Вступ

Культура має власні рівні і закони розвитку та функціонування, які зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори в процесі практичної чи теоретичної діяльності, матеріального або духовного виробництва, люди засвоюють знання й досвід, набуті попередніми поколіннями, а потім передають його своїм нащадкам. Законом розвитку культури є її спадковість, а законом функціонування — засвоєння і збереження соціокультурного досвіду та передавання його наступним поколінням.

Градація рівнів культури також умовна, оскільки зумовлені внутрішні зв´язки між ними. Так, сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні будь-якої культури, підкреслюючи, що саме завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей — вихованням, навчанням, освітою, мовою, традиціями і звичаями, найкращі зразки яких наслідуються або копіюються. Такі способи називаються традиційними формами ретрансляції культури. У ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, а й подальший розвиток і вдосконалення культури, коли створюються нові цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. Особливо це помітно в перехідні періоди історії людства, коли новаторські методи створення нових соціокультурних цінностей супроводяться не тільки нехтуванням, а й запереченням культурних надбань минулих періодів.

1. Культурні форми та їх основні властивості

Поняття культурної фоіми використовується в культурологічній літературі неоднозначно. Його визначення кінцевого завершення не отримало і смисл його залежить від контексту, у якому воно застосовується. З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури — це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно — знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб і здійснюється «програмне забезпечення» життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й багато-числені. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити у ньому відносно автономні галузі:

— національні культури

— регіональні культури

— цивілізації.

Це найбільш великі типи культурних форм. В середині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого «рангу», які займають окремі підгалузі їх простору (іл.7). У складі національних культур, наприклад зберігається «підгалузь» етнічної культури. На сучасному етапі у кожній достатньо розвинутій культурі виділяється як її особлива форма масова і елітарна культура.

У різних народів, в різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, у яких люди віднаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них відносяться релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі із них мають замкнутий характер і не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші набувають інтернаціонального характеру і стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

У специфічних культурних формах вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання і навчання, звичаї і традиції, міфи і сказання, бібліотеки і музеї — це культурні форми, у яких здійснюються збереження і передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей призводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: «культура храму і монастиря», «культура замку і палацу», «культура села і хутора», «культура середньовічного міста». Дослідники сучасної культури кажуть про існування інших груп і прошарків населення: молодіжної субкультури, професійних субкультур (театрального світу, армійської, наукових робітників, медиків). Існує і навіть поширює свій вплив на інші верстви населення «злочинна» субкультура карно-злочинного світу.

Іде процес формування специфічної «субкультура мільонерів», характерні риси якої у перебільшеному вигляді знаходять відбиття у великій кількості анекдотів про «нових росіян», «нових українців».

Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, представляють собою узгоджені системні утворення — наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте, не всі форми культури можна розглядати як системи. Система (від грецького — ціле, складене із частин; поєднання) — це сукупність елементів, що знаходяться у співвідношеннях та зв’язках один з одним, яка утворює відповідну цілісність.

Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо не є системами. Так у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися; привітати знайомого підняттям руки; вимовити стандартні слова привітання («Здрастуйте!», «Як поживаєте?», «Привіт!», та інше); обмінятися рукопожиманням; поцілувати дамі руку; обнятися тощо. Але сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукопожимання — більш пізніший ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки — типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай «цілувати ручку» прийшов із лицарського куртуазного спілкування з дамами із вищого соціального стану в аристократичних кругах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що в числі прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти — скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться у деяких африканських народів.

Отже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що представляють собою логічно упорядковані конструкції, у яких окремі елементи, що входять у їх склад, логічно взаємопов’язані. Наприклад, евклідова геометрія будується, як відомо, шляхом формування усякого числа вихідних аксіом і понять і послідовного виведення із їх серії теорем. В християнській релігії біблейська історія, заповіді Мойсея, життя і діяння Ісуса утворюють єдиний культурний комплекс — зміст християнського вірування.

Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Вони можуть поєднуватися і взаємоперетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших.

2. Основні властивості культурних форм

Будь-яка культурна форма має свої культурні ознаки, які складають її специфіку і у тій чи іншій мірі виділяють її серед інших. Можна виділити основні властивості культурних форм.

— Просторова «ніша». Кожна культурна форма займає у просторі культури якусь «нішу», тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми, і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така «ніша» характеризується специфічними співвідношеннями» координат», що визначає її положення у відношенні до «смислових вісей» культурного простору. Інакше кажучи, у кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли — знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах. Прикладом культурної «ніші» була широко поширена така культурна форма проведення дозвілля як настільні ігри: карти, доміно, лото, шашки, шахи тощо. Всі вони відрізняються тим, що вимагають більшої чи меншої розумової активності. Щоб грати у них, потрібно мати деякий запас знань і вмінь.

— Семантичний і соціальний потенціал. Сукупність смислів просторової «ніші» будь-якої форми культури складає її культурний потенціал. Його можна розглядати в двох планах — інтенсивному та екстенсивному.

В інтенсивному плані мова йде про об’єм смислового змісту культурної форми, тобто про сукупність знань, цінностей, регулятивів, з якими пов’язана діяльність у ній. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів може складатися по різному. Наприклад, щоб оволодіти майстерністю гри у шахи, недостатньо оволодіти її регулятивами (правила ходів), потрібно знати шахову теорію (теорію дебютів, міттельшпіля, ендшпілля). Інакше справа складається в азартних карточних іграх, у яких ніякої особливої теорії немає і все залежить від везіння самого гравця. Звісно, що у шахах когнітивні смисли (знання) мають значно більше значення, аніж у картах.

У таких формах культури, як мистецтво чи мораль, регулятиви (правила поведінки і діяльності) зумовлені цінностями та ідеалами — художніми і моральними. А культура виробництва залежить, насамперед, від виконання відповідних технологічних вимог, тобто регулятивів.

Таким чином, в культурних формах одні типи смислів можуть бути провідними, визначаючими, інші — другорядними, залежними.

Співвідношення між вказаними трьома основними типами смислів визначає внутрішню структуру смислового змісту культурної форми. В залежності від того, який з них переважає в даній формі культури, вона стає ніби «поляризованою», зорієнтованою на ту чи іншу «вісь» культурного простору (когнітивну, ціннісну чи регулятивну).

2.1. Право як форма культури

Вихідною точкою формування права виступає людина певної культури, культура ж — це цілісне явище, що системно влаштоване, таке, що має внутрішню автономію і здатне до самодостатнього розвитку, культура має свої форми, які створюють їй можливість саморозвитку. Право в цей час займає своє місце і має схожі якості, право — фундаментально, воно бере участь в рішенні головних проблем громадського життя, воно визначає значною мірою основні лінії розвитку суспільства, воно створює захисні механізми культури.

Це і дає привід вважати його формою культури. Форма завжди припускає наявність корінного способу організації якої-небудь системи, вона відбиває здатність системи існувати автономно, відмежоване у просторі та часі. Форма виражає внутрішню структуру системи. Усе це застосовано до права. За своїми цільовими характеристиками право відповідає основним цілям культури. Більше того, саме появу права в культурі ініціював розвиток особистості, ініціювало інтерес цієї особи до самостійності, свободи, знання і оцінки. Саме права зуміло з одного боку відособити особа від суспільства, а з іншого боку створити ефективні форми взаємодії людини з суспільством. У культурі одне з центральних місць займає творчість людини, з одного боку культура завжди традиційна, але з іншою вона створює і внутрішні імпульси або сили, які зосереджені головним чином в творчій людині.

У цьому пункті право і культура сходяться, тобто право власними засобами забезпечує особовий розвиток суспільства. З появою права міняється характер стратегічних завдань, які вирішувалися за допомогою культури. Якщо в первісності за допомогою мононорм забезпечувався стабільний режим виживання і самозбереження, то з появою права суспільство набуває розвитку. Поява права пов’язана з формуванням людської різноманітності. У первісних культурах ця різноманітність виключалася або зводилася до мінімуму, право ж стимулює різноманітність і захищає сам процес розвитку людини по шляху свободи, право спочатку шанобливо до індивідуального вибору людей.

З появою права в цій різноманітності людей певної культури з’являється загальний масштаб, оцінний критерій, що дає можливість визнати ситуацію в якості нормальної. Усередині культури йде активний процес розвитку різних інтересів, цінностей, найбільш ефективним управління яких виступає право. Виникнення права пов’язане з розвитком як особових якостей людей, так і з опредмечиванием субстанциональных якостей людини.

Це опредмечивание приводить до виникнення в суспільстві складних систем обміну відносно ринкового характеру, які поза правом можуть носити стихійний і руйнівний характер. Цінності культури, що знаходяться в праві, надають таким процесам людський вигляд. З правом в культурі з’являється нова логіка розвитку суспільства, це уміння бачити в людині головні ресурси розвитку суспільства, і в цьому гуманістичний сенс самого права.

Таким чином, право проявляє себе як особлива функціональна навантажена система, що розвиває основні спрямування і цінності культури. Право виступає і силою, стимулюючою розвиток цих цінностей, виступає і мірою цього розвитку, співвідносивши таким чином ідеальні спрямування суспільства з його реальними можливостями.

2.2. Релігія як форма культури

Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості, як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме — як система поглядів на світ і місце людей у ньому, на принципи їхньої повсякденної поведінки. Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства.

Отже, істотна особливість релігії полягає в тому, що вона є фантастичною формою відображення дійсності. Однак з фантазією ми зустрічаємося також уї науці й мистецтві. Виникає питання: що ж таке фантазія, у чому полягає специфіка її прояву в науковому, художньому, релігійному відображенні світу?

Художня фантазія — це невід’ємна властивість людського творчого мислення. Як засіб творчості, вона водночас виступає необхідною передумовою і наслідком трудової діяльності. В образній формі вона дає можливість моделювати не тільки світ речей, а й відношення людини до плоду своєї уяви.

2.3. Мораль як форма культури

Мораль як форма соціальної культури виконує цінносно-орієнтаційні та регулятивні функції. Першою у цій низці функцій виступає мотиваційна функція.

Моральні принципи мотивують людське поводження, тобто виступають як причини і спонукання, що викликають в особистості бажання щось зробити (або, навпаки, не зробити). У результаті виховання і самовиховання в людей виробляються установки, що змушують них – інколи навіть як би проти волі – робити ті вчинки, які має людина робити відповідно до норм моралі, і не йти ні на які дії, які не повинна робити, оскільки вони суперечать цим нормам. Чесна людина просто не може, скажемо, украсти що-небудь: у неї не підніметься рука на це. Навіть під гіпнозом люди відмовляються робити дії, які вони вважають для себе морально неприпустимими. Таким чином, моральні принципи, на відміну від інших норм і правил мислення і поведінки, укореняються в психіці і входять у саму структуру особистості як її власні, внутрішні мотиваційні фактори.

2.4. Мистецтво в системі культури

Мистецтво — форма культури, пов’язана зі здатністю людини до естетичного засвоєння світу, до його відтворення в образах і символах, що спираються на творчу уяву. Слова «естетика», «естетичний» грецького походження. «Естетичний» значить «художній, що відноситься до почуття прекрасного, до краси». Естетичне ставлення до світу — передумова до художньої діяльності в будь-якій сфері мистецтва (у літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кіно тощо).

Мистецтво — дітище двох творців: епохи і художника. З одного боку, мистецтво завжди спирається на існуючі в культурі даного суспільства естетичні уявлення, канони й ідеали. А з іншого боку, ці уявлення й ідеали перетворюються творчими зусиллями конкретного художника (письменника тощо) у неповторний, унікальний твір мистецтва.

Культура є єдиною системою, що складається з багатьох складових (науки, техніки, мистецтва, релігії тощо), які істотно відрізняються одне від іншого, але повноцінно можуть розвиватися тільки у взаємодії.

Висновки

Культура — це особливе явище громадського життя (діяльність людей, результати цієї діяльності, мети, цінності), яке вирішує найважливішу задачу громадського життя, : створити умови нормального розвитку людини, забезпечити динаміку від індивіда до особи; зробити так, щоб особа була в центрі усіх громадських змін, критерієм цих змін і тією силою, енергія якої здатна з одного боку зберегти об’єм нажитих суспільством цінностей, а з іншою створити інноваційні механізми, здатні постійно збагачувати громадське життя зростанням цінностей.

Культура створює різні способи управління поведінкою людей, а право вирішує цю задачу професійно. Будь-яка культура стикається з рядом неминучих завдань — відношення суспільства до природи, створення форм колективності, розвиток окремої людини, а також розвиток ціннісного світу людей і особливого мислення; право усі ці завдання робить вирішуваними і доводить це рішення до професійної отточенності.

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов’язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб’єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

Список використаної літератури

1. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.
2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
4. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
5. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.
6. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
7. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
8. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
9. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.
10. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.
11. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2008. — 370с.