загальними правилами.

Підстава позову – це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що стверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову, які стверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов’язки, складають активну підставу. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність доказів до справи, що позивач і відповідач є суб’єктами прав та обов’язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Ці факти обґрунтовують необхідність подання позову та захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене, оспорене чи невизнане, є загроза у його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Зміст – це частина позову, яка відображає звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов’язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права.

Значення елементів позову полягає у тому, що за ними визначаються межі судового розгляду, адже суд відповідно до ст. 11 ЦПК розглядає цивільні справи в межах заявлених сторонами вимог, не можуть вийти за них суди апеляційної та касаційної інстанцій при перегляді судових рішень. Елементи позову також індивідуалізують його, допомагають встановити його тотожність з іншими. Це має вирішальне значення при відкритті провадження у справі та розвитку процесу у спорі.

У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається у змісту позову, вони класифікуються на позови: про присудження, про визнання, перетворювальні.

Позови про присудження – це позови, спрямовані на поновлення порушеного права, усунення наслідків правопорушення. Позовом про присудження вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують.

Позови про визнання – це позови спрямовані на усунення непорозумінь з приводу наявності та змісту правовідносин між сторонами. Суд своїм рішенням повинен внести ясність у наявності чи відсутності прав та обов’язків.

Позови перетворювальні спрямовані на захист прав шляхом їх трансформування, тобто зміни або припинення правовідносин, які існують між сторонами.

Предметом судового розгляду може бути один позов, їх може бути і декілька. Наприклад, заява позивача та третьої особи із самостійними вимогами щодо предмету спору розглядаються в одному провадженні. Тому у законом передбачена можливість об’єднання та роз’єднання позовів.

Об’єднання позовів полягає у тому, що в одному проваджені розглядається декілька матеріально-правових вимог. Це можуть бути вимоги одного позивача до одного відповідача з множинними вимогами, вимоги одного позивача до декількох відповідачів, декількох позивачів до одного відповідача. Об’єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є способом усунення можливості ухвалення протилежних за змістом рішень.

Об’єднання позовів може мати місце як з ініціативи позивачів, коли він визначає свої вимоги (множинні чи до декількох відповідачів) у позовній заяві, так і з ініціативи суду, який постановляє ухвалу у цьому питанні.

При об’єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом у сумісному процесі, по кожній з них він повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення позову або про відмову у позові повністю або частково.

Критерієм для об’єднання позовів виступає його однорідність, під якою розуміють вимоги, які випливають з одних і тих же правовідносин. Зв’язок однорідних вимог, необхідних для об’єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних правовідносин, але пов’язаних між собою.

Роз’єднання позовів застосовується у тому випадку, коли у одному провадженні в суді перебувають декілька позовів, якщо їх сумісний розгляд ускладнює вирішення справи. Про це постановляється ухвала і ці матеріально-правові вимоги розглядаються у самостійних провадженнях.

3. Способи захисту відповідача від заявленого позову

Для захисту від заявленого позову відповідач наділений комплексом процесуальних прав. До них слід віднести загальні (право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання, подавати свої доводи та міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, оскаржувати судові рішення та інші права, закріплені у ст. 27 ЦПК). Однак, відповідач також має ряд спеціальних процесуальних способів захисту. Ними визнають заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) та зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).

Заперечення проти позову – це письмові пояснення відповідача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача, подані до суду після одержання ним копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви. При чому вони можуть бути спрямовані на повне або часткове, постійне або тимчасове нівелювання матеріально-правової вимоги позивача. Ці пояснення можуть носить матеріально-правовий та процесуально-правовий характер.

Матеріально-правові заперечення спростовують суть позову, вони полягають у тому, що відповідач оспорює матеріально-правову вимогу і тому, звичайно, заперечує можливість виникнення процесу за нею.

Процесуально-правові заперечення обґрунтовують неправомірність виникнення або продовження процесу у справі у зв’язку з відсутність передумов для звернення позивачем до суду або порушення порядку його реалізації.

Зустрічний позов – це матеріально-правова правова вимога первісного відповідача до первісного позивача, пред’явлена до суду для спільного розгляду із первісним позовом. За цією позовною вимогою первісний відповідач набуває процесуального статусу позивача, а первісний позивач – відповідача. Однак, лише у цій справі, повного процесуального статусу позивача відповідач може набути тільки тоді, коли первісний позивач відмовиться від заявленого ним позову і суд прийме таку відмову.

При зверненні до суду відповідача із зустрічним позовом він ставить перед собою подвійну мету: по-перше, захистити своє порушене, оспорене чи невизнане право, по-друге, він захищається проти вимог позивача.

Суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Право на пред’явлення зустрічного позову відповідно до ст. 123 ЦПК виникає з відкриттям провадження у справі і може бути реалізовано до або під час попереднього судового засідання. Поданий після цього зустрічний позов розглядається судом у самостійному провадженні у загальному порядку.

Після розгляду справи по суті у судовому засіданні суд ухвалює єдине рішення, в якому повинна бути дана конкретна відповідь як на первісну вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

4. Забезпечення позову

Одним із недоліків судового способу захисту порушеного права є його неоперативність, тобто, зважаючи на необхідність дотримання цивільної процесуальної форми, розгляд справи може затягнутися, що може створити негативні наслідки для особи, яка потерпіла від правопорушення, може статися так, що розгляд справи взагалі втратить будь-який сенс. Для уникнення такої ситуації існує інститут забезпечення позову, порядок застосування якого визначений ст.ст. 151-155 ЦПК.

Забезпечення позову – це застосування судом заходів для створення можливості виконання у майбутньому рішення суду про присудження у випадках, якщо їх невжиття може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення.

Підставою для вирішення питання про забезпечення позову є заява осіб, які беруть участь у справі. Вона подається до суду, у провадженні якого перебуває справа. У заяві вказуються: причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов; вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову (ст. 151 ЦПК). Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вчинені у будь-якій стадії розгляду справи, можуть стосуватися усієї матеріально-правової вимоги чи її частини.

Питання про забезпечення позову вирішується судом в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала. В ухвалі про забезпечення позову вказуються підстави застосування та заходи забезпечення. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно у порядку, встановленому законодавством про виконавче провадження.

Заходи забезпечення позову визначаються виходячи із засад розумності, співмірності та враховуючи конкретних обставин конкретної справи. Їх можна поділити на дві групи: універсальні та спеціальні. До універсальних заходів, які можуть застосовуватися у будь-якій справі, по будь-якому позову, відноситься: накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; заборона вчиняти певні дії; встановлення обов’язку вчинити певні дії; забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання; передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам (судовий секвестр). Спеціальними є заходи, які використовуються тільки у окремих справах. Ними є: зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову (ст. 152 ЦПК).

Законодавством передбачена можливість скасування забезпечення позову, а також заміни одного способу забезпечення позову іншим, а застосування кількох забезпечень з тим, щоб загальна їх сума не перевищувала позовної.

Ухвали щодо забезпечення позову чи скасування забезпечення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Подача скарги не зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову, а також не перешкоджає дальшому розгляду справи. Подача скарги на ухвалу про скасування заходу, що його вжито для забезпечення позову, або про заміну одного виду забезпечення позову іншим зупиняє виконання цієї ухвали (ст. 155 ЦПК).

Суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків, а саме внесення застави у розмірі достатньому для того, щоб запобігти зловживанню забезпечення позову (ч.4 ст. 153 ЦПК). Відповідач, в разі відмови в позові, після набрання рішенням законної сили може стягнути з позивача збитки, завдані йому забезпеченням позову, а якщо застосовувалась застава, то з неї у першу чергу здійснюється відшкодування таких збитків (ст. 155 ЦПК). Предмет застави повертається позивачеві, якщо ухвалено рішення про задоволення позову, у разі укладення між сторонами мирової угоди, а також тоді, коли позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців (ч. 3 ст. 155 ЦПК).

Відповідач може захистити свої інтереси від застосування до нього способів забезпечення позову. Це може стосуватися позову, що має грошову оцінку, при якому відповідач згідно із ст. 155 ЦПК може з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену у позовній заяві.

Якщо в позові буде відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову (ст. 155 ЦПК).

Особливості застосування запобіжних заходів до подання позовної заяви. У випадках необхідності запобігання порушенню права інтелектуальної власності позов може бути забезпечений до подання позовної заяви. Така заява подається до суду по кількості осіб, щодо яких заявлено клопотання про забезпечення позову, і розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обґрунтованої вимоги заявника це питання розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. В ухвалі суду про забезпечення позову обов’язково вказується про строк, на протязі якого заявник повинен подати відповідну позовну заяву. Він становить десять днів з дня постановляння ухвали про забезпечення позову. Якщо така заява до суду не подана, то заходи забезпечення позову скасовуються.

Висновки

У законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певної процедури розгляду і вирішення цивільних справ у спорах про право. Стаття 15 ЦПК до позовного провадження відносить справи по спорах, які виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. З цього випливає, що критерієм розмежування позовних справ є наявність у них цивільно-правового спору.

Звідси і позовне провадження визначається як врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду з розгляду і вирішення спорів про права або охоронювані законом інтереси, що виникають із певних цивілістичних правовідносин, а ознаковим для нього є:

— спір про право як предмет судового розгляду;

— специфічний об’єкт судового захисту — суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес;

— рівноправність суб’єктів спору і відсутність, як правило, між ними відносин влади та підпорядкування;

— здійснення процесуальної діяльності у позовному провадженні з метою розгляду та вирішення спору про право у спосіб, передбачений законом.

Крім позовного провадження, фундаментальною категорією цивільного судочинства є також позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для позовної форми захисту права характерні такі ознаки:

1) наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає розгляду в певному порядку, встановленому законом;

2) наявність спору про суб’єктивне право;

3) наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав і охоронюваних інтересів у суді.

Позовна форма є найбільш пристосованою для розгляду і вирішення спорів про право і по суті конститутивно характеризує саме цивільне судочинство. Не випадково основні риси позовної форми захисту достатньо детально вивчались у процесуальній науці і зводяться до такого:

— порядок розгляду і вирішення цивільних справ визначається нормами цивільного процесуального права;

— особи, які беруть участь у справі, мають право особисто або через своїх представників брати участь у її розгляді;

— для осіб, які беруть участь у справі, закон передбачає певні правові гарантії, які надають їм можливість впливати на хід процесу та вимагати винесення судового рішення;

— рішення по справі має ґрунтуватися на законі і фактах, установлених судом;

— позовне провадження має змагальний характер.

Список використаної літератури

1. Господарський процесуальний кодекс України : Станом на 15 червня 2006 року. — Харків : ІГВІНІ, 2006. — 70 с.
2. Балюк І. Господарське процесуальне право: Навчально-методичний посібник/ Ірина Балюк,; М-во освіти і науки України , КНЕУ. — К., 2002. — 247 с.
3. Булгакова І. Господарське законодавство України: Посібник/ Ірина Булгакова,; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 141 с.
4. Булгакова І. Господарське право України: Навч. посіб. / Академія адвокатури України. — К. : Прецедент, 2006. — 347с.
5. Вахонєва Т. Деякі питання дії та позовної давності в Україні //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 2. — C. 80-83
6. Гайворонський В. М., Жушман В. П., Білоусов Є. М., Бойчук Р. П., Глібко С. В. Господарське право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / В.М. Гайворонський (ред.), В.П. Жушман (ред.). — Х. : Право, 2005. — 384с.
7. Голяк Л. Господарське право: Навч.-метод. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2006. — 194с.
8. Грек Б. Господарський процес України (у схемах) [Текст] : навчальний посібник / Борис Грек, ; М-во освіти і науки України, Академія адвокатури України. — К. : Прецедент, 2006. — 181 с.
9. Гордієнко Г. Процесуальні аспекти застосування позовної давності судами загальної юрисдикції //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 12. — C. 50-52.
10. Господарське законодавство України: Збірник нормативних актів станом на 1 січня 2001 р./ Уклад. В.С.Щербина, О.В.Щербина. — К.: Атіка, 2001. — 463 с.
11. Господарське законодавство України: правове регулювання господарських відносин: Збірник нормативних актів: Станом на 1 січня 2002 р./ Укл. Микола Камлик,. — К.: Атіка, 2002. — 815 с.
12. Жук Л., Жук І., Неживець О., Бєлік Ю. Господарське право України: навч. посіб. / Олена Миколаївна Неживець (відп.ред.). — К. : Кондор, 2007. — 718c.
13. Кашубіна Н. Господарське право: Навч. посібник / Донбаський гірничо-металургійний ін-т. — Алчевськ : ДГМІ, 2002. — 293с.
14. Луняк М. Господарське право України: Навч.-метод. посібник / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя / Є.М. Страшко (відп.ред.). — Ніжин : Видавництво НДПУ ім. М.Гоголя, 2003. — 327с.
15. Мельник О. Господарське право: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 212с.