Вступ

У функціонуванні підприємства реалізується певна сукупність продуктивних сил і відносин власності (економічних, юридичних), які складаються стосовно власності на засоби виробництва та розподілу створеного необхідного і додаткового продукту. Тобто на підприємствах поєднуються працівники із засобами виробництва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, то це капіталістичні підприємства. Якщо засоби виробництва викуплені працівниками підприємства, то воно стає колективним трудовим підприємством. Таким чином, основним критерієм розмежування підприємств є тип власності.

Щоб заснувати власну справу, потрібно обрати правову форму організації, яка відповідає обраній сфері підприємництва (критерії розмежування підприємств за формами власності ми вже розглядали).

Підприємство створюється:

— за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу;

— за рішенням трудового колективу;

— у результаті примусового розділення іншого підприємства за рішенням антимонопольного органу;

— внаслідок виокремлення зі складу діючого підприємства однієї або декількох структурних одиниць;

— на базі структурного підрозділу діючого об’єднання за рішенням трудового колективу, якщо на це є згода власника або уповноваженого ним органу.

Є декілька етапів створення підприємств: початковий, підготовчий, реєстраційний, організаційний.

1. Етапи створення підприємств

Найвідповідальнішим для управлінської ланки є початковий етап утворення підприємства. На цьому етапі прогнозуються майбутній стан, зовнішнє середовище, визначаються складові підприємства та досліджується їх взаємодія. Тобто здійснюються:

— визначення місії підприємства;

— вибір підприємницької діяльності (сфери діяльності);

— пошук партнерів;

— підготовка бізнес-плану;

— вибір організаційно-правової форми підприємства;

— визначення цілей підприємства;

— оцінка й аналіз зовнішнього середовища;

— визначення стратегії діяльності підприємства;

— вибори або призначення керівника підприємства (уповноваженого за реєстрацією).

Другий етап створення підприємства — підготовчий. Він включає такі складові:

— підготовка і складання засновницького договору;

— підготовка і складання статуту підприємства;

— визначення юридичної адреси;

— складання пакета протоколів про наміри співробітництва;

— узгодження роботи з банківськими установами (відкриття рахунку, подання нотаріально засвідчених копій статуту і засновницького договору, двох примірників банківських карток, копії свідоцтва про державну реєстрацію тощо);

— підготовка і затвердження пакета засновницької документації.

Процедура утворення підприємств (фірм) в основному однакова для всіх. Засновницькі документи юридичних осіб поділяють на основні й додаткові. Основні визначаються законодавством і складаються зі статуту та договору.

Основні розділи засновницького договору малого підприємства такі:

— предмет договору;

— зобов’язання;

— права і відповідальність;

— порядок розв’язання суперечок;

— розмір статутного фонду;

— юридична адреса.

Засновницький договір — один із найважливіших видів договору, що передбачає добровільне об’єднання двох або декількох осіб, їх майна, в якому кожен учасник бере на себе певні зобов’язання щодо інших учасників із метою привласнення прибутку. Тому в ньому звертають увагу на загальні обсяги статутного фонду, частки кожного із засновників і на форму (натуральну або речову), в якій вона вноситься, а також на способи оплати за надані один одному товари, послуги або виконані роботи.

Приватні підприємства створюються та функціонують на основі статуту. Статут — головний і дуже важливий документ у діяльності підприємства. Це юридичний документ, що визначає діяльність підприємства, регулює економічні та юридичні відносини всіх його працівників. У статуті наводиться повна характеристика напрямів діяльності підприємства. Структура статуту підприємства містить такі основні розділи: «Загальні положення», «Предмет, цілі діяльності», «Майно підприємства», «Органи управління», «Виробничо-господарська діяльність», «Регулювання трудових відносин», «Облік, звітність і контроль», «Реорганізація і припинення діяльності підприємства».

У статуті також визначаються вид підприємства, його повна назва, місцезнаходження, товарний знак. Завдання статуту — дати уявлення про правовий статус підприємства (фірми) як самостійного господарського суб’єкта, що має всі права юридичної особи, про його внутрішній механізм управління і самоуправління, режим формування і використання майна підприємства (фірми), розпорядження його коштами і прибутком.

У розділі «Органи управління» передбачається, що управління підприємством здійснюється на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штат. Власники можуть делегувати свої права з управління підприємством раді підприємства чи іншому органові, який передбачається статутом підприємства. Найняття (призначення, обрання) керівника підприємства є правом власника майна. Виконавчі функції з управління колективом підприємства здійснює правління, яке обирається власником майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які працюють на основі трудового договору (контракту, угоди).

Трудовий колектив підприємства:

— розглядає і затверджує колективний договір;

— вивчає і вирішує питання самоврядування трудового колективу;

— визначає та затверджує перелік і порядок соціальних пільг;

— розглядає разом із засновником зміни і доповнення до статуту підприємства;

— встановлює умови найняття керівника;

— бере участь у вирішенні питання про виокремлення зі складу підрозділів для створення нового підприємства;

— разом із власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об’єднання підприємств;

— приймає рішення про оренду підприємств.

Після викупу підприємства трудовий колектив набуває прав колективного власника. Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств, на яких використовується наймана праця, передбачаються статутом, загальними зборами та їх виборним органом. Керівництво підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що належать до компетенції інших органів управління. Таким чином, статут доповнює та конкретизує більшість положень засновницького договору.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту державної реєстрації такої діяльності, в іншому разі така діяльність є незаконною. Є певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває права юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за місцезнаходженням підприємства або за місцем проживання підприємця.

Фінансово-господарська діяльність підприємства будь-якої організаційно-правової форми і власності розпочинається з формування статутного фонду.

Статутний фонд — це виділені підприємству або залучені ним на засадах, визначених законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні активи, цінні папери, закріплені за підприємством на праві власності або повного господарського відання. За рахунок статутного фонду підприємство формує свої власні (основні та оборотні) кошти.

Порядок і джерела формування статутних фондів залежать від типу підприємства і форми власності, на базі якої воно функціонує. В Україні права підприємств різних форм власності та типів закріплені в чинному законодавстві, зокрема у законах України «Про власність», «Про підприємство в Україні», «Про господарські товариства». Порядок формування статутного фонду має специфічні особливості для державних, колективних та індивідуальних підприємств.

Статутний фонд державного підприємства — це сума коштів і вартість матеріальних ресурсів, що безоплатно виділені державою в постійне розпорядження трудового колективу підприємства на правах повного господарського відання. Підприємство володіє, користується, розпоряджається цими ресурсами, чинить стосовно них будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. Розмір статутного фонду державного підприємства визначається обсягом виробництва і послуг, що надаються, на ньому.

Джерелом формування статутного фонду державних підприємств є кошти, які належать державі. Вони виділяються або з державного бюджету, або за рахунок інших державних підприємств — у порядку внутрішньогалузевого і міжгалузевого перерозподілу фінансових ресурсів за розпорядженням державних органів, що виконують функції з управління державним майном (Фонд державного майна, міністерства і відомства України).

У сучасних умовах державні підприємства нарощують свої статутні фонди за рахунок власних накопичень: прибутку, частину якого вони спрямовують на розвиток виробництва — реконструкцію, придбання нового устаткування, нових технологій, а другу частину — на поповнення статутного фонду, приріст власних оборотних коштів.

Індивідуальні підприємства формують статутний капітал (розмір якого не фіксується законодавством) за рахунок власних коштів або позичених грошей.

Колективні підприємства — це форма об’єднання підприємницького капіталу. Об’єднання капіталів здійснюється на основі пайової або акціонерної власності.

Реєстраційний етап утворення підприємства охоплює такі фази:

— формування пакета реєстраційної документації;

— внесення необхідної суми до статутного фонду та обов’язкових платежів;

— отримання свідоцтва про реєстрацію;

— отримання ідентифікаційного коду та печатки;

— постановка на облік у статистичному управлінні;

— реєстрація в податковій адміністрації та пенсійному фонді;

— відкриття рахунку в установах банку.

В Україні протягом останніх років діє типова система реєстрації новоствореного підприємства. З метою реєстрації потрібно подавати такі документи:

— рішення власника майна або вповноваженого органу про організацію підприємства (за наявності двох або більшої кількості власників таким документом є договір про заснування);

— статут підприємства;

— письмове підтвердження юридичної адреси суб’єкта підприємства;

— реєстраційну картку, заповнену в трьох примірниках, яка одночасно виконує роль заяви засновника про реєстрацію підприємства;

— квитанцію про сплату мита за реєстрацію підприємства;

— нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи.

Якщо власниками суб’єкта підприємницької діяльності є фізичні особи, їхні підписи на установчих документах мають бути нотаріально посвідчені. На реєстрацію подають лише оригінали установчих документів, які не повинні містити положень, що суперечать чинному законодавству. Відповідальність за це несе заявник.

За наявності зазначених документів орган державної реєстрації протягом п’яти робочих днів з моменту їх надходження повинен зареєструвати підприємство і видати заявникові свідоцтво. Це дає право на відкриття розрахункового, валютного та інших рахунків в установах банків, а також на виготовлення печаток і штампів, на яких повинен зазначатися номер свідоцтва про державну реєстрацію. Такий номер має відповідати ідентифікаційному коду, за яким суб’єкта підприємницької діяльності внесено до Державного реєстру звітних статистичних одиниць.

Завершальним етапом створення і реєстрації підприємства є відкриття розрахункового рахунку у відповідному банку за місцезнаходженням новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України можна здійснювати всі види підприємницької діяльності, крім деяких.

По-перше, лише державні підприємства та організації можуть виготовляти і реалізувати наркотичні засоби, військову зброю, боєприпаси до неї, вибухові речовини, охороняти об’єкти державної власності.

По-друге, є конкретний перелік видів підприємництва, які можна здійснювати лише за умов отримання спеціального дозволу — ліцензії.

Ліцензія (лат. licentia — право, дозвіл) — це документ, виданий Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом, відповідно до якого її власник має право займатися певним видом підприємницької діяльності.

2. Методологія організації управління підприємством

Процес управління має здійснюватися на певній методологічній основі — сукупності визначених принципів, методів, форм організації управлінської діяльності.

Управління — складний і динамічний процес, керований і здійснюваний людьми для досягнення поставленої мети. Після того як встановлена мета управління, необхідно знайти найефективніші шляхи та методи їх досягнення. Отже, виникає потреба в застосуванні арсеналу засобів, що забезпечують досягнення цілей управління, тобто методів управління.

Методи управління мають забезпечити високу ефективність діяльності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації творчої активності кожного члена. Цим методи управління відрізняються від усіх інших технічних і технологічних методів, які використовуються під час розв’язання комплексних виробничо-господарських завдань.

Особлива роль методів управління полягає у створенні умов для чіткої організації процесу управління, використанні сучасної техніки і прогресивної технології організації праці та виробництва, забезпеченні їх максимальної ефективності у досягненні поставленої мети. Таким чином, зміст поняття методу управління випливає із суті та змісту управління і належить до основних категорій теорії управління.

Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх окремих членів безпосередньо пов’язане з мотивацією, тобто використанням факторів, які визначають поведінку людини в колективі у процесі виробництва. Звідси випливає дуже важлива вимога до методів управління: вони повинні мати мотиваційну характеристику, що визначає напрям їх дії. Ця характеристика показує мотиви, які визначають поведінку людей і на які орієнтована відповідна група методів. Відповідно до мотиваційної характеристики у складі методів управління виокремлюють три групи:

— економічні;

— організаційно-розпорядчі;

— соціальні.

Економічні методи управління об’єднують усі методи, за допомогою яких справляють вплив на економічні інтереси колективів і їхніх окремих членів. Цей вплив забезпечується матеріальним стимулюванням окремих працівників і колективів у цілому.

Організаційно-розпорядчі методи спрямовані на використання таких мотивів трудової діяльності, як почуття обов’язку, відповідальності, у тому числі адміністративної. Ці методи мають прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний захід, що підлягає обов’язковому виконанню.

Соціальні методи ґрунтуються на використанні соціального механізму, що діє в колективі (неформальні групи, роль і статус особистості, система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби та ін.).

Ефективність застосування методів управління в основному залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу систематичної та цілеспрямованої підготовки і повсякденного використання всіх зазначених напрямів впливу на колектив та окремих людей.

Економічні методи управління посідають центральне місце в системі наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на їх основі встановлюється цільова програма господарського розвитку окремих підприємств та організацій і визначаються такий режим роботи і такі стимули, які об’єктивно спонукають і зацікавлюють колективи й окремих працівників в ефективній праці. Отже, впливом на безпосередні інтереси об’єкта управління створюється механізм його орієнтації на найефективніший режим роботи, без повсякденного і безпосереднього втручання згори. До економічних методів управління належать організаційно-виробничі методи планування, метод комплексних цільових програм, комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяльності.

Під плануванням розуміють продуману підготовку майбутньої діяльності, систематично орієнтовану на цілі організації чи підприємства. Економічне планування полягає в розробці системи показників, які є найбільш важливими, визначальними показниками господарської діяльності. Ці показники охоплюють усі сфери діяльності підприємства чи організації: виробництво, реалізацію, закупівлю сировини, матеріалів і товарів, фінанси, запаси товарів і матеріалів, робочу силу та ін.

Планування як метод управління характеризується специфічними ознаками:

— цільовою спрямованістю, оскільки кожен показник вказує виконавцям, яких результатів діяльності бажано досягти;

— конкретною адресною спрямованістю, оскільки планове завдання завжди конкретно адресоване якомусь виконавцю (працівнику, групі працівників, колективу в цілому);

— часовим інтервалом дії (рік, квартал, місяць, декада чи інший проміжок часу).

Структура комплексної цільової програми повинна відповідати їх призначенню, ролі, яку вони виконують у забезпеченні загальної ефективності господарської діяльності. У кожній програмі мають бути відображені:

— стан проблеми, основні передумови її програмного вирішення;

— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей галузі чи підприємства;

— система цілей та основних завдань програми;

— цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;

— шляхи досягнення цілей програми, система програмних заходів;

— організаційно-виконавча структура;

— дані про ресурси, необхідні для виконання програми та про строки її здійснення;

— оцінка ефективності результатів реалізації програми. Ефективність реалізації плану залежить від механізму, що

регулює систему економічних взаємовідносин на рівні окремих підприємств, організацій і галузей. Таким механізмом в умовах ринкової економіки є комерційний розрахунок.

Комерційний розрахунок повністю не виключає регулюючого впливу на господарську діяльність суб’єктів господарювання з боку держави або вищих щодо них керівних систем. Таке регулювання здійснюється не за допомогою волюнтаристського впливу на господарські процеси, а із застосуванням системи економічних регуляторів господарської діяльності. Ці економічні регулятори поділяють на загальнодержавні, місцеві та внутрішньо-системні. До загальнодержавних регуляторів господарської діяльності належать податки, кредити, регульовані ціни і тарифи, економічні пільги.

Серед економічних регуляторів господарської діяльності, застосовуваних державою, перше місце посідають податки, які поділяють на прямі та непрямі. До прямих належать податки на прибуток, землю, транспорт, додану вартість та ін. Непрямими є митний та акцизний збори. Мито стягується з товарів, які ввозять, вивозять і транзитних, а також цінностей, що перевозять під контролем митного відомства. Акциз як вид непрямого податку на товари масового споживання включається до ціни відповідного товару або плати за послуги.

За допомогою податків держава регулює напрями діяльності суб’єктів господарювання, встановлюючи вищі податки на діяльність чи товари, які не мають важливого суспільного значення (наприклад, тютюнові і лікеро-горілчані вироби) і знижуючи податки у сферах, які потребують пріоритетного розвитку (скажімо, виробництво товарів і послуг) або виконують особливу соціальну роль (наприклад, підприємства товариств інвалідів).

Отже, господарська діяльність конкретних суб’єктів господарювання регулюється державою та уповноваженими нею органами. Реалізація економічних методів управління здійснюється в межах системи виробничих відносин між людьми, що входять до складу трудового колективу. Ця система надзвичайно складна і включає економічні, національні, психологічні та організаційні відносини. Останні втілюються у вертикальних та горизонтальних зв’язках, що виявляються у формі зацікавленості працівників в організації спільної праці. Для виконання будь-яких робіт виробничого характеру кожен працівник має обов’язки, права, відповідальність, які формуються у процесі здійснення функції менеджменту «Організація».

Організаційні відносини в системі реалізуються із застосуванням організаційно-розпорядчих методів управління, які ще називаються адміністративними. Однак поняття «організаційно-розпорядчі методи управління» ширше, оскільки адміністративні методи ґрунтуються на застосуванні нормативних актів (постанов, наказів, інструкцій органів влади й управління), а організаційно-розпорядчі методи охоплюють усю суть організаційної складової механізму управління.

Організаційно-розпорядчі методи тісно пов’язані і з економічними методами управління, оскільки спрямовані на вирішення єдиних завдань із досягнення цілей господарської діяльності.

Застосування організаційно-розпорядчих методів управління передує економічним методам, оскільки для того, щоб використати останні, потрібно організаційно сформувати об’єкт управління та структури управління. У процесі функціонування господарської системи економічні методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на об’єкт (постанови, накази, розпорядження та ін.). Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив управляючої підсистеми на підсистему, якою управляють. Разом із тим організаційно-розпорядчі методи управління відрізняються від економічних.

Основою їх розмежування є механізм дії та форма вияву цих методів у процесі управління. Економічні методи управління ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів людей, поєднанні цих інтересів за схемою: людина — колектив — суспільство. Формою вияву економічних методів управління є певні плани, завдання, програми, виражені економічними параметрами, чи ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних інтересів, виражений стимулами індивідуальної та колективної праці. Організаційно-розпорядчі методи управління ґрунтуються на таких індивідуальних і групових властивостях людей, як почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни та розуміння можливості адміністративного покарання.

Організаційно-розпорядчі методи управління слід застосовувати з урахуванням вимог економічних законів. Тільки тоді вони є науково обґрунтованими. Якщо орган управління у своїй діяльності не враховує або недостатньо враховує вимоги економічних законів, то організаційно-розпорядчі методи можуть перетворитися на адміністративні, бюрократичні, волюнтаристські, суб’єктивні методи впливу. Характерними особливостями організаційно-розпорядчих методів управління є такі:

— прямий вплив на об’єкт управління;

— обов’язковий характер виконання вказівок, розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих органів управління для підпорядкованих об’єктів;

— суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок і розпоряджень.

Організаційно-розпорядчі органи управління можна класифікувати також за джерелами впливу. Тоді виокремлюють способи організаційного впливу першого, другого та наступних рівнів управління. Практика свідчить, що кожний рівень системи управління має особливості організаційного впливу і виокремлює найефективніші для цього рівня. На вищих рівнях системи управління переважають регламентаційний та нормативні способи організаційного впливу. На низовому щаблі управління на перший план виходять розпорядчі методи, які мають регулювати та підтримувати повсякденну виробничо-господарську діяльність.

Диференціація способів організаційного впливу за рівнем системи управління закономірна, оскільки відображає обсяг повноважень, якими наділені керівники певного рангу, юридичне становище певного рівня управління, специфіку управління, його функціональний зміст на певному щаблі управління.

Організаційно-розпорядчі методи класифікують також за їх спрямованістю. Виокремлюють методи управління, спрямовані на суб’єкт і об’єкт управління. Специфіка тієї чи іншої підсистеми визначає специфіку організаційного впливу на кожний із них. Організація інтелектуальної праці (діяльності суб’єкта управління) має особливості. У цьому процесі основну роль відіграють регламентуючі акти, відповідно до яких діють працівники апарату управління, використовуючи права, повноваження та виконуючи певні обов’язки в загальній системі управління.

Трудова діяльність людей, які є об’єктом управлінського впливу, містить дещо менше інтелектуального елементу і потребує застосування розпорядчих актів у формі економічного, соціального та інших видів впливу. Отже, організаційно-розпорядчі методи випливають із суті управління, особливостей і властивих йому взаємовідносин, та є стрижнем управлінського впливу, специфічно управлінським явищем. Звідси — потреба застосування організаційно-розпорядчих методів управління за будь-якої системи господарювання. В цих методах управлінський вплив набуває предметної форми і спонукає виконавців до конкретних дій.

Методи організаційного впливу спрямовані на формування системи управління, визначення її функцій і структури, порядку і методів здійснення окремих функцій, організацію спільної праці, її нормування, методичне інструктування і навчання працівників ефективних способів виконання покладених на них завдань. Важливість цих цілей передбачає обов’язковість використання і безперервного вдосконалення методів організаційного впливу як особливих інструментів на всіх рівнях управління.

Розглянуті вище економічні та організаційно-розпорядчі методи управління спрямовані в основному на виробничо-господарську діяльність організацій і підприємств. Однак організація чи підприємство в суспільстві є не тільки виробничо-економічною ланкою, а й соціальним фактором. У зв’язку з цим менеджер повинен володіти соціальними методами управління.

Під соціальними методами управління розуміють систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на трудову і соціальну активність колективу та його окремих працівників. Методи соціального управління спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі через задоволення соціальних потреб працівників — розвиток особистості, соціальний захист та ін.

До соціальних методів управління належать соціальне прогнозування, соціальне нормування, соціальне регулювання та соціальне планування. Соціальне прогнозування використовується для створення інформаційної бази розроблення планів соціального розвитку та застосування методів соціального впливу в конкретному трудовому колективі. Параметри соціального прогнозу включають такі показники:

— вікові та статеві зміни в колективі;

— зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників;

— зміни в матеріальному забезпечені та в побутових умовах працівників;

— динаміку співвідношення фізичної та розумової праці та ін.

Соціальне нормування як метод управління полягає в наявності соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб та їхніх груп у колективі. Під нормою розуміють певний, визнаний обов’язковим, порядок, правило. Відповідно соціальні норми регулюють різні аспекти господарського і соціального життя колективу та підпорядковують їх єдиним цілям і завданням, які визначені характером виробничих відносин та призначенням систем.

Соціальні норми відображають певні інтереси — суспільні, класові, колективні та групові. Головне і безпосереднє завдання цих норм — погодити всі види інтересів. Управлінські відносини регулюються трьома видами соціальних норм:

— юридичними (правовими), які встановлюються або санкціонуються державою;

— суспільними (неюридичними), які встановлюються громадськими організаціями і товариствами;

— нормами моралі, які формуються у свідомості людей у процесі їх виховання і життєдіяльності.

Отже, управлінські відносини регулюються сукупністю соціальних норм і процедур їх реалізації, що забезпечують нормальне функціонування і розвиток систем відповідно до мінливих умов їх існування.

Соціальне регулювання — це заходи щодо підтримання соціальної справедливості в колективі та вдосконалення соціальних відносин між працівниками. Засобами соціального регулювання є колективні договори, угоди, контракти, взаємні зобов’язання, правила внутрішнього розпорядку, статути (в частині, що регулює поведінку службових осіб), правила етикету, ритуали. Сюди також належить черговість задоволення соціальних потреб залежно від трудового стажу, виробничої активності працівників тощо. Соціальне регулювання спрямоване на стимулювання колективної, особистої ініціативи працівників та їх інтересу до праці.

Соціальне планування як метод соціального управління реалізується складанням плану соціального розвитку організації (підприємства). План соціального розвитку, як правило, складається з чотирьох розділів:

— «Удосконалення соціальної структури колективу»;

— «Удосконалення умов праці, охорона її та зміцнення здоров’я працівників»;

— «Підвищення життєвого рівня, поліпшення житлових та культурно-побутових умов працівників»;

— «Підвищення трудової та громадської активності працівників, розвиток самоуправління». 

Висновки

Отже, складність системи виробничих відносин між людьми, що входять до трудового колективу, потребує застосування комплексу методів впливу на колектив і окремих його членів, як економічних, так і організаційно-розпорядчих та соціальних методів. У раціональному поєднанні цих методів — запорука ефективної діяльності підприємства.

Для ефективного функціонування сучасних підприємств необхідні, перш за все, досконалі внутрішні зв’язки. Об’єднання різних частин підприємства в єдине ціле забезпечується організаційною функцією менеджменту.

Організація як функція менеджменту – це процес створення структури підприємства, яка дає можливість людям ефективно працювати разом для досягнення спільної мети. Отже, попередньою умовою для створення структури підприємства є формування стратегії, а основна мета організаційної функції в менеджменті – забезпечити перехід від стратегії до структури.

Практичним результатом виконання організаційної функції є: затвердження структури виробництва, структури органів управління, схеми взаємозв’язків між підрозділами; регламентація функцій, підфункцій, робіт і операцій, встановлення прав й обов’язків органів управління та службових осіб; затвердження положень, інструкцій; підбір, розстановка кадрів і формування штатів працівників у керуючій та керованій системах. 

Список використаної літератури

1. Белінський П. І., Лук’янова Л. М., Маниліч М. І. Основи теорії менеджменту організацій: Навч.-метод. посібник / П.І. Белінський (заг.ред.). — Чернівці, 1999. — 188с.
2. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. — М.: Инфра-М, 2004. — 256 с.
3. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. — [2-е изд.]. — М.: Фирма «Гардарика», 2003. — 415 с.
4. Галицкий В.П Забезпечення ефективної діяльності організації.К., 2002.
5. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. — 2-е изд., перераб. и доп.. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.
6. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. — Львів: БаК, 2001. — 605 с.
7. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.
8. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.
9. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.
10. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.