Вступ

1. Поняття документа, його ознаки, властивості та функції

1.1.  Сутність поняття «документ»

1.2. Властивості та  ознаки документа

1.3. Функції документа

1.4. Підготовка до складання  документів

2. Офіційне видання

2.1. Поняття та класифікація офіційних видань

2.2. Складання та вимоги до оформлення офіційних видань і документів

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Одне і теж повідомлення (видання) може існувати в різноманітних формах: в рукописах, у вигляді магнітофонного запису, після опублікування  в формі видання і т.п. Кожне з визначень вносить в характеристику повідомлення  щось інше, по-іншому розкриває сутність документу, окреслюючи в ньому ті чи інші особливості, специфічні ознаки, які враховуються при створенні, розповсюдженні, обробці, зберіганні, використанні документів, функціонуючих в системі документ них комунікацій.

Особливе місце в документованій комунікації займають книги, журнали, газети, плакати, мапи, ноти, які складають групу видань.

Видання – це документ, який має свої специфічні особливості, які і відрізняють його від інших видів документів.

Видання – головний вид опублікованого, друкованого, поліграфічного документу. Це документ, який призначений для розповсюдження наявної в ньому інформації, який пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням чи тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, має вихідні дані.  До видань можуть бути віднесені всі документи, видані за планами видавництв чи позапланово, на основі договорів з автором, будь-яким способом поліграфічного друку.

Тема:  «Офіційне видання».

Мета: охарактеризувати поняття,  класифікацію, складання та вимоги до офіційних видань.

Завдання роботи:

• розкрити поняття документа, його ознаки, властивості та функції та показати підготовку до складання документів;
• поняття та класифікація офіційних видань;
• складання та вимоги до оформлення офіційних видань і документів.

1. Поняття документа, його ознаки, властивості та функції

1.1.  Сутність поняття «документ»

Поняття «документ» є фундаментальним в понятійній системі документознавства. Воно відбиває ознаки реальних предметів, які служать об`єктами практичної діяльності по створенню, збору, аналітико-синтетичній обробці, зберіганню, пошуку, поширенню та використання документної інформації в суспільстві [4, с. 42].

Це широко використовується в усіх галузях суспільної діяльності. Майже у кожній галузі знання маємо одну чи кілька версій його розуміння у відповідності зі специфікою тих об`єктів, яким надається статус документів. Документ є об`єктом дослідження багатьох наукових дисциплін. Тому зміст поняття «документ» багатозначний і залежить від того  в якій галузі та з якою  метою його використовують.

На міжнародному рівні найбільш загальним визнано визначення документа як записаної інформації, яку можна використовувати як одиницю в документному процесі.

У документоведенні застосовується таке визначення документа: «Документ — це матеріальний об`єкт з  інформацією, закріпленою створеним людиною способом для  її передачі в часі й просторі» [4, с. 43].

Таке визначення розроблено й затверджено Міжнародною організацією по стандартизації (ІСО) з участю  Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій, і Міжнародної федерації  документації, Міжнародної ради по архівам, Міжнародної організації з інтелектуальної власності. Відповідно до стандарту ІСО, інформація  може бути  записана у будь-який спосіб фіксування будь-яких відомостей, т. б. за допомогою не тільки  знаків письма, а й зображення, звуку тощо. п. Таке визначення дозволяє зарахувати до документів всі матеріальні об`єкти, які можна використати для передачі інформації в суспільстві (включаючи експонати музеїв, архітектурні пам`ятники, зразки порід тощо. п.).

В Україні офіційно прийняті три визначення документа (ДСТУ):

1. ДСТУ 2392-94. Документ I. Записана інформація, яка може розглядатися як одиница в процесі здійснення інформаційної діяльності.
2. ДСТУ 3017-95. Документ II. Матеріальний об`єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передачи в часі та просторі.
3. ДСТУ 2732-94. Документ III. Матеріальний об`єкт, який містить в закріпленому вигляді інформацію, оформлений встановленим порядком і який має відповідно діючого законодавства правове значення [5, с. 31].

Названі в визначеннях ознаки документа припускають:

• наявність інформації, змісту;
• стабільну речовинну (матеріальну) форму, що забезпечує довгострокове користування та зберігання документа;
• функціональне призначення передачі інформацією в просторі і часі, тобто від використання в соціальних комунікаційних каналах .

Документ спеціально створюється із єдиною метою збереження і передачі соціальної інформації в просторі і часі. Саме тому його розглядають як джерело інформації та засіб соціальної комунікації. Історія виникнення і еволюція тлумачення терміна «документ» вивчена недостатньо. За тривалий історичний період значення поняття «документ» постійно змінювалося [5, с. 32].

Відношення між різними визначеннями документа будується за принципом ієрархії – залежності одного поняття від іншого, де кожне більш широке поглинає, заключає в себе менш широке. Необхідність поетапного звуження об`єма поняття «документ» визвана практичною метою визначення предмета діяльності тієї чи іншої галузі. Визначення документа І обов`язкове для використання в усіх сферах нормативної документації: в довідковій, учбово-методичній та іншій літературі, яка відноситься до галузі інформації та документації. Значення документа ІІ  прийнято в галузі книговидання та книгорозповсюдження. Галузь використання визначення документа ІІІ – діловодство та архівна справа.

Для документознавства в даному випадку найбільш прийнятним є визначення документа ІІ: який розуміють так – він представляє собою двухсторонню одиницю – поєднання матеріального об`єкта з інформацією, яка закріплена створеним людиною способом. Без однієї з цих сторін – немає документа. Дотримання такого признаку, як створений людиною  спосіб закріплення інформації, не дозволяє вважати документом, наприклад, ген: генетична інформація, закріплена способом, створеним природою, а не людиною [5, с. 38].

Це визначення дозволяє обмежити коло основних документів – об`єктів документно-комунікаційної діяльності, зосередити увагу на визначенні, яким оперують бібліотекознавство, бібліографознавство, книговедення та інші близькі до них галузі знань.

В бібліотечній, бібліографічній, книготорговій, інформаційній діяльності працюють з спеціально виготовленими об`єктами, т.б. документами, що виконують одночасно дві функції, які є головними для документа – це зберігання та передача інформації в часі і просторі. Існує безліч предметів, на яких зафіксована інформація, наприклад предмети побуту, вивіски, рекламні щити, будівлі і т.п. Вони також зберігають і передають її в часі, а деякі – і в просторі, але для них ці функції є другорядними. Значення Документа ІІ виводить з числа документів предмети, які не можуть бути включені в документний фонд і не призначені для широкого розповсюдження в суспільстві.

Названі у визначені ознаки документа:

1. наявність інформації, змістовність;
2. стабільну речову (матеріальну) форму, яка забеспечує довготривале використання та зберігання документа;
3. функціональну приналежність для передачі інформації в просторі і часі, т.б. для використання в соціальних та комунікаційних каналах [5, с. 40].

Основною  складовою документа виступає інформація, т.б, різноманітні свідоцтва, дані, знання, які передаються в процесі комунікації. Інформація, що міститься в документі, має специфічні риси:

1. Документ є носієм соціальної інформації, створений людиною для використання в суспільстві.
2. Документ несе у собі семантичну (смислову) інформацію, яка є результатом інтелектуальної діяльності людини. Наявність змісту – одна з головних ознак документа. Беззмістовна інформація документом бути не може.
3. Інформація передається дискретно, тобто у вигляді повідомлень. Повідомлення, зафіксоване на якому-небудь матеріальному носії (папірусі, папері, фотоплівці), стає документом. Для документа характерна завершеність повідомлення. Виключення становлять незакінчені літературні твори, ескізи, чорновики, які характеризують творчий процес їх творця (письменника, вченого, художника).
4. Як будь-який об`єкт, який має знакову природу, повідомлення представляють собою закодований текст. Значення або зміст закодованого тексту можна зрозуміти, якщо знаєш знакову систему кодування декодування інформації [5, с. 44].

Фіксоване повідомлення має знакову форму тому, що тільки в такому вигляді  можна передати в повідомленні знання, емоції, вольовий вплив автора (комуніканта), представляючи читачу (реціпієнту) можливість декодувати та оволодівати відповідними знаннями. Знаковість – обов`язкова ознака будь-якого документного повідомлення [5, с. 44].

5. Документ – це інформація, яка зафіксована на матеріальному носії способом, створеним людиною, — письмо, графіки, фотографія, звукозапис і т.п.
6. Документ має субстанціональність (речність). Для документа важлива стабільна речова форма. Запис «вилами по воді» документом вважати не можна [5, с. 45].

Інформація може бути недокументною – не закріпленою – і документною – закріпленою на речовому носії  (папір, магнітна стрічка, дискета, лазерний диск, пергамент, папірус, глиняна табличка і т.ін.), спеціально створеному для її зберігання та  передачі в просторі і часі [5, с. 45].

Матеріальний об`єкт, спеціально створений для запису, зберігання і передачі, прийнято називати матеріальним носієм або носієм інформації. Існування документа поза матеріального носія неможливе.

Функція матеріальних об`єктів обумовила їх особливу, специфічну матеріальну конструкцію (форму), представлену більшістю у вигляді книг, брошюр, журналів, газет, листків, буклетів, мікрофіш, магнітних дискет, оптичних дисків і т.п. Були також історичні форми документів у вигляді глиняних табличок, папірусів, пергаментних свитків. Така конструкція дає  можливість документам бути зручними для переміщення, зберігання і використання (читання, перегляд, прослуховування) в соціальних документних комунікаціях. Але спеціальна форма об`єкта  також не може служити одиничним критерієм для того, щоб вважати його документом (чистий лист паперу, дискета чи фотоплівка), така ідентифікація можлива лише при наявності зафіксованого на ньому повідомлення, тексту [5, с. 46].

Матеріальний об`єкт стає документом тільки у випадку єднання речового носія та інформації яка в ньому міститься. Двояка природа документа —  одна із основних особливостей його як системи. При відсутності однієї з перечислених ознак немає єдності, а відповідно і документа.

Документ спеціально створюється з метою зберігання і передачі  соціальної інформації в просторі і часі. Саме тому його розглядають як джерело інформації та засіб соціальної комунікації.

Існує також інтерпретація поняття «документ» якої притримуються ІСО і яка відображена  в ДСТУ 3017-95: це забезпечення взаєморозуміння між основними соціальними інститутами по зберіганню і організації користування документами – бібліотеками, архівами, музеями, інформаційними центрами.

Поняття «документ» виступає як родове для видових: опублікований, неопублікований, ізодокумент, кіно-, фоно-, фотодокумент. З цієї точки зору різновидом документа являються: рукопис, книга, журнал, газета, буклет, листівка, карта, ноти, фільм, грамплатівка, мікрофільм, магнітна стрічка, магнітний та оптичний диск і т.п [6, с. 25].

Наявність узагальнюючого поняття «документ» не виключає можливості існування більш часткових, вузькоспеціальних трактувань, які можна застосувати до різних галузей суспільної діяльності і науковим дисциплінам: історичному джерелознавству, діловодству, дипломатії, юридичній науці. Деякі спеціалісти не вважають документами художні твори, пам`ятки писемності минулих років. Інші визнають такими лише об`єкти, які мають правове значення і т.п.

1.2. Властивості та  ознаки документа

Документ — складний об`єкт, являє собою єдність інформації та матеріального (речовинного) носія. З`ясувати його сутність — це завдання, яке вирішується за допомогою системного підходу — методологічного напрямку у науці, який ставить завданням розробку засобів, методів дослідження складно організованих об`єктів — систем (грецьк. sistema — ціле, складене з двох частин, з`єднання) [6, с. 27].

Документ є система — безліч закономірно пов`язаних один  з одним елементів і частин як певна цілісна  єдність. Елемент — гранична одиниця розподілу документа. Сукупність однорідних елементів, виконують необхідну для існування системи функцію, яка називається підсистемою. Якщо в системі є кілька підсистем, то вся система стає складною [6, с. 27].

Поняття системи відносно, як і поняття елемента. Якщо системою вважати документ як такий, то його сутнісними підсистемами будуть інформаційна та матеріальна (речовинна, субстанціонна) складові, і навіть конструктивні елементи документа (титульний лист, обкладинка, палітурка, форзац тощо. буд.), об`єднані у складне ціле. Підсистемою документа може і текст, що з глав, параграфів, абзаців [6, с. 28].

Документ як єдине ціле — це єдність складових його елементів і підсистем, суперсистема стосовно нього. З погляду сукупності документів, зібраних у фондах органів інформації, бібліотек, архівів, книжкових магазинів та ін. (залежно від масштабів системи) документ стає підсистемою і навіть елементом.

Вивчення документа як системи полягає у виявленні його елементів, підсистем і перетинів поміж ними, тобто у вивченні його структури. Встановлюються ознаки і параметри, що характеризують документ в розумінні системи. Визначаються функції, що їх елементами, підсистемами усередині та зовні цією системою, її властивості, тобто якісні відмінності, що зумовлюють відносну самостійність, стійкість і стабільність даної системи, придатність документа для використання у соціальній комунікації.

При системному підході  документ який вивчається сприймається як частина більшої системи соціальних комунікацій. Тому, передусім, важливо з`ясувати, частиною якої більш загальної системи (цілого) є в  цьому випадку документ. Саме цим визначаються її можливості, задаються цілі існування, функції, закономірності функціонування.

Документ представляє собою відносно самостійну систему за  наявністю власних ознак і властивостей, зумовлюючих його відмінність і схожість із іншими матеріальними об`єктами. Ознака відбиває зовнішню прикмету; за сукупністю ознак можна віднести спостережуваний об`єкт до документа. На відміну від ознаки властивість відбиває якісне, тобто внутрішньо властиву документу відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх проявe), а набір ознак документа у кожному разі  може бути  індивідуальним.

Як і будь-який об`єкт, документу властива безліч властивостей (відмітних якостей).

Найбільш суттєві їх такі:

а) атрибутивність документа, тобто наявність невід`ємних додатків, без яких  його існування неспроможне. Документ як цілісна система складається із  двох основних складників — інформаційної та матеріальної. Відсутність однією зі складових перетворює документ в не документ (в усне мовлення, річ);

б) функціональність документа, тобто його призначення передачі інформації в  просторі і часі. Документ — поліфункціональний об`єкт, тобто він виконує безліч загальносистемних і специфічних функцій, обумовлених різноманітними потребами суспільства в інформації, знаннях;

в) структурність документа, тобто тісний взаємозв`язок його елементів і підсистем, що забезпечує його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей за різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Типову структуру, тобто однаковий набір елементів для певного виду документів, мають майже всі функціонуючі у системі соціальних комунікацій документи. Типова структура документів різних видів визначається спеціальними стандартами, положеннями, інструкціями тощо. Саме структура забезпечує ефективність використання коштів і довгочасність зберігання документа [6, с. 29].

До відмітних ознак документа відносяться:

а) наявність смислового семантичного змісту. Документ — носій сенсу, який передається сукупністю послідовних знаків.

б) стабільна речовинна форма, забезпечує довгострокову схоронність документа, можливість багаторазового (довгострокового) використання засобів  і переміщення інформації у просторі і часі;

в) призначення від використання у соціальній комунікації. Документи — це спеціально створені людиною для комунікаційних цілей носії інформації;

г) завершеність повідомлення. Фрагментарне незавершене повідомлення може не бути повноцінним документом. Вимога завершеності є відносною, бо є ряд незавершених повідомлень, мають особливе значення фінансування наукових досліджень (начерки, чернетки, ескізи) [6, с. 30].

1.3. Функції документа

Як і будь-яка система, документ створюється суспільством лише постільки, оскільки виконував би ті чи інші необхідні суспільству функції. Функція документа — це її громадська роль, соціальне призначення, мета, завдання. Документ – об`єкт, виконує ряд взаємозалежних соціальних функцій, весь спектр яких можна умовно поділити групи:

а) головна, найбільш узагальнювальна функція документа — це збереження і передача (поширення) інформації в часі й просторі;

б) загальні функції документа притаманні для всіх документів, незалежно від типу, і виду:

—  інформаційна функція — це здатність документа задовольняти потреби суспільства в інформації, тобто служити джерелом інформації, знань. Основним критерієм інформативності документа є його інформаційна ємність, тобто кількість і якість інформації, зафіксованої у документі. Існує правило: більше інформації в якомога   меншому обсязі. Ця функція визначається такими показниками, як корисність, повнота, достовірність, цінність, новизна інформації та т.д. Інформаційна функція властива всім без винятку документам, оскільки необхідність фіксувати інформацію причина появи кожного з них. Інформаційна функція має складну структуру. До її складу входить фіксація, збереження, передача інформації;

—  комунікативна функція — це здатність документа бути інформативним способом передачі, обміну, комунікації, спілкування, наступності. Документ забезпечує документну комунікацію, яка  без нього була б неможливою. У комунікативної функції можна назвати дві підфункції, яким відповідають дві категорії документів:  документи, орієнтовані у напрямі: згори донизу (закони, укази, постанови, накази, інструкції) і знизу вгору (доповідні записки, заяви, скарги); документи двосторонньої дії, взаємозалежні між собою (ділове й особисте листування, договірні документи);

— акумулятивна функція — це здатність документа накопичувати, концентрувати, збирати й упорядковувати інформацію із її збереження для нинішнього й майбутнього поколінь;

— спеціальні функції притаманні не всім, а певним видів і типам документів, де вони проявляються  більшою мірою відповідно до соціальних потреб суспільства [6, с. 45].

До них належать:

• управлінська чи регулятивна функція — виконується документами, створеними з метою управління і під час його реалізації (закони, становища, статути, розпорядження, рішення, накази, протоколи). Управлінські документи відбивають стадії управління й самі надають вплив на управління. В управлінської функції документ виступає насамперед у нормативній ролі, як регулятор різних сторін діяльності суспільства, держави, організації;
• правова функція — це здатність документа служити засобом доказу, підтвердження будь-яких фактів (відомостей). Правовою функцією насамперед володіють офіційні видання (конституція, закони, укази), історичні джерела, які служать засобом засвідчення. Сюди ж можна віднести всі договірні документи, договірні відносини;
• функція обліку дає кількісну характеристику інформації — це реєстрація і угруповання в цифровому вираженні інформації, що з господарськими, демографічними й іншими соціальними процесами є метою їхнього аналізу та контролю. Документи, наділені функцією обліку, фіксують в специфічну форму широкий, спектр інформації (статистичні і фінансово-економічні документи);
• пізнавальна чи когнітивна функція — здатність документа служити засобом отримання й передачі знань з вивчення процесів і явищ природи й суспільства. Це призначення документа полягає у забезпеченні спільного освітнього і професійного процесу навчання (підручник, практикум, хрестоматія тощо.), і навіть наукової діяльності (наукова монографія, дисертація, звіт про НДР і ДКР);
• загальнокультурна функція — здатність документа сприяти розвитку культури суспільства, виступати засобом закріплення і передачі культурних традицій, засвоєння системи цінностей, естетичних норм, ритуалів, які у суспільстві (літературно-художнє, наукове видання, кінофільм, відеофільм, фотографія, листівка, гравюра та інших.);
• меморіальна (пам`ятниковая) функція — здатність документа служити «зовнішньою пам`яттю» суспільства взагалі, зберігати інформацію і передавати її від одного покоління до іншого. Ця функція властива документам-пам`ятникам (артефактам), яким властива особлива соціально-культурна й історична цінність (рукописна книга, рідкісні, особливо цінні й унікальні по змісту, формі або умовам побудування у зовнішньому середовищі документи);
• гедонічна функція — здатність документа служити засобом відпочинку, розваги, раціонального використання вільного часу (твори красного письменства, видання по мистецтву, кінофільми, компакт-диски, магнітні фонограми тощо.) [6, с. 46-47].

До спеціальних функцій документа можна також віднести статистичну, джерельну, підтвердження авторського авторитету та інші. Кількість спеціальних функцій документа, як і потреб суспільства, незлічимо.

Документ завжди поєднує у собі одночасно кілька функцій, які тісно переплетені між собою. Проте поліфункціональність документа виключає домінуючу роль однієї функції (підручник — навчальна, указ — правова, афіша — рекламна). Значення тієї чи іншої функції згодом змінюється, т.к. змінюється й роль самого документа у суспільних стосунках, у цій соціальній структурі, у процесі управління тощо. Існують функції термін дії яких обмежений (комунікативна, управлінська, правова), і функції, постійно діючі (інформаційна, соціальна).

Знання функцій документа дозволяє усвідомити цільове (навіщо створено конкретний документ) і читацьке (кому створено документ — для дітей, дорослих, фахівців,  студентів і т.д.) призначення документа, про те, щоб найефективніше використати його потенційні можливості. Від цільового і читацького призначення документа залежить характер інформації, котра міститься у ньому, тип й посвідку документа.

Знання функцій документа дозволяє:

— визначити справжню цінність документа, соціальну значимість її змісту;

— правильно зрозуміти роль документної інформації (на відміну усній, не документній) полягає у задоволенні різноманітних читацьких потреб суспільства;

— здійснити наукову класифікацію і типологію документа (розподіл документів за різними ознаками на види й типи);

— визначити найоптимальніші шляхи й засоби її виготовлення, переробки, поширення, збереження та використання в бібліотеках, архівах, книгарнях та ін.;

— розробити теоретичні основи документознавства, сформувати його поняттєвий апарат, і т.д [6, с. 48].

1.4. Підготовка до складання  документів

Управління суспільством, галуззю народного господарства чи підприємством являє собою з погляду технології процес отримання, обробки і передачі інформації. Переважна частина інформації, яка використовується в управлінні, фіксується. Це обов’язковий елемент управлінської діяльності, оскільки в сучасних умовах отримувати, зберігати і передавати інформацію можна, лише зафіксувавши її попередньо.

Документ – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини [5, с. 19].

Сукупність документів, оформлених відповідно до певних правил і які використовуються в управлінській діяльності, називаються управлінською документацією.

Під стилем ділового письма розуміють сукупність прийомів використання мовних засобів при складанні управлінської документації.

У службових документах реалізується офіційно – діловий стиль. При складанні тексту документів мають виконуватись певні вимоги, найголовніші з яких такі:

— достовірність і об’єктивність змісту;

— точність;

— повнота інформації;

— максимальна стислість;

— переконливість.

Стиль і зміст тексту визначаються видом документа. Однак у практиці сучасного діловодства склалися загальні вимоги, які застосовують до текстів більшості сучасних ділових документів.

Текст службових документів є його найважливішим реквізитом. Він поділяється на логічні елементи, кожен з яких має певне значення. Текст будь-якого документа складається з таких частин:

— вступ – адресат готується до сприйняття теми;

— доказ – викладається суть питання;

— закінчення – формулюється мета, заради якого складено документ. Закінчення може бути активним чи пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Пасивне закінчення інформує про якісь події, обставини, факти [1, с. 39].

За способом викладу матеріалу документи можна поділити на дві категорії:

1) документи з високим рівнем стандартизації (ВРС);

2) документи з низьким рівнем стандартизації (НРС).

Документи з ВРС складаються за затвердженою формою. Уніфікація як один з напрямків раціоналізації документів втілюється в розробці і застосуванні на практиці типізованих і трафаретних текстів [1, с. 39].

Типізація текстів – це процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути побудовані тексти аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінським ситуаціям. При цьому мають бути якнайточніше збережені основні конструкції і формулювання тексту-зразка.

Трафаретизація – це процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну з наступним включенням постійної інформації до бланку документа. Отже, трафаретні тексти – це дослівне відтворення постійної інформації з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа [1, с. 40].

У документах з НРС добір слів і словосполучень кожний раз залежить від конкретної ситуації і за способом викладу документи з НРС прийнято поділяти на: розповіді, описи, міркування.

У розповіді йдеться про події, явища, факти в тій хронологічній послідовності, в якій вони відбувалися в дійсності.

В описі характеризуються явища, люди, події з перерахуванням ознак, властивостей, особливостей.

Міркуванням називають вид тексту в якому логічні визначення, думки і умовиводи розкривають внутрішній зв’язок явищ і, як правило, доводять визначену тезу.

Важливе місце в документознавстві посідають правила оформлення документів. Згідно з ними документ повинен:

— надходити від установи чи юридичної особи, які мають на це право;

— бути юридично правильно оформленим;

— подавати об’єктивні відомості про події, які висвітлює, базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки;

— бути максимально стислим, але не за рахунок зменшення інформації; без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістовне навантаження;

— бути грамотним і зрозумілим кожному, хто його читає. Неграмотно складний документ ускладнює його зрозуміння;

— оформлятися за встановленою формою згідно з реквізитами;

— бути бездоганно відредагованим, мати копії та чернетки;

— складатися на відповідних бланках або папері стандартного формату.

Усі формати паперу поділяють на три ряди – А, В, С, Ряд А —  основний, В і С – додаткові, що використовуються для встановлення паперових виробів [1, с. 44].

Всі службові документи, як правило, повинні оформлятись на бланках установ. Бланки виготовляються згідно з вимогами чинних стандартів з обов’язковим додержанням ряду правил. Зокрема, встановлюється два види бланків: банк для листів та загальний для інших управлінських документів.

Бланки кожного виду документів повинні виготовлятися на основі кутового або повздовжнього розміщення реквізитів. Реквізити заголовкової частини розміщуються центрованим або прапоровим способом. Друкуються бланки у друкарні на білому папері світлих тонів фарбами насиченого кольору.

Деякі внутрішні документи та документи, створювані від імені двох або кількох організацій, оформляються не на бланках.

Важливе значення має зовнішній вигляд документа, що унаочнює стиль роботи апарату управління, дисципліну та особисту культуру його працівників.

Оформлення сторінок документа. Для зручності користування документом та його обробки з усіх боків сторінки залишають вільні місця – так звані поля. Там з лівого боку становить 35 мм. Праворуч залишається поле не менше 8 мм. Це зберігає текст від пошкоджень. Поле верхнього кінця сторінки – 20 мм. На ньому розміщуються відмітки діловода. Знизу сторінки поле не повинно бути меншим за 19-16 мм [1, с. 46].

Нумерація сторінок. У документах, що оформляються на двох і більше аркушах паперу, другий і наступний за ним аркуші нумеруються. Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, парні – у лівому верхньому кутку аркуша.

Членування тексту. Рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відділення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації. Складність рубрикації залежить від змісту документа, його обсягу, тематики і призначення.

Найпростіша рубрикація – поділ на абзаци. Абзац – це відступ праворуч на початку першого рядка кожної частини документа.

Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої, він допомагає читачеві робити певні зупинки, повертатися до прочитаного, зосереджуватися над кожною виділеною думкою.

Нумерація частин тексту – це числове чи за допомогою літер позначення послідовності розташування його складових частин.

Існує дві системи нумерації: комбінована і суто цифрова. Перша ґрунтується на використанні різних типів позначок – римських та арабських цифр, великих літер поєднуваних з абзацними відступами. Друга використовує лише арабські цифри, розміщені у певній послідовності [1, с. 49].

Копія документа виготовляється й видається громадянам дозволу керівника установи або керівника структурного підрозділу.

Копія документа відтворюється на бланку установи й засвідчується підписом посадової особи. Копії документів засвідчують проставленням нижче реквізиту “підпис” засвідчу вального напису “вірно”, найменування посади працівника, який засвідчує копію, його особистого підпису й дати.

Дозволяється засвідчення копій документа печаткою в разі видачі на руки окремим особам та направлення в інші установи.

Викладене в цьому підрозділі стосується кожного управління, точніше – кожного паперу, який виходить з організації.

2. Офіційне видання

2.1. Поняття та класифікація офіційних видань

Видання – це документ, який має свої специфічні особливості, які і відрізняють його від інших видів документів.

Видання – головний вид опублікованого, друкованого, поліграфічного документу. Це документ, який призначений для розповсюдження наявної в ньому інформації, який пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням чи тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, має вихідні дані.  До видань можуть бути віднесені всі документи, видані за планами видавництв чи позапланово, на основі договорів з автором, будь-яким способом поліграфічного друку.

Офіційне видання – це видання яке опубліковується від імені державних органів, відомств або громадських організацій, які містять матеріали нормативного чи директивного характеру [6, с. 172].

До офіційних видань відносяться:

• видадання Конституції;
• законів;
• наказів;
• постанов;
• інструкцій;
• методичних вказівок;
• прейскурантів;
• стандартів;
• нортативів та норм.

Функціональне призначення офіційних видань – вводити в дію та розповсюджувати установлені т.б. затверджені відповідними органами , норми, вимоги та приавила в сфері громадського життя, науки, культури, виробництва і т.інш. Більшість з них, як правило,  мають обов`язковий характер, т.б. юридичну силу [1, с. 173].

Офіційне видання містить інформацію, необхідну для управління суспільством або державою (Конституція України, Наказ Президента, постанова Верховної Ради, рішення Кабінета Міністрів України і т.інш.); окремою територією (республіка, область, район, селище, село); конкретною сферою діяльності (наука, техніка, економіка, культура, освіта, охорона здоров`я); окремими підприємствами, організаціями (об`єднання, підприємство, фірма).

В залежності  від сфери дії і нормативності визначається читацький адрес офіційних видань. Так Конституція і закони України розповсюджуються на всіх громадян держави, устав – тільки на співробітників підприємства, організації чи фірми;  стандарт – тільки на тих хто займається розробкою, випуском та експлуатацією вироба, який виготовляють по цьому стандарту [6, с. 173].

Враховуючи всі вищевикладені ознаки виділяють наступні види офіційних видань:

• нормативно-правові;
• нормативні видання по стандартизації;
• нормативно-інструктивні видання.

До нормативно-правових видань відносять:

• конституцію,
• закон,
• наказ,
• постанову,
• загальнодержавну програму економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;
• розпорядження;
• рішення [6, с. 174].

Конституція —  основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільствата громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію. Конститу́ція Украї́ни —  основний закон держави Україна. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання.

Закон — встановлене законодавчим органом загальнообов’язкове правило, яке має найвищу юридичну силу. Нормативний акт загального характеру, обов’язковий для усіх громадян, ухвалений у визначеному порядку законодавчим органом (парламентом). Закóн — загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки. Закони відрізняються між собою за тематико-змістовними ознаками: Кодекс законів про працю, Цивільний Кодекс, Закон про бібліотеки та бібліотечну справу і т. інш.)

Наказ — офіційний документ, нормативно-правовий акт, у якому викладається розпорядження, постанова і тому подібне владного, військового начальника, посадової особи, керівника установи, підприємства, організації тощо. Президент України на основі Конституції та законів України видає накази та розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Постанова —  нормативний документ, який вноситься вищими органами виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерство, відомство, інші центральні органи виконавчої влади), обов`язковий до виконання.

Загальнодержавна програма економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища  є нормативним документом, який приймають на сесії Верховної Ради України, має вищий директивний характер та обов`язковий до виконання. Регіональні програми соціально-економічного та культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, які прийняті органами місцевого самоврядування є обов`язковими до виконання на відповідній території.

З метою прийняття оперативних заходів по важливим на даний час питанням органами виконавчої влади, міністерствами (відомствами) видаються розпорядження.

Рішення видаються органами місцевого самоврядування в межах наданих ним повноважень і сфери чи території дії.

Устав – це офіційне видання,  яке містить правила, регулюючі організацію, порядок діяльності, права та обов`язки членів одного підприємства (організації).

До нормативних видань по стандартизації відносяться стандарти та технічні умови.

Нормативно-інструктивні видання обов`язкові для виконання діючих законів, постанов влади  та інших актів міністерств та відомств. До них відносяться:

• накази;
• інструкції;
• правила;
• положення.

  Накази регламентують питання практичного керівництва підприємством (фірмою, організацією), а також питання розвитку галузі, діяльності міністерств чи відомств. Вони містять обов`язкові для виконання інструкції посадової особи, звернені до підлеглих осіб, органів чи громадян.

  Інструкція – офіційне видання яке містить правила по урегулюванню виробничої чи громадської діяльності, користуванню виробом чи послугами. В ній містяться також юридичні акти, пояснюючі закони. Видаються інструкції міністерствами, відомствами, підприємствами.

Правила встановлюють порядок та умови діяльності, визначають права та обов`язки осіб, які здійснюють цю діяльність.

Положення – правовий документ, який встановлює завдання і функції, права і обов`язки організацій, міністерств та відомств [6, с. 175-176].

2.2.    Складання та вимоги до оформлення офіційних видань і документів

Загальні вимоги до складання, викладу та оформленню видань визначаються стандартами.

Офіційні видання специфічні за структурою, характеру викладення, рубрикації, нумерації положень основного тексту. Текстові документи містять в основному один текст (конституція, закон, наказ,  постанова, технічний паспорт, інструкція і т. ін.) або текст, який розбивається на графи (специфікація, відомості, таблиці та інш.).

Офіційним виданням притаманне однорідність в оформленні титулу. Завжди вказується ким і коли прийнятий, затверджений та рекомендований. В заголовок  видання виноситься назва виду документа – „закон”, „наказ”, „інструкція”, „нормативи”, „методичні вказівки” [6, с. 177].

Видаються офіційні видання у вигляді моновидань або збірників. В збірниках матеріали групуються, як правило, за тематичною ознакою. Частина з них має вступ, додатки і допоміжні вказівки. Часто закони, видані раніше як моно видання, об`єднають тематично чи функціонально в кодекси – збірники законів (Процесуальний кодекс, Цивільний кодекс).

Для офіційних видань типовий компактний набір (застосування шрифтів мілких кеглів), невеликі поля, подрібнена рубрикація тексту. Часто застосовуються двусторонні  колонтитули. Більшість офіційних видань не ілюструється. Переважають брошури, покриті м`якою обкладинкою, віддруковані на дешевих сортах паперу. Але деякі видання виготовляються з дорогих сортів паперу, покриваються перельотом з тканини та золотим тисненням. Так часто видають Конституцію (основний закон) держави.

Діяльність кожного підприємства супроводжується складанням різних видів документів, кожен з яких має своє конкретне призначення.

Однак при всьому їх розмаїтті незалежно від специфіки підприємства можна виділити такі основні групи документів:

— організаційні документи закладу (статут, установча угода, структура та штатна чисельність працівників – штатний розпис, посадові інструкції, правила внутрішнього розпорядку);

— розпорядчі документи підприємства (накази по основній діяльності, розпорядження, вказівки, рішення);

— документи по особовому складу підприємства (накази, трудові контракти, особові справи, особові карточки ф. Т-2, особові рахунки по зарплаті, трудові книжки);

— фінансово-бухгалтерські документи (головна книга, річні звіти, бухгалтерські баланси, рахунки прибутків і витрат, акти ревізій, інвентаризацій, плани, звіти, кошториси, касові книги);

— інформаційно-довідкові документи (акти, листи, факси, телефонограми, доповідні записки, протоколи) [4, с. 29].

Від державних органів та організацій можуть надходити на підприємство документи, які регулюють різноманітні питання його діяльності. Ці документи становлять окрему групу – нормативні документи вищестоячих органів державного управління.

Всі перераховані документи належать до управлінських чи організаційно-розпорядчих (ОРД).

Окрім того, управлінська документація з погляду застосування, класифікується таким чином:

— офіційний документ – створений організацією або посадовою особою і оформлений у відповідному порядку;

— власний документ – офіційний документ, що засвідчує особу або її права, обов’язки, службове чи офіційне становище;

— документ власного походження – створений службовою особою поза сферою її діяльності;

— справжній документ – документ з інформацією про час і відомостями про місце створення, які є в документі або виявлені якимось іншим способом і відповідають дійсності;

— оригінал – перший або єдиний примірник документа;

— дублікат – повторний примірник, що має склад інформації оригіналу;

— копія – відтворений з оригіналу документ, зовнішні ознаки якого або частина їх повністю відображають його;

— витяг – копія, оформлена з документа, яка відтворює тільки його частину і завірена юридичною особою у встановленому порядку [4, с. 33-34].

Комплекс взаємозв’язаних документів, які регламентують структуру. Завдання і функції підприємства, організацію його роботи, права, обов’язки і відповідальність керівництва та спеціалістів закладу, називається організаційними документами.

Найбільшу групу становлять розпорядчі документи. Розпорядчі документи видаються і мають широкий спектр гласності. До цієї групи входить ряд документів загальнодержавного характеру і суто службові в кожному закладі незалежно від форми власності.

Найпоширенішим серед документів ОРД вважається наказ.

Наказ – правовий документ, який видається керівником організації на правах єдино начальства і в межах його компетенції.

З метою полегшення роботи з документом накази поділяють на підгрупи за ознаками:

— “за призначенням” – накази – основної діяльності і з особових справ;

— “за технікою видання” – “ініціативні” та “примусові”;

— “за застосуванням” – нормативні та індивідуальні [4, с. 35].

Перед тим, як оформляти наказ слід скласти його проект. Підготовка проекту включає такі стадії роботи:

— вивчення суті правил і збір необхідної інформації;

— — підготовка проекту;

— погодження його;

— підписання.

Накази з основної діяльності оформляються на бланку підприємства або на чистому аркуші паперу формату А-4.

Кожен вид наказу повинен мати такі реквізити:

— автор документа, якщо документ оформляється не на бланку;

— назва виду документа;

— дата (проставляють у день підписання);

— індекс (порядковий номер) – відлік ведеться від початку календарного року за хронологією зростання;

— місце складання чи видання;

— заголовок до тексту;

— позначка про контроль (в разі потреби);

— текст;

— гриф погодження (в разі потреби);

— візи;

— підпис;

— відтиск печатки;

— позначка про виконавця [4, с. 36].

Найбільш важливим реквізитом у наказах є текст, який має особливу композиційну побудову:

— констатуюча частина викладає мету і завдання, дає посилання на документ, який став підставою для оформлення наказу;

— розпорядча частина тексту викладається в наказовій формі і розпочинається дієсловом від першої особи однини наказую” [4, с. 37].

Наказ повинен бути надрукований не менше як у трьох примірниках.

З поточних оперативних питань повсякденного виробничо-господарського та адміністративного життя керівники підприємства можуть видавати розпорядження та вказівки. Ці різновиди розпорядчих документів складаються за тією ж схемою, що й накази.

Інформаційно-довідкові документи.

Найпоширенішим документом цієї підгрупи є протокол. Протокол – документ – який фіксує хід обговорення питань і прийняття рішень на різних масових заходах. Протоколи бувають: прості, складні, стенографічні. Протокол підписується головою та секретарем. До нього підшивають додатки. Протокол складається в 2-х примірниках. Зберігаються не лише 10 років, а також можуть передаватися на збереження в архів.

З питань, що мають особливо важливе значення, пишуть резолюцію.

Резолюція приймається на зборах. Резолюцію розглядають як вмотивовану постанову, де, крім власної ухвали, є розгорнутий вступ, далі йде узагальнююча частина – висновок, оцінка роботи, конкретні рішення з кожного питання, даються загальні настанови й перераховуються заходи, які необхідно здійснити в майбутньому.

Резолюція складається з двох частин: констатуючої та результативної.

В більшості випадків в групу колегіальних з ознаками розпорядчого характеру входять акти.

Акт – документ, складений кількома особами, які підтверджують факт або подію, що мала або має місце на даний час [4, с. 38].

Акти складаються комісією, оформляють на бланках, що є внутрішніми документами. Текст акту мусить мати дві частини: вступну та констатуючу. У кінці акта повідомляється про кількість примірників документа та про місце їх направлення. Кількість примірників визначається відповідними нормативними документами.

Кореспондентські документи – найпоширеніший вид документації в системі управління і в загальному документообігу становить приблизно 70-80%. Ця група охоплює досить велику кількість різноманітних тем і відрізняється від інших документів технічними засобами їх одержання та відправлення.

За напрямком ділова кореспонденція є як вхідною, так і вихідною документацією і має ряд різновидів: листи, телеграми, телефонограми, факси.

Листи – узагальнена назва різних за змістом документів, які пересилаються поштою.

За змістом та призначенням листи можуть бути: інструктивні, гарантійні; інформаційні, рекламні, комерційні, рекламаційні, супровідні.

Листи інструктивні виходять з державних органів влади чи управління і містять, як правило, рекомендації, вказівки, пояснення з питань звітності. Податків, екології.

Гарантійні листи містять гарантії оплати чи виконання певних зобов’язань.

Умовно інформаційні містять прохання, пропозиції, нагадування, повідомлення.

Рекламні листи пропонують рекламу.

Комерційні листи складаються при укладанні чи виконанні контрактів.

В рекламаційних листах підприємство вимагає відшкодування збитків, нанесених в результаті невиконання чи порушення умов контракту іншою стороною.

Супровідні листи, коли основний документ вимагає додаткового пояснення.

Службові листи оформляються як на бланках підприємства, так і на чистих аркушах папері форматів А-4 та А-5 – в залежності від обсягу текстової частини.

Текст листа повинен бути лаконічним, послідовним, переконливим та коректним. Текст найчастіше складається з двох частин: вступу та основної.

Все більшого поширення набувають оперативні засоби зв’язку, зокрема факсимільний зв’язок. З його допомогою передаються телефаксограми.

Факс – документ, отриманий за допомогою спеціального апарата телефонними каналами зв’язку. Оформлення факсу здійснюється аналогічно оформленою діловою листа.

За допомогою телефону подеколи використовується і такий вид документа кореспондентського характеру, як телефонограма.

Телефонограма – це термінове повідомлення, зафіксоване на папері. Вони складаються в одному примірнику. Текст не повинне бути більше 50 слів.

Телеграма – вид кореспонденції з гранично стислим текстом, викликаний необхідністю негативного втручання в певну справу, термінового розгляду питання чи інформування когось про щось.

Друкують телеграму в двох примірниках на одній стороні листа. Перший примірник направляється на телетайп, а другий – підшивається в справу.

Довідка – документ, який підтверджує, описує юридичні факти та засвідчує біографічні відомості і діяльність окремих службових осіб.

За призначенням довідки бувають службові та особисті. За напрямком – вхідні та вихідні. За формою – трафареті та індивідуальні. За способом оформлення – рукописні, друковані, відтворенні. За місцем складання – внутрішні і зовнішні. За складністю – прості та складні.

Довідки з виробничою тематикою складаються у двох примірниках. Кожна довідка, повинна бути зафіксована в журналі реєстрації.

До документів довідково-інформаційного характеру належать:

Записки – поширений вид як службової, так і особистої документації, в якому повідомляється про використання окремих зобов’язань, службових доручень, звітів про виконану роботу чи пояснюються причини їх невиконання.

Згідно з цільовим призначенням записки бувають інформативні, звітні, ініціативні.

Згідно з призначенням – пояснюючі, пояснювальні, доповідні, службові та пам’ятні.

Записки розрізняються за ступенем відповідальності та об’ємом викладу інформації.

Службові та доповідні записки особливо важливого характеру рекомендується складати в двох примірниках. Службові записки, слід реєструвати.

Один з поширених видів довідково-інформаційного характеру – повідомлення. Воно являє собою різновид ініціативного листа. Тому формуляр його має такі самі реквізити, що й службовий лист. Тільки в заголовку вказують вид документа – повідомлення.

В умовах ринку поширеними стають інформативні документи – різного змісту оголошення, як окремих підприємств, державних установ, так і приватних осіб, Вимоги до оформлення тексту ті ж, що й для повідомлення.

Широко застосовуються в закладах та установах такі документи, як службові заяви.

Службова заява – це письмове повідомлення працівників з приводу здійснення своїх прав або захисту інтересів.

Згідно з класифікацією документи одного виду можуть мати ознаки спеціалізації, тобто відображати якості та певні риси, яких вони набувають в різних сферах виду певної діяльності.

Найбільшої спеціалізації зазнає такий вид документа, як довіреність. Довіреність (доручення) – офіційний (службовий) або особистий документ, який надає право особі або групі осіб на здійснення яких-небудь дій від особи довірителя.

Офіційні довіреності видаються представнику підприємства на здійснення різних операцій.

В тексті службової довіреності повинні бути відображені наступні моменти:

а) найменування керівника з вказівкою його повної посади, як вона юридично зафіксована;

б) найменування особи, якій доручають ведення справ з вказівкою посади та паспортними даними;

в) перелік повноважень або вид дій, які службова особа повинна виконати;

г) підстава для видання довіреності;

д) термін дії даного документи [4, с. 46-48].

В підписах довіреності повинен бути зразок підпису особи, якій видається довіреність. Кожен вид службової довіреності повинен бути зареєстрований. Форма журналу для довіреностей М-2 знаходиться на звороті бланка, виготовленого друкарським способом.

Довіреності видаються тільки на той термін, який вказаний в документі. Довіреність може бути недійсна, якщо в ній відсутній який-небудь реквізит. Довіреності зберігаються, як правило, не більше 3 років.

Висновки

Документ – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини.

Видання – головний вид опублікованого, друкованого, поліграфічного документу. Це документ, який призначений для розповсюдження наявної в ньому інформації, який пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням чи тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, має вихідні дані.

Офіційне видання – це видання яке опубліковується від імені державних органів, відомств або громадських організацій, які містять матеріали нормативного чи директивного характеру.

До офіційних видань відносяться: видання Конституції; законів; наказів; постанов; інструкцій; методичних вказівок; прейскурантів; стандартів; нормативів та норм.

Функціональне призначення офіційних видань – вводити в дію та розповсюджувати установлені т.б. затверджені відповідними органами , норми, вимоги та приавила в сфері громадського життя, науки, культури, виробництва і т.інш. Більшість з них, як правило,  мають обов`язковий характер, т.б. юридичну силу.

Враховуючи всі вищевикладені ознаки виділяють наступні види офіційних видань: нормативно-правові; нормативні видання по стандартизації; нормативно-інструктивні видання.

Офіційним виданням притаманне однорідність в оформленні титулу. Завжди вказується ким і коли прийнятий, затверджений та рекомендований. В заголовок  видання виноситься назва виду документа – „закон”, „наказ”, „інструкція”, „нормативи”, „методичні вказівки”.

Видаються офіційні видання у вигляді моновидань або збірників. В збірниках матеріали групуються, як правило, за тематичною ознакою. Частина з них має вступ, додатки і допоміжні вказівки. Часто закони, видані раніше як моно видання, об`єднають тематично чи функціонально в кодекси – збірники законів (Процесуальний кодекс, Цивільний кодекс).

Для офіційних видань типовий компактний набір (застосування шрифтів мілких кеглів), невеликі поля, подрібнена рубрикація тексту. Часто застосовуються двусторонні  колонтитули. Більшість офіційних видань не ілюструється. Переважають брошури, покриті м`якою обкладинкою, віддруковані на дешевих сортах паперу.

Список використаних джерел

1. Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. -К.: Вища шк., 1984. -215 с.
2. Коршунов О. П. Библиография: теория, методология, методика. — М.: Книга, 1986. -285, с.
3. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. -М.: Кн. палата, 1990. — 231, с.
4. Кулешів С.Г. Документознавство. — Історія. Теоретичні основи/ УДНД і АСД, ДАККіМ. — К., 2000. — 161 с.
5. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учебник. — К.: Знання, 2000. — 459 с.
6. Кушнаренко Н. Н.Документоведение: Учебник. — К.: Знання, 2006. — 459 с.
7. Ломачинська І. М. Бібліографонзнавство. Навч. посіб. для дистанц. навчання. –К. :Ун-т «Україна», 2004. — 300с.
8. Політова О.         До питання бібліографічного відображення вітчизняного документального потоку з історії України : 90-ті роки ХХ ст. — початок ХХІ ст. // Бібліотечна планета. — 2007. — № 1. — С.10-13
9. Соляник А. А. Документні потоки та масиви: Навч. посіб. / Харк. держ. акад культури.-Х.: ХДАК, 2006. — 112с.
10. Філіпова Л. Про наукові дослідження з сучасного документознаства та бібліотечно-бібліографічних наук. // Вісник Книжкової палати. — 2004. — № 3. — С. 22 — 23
11. Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина Вдовиченко,; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. -К.: Кондор, 2004. — 217 с.
12. Швецова-Водка Г. М. Типологія документа: Навч. посібник для студентів ін-тів культури / Рівн. держ. ін-т культури.- К.: Кн. палата України, 2007. — 80с.

Додатки

З А К О Н   У К Р А Ї Н И

 

Про внесення зміни до статті 11 Закону України           «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну,        митного оформлення й оподаткування особистих речей,           товарів та транспортних засобів, що ввозяться      (пересилаються) громадянами на митну територію України»

Верховна Рада України  п о с т а н о в л я є:

1. Частину третю  статті  11  Закону  України  «Про  порядок ввезення   (пересилання)   в   Україну,   митного   оформлення   й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію  України» ( 2681-14  )  (Відомості  Верховної  Ради України,  2002 р.,  N 1, ст. 2) викласти в такій редакції:

«Транспортні засоби за кодами  87.01,  87.02,  87.03,  87.04, 87.05   Української   класифікації   товарів  зовнішньоекономічної діяльності ( 2371г-14 ),  тимчасово ввезені під  зобов’язання  про зворотне  вивезення,  не  можуть  бути розкомплектовані на запасні частини,  передані у володіння або користування іншим особам. Такі транспортні   засоби   можуть   бути   оформлені   для  постійного користування  після  сплати  відповідних   податків   та   зборів, передбачених  законодавством при ввезенні транспортних засобів для вільного використання».

2. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

 

 

Президент України                                        В.ЮЩЕНКО

 

м. Київ, 20 лютого 2009 року           N 1041-VI

 

 

 

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

Про прийняття за основу проекту Закону України

про прикордонний контроль

 

Верховна Рада України  п о с т а н о в л я є:

1. Прийняти за основу проект Закону України про прикордонний контроль (реєстр. N 3123), поданий Кабінетом Міністрів України.
2. Доручити Комітету  Верховної  Ради   України   з   питань національної    безпеки    і   оборони   доопрацювати   зазначений законопроект з урахуванням пропозицій і зауважень суб’єктів  права законодавчої  ініціативи  та внести його на розгляд Верховної Ради України у другому читанні.

 

Голова Верховної Ради України                            В.ЛИТВИН

 

м. Київ, 6 березня 2009 року           N 1120-VI

 

Р О З П О Р Я Д Ж Е Н Н Я

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

 

Про уповноваження М. Оніщука                на підписання Європейської конвенції                 з усиновлення дітей (переглянутої)

Уповноважити Міністра   юстиції   України   ОНІЩУКА    Миколу Васильовича  на  підписання  Європейської  конвенції з усиновлення дітей (переглянутої),  вчиненої   27   листопада   2008   року   в м. Страсбурзі.

 

 

Президент України                                        В.ЮЩЕНКО

 

м. Київ, 12 березня 2009 року           N 41/2009-рп

 

 

 

У К А З                         

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

 Про відзначення 20-ї річниці створення   Народного Руху України за перебудову

Ураховуючи видатний   внесок   Народного   Руху   України  за перебудову  в  національне  відродження   та   здобуття   Україною незалежності,  з  нагоди  відзначення  у  2009  році  20-ї річниці створення   цієї   організації   та   на   підтримку    ініціативи громадськості  п о с т а н о в л я ю:

1. Утворити Організаційний   комітет   з   підготовки   та відзначення у 2009 році  20-ї  річниці  створення  Народного  Руху України за перебудову (далі — Організаційний комітет).

Призначити ДРАЧА  Івана Федоровича — першого голову Народного Руху України за перебудову — головою Організаційного комітету.

Голові Організаційного   комітету,   Українському   інституту національної  пам’яті  внести  у двотижневий строк пропозиції щодо персонального складу Організаційного комітету.

2. Кабінету Міністрів України:

1) розробити   з   урахуванням   пропозицій   Організаційного комітету  та затвердити у місячний строк план заходів з підготовки та відзначення у 2009 році 20-ї річниці створення  Народного  Руху України за перебудову, передбачивши, зокрема:

проведення у  вересні  2009  року в м.  Києві у Національному палаці мистецтв «Україна» всеукраїнських урочистих зборів з нагоди 20-ї  річниці  створення  Народного Руху України за перебудову,  а також урочистостей в інших населених пунктах України;

проведення за  участю  Національної  академії  наук  України, Національної   академії  державного  управління  при  Президентові України у  червні  2009  року  міжнародної  наукової  конференції, присвяченої  історії  становлення  та  діяльності  Народного  Руху України за перебудову, видання відповідних матеріалів;

організацію виставок документів і матеріалів,  пов’язаних  із діяльністю   Народного   Руху   України   за  перебудову,  зокрема тематичної   експозиції   в   Центрі   ділового   та   культурного співробітництва «Український дім»;

відзначення річниць      знакових      подій     українського національно-політичного руху кінця 80-х — початку  90-х  років  XX століття;

видання наукової  та  науково-популярної літератури з історії Народного Руху України за перебудову,  спогадів  його  лідерів  та активістів;

створення та  показ  документальних  фільмів  про  діяльність Народного Руху України за перебудову;

випуск в обіг поштової марки та  конверта,  присвячених  20-й річниці створення Народного Руху України за перебудову, здійснення спецпогашення поштової марки;

2) забезпечити фінансування заходів, пов’язаних з підготовкою та  відзначенням  20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову.

3. Українському інституту національної  пам’яті,  Державному комітету  архівів України,  Службі безпеки України та Міністерству внутрішніх справ України сприяти доступу вчених  та  представників громадськості до матеріалів,  пов’язаних зі становленням Народного Руху України за перебудову.
4. Міністерству освіти   і   науки   України,   Українському інституту національної пам’яті:

забезпечити об’єктивне висвітлення у навчальному процесі теми українського національно-політичного руху  кінця  80-х  —  початку 90-х років  XX  століття та ролі в ньому Народного Руху України за перебудову;

організувати із залученням активістів Народного Руху  України за перебудову проведення протягом 2009 року у навчальних закладах, бібліотеках  тематичних  заходів,  зокрема  конференцій,   круглих столів, семінарів.

5. Раді міністрів  Автономної  Республіки  Крим,  обласним, Київській та  Севастопольській  міським  державним  адміністраціям затвердити заходи з відзначення у 2009 році 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову та забезпечити їх реалізацію.
6. Державному комітету телебачення та радіомовлення  України забезпечити  висвітлення  в  засобах  масової інформації заходів з відзначення 20-ї  річниці  створення  Народного  Руху  України  за перебудову,  організувати  тематичні  цикли радіо- та телепередач, видання відповідних інформаційних матеріалів,  сприяти виступам  у засобах  масової  інформації  засновників  та активістів Народного Руху України за перебудову.

Президент України                                        В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 13 березня 2009 року           N 155/2009