Для повноцінного захисту порушеного права певного суб’єкта необхідними є чітко передбачені законодавством механізм і кваліфікованість у вирішенні питання. Забезпечити ці умови повинні визначені органи від імені держави. Зокрема, для захисту порушених трудових прав (тобто для вирішення юридичних трудових спорів) в Україні, як і в усьму цивілізованому світі, застосовуються суди. При цьому у більшості європейських країн основна роль при вирішенні визначених категорій трудових спорів належить спеціалізованій трудовій юстиції [1, с.167]. Так, суди з трудових спорах функціонують у Франції (з 1806 р.), Великій Британії, ФРН, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Канаді, Новій Зеландії, Японії, Ізраїлі [2, с.73].

За виокремлення окремих судових органів для розгляду трудових спорів висловлюються також і українські (зокрема, В.Лазор [3, с.94], І.Лаврінчук [2, с.76]) та зарубіжні (І.Я.Кисельов [1, с.166], Безина А.К. [4, с.17]) вчені правознавці.

На сьогодні виокремлення таких органів у національній судовій системі, на нашу думку, є вимогою практики діяльності судів загальної юрисдикції, що привела до процесуальних нововведень, формування процедур, властивих лише для трудового процесу.

По-перше, особливістю вирішення позовних трудових спорів, як зазначає І. Лазор, є те, що при їх розгляді застосовуються норми не лише цивільно-процесуального, а й трудового права [3, с.93]. Варто зазначити, що юридичні трудові спори (конфлікти права) вимагають особливо детального дотримання судової процедури, врахування багатьох формально-юридичних моментів, а отже, звернення і до цивільного, адміністративного та кримінального права. Важливого значення при цьому набувають принципи трудового права, а також (при оцінці всіх обставин спору, при встановленні індивідуального розміру відповідальності, при конкретизації оціночних понять і при створенні індивідуального правила поведінки, для регулювання спору) враховуються всі соціальні норми.

По-друге, для всебічного та об’єктивного розгляду трудових справ діяльність судів при вирішенні трудових спорів (як це і передбачено у країнах, де вони діють) повинна базуватись на принципах тристороннього співробітництва, тобто трипартизму, де справи розглядає колегія у складі професійного судді (юриста, який спеціалізується у сфері трудового права) та двох непрофесійних суддів, висунутих, наприклад, профспілками або організаціями підприємців (практиків, які добре орієнтуються в питаннях праці та трудових відносин).

Важливим є те, що в процесі розгляду індивідуальних трудових спорів, в процесі казуального тлумачення, у кожного судді фактично виробляється системне, однозначне тлумачення правових норм. Дотримуючись його, суддя застосовує цю норму й однотипно вирішує однорідні трудові спори. Отже, тлумачачи норми трудового права, суди вносять елементи новизни в правове регулювання, і тому вся судова діяльність виявляє суттєвий вплив на функціонування трудових і тісно пов’язаних із ними відносин, на формування відповідних процесуальних форм і, в кінцевому результаті, процесуального трудового права [1, с.176,177].

По-третє, специфічними є вимоги щодо строків звернення до суду для вирішення трудових спорів, спеціальні строки їх розгляду та швидкість виконання рішень. Окрім того, діяльність судів з вирішення трудових спорів зводиться до встановлення фактичних обставин спору і, як правило, не виявляє складності при застосуванні норм права. Наприклад, встановивши, що робота була виконана в святковий день, суд згідно зі ст.107 Кодексу законів про працю України [5, с.384] виносить рішення про її оплату в подвійному розмірі. Тобто законодавчо визначені стислі процесуальні терміни для оперативного захисту порушених трудових прав, а процедура розгляду трудового спору швидша і тому дешевше коштує.

Однак сучасна судова система через перевантаженість не може забезпечити такого оперативного розгляду трудових справ. Не говорячи вже про те, що останнім часом кількість позовів з трудових питань зросла, а тривалість їх розгляду досить ускладнилась (у 1996 – 1997 роках частка справ, що виникли з трудових спорів, збільшилась із 3% до 19,5% загального обсягу цивільно-правових спорів; а вже в 1998 – 2001 роках – до 30% [2, 75]). Це свідчить про важливість і складність трудових суперечностей у сучасному суспільстві, про необхідність поглиблення подальшої спеціалізації судів і створення органів трудової юстиції. Звичайно, зробити це досить складно у фінансовому й організаційному плані, однак здійснення лише спеціалізації в роботі судів загальної юрисдикції, залежно від категорії справ, на нашу думку, буде лише перехідним етапом, оскільки не дозволить забезпечити повною мірою всебічний та кваліфікований розгляд справ і сприятиме подальшій автономії трудової юстиції для формування кола фахівців, обізнаних у «тонкощах» процедури розгляду трудових спорів.

По-четверте, при розгляді трудових спорів відсутні певні формальності, властиві цивільному процесу; суди виявляють більшу ініціативу у веденні судового процесу, наданні доказів. Існує специфіка і в представництві сторін, розподіленні обов’язку доказування, оцінки доказів. Велике значення надається стимулюванню сторін до примирення на всіх стадіях процесу. В ряді країн для цих цілей використовується спеціальна, досудова, стадія вирішення спору, майже повністю позбавлена процедурних формальностей.

На сьогодні складно врахувати особливості спорів різних категорій у Цивільному процесуальному кодексі України, а вимоги до порядку вирішення окремої категорії справ розпорошуються у загальному обсязі нормативного матеріалу, що регулює здійснення цивільного судочинства. В Україні вже напрацьовано велику кількість нормативних положень щодо процесуального забезпечення трудових прав, адже особливості процедури вирішення трудових спорів, функціонування спеціальних органів з їх розгляду вимагають побудови системи галузевих законодавчих норм.

Таким чином, специфіка трудового процесу зумовлює особливу процедуру розгляду трудових спорів, вирізняючи трудовий процес у рамках юридичного процесу. При цьому органи трудової юстиції виконують важливі функції у застосуванні трудового права, в задоволенні законних претензій учасників трудових відносин, сприяючи їх примиренню і попередженню трудових конфліктів на основі компромісів, виступають як соціально стабілізуючий фактор.

ЛІТЕРАТУРА

1. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов – М.: Норма-Инфра, 1997. – 263 с.
2. Лаврінчук І. Процесуальне забезпечення трудових прав в Україні // Право України. – 2001. – №1. – С.72 – 77.
3. Лазор В. Поняття трудових спорів, конфліктів та їх позовний і непозовний характер // Право України. – 2002. – №7. – С.90 – 95.
4. Безина А.К. Судебная практика в механизме правового регулирования трудовых отношений. – Казань: Изд-во Казанского университета, 1989. – 182 с.
5. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року // Відомості Верховної Ради України. – 1971. – №50. – Ст.375.