1. Система органів управління видавничою справою в Україні

Адміністративно-правове управління видавничою справою в України має специфічні особливості, які зумовлені самим видавництвом, як специфічним видом господарської діяльності. Наявність у видавничій справі різних видів власності на засоби виробництва обумовлює особливість, напрямки регулювання видавничих процесів. Ця специфіка полягає у подвійному характері такого регулювання – воно має як адміністративно-правові, так і господарсько-правові риси. Адміністративізм у цьому регулюванні знаходить свій прояв тоді, коли об’єктом адміністративно-розпорядчої діяльності виступає насамперед держава та її уповноважені органи. Така діяльність держави знаходить свій розвиток у декількох загальних напрямках. Це стосується створення системи органів державної виконавчої влади, що здійснюватиме регулювання у сфері видавничих відносин. Також адміністративно-розпорядча діяльність держави виражається в управлінні власністю, яка їй належить у галузі видавничої справи.

Так, Указом Президента України від 28 лютого 1995 року № 158/95 була затверджена Державна програма розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року (далі – Програма 1995 р.) [99]. Саме ця програма надала оцінку стану видавничої справи в Україні, визначивши її як триєдиний технологічний комплекс, до якого входять редакційно-видавничі структури, поліграфічна промисловість, мережа книгорозповсюдження, а також організації, що здійснюють підготовку кадрів, наукове та матеріально-технічне забезпечення видавничої сфери, зберігання, державну бібліографію і статистику творів друку. За Програмою 1995 р., в Україні до цього комплексу входить близько 750 книжкових видавництв і видавничих організацій різних форм власності, 17 газетно-журнальних комплексів, понад 3 тис. редакцій газет і журналів, 550 поліграфічних підприємств, більш як 900 підприємств і дільниць оперативної поліграфії, 40 обласних і міських підприємств книгорозповсюдження з мережею книжкових баз, бібліотечних колекторів і майже 1 тис. книгарень, велика кількість закладів книгорозповсюдження Укоопспілки, інші організації [99]. Програма 1995 р. передбачала вдосконалення системи управління видавничою справою так, щоб вона забезпечувала втілення в життя державної політики в галузі книговидання і преси, розроблення і приведення в дію механізму її реалізації, здійснення дійового контролю за дотриманням чинного законодавства, відповідальність за ситуацію в галузі, створювала сприятливі умови для розвитку всіх форм власності і господарювання.

Основними напрямами діяльності Книжкової Палати України є:

– державна статистика друку, підготовка статистичних матеріалів, що характеризують динаміку та тенденції у видавничій справі;

– державно-бібліографічна реєстрація та централізована каталогізація всіх без винятку видів видань, випущених в Україні;

– аналіз тенденцій розповсюдження видавничої продукції, вивчення книжкового ринку, його регіональних особливостей;

– комплектування й зберігання повного і недоторканного фонду Державного  архіву друку — головного сховища всіх видів видань, випущених в Україні;

– державна стандартизація видавничої та бібліотечної справи, розроблення і контроль за дотриманням стандартів суб’єктами видавничої справи, а також сертифікація баз даних;

– розробка та обґрунтування короткострокових і довгострокових прогнозів розвитку видавничої та бібліографічної справи в Україні;

– розробка та експлуатація бібліографічних баз даних і мереж бібліографічної інформації;

– організація книгообміну;

– впровадження Міжнародної системи стандартної нумерації книг (ISBN) і Міжнародної інформаційної системи серійних видань (ISSN), присвоєння міжнародних номерів виданням і їх реєстрація в національних і міжнародних бібліографічних базах даних; обмін інформацією на національному і міжнародному рівнях; надання послуг з питань використання ISBN та ISSN.

Закон України “Про освіту” від 23 травня  1991 року № 1060-ХІІ у ст.12 на Міністерство освіти і науки України у галузі управління видавничою справою покладає забезпечення випуску підручників, посібників та методичної літератури [106]. Відповідно до ст. 12 вказаного Закону Кабінет Міністрів України Постановою від 5 вересня 1996 року № 1074 затвердив “Положення про державний вищий навчальний  заклад”, в якому у п.12 ст.19 зазначено, що вищий навчальний  заклад має право провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому законом порядку [107].

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 451 було затверджене Типове положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації [113]. До цього вказані правовідносини врегульовувала інша постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1996 р. № 184 “Про затвердження Типового положення про комітет у справах преси та інформації обласної, Київської міської державної адміністрації” [114]. Наявність таких типових положень свідчить про особливості управління в галузі місцевої державної влади, що звужують обсяги ініціатив місцевих державних адміністрацій у власній статутній правотворчості. Наприклад, в Російській Федерації зараз відсутні аналоги загальнодержавних типових актів у тих сферах суспільного життя, що зазвичай делегувалися місцевій владі та самоврядуванню (культури, освіти  тощо).

Положення про відповідні управління обласних державних адміністрацій не відрізняються одне від одного навіть в аспектах, в яких мають ураховуватися регіональні та місцеві особливості (кількість видавництв та інформаційних агенцій на території конкретного регіону, відсоток урбанізованості та вищої освіти населення, компактне мешкання в регіоні етнічних меншин тощо). Але те, що в рамках місцевих державних адміністрацій структурний підрозділ, що займається проблемами преси та інформації, за постановою від 6 травня 2001 р., підвищив свій статус до управління свідчить, на нашу думку, про підвищення уваги держави до проблем видавничої справи, зокрема до преси в регіонах. Зауважимо, що дія Типового положення не розповсюджується на виконавчі структури влади Автономної Республіки Крим, де питаннями преси та інформації займається орган Ради Міністрів АРК, що за статусом є республіканським комітетом РМ АРК.

За п. 2 Типового положення Управління у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, розпорядженнями голови обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, наказами Держкомінформу, актами відповідного органу місцевого самоврядування, прийнятими в межах його компетенції, а також положенням про управління. Пункт 3 типового положення основними завданнями управління називає:

• забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах на території області, міст Києва та Севастополя;
• координацію діяльності державних засобів масової інформації, видавництв, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження з питань поширення ними офіційної інформації про політичні, соціально-економічні, інші суспільні процеси і події в Україні та світі;

17) здійснювати у межах своєї компетенції контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері діяльності друкованих засобів масової інформації, поліграфії, видавничої справи, книгорозповсюдження, інформаційної безпеки;

18) брати участь у формуванні, реалізації програм науково-технічної, інвестиційної політики з питань розвитку і зміцнення засобів масової інформації, видавничої справи, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження;

19) реалізувати окремі повноваження, надані облдержадміністрацією, в управлінні об’єктами поліграфії та книговидання, які є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст області;

20) координувати заходи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, спрямовані на створення та розвиток матеріально-технічної бази державних і комунальних засобів масової інформації, видавничо-поліграфічних організацій, вдосконалювати інформаційну інфраструктуру з місцевою сферою розповсюдження;

21) здійснювати відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної і комунальної власності, що належать до сфери його управління;

22) використовувати права та дотримування виконання обов’язків учасника зовнішньоекономічної діяльності;

23) координувати в області питання міжнародного співробітництва діяльностю друкованих засобів масової інформації, міжнародних  видавничих зв’язків, організацією та проведенням міжнародних книжкових ярмарків, виставок інформаційних технологій та інформаційної продукції;

24) вносити до Держкомінформу України пропозиції, надавати рекомендації щодо участі області у формуванні та реалізації державного замовлення, національних і цільових тематичних програм випуску літератури;

25) брати участь у формуванні державних замовлень на проведенні науково-виробничих досліджень, розробленні нового технологічного устаткування для потреб відповідних засобів масової інформації, поліграфічних підприємств, видавництв;

26) визначити в установленому порядку потреби у фахівцях відповідної кваліфікації, організувати професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників державних і комунальних засобів масової інформації з місцевою сферою розповсюдження, видавничих організацій, підприємств поліграфії;

27) організувати та забезпечити виконання підприємствами та організаціями, що відносяться до сфери його управління, державних замовлень на випуск інформаційної продукції, друкованих видань для державних потреб;

28) контролювати за дотриманням підприємствами, установами і організаціями, що належать до сфері його управління, чинного законодавства щодо заробітної плати, соціального захисту працівників преси і видавничої справи, інформаційної сфери;

29) формувати економічні показники, складати відповідні баланси, розробляти пропозиції щодо пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку в галузі видавничої справи, інформаційної сфери області;

30) сприяти розвитку конкуренції у друкованих засобах масової інформації з місцевою сферою розповсюдження видавничій справі, книгорозповсюдженню, запровадженню у  видавничу  практику, інформаційної сфери прогресивних форм ринкових відносин;

31) підготовляти та надавати обласній державній адміністрації та Держкомінформу України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації суб’єктів видавничої справи, інформаційної сфери державної та комунальної власності;

Статут досить стисло окреслює схему управління редакцією. За статутом, головний редактор призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України; у разі відсутності головного редактора його обов’язки виконує перший заступник або один із заступників. Перший заступник, заступники головного редактора, відповідальний секретар, головний бухгалтер призначаються на посаду та звільняються з посади головним редактором. У редакції як дорадчий орган управління її діяльністю згідно з п. 29 статуту утворюється редакційна колегія, яка допомагає головному редакторові здійснювати поточне керівництво редакцією, вести перспективне планування, визначати позиції газети з питань діяльності редакції та розвитку її колективу. До складу редакційної колегії, крім головного редактора, входять його заступники, відповідальний секретар, головний бухгалтер, голова профкому, редактори відділів та керівник комп’ютерного центру редакції. Рішення редакційної колегії набирає чинності після його затвердження головним редактором.

Як вказує О.А. Сухорукова, реформування відносин власності й оргструктур в інформаційній сфері має забезпечити появу зацікавлених власників, раціональне розміщення підприємств, поліпшення менеджменту [112]. Досвід свідчить, що зменшення виробництва у видавничо-поліграфічному комплексі України є зокрема наслідком недоліків в його управлінні. В Україні спостерігається створення малих видавничих  підприємств і деконцентрація великих об’єднань, проте конкурентне середовище створюється повільно, слабко розвинутою є інфраструктура та технічна база  видавничої   справи.

У розвинутих країнах структура видавничо-поліграфічної галузі є досить складною, організаційні форми набувають різного вигляду. Основними серед них є:

— незалежні видавництва (для зменшення витрат декілька з них іноді створюють загальні служби — комерційну, виробничу, книгорозповсюджувальну);

— видавництва, які «де-юре» є самостійними, але фактично залежать від великого видавництва або фірми, для якої  видавнича  діяльність не є основною;

— об’єднання, що включають 5-10 фірм, мережу книгорозповсюдження, поліграфічну базу, потужності з випуску продукції на нетрадиційних носіях;

— видавничі  концерни, в які входить велика кількість підприємств, в тому числі зарубіжних (концерни мають видавництва, поліграфічні потужності, мережі розповсюдження, телеканали, інформаційні мережі. і переслідують мету збільшення прибутку через здійснення великих медіа-проектів).

В Україні ці процеси практично не розвиваються, однією з причин цього є недосконалість законодавчої бази. Як зазначено вище, держава, замість сприяння створенню приватних корпорацій у сфері видавничої справи намагається залишити основні об’єкти поліграфії у державній власності та здійснювати управління ними адміністративним шляхом. Вважаємо такий шлях нераціональним. На нашу думку, об’єктами раціональної управлінської активності держави у видавничій справі можуть бути виключно державні органи з питань видавничої справи та окремі підприємства, видавнича діяльність яких спрямована насамперед на забезпечення деяких державних потреб. У сфері керівництва іншими підприємствами поліграфії держава має здійснювати регулювання насамперед опосередкованими методами. Серед позитивних рис адміністративного регулювання видавничою справою в Україні слід виділити наявність певної децентралізації та надання місцевим органам державної влади істотних повноважень у цій сфері; наявність окремих підходів до державних підприємств видавничого комплексу, що мають істотні особливості у завданнях та характері діяльності; наявність програмних актів щодо регулювання видавничою справою.

2. Правові засади діяльності органів управління видавничою справою в Україні 

Сучасне правове регулювання видавничої справи в Україні знаходиться на досить високому ступені розвитку. Існує певна кількість законів та багато підзаконних актів, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Вважаємо за доцільне розподілити увесь комплекс норм права, що застосовуються у цій сфері, на загальні та спеціальні. Загальні норми містяться у міжнародних угодах України, Конституції, актах конституційного правотворення, законах та окремих загальнодержавних підзаконних актах. Такі норми покликані створити належне правове забезпечення декількох видів суспільних відносин, зокрема в управлінні видавничою справою. Спеціальні норми, у свою чергу, зорієнтовані на врегулювання суспільних відносин, насамперед у видавничій справі. Вони містяться в декількох законах України та багатьох підзаконних актах. Інші норми, що містяться в окремих правових актах, регулюють суспільні відносини в сфері видавничої справи опосередковано. Розглянемо увесь комплекс цих актів, починаючи з загальних.

Фактично держава одноосібно встановлює межу між використанням та зловживанням таким правом, іноді в досить суперечливій формі. Таке встановлення покликано з тлумаченням наведених вище термінів “недобросовісна реклама”, “порнографічний характер” тощо.

За ст. 20 [38], права та обов’язки видавця визначаються законодавством України з питань інтелектуальної власності у відносинах з автором (співавторами) твору в галузі науки, літератури й мистецтва, з його спадкоємцями чи з особою, якій автори чи їх спадкоємці передали авторські майнові права, чи з особами, яким належать права на інші об’єкти права інтелектуальної власності. Зазначимо, що законодавство України у цій галузі формують Закони “Про авторське право та суміжні права” від 23 грудня 1993 р. № 3792-ХІІ [124], “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХІ [125], Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури та мистецтва та розміри зборів за державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 [126]. Також у цій сфері діють Лист Національного банку України щодо виплат за використання авторських та суміжних прав від 4 березня 1998 р. № 13-135/413-1626 [127], роз’яснення Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 грудня 1998 р. № 18-6443 про виплати авторської винагороди [128] та інші акти.

За ст. 21 закону “Про видавничу справу” [38], виготовлювачем видавничої продукції може бути поліграфічне підприємство, інша юридична особа будь-якої форми власності, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, або юридичні особи іншої держави, які мають у своєму розпорядженні засоби поліграфічного виробництва чи копіювально-розмножувальну техніку.

За ст. 22. закону “Про видавничу справу”, об’єктом видавничої справи є видавнича продукція, що розрізняється відповідно до державних стандартів:

• за цільовим призначенням видань – на офіційні, наукові, науково-популярні, науково-виробничі, науково-методичні, виробничо-практичні, нормативні з виробничо-практичних питань, виробничо-практичні для аматорів, навчальні, навчально-методичні, громадсько-політичні, довідкові, рекламні, літературно-художні видання, видання для організації дозвілля та відпочинку;
• за аналітико-синтетичною переробкою інформації – на інформаційні, бібліографічні, реферативні, оглядові видання, дайджести;
• за інформаційними знаками – на текстові, нотні, картографічні, образотворчі видання;
• за матеріальною конструкцією видань – на книжкові, аркушеві видання, буклети, плакати, поштові картки, комплектні видання, карткові видання, книжки-іграшки;
• за обсягом видань – на книги, брошури, листівки;
• за складом основного тексту – на моновидання, збірники;
• за періодичністю видань – на неперіодичні, серіальні, періодичні видання, видання, що продовжуються;
• за структурою видань – на серії видань, однотомні, багатотомні видання, зібрання творів, вибрані твори.

Об’єктом видавничої справи можуть бути інші види видавничої продукції, визначені стандартами.

У ст 23. Закону “Про видавничу справу” [38] визначаються вихідні відомості про видання як сукупність даних, що характеризують видання й призначені для його оформлення, інформування споживача, бібліографічного опрацювання й статистичного обліку. Елементами вихідних відомостей, що повинен містити кожний примірник видання, за цим Законом є дані про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва (основна, паралельна, ключова, альтернативна) видання; надзаголовкові дані; підзаголовкові дані; вихідні дані; випускні дані (номер і дата видачі документа про внесення видавця до Державного реєстру, обсяг видання, тираж тощо); класифікаційні індекси; міжнародні стандартні номери; знак охорони авторського права. Перелік, зміст і порядок оформлення вихідних відомостей для кожного виду видань визначаються стандартами, вихідні відомості оформляє видавець.

Цей Закон у ст. 3 [134] надав пільги юридичним видавничим особам періодичних видань друкованих засобів масової інформації, що мають реєстраційні свідоцтва, видані уповноваженими органами України, книг, брошур, альбомів, нотних видань, буклетів, плакатів, картографічної продукції в сфері патентування; також цим законом встановлювались тимчасові податкові (до 1 січня 2003 р.) пільги для різних процесів видавничої справи.

Серед правових актів, що опосередковано регулюють відносини у видавничій справі, особливу увагу слід приділяти законам, що регулюють відносини в сферах діяльності засобів масової інформації, авторських прав та реклами.

Так, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» від 16 листопада 1992 року в Україні [135] створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, актів чинного законодавства й визнаних Україною міжнародно-правових документів. Цей акт складається з 5 розділів та 43 статей. У ст. 1 цього Закону [135] під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні й такі, що продовжуються, видання; що виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію; додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними й такими, що продовжуються, друкованими виданнями й підлягають реєстрації на загальних підставах.

Друкований засіб масової інформації, у зазначеній статті [135], вважається виданим, якщо він підписаний до виходу у світ й видрукований будь-яким тиражем; сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації не обмежується.

До суб’єктів діяльності друкованих засобів масової інформації за ст. 7 Закону [135] належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач. Засновник (співзасновники) може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача. Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем.

За ст. 22. Закону [135], статут редакції друкованого засобу масової інформації визначає виробничі, майнові, фінансові та інші умови її діяльності, він затверджується засновником (співзасновниками) відповідно до чинного законодавства України та може передбачати будь-які види господарської діяльності, що не заборонені законом і відповідають цілям її діяльності. У статуті редакції визначаються: засновник (співзасновники) та назва друкованого засобу масової інформації, місцезнаходження його редакції, предмет і цілі діяльності, її органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження журналістського й трудового колективів та їх виборних органів, порядок утворення майна редакції, положення щодо вирішення питань виробничого, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності видання та його редакції, умови її реорганізації, припинення діяльності, інші положення.

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання й книгорозповсюдження” від 9 листопада 2000 року № 1217/2000 [150] багато в чому повторює невиконані положення Указу від 23 липня 1998 року № 816/98, але в ньому також робиться акцент на збільшення обсягів друку на українській мові, на створення при Книжковій палаті України науково-інформаційного центру з видавничої справи; на впровадження сучасних комп’ютерних технологій, на підготовку видання книг на паперових та електронних носіях інформації; на розробку та затвердження регіональних програм щодо поліпшення стану забезпечення населення українською книгою; на розширення мережі книгорозповсюдження; вживання заходів щодо збереження приміщень  видавництвами та видавничими організаціями, поліграфічними і книготоргівельними підприємствами, бібліотечними колекторами, що є у комунальній власності та орендуються зазначеними суб’єктами.

Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні” від 9 грудня 2000 року № 1323/2000 [151] передбачалося, зокрема розробити та затвердити терміном у два місяці  Програму збільшення виробництва в Україні паперу, виходячи з необхідності досягнення обсягів його виробництва в максимально стислі строки для того, щоб задовольнили потреби вітчизняних друкованих засобів масової інформації, а також диверсифікації виробництва та здешевлення целюлозно-паперової продукції, залучити інвестиції для будівництва нових та реконструкції існуючих виробничих потужностей, зменшити залежність вітчизняних засобів масової інформації від імпорту целюлозно-паперової продукції; підготувати та внести в установленому порядку в місячний термін законопроекти про спрощення процедури митного оформлення целюлозно-паперової продукції та поліграфічного обладнання та звільнити від сплати ввізного мита при ввезенні на територію України газетного паперу на період до повного досягнення обсягів його виробництва в Україні, яке задовольняло б потреби вітчизняних друкованих засобів масової інформації.

За цим Указом [151]  Державному комітету інформаційної політики, телебачення й радіомовлення України за участю Національної спілки журналістів України потрібно підготувати та подати на затвердження Кабінету Міністрів України державну програму економічної підтримки районних, міських та міськрайонних газет, передбачивши в ній зміцнення виробничої, матеріально-технічної бази цих суб’єктів інформаційної діяльності, збільшення періодичності випуску, обсягів друкування.

Розпорядженням Президента України від 13 липня 2001 року № 188/2001-рп “Про серію подарункових видань «Книга від Президента України” [152] було затверджене Положення  про серію подарункових видань «Книга від Президента України”. Першу книгу цієї серії передбачалось видати до 10-ї річниці незалежності України. За Положенням, “Книга від Президента України” є серією подарункових раритетних видань, де видаються кращі твори, що є надбанням національної культури, літератури, мистецтва, які увійшли до світової духовної спадщини; перелік книг серії визначається її редакційною колегією, яку за посадою очолює Глава Адміністрації Президента України (пп. 1-3 Положення). Книги серії вручаються Президентом України або за дорученням від його імені представниками органів державної влади вітчизняним та іноземним державним та громадським діячам, іншим особам, а також установам та організаціям як пам’ятний раритетний подарунок на згадку про Україну, урочисту подію, ювілей тощо (пп. 4, 5 Положення). Тираж кожної книги становить 1000 примірників, але за рішенням редакційної колегії може бути збільшений в разі потреби, книги серії є номерними.

• Указом Президента України від 27 серпня 2003 року № 920/2003 “Про Положення про Державний комітет телебачення й радіомовлення України” [104] затверджене Положення, що надає Державному комітету телебачення й радіомовлення (Держкомтелерадіо) широку компетенцію в галузі видавничої справи. Так, правовий статус та завдання Держкомтелерадіо України більш докладно були розглянуті у підрозділі 2.1.

Розпорядженням Президента України “Про заходи щодо вдосконалення діяльності Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського”, ухваленим від 2 грудня 2003 року № 396/2003-рп [153], вирішувалися питання щодо забезпечення передачі Національній бібліотеці двох обов’язкових безкоштовних примірників документів, що можна вважати заходом про виконання Закону “Про обов’язковий примірник документів”[133].

Зазначимо, що окремі відомчі акти також регулюють досить широке коло суспільних відносин у сфері видавничої справи. Так, Наказом Міністерства освіти України від 27 лютого 1998 р. № 75, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 12 травня 1998 р. за № 306/2746, затверджено Інструкцію про порядок організації розробки, виробництва та доставки друкованих навчально-наочних посібників до закладів освіти [159], що встановлює єдиний порядок організації робіт щодо життєвого циклу створення нового друкованого навчально-наочного посібника для навчальних закладів освіти України всіх типів і форм власності. Такі посібники Інструкція розподіляє на посібники поліграфічні (таблиці, плакати, комплекти плакатів або таблиць, транспаранти, робочі зошити, портрети, роздатковий матеріал тощо) та посібники картографічні (стінні карти, контурні карти, атласи тощо) (пп. 1.1, 1.2). Основним замовником посібника, за Інструкцією, є Міністерство освіти України в особі НМЦ засобів навчання, замовниками можуть бути органи управління освіти Автономної Республіки Крим, обласні та міські управління освіти державної адміністрації, а також заклади освіти усіх типів і форм власності (п. 1.6); розробниками авторських оригіналів посібників можуть бути: інститути та центри Міносвіти України; інститути АПН України; вищі та професійно-технічні заклади освіти; інші юридичні й фізичні особи, які мають відповідний досвід створення посібників (п. 1.7. Інструкції).

Правила розповсюдження періодичних друкованих видань, затверджені сумісним Наказом Державного комітету зв’язку України, Міністерством інформації України, Міністерством транспорту України № 169/81/492 від 10 грудня 1998 р. зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 грудня 1998 р. за № 820/3260 [160], детально регламентують питання розповсюдження цих видань в Україні. Ці правила були розроблені відповідно до Законів України «Про захист прав споживачів», «Про інформацію», «Про  друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про видавничу справу», «Про залізничний транспорт» та Повітряного кодексу України,  Цивільного кодексу  України, що визначають права та обов’язки редакцій, видавців, розповсюджувачів та регулюють відносини між ними. Ці правила визначають термінологію, що вживається у сфері розповсюдження періодичних видань.

Наказ вищої атестаційної комісії України Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора й кандидата наук та про їх апробацію від 04 квітня 2000 р. № 178, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 18 липня 2000 р. за № 431/4652 [161] регламентує особливості фахових видань, у яких можуть друкуватися результати дисертаційних досліджень.

Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні було затверджене Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення № 193 від 9 вересня 2001 р., зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 жовтня 2001 р. за № 915/6106 [162], на виконання норм Закону  України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та  постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1287 «Про державну реєстрацію друкованих  засобів  масової  інформації, інформаційних агентств та розміри  реєстраційних  зборів». Раніше ці питання регулювалися Наказом Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження № 13 від 16 серпня 1993 р. Про затвердження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні [163] та Наказом Державного комітету УРСР по пресі від 11 вересня 1990 року № 150 «Про реєстрацію періодичних друкованих видань» [164], Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 року № 614 «Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації» [165].

Зазначимо, що такі думки є глибоко помилковими, хоча й мають певне підґрунтя. Неможливо в умовах сучасної, ринкової економіки вважати, що зміна підзаконних актів, нормативів та стандартів у видавничій галузі докорінно сприятиме її розвитку. Незважаючи на те, що більшість найкрупніших об’єктів видавничої справи залишається у державній власності, правове регламентування видавничої діяльності в багатьох аспектах вже вийшло зі сфери адміністративно-правових відносин. Не відомчі акти, а норми цивільного та господарчого законодавства мають урегульовувати певні сфери видавничої діяльності, зокрема договірну. Видавнича справа не є натуральною монополією держави, так як залізничний транспорт або поштовий зв’язок, вона містить багато суб’єктів різних форм власності, що виробничо та матеріально не залежать від держави та її органів. Як указує з цього приводу О.А. Сухорукова, в Україні спостерігається створення малих видавничих  підприємств і деконцентрація великих об’єднань, проте конкурентне середовище створюється повільно, слабо розвинутою є інфраструктура та технічна база видавничої справи. О.А. Сухорукова також наполягає на удосконаленні національного законодавства для підтримки вітчизняного книговидання, у якому має бути передбачений більш широкий спектр пільг для видавничих, поліграфічних, книгорозповсюджувальних організацій. На думку цього автора, правовими документами мають бути більш чітко окреслені умови приватизації й створення видавництв та інших організацій видавничої галузі, важливим є також усунення протиріч у законодавстві, що необхідно для підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняного видавничого комплексу, створення децентралізованих джерел інвестування цієї сфери, забезпечення інформаційної безпеки України [112].

Вважаємо, що удосконалення видавничої діяльності в Україні має відбуватися не шляхом чергових змін підзаконних актів у цій сфері, а через норми законів – насамперед у податковій та митній сферах. Також можливі врахування специфіки видавничої справи в цивільному та господарчому законодавстві. Характерно, що саме так діє вітчизняний законодавець в останні роки. Закони, що цілком присвячені видавничій справі, Україна має у достатньому обсязі. На нашу думку, серед недоліків правової системи, що переважають в їх реалізації, можна вважати незахищеність усталеного законодавства від тимчасових (насамперед бюджетних) законів, неузгодженість дій законотворчого органу, голови держави та виконавчої влади в розробці та ухваленні правових актів, що стосуються видавничої справи в Україні.

3. Особливості управління видавничою справою у вищих навчальних закладах системи МВС України

 Система відомчого друку в системі вищих навчальних закладів МВС є яскравим прикладом системи суб’єктів видавничої справи, які знаходяться в державній власності, відомчої підпорядкованості та здійснюють свої функції в умовах детальної адміністративно-правової регламентації власної діяльності.

Зауважимо, що особливістю джерел правової регламентації цих підрозділів є відсутність єдиного нормативного акту МВС, який би врегульовував відомчу видавничу справу [171с, с. 159]. Навчальні заклади МВС України здійснюють редакційно-видавничу діяльність на підставі законів та інших нормативних актів України.

Так, Закон України “Про освіту” від 23 травня  1991 року № 1060-ХІІ у ст.12 на Міністерство освіти і науки України у галузі управління видавничою справою покладає забезпечення випуску підручників, посібників та методичної літератури [106]. Відповідно до ст. 12 вказаного Закону Кабінет Міністрів України Постановою від 5 вересня 1996 року № 1074 затвердив “Положення про державний вищий навчальний  заклад”, в якому у п.12 ст.19 зазначено, що вищий навчальний  заклад має право провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому законом порядку [107].

Багато місця в діяльності ВНДР та РВД КЮІ НУВС займає планування. Так, планом заходів на 2004-2005 роки КЮІ НУВС на виконання вимог наказу МОН України від 23 січня 2004 р. № 49 щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України [178] ВНДР та РВД передбачена низка заходів щодо приведення видавничої справи в КЮІ НУВС до європейських стандартів. Відповідно до штатного розкладу ВНДР та РВД повинен складатися з п’яти посад, з яких: три — атестовані, дві — вільнонаймані. Тимчасово діяльністю відділу керує перший проректор КЮІ НУВС [177].

Зауважимо, що специфіка регламентації діяльності видавничих підрозділів системи МВС, що полягає у статутному нормативному забезпеченні конкретного навчального закладу, відбиває реальну ситуацію в цій сфері, зокрема різні завдання та напрямки діяльності, поставлені перед кожним навчальним закладом МВС, обсяг наукового та методичного потенціалу кожного закладу тощо. Більш докладно конкретні завдання редакційної діяльності видавничого підрозділу вищого навчального закладу МВС розглянемо на прикладі Донецького юридичного інституту МВС при Донецькому національному університеті (далі – ДЮІ МВС ). За Положенням про порядок підготовки до друку навчальних та наукових видань ДЮІ МВС від 12 березня 2003 року № 109, здійснення редакційно-видавничої діяльності покладається на науково-дослідний та редакційно-видавничий відділ, що забезпечує планування, своєчасне виконання усіх редакційно-видавничих процесів [179].

Пункт 3 Положення встановлює відповідальність керівництва інституту як навчального закладу, що видає наукову, навчальну, довідникову літературу, за науковий зміст, практичну цінність, художнє оформлення та поліграфічне виконання видань, що випускаються, економне використання паперу та коштів, дотримання стандартів на книжкову продукцію і реалізацію виданої літератури [179]. За Положенням основними завданнями редакційно-видавничої діяльності інституту є:

— підготовка до видання навчальної та наукової літератури з метою впровадження в навчальний процес;

— підготовка до публікації матеріалів наукових досліджень працівників інституту, інших навчальних закладів та працівників ОВС (п. 4).

При цьому предметом редакційно-видавничої діяльності інституту є підручники, навчальні посібники, тематичні збірники наукових праць, вісники, матеріали наукових, науково-практичних і методичних конференцій, семінарів і нарад, тези доповідей монографії; при цьому література, що видається інститутом, не повинна дублювати підручники, навчальні посібники та інші видання, випущені іншими навчальними закладами (пп. 5, 6).

Усі призначені до видання роботи (тобто включені до видавничого плану) проходять редагування у навчально-дослідницькому  та редакційно-видавничому відділі ДЮІ.

За пп. 10, 11 Положення, робота з підготовки та видання наукової та навчальної літератури здійснюється на основі плану редакційно-видавничої роботи. Проект плану редакційно-видавничої роботи складається протягом жовтня року, що передує плановому, на підставі заявок кафедр, окремих авторів, з використанням даних, які містяться в поточному плані НДР інституту. При цьому беруться до уваги рекомендації та заявки МВС України і практичних органів.

Заявки кафедр вивчаються у НД та РВ відділі, вносяться до проекту плану, який розглядається на засіданні вченої ради інституту у листопаді і після ухвалення передається для подальшого затвердження ректором. Затверджений і схвалений проект плану в січні поточного року подається до МВС України та Навчально-методичного Центру вищих навчальних закладів МВС з метою надання плановим виданням грифа «Допущено МВС України» як підручник (навчальний посібник) для навчальних закладів МВС України (п. 15 Положення).

Для одержання грифа «Допущено МВС України» як підручник (навчальний посібник) для навчальних закладів МВС України (відповідно до наказу МВС від 16 березня 2001 р. № 204) до Навчально-методичного Центру вищих навчальних закладів МВС України подають такі матеріали:

— лист із стислою інформацією про навчальне видання, його вихідні дані (автор, колектив авторів, назва рукопису із зазначенням, яке це видання, обсяг ( у друкованих аркушах), планований тираж, вид видання, якій навчальній програмі (предмету) відповідає рукопис, цільове призначення видання;

— один примірник авторською рукопису. На друге та подальші видання може бути подано авторський рукопис першого видання з виправленнями та доповненнями;

Цікавим прикладом адміністративно-відомчої регламентації питань видавничої діяльності стосовно конкретного періодичного видання у навчальному закладі МВС є регламентація статусу збірника наукових праць “Проблеми держави та права в дослідженнях молодих учених” ДЮІ МВС. За Положенням від 15 листопада 2000 р. № 684 [181], це видання є науковим періодичним виданням, основна мета якого є полягає в розповсюдженні наукових здобутків молодих науковців, інтеграції наукових досліджень і практичних досягнень правоохоронних органів, висвітлення наукових робіт за участю студентів, курсантів та слухачів.  Персональний склад редакційної колегії збірника затверджується ректором вищого навчального закладу. Її засідання проводяться при необхідності, але не менше 2 разів на рік, рішення набувають чинності при наявності не менше половини складу, результати засідання оформляються протоколом [181].

Аналіз звітів навчальних закладів МВС України надає можливість зробити висновки про те, що редакційно-видавничі підрозділи (видавництва) навчальних закладів МВС України не додержуються вимог Державного стандарту України ДСТУ 3017-95 “Видання. Основні види” (терміни та визначення) щодо видання навчальної літератури в частині застосування термінів та визначення основних видів видань. Так, у зведеному звіті видавництва навчальної літератури навчальними закладами МВС України за 2000 рік присутні такі види видань, що не регламентовані вищезазначеним стандартом. Зокрема у звітах фігурують позанормативні назви видань:  навчально-методичні рекомендації, методичний комплекс, дидактичні матеріали, методичні розробки, збірник тестів і задач, методичний посібник, навчально-методичні матеріали, нормативні матеріали, методичні засади, альбом схем та ін. Крім того, у списку видань, що представлені у звіті за 2000 рік визначено 25 позицій щодо видання навчально-методичних посібників для курсантів та слухачів. Згідно з ДСТУ 3017-95 “навчально-методичний посібник – це навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) або з методики виховання”, і, зрозуміло, що таке видання за змістом і метою розраховане на викладачів. Постає питання щодо якості роботи редакцій (видавництв) навчальних закладів МВС України, ставить під сумнів відповідність навчального видання цілям навчання, програмам  дисциплін – це з одного боку. А з іншого – чи розуміють автори-викладачі взагалі поняття методики. У зв’язку з цим доцільно не формально підійти до змісту таких видань [182].

Узагальнюючи основні недоліки видавничої справи відповідно до аналітичних та пояснювальних записок МВС 2000-2004 рр., зауважимо, що порядок підготовки, експертизи, апробації підручників, навчальних та навчально-методичних посібників за розпорядженням ГУРОС МВС України, також не виконуються [183]. Видавництва навчальних закладів застосовують практику видання навчальної літератури без апробації та одержання відповідного грифу, унаслідок чого виникає питання щодо якісного змісту навчальної літератури та відповідності навчальним дисциплінам, а це не може не впливати на якість підготовки фахівців у навчальних закладах МВС України [183]. З інформації, отриманої  від навчальних закладів видно, що лише у 2001 р. видано лише 5 видань, які рекомендовані Міністерством освіти та МВС України  для використання в навчальному процесі [182].

4. Шляхи підвищення ефективності управління видавничою справою 

Конституція України в ст. 1 проголосила: ,,Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” [1]. Політичні, економічні та культурні зміни, що відбулися у нашій державі, спричинили докорінні зміни всіх сторін життя сучасного суспільства, не обійшли стороною й видавничу справу. Уся економіка країни в цілому і видавнича справа зокрема здійснюють перехід до ринкових відносин. Процес їх становлення є надзвичайно складним і вимагає великих зусиль, часу та матеріальних затрат. Зміна умов та більш складні завдання видавничої справи ставлять нові і здебільшого складніші вимоги до якості управління, що у свою чергу обумовлює необхідність подальшого розвитку теоретичних основ удосконалення методів, форм та організації цілеспрямованого впливу суспільства на складний комплекс виробництва друкованої продукції. Складність та протиріччя цих проблем, окрім того, обумовлені тим, що у видавничій справі управлінські фактори тісно переплітаються з економічними. Отже, у даному підрозділі розглянемо шляхи підвищення ефективності управління видавничою справою в Україні.

Для цього розглянемо окремо найбільш актуальні аспекти управління видавничою справою недержавних установ. Традиційно великою цінністю вважається особлива роль недержавних видавництв у розбудові незалежності та громадянського суспільства. Як влучно зауважує Д.Дж. Патрік, демократія досягає розквіту в тих країнах, де закон ефективно захищає право громадян вступати в асоціації в ім’я загальних громадянських цілей і формувати групи, що відбивають їхні загальні думки, цінності й інтереси, прикладом подібних груп є недержавні видавництва [189].

При цьому ситуація в недержавній частині видавничої діяльності в Україні є дуже складною. Не в кращому стані перебувають ті недержавні видавництва, що випускають лише україномовні книги, яких фактично дуже мало. До них зокрема належать видавничі структури, утворені Центральним правлінням Товариства ”Просвіта” і його обласними об’єднаннями, це насамперед Видавничий центр «Просвіта» (Київ), Видавнича спілка «Просвіта» (Львів), Видавнича фірма «Відродження» (Дрогобич) [190] тощо.

Президент Української асоціації видавництв та книгорозповсюджувачів, генеральний директор видавництва гуманітарної літератури ”Абрис” О. Афонін однією з головних причин, що призвели до  згортання видавничої справи в Україні в 90-ті роки ХХ ст., вважає відсутність виваженої економічно обґрунтованої концепції розвитку книговидання в Україні, яка б не декларувала, а враховувала економічні та ідеологічні реалії сьогодення ринкових відносин усіх форм власності, проголошених Конституцією [191].

Для вирішення питання різноманіття форм власності на підприємства, що займаються видавництвом, О. Афонін запропонував унести до ст. 6 Закону ”Про видавничу справу” зміни, які б дали можливість провести приватизацію державних видавництв з безкоштовною передачею трудовим колективам 51% власності та з викупом решти протягом 5 наступних років; вилучити з указаного Закону ст.ст. 18, 25 про необґрунтоване обмеження 30-ма відсотками зарубіжної інвестиції у статутний фонд видавництв та книготоргівельних підприємств [192].

Окремо розкриємо діяльність найвпливовішої недержавної структури, що корегує діяльність суб’єктів видавничої справи – Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (далі – УАВК). Асоціація недержавних видавництв України створена на початку 1994 року. За власним Статутом вона формувалася виключно з юридичних осіб недержавної форми власності. Як зазначає директор Асоціації Афонін О., ця умова породжувала між видавництвами різних форм власності атмосферу відчуженості та недовіри, залишала до 1996 р. асоціацію нерозвиненою структурою без програми дій та обмеженою чисельністю видавництв. Усвідомлення цього факту спричинило зміну в 1996 році статусу асоціації, яка була трансформована в Українську організацію видавців, членство у якій не обмежувалося ні формою власності видавництв, ні іншими чинниками. Зростання чисельності Асоціації, активізація її діяльності та розширення кола суб’єктів, зацікавлених у співробітництві з нею, зумовили необхідність передбачення умов для членства в ній підприємств книгорозповсюдження, тому з 2000 р. асоціація перетворилася в УАВК [196].

Фахівці визнають, що за активністю своєї діяльності у сфері громадсько-суспільних відносин, чисельністю, рівнем співробітництва із засобами масової інформації, впливом на рішення органів виконавчої влади у центрі й на місцях, інтенсивністю й ефективністю контактів з політичними партіями, рухами, депутатськими фракціями у Верховній Раді, УАВК посідає чільне місце не тільки серед організацій, що представляють різних суб’єктів видавничої галузі або її окремих секторів, а й серед усього загалу громадських професійних організацій.

Єдиним засобом утримання в секторі видавничої справи для недержавних видавництв УАВК вважає об’єднання зусиль, капіталу, розширення кооперації між ними, вирішення питань фінансової, кредитної та правової підтримки, подальша модернізація УАВК як структури, що вже продемонструвала свою спроможність виступати ефективним координатором спільних дій, консультантом, виразником інтересів [196].

Діяльність УАВК та її розвиток відбувається, на думку фахівців, у декількох напрямках, а саме: організаційному, пропагандистському, політичному, економічно-господарському, юридичному, аналізу та планування, служби безпеки, міжнародному.

Серед інших консультативно-дорадчих структур, що існують у видавничій справі, слід виділити Асоціацію виробників поліграфічної продукції України та Всеукраїнську асоціацію видавців навчальної літератури «Навчальна книга» [197]. Зазначимо, що членство у вказаних структурах є значним позитивним фактором, який сприяє діяльності суб’єкта видавничої справи. Так, запорізьке видавництво «Просвіта», яке спеціалізується на підготовці та виданні навчальної літератури – підручників, посібників для середніх, середньо-спеціальних та вищих навчальних закладів України, не лише налагодило зв’язки і тісну співпрацю зі структурними підрозділами Міністерства освіти і науки України, Книжковою палатою України, обласним і міським управліннями освіти, комітетом у справах преси та інформації, але й є членом УАВК та Всеукраїнської асоціації видавців навчальної літератури «Навчальна книга». Завдяки цьому видавництво протягом шести років бере активну участь у розв’язанні проблеми забезпечення закладів освіти України необхідними підручниками та посібниками, протягом останніх трьох років підготовлені та вийшли друком близько 150 найменувань навчально-методичної літератури загальним тиражем понад 1 млн. примірників. Станом на 2004 рік за обсягами та масштабами діяльності наведене видавництво є найбільшим  у Запорізькій області [190].

Зауважимо, що ці інститути громадянського суспільства за власним статусом, завданням та функціями істотно відрізняються від державних структур, створених для управління видавничою справою. Серед останніх можна згадати про досліджувану вище державну акціонерну компанію «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», яка в останні роки претендує на здобуття адміністративних повноважень у сфері управління видавничою справою та робить це досить сумнівно з погляду законності [198]. М. Нєвзоров, С. Макєєв та інші фахівці зробили висновки, що створення цієї компанії з ряду причин суперечить ст.ст. 42, 92 Конституції України, Законам України «Про видавничу справу», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», Цивільному кодексу України, цілому ряду постанов Кабінету міністрів України й указів Президента України [199]. Досвід управління цієї державної компанії доводить, що навіть ті державні видавництва, які до часу перебування в її складі мали позитивні тенденції розвитку, а в рамках державної акціонерної компанії стали занепадати.

Мова єднає народ спільним національним корінням. Цінним і достовірним свідченням етнічного самоусвідомлення є писемна народна творчість, що являє собою важливу форму збереження національної культури, мови й духовності. Однак сьогодні, коли формується новий тип світової духовної комунікації, коли українська культура стає повнокровною частиною світових культурних надбань, особливо важливим є впровадження української мови у світовий інформаційний простір, відновлення втрачених ланок і встановлення цілісності її структури.

Більшість нашого суспільства все ще живе під впливом ідеології індустріального віку, тому державна політика в галузі мовної комунікації, якщо вона взагалі є, не виходить за рамки традиційного застосування української мови в навчальних закладах, державних установах, засобах масової інформації. Фактично інформаційний простір української мови обмежується рамками території України.

Головними напрямками впровадження державної мови у закладах освіти є знову ж таки видавнича діяльність і підготовка викладачів нової формації, які добре володіли б українською мовою. Відсутність підручників, написаних державною мовою, є значним гальмом у впровадженні української мови в школах, технікумах, вузах. На цей час ринкові відносини мало втручаються у процес забезпечення студентів та школярів підручниками. Хоча молодь, що навчається, повинна мати змогу їх вільно купувати. Недержавні книговидавничі структури повинні допомогти видавати книги і знизити на них ціну через звільнення від податків видання навчальної і методичної літератури. Поступово ці заходи допоможуть вирішити проблему функціонування державної мови в освітніх закладах [203, с. 57].

В Україні є безліч внутрішніх проблем, пов’язаних із завоюванням інформаційного простору державною мовою, вони потребують планомірної і цілеспрямованої роботи з упровадженням державної мови в усіх сферах громадського життя. Найважливішими з них є видавнича справа; освіта; сфера науково–технічної інформації (створення реферативних журналів, науково–аналітичних оглядів, банків і баз даних); національна бібліографія й організація роботи Національних центрів надання міжнародних стандартних номерів виданням України (ISSN, ISBN – міжнародний стандартний номер книги, який є 10-знаковим числом і дозволяє ідентифікувати мову, якою видана книга, її видавця та назву [204, с. 409]) та їх співпраця з відповідними міжнародними центрами; створення і застосування україномовних систем класифікації в бібліотеках, видавництвах та інформаційних центрах; подальший розвиток і підтримка бібліотек і культурних центрів української діаспори; розповсюдження обов’язкового примірника усіх видів видань в Україні та за кордоном [205, с. 4]. З позитивних тенденцій, на нашу думку, у цьому блоці слід виділити такі:

1. Україномовна книга менш поширена стала у східних і південних частинах держави, хоча останніми роками у цьому процесі відбуваються позитивні зміни, але вони стосуються переважно блоку навчальної та дитячої літератури. Цілий ряд регіональних видавництв, у тому числі й у східних областях, виборюють право видавати тиражі україномовних підручників.
2. Книги українською мовою все активніше стали готувати до друку видавці з Росії. Ще в 1999–2000 роках такі випадки були поодинокими. Нині ця тенденція вже чітко простежується. Ряд російських видавництв змогли одержати від нашого Міністерства освіти та науки грифи на видання шкільних підручників; інші, наприклад, “Росмен” стали готувати цікаві україномовні дитячі видання — казки, енциклопедії, довідники. Отже, частина російських видавництв небезуспішно роблять цей бізнес у спілці зі своїми українськими колегами. Прикладом такої співпраці може служити видавництво “Махаон–Україна”. Відсоткове співвідношення літератури, яка видана українською мовою і поширюється в Україні, щодо російської складає відповідно 80 і 20 [64, с. 17].

Новітні досягнення у сфері комп’ютерної техніки та програмного забезпечення відчутно вплинули на людське сприйняття інформації та способи її розповсюдження. Сьогодні ми є свідками цифрової революції з її високошвидкісною та високоточною передачею інформації (тексту, графіки, анімації, відео та аудіо). Видавнича галузь теж має пристосовуватися до цього процесу, аби використати те, що техніка зробила досяжним. Якщо видавничий бізнес бажає вижити та залишитися прибутковим, йому треба опановувати нові технології, адже, як зазначає В. Лисенко, електронний видавець – це, фактично, створювач та користувач авторських прав. Він може продавати одну й ту ж інформацію, але в різних формах. Наприклад, може взяти будь-який її “шматок” та продати його у надрукованому вигляді, на CD-ROM, на плівці або інтерактивному лазерному диску [211, с. 26]. Але, на нашу думку, перехід на цифрове подання інформації створює перед видавцем низку проблем. Насамперед, це питання авторського права (власності). Легкість, з якою інформація може бути оброблена та скопійована, поширюючись в електронному форматі, може істотно зменшити бюджет видавництва (а отже, й автора). Таким чином, вважаємо, що названа проблема є досить дискусійною і потребує окремого наукового дослідження.

Офіційні видання, книги, газети, журнали та інші види друкованої продукції все більш активно впливають на різні аспекти подальшого розвитку сучасного громадянського суспільства. Духовні потреби населення зростають кількісно і якісно. Перед управлінням видавничої справи України держава ставить завдання не тільки виробничого характеру, але й активного вивчення потреб населення в цій галузі. Важливу роль у вирішенні цього завдання відіграє формування читацького попиту, з урахуванням впливу засобів масової інформації, подій, що відбуваються у світі. Уся друкована продукція впливає на розвиток людини як особистості. Нині принциповим є той факт, що в цій галузі  відбувається значна диференціація в українському суспільстві, сучасний читач став більш вимогливим і розбірливим, він різний за рівнем культури, інтересами, потребами, очікуваннями, освітою, тому видавництва повинні працювати на читача. Без урахування вищезгаданого процес формування книжкового асортименту неможливий. Через книжкову торгівлю безпосередньо здійснюється реалізація видавничої продукції та отримання прибутку [54, с.9], тому цю проблему, на нашу думку, можна вирішити як за допомогою методів масового вивчення думки читача щодо виданої літератури, так і за допомогою аналізу рекламування, розповсюдження та продажу видавничої продукції.

На кожному історичному етапі, починаючи від появи друкарства і до наших днів, змінювалася не лише змістова сутність книги, а й її форма та художні особливості внутрішнього та зовнішнього оформлення, набували нових ознак загальні принципи створення книги як цілісного художньо-поліграфічного комплексу. У видавничій справі останні двадцять років позначились активними пошуками в галузі конструювання та оформлення книги, що є наслідком загального розвитку всіх сфер державного управління. Перед українськими видавництвами, поліграфістами й художниками постає завдання піднести рівень друкованої продукції, досягти органічної єдності усіх елементів книжкового оформлення як зовнішнього, так і внутрішнього. Це зумовило значний прогрес в ілюструванні й зовнішньому оформленні творів художньої, наукової, технічної, мистецтвознавчої та іншої літератури [212,с.6]. На сьогоднішній день розв’язання проблеми піднесення художнього і поліграфічного рівня книжок, що видаються, стоїть у тісному зв’язку з діяльністю спеціалізованих вищих навчальних закладів країни, зокрема Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова (нині Українська академія друкарства), Київської та Харківської державних академій мистецтв, де підготовка висококваліфікованих кадрів відповідає загальним потребам сучасної видавничої справи.

Сьогодні багато аналітиків говорять про початок ери електронної книги   (e-book) та неминуче зникнення традиційного книговидання. Однак, як свідчать статистичні дослідження, такі судження є передчасними. Так, за даними опитування читачів, що було проведено Consumer Book Buying Study для журналу Publisher’s Weekly, більшість користувачів Інтернету, які активно читають книги, не вірять, що електронні пристрої для читання текстів, що сьогодні рекламуються в мережі Інтернет, найближчим часом замінять паперові видання. Водночас, серед читачів популярністю користується суміжний напрямок – продаж книг у Мережі [213, с. 37]. Таким чином, викладене дозволяє зробити висновок, що логічними видаються об’єднання зусиль видавництв і електронних бібліотек та організація взаємовигідного співробітництва у сфері популяризації книги, збільшення попиту та налагодження оперативної дієздатної системи розповсюдження за допомогою мережі Інтернет.

Формування фондів книгозбірень нині, поповнення їх кращими вітчизняними і зарубіжними сучасними творами на рівні з класикою – одне з важливих сьогоднішніх завдань. Від цього залежить, яку духовну їжу споживатимуть громадяни, яким буде їх світогляд. Ще в радянські часи започатковано бібліотечну серію, справді корисну справу. Про те, у якому стані знаходиться названа серія, які проблеми постають у сфері комплектування книжкових фондів, свідчить А. Корнієнко, директор Національної парламентської бібліотеки України: “Зараз масові бібліотеки особливо потерпають від нестачі коштів, і навіть київські. Наш заклад як головний має обов’язковий безкоштовний примірник усіх видань, котрі з’являються на світ в Україні. Крім того, видавництва нерідко дарують книги. Часто вони змушені це робити, щоб якось розвиватися. Є, наприклад, програма соціально значущих книг, уведена Державним комітетом інформаційної політики, телебачення й радіомовлення; редакція, комісія з відбору книг, які вони видають. І багато примірників дарують нам. А ми беремо на себе функцію розповсюдження, бо у них нема кому цим займатися. Надлишок подарованих нам видань іде в обмінно-резервний фонд – 200 тисяч щороку. Це – дублетна література, яку ми передаємо безкоштовно іншим бібліотекам, для яких нерідко наші дарунки – єдине джерело комплектування [214, с. 11]”.

Отже, як бібліотеки, так і читачі поступово вчаться жити самостійно, відшуковують книги, спонсорів, меценатів, виграють гранти тощо. Добре це чи погано – визначить час. Але явним і принциповим, на нашу думку, є те, що відбувається значна диференціація в українському суспільстві, сучасний читач став більш вимогливим і розбірливим, різним за рівнем культури, інтересів, потреб, очікувань, освіти. А держава, у свою чергу, повинна зробити все, щоб вивести видавничу справу на гідний, справді високий рівень розвитку задля майбутнього українського суспільства.

* * *

1. Розглянута система органів управління видавничою справою в Україні. Досліджена система державних органів та організацій, які в рамках виконавчої влади здійснюють її управління.
2. Визнано, що система органів управління видавничою справою в Україні має
3. Вважаємо, що господарська діяльність відомчої видавничої справи МВС має бути спрямована не тільки на виконання цілей та завдань, покладених на систему МВС в цілому та систему вищих навчальних закладів МВС зокрема. Видавнича діяльність вищих навчальних закладів системи МВС Україні не тільки має, а і повинна давати прибуток, який забезпечить виконання поставлених цілей та покращення господарської діяльності закладу.
4. Проаналізувавши поточну нормативну базу та аналітичні матеріали МВС, зроблено висновок про необхідність затвердження наказу про редакційно-видавничу діяльність у МВС та Типового положення про редакційно-видавничий підрозділ МВС, які мають уніфікувати відповідні адміністративно-правові відносини в рамках системи МВС України та усунути наявні недоліки у відомчій видавничій справі.
5. Доведено, що управління недержавними суб’єктами видавничої справи має відбуватися насамперед у рамках комерційно-господарських механізмів громадянського суспільства, що не є компетенцією держави та її органів. При цьому особливе значення набувають недержавні структури, що здійснюють координаційні, дорадчі, методичні функції стосовно суб’єктів видавничої діяльності.
6. Визначено шляхи підвищення ефективності управління видавничою справою, що містять прогнози та перспективи розвитку видавничої справи в Україні.

ВИСНОВКИ

Узагальнюючи результати дослідження, присвяченого організаційно-правовим засадам управління видавничою справою в Україні, можна зробити такі висновки, що відображатимуть управлінсько-правову ситуацію у цій сфері та надати певні пропозиції щодо удосконалення вказаних організаційно-правових засад. Здійснюючи загальну характеристику видавничій справі в Україні, зауважимо, що видавнича справа займає важливе місце у системі органів культури в Україні, це обумовлено як історичними особливостями процесів її розвитку, так і сьогоденною специфікою соціально-культурних процесів. У дослідженні обґрунтовується, що культура є складним суспільним феноменом, який відіграє велику роль у життєдіяльності людини, її розвиток тісно пов’язаний зокрема з розвитком видавничої справи.

Система органів культури України як структура, що становить єдність закономірно розташованих на території України організацій, підприємств і установ, які знаходяться у зв’язку одна з одною та виконують функції, покладені на них державою та суспільством з метою забезпечення та розвитку духовного життя людей, що є передумовою матеріального добробуту, і є неможливою без елементів, які функціонують у видавничій сфері. Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує власну компетенцію на конкретних ділянках культурної сфери, зокрема й галузі видавництва. Видавнича діяльність має відношення до формування як матеріальної, так і духовної складових культурних процесів, впливає на розвиток майже усіх інших напрямків культурного життя, у першу чергу, на літературу, бібліотечну справу та на такі суміжні галузі, як засоби масової інформації та реклама. Ураховуючи це, управлінські процеси видавничою справою неможливо розглядати окремо від наведених галузей.

Історико-правовий аналіз розвитку видавничої справи в Україні дозволяє виділити декілька його основних періодів. Перший період охоплює ХV- першу половину ХVІІ ст. та характеризує початок книгодрукування та видавничої справи в Україні. У другий період, що має часові межі з другої половини ХVІІ до середини ХІХ ст., відбувався розвиток культури та видавничої справи в Україні. В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. українська видавнича справа переживала період відродження та розвивалася в декількох окремих напрямках. Період розвитку видавничої справи в Україні в ХХ ст. можна розділити на декілька етапів, зокрема, короткий період відновлення української державності у 1917-1920 рр., радянський етап 1921-1991 рр. та етап розбудови незалежної України, відродження національної культури, що триває й досі. При цьому загальні засади управління видавничою справою в Україні сформувалися в радянські часи, а після 1991 р. реформування цієї системи мало насамперед метою її пристосування до нових соціально-політичних та економічних умов. Успадковані від радянського періоду традиції книговидавничої справи, стали важливою передумовою багатьох сучасних проблем, що існують у сфері управління видавничою галуззю.

Досліджено поняття, принципи, завдання та функції управління видавничою справою в Україні. Сформульовано власне визначення видавничої справи в Україні як сфери суспільних відносин, що поєднує в собі сукупну діяльність юридичних та фізичних осіб, спрямовану на створення, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції і доведення її до читача. Під створенням видавничої продукції слід розуміти сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку до випуску у світ друкованої продукції. Виготовлення видавничої продукції слід розуміти як виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними або іншими технічними засобами. Доведення видавничої продукції до споживача як через торгівельну мережу, так і іншими засобами є розповсюдженням видавничої продукції.

Принципами видавничої справи слід вважати законність, об’єктивність, системність, гласність, комплексність. Завдання розподілено на культурологічні та фінансово-економічні. Функції управління видавничою справою в Україні класифіковані на організаційні та цільові. До цільових функцій віднесено: інформаційну, прогнозування та планування. В свою чергу, з основних організаційних функцій виділено: загальноорганізаційну, соціальну, матеріально-технічного забезпечення, фінансово-економічну, обліку і контролю, мотивації, культурну, кадрову.

Дослідивши роль видавничої справи у процесі формування та розвитку правової культури українського суспільства, визнано, що значення друкованої продукції у формуванні правової культури є дуже істотним. Правова культура як система всіх позитивних проявів функціонуючої правової дійсності, що сконцентрувала в собі досягнення юридичної науки та практики, не може існувати та розвиватися без її друкованих джерел, які можуть мати різноманітні форми. Взагалі матеріальна фіксація правових джерел у формі об’єктів видавничої справи є найбільш прийнятним варіантом і сьогодні.

Незважаючи на те, що останнім часом більшість користувачів нормативно-правової бази звертаються за допомогою до електронних джерел, останні не в усіх випадках можуть заміщувати друковані джерела. Насамперед, незамінну роль має видавнича діяльність у правовому вихованні, зокрема в правовому навчанні, коли перш за все цінується доступність, розповсюдженість, низька вартість носія інформації. Якщо юрист, який вже сформувався як фахівець, на сучасному рівні технічного прогресу може задовольняти власні потреби, використовуючи електронні джерела, учень школи, студент або курсант має отримувати необхідні знання насамперед з друкованих носіїв. При цьому особливе значення має бібліотечна справа, що є посередником між друкованим носієм правової інформації та читачем.

Виходячи з вищесказаного, управління видавничою справою в Україні, забезпечуючи потреби суспільства у розвитку правової культури, має бути націленим на оптимізацію державного фінансування та замовлення у цій галузі, покращення рівня друкованих носіїв правової інформації, посилення інформаційно-просвітницької роботи з використанням друкованої продукції та бібліотечної мережі. Це потребує формування цілеспрямованої політики держави у цій сфері.

Проаналізувавши організаційне та правове регулювання діяльності органів управління видавничою справою, можна зробити висновок, що система органів управління видавничою справою в Україні має особливості, що передбачають збереження майнового контролю держави над значною частиною суб’єктів господарювання, що займаються видавничою справою. Наявність у видавничій справі різних видів власності на засоби виробництва обумовлює специфіку регулювання видавничих процесів. При цьому основним об’єктом адміністративно-розпорядчої діяльності виступає держава та її уповноважені органи. Ця діяльність полягає у створенні системи органів державної виконавчої влади, які керують певними суспільними відносинами у сфері видавничої справи та в управлінні об’єктами видавничої справи, що знаходяться у державній власності.

Проаналізувавши систему органів управління видавничою справою в Україні, слід зазначити, що держава замість сприяння створенню приватних корпорацій у цій сфері, намагається залишити основні, стратегічні об’єкти поліграфії у державної власності та здійснювати на них пряме адміністративне управління владно-розпорядчими методами. Цьому сприяє створена система органів виконавчої влади з управління видавничою справою на чолі з Державним комітетом інформаційної політики, телебачення й радіомовлення, що з 2003 р. є спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики. Місцевими органами виконавчої влади, які мають відповідну компетенцію, є обласні та Севастопольське міське управління у справах преси та інформації, Київське міське управління преси та інформації, що є структурними підрозділами відповідних державних адміністрацій. Таку децентралізацію органів виконавчої влади у цілому слід визнати позитивною тенденцією, але вважаємо за доцільне передачу більшості відповідних повноважень на місцевому рівні до компетенції органів місцевого самоврядування.

Як державну структуру, створену для управління суб’єктами видавничої справи, що є в державній власності, слід розглядати Державну акціонерну компанію ”Українське видавничо-поліграфічне об’єднання”, створену в 2000 р. з порушеннями чинного законодавства. Це підприємство де-факто прийняло на себе повноваження адміністративного управління та нормативно-правового регулювання усіма сторонами діяльності підприємств видавничої галузі, що є в державній або, здебільшого, у недержавній власності. Діяльність цієї компанії слід розглядати як таку, що виконує функції Фонду державного майна України та перешкоджає процесам роздержавлення підприємств видавничої галузі. До того ж приклади окремих видавництв, що потрапили до складу компанії, свідчать про неефективність її управлінської діяльності. Іншою досить суперечливою тенденцією є затвердження статутних актів найважливіших державних підприємств видавничої сфери нормативними актами вищих органів державної влади. Вважаємо за доцільне в управлінні видавничою справою чітко дотримуватися принципів конституційності та законності, розмежування адміністративно-владних, управлінсько-господарчих та нормотворчих повноважень органів виконавчої влади та підприємств, що є окремими господарчими суб’єктами, навіть за умови збереження на них державної власності.

Серед позитивних тенденцій у створенні системи органів управління видавничою справою є визнання недосконалості існуючої системи та наявність програмних актів її розвитку.

Проаналізувавши правові засади діяльності органів управління видавничою справою в Україні, можна висловити думку, що правове регулювання видавничої справи України взагалі знаходиться на досить високому ступені розвитку. Правові норми, що регулюють зазначені питання, можна розподілити на загальні й спеціальні. При цьому до загальних норм слід віднести положення Конституції, актів конституційного правотворення, законів та окремих підзаконних актів. Спеціальні норми, орієнтовані на врегулювання суспільних відносин у видавничій справі, насамперед містяться в декількох законах та великій кількості підзаконних актів. Серед великої кількості таких нормативних джерел слід виділити Закони України ”Про видавничу справу”, ”Про авторське право та суміжні права”, ”Про державну підтримку книговидавничої справи”, ”Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні”, ”Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та ін., Укази Президента ”Про затвердження державної програми розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року”, ”Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження”, ”Про державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення” та ін., Постанови Кабінету  Міністрів ”Про забезпечення діяльності Державної акціонерної компанії ”Українське видавничо-поліграфічне об’єднання”, ”Про державний реєстр видавців, виготовників та розповсюджувачів видавничої продукції”, ”Про заходи щодо вдосконалення порядку випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів” та ін., накази міністерств та відомств України.

Вважаємо, що удосконалення управління видавничою діяльністю в Україні має відбуватися не шляхом чергових змін підзаконних актів у цій сфері, а через нововведення на рівні законів, насамперед, у податковому та митному законодавстві, урахування специфіки видавничої справи у цивільному та господарському законодавстві. Серед недоліків правової системи, що перешкоджають реалізації її приписів у цій сфері слід назвати незахищеність спеціального законодавства від змін, які вносять у нього тимчасові, зокрема бюджетні та фіскальні, нормативні акти, фактичне домінування податкових актів перед іншим законодавством, неузгодженість дій законотворчого органу, Президента України та виконавчої влади у розробці та ухваленні правових актів, що стосуються видавничої справи в Україні.

Система відомчого друку в системі вищих навчальних закладів МВС є яскравим прикладом системи суб’єктів видавничої справи, що знаходяться в державній власності, відомчій підпорядкованості та здійснюють свої функції в умовах чіткої адміністративно-правової регламентації власної діяльності. Особливістю джерел правової регламентації цих підрозділів є відсутність єдиного нормативного акту МВС, який би врегульовував відомчу видавничу справу. Пропонуємо затвердити Типове положення про редакційно-видавничий підрозділ МВС, яке має уніфікувати відповідні адміністративно-правові відносини в рамках системи МВС.

Аналізуючи відомчу звітність МВС, висловимо думку, що редакційно-видавничі підрозділи (видавництва) навчальних закладів МВС не додержуються вимог Державного стандарту України щодо видання навчальної літератури в частині застосування термінів та визначення основних видів видань, застосовують практику видання навчальної літератури без апробації та одержання відповідного грифу, не підтримують між собою зв’язків та не координують діяльність у цьому напрямку роботи, а, у свою чергу, це призводить до дублювання літератури, що видається.

Вважаємо, що господарська діяльність відомчої видавничої справи МВС має бути спрямована не тільки на виконання цілей та завдань, покладених на систему МВС в цілому та систему вищих навчальних закладів МВС зокрема. Видавнича діяльність вищих навчальних закладів системи МВС Україні не тільки має, а і повинна давати прибуток, який забезпечить виконання поставлених цілей та покращення господарської діяльності закладу.

Роздержавлення видавництв в умовах ринкової економіки змінює систему управління видавничою справою на місцевому рівні. Це потребує від органу державної влади або місцевого самоврядування використання певних методик непрямого регулювання діяльністю незалежних суб’єктів видавничої справи (наприклад, організація прес-служби, взаємодія з громадянськими асоціаціями видавців тощо).

Підтримуємо думку щодо створення недержавного інформаційно-консультативного центру для вирішення інформаційних та бізнесових потреб видавничих і книготоргових організацій України. Вважаємо, що він має існувати на базі громадських організацій, які вже функціонують та здійснюють координаційні та консультативно-дорадчі функції у сфері недержавної видавничої справи. Серед таких структур слід насамперед виділити Українську асоціацію видавців та книгорозповсюджувачів, Українську Асоціацію видавців періодичної преси, Асоціацію виробників поліграфічної продукції України та Всеукраїнську асоціацію видавців навчальної літератури «Навчальна книга». Зазначимо, що членство в указаних структурах є значним позитивним фактором, що сприяє діяльності суб’єкта видавничої справи, незалежно від його форми власності. Вважаємо, що ці інститути громадянського суспільства за власним статусом, завданнями та функціями істотно відрізняються від державних структур, створених для управління видавничою справою. Це яскраво доводить, що намагання призупинити процеси роздержавлення у видавничій галузі, створити адміністративну систему керівництва тими підприємствами галузі, які знаходяться у державній власності, призводить до дуже негативних економічних наслідків. Вважаємо істотною проблемою відсутність виваженої, економічно обґрунтованої концепції розвитку книговидання в Україні, яка б ураховувала реалії ринкових відносин та рівність усіх форм власності.

При дослідженні різних суб’єктів видавничої діяльності доведено, що наявність у них різних видів власності на засоби виробництва обумовлює різні методи та засоби регулювання видавничих процесів у майбутньому.

Зауважимо, що роздержавлення видавництв в умовах ринкової економіки має змінити систему управління видавничою справою на місцевому рівні. Акцентуємо увагу на необхідності використання органами державної влади або місцевого самоврядування певних методик непрямого регулювання діяльності незалежних суб’єктів видавничої справи. У цьому контексті особливу увагу приділено проблемам організації прес-служби та налагодженню взаємодії зі згаданими вище громадянськими асоціаціями видавців.

Запропоновано ідею про створення Координаційної ради, яка б об’єднувала діяльність недержавних асоціацій суб’єктів видавничої справи. Запропоновано реформування центрального органу виконавчої влади, який мав би функції управління видавничою справою, в Державний департамент з обмеженим колом повноважень.

Досліджено управління видавничою справою в Україні з позиції мовного аспекту. Обґрунтована необхідність розробки довгострокової наукової програми впровадження української мови у міжнародний інформаційний простір. Акцентовано увагу на необхідності підготовки викладачів нової формації, які б добре володіли українською мовою. Зроблено прогноз щодо подальшого розвитку україномовних книжок, їх географічного доступу та співіснування з російською книгою.

Розглянуто шляхи подолання ситуації, що склалася у вітчизняному книгорозповсюдженні. Вказано на відсутність гуртової торгівлі та каталогізації видань як на найголовнішу проблему книгорозповсюдження в Україні. Визнано використання електронних засобів зв’язку та Інтернету як найперспективніших засобів покращення ситуації, що склалася в цій сфері видавничої справи. Досліджено, що розвиток інформаційно-духовних потреб суспільства ставить перед управлінням видавничою справою в Україні завдання щодо формування читацьких потреб шляхом використання засобів масової інформації та врахування попиту читачів. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. –№32. – ст.206.
2. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
3. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: Т.1-4. – М: Рус. яз.,1989 – т.2: И-О. – 1989. – 779 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440 с.
5. Корінний М.М., Потапов Г.Г., Шевченко В.Ф. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. – К.: Україна, 2000. – 184 с.
6. Словарь иностранных слов. – 16-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1988.– 642 с.
7. Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. – Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 1997. – 640 с.
8. Гончаренко Семен. Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997. – 376 с.
9. Авер’янов В.Б. “Державне управління” і “виконавча влада” у правових дослідженнях // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5 (30). – С. 24-34.
10. Авер’янов В.Б. Державне управління у змісті предмета адміністративного права // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 2 (37). – С. 139-149.
11. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч. У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. Колегія: Авер’янов В.Б. (голова). – К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – 584 с.
12. Административное право Украины: Учебник / Под общей ред. С.В. Кивалова. – Х.: “Одиссей”, 2004. – 880 с.
13. Агапов А.Б. Административное право: Издательско-торговая корпорация “Дашков и К”, 2004. – 932 с.
14. Алехин А., Кармолицкий А., Козлов Ю. Административное право Росийской Федерации: Учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности «Правоведение». – М.: “Зерцало”: ТОО “Правоведение”, 1996. – 639 с.
15. Амосов Н.М. Моделирование сложных систем. Киев., 1968.,С. 4.
16. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / За заг. ред. д.ю.н., професора Бандурки О.М. : Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. Справ, 2000. – 368 с.
17. Афанасьев В.Г. Системность и общество. М.: Политиздат, 1980, 368 с.
18. Бахрах Д.Н., Россинский Б.В., Старинов Ю.Н. Административное право: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2004. – 768 с.
19. Бандурка О.М. Теорія і практика управління органами внутрішніх справ України. – Харків, 2004. – 780 с.
20. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: “Основа”, 1999. – 440 с.
21. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. Закладів. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.
22. Адміністративне право України. [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001.– 528 с.

23) Габричадзе Б.Н., Чернявский А.Г., Ким-Кимэн А.И. Административное право: Учебник. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 480 с.

24) Козбаненко В.А. Правовые основы государственного управления. Общая часть: Учебное и научно-практическое пособие. – М.: ИКФ “ЭКМОС”, 2003. – 320 с.

25) Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

26) Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

27) Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові снови: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 384 с.

28) Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України: Монографія. – Одеса Юрид.літ., 2003. – 472 с.

29) Макаров В.Ф. К вопросу об определении понятия “система” // Уч. зап. Томского ун-та. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1970. №85. С.37-43.

30) Малиновський В. Співвідношення та взаємозв’язок виконавчої влади і державного управління // Нова Політика. – 2001. – № 5 (37). – С. 36-40.

31) Мельников Г.П. Азбука математической логики. М., 1967. 6 с.

32) Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник / За заг. ред. Ю.Ф. Кравченко. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. – 702 с.

33) Садовский В.Н. Методологические проблемы исследования объектов, представляющих собой системы // Социология в СССР. М., 1965. т.1. 173 с.

34) Сагатовский В.Н. Методологические проблемы современной философии. 1968. №1. 80 с.

35) Синявська О.Ю. Засоби забезпечення службової дисципліни в органах внутрішніх справ України (організаційно-правові питання): Автореф. дис….канд. юрид. наук: (12.00.07) / Ун-т внутр.справ. – Х., 2001. – 20 с.

36) Школик А.М. Адміністративно-правове забезпечення управлінської діяльності в Україні: Автореф. дис….канд. юрид. наук: (12.00.07.) / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2000. – 17 с.

37) Основи законодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 21. – ст.294.

38) Про видавничу справу / Закон України від 5 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 32. – ст.206.

39) Немировский Е.Л. Иван Федоров (около 1510–1583) / Отв. ред.          А.А. Чеканов. – М.: Наука, 1985. – 320 с.

40) Андрійчук М. Про дофедорівське книгодрукування в Україні // Вісник Книжкової палати. – 2000. – № 9. – С. 29-32.

41) Ісаєвич Я. Перша друкована книжка українського автора // Друкарство. – 1999. – № 6. – С. 4-5.

42) Слободяник А. Пересопницьке Євангеліє – святиня українського народу // Друкарство. – 2000. – № 2. – С. 4-8.

43) Машталір Р., Феллер М. Іван Федоров і вітчизняне друкарство: Лекція / Укр. полігр. ін-т ім. Івана Федорова. – Львів, 1964. – 20 с.

44) Клименко О.З. Друкований буквар в Україні XVI – поч. XX ст.: історико–книгознавче дослідж.: Автореф. дис. к.і.н.: 07.00.08. / Нац. акад. наук України, Нац. б-ка Укр. ім. В.І. Вернадського. – К., 2001. – 16 с.

45) Горбаков І.Б. Києо-Могилянська академія і російське Просвітництво: (Літ.–вид. діял-ть вихованців Києв.-Могил. акад. в Петербурзі та Москві в II п. XVIII ст.): Автореф. дис….к.і.н.: 07.00.08. / Нац. АН Укр., Нац. б-ка Укр. ім.    В.І. Вернадського. – К., 1997, – 23 с.

46) Тимошик М.С. Її величність — книга. Історія видавничої справи Київського університету. 1834-1999: Монографія / Передмова В.В. Скопенка. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 308 с.

47) Соколов В. Тенденції розвитку книгодрукування та головні шляхи розповсюдження книг в Україні у ХVІІІ ст. // Бібліотечна планета. – 2003. – № 1. – С. 9-12.

48) Хоню В.В. Діяльність видавництва “Вік” (1894-1919): Становлення видавничої галузі в Україні: Автореф. дис….канд. філ. наук: (10.01.08.) / Київ. нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка, Ін-т Журналістики. – К., 2000. – 20 с.

49) Зворський С.Л. Видавнича та бібліотечна діяльність Київського товариства “Просвіта” (1906–1920 рр.): Автореф. дис….к.і.н. (07.00.08.) / НАН України, Нац. б-ка Укр. ім. В.І. Вернадського. – К., 2000. – 18 с.

50) Дроздова О.В. Видавнича та інформаційно–бібліографічна діяльність просвітницьких осередків Полтавщини (другої половини XIX – поч. XX ст.): Автореф. дис….к.і.н.: 07.00.08. / Київ. нац. ун-т к-ри і мистецтв. – К., 2001. –     20 с.

51) Клименко І. Архіви українських часописів у фондах Інституту рукопису НБУВ як джерело з історії видавничої справи початку ХХ ст. // Бібліотечний вісник. – 2003. – № 2. – С. 36-38.

52) Миронова Г.В. Історія розвитку видавничої справи в Україні (кінець ХІХ – поч. ХХ ) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 25. – С. 233-237.

53) Рудь Н.Н. История украинской книги и книгопечатания. (1905 – окт. 1917 гг.) Автореф. к.и.н. (07.571.) К., 1972 г. 22 с.

54) Загуменна О.І. Становлення та розвиток книготорговельної бібліографії в Україні (XVIII – XX ст.): Автореф. дис….к.і.н.: 07.00.08. / Київ. нац. ун-т к-ри і мистецтв. – К., 2002. – 20 с.

55) Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. – К.: Вид-во політ. літ. України, 1965. – 192 с.

56) Лунев А.Л. Республиканские издательства в областных центрах УССР периода развитого социализма: (Деятельность по обеспечению научно-технического и культурного прогресса 1976–1980 гг.). –  Автореф…..к.ф.н. (05.25.04.). – Л., 1982. – 15 с.

57) Володарчик Я. Маркетинг у видавничій справі: фантазія чи дійсність?: Пер. з польської. – Львів: Кальварія, 2002. – 144 с.

58) Дейтус К. Сміт. Посібник книговидавця. – К.: Любіть Україну, 1999. – 167 с.

59) Маркус В.А. Организация и экономика издательского дела. [Учебник для полиграф. вузов]. М., “Книга”, 1964., 360 с.

60) Книговедение: энциклопедический словарь / ред. Коллегия:                 Н.М. Сикорский (гл. ред.) и др. — М.: Сов. энциклопедия, 1982, – 664 с. с ил.

61) Васильев В.И. Издательская деятельность Академии наук в ее историческом развитии (от зарождения до наших дней) / РАН, Науч. Совет по истории мировой культуры. – М.: Наука, 1999. – Кн. 2. – 1999 г. – 318 с.

62) Мильчин А.Э. Издательский словарь-справочник. – М.: Юристъ, 1998. – 472 с.

63) Гунько С. Засади видавничої справи в Україні і підготовка кадрів // Палітра друку. – 2000. – № 5. – С. 3-4.

64) Тимошик М.С. Видавнича справа в Україні на сучасному етапі: тенденції, проблеми: Текст лекції для студентів Інституту журналістки з курсу “Видавнича справа та редагування”. — К.: Інститут журналістики, 2002. — 23 с.

65) Овсієнко-Миронова Г.В. До проблеми визначення принципів управління видавничою справою в Україні // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збірка наукових праць. – Харків: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. – С. 138-140.

66) Драч І. Держава та видавнича справа. Національний інформаційний простір: проблеми і перспективи // Друкарство. — 2001. — № 2. — С.4-6.

67) Малков В.Д., Веселый В.З. Система функций социального управления: Лекция. — М.: Академия МВД СССР, 1987. — 26 с.

68) Бачило І.Л. Функції органів управління. – К., 1990. – 235 с.

69) Ю. Фінклер. Управлінські функції сучасних друкованих мас-медіа України: організаційний аспект // Друкарство. – № 5 (52). – 2003. – С. 48-50.

70) Овсієнко-Миронова Г.В. Основні функції управління видавничою справою в Україні // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2004. – № 2 (27). – С. 135-141.

71) Shuman B.A. The library of the future: Alternative scenarious for the information profession. – Englewood : Libraries unlimited, 1989. – 140 p.: fig. – Index: p. 139-140. – Bibliogr.: p. 127-137. – ISBN 0–87287–656–x.

72) Афонін О. Національна книга: стан, причини, наслідки, перспективи // Друкарство. – 2000. – № 3. – С. 16­-17.

73) Реалії та перспективи українського книжкового ринку (Про інформаційний маркетинг. І не лише про нього): Зб. ст. і матеріали круглого столу “Розвиток інформаційного маркетингу на книжковому ринку України” / Упоряд. Е.І. Огар. – Львів: Аз-Арт, 1997. – 144 с.

74)  Кистяковский Б.А. В защиту права // Вехи. – М.,1991. – С.144-153.

75)  Маклаков В. Законность в русской жизни // Вестник Европы. – 1909. – май. – С.270-282.

76) Общая теория права. Курс лекций / Под ред. В.К. Бабаева. – Нижний Новгород, 1993. – 500 с.

77) Правосознание и государственность (круглый стол) // Государство и право. – 1997. – №7. – С. 45-56.

78) Фролова А. Формирование источников права как начальный этап развития правосознания и правовой культуры // Общество №7(37). – 10 апреля 2000 г. – С. 24-35.

79) Макеев В.В., Працко Г.С. Духовная культура как нормативно-регулятивная система. // Право и культура: проблема взаимосвязи. – Ростов-на-Дону, 1996. – С. 14-32.

80) Васильев В.А. Юридическая психология — СП б.: Питер Ком, 1998. —   656 с.

81) Никитин А.Ф. Что такое правовая культура? — М.: Просвещение, 1988. — 112 с.

82) Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др. Под общ. ред. А.С. Пиголкина. — 2-е изд., испр. и доп. — М: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996. — 384 с.

83) Марченко М.Н. Теория государства и права. Учебник. — М. Юрид. Лит. 1996 — 432 с.

84) Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. — М: Изд. группа ИФРА*М — НОРМА, 1997. — 570 с.

85) Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений. / Под редакцией проф. В.Г. Стрекозова. — 2-е изд. доп. испр. — М.: «Дабахов, Ткачёв, Димов», 1995. — 384 с.

86) Павлов П.Л. Избирательное право в детсаде // Вечерний Ростов. – 12 ноября 2003. – С. 4.

87) Теория государства и права. Под ред. проф. Манова Г.Н. Учебник для вузов. — М.: Изд-во БЕК, 1996. — 336 с.

88) Теория государства и права. Курс лекций. / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. — М.: Юристъ, 1997, с. 450

89) Савченко Л.В. Правовое воспитание — один из видов профилактики правонарушений // Сибирский учитель. — сентябрь 1999. — №3 (4) — С.4-12.

90) Шепелин А.Б. Формирование правовой культуры в системе непрерывного профессионального образования // Тезисы лекции. – Декабрь  1999 г.

91) Рекомендации конференции // Материалы городской научно-практической конференции «Правовая информация и проблемы формирования правовой культуры » (г.Благовещенск 26 февраля 2003 г.) – Благовещенск, 2003. – 25 с.

92) Савельева Л.А. Формирование   правовой   культуры  и здорового образа жизни – одно из актуальных направлений в работе детской библиотеки. // http://cdb.yaroslavl.ru/now.html

93) Про заходи щодо організації юридичного всеобуча в Українській РСР / Постанова Ради Міністрів Української РСР від 29 червня 1990 р. № 143 // www.rada.gov.ua

94) Про Програму правової освіти населення України / Постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366 // www.rada.gov.ua

95) Мелентьева Ю.П. Сельская библиотека: проблемы развития и перспективы: Научно-методическое пособие. — М.: «Издательство Либерея», 2003. — 96 с.

96) Манилова Т.Л. Библиотеки и местное самоуправление: основные итоги федеральной библиотечной политики // Роль библиотек в становлении местного самоуправления. – Южно-Сахалинск, 2000. С.72-80.

97) Нове покоління незалежної України (1991 – 2001 роки): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні ( за підсумками 2001 р.). – К.:Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2002. – 211 с.

98) Миронова Г.В. Роль управління видавничою справою у процесі формування та розвитку правової культури молоді в Україні // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збірка наукових праць. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – С.162-163.

99) Про затвердження Державної програми розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року: Указ Президента України від 28 лютого 1995 р.   № 158/95 // Урядовий кур’єр. – 1995. – № 3 (4.03.95).

100) Про Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України: Указ Президента України від 11 квітня 1995 р. № 296/95 із змінами, внесеними Указом Президента України від 27 січня 1999 р. № 70/99 // http://www.rada.gov.ua

101) Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою: Указ Президента України від 16 вересня 1998 р. № 1033/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 38. – Ст. 1388.

102) Про Положення про Державний комітет інформаційної політики України / Указ Президента України від 19 серпня 1999 р. № 1017/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 33. – Ст. 1715.

103) Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України: Указ Президента України від 25 липня 2000 року          № 919/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. –      № 30. – Ст. 1257.

104) Про Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України: Указ Президента України від 27 серпня 2003 р. № 920/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 35. – Ст. 1884.

105) Сенченко Н.М. Книжкова палата України. Становлення державної бібліографії / Н.М. Сенченко. – К.: Кн. Палата України, 1999. – 116 с.

106) Про освіту / Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 34. – Ст.451.

107) Про затвердження Положення про державний вищий навчальний заклад освіти / Постанова Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року  № 1074 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 17. – Ст. 483.

108) Про утворення Державної акціонерної компанії «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання» / Постанова Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р. № 1720 // <http://www.rada.gov.ua>

109) Про забезпечення діяльності Державної акціонерної компанії «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання»: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 р. № 1870 // Зібрання законодавства України. – 1999. – № 2. – Ст. 70.

110) Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 р. № 377 // Зібрання законодавства України. – 1999. – № 5. – Ст. 287.

111) Про затвердження Статуту редакції газети «Урядовий кур’єр»: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 569 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 18. – Ст. 930.

112) Сухорукова О.А. Реформування відносин власності та оргструктур в інформаційній сфері / Матеріали круглого столу від 28 грудня 1998 р.,      м.Київ.<http://www.niurr.gov.ua/ukr/econom/krugly_stil_28.12.99/suhorukova.htm>

113) Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 451 // Офіційний вісник України.– 2001. – № 20. – Ст. 857.

114) Про затвердження Типового положення про комітет у справах преси та інформації обласної, Київської міської державної адміністрації: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1996 р. № 184 // Зібрання законодавства України. – 1996. – № 7. – Ст. 208.

115) Положення про управління у справах преси та інформації Харківської обласної державної адміністрації // http://www.kharkivoda.gov.ua/rsa/?category=branches&page=uprpress

116) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: ратифікований Президією Верховної Ради УРСР 19 жовтня 1973 р. // Юридичний вісник України. – 2004. – № 49.

117) Про ввезення матеріалів освітнього, наукового і культурного характеру: Угода від 17 червня 1950 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. – № 12.

118) Протокол до Угоди “Про ввезення матеріалів освітнього, наукового і культурного характеру”  від 26 листопада 1976 р. // <hptt://www.rada.gov.ua/>

119) Конвенция о международном обмене изданиями от 3 декабря    1958 г./ Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. — № 12. – С. 282-284.

120) Конвенция о обмене официальными и правительственными документами между государствами. Ратифицирована Президиумом Верховного Совета СССР 11 сентября 1962 г./ Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. –       № 12. – С. 285-288.

121) Соглашение относительно пресечения обращения порнографических изданий от 4 мая 1910 г. / Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. — № 12. –  С. 288.

122) Международная конвенция о пресечении обращения порнографических изданий  и торговли ими от 12 сентября 1923 г./ Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. – № 12. – С. 289-291.

123) Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов меншин: Закон України від 15 травня 2003 року № 802-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 24. – Ст. 1109.

124) Про авторське право та суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3792-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. –Ст. 64.

125) Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 36.

126) Про затвердження “Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури та мистецтва”: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 10. – Ст. 247.

127) Щодо виплат за використання авторських та суміжних прав: Лист Національного банку України  від 4 березня 1998 р. № 13-135/413-1626 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 3.

128) Про виплати авторської винагороди: Роз’яснення Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 грудня 1998 р. № 18-6443 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 3.

129) Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні: Закон України від  6 березня 2003 року № 601-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 24. – Ст.162.

130) Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні: Закон України від 20 листопада 2003 № 1300-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51. – Ст. 2645.

131) Про Державний бюджет України на 2003 рік: Закон України від 26 грудня 2002 р. № 380-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 10-11. – Ст. 86.

132) Про Державний бюджет України на 2004 рік: Закон України від 27 листопада 2003 № 1344-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 17-18. – Ст. 250.

133) Про обов’язковий примірник документів: Закон України від 9 квітня 1999 року № 595-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. – Ст.199.

134) Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування: Закон України від 17 травня 2001 року № 2410-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30. – Ст.143.

135) Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 року № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

136) Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів: Закон України від 23 вересня 1997 року № 540/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 50. – Ст. 302.

137) Про рекламу: Закон України від 11 липня 2003 р. № 1121-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 38. – Ст. 2020.

138) Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 21 квітня 1991 р. № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. –   № 25. – Ст. 283.

139) Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р.             № 2460-ХІІ //Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

140) Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України від 7 липня 1999 р. № 847-ХVІ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 37. – Ст. 332.

141) Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” / Проект від 28 липня 2003 р. № 28-5303/4, реєстраційний номер 4029.

142) Про видання збірників актів законодавства України: Указ Президента України від 22 січня 1996 року № 73/96 // Урядовий кур’єр. – 1996. — № 15-16 (22.01.96.).

143) Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10 червня 1997 р.           № 503/97 // Вісник законодавства України. – 2003. — № 32. – С. 15.

144) Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації: Указ Президента України від  16 квітня 1997 року                 № 332/97 // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 72-73 (19.04.97.).

145) Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи: Указ Президента України від 23 липня 1998 року № 816/98 // Урядовий кур’єр. – 1998. – № 141-142 (25.07.98.).

146) Про Положення про книжкову серію «Президентська бібліотека: духовні першоджерела України”: Указ Президента України від 25 травня 1999 року № 567/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 21. – Ст. 948.

147) Про День працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження: Указ Президента України від 25 травня 1999 року № 563/99 // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 99 (29.05.99.).

148) Про Національну юридичну бібліотеку: Указ Президента України від 23 липня 1999 р. № 921/99 // Офіційний вісник України. – 1999. — № 30. –   Ст. 9.

149) Про створення літературно-мистецького літопису «Золотий фонд України: Указ Президента України від 12 листопада 1999 року № 1459/99 // Офіційний вісник України. – 1999. — № 46. – Ст. 2261.

150) Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження: Указ Президента України від 9 листопада 2000 року № 1217/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. –   № 46. – Ст. 1984.

151) Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні: Указ Президента України від 9 грудня 2000 року № 1323/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. — № 50. – Ст. 2152.

152) Про серію подарункових видань «Книга від Президента України”: Розпорядження Президента України від 13 липня 2001 року № 188/2001-рп // Офіційний вісник України. – 2001. — № 29. – Ст. 1308.

153) Про заходи щодо вдосконалення діяльності Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: Розпорядження Президента України від 2 грудня 2003 року № 396/2003-рп //  <hptt://www.rada.gov.ua/>

154) Про Державний реєстр видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1998 р. № 1540 // Офіційний вісник України. – 1998. — № 39. – Ст. 25.

155) Про Програму розвитку виробництва газетного та друкарського видів паперу в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 травня 2001 р.  № 596 // Зібрання законодавства України. – 2002. — № 3. – Ст. 225.

156) Про вдосконалення порядку проведення передплати періодичних друкованих видань: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня     2001 р. № 1198 // Офіційний вісник України. – 2001. — № 38. – Ст. 1730.

157) Про заходи щодо підтримки вітчизняного виробництва целюлозно-паперової продукції: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 жовтня    2001 р. № 1445 // Офіційний вісник України. – 2001. — № 44. – Ст. 1978.

158) Про заходи щодо вдосконалення порядку випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів: Постановa Кабінету Міністрів України від 22 березня 2002 р. № 362 // Офіційний вісник України. – 2002. –     № 13. – Ст. 568.

159) Про затвердження Інструкції про порядок організації розробки, виробництва та доставки друкованих навчально-наочних посібників до закладів освіти та інструкції про порядок організації розробки, виробництва та доставки демонстраційних приладів та навчального обладнання до закладів освіти: Наказ Міністерства освіти України від 27 лютого 1998 р. № 75 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 20. – Ст. 745.

160) Про затвердження Правил розповсюдження періодичних друкованих видань: Наказ Державного комітету зв’язку України, Міністерства інформації України, Міністерства транспорту України № 169/81/492 від 10 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 52. – Ст. 1964.

161) Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук та про їх апробацію: Наказ вищої атестаційної комісії України від 4 квітня 2000 р. № 178 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 29. – Ст. 1242.

162) Про затвердження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні: Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення № 193 від 9 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 44. – Ст. 2002.

163) Про затвердження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні: Наказ Державного комітету України в справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження від 16 серпня    1993 р. № 13// <hptt://www.rada.gov.ua/>

164) Про реєстрацію періодичних друкованих видань: Наказ Державного комітету УРСР по пресі від 11 вересня 1990 року №150 // <hptt://www.rada.gov.ua/>

165) Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації / Постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 року № 614 // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 125-126 (19.08.93.).

166) Про затвердження Порядку надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації: Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення від 06 лютого 2002 р.  № 263 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 40. – Ст. 1887.

167) Про затвердження Інструкції про порядок відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до Державного реєстру національного культурного надбання: Наказ Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження Міністерства культури і мистецтв України від 20 листопада 2001 р. № 708 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 51. – Ст. 2318.

168) Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. — № 12. – 352 c.

169) Масловатий М.М. Нормативна база – стандарти – якість – споживач – економіка у ВПК/ Квалілогія книги: Збірник наукових праць. /–Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”. 2000. –        С. 238-241.

170) Пушак Г.І. Законодавчо-нормативна база і якість продукції видавничо-поліграфічного комплексу/ Квалілогія книги: Збірник наукових праць./ – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2000. –         С. 271-274.

171) Овсієнко-Миронова Г.В. Механізм правового регулювання видавничою справою у вищих навчальних закладах системи МВС України: недоліки та шляхи підвищення // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збірка наукових праць. – Харків: Видавництво НУВС, – 2005. – С. 159-162.

172) Про затвердження Положення про порядок підготовки, експертизи, апробації підручників, навчальних та навчально-методичних посібників: затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 2 червня 1997 р. № 170.

173) Про затвердження Порядку надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів і свідоцтва Міністерства освіти і науки України: Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 25 червня 2001 року № 546/5737 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 27. – Ст.1225.

174) Про затвердження Порядку надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв Міністерства освіти і науки України: Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 23 грудня 2004 року № 973 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 2. – Ст. 115.

175) Довідник автора та редактора: Науково-практичний посібник / Уклад. Л.В. Авраменко, А.Є. Будрейко, А.С. Тяпкін. – Харків: Університет внутрішніх справ, 1997. – 172 с.

176) Про затвердження Положення про порядок підготовки експертизи підручників, навчальних та навчально-методичних посібників, які використовуються в системі Міністерства внутрішніх справ України:  Затверджено Наказом МВС України від 16 березня 2001 р. № 204 // <hptt://www.rada.gov.ua/>

177) Про затвердження Положення про відділ організації науково-дослідної та редакційно-видавничої діяльності Кіровоградського юридичного інституту НУВС : Затв. Наказом МВС України від 29 вересня 2003 року № 1114. <hptt://www.rada.gov.ua/>

178) Про затвердження Програми щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки: Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 23 січня 2004 року № 49 // <hptt://www.rada.gov.ua/>

179) Положення про порядок підготовки до друку навчальних та наукових видань інституту: Затверджено наказом ДЮІ МВС при ДонНУ від 12 березня 2003 р. №109 // Збірник нормативних документів та методичних рекомендацій з організації наукової-дослідної роботи в Донецькому юридичному інституті МВС при Донецькому національному університеті / За заг. ред В.В. Пашутіна – Донецьк: НД та РВ ДЮІ МВС при ДонНУ, 2004. – С. 57-66.

180) Про порядок компенсації коштів на виготовлення наукової та навчальної літератури: Наказ ДЮІ МВС України від 21 лютого 2004 р. №84 // Збірник нормативних документів та методичних рекомендацій з організації наукової-дослідної роботи в Донецькому юридичному інституті МВС при Донецькому національному університеті / За заг. ред В.В. Пашутіна – Донецьк: НД та РВ ДЮІ МВС при ДонНУ, 2004. – С. 72-76.

181) Положення про збірник наукових праць “Проблеми держави і права в дослідженнях молодих вчених” ДЮІ МВС при ДонНУ: Затверджено наказом ДЮІ МВС при ДонНУ від 15 листопада 2000 року № 684 // Збірник нормативних документів та методичних рекомендацій з організації наукової-дослідної роботи в Донецькому юридичному інституті МВС при Донецькому національному університеті / За заг. ред В.В. Пашутіна – Донецьк: НД та РВ ДЮІ МВС при ДонНУ, 2004. – С. 77-83.

182) До звіту навчальних закладів МВС України з видання навчальної та навчально-методичної літератури за 2001 р.: Пояснювальна записка НУВС України // вих.  № 8 / 124 від 21.06. 2002 р.

183) До звіту навчальних закладів МВС України з видання навчальної та навчально-методичної літератури за 2000 р.: Аналітична записка НУВС України // вих. № 8 /96 від 21.03.01.

184) Про видання навчальної та навчально-методичної літератури в навчальних закладах МВС України за 2001 р.: звіт // вих. № 8 / 124 від          21.06. 2002.

185) Про видання навчальної та навчально-методичної літератури в навчальних закладах МВС України за 2002 р.: звіт // вих. № 8 / 28 від 12.03. 2003.

186) Про видання навчальної та навчально-методичної літератури в навчальних закладах МВС України за 2003 р.: план // вих. № 8 / 28 від 12.03.2003.

187) Про видання навчальної та навчально-методичної літератури в навчальних закладах МВС України за 2004 р.: звіт // вих. № 9 / 35 від 20.06. 2005.

188) Про затвердження Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 649-р. // Офіційний вісник України. – 2002. – № 47. – Ст. 2170.

189) Патрік Д. Дж. Громадянське суспільство в період третьої хвилі демократії: його значення для громадянської освіти http://www.westukr.iatp.org.ua/pidr_grom_ch1_2.htm

190) Просвіта. Всеукраїнське товариство імені Тараса Шевченка / Офіційна веб-сторінка  // http://prosvita.com.ua/index.php?topic=proekty&page=vydavn

191) Короленко Л. Можливі шляхи вдосконалення діяльності видавництв та необхідність зміни державної політики у сфері книговидання // Книжковий кур’єр. – 1997. – 22 листопада.

192) Вейсберг М. Як владі працювати з незалежною пресою. Як скористатися новими можливостями інформування про свою діяльність Українська Асоціація видавців періодичної преси. – К., 2003 // http://www.unpa.com.ua

193) Копачевська О.М. Інформаційний простір українського книговидання та книгорозповсюдження: Проблема, яка потребує обговорення // Книжковий кур’єр. – 1996. – 22 грудня.

194) Сафаров А. Особливості правовідносин між друкованими ЗМІ і органами державної влади та місцевого самоврядування / Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси. – К., 2003.

195) Звернення Української Асоціації Видавців Періодичної Преси до Президента України та Голови Верховної Ради України за підсумками форуму “Книжковий світ-2005” // < http: // novosti.org.ua. /go/news.php>

196) Програма стратегічного розвитку Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів на шляху її перетворення на професійну громадську організацію європейського типу // http://www.prosvitabooks.iatp.org.ua/Association.htm

197) Гаташ В. Мінздоров попереджає: підручник небезпечний для здоров’я // Дзеркало Тижня. – № 43.– 2000. – 4-10 листопада. – С. 2.

198) Про негайні заходи по забезпеченню діяльності державної акціонерної компанії «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання»: Наказ Голови Держкомітета інформаційної політики, телебачення й радіомовлення України     № 71 від 8 серпня 2000 р. // <hptt://www.rada.gov.ua/>

199) Семена М. Нас зносу заганяють у колгосп? // Дзеркало Тижня. – № 34. – 2000. – 2-8 вересня. – С. 3.

200) Сенченко М. ПДВ у видавничій справі русифікує Україну // Друкарство. – 2000. – № 2. – С. 12-15.

201) Михалочко А. Українська книга в задзеркаллі статистики: [Видавнича справа] // Райский уголок. – 2001. – № 2 (3). – С. 14-15.

202) Козьмук Б. Мовне законодавство і мовна політика потребують удосконалення // Право України. – 2002. – № 10. – С. 70-72.

203) Овсієнко-Миронова Г.В. Управління видавничою справою в Україні: мовний аспект // Наше право. Науково-практичний журнал. – 2004. – Вип. 2        ( 1 ч.). – С. 56-59.

204) Пикок, Джон. Издательское дело: Пер. с англ./ А.А. Витт (науч. ред.) – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Зком, 2000. – 424 с. – ил. – (Современные издательские технологии).

205) Сенченко М. Інформаційний простір української мови // Вісник Книжкової палати. – 1996. – № 5. – С. 3-6.

206) Бандурка О.М., Арістова І.В. Державне управління інформаційною сферою: організаційно-правові засади // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць № 2 (13): У 2-х ч. Ч. 1. – Х., 2002. – С. 227-230.

207) Миронова Г.В. Проблеми удосконалення управління видавничою справою в Україні // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2003. – Вип. 23. –  С. 198-202.

208) Копистенська І. Книгорозповсюдження в Україні: Стан і перспективи // Друкарство. – № 3 (50). – 2003. – С. 24-25.

209) Родин Г.Г. “Совершенствование управления издательским делом (вопросы методологии)”: Автореф. . . . к.э.н. (08.00.05.) – М., 1983. – 23 с.

210) Тимошик М. Відносини видавництва і друкованого продукту //  Друкарство. – № 1 (48). – 2003. – С.28-31.

211) Лисенко В. Електронна видавнича справа: сучасне та майбутнє // Друкарство. – 2000. – № 1. – С. 26-29.

212) Шпаков А.П. Книга і час. /Огляд книговидавничої справи на Україні/. – К.,: Дніпро, 1997. – 127 с.

213) Афанасьєва К. Електронні бібліотеки та видавничий бізнес: конкуренція чи партнерство ? // Друкарство. – № 4 (51). – 2003. – С.36-37.

214) Бібліотечна серія: реалії і перспективи. Коментар фахівців // Українська культура. – 2003. – № 1. – С.10-11.