Вступ

З’ясування актуальності дослідження сучасних економічних теорій, шкіл і напрямів економічної думки обумовлює насамперед необхідність підходу до них з широких історичних з позицій. Суть такого підходу у різний час усвідомили та глибоко розкрили такі видатні учені-економісти, як Дж.С.Мілль (18061873), К.Маркс (1818-1883), М.І.Туган-Барановський (1865-1919), Дж.М.Кейнс (1883-1946), Й.А.Шумпетер (1883-1950), Дж.К.Гелбрейт (1908-2006) та ін.

Сучасний загальний стан у галузі досліджень економічної теорії та її історії багатьом ученим уявляється таким. Спеціалісти з макроекономіки об’єднуються нині на базі деякого числа великих методологічних орієнтирів. Необхідність пошуку чітко виражених мікроекономічних основ, вимога тісного зв’язку між емпіричною і теоретичною роботою, а також усвідомлення того, що дисципліна, яка нас цікавить, може опиратися у цьому на вже накопичені знання — все це, без сумніву, визнається величезною більшістю макроекономістів.

Однією з найважливіших проблем сучасної економічної теорії є усебічне дослідження змісту, структури, закономірностей становлення й перспектив сучасних економічних систем. Ця складна теоретична проблема, яка має й дуже істотне практичне значення, не може бути адекватно розв’язана без розробки її методологічних аспектів. Саме від методологічних передумов аналізу економічних систем вирішальним чином залежить правильне комплексне уявлення про системи, ступінь наукової обґрунтованості відповідних висновків та прогнозування подальшої еволюції економічних систем в умовах їх інтелектуалізації, глобалізації, різкого зростання уваги до екологічних проблем.

1. Теорії підприємницької економіки та інформаційного суспільства наприкінці ХХ ст.

У 1955 р. у США всі галузі, які виробляли і поширювали знання та Інформацію, реалізували продукцію, що становила 25% від кінцевого продукту, у 1965 р. – вже понад 33% (оцінка Друкера), усередині 80-х років – більше 60%. До 1990 р. на професії, в яких переважає Інтелектуальна праця, припадав основний приплив зайнятості (85% –у США, 89% – у ФРН, 95% – у Великобританії, 90% – у Японії). Збільшується увага до інновацій.

Теорія інновацій економіки і підприємницького суспільства П. Друкера Теорія, викладена у працях «Інновація і підприємництво» (1985) та «Посткапіталістичне суспільство» (1993), концептуалізувала ситуацію, яка склалася у США після того, як були пережиті основні економічні і політичні потрясіння, спричинені комп´ютерною революцією, і утвердились основи панування нового технологічного способу виробництва.

Інноваційна економіка 90-х років принципово відрізняється від економіки виробництва 60 – 70-х років тим, що її основною рисою стала розробка ідей, які руйнують попередні рішення, товари, послуги і виробництво:

1) основною продукцією і основною «начинкою» усіх товарів і послуг стали нові рішення. Сам ріст економіки став безпосереднім результатом безперервних інноваційних змін і потрясінь;

2) провідну роль в економіці стали відігравати мільйони малих і середніх підприємств, очолюваних підприємцями, які діють на свій страх і ризик. Ця «підприємницька економіка» створилау США з 1965 по 1985 р. близько 40 млн робочих місць (переважно за межами промисловості. – Авт.), в той час як промислові корпорації-гіганти скорочували чисельність зайнятих;

3) зазначена економіка ще не склалась в інших країнах, тому Західна Європа, яка мала у 1970 р. на 20 млн більше робочих місць, ніж США, у 1985 р. мала їх уже на 10 млн менше. Підприємницька економіка ще не склалась і в Японії;

4) динаміка економіки і суспільства визначається не стільки наукою і вченими, скільки мільйонами людей, які самостійно приймають часто інтуїтивні, творчі рішення;

5) метою діяльності корпорацій знову стала максимізація доходу акціонерів. І нова технологія, яка забезпечує досягнення цієї мети,– це не відкриття або інновації, а інший менеджмент, з іншими принципами та іншою практикою;

6) багато мільйонів інноваційних виробництв характеризує не капіталомістка «середня» і, навіть, «низька» («проста») технологія, тобто відносно невеликі капіталовкладення на кожне робоче місце. Друкер перестає нарікати на вкрай низьку норму нагромадження капіталу в США. Якщо є знання, капітал легко знаходиться. Він важливий, він вторинний;

7) галузі «високих технологій», які потребують величезних капіталовкладень, створили у США 5 – 6 млн робочих місць, але не змогли покрити навіть витрати зайнятості у старих промислових галузях. Саме їх існування подібне до існування гірських піків: воно можливе лише тому, що під ними – «земля» інноваційної економіки;

8) поряд з трьома попередніми секторами економіки виник і випереджає інших четвертий сектор: галузь безприбуткових суспільних підприємств, в якій у 1990 р. працювало 90 млн. американців (по 3 год на тиждень), а у 2000 – 2010 pp. прогнозується – 120 млн. (по 5 год на тиждень);

9) знання були основним, провідним фактором продуктивності і в масовому виробництві. Але тепер, коли вони стають і основним предметом, і основним продуктом праці, відбувається реорганізація галузей навколо виробництва знань і реструктуризація всієї економіки країни навколо сфери виробництва інформації;

10) інтелектуалізація праці – основний напрям її розвитку, а витрати на виробництво і поширення знань – основна форма інвестицій. Завдання нової науки – сприяти інноваціям, тобто системному організованому застосуванню знань у виробництві самих знань, роблячи їх продуктивнішими (чого не може зробити держава або ринок). Це і є «нова технологія». Друкер концептуалізує процеси застосування інтелектуальної технології;

11) основна форма власності – це інтелектуальна власність, яка структурує суспільство і визначає його розвиток;

12) метою оподаткування має стати сприяння всьому, що необхідне для довгострокових інвестицій, а основною рисою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, – їх точна передбачуваність;

13) мілітаризм і військові витрати – небезпечна загроза основам економіки знань;

14) вирішальну роль у «прориві» американської молоді до знань та інтелектуальної власності відіграло рішення конгресу, яке надало ветеранам другої світової війни право на субсидії для отримання вищої освіти;

15) для розкриття найважливіших економічних процесів крім мікро– і макроекономіки необхідна метаекономіка, яка враховувала б вплив таких потужніх «неекономічних» факторів, як демографія, освіта, нові технології, екологія, тип психології людей, рівень культури та ін.

Підприємницьке суспільство (або «суспільство знань»,»інформаційне суспільство», плюралістичне «суспільство організацій», «суспільство найманих власників») формується разом і у взаємодії з підприємницькою економікою і має такі особливості:

1) інновації і підприємництво охоплюють все більшу масу соціальних і політичних осередків суспільства, стають щоденною, буденною практикою. Це – соціальні інновації, які безперервно перебудовують відносини як між людьми та організаціями, так і між ними та державою;

2) розвиток четвертого сектору, де добровільна праця громадян грунтується на почутті обов´язку і покликанні, піднімає людину до відчуття реальної особистої участі у вирішенні суспільних і державних проблем, формує масову громадянськість і нову демократію;

3) робочі місця перестали бути рідкістю, що дозволило працювати навіть жінкам, які мають маленьких дітей. Зміцніла віра людей у себе, їх незалежність і терпимість;

4) нагромадження знань розподілило суспільство на високооплачува-них людей, зайнятих творчою працею, і недостатньо підготовлений, а отже, низькооплачуваний, обслуговуючий персонал. Протиріччя між ними – основний соціальний конфлікт цього суспільства;

5) на порядок денний були поставлені нові права меншин, оскільки рішуче настроєна меншість може заблокувати нововведення;

6) виникнення і розповсюдження організацій, що Т. Кун визначив як парадигму змін, Друкер назвав розвитком «соціальної екології», їх генетична функція – застосування менеджменту та інновацій для всіх сфер життя людини. Це творчий підхід до дійсності, руйнування відсталого старого, яке супроводжується дестабілізацією, в той час як суспільство, громада, сім´я намагаються будь-що законсервувати старе.

Теорія «третьої хвилі» і «зрушення влади» А. Тоффлера Вона розроблялася автором у 90 –х роках, коли електронна технологія вже утвердилась у вигляді персональних комп´ютерів і величезних інформаційних мереж. У працях цих років А. Тоффлер повністю змінює свій підхід, підкреслюючи позитивні результати розвитку НТР. Центральною частиною книги «Третя хвиля» (1980) став аналіз процесу одночасного розвитку людини як виробника! як споживача у результаті розвитку інтелектуальних технологій і можливостей територіальної деконцентрації масової інтелектуальної праці, розвитку домашньої праці спеціалістів, об´єднаних у колективи системами електронного зв´язку (теорія «електронного котеджу»). Змінюються всі шість «цивілізаційних принципів»:

1) індивідуалізація і дестандартизація змінюють характер виробництва, збуту, споживання, ідей і переконань, типів поведінки, форми сім´ї і т.п.;

2) децентралізація змінює характер менеджменту, політичного життя і соціальних відносин;

3) відродження дрібного бізнесу перебудовує всі уявлення людей про прекрасне і достойне;

4) індивідуалізація умов праці надає свободу творчості робітнику і споживачу;

5) територіальна розосередженість;

6) різноманітність організаційних форм діяльності людини (у тому числі і форм сім´ї) створюють принципово нове середовище виробничої діяльності і соціального життя людей.

Причини усіх цих змін кореняться у принципово новому типові технології (яка відповідає соціальним і екологічним критеріям), у величезному прискоренні темпу змін, у високому рівні інноваційності й у пануванні вищої якості. Все вірно, але це був уже другий у XX ст. переворот «цивілізаційних принципів». Перший «начорно» завершився у США до 1947 p., коли основним показником багатства нації став масовий і культурний попит домашніх господарств і безповоротно пішло в минуле панування «індустрії димних труб».

Тоффлер робить висновок, що попередню економічну детермінацію діяльності людей змінює орієнтація на новий рівень потреб – забезпечення фізичного і духовного комфорту, тобто детермінація соціальна. Проте у 1970 р. і, навіть, у 1980 р. матеріальне виробництво він вважав основною галуззю створення багатства. Економіка майбутнього – це «пост-сервісна економіка», експериментальне виробництво, а її основні галузі – виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океанів, біоіндустрія. Майбутнє – це суперіндустріалізація, тобто продукт величезних капіталів і «адаптованих» ТНК. У 1990 р. це уявлення коригується таким чином:

1) основне багатство втрачає матеріальну форму. По мірі розвитку сервісної та інформаційної економіки знання – це вже «символічний капітал», невичерпний і загальнодоступний;

2) основний метод створення багатства – «суперсимволічна система», що грунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій. На зміну владі капіталу прийшла влада знань;

3) інформаційні технології дозволяють здешевити продукцію гнучкого дрібносерійного виробництва (яке йде на зміну масового), але потребують значних дослідницьких робіт і висококваліфікованих кадрів;

4) втілення знань у виробничих процесах – це галузь наростаючих зіткнень між корпораціями-гігантами, але успіх останніх залежить від розвитку ініціативи, надання простору для самостійних рішень дрібних децентралізованих колективів, від розвитку «підприємницької економіки» всередині корпорацій, які пристосувалися;

5) засобом обміну стають не металеві або паперові гроші, а гроші електронні, тобто інформація, закладена у кредитних картках. Кредит, який надають приватні компанії, підриває владу банків;

6) новий тип робітника – це ініціативна людина творчої праці, знання якої (тобто його засоби виробництва. –Авт.) дають йому змогу приймати рішення. Його споживання органічно зв´язане з інтелектуальними, виробничими інтересами. Це – активне споживання, яке перетворює вільний час у працю саморозвитку в домашніх господарствах;

7) чисельність пролетаріату (людей фізичної праці. –Авт.) різко скорочується. Люди поступово оволодівають знаннями і за умови безперервної підготовки стають «когнітаріатом» («золоті комірці»). Конторські і торгові службовці – це робітники рутинної праці, яка принижує і отуплює («білі комірці»), тобто – продукт індустріалізму, який ще зберігається;

8) успіх на ринку диференційованих і демасифіційованих товарів і послуг, необхідних новому споживачеві, викликає жорстку боротьбу за контроль над інформацією і діючими стандартами;

9) нова економічна система розвивається і на локальному рівні домашніх господарств, і на глобальному рівні світового ринку. Виникає глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння і жорсткий опір націоналістів, що захищають старі форми виробництва. Це зіткнення буде загострюватися.

Аналіз економічної галузі («техносфери») тісно зв´язаний з висновками Тоффлера про кардинальні зміни у «соціосфері», у «владній структурі» і в «інфосфері». У цілому він створив яскраву картину кардинально нової і стійкої соціальної системи, яка виникає у результаті глибокої соціальної революції, пережитої американським суспільством. У центрі цієї картини правомірно опинилась творча праця, проте її внутрішнє протиріччя, яке відбивається на всіх сторонах життєдіяльності суспільства, ще не розглядається.

Теорія мегатенденцій  Дж. Несбіта і П. Абурден Вона викладена авторами у 1990 р., звернула  на себе увагу систематизацією тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990 – 2000 pp. Разом з тим, виявилась і помилковість окремих прогнозів, зумовлених уявленнями про «безхмарний» розвиток якісно нових технологій, економічних, соціальних і політичних відносин.

1. Передбачувана авторами мегатенденція глобального економічного буму у 90-ті роки зіткнулася з серйозними економічними труднощами у Західній Європі і в Японії. Перехід до інформаційних технологій став для них менш болісним, ніж для США у 70 – 80-ті роки, проте ціна переходу до ринку у Східній Європі виявилася вищою. Економіка дійсно стала більш важливою, ніж ідеологія, а дефіцит сировини і ресурсів не проявився. Але процес глобальної інформатизації більшість країн лише зачепив.
2. Мегатенденція розвитку нового гібрида, отриманого від «схрещування» соціалізму з ринковою економікою, поки що реалізувалася не стільки у Східній Європі (де перехідний період до ринку виявився важким початком процесів НТР), скільки у Китаї. Тут соціалізм дійсно радикально трансформувався перед лицем реальної загрози загибелі. Проте замість заміни пріоритету держави пріоритетом індивіда і переходу до інформаційного суспільства, тут відбувається лише перший етап НТР – становлення масового потоково-конвеєрного виробництва. В економічно лідируючих країнах умови життя трудящих поліпшувалися водночас з процесом приватизації.
3. Мегатенденція відродження мистецтв і переоцінка змісту життя у цих умовах розвивалася зовсім не так благополучно, хоч роль вільного часу у житті людей зросла істотно.
4. Космополітизація сфери споживання і стилю життя тривала, проте зміцнилась і зустрічна тенденція – посилення національних рис міжнародного міста. Посилився опір національних культур процесу космополітизації.
5. Мегатенденція приватизації дійсно охопила економіку майже 100 країн, викликаючи колапс ідей кейнсіанства і кооперативізації. Але «панування загального добробуту» виявилось більш стійким, ніж передбачали автори.
6. Докорінні зміни геополітичної ситуації на користь Далекосхідної Азії відбувалися, незважаючи на «збій» економіки Японії. Проте в основі цього процесу лежали не стільки капіталовкладення у людські ресурси (тобто у розвиток сфери послуг. – Авт.), скільки промисловий розвиток на базі потоково-конвеєрних технологій.
7. Мегатенденція залучення жінок в економічне і політичне життя тривала. Але вона підживлювалася не лише процесом подолання малоосвіченості, бідності і нужденності. Ще більшу роль відігравало наростання незадоволених потреб сім´ї і розуміння дискримінаційного характеру відносин.
8. Прихід біології як провідної галузі знань на зміну фізиці. Ця ідея, незважаючи на ряд проривів у біології, для розуміння великомасштабних процесів розвитку виробництва і суспільства виявилась у 90-х роках таким самим «інформаційним бумом», яким була теорія автоматизації у 50 – 60-ті роки. Соціальні та етичні наслідки біологізації стануть актуальними для маси людей у третьому тисячолітті.
9. Підйом нетрадиційних релігійно-політичних течій (і зниження авторитету традиційних конфесій, особливо протестантизму) поки що важко оцінити. Проте ряд скандалів, спровокованих поведінкою проповідників «нових релігій», і ріст моральних стандартів населення у зв´язку з розвитком сім´ї створили могутню «противагу» цій тенденції.
10. Тріумф індивідуальності та особистої відповідальності над тоталітаризмом і цінностями колективізму дійсно проявився у багатьох сферах життєдіяльності людей і у багатьох регіонах. Економіка, соціальне життя, мораль і політика відчули масове вторгнення «нової індивідуальності», роль спілок, створених на основі добровільного об´єднання індивідів. Це дійсно вірно передбачена авторами кардинальна риса інформаційного суспільства, що виникає.

У 90-ті роки критика НТР в основному «перемістилась» у галузі екології, моралі і прав людини (особливо у зв´язку з проблемами вторгнення у її особисте життя). На зміну теоріям обмеження НТР прийшли: 1) концепція соціокультурного сприяння її розвитку і 2) інноваційні теорії сприяння високотехнологічним галузям. У процесі розвитку теорій трансформації виробництва і суспільства простежується зіткнення двох економічних напрямів, які багато в чому давали протилежні відповіді на питання щодо ходу і результатів НТР. Традиції індивідуалізму австрійської школи, закладені Й. Шумпетером і Л. Мізесом, розвивались у працях П. Друкера, Ф. Хайєка, М. Фрідмена та ін. їм протистояв гуманістично-демократичний підхід, зв´язаний з кейнсіанством та інституціоналістськими традиціями макроаналізу, у працях Дж. Гелбрейта, У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла та ін. У цілому можна сказати, що обидві течії використали метод системного аналізу найважливіших тенденцій економічного І соціально-політичного розвитку суспільства і людства у XX ст., націлений на активізацію людей і раціоналізацію їх дій в умовах демократії. Наукові та ідеологічні елементи, безперервно зіштовхуючись, досить ефективно орієнтували економічні дослідження і практичні дії людей, їх прояв значною мірою має ще пережити й економіка України.

2. Дослідження сучасних економічних теорій та систем у контексті ХХІ ст.

Комплексне дослідження економічних систем та спроби їх сучасної типологізації і порівняння повинні ґрунтуватися на усвідомленні об’єктивного процесу інтеграції наукового знання. Оскільки основним об’єктом нашого дослідження у широкому розумінні є людина у контексті еволюції економічних систем, політичної організації та системи панівних цінностей, тобто соціуму у його основних вимірах, — тому для нас прийнятними виступають методи досліджень, що застосовуються в економічній та ін. соціально-гуманітарних науках (економічній історії, історії економічної думки, економічній соціології, економічній географії, соціальній філософії, політології, культурології та ін.). Серед таких методів насамперед необхідно назвати: емпірично-історичний, який передбачає безпристрасний, об’єктивний аналіз і порівняння різних економічних і соціальних концепцій; теоретико-логічний, змістом якого є пошук об’єктивних тенденцій та закономірностей еволюції самої економічної науки; діалектичний, що передбачає розгляд явищ і процесів у їхніх взаємозв’язках, взаємовпливах та безперервному розвитку. Крім того, спільними для наук про людину і суспільство є єдність історичного і логічного підходів до розгляду відповідних процесів і явищ, що дає змогу «уникнути» історичних зигзагів та збагнути вузлові щаблі розвитку і виявити головні тенденції еволюції. Кількісні і якісні методи дослідження у їх поєднанні дають змогу «схопити» об’єкт у його повноті. Ці та інші методи дослідження економічних систем, про які мова йде нижче, можуть дати найбільший ефект лише у поєднанні, взаємодоповненні. Більше того, як слушно підкреслює А. Гриценко, «… метод оволодіння об’єктом, що поєднує у собі низку загальнонаукових методів (аналіз та синтез, індукцію, логічне та історичне і т.п.) повинен бути покладений в основу економічної теорії, яка за своєю суттю збігається з логікою функціонування і розвитку економічної системи» [4, с. 57].

Таблиця 1

Відображення суперечностей в традиційних моделях та пропоновані засоби їх розв’язання у новому неокласичному синтезі

Автори трактовок питань синтезу	Основні сфери (пункти) розходжень в поглядах економістів і проблеми обговорень	Ключові положення синтезу	Критичні оцінки синтезу
Макконнелл К.Р. — заслуже­ний професор економіки Уні­верситету штата Небраска, Брю С.Л. — професор економіки Ти­хоокеанського лютеранського університету (США)	1.  З’ясування причин нестабільності економічної системи.2.   Питання саморегулювання/регулю -вання системи. 3.   Принципи керівництва для уряду при виборі економічної політики (правила чи дії згідно обставин) [3, 389].	«Гроші мають значення», а зростання грошової маси може призвести до хроніч­ної інфляції з високими те­мпами росту. Визнання ва­жливості ролі очікувань економічних агентів для дослідження економічних цілей уряду. Визнання нео­бхідності проведення уря­дом цілеспрямованої полі­тики інтенсифікації еконо­мічного зростання [3, 389].	З ряду позицій знай­дені компромісні рішення. Розвиток макроекономіки відбувається шляхом оновлення і подо­лання виникаючих перешкод [3, 389].
Самуельсон П.Е. — професор економіки Мас-сачусетського технологічного інституту (США), Нордхаус В.Д. — професор економіки	Нова класична макроеко-номічна теорія не знай­шла широкої підтримки у нових кейнсіанців. Роз­ходження між прибічни­ками двох шкіл нагаду­ють давній спір між Дж. М.Кейнсом і представни­ками класичної школи. Головні галузі полеміки: довгострокове економіч­не зростання; обсяг виро­бництва і зайнятість у короткостроковому періоді; зв’язок між безробіттям та інфляцією [6, 1262].	Поєднання підходу нових класиків до очікувань з не-окейнсіанським поглядом на ринки товарів і праці. Використання передумов про негнучкість заробітної плати і цін на ринках праці та товарів. Ціни і кількості на фінансових ринках аук­ціонного типу швидко при­стосовуються до наслідків економічних потрясінь та змін очікувань. Очікування на аукціонних ринках но­сять адаптивний (перс пек-тивний) характер [6, 1259].	Різні економічні школи відрізняються відношенням до не­великого числа про­блем, зокрема, до визначення сукупно­го попиту, гнучкості цін, очікувань спо­живачів і прийняття рішень. Можлива поява у майбутньо­му нової теорії, що допоможе вирішити актуальні проблеми змішаної ринкової економіки [6, 1234].
Сломен Дж. -професор економіки Університету Західної Англії	1.  Ступінь гнучкості заробітної плати та цін.2.   Ступінь гнучкості сукупної пропозиції. 3.   Роль очікувань [7, 421- 439].	В короткостроковому пері­оді зміни сукупного попи­ту чинять прямий вплив на обсяг виробництва та зай­нятості, а в довгостроко­вому періоді не спостеріга­ється жодного ефекту чи принаймні менш вираже­ний ефект. Значно більший вплив на ціни. Між безро­біттям та інфляцією у довгостроковому періоді не існує простого зворотного	Відсутність консенсусу в галузі макроекономіки, проте сфери незгоди скоротилися [7, 443].

 

Щодо необхідних змін у нинішніх класифікаціях економічних теорій у зв’язку із формуванням і розвитком нового неокласичного синтезу, то необхідно зазначити таке. По-перше, потребує вдосконалення чи навіть коректування ряд існуючих загальних класифікацій. Не можна вважати задовільними такі класифікації, в яких довільно розірваний зв’язок між економічними теоріями ХІХ, ХХ і початку ХХІ століття, а сучасні економічні теорії водночас змішані за різними критеріями. По-друге, навіть у нинішніх класифікаціях новітнього етапу розвитку економічних теорій (О.М.Лібман, А.Г.Худокормов та ін.) поки що новий неокласичний синтез не відокремлений як самостійне явище економічної науки. По-третє, не відображена також належність низки лауреатів Нобелевської премії з економіки (Дж.Акерлоф, М.Спенс, Дж.Стігліц, Ф.Кідланд, Е.Прескот та ін.).

Неокласична економічна теорія розвивалася протягом усього ХХ ст. На авансцену виходили, змінюючи одна одну, різні школи й напрямки – у залежності від потреб часу. Свою демократичність західна економічна теорія доводить різноманіттям економічних концепцій. Жодна з них не викидається “за борт історії” – не має вірних, або невірних теорій, різнобарвність життя дає змогу кожній з них довести свою актуальність у конкретних,  неповторних умовах. Пошук нових концепцій проглядає в переліку лауреатів Нобелівської премії і обґрунтувань їх внесків в економічну теорію. Протягом останніх років премії були присуджені за відкриття нових напрямків в науці, застосування нового апарату, побудову нових моделей. Серед цих напрямків – теорія раціональних очікувань, прийняття рішень в умовах асиметричної інформації, використання в економіці теорії ігор.

Економічна теорія ХХІ ст. є надзвичайно складною, розгалуженою системою економічного знання, яка продовжує невпинно розвиватися в умовах посилення глобалізації та формування постіндустріального, інформаційного суспільства. Об’єктивні процеси світової економічної еволюції, епохальний перехід від «людини економічної» до «людини творчої» вимагають глибокого теоретико-методологічного аналізу та осмислення на парадигмальному рівні, що дало б змогу не тільки спрогнозувати вектор і перспективи динаміки світової і національних економік, а й привести інтелектуальний арсенал та пізнавальний інструментарій економічної науки у відповідність до стрімких «тектонічних» зрушень і змін економічної практики.

3. Основні тенденції розвитку економічної теорії у ХХІ ст.

Осмислення причин, суті, механізмів, соціально-економічних наслідків системних трансформацій (в капіталістичних, соціалістичних та постсоціалістичних країнах) останніх двадцяти років пересунуло центр уваги українських дослідників до нормативної складової економічної теорії. Між тим у її позитивній складовій також відбуваються складні процеси, що прямо і опосередковано пов’язані з нормативним аналізом, а відтак і виробленням економічної політики. У зв’язку з цим зростає значення з’ясування загальнотеоретичних проблем і виокремлення та розгляду питання про нові тенденції розвитку сучасної економічної теорії загалом та її окремих складових зокрема. Як робоче, використовуємо таке визначення економічної теорії — це сукупність всіх інструментів аналізу включаючи й корисні передумови.

На наш погляд, до таких тенденцій насамперед належать:

1)       поглиблення диференціації та спеціалізації наукових досліджень, а, отже, збільшення числа конкуруючих і навіть альтернативних теорій;

2)       зближення відносно відособлених напрямів економічної теорії;

3)      синтез її окремих провідних напрямів;

4)       посилення міждисциплінарного підходу до наукових досліджень, у тому числі прагнення до синтезу економічної науки з іншими галузями суспільствознавчого знання;

5)       посилення претензій постмодернізму на роль домінуючої загальнонаукової гносеологічної парадигми і філософського світогляду;

6)       виникнення нових варіантів теорії конвергенції (сходження, зближення) соціально-економічних систем з урахуванням економічних реформ у постсоціалістичних країнах, Китаї та В’єтнамі;

7)       широке залучення до вивчення історії економіки та економічної думки інституціонального аналізу;

8)       розбіжність точок зору щодо сучасного стану загальної економічної теорії і розповсюдження у літературі оцінки його як передкризового.

Очевидно, ці пункти охоплюють головні реальні тенденції еволюції та розвитку економічних теорій останньої третини XX — початку XXI ст., але далеко не вичерпують весь їх перелік. Проте вони досить повно, на наш погляд, охоплюють основні зрушення та зміни в новітній економічній думці Заходу, що обумовлюють її подальший розвиток і дають добре уявлення про перспективи поступу національної та світової економічної науки.

Відомий російський дослідник в галузі економічної теорії та історії економічної думки 0. Ананьїн виокремив, за його термінологією, різні симптоми невирішеності фундаментальних методологічних проблем економічної науки. По суті, це не що інше, як знаходження реальних явищ у галузі розвитку економічної теорії та зосередження уваги на їх розкритті. Серед них учений надав першочергового значення:

—         зростаючому усвідомленню розриву між теорією і практикою;

—         міжнародному рухові «до пост-аутистської», тобто більш відкритої до реальностей сучасного світу, економіки;

—         пожвавленню багатьох альтернативних течій сучасної економічної думки та підвищення рівня готовності найбільш освічених представників «мейнстриму» до конструктивного діалогу з ними; певному розмиванню меж, що відокремлюють «мейнстрим» і альтернативні течії;

—         загостренню конфлікту всередині «мейнстриму» між його маршалліансько-чикагською і вальрасіанською гілками;

—         бурхливому розвиткові економічної методології як субдисципліни економічної науки, що виражає і стимулює активізацію саморефлексії у професіональному співтоваристві;

—         з’явленню нових інструментальних засобів економічного аналізу (методи аналізу складних систем, теорії самоорганізації та синергетики) як передумови для переосмислення відносин між теоретичними та прикладними дослідженнями, формування нових дослідних практик і типів знання [2, 213-214].

Висновок ученого про багатомірність економічної реальності відкриває шлях для методологічного плюралізму в економічній теорії та «мирного співіснування» конкуруючих теорій.

Автор статті поділяє думку 0. Ананьїна про те, що головний урок системних трансформацій — це визнання значущості чинника інституціонального середовища в економічному аналізі та, як наслідок, усвідомлення скромних можливостей сучасної економічної науки у таких галузях, як економіка розвитку і економіка трансформації планових економік у ринкові. За визнанням Нобелівського лауреата Д. Норта, «адекватної теорії трансформації як не було тоді (на початку 90-х рр. XX ст.), так немає і тепер. А якби вона існувала, то це була б складна суміш із, як мінімум, економіки, соціології, політичної науки та, особливо, права» [2, 215]. Очевидно невипадково академік РАН В.М. Полтерович свою нову книгу назвав «Елементи теорії реформ», а не «Теорія реформ» [8]. У кращому разі питання про теорію економічних реформ залишається дискусійним.

Професор 0. Гаврилишин зазначає: на початку 90-х років XX ст. у дуже загальному плані говорилося про відсутність теоретичного обґрунтування практики перехідного періоду та існування меж теорій капіталізму і соціалізму. «Це може і досі бути так у тому сенсі, -пише учений, — що нова погоджена парадигма не з’явилася з обширної літератури присвяченої перехідному періоду» [4, 35]. Проте 0. Гаврилишин, Я. Корнаі та ряд інших учених дотримуються точки зору про відсутність потреби у єдиній теорії чи парадигмі для розуміння головних чинників і процесів перехідного періоду від планової до ринкової економіки [4, 35,336]. Між тим насамперед тривалість перехідного періоду в пострадянських країнах та в Китаї й В’єтнамі, розбіжні шляхи постсоціалістичних перетворень ставлять під сумнів такі твердження.

До загальнотеоретичних тем, пов’язаних з новими тенденціями розвитку сучасної економічної теорії, належать питання про склад (структуру) та сутність інституціоналізму. Він ставить потужний напрям економічної теорії, формування якого розпочалося наприкінці XIX ст. завдяки науковій діяльності Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гобсона та інших видатних американських і англійських учених.

Проте питання про складники інституціоналізму та його розвиток у XX ст. продовжує залишатися дискусійним. При цьому часто неправомірно ототожнюються поняття «теорія», «школа», «напрям» економічноїнауки.

Ряд сучасних дослідників (А. Московський та ін.) у структурі інституціоналізму виділяють щонайменше три різні економічні теорії: 1) власне інституціональну; 2) нову інституціональну; 3) математичну інституціональну [7, 112-116]. Підкреслюється, що їх зміст, бачення проблематики, предмет і метод дослідження принципово відрізняються, а їх плутанина надає літературі про інститути «метафорично-загадковий» вигляд [7, 112]. Тому прихильники такого підходу вважають великим перебільшенням твердження про те, що на пострадянських просторах різні напрями інституціоналізму перебувають у стані «органічної єдності», на відміну від Заходу, де вони нібито становлять «конгломерат». На думку А. Московського, те, що називають «єдністю» пострадянського інституціоналізму, більше схоже на синкретизм первісного незрілого стану або на відверту еклектику і тому, звичайно, не може бути «конкурентною перевагою» російських інституціоналістів. Навпаки, існує необхідність початкового «розмежовування», а вже потім постановки питання про можливості «органічної єдності» [7, 112]. В сучасних умовах власне інституціональна економічна теорія представлена у працях Дж.К. Гелбрейта, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ряду інших учених Заходу.

До представників нової інституціональної економічної теорії зараховані насамперед Р. Коуз, Д. Норт, 0. Вільямсон, Т. Еггертсон та інші відомі зарубіжні вчені. За змістом їх теорії представляють собою це міждисциплінарний напрям досліджень, у межах якого об’єднуються   економіка, право, теорія організацій, соціологія і антропологія.

Проблеми аналізуються на основі неокласичної економічної теорії та ідеології неолібералізму.

У математичній інституціональній економіці прийняті передумови неокласики -принцип раціональності, ринкова рівновага, методологічний індивідуалізм, обмеженість ресурсів та ряд пов’язаних з ними експліцитних (неявних) передумов.

На наш погляд, таке трактування предметно-методологічних особливостей складників інституціоналізму (різнопредметність теорій) ставить під сумнів правомірність їх віднесення до єдиного напряму економічної теорії. Відповідна класифікація сприяє плутанині з питань складу (структури) інституціоналізму. Адже у вітчизняній та зарубіжній літературі поняття «неоінституціональна економіка» («неоінституціоналізм») і «нова інституціональна економіка» («новий» інституціоналізм), як правило, з достатньою підставою ототожнюється. Так, професор X. Ляйпольд (ФРН) нову інституціональну економіку розглядає як збірне позначення для певною мірою різних теоретичних підходів, що розвивалися з 60-х рр. XX ст. і сприяли світовому ренесансу інституціональної теорії. «Спільне для всіх цих підходів те, — підкреслює відомий німецький учений, — що вони враховують і аналізують інститути як важливі величини, які впливають на господарську діяльність» [1, 164].

На думку Г. Ляйпольда виокремлення у складі інституціоналізму «нової інституціональної економіки» опирається не на формулювання численних питань, пов’язаних з аналізом інститутів (вони є основними також для «старої» інституціональної теорії та теорії господарського порядку), а на методологію їх дослідження. В неоінституціональній теорії інститути розглядаються як специфічні блага, вибір і вплив яких аналізують за допомогою звичайного мікроекономічного інструментарію на основі принципів методологічного індивідуалізму.

Ренесанс інституціональної теорії її представники пов’язують з незадоволенням тим, що у розповсюджених на Заході підручниках з економічної теорії, написаних в неокласичній традиції, інститути, як і раніше, розглядається без належної уваги. Тому піддані критиці чимало положень неокласичної теорії рівноваги, особливо припущення про несуттєвість інститутів, а, отже, і трансакційних витрат [1, 165].

Неоінституціоналізм (теорії трансакційних витрат і прав власності, економічного імперіалізму, економічних організацій, суспільного вибору, конституціональна політична економія, економіка права) виділений окремо і розміщений в центрі сучасної економічної думки Заходу.

Отже, в обох наведених вище варіантах класифікації неоінституціоналізм «відлучений» від інституціоналізму — «старого» («традиційного») і «нового». На наш погляд, якраз у цьому прихований критично слабкий пункт таких класифікацій, їх розходження з дійсністю.

Правомірність віднесення неоінституціоналізму до складу (структури) сучасного інституціоналізму особливо помітна в світлі таких фактів.

По-перше, представники всіх різновидів інституціоналізму, хоч і різною мірою, відзначаються критичним відношенням до неокласики, яка продовжує залишатися теоретичним ядром мейнстриму.

По-друге, як зазначалося, помітне зближення традиційного інституціоналізму і нової інституціональної економічної теорії (НІЕТ). Воно відбувається за лініями включення до НІЕТ аналізу неекономічних чинників (етика, моральність та ін.) і техніко-економічних факторів.

По-третє, хоч трактування ключової категорії «інститут» відзначається різноманітністю, у всіх представників інституціоналізму суспільство розглядається як сукупність інститутів, що складають основу діяльності індивідів та колективів. Зближення «старого» і «нового» інституціоналізму пропонують здійснювати на основі прийняття НІЕТ макропринципів (наприклад, принципу ефективного попиту або системи цінностей, яка переважає в суспільстві), що впливають на форму суспільних структур чи устрій інститутів [3, 61].

До нових тенденцій у розвитку сучасної економічної теорії відносимо значне розширення її ядра (так званого мейнстриму).

Із зростаючої поглинальної здатності (всеїдності, толерантності) мейнстриму дослідники роблять такі принципово важливі висновки:

1)      нині неокласика має мало спільного з пресловутою «економікою класної дошки», бо грунтується на широкому тлумаченні раціональності, підвищеній увазі до взаємодії гравців (теорія ігор, інтеракційна економіка), обов’язковому врахуванні інститутів та інформаційних обмежень, розширеному трактуванні максимізації корисності тощо;

2)       діє тенденція заміщення неокласики «більш гнучкою і еклектичною парадигмою, чого не помічають «завмерлі» у своїй критиці неортодоксальні школи» [5, 19,21].

Вже наприкінці минулого століття неоінституціоналізм отримав всезагальне визнання і поступово входить як складова частина в основне ядро (мейнстрим) сучасної економічної теорії Заходу.

Висновки

До нових тенденцій розвитку сучасної економічної теорії необхідно віднести постановку і розкриття питання про незавершеність історичної дискусії між представниками теорій корисності та трудової теорії вартості, розпочатої у першій половині XIX ст., її перспективи і «можливості-неможливості» синтезу основних альтернативних теорій. Новизна постановки питання полягає не у сучасних марксистських твердженнях про слабкість критики трудової теорії вартості її неокласичними опонентами і не в констатації відсутності серйозного розгляду, а то й просто ігнорування неокласикою відповідної критики теорії граничної корисності економістами-марксистами. Не відзначається новизною також марксистська критика нинішнього мейнстриму як напряму, що нібито відірваний від головних проблем розвитку як власне науки, так і реальних (світогосподарських і національних) економічних систем.

Новими є твердження про необхідність визнання плюралізму і конкуренції альтернативних концепцій як у сучасній загальній економічній теорії, так і у межах її дійсного мейнстриму, де, на думку професора В.Н. Черковця, фактично існують «ніші» й для трудової теорії вартості». З другого боку, ряд економістів (В. Афанасьев та ін.) пропонують «синтезувати» трудову теорію вартості та теорії цінності маржиналізму.

В світлі нових тенденцій розвитку сучасної економічної теорії її представники та дослідники по-різному оцінюють перспективи розвитку головних напрямів економічної науки, зокрема інституціоналізм. З одного боку, чимало науковців твердять про загальний кризовий стан економічної теорії або її неокласичного напряму. Проте водночас, з другого боку, немало тих учених, хто досить оптимістично оцінює перспективи розвитку економічної науки. Так, Е. Фуруботн та Р. Ріхтер вважають, що у найближчому майбутньому економічна наука не здійснить повороту до всеохоплюючої нової парадигми. Разом з тим вони не відкидають очевидного факту всезростаючого незадоволення ортодоксальними теоретичними формулюваннями. Учені високо оцінюють внесок НІЕТ у збагачення економічної науки важливими новими концепціями та вказують на необхідність заново оцінити світ сучасної теорії, об’єднати базові відкриття. Для цього, на їх думку, вже є цілком необхідні знання та умови. Тому наукове співтовариство чекатимуть нові досягнення, і у нас є реальні підстави на прогрес економічної теорії [9, 608]. Наступні кілька десятиріч цілком можуть стати свідками народження продуктивнішої та структурованішої неоінституціональної економічної думки.

Список використаної літератури

1. Анализ экономических систем: основные понятия хозяйственного порядка и политической экономии / Под. общ. Ред. А. Шюллера и Х.-Г. Крюссельберга; пер. с нем. — М.: ЗАО «Изд-во «Экономика», 2006., 338 с.
2. Ананьин О.И. Структура экономико-теоретического знания: методологический анализ. — М.: Наука, 2005. — с.
3. Бортіс Г. Інституції, поведінка та економічна теорія: Внесок до класико-кейнсіанської політичної економії. Пер. з англ. -К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. -560 с.
4. Бортіс Г. Інституції, поведінка та економічна теорія: Внесок до класико-кейнсіанської політичної економії. Пер. з англ.. — К.: Видавничий дім «КМА», 2007.
5. Гаврилишин 0. Капіталізм для всіх чи для обраних? Розбіжні шляхи посткомуністичних перетворень. Пер. з англ. — К.: Вид. дім «КМА», 2007. — 384 с.
6. История экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А.Г.Худокормова. -М.: ИНФРА-М, 2002. -733 с.
7. Либман A.M. Экономическая теория и социальные науки об экономике: некоторые направления развития. — М.: ИЭ РАН, 2007. — 360 с.
8. Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков. В 5 т. / Сопред. редкол. Г.Г. Фетисов, А.Г. Худокормов. — М.: Мысль, 2004 — 2005.
9. Московский А. Институционализм: теория, основа принятия решений, метод критики // Вопросы экономики. — 2009. — № 3. — С. 110 -124.
10. Осадчая И. Эволюция современной макроэкономической теории // Мировая экономика и международные отношения. -2008. -№2. -С.3-13.
11. Полтерович В.М. Теория реформ. — М.: Экономика, 2002. — 438 с.
12. Фуруботн Э., Рихтер Р. Институты и экономическая теория: Достижения новой институциональной экономической теории / Пер. с англ. под ред. В. С. Катькало, Н. П. Дроздовой. СПб.: Издат. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. —702 с.
13. Худокормов А.Г. Экономическая теория: Новейшие течения Запада: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2009. — 416 с.
14. Эггертсон Т. Экономическое поведение и институты / Пер. с англ. — М.: Дело, 2001. — 408 с.