Велика кількість цивільно-правових договорів зумовлює необхідність їхнього впорядкування. Класифікація договорів проводиться за різними критеріями.

Якщо проаналізувати книгу п’яту Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України), то можна зробити висновок, що договірні інститути в ній розміщені за ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих договорів [1, с. 625]. Взявши за основу класифікації цей критерій, можна виділити такі групи цивільно-правових договорів:

• договори про передачу майна у власність (наприклад договір купівлі-продажу, міни, дарування);
• договори про передачу майна в користування (наприклад договір найму (оренди), позички);
• договори про виконання робіт (наприклад договір побутового підряду, будівельного підряду, договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт, договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт);
• договори про надання послуг (наприклад договір перевезення, страхування, зберігання, доручення);
• договори про спільну діяльність (наприклад договір про спільну діяльність, договір простого товариства).

У ст. 626 ЦК України законодавець закріпив поділ цивільно-правових договорів на односторонні та двосторонні договори. В основу такого поділу покладено наявність права вимоги однієї сторони і зустрічного обов’язку іншої сторони вчинити певні дії або утриматися від вчинення певних дій [2, c. 533]. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору. Права й обов’язки сторін у двосторонніх договорах є зустрічними, тобто взаємопов’язаними між собою: те, що для однієї сторони є обов’язком, складає зміст права вимоги другої сторони [3, c. 444]. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Поділ договорів на односторонні та двосторонні договори також має місце в цивільному праві США. У зв’язку з тим, що цивільно-правовим договором у США визнається певна обіцянка чи декілька обіцянок, виконання яких регламентується законом, поділ договорів на ці два види залежить від того, чи одна, чи дві сторони в договорі зробили певну обіцянку [4, p. 209, 210]. В односторонньому (unilateral) договорі лише одна із сторін робить певну обіцянку, а інша сторона вчиняє у відповідь на цю обіцянку певну дію. Така обіцянка може бути адресована як певній особі, так і невизначеному колу осіб, адже у США зобов’язання, які виникають у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, вважаються договірними зобов’язаннями. У двосторонньому (bilateral) договорі певні обіцянки роблять дві сторони, тобто на обіцянку оферента акцептант, у свою чергу, також робить обіцянку вчинити певну дію або утриматися від її вчинення [5, p. 118].

Якщо за основу класифікації цивільно-правових договорів взяти критерій оплатності, то можна виділити оплатні й безоплатні договори.

Практичне значення такого поділу договорів знайшло своє втілення у ст. 388 ЦК України, адже задоволення віндикаційного позову, що пред’явлений до добросовісного набувача, залежить від того, за яким договором (оплатним чи безоплатним) ця особа стала володільцем зазначеного в позові майна [6, c. 392].

У ч. 5 ст. 626 ЦК України встановлено презумпцію оплатності договору: договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті цивільно-правового договору. Проте в ЦК України не вказано, які договори вважаються оплатними, а які – безоплатними, а також не вказано, в якій формі повинна здійснюватися плата за виконання певних обов’язків, передбачених договором, за винятком згадки у ст. 192, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня.

На відміну від ЦК України, у ст. 423 Цивільного кодексу Російської Федерації від 21 жовтня 1994 р. цілком виправдано наведені законодавчі визначення оплатного та безоплатного договорів, адже наявність законодавчого визначення певного правового поняття зумовлює однозначність у його розумінні та практичному застосуванні.

Недоліком законодавчої техніки, що простежується при аналізі положень ЦК України, є також відсутність єдиного терміна для позначення наявності чи відсутності плати за виконання певних обов’язків, передбачених договором. Так, у ст. 12, 48, 388, 626 ЦК України використовуються терміни „відплатний договір” або „безвідплатний договір”. У всіх інших статтях ЦК України, де йдеться про наявність чи відсутність плати за виконання певних обов’язків, передбачених договором, вживаються терміни „оплатний” (наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 823 ЦК України договір піднайму житла є оплатним) або „безоплатний” (наприклад, відповідно до ч.1 ст. 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку).

Для забезпечення однозначного розуміння і практичного застосування цих видів цивільно-правових договорів було б доцільно в ЦК України для позначення цих видів договорів використовувати лише терміни „оплатний договір” та „безоплатний договір”, а також дати такі визначення цих понять:

1. Оплатним є договір, за яким сторона за виконання своїх обов’язків отримує грошову плату чи інше зустрічне надання.
2. Безоплатним є договір, за яким одна сторона повиння вчинити для іншої сторони певну дію без отримання від неї за це грошової плати чи іншого зустрічного надання.

У теорії цивільного права також виділяють реальні (від лат. res – річ) та консенсуальні (від лат. consensus – згода) договори, критерієм виокремлення яких є момент, з якого договір вважається укладеним. Консенсуальними є договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов договору. Реальними є договори, які вважаються укладеними з моменту вчинення передбаченої актами цивільного законодавства дії (наприклад, відповідно до ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання позикодавцем позичальникові грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.). Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними. Прикладами реальних договорів є договір позики та договір перевезення вантажу [7, c. 469].

Цей поділ договорів на реальні та консенсуальні відомий ще римському приватному праву. У ІІ ст. н. е. відомий римський юрист Гай здійснив систематизацію договорів, поділивши їх на дві групи: договори, які виникають у результаті досягнення згоди (консенсуальні), та договори, які виникають у результаті передання певної речі (реальні) [8, c. 164].

Як у часи Стародавнього Риму, так і сьогодні практичне значення такого поділу договорів полягає у тому, що в консенсуальних договорах права та обов’язки у сторін виникають з моменту досягнення у належній формі згоди з усіх істотних умов договору, а в реальних договорах навіть після досягнення у належній формі згоди з усіх істотних умов договору права та обов’язки за цим договором у сторін ще не виникають.

У науці цивільного права обгрунтовано поділ цивільно-правових договорів на обмінні (мінові) та ризикові (алеаторні). Міновими називаються договори, в момент укладення яких кожній із сторін у договорі відомі обсяг та характер взаємних прав та обов’язків, конкретно визначено, що саме і яка із сторін передає та отримує натомість, тобто є відомими зустрічні надання [9, c. 259]. Алеаторними (від лат. alea – випадковість) вважаються договори, в яких вигода чи втрата кожної із сторін залежать від настання певного випадку (наприклад договір страхування) [10, c. 46]. У ризикових договорах обсяг зустрічного задоволення, яке повинна отримати одна із сторін, залишається невідомим, доки не настане обставина, що остаточно „визначить” цей обсяг зустрічного задоволення. При укладенні алеаторних договорів кожна із сторін приймає на себе певний ризик, адже цілком ймовірно, що один або інший контрагент фактично отримає зустрічне задоволення у меншому обсязі, ніж надасть сам [11, c. 295].

Окремим видом цивільно-правових договорів є так звані фідуціарні договори (від лат. fiducia – довіра), які ґрунтуються на довірі між контрагентами (наприклад договір доручення). Фідуціарний характер договору доручення зумовлює право довірителя або повіреного у будь-який час відмовитися від договору, яке закріплене  у ч. 2 ст. 1008 ЦК України. Довірчий характер фідуціарних договорів обумовлює незначну сферу їх поширення, адже такий характер є невластивим для більшості цивільних відносин [9, c. 261, 263].

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що вивчення та наукове дослідження класифікації цивільно-правових договорів, а також порівняльний аналіз окремих видів договорів у цивільному праві України та в цивільному праві зарубіжних країн, зокрема Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки, сприятиме удосконаленню вітчизняного правового регулювання договірних відносин. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільне право України: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
2. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Коссака – К.: Істина, 2004.
3. Цивільний кодекс України: Коментар / За ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – Х.: Одіссей, 2003.
4. Rhonda Carlson. Introduction to Paralegalism. – Chicago, 1997.
5. James Barnes, Terry Morehead Dworkin, Eric L. Richards. Law for Business. – Boston, 2000.
6. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. – Кн. 1: Общие положения. – М.: Статут, 1999.
7. Цивільне право України. Академічний курс. – Ч. 1. / За ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004.
8. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Навч. посіб. – Львів, 2000.
9. Бервено С. М. Проблеми договірного права України. – К.: Юрінком Інтер, 2006.
10. Май С. К. Очерк общей части буржуазного обязательственного права. – М.: Внешторгиздат, 1953.
11. Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.: Юридическая литература, 1975.