1. Організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт

Інноваційний процес починається з етапу проведення пошукових науково-дослідних робіт (НДР), у результаті яких відбувається висування науково-технічних ідей стосовно матеріалізації наявних теоретичних знань і відкриттів.

Науково-дослідні роботи — це комплексне дослідження ринку, покупців і конкурентів; вивчення іноземної патентної інформації; пошук ідеї нового товару; комерційний аналіз, оцінка й відбір ідей; розробка концепції товару ринкової новизни й визначення його конкурентоспроможності, завоювання частки ринку.

Завершуються пошукові НДР експериментальною перевіркою нових методів задоволення суспільних потреб. Усі пошукові НДР проводять в академічних наукових установах, а також на великих підприємствах працівники високої наукової кваліфікації. Фінансування пошукових НДР здійснюється в основному з державного бюджету, при цьому багато пошукових НДР мають бюджетне фінансування за замовленням згідно з державними науково-технічними програмами. Результатом пошукових НДР є відкриття.

На другому етапі інноваційного процесу проводяться прикладні НДР. Прикладні НДР з різними тематичними напрямами досліджень і розробок виконуються в багатьох наукових установах і у великих корпораціях. Вони фінансуються як за рахунок бюджету згідно з державними науково-технічними програмами, так і на конкурсній основі за рахунок окремих замовників: акціонерних товариств, комерційних фондів, венчурних фірм тощо.

Організація науково-дослідного процесу передбачає упорядкованість, взаємодію окремих елементів, що перебувають у функціональній залежності. Організаційні принципи науково-дослідного процесу ґрунтуються на практичному досвіді працівників, що проводять наукові дослідження.

Наукова організація науково-дослідного процесу виникла у зв’язку з потребою координації і взаємозв’язку дослідної роботи великих колективів з використанням автоматизованих систем обробки інформації.

В умовах вільного економічного підприємництва, розвитку ринкових відносин змінюються функції науки щодо оперативності науково обґрунтованих рішень власників капіталу, орендарів, акціонерів тощо. До науково-дослідного процесу залучають різних за фахом спеціалістів (економістів, програмістів, технологів, математиків, конструкторів, маркетологів), застосовуються комп’ютерна техніка, інформаційні технології, пристрої організаційної техніки, а дані науки використовуються для прогнозування фінансово-господарської діяльності, при наданні кредитів та залученні акціонерів, визначенні престижності й конкурентоспроможності продукції на внутрішньому й міжнародному ринках, запобіганні банкрутству, сплаті податків, розподілі прибутку, нарахуванні дивідендів тощо.

Щоб організувати працю науковця з найбільшою ефективністю, необхідно поєднати її з організацією всього науково-дослідного процесу, передовою методологією інформаційних технологій, що ґрунтуються на застосуванні новітніх технічних засобів у збиранні й обробці на ЕОМ інформації з метою дослідження підприємницької діяльності. Проте це аж ніяк не применшує значення наукової організації праці в науково-дослідному процесі, а, навпаки, підвищує його роль в організаційно-технологічній підготовці комплексних наукових досліджень та управлінні ними.

Дослідження інформації та обробка на ЕОМ відповідно до цілей наукового дослідження повинні раціонально поєднувати процеси праці та матеріальні елементи виробництва, за допомогою яких працівник обробляє інформацію, предмети праці (первинна фіксована інформація, перетворена на інформаційні масиви, необхідні для дослідження) та інтелектуальні елементи — алгоритми, програми, методики. Для цього система науково-дослідного процесу має бути впорядкованою: усі елементи повинні перебувати в системному взаємозв’язку та підпорядковуватися меті й програмі дослідження,

Організація дослідницької діяльності передбачає використання методичного забезпечення, до якого належать інструкції, положення, рекомендації, що сприяють технічному прогресу на основі використання засобів автоматизованого збирання, передавання й обробки інформації відповідно до програм досліджень.

Отже, організація дослідницької діяльності включає організацію дослідного процесу, управління ним та його обслуговування.

Організація управління науково-дослідним процесом передбачає взаємне погодження виконання інтелектуальної підготовки дослідного процесу й наукової організації праці учасників цього процесу.

Організація інтелектуальної підготовки науково-дослідного процесу включає розробку методичних рекомендацій дослідження, забезпечення законодавчими актами й нормативними документами. Організація інтелектуальної підготовки об’єднує дослідну, технологічну та організаційну фази.

На дослідній фазі управління науково-дослідним процесом визначають, які нормативні документи необхідні для якісного та своєчасного проведення досліджень, визначають наявність програмного забезпечення для вирішення завдань, які досліджуються.

На технологічній фазі управління науково-дослідним процесом складають алгоритм завдань дослідження, розробляють їх програмне розв’язання, провадять апробацію методичних рекомендацій.

На організаційній фазі управління науково-дослідним процесом складають організаційні моделі, які дають змогу подати в графічній формі взаємозв’язок об’єктів дослідження, джерел інформації, методів дослідження та узагальнення результатів дослідження, виявити і сформулювати конкретні зв’язки, пропорції, структурні взаємовідносини між учасниками науково-дослідного процесу.

Наукова організація праці (НОП) у науково-дослідному процесі — це система заходів, спрямованих на вдосконалення методів та умов інтелектуальної праці, збереження здоров’я працівників на основі новітніх досягнень науки й техніки, що забезпечує найбільшу ефективність при найменших витратах розумової праці.

Організація обслуговування науково-дослідного процесу включає технічну оснащеність засобами праці, створення умов НОП на робочих місцях, обслуговування робочих місць, забезпеченість засобами зв’язку для збирання інформації, модернізацію засобів обробки інформації, технічну безпеку.

2. Сутність системи фінансування інноваційної діяльності

Фінансування інноваційних програм здійснюють шляхом самофінансування або з використанням позичкових і залучених засобів. З огляду на це система фінансування інноваційних програм охоплює такі елементи:

— джерела фінансування;

— організаційні форми (механізм) фінансування.

Інвестування інноваційних процесів є ризикованою справою, однак у разі успіху віддача від інвестицій значно більша, ніж від поточної діяльності. Як правило, компанії прагнуть фінансувати ті проекти, які мають значний потенціал ефективності і забезпечать їм високі прибутки. Йдеться про інновації науково-технічної, організаційної, економічної, соціальної сфер.

Прямі інвестиції — використовуються безпосередньо для реалізації інноваційного проекту. До них відносять інвестиції в основні засоби (матеріальні та нематеріальні активи) і в оборотні кошти.

Інвестиції в основні засоби включають придбання (чи виготовлення) нового обладнання, в т. ч. витрати на його постачання, встановлення і запуск;

Інвестиції в оборотні кошти забезпечують:

— нові та додаткові запаси основних і допоміжних матеріалів;

— нові та додаткові запаси готової продукції;

— збільшення рахунків дебіторів.

Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов’язані з придбанням нової технології (патенту чи ліцензії) і торгової марки.

Супутні інвестиції. Це вкладення в об’єкти, які пов’язані територіально і функціонально з інноваційним об’єктом і які необхідні для його нормальної експлуатації (під’їзні колії, лінії електропередач, каналізація тощо).

Джерелами фінансових ресурсів підприємства можуть бути:

• власні фінансові кошти і внутрішньогосподарські резерви;
• позикові фінансові кошти;
• залучені фінансові кошти, одержані від продажу акцій, пайових та інших внесків членів трудових колективів, громадян, юридичних осіб;
• кошти позабюджетних фондів;
• кошти Державного бюджету;
• кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові кошти підприємства. Використовуються найчастіше для фінансування невеликих за обсягами робіт інноваційних проектів чи програм (наприклад, впровадження системи стандартів якості, модернізація деяких видів устаткування, модифікація продукції тощо).

• Прибуток і амортизаційні відрахування..
• Мобілізація внутрішніх активів.
• Грошова частина внесків власників підприємства.

Залучені фінансові кошти. Є способом збільшення власного капіталу, оскільки не повертаються особам, що їх надали.

• Емісія акцій..
• Доброчинні внески сторонніх осіб (спонсорів.,)

Позикові фінансові кошти. Передбачають повернення їх зі сплатою відсотків за користування або без сплати.

• Кошти бюджетів.
• Позабюджетні фонди фінансування НДДКР і підтримки інновацій.
• Довгострокові кредити.

Венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий спосіб інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику.

Обов’язковою умовою такого інвестування є участь інвестора в управлінні інноваційною фірмою і отримання прибутків від продажу.

Фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантії з боку «венчура» (на страх і ризик власників капіталу). Тобто інвестори серйозно ризикують і в разі невдачі базової ідеї втрачають значні ресурси.

3. Малі фірми

Для того, щоб визначити справжнє місце малих підприємств у структурі ринкової економіки, необхідно усвідомити основну передумову: малий бізнес — це об’єктивна форма організації виробництва, яка пройшла у своєму розвитку вже далеко не одну сходинку і тим самим довела свою життєздатність та можливість адаптуватися не тільки до різноманітних соціально-економічних умов, а й до різноманітних систем господарювання.

На сьогоднішній день важливу роль в  економіці країн із ринковою системою господарювання відіграють малі підприємства як наймасовіша, найдинамічніша і найгнучкіша форма ділового життя. Вони займають значну питому вагу в створенні внутрішнього валового продукту держав та виконують важливі соціальні функції, зокрема створення додаткових робочих місць, зменшення рівня безробіття, підтримання конкурентного середовища й обмеження монополізму великих підприємств, до того ж малі підприємства давно визнані важливим елементом розвитку місцевих економік.

У той же час малі підприємства зарекомендували себе як високоефективна організаційна форма діяльності суб’єктів господарювання, оскільки керівники малих підприємств часто є їх власниками і особливо зацікавлені в позитивному кінцевому результаті своєї діяльності. Проста структура управління малим підприємством, незначні масштаби діяльності створюють сприятливі умови для широкого застосування прогресивних технологій, гнучкого реагування на зміну ринкової кон’юнктури. Сектор малого підприємництва – невід’ємний, об’єктивно необхідний елемент будь-якої розвиненої господарської системи, без якого економіка країн та суспільство в цілому не можуть нормально розвиватися.

Роль та значення малих підприємств підтверджуються світовою практикою: малий бізнес в значному ступені сприяє підвищенню ефективності ринкової економіки найрозвиненіших країн світу. Як особливий сектор економіки, малий бізнес є тим підґрунтям, на якому об’єктивно зароджується і вибудовується середній клас, а його розвиток і зміцнення дають унікальний шанс порівняно швидко створити нові мотиви поведінки людей й нову систему відносин між ними.

З економічної точки зору, роль представників малого бізнесу можливо визначити за допомогою наступних показників, наприклад, як доля:

– валового внутрішнього продукту (ВВП), що створюється підприємствами малого бізнесу в його загальному обсязі;

– національного доходу, що створюється малим бізнесом;

– дрібних підприємств в загальній кількості промислових підприємств;

– працездатністю населення, зайнятого на підприємствах малого бізнесу;

– малого бізнесу в експорті продукції;

– податків, які надходять до бюджету від сектору малого бізнесу в їх загальній кількості;

– окремих видів продукції та послуг, які створюються малими підприємствами в їх загальному обсязі.

Із збільшенням величини цих показників роль малого бізнесу, звичайно, зростає.

Функціональне призначення підприємств, їх роль в економіці в значній мірі змінюються в залежності від розміру підприємства. Велике та мале підприємство, навіть у межах однієї території і галузі, як правило, не є взаємозамінюваними. Відсутність одного з них – це незаповнена чарунка економіки, що призводить до зниження її загальної ефективності функціонування. Великі, середні та малі підприємства доповнюють один одного, складають цілісний організм економічного господарства. Існує безліч критеріїв розподілу підприємств на великі, середні та малі.

У світовій практиці нараховується більше 50 статистичних критеріїв віднесення підприємства до групи малих, які можна класифікувати як кількісні, якісні та комбіновані [6, с.21].

Практика доводить, що кількісні показники в різних країнах різні. Це пояснюється національними та галузевими особливостями, сферою діяльності господарюючого суб’єкта. Але майже у всіх країнах головними кількісними показниками залишаються чисельність працюючих на підприємстві та обсяг обороту (продажу), прибутку, доходу.

Їх величина варіюється в межах однієї країни і в залежності від галузевої приналежності суб’єкта. Приміром, Республіка Крим або навіть окремі самоврядовувані зони у власному законодавстві можуть визначати власні критерії розмежування малих підприємств як за обсягом господарського обороту, так і за чисельністю працюючих [5, с.276].

Наприклад, в Японії до категорії малих і середніх підприємств у галузях оборонної промисловості, в будівництві, на транспорті, у зв’язку, комунальному господарстві відносяться юридично самостійні компанії з числом зайнятих до 300 чоловік або обсягом основного капіталу до 100 млн. єн, оптовій торгівлі – до 100 чоловік або до 30 млн. єн капіталу, роздрібній торгівлі й сфері послуг – до 50 чоловік або до 10 млн. єн капіталу [5, с.276]. Отже, головними критеріями визначення малих та середніх підприємств є величина капіталу, чисельність робітників і галузева приналежність.

В Італії малий бізнес охоплює підприємства з чисельністю до 500 зайнятих. При цьому є досить багато виробництв, що використовують працю менше 20 робітників.

У Великобританії використовуються критерії величини обороту, активів і середньої чисельності зайнятих.

У Швеції, крім показника чисельності зайнятих, використовується ряд інших: стадія росту; галузь економіки; сфера діяльності (місцеві, регіональні, загальнонаціональні масштаби); особливість власників підприємств і менеджерів (наприклад, іноземці, жінки і тощо) тощо.

Слід зазначити, що кількісний варіант визначення малих підприємств має як переваги, так і недоліки. До переваг можна віднести доступність та простота з точки зору статистичних підрахунків. Про недоліки свідчить той факт, що вони «працюють» тільки для обмеженого кола підприємств, тобто існує трудність для порівняння. Наприклад, на електростанціях, багатомільйонні основні фонди приводяться в дію декількома робочими.

Згідно із Господарським кодексом України, який набув чинності з 01.01.2004р., основними критеріями віднесення підприємства до категорії малих є обсяг валового доходу підприємства і чисельність його працівників, незалежно від форм власності: з середньообліковою чисельністю працюючих до 50 осіб на рік та обсягом валового доходу від реалізації продукції до 0,5 млн. євро на рік.

Необхідно звернути увагу на те, що критерії визначення малого підприємства у вищезгаданому документі відрізняються від тих, що наведені у Законі України «Про підприємства», згідно з яким максимальна кількість працюючих на малому підприємстві становить від 15 до 200 осіб (в залежності від галузі, в якій функціонує підприємство).

Інший підхід до визначення розміру підприємств – якісний. При цьому підході основними критеріями являються особливості діяльності та поведінки суб’єкта, обмежений доступ до ринку капіталу, невеликий сегмент ринку, який займає підприємство, та неспроможність здійснювати суттєвий вплив на його функціонування.

В силу історичних особливостей розвитку малого бізнесу в Україні, малі підприємства у більшості людей асоціюються лише з індивідуальною формою власності. Проте світовий досвід розвитку малого бізнесу доводить, що максимальна його ефективність досягається в умовах існування приватної форми власності. Перевагою цієї форми є можливість оперативно реагувати на зміни умов господарювання завдяки тому, що функції управління зосередженні безпосередньо у власника. Серед недоліків особливо хочеться відзначити обмеженість фінансових ресурсів та виключно високий ступінь ризику. У приватному секторі економіки власників малих підприємств об’єднують як корпоративні (збереження, примноження і захист приватної власності), так і загальні економічні (створення в країні ефективної ринкової економіки з високим рівнем споживчого попиту) інтереси.

Як бачимо, універсальних критеріїв виділення малих підприємств, які дозволяли б безпомилково «сортувати» підприємства, не існує. Тому вважаємо за доцільне, орієнтуючись на вищезгадані принципи, визначити – за кількістю працівників, у кожній галузі, з урахуванням специфіки виробництва – які підприємства не можна відносити до категорії малих. В результаті спірних питань, вирішувати їх в індивідуальному порядку.

Список використаної літератури

1. Василенко В. Інноваційний менеджмент: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл.. — К. : ЦУЛ, 2003. — 439с.
2. Гайдамака О. Інноваційний менеджмент: Навч. посіб. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 184с.
3. Гордієнко Л. Інноваційний менеджмент: конспект лекцій / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2007. — 148с.
4. Козловський В. Інноваційний менеджмент: навч. посібник для студ. спец. «Менеджмент організацій» / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2007. — 210с.
5. Краснокутська Н. Інноваційний менеджмент: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 276с.
6. Лебедєва І. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник / Донбаський гірничо-металургійний ін-т. — Алчевськ : ДГМІ, 2004. — 206 с.
7. Лісовал В. Інноваційний менеджмент: Курс лекцій / Національний авіаційний ун-т. — К. : НАУ, 2004. — 118с.
8. Стадник В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. — К. : Академвидав, 2006. — 464с.