Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження екологічного стану України

1.1. Основні екологічні проблеми України

1.2. Характеристика державної політики щодо покращення екологічного стану

Розділ 2. Аналіз сучасного екологічного стану в Україні

2.1. Аналіз та динаміка екологічного становища в Україні

2.2. Екологічна політика України в роки незалежності

Розділ 3. Напрями державної політики у галузі охорони дозвілля

3.1. Державна політика України у галузі охорони довкілля

3.2. Напрями вирішення екологічних проблем в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Завдяки збільшенню потреб у продуктах харчування, нарощуванню обсягів використання природних багатств та обміну між суспільством і природою великі земельні території, що колись були під незайманими лісами, тепер залучені до господарського обороту, розорані та перетворені на сільськогосподарські угіддя. Там, де ще не так давно була суша, створено величезні штучні водойми, змінено течії багатьох рік, осушено вікові болота тощо. Людство все більшою мірою освоює та інтенсивно використовує ресурси земної біосфери, в т.ч. й світового океану.

Зв’язок між природними умовами, якістю окремих природних ресурсів і навколишнього середовища загалом, з одного боку, та здоров’ям населення, з іншого, — очевидний і цілком закономірний. Від екологічного стану та чистоти водойм, земельних ресурсів, лісів, атмосферного повітря, рослинного й тваринного світу залежать фізичний та психічний розвиток, працездатність і довголіття народонаселення. Щоб людина була здоровою і витривалою, вона повинна споживати екологічно чисті продукти харчування і питну воду, дихати чистим повітрям тощо.

Надзвичайно розповсюдженим джерелом захворюваності населення нині є забруднена питна вода. Так, за даними ООН, споживання недоброякісної води призводить до того, що в світі щорічно хворіють дизентерією, черевним тифом, холерою та іншими інфекційними хворобами понад 500 млн. чоловік, з яких приблизно 10 млн. вмирають. В Україні практично все населення тепер споживає воду низької якості. У багатьох населених пунктах навіть водопровідна вода надмірно забруднена шкідливими хімічними сполуками, важкими металами і пестицидами.

Головна мета роботи – дослідити сучасний екологічний стану України та напрямки вирішення екологічних проблем.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження екологічного стану України

1.1. Основні екологічні проблеми України

На стан навколишнього суспільства природного середовища та динаміку соціально-екологічних відносин, найбільш істотний вплив роблять дві групи факторів: природно-географічні, які викликані дією рушійних, в багатьох випадках — невідомих і непізнаних, сил природи (виверження вулканів, землетруси, повені і т.п.) і антропогенні, зв’язані з впливом суспільства на природу. Антропогенний вплив на природу набув в наш час загрозливий характер. Створюючи вчення про єдину систему взаємодії суспільства та природи, академік В.І.Вернадський писав, що людство в XX столітті наносить їй збиток, порівнянний за масштабом і глибиною з дією геологічних сил [4, с.133].

У загальному плані воно може бути подане у вигляді двох взаємозалежних процесів: вилучення з природи та внесення до неї відповідної кількості речовини й енергії. Нерозумне природокористування веде до неухильного збідніння природних ресурсів і обтяжуючого забруднення природного середовища. Сукупні зміни в природі мають деяку абсолютну межу, вихід за яку має наслідком те, що втрачає свою спроможність до самовідновлення і саморегуляції. Як наслідок цього, якщо не вживати спеціальних заходів, є повне порушення її внутрішніх взаємозв’язків і одночасно деградація самого суспільства.

Однак, як показує історичний досвід, заходи, які здійснюються суспільством щодо зміни принципів господарської діяльності та охорони навколишнього природного середовища не можуть усунути протиріччя єдності природи та суспільства. Вирішення протиріч приводить до його відродження в новому, можливо, більш глибокому вигляді.

Відповідно, сучасне суспільство, для забезпечення стійкого розвитку повинно створити механізм протидії екологічним загрозам. На думку авторів монографії, антропогенну екологічну загрозу можна подати як феномен, викликаний людською, у першу чергу, виробничою діяльністю, яка являє собою систему факторів, здатних завдати (і які завдають) істотний збиток зв’язкам людини з навколишнім середовищем, яке забезпечує його життєдіяльність [13, c. 61-62].

Однак є підстава думати, що не будь-яка людська діяльність здатна викликати істотні зміни навколишнього середовища, а лише нерозумна, нераціональна.    Заходи   суспільства   для   охорони   навколишнього природного середовища, раціональному використанню ресурсів викликають, як правило, зворотний ефект.

Логічно визначити антропогенну екологічну небезпеку як явище, викликане нераціональним характером діяльності суспільства щодо використання речовин і сил природи, що приводить, за певних умов, до істотних змін навколишнього природного середовища. У цьому визначенні підкреслюється не тільки причина цього явища і його наслідок, але і дається посилання на умови настання негативних наслідків. У якості останніх виступає не тільки рівень згубних впливів суспільства, але й асиміляційні спроможності природи.

Суттєвий вплив на характер і рівень екологічних небезпек роблять багато факторів, які викликані сучасним етапом науково-технічного прогресу: збільшення масштабів господарської діяльності; впровадження нових, що не мають аналогів у природі, матеріалів; зростання чисельності населення; зростання кількості техногенних катастроф і аварій; збільшення масштабів військових навчань і ріст числа військових конфліктів.

У зв’язку з цим важливо виділити специфічні риси екологічної небезпеки в сучасних умовах. До них відносяться: по-перше, загрозливий характер, спроможність привести до загибелі людства; по-друге, двоїста природа, оскільки кожна небезпека являє собою соціоприродне явище; по-третє, екстериторіальність, поширення екологічного збитку на межі національних кордонів; по-четверте, різноманітний спектр впливу екологічних небезпек як на людину та суспільство, так і на біосферу в цілому; по-п’яте, глобалізація окремих видів небезпек (руйнація озонового шару Землі, «парниковий ефект», знищення лісів, деградація ґрунтового покриву, спустошення, зниження біологічного різноманіття, забруднення Світового океану й інші).

Характер кожної екологічної небезпеки визначається подвійним способом: її загальною природою і конкретними умовами прояву. Це дозволяє зробити їхню класифікацію за різними основами. За масштабом прояву можна виділити глобальні, регіональні, субрегіональні, національні небезпеки та небезпеки конкретній людині, екосистемі; за часом дії — небезпеки минулі, сучасні і майбутні; за об’єктом дії — небезпеки, спрямовані на людину, суспільство та біосферу; за утриманням — небезпеки виснаження природних ресурсів і небезпеки збільшення забруднення навколишнього середовища [15, c. 106].

Кризовий характер сучасної екологічної ситуації актуалізує необхідність цілеспрямованої діяльності суспільства щодо забезпечення сприятливих умов для своєї життєдіяльності. Найважливішим фактором соціальної детермінації політики в сфері безпеки виступає екологічний інтерес.

Наприкінці 1980-х рр. в Україні щорічно вироблялось близько 55-57 млн т сталі — це майже стільки, скільки вироблялось у Франції та Німеччині разом (55-60 млн т). Промисловість України виготовляла 7 млн т труб, що перевищувало виробництво Великобританії, Італії та Франції (6,8 млн т). Якщо в США видобувалося залізної руди 50 млн т, у Франції — 15 млн т щорічно, то в Україні — 110-120 млн т, а вугілля — лише в 1,5 раза менше, ніж у Великобританії, Італії та Франції разом узятих (200 млн т). При цьому енергомісткость виробництва в Україні більше ніж в 1,6 раза перевищувала аналогічні показники країн Західної Європи та Японії.

Диспропорції у розміщенні продуктивних сил, що мали місце протягом тривалого часу призвели до того, що територія України за техногенним навантаженням на природне середовище у 4-5 разів перевищує аналогічний показник для розвинутих держав. При цьому розораність земель досягла рівня 80% площі сільгоспугідь і 57% — загальної площі (суші), води використовувалося в 2-5, а на деяких підприємствах — у 10-13 разів більше, ніж потрібно при сучасних технологіях. Займаючи 3% території колишнього СРСР, Україна виробляла 20% його валового національного продукту. Експлуататорський підхід до використання природних ресурсів призвів до масштабного руйнування природних ландшафтів.

У промисловому секторі значна доля належить хімічним, металургійним та гірничодобувним підприємствам. Використання застарілих технологій та обладнання, висока концентрація потенційно небезпечних об’єктів в окремих регіонах, велика зношеність основних фондів зумовлюють значну ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф із тяжкими наслідками для довкілля.

Екологічні наслідки такої політики для економіки України занадто складні — до 10% втрат валового внутрішнього продукту у вигляді зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондів, природних і людських ресурсів. Ресурсомісткість валового національного продукту в 3 раза перевищує світовий рівень. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умов життя, здоров’я населення, підвищення рівня захворюваності, смертності та зниження народжуваності. У критичному екологічному стані опинилася р. Дніпро — головна водна артерія України. При цьому в колишній системі об’єктивна екологічна інформація замовчувалася, права громадян на екологічно безпечні умови життя ігнорувалися [19, c. 199-200].

1.2. Характеристика державної політики щодо покращення екологічного стану

У сучасних економічних системах держава займається вирішенням великої кількості проблем, які викликані недоліками у роботі ринкового механізму.

Вплив державних органів на економічні об’єкти і процеси з метою організації, впорядкування, дотримання законів і громадянських інтересів — це державне регулювання економіки. У широкому розумінні слова державне регулювання — це поширення макроекономічної дії політичних структур на національне господарство. Очевидним є те, що важливим громадським інтересом та, відповідно, ціллю державного регулювання, стає збереження та покращення умов навколишнього середовища.

Обнадійливим фактом для покращення стану довкілля країни було прийняття у 1996 р. Конституції України, в якій визначено всі основні засади для сприяння поліпшенню екологічної ситуації в Україні [1]. Але, на жаль, усі визначення є тільки декларативними стосовно до екологічного стану України, хоча дуже важливими з правової точки зору.

По суті держава має різні важелі впливу на природокористувачів, аби примусити їх не порушувати вимог екологічної безпеки, вести екологічно збалансоване господарство. Звичайно, ще треба багато зробити з впорядкування законодавства з цього приводу, але необхідно подбати й про те, щоб додержання екологічних вимоги було вигідним для підприємств — тільки тоді вони його виконуватимуть. Застосуванням тільки засобів адміністративного впливу (контроль, адміністративна відповідальність конкретних керівників підприємств) ще ніколи не вдавалося забезпечити ефективного дотримування законодавства. Під економічними ж важелями впливу необхідно розуміти не тільки плату за використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, за складування відходів, але й впровадження податкових пільг за впровадження екологічних технологій, збалансованого виробництва.

Ще одним з основних джерел екологічного законодавства є Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де передбачено повновладдя народу України, який має виняткове право на володіння, користування і розпорядження національним багатством, до якого належать земля, надра, водні та інші ресурси. У розділі 7 Декларації визначено вимоги щодо екологічної безпеки громадян, самостійного використання природних ресурсів, створення національної комісії радіаційного захисту населення України, збереження генофонду народу, його молодого покоління.

Також в Україні діють наступні природоохоронні закони та кодекси: Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»; Закон України «Про пестициди і агрохімікати»; Закон України Про природно-заповідний фонд»; Закон України «Про тваринний світ»; Закон України «Про охорону атмосферного повітря»; Закон України «Про екологічну експертизу»; Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»; Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами»; Закон України «Про видобування і переробку уранових руд»; Закон України «Про відходи»; Закон України «Про захист рослин»; Закон України «Про рослинний світ»; Закон України «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами»; «Лісовий кодекс України»; » Водний кодекс України»; » Земельний кодекс України»; «Кодекс України про надра».

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», прийнятий 25 червня 1991 року, є основним, стержневим, комплексним законом у галузі охорони довкілля, оскільки містить у стислій формі основні концептуальні, принципові положення, на яких базується вся система екологічного законодавства. Всі інші екологічні закони та підзаконні акти не тільки не повинні йому суперечити, але й мають розвивати, деталізувати і конкретизувати його положення.

У законі встановлено 14 принципів охорони навколишнього природного середовища (ст. 3). До основних належать наступні: пріоритетність вимог екологічної безпеки; гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей; гласність і демократизм у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан довкілля, формування у населення екологічного світогляду; запобіжний характер екологічних заходів; екологізація матеріального виробництва; обов’язковість екологічної експертизи; узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів; стягнення плати за забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями; міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля та інші [18, c. 192-193].

Для здійснення управління природоохоронною діяльністю в Україні склалася і діє система органів, яка поділяється на органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи екологічних об’єднань громадян. До органів загальнодержавного управління природоохоронною діяльністю в Україні належать: Верховна Рада України, Президент України, Комітет Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації.

Систему спеціально уповноважених державних органів управління природоохоронною діяльністю становлять: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України; Державний комітет природних ресурсів України; Державний комітет земельних ресурсів України; Державний комітет водного господарства України; Державний комітет лісового господарства України; Міністерство охорони здоров’я України.

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, яке здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення природних ресурсів.

До компетенції територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України належать:

• забезпечення реалізації державної екологічної політики, спрямованої на забезпечення ефективного використання та відтворення природних ресурсів (земля, надра, поверхневі й підземні води, атмосферне повітря, ліси та інші об’єкти рослинного і тваринного світу);
• здійснення управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної та радіаційної безпеки у сфері поводження з відходами;
• державний контроль за додержанням вимог природоохоронного законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами, іноземними юридичними та фізичними особами на відповідній території, додержанням екологічних вимог у пунктах пропуску через державний кордон та у зоні діяльності регіональних митниць;
• інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища на відповідній території, оперативне оповіщення про виникнення надзвичайних екологічних ситуацій та про хід виконання заходів щодо їх ліквідації.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації й забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування [17, c. 97-98].

Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає: екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства; соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф; розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів. Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довготерміновою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ, незалежно від форм власності.

Суб’єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов’язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об’єктами інформатизації у Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють: території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць; територію Автономної Республіки Крим та території областей України; території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України загалом [10, c. 80].

Проте для забезпечення екологізації економіки держави та підвищення екологічної свідомості суспільства недостатньо тільки державного регулювання процесами природокористування. Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992 року «Порядок денний на XXI століття» і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем в європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють усі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.

Як свідчить досвід, проводити ефективну екологічну політику у державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних [10, c. 81].

Розділ 2. Аналіз сучасного екологічного стану в Україні

2.1. Аналіз та динаміка екологічного становища в Україні

Сучасний екологічний стан — наслідок існування України в межах СРСР. Так, за оцінками експертів, внаслідок панування в СРСР планової, командно-адміністративної системи, економіка розвивалась не беручи до уваги екологічні наслідки. В результаті економіка України є однією з екологічно найбрудніших з усіх країн бувшого СРСР. Вона перенасичена хімічними, металургійними, гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями. Екологічну небезпеку створюють також значні обсяги відвалів пустої породи, золи, шлаків, шкідливі викиди у воду і атмосферу. На території України накопичено більш ніж 17 млрд. тон промислових відходів. Їх обсяг щорічно зростає на 1 млрд. т. Це наслідок дуже щільного розміщення промислових підприємств.

Як і в інших сферах діяльності, у ставленні людини до природи панувала ідеологія діяльнісного перетворення світу в інтересах людини. Тобто, панувала орієнтація на те, що не треба чекати дарів від природи, взяти все, що можливо — ось завдання людини. Такою є ідеологія загарбника. Її орієнтири формуються в межах світоглядних засад техногенної цивілізації: наука і техніка можуть і мають творити світ за проектом людини.

В умовах тоталітарної системи заперечувалося існування конфліктних відносин між суспільством і природою. Втім, існуюча в СРСР державно-монополістична економіка будувалась на хижацькому визиску можливостей як природи, так і природного в людині. Наслідок — важкий екологічний стан, пов’язаний з забрудненням довкілля. А також тяжкі хвороби мільйонів людей.

Руйнівного впливу, великої шкоди зазнав земельний фонд України. За останні 30 років його втрати перевищили 22 млн. га через розміщення на родючих землях промислових об’єктів, а також — твердих промислових відходів. Значно поширилась ерозія ґрунтів. Загалом щороку руйнується приблизно 200 тис. га земель. Крім того, вони надмірно забруднені важкими металами, залишками мінеральних добрив, отрутохімікатами.

Захоплення хімізацією сільськогосподарських земель призвело до того, що в продуктах харчування міститься значна кількість нітратів, пестицидів та інших шкідливих для людини і живого речовин [2, c. 64-65].

Екологічно небезпечним є в Україні стан повітря. В деяких регіонах — Маріуполі, Кривому Розі, Запоріжжі — він є просто загрозливим. В багатьох районах забруднення повітря у десятки разів перевищує допустимі норми. Основними забрудниками атмосфери в Україні були підприємства металургії, вугільної та хімічної промисловості. В атмосферу в величезній кількості викидалися такі хімічно отруйні речовини як оксид сірки, азоту, аміак, феноли тощо. Значне забруднення повітря викликається працюючим автотранспортом — більш ніж третина загального об’єму викидів забруднюючих речовин в Україні. А в деяких містах — навіть більше. Наприклад, у Чернівцях — 75%, Києві — 77%, Львові — 79%, Ужгороді — 91%.

Парадоксальним є те, що таке багате на паркові зони місто як Київ, місто, що стоїть на березі великої річки, місто, що не має металургійної та видобувної промисловості, знаходиться в важкому екологічному стані. Наприклад, загазованість повітря в нашому місті більше, ніж в таких промислових центрах як Запоріжжя, Кривий Ріг, Макіївка та інші. Індекс забруднення в Києві в 6 разів вищий, ніж у Львові. Щорічно природне довкілля міста забруднюється 330 тис. т шкідливих промислових і технічних викидів.

Внаслідок завойовницького ставлення до природи зазнали руйнування екосистеми головних річок України. Так, за радянських часів перспективним для забезпечення населення і промисловості водними ресурсами вважалося будування водосховищ, для чого затоплювалися величезні території, а самі водосховища, збудовані в рівнинній місцевості, потім зоболочувалися. Наслідком таких процесів є, наприклад, руйнація цілісної екосистеми Дніпра. Річкова екосистема все більш перетворюється на озерну, про що свідчать різко уповільнений водообмін і утворення зон замору.

Зонами екологічної кризи є і наші моря — Азовське і Чорне. Водне середовище Азовського моря отруєно пестицидами, важкими металами, іншими отрутохімікатами. Як наслідок — загроза отруєнь при споживанні азовської риби. Складна екологічна ситуація і в Чорному морі, яке потерпає від отруєння сполуками амміаку та нафтопродуктів, забруднення промисловими і комунальними стоками.

Жахливими є екологічні наслідки аварії на ЧАЕС. В літературі її причинами називають:

— ірраціональні соціоекономічні відносини, що панували в державних, промислових і наукових структурах колишнього СРСР (Г.Бачинський);

— сучасну розумову діяльність людини (М.Голубець);

— ненадійність реакторів типу РБМК, які, до того ж, здатні спрацьовувати в режимі атомної бомби (В.Крисаченко, П.Водоп»янов).

Ще й нині в Україні діє 15 атомних енергоблоків, а 3 є недобудованими. Взагалі, в Україні було сконцентровано майже 40% всієї ядерної енергетики СРСР. Після вибуху на Чорнобильській АЕС в атмосферу було викинуто близько 50-ти тон ядерного палива у вигляді дрібнодисперсних частинок діоксиду урану, йоду-131, плутонію-139, цезію-137, стронцію-90 та ін. З 30-ти кілометрової зони було евакуйовано 200 тис.осіб, 75 млн.осіб одержали малу дозу опромінення. А концентрація радіонуклідів у Київському водосховищі та Прип»яті є небезпечною і перебільшує норму в 10 — 100 разів [9, c. 72-73].

2.2. Екологічна політика України в роки незалежності

Відсутність реального суверенітету та прав України самостійно розпоряджатися національним багатством, централізація народного господарства, ідеологізація економічного розвитку, високий рівень техногенного навантаження на навколишнє середовище, незбалансований розвиток урбанізаційних процесів, другорядне ставлення до природоохоронних заходів у структурі суспільних цілей, дегуманізація суспільства та деформація моральних взаємовідносин суспільства і природи в кінцевому результаті призвели до еколого-економічної кризи.

Незалежність України, складна трансформація соціально-економічної системи суспільства відкрили всю глибину екологічної кризи і дали шанс вийти на нормальний цивілізований шлях розвитку нашої держави.

Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована. У березні 1998 р. Верховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

В умовах значної кількості екологічних проблем різного рівня складності та вкрай обмежених ресурсів, доступних для їх вирішення, до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено [3, с. 52]:

—         гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

—         поліпшення екологічного стану басейну р. Дніпро та якості питної води;

—         стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

—         будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

—         запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

—         формування збалансованої системи природокористування й адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті;

—         збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

За роки нашої незалежності практично створено нове природоохоронне законодавство, яке включає Земельний (1992 р.), Лісовий (1994 р.), Водний (1995 р.) кодекси та Кодекс про надра (1994 р.), Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.), «Про природно-заповідний фонд» (1992 р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.), «Про тваринний світ» (1993 р.), «Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995 р.), «Про поводження з радіоактивними відходами» (1995 р.), «Про відходи» (1998 р.), «Про рослинний світ» (1999 р.) «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» і «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (2000 р.) та ін.

Ключовими напрямами розвитку й вдосконалення законодавства на сучасному етапі є:

—         розробка і впровадження нормативно-правових актів, що забезпечують введення в дію законів та створення умов для виконання вимог чинного законодавства;

—         розробка та затвердження нових законопроектів, зокрема, Законів України «Про небезпечні відходи», «Про екологічну (природно-техногенну) безпеку», «Про Національний екологічний фонд» та ін.;

—         вдосконалення чинного законодавства відповідно до вимог нашого сьогодення з урахуванням реальних умов діяльності суб’єктів господарювання;

—         гармонізація національного законодавства з європейським [8, c. 62-63].

На сьогодні в Україні розроблені й впроваджені основні елементи економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності. Найважливішими з них є:

—         збір за забруднення навколишнього природного середовища;

—         система зборів за спеціальне використання природних ресурсів (мінеральних, водних, земельних, лісових, біологічних);

—         відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушення законодавства про охорону довкілля.

Впровадження еколого-економічних важелів створило стимули до раціонального використання природних ресурсів, а також реальні джерела фінансування природоохоронної діяльності.

Для фінансування природоохоронних витрат, пов’язаних із відтворенням та підтриманням природних ресурсів у належному стані, в Державному бюджеті з 1994 р. створено окремий розділ «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека». Розділом передбачені видатки на охорону і раціональне використання водних, мінеральних, земельних ресурсів, створення лісових насаджень і полезахисних смуг, збереження природно-заповідного фонду, утримання місцевих природоохоронних органів.

Починаючи з 1992 р. в Україні створена система державних цільових фондів охорони навколишнього природного середовища на загальнодержавному та місцевому рівнях. З 1998 р. вони включені до складу відповідних бюджетів (до того часу вони були позабюджетними).

Недостатня ефективність існуючої системи екологічних фондів зумовлена рядом причин, головні серед яких [1, с. 10]:

а)       розпорошеність коштів фондів (при загальних надходженнях до фондів близько 50 млн грн ці кошти розпорошені в 1500 фондах);

б)       не завжди цільове використання коштів на місцевих рівнях;

в)       відсутність механізму стимулювання ефективного використання виділених коштів.

У сучасних умовах така форма акумулювання і використання коштів потребує реформування та створення Національного екологічного фонду на загальнодержавному та регіональному рівнях, який має діяти на правах юридичної особи.

Об’єднання екофондів у єдину фінансову систему при збереженні всіх елементів самостійності регіональних фондів забезпечить надійні можливості взаємного страхування, кредитування, об’єднання ресурсів для виконання спільних екологічних проектів. Проект Закону «Про Національний екологічний фонд» підготовлено Мінекобезпеки України у 1999 р., але поки що не прийнято.

Викликом сучасного етапу утвердження державності України стала техногенно-екологічна ситуація в країні. Вона об’єктивно примушує сконцентрувати увагу в державній політиці на проблемі безпеки об’єктів індустріально-промислового сектора, на нейтралізації і відверненні загроз, зумовлених екологічною і техногенною ситуацією в країні.

Починаючи з 1960-х рр. в Україні, виходячи із загальносоюзного розподілу праці, велось інтенсивне будівництво багатьох техногенно небезпечних об’єктів — потужних теплоелектростанцій, нафто-, газо- та про-дуктопроводів, хімічних та нафтохімічних виробництв, великих гідротехнічних споруд, нарешті — атомних електростанцій.

Усі ці об’єкти мають обмежений ресурс функціонування — 30-50 років.

Якщо думати про майбутнє, то єдиним продуктивним шляхом відвернення техногенно-екологічних загроз є перехід від схеми реагування на події (аварії та катастрофи) до створення системи попереджувального контролю безпеки, переорієнтація науково-технічного потенціалу на створення об’єктів нової техніки з гарантованим рівнем безпеки, запровадження програмованого режиму управління безпекою і нормативно-правового регулювання техногенного середовища [13, c. 67-68].

Концепція національної безпеки України серед пріоритетних національних інтересів виділяє забезпечення екологічної безпеки та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства.

В Україні розташовано 5 діючих атомних електростанцій, 2664 об’єкта, що виробляють або використовують сильнодіючі отруйні речовини, 308 шахт та 7 розрізів, 6 потужних нафтопереробних заводів, кожен з яких зосереджує від 300 до 500 тис. т вуглеводневого палива, енергомісткість якого еквівалентна 3-5 Мт тротилу. Загальна довжина нафтопродуктопроводів становить 7103 км, газопроводів — 34 тис. км, аміакоп-роводу — 810 км, хлоропроводів — 44 км. Щоденно лише залізницею перевозиться понад 220 найменувань різних отруйних та вибухо- і вогненебезпечних вантажів. Важким тягарем на екології України лежать гіганти індустрії із застарілими технологіями, різного роду техногенні об’єкти, що вже виробили свій ресурс [2, с. 70].

Зважаючи на масштабність успадкованих екологічних проблем, екологічна безпека нині розглядається як одна із складових національної безпеки. Пріоритетними є вдосконалення державної системи управління екологічною безпекою, нормативно-правова діяльність у цій сфері, постійний моніторинг об’єктів підвищеної небезпеки.

Все, сказане вище, дає достатньо підстав для висновку, що кожна країна, яка стала на шлях науково-технічного прогресу і широкомасштабного використання його результатів, не має права ігнорувати такі об’єктивні чинники, як вичерпаність окремих природних ресурсів, у першу чергу невідтворюваних і невідновлювальних, уразливість навколишнього середовища, його екологічну стійкість та екологічну місткість, границі (межі) екологічної міцності й опірності. Всі зазначені чинники, як і комплексний вплив на них інтенсивної господарської діяльності та високих темпів демографічного розвитку в багатьох країнах світу, необхідно тепер всебічно враховувати при веденні виробництва [16, c. 11].

Розділ 3. Напрями державної політики у галузі охорони дозвілля

3.1. Державна політика України у галузі охорони довкілля

Важливим напрямом регулювання екологічно небезпечної діяльності стала державна екологічна експертиза. Основна мета експертизи — заборонити реалізацію проектів і програм чи діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку.

Значну роль у вирішенні екологічних проблем має відігравати система екологічного аудиту. З метою створення умов для екоаудиту підготовлено пакет законодавчих і нормативних документів, а також українські стандарти з екологічного менеджменту й аудиту.

Для розповсюдження і розвитку цього важливого напряму природоохоронної діяльності створено Міжрегіональний центр екологічного аудиту, до якого входять фахівці, що пройшли спеціальне навчання, мають практику проведення екологічних аудитів і відповідні кваліфікаційні сертифікати.

Щорічно в Україні накопичується близько 700 млн т відходів. Загальний їх об’єм досягає 25 млрд куб. м, зайнята під відходами територія сягає майже 160 тис. га. Обсяг утворення токсичних відходів щорічно становить понад 100 млн т. Упродовж 1992-2000 рр. в Україні спостерігалась стійка тенденція до зниження обсягів використання відходів — щорічно в середньому на 2% порівняно з попереднім роком [2, с. 71].

Така ситуація потребувала вжиття рішучих і виважених заходів.

Збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи в Україні здійснюється в інтересах не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь. Природно-заповідна галузь нині є прогресуючою. На Поліссі в результаті великомасштабної осушувальної меліорації в минулі десятиліття було завдано значної шкоди природним територіям, які концентрують багатство флори та фауни. Для врятування корінних природно-територіальних комплексів, особливо лісових і водно-болотних угідь цього регіону, що мають велике наукове та природоохоронне значення, й були створені Рівненський природний заповідник та національний природний парк «Деснянсько-Старогутський», який стане основою для створення українсько-російського біосферного заповідника «Старогутські та Брянські ліси» (Сумська область).

З метою стабілізації екологічної рівноваги в Українських Карпатах, що потерпають від щорічних повеней, селів, зсувів створено природний заповідник «Горгани» (Івано-Франківська область), національні природні парки — «Вижницький» (Чернівецька область) та «Сколівські Бескиди» (Львівська область), значно розширено територію Карпатського біосферного заповідника. У найближчому до Карпат регіоні — Розточчі створено національний природний парк «Яворівський» (Львівська область), який разом із природним заповідником «Розточчя» стане основою для створення Розточанського українсько-польського біосферного резервату на Головному Європейському вододілі. На Поділлі, яке межує з Передкарпаттям, для охорони реліктової й ендемічної флори та фауни створено один із найбільших у Центральній Європі національний природний парк «Подільські Товтри» (Хмельницька область) [14, c. 120].

Особливо критична ситуація склалася в Степовій зоні України, де внаслідок екстенсивного ведення сільського господарства значно скоротилися площі природних угідь, тому основна увага була зосереджена на заповіданні залишків степової, лісової та плавневої рослинності. Так, для їх збереження створені природний заповідник «Єланецький степ» (Миколаївська область) та Дунайський біосферний заповідник (Одеська область), який став частиною українсько-румунського біосферного резервату «Дельта Дунаю», а також значно розширено територію Чорноморського біосферного заповідника. Для поєднання охорони природи та організації відпочинку для людей у густонаселеному та з високим рівнем індустріалізації регіоні Донбасу виникла особлива потреба у створенні на р. Сіверський Донець національного природного парку «Святі Гори» (Донецька область). Для збереження унікальної рослинності степової частини Криму й акваторіальних морських комплексів створено Казантипський та Опукський природні заповідники.

Значна увага приділялася охороні тваринного і рослинного світу в штучних умовах. У цьому аспекті розширено територію ботанічних садів Дніпропетровського та Харківського державних університетів, дендрологічного парку «Олександрія» у м. Біла Церква, надано загальнодержавний статус Рівненському зоологічному парку. Також Указом Президента України проведено другу чергу резервування цінних природних територій з метою їх наступного заповідання. Буде створено природний заповідник «Черемський», у якому будуть збережені майже єдині на Волині водно-болотні угіддя, які не зазнали згубного впливу осушувальної меліорації, розширено Луганський природний заповідник, а також ряд заказників загальнодержавного значення.

Загалом, за 1994-2000 рр. площа природно-заповідного фонду України зросла з 1,413 млн га до 2,509 млн га, тобто на 1,1 млн га і нині становить 4,16% від території держави. На початку 1994 р. цей показник становив 2,34%.

Нещодавно указом Президента України розширено територію Шацького національного природного парку — майбутнього українсько-польського біосферного резервату «Західне Полісся» (Волинська область), планується розширити територію природного заповідника «Медобори» (Тернопільська область), опрацьовується проект Указу «Про створення національного природного парку «Ужанський» (Закарпатська область) на базі регіонального ландшафтного парку «Стужиця», який разом із регіональним ландшафтним парком «Надсянський» (Львівська область) представляє українську частину в першому в світі тристоронньому українсько-польсько-словацькому біосферному резерваті «Східні Карпати». Крім цих об’єктів, планується створити ще три національні природні парки — у Чернігівській, Одеській та Вінницькій областях.

Цілеспрямованої реалізації потребує Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2001-2015 рр., затверджена парламентом у 2000 р. За роки незалежності заповідна справа в Україні піднята на якісно новий рівень її розвитку. Збереження природних територій, біологічного та ландшафтного різноманіття нарівні з активною участю у виконанні міжнародних конвенцій сприяє інтеграції України у європейське та світове співтовариство [7, c. 25-26].

Однією з найактуальніших проблем безпечної життєдіяльності людства в планетарному масштабі й безпеки кожної людини, зокрема, є зміна клімату. Глобальне потепління внаслідок парникового ефекту вже зараз має негативні наслідки для найбільш вразливих частин Земної кулі. Клімат деяких регіонів планети стає більш посушливим, а в інших регіонах інтенсивні дощі викликають катастрофічні повені.

У червні 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 155 держав, у тому числі Україна, підписали Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію 29.10.1996 р. і, згідно з процедурами ООН, Україна є її Стороною з 11.08.1997 р.

Кількісні зобов’язання з обмеження та скорочення викидів парникових газів визначені у Кіотському протоколі, який було узгоджено на третій сесії Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. Промислово розвинуті країни мають з 2008 до 2012 рр. знизити як мінімум на 5% порівняно з рівнем 1990 р. загальні викиди семи газів, які спричиняють парниковий ефект. Країни ЄС мають знизити викиди на 8%, США — на 7%, Японія — на 6%. Україна та Російська Федерація не повинні перевищувати рівнів 1990 р.

Все це свідчить не тільки про глобальний екологічний, а й політико-економічний характер виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу. Зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні аспекти цього процесу потребують поглибленого вивчення і постійної уваги з боку держави.

Непослідовність і повільність у їх вирішенні можуть спричинити втрату інтересу до України потенційних інвесторів (проекти спільного впровадження) та покупців квот на викиди парникових газів, нанести шкоду економічним і політичним інтересам країни. Тому слід підвищити державний статус Міжвідомчої комісії із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, суттєво прискорити розробку і реалізацію Програми невідкладних заходів щодо виконання вимог конвенції та участі в міжнародному переговорному процесі з питань впровадження Кіотського протоколу, виходячи з національних інтересів України, завершити підготовку Національної стратегії виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Національних екологічних проблем не буває. Вирішуючи екологічні проблеми Полісся, Україна сприяє відновленню «зелених легенів» Європи. Оздоровлюючи водне середовище Азово-Чорноморского регіону, наполегливо працюючи над екологічним відродженням р. Дніпро і його басейну — пом’якшенню регіональних і глобальних проблем. Екологічно чиста, економічно стабільна і демократична Україна — не тільки мрія нашого народу, а й майбутня повнокровна частка Європи і всього світового співтовариства [5, c. 21].

Подальший розвиток міжнародного співробітництва має передбачати:

—         укладання та координацію виконання двосторонніх угод про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища із сусідніми державами України та державами, співробітництво з якими відповідає національним пріоритетам (на сьогодні укладено понад 30 угод);

—         ратифікацію та координацію виконання вимог регіональних і глобальних природоохоронних конвенцій;

—         розробку національних планів щодо виконання вимог конвенцій, пріоритетних із національної точки зору, перш за все, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, Віденської конвенції про охорону озонового шару, Конвенції ООН про збереження біологічного різноманіття, Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенції про захист Чорного моря від забруднень та ін.;

—         координацію реалізації положень Пан-Європейської екологічної політики, розробленої в процесах «Довкілля для Європи», «Транспорт і довкілля», та координацію підготовки і проведення в 2003 р. у м. Київ Пан-Європейської Міністерської конференції «Довкілля для Європи»;

— розробку та реалізацію комплексу заходів, що випливають із стратегічного рішення про асоційоване членство в Європейському Союзі.

На сьогодні Україна є Стороною 20 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального характеру і 5 додаткових протоколів та поправок до конвенцій. Готуються до підписання, ратифікації або приєднання ще понад 20 міжнародних конвенцій, протоколів та угод. Важливим політичним кроком України стало підписання Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті управлінських рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, Данія, 1998 р.). Конвенція ратифікована Верховною Радою України 06.07.1999 р.

Керуючись основними ідеями і принципами, що декларовані на Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), Україна заявила про свій намір переходу до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього та майбутніх поколінь [4, c. 134].

3.2. Напрями вирішення екологічних проблем в Україні

В Україні, як відомо, показники забруднення навколишнього середовища в декілька разів перевищують середньосвітові, що надто негативно відбивається як на відтворенні, так і на здоров’ї населення в нашій державі. Достовірні наукові дані та всебічна інформація щодо конкретних величин впливу антропотехногенних забруднень на демографічні показники і здоров’я населення до цього часу є обмеженими, а статистичний облік практично відсутній.

За даними досліджень, необхідно сказати, що в Україні тепер майже не залишилось територій, які не були би великою мірою змінені господарською діяльністю людини. Наслідком останньої стала поява так званих антропотехногенних ландшафтів практично в усіх природнокліматичних зонах та економічних районах нашої держави. Відтак у навколишньому природному середовищі все чіткіше проявляються деградаційні процеси, порушення екологічної рівноваги та стабільності як природних, так і культурних екосистем, зокрема агроландшафтів.

У результаті недостатньо обґрунтованої природо-перетворювальної діяльності та екологічно необмеженого природокористування продовжують зменшуватися лісопокриті площі, погіршується якість природних пасовищ, падає і без того низька родючість ґрунтів, прискорюються ерозійні процеси на земельних угіддях, скорочується чисельність популяцій багатьох видів диких тварин, включаючи й повне зникнення окремих їх видів. Отже, природа втрачає колишню стійкість, рівновагу, відтворювальні, відновлювальні та асиміляційні властивості, що негативно позначається на якісних показниках довкілля і здоров’ї населення.

Нині до тих небезпечних явищ, що мали місце у природокористуванні раніше, треба ще додати, по-перше, всеохоплюючу кризу народного господарства й ігнорування екологічними імперативами з боку майже всіх товаровиробників. По-друге, техніко-технологічну та організаційну відсталість суспільного виробництва і нерозвинутість екологічної інфраструктури в державі. По-третє, недосконалий економічний механізм раціоналізації природокористування та реалізації природоохоронних заходів. По-четверте, відсутність прогресивного і досить повного законодавчо-правового поля регулювання й управління ресурсо-екологічною безпекою на національному рівні та нормативно-методичного супроводження законодавчих актів для регіональних і місцевих органів влади [5, c. 22].

Крім того, посилення системної еколого-економічної кризи в Україні, подальше погіршення природних життєвих умов не в останню чергу є наслідком політичних та економічних прорахунків, які особливо негативно позначаються на природі за умов радикальної зміни соціально-економічного устрою в державі. Така ситуація є закономірною — ринкові перетворення, реструктуризація економіки і порушення господарських зв’язків завжди збільшують негативні антропотехногенні навантаження на довкілля на початковому етапі їх проведення. Адже вирішення невідкладних екологічних завдань, як правило, відсувається на другий план ще більш невідкладними соціально-економічними проблемами.

Воднораз необхідно відзначити, що бажання товаровиробників одержувати високий прибуток завжди призводить до серйозних екологічних втрат. На жаль, в Україні воно вже стало всеохоплюючим. Первісне нагромадження капіталу, яке відбувається у несприятливих еколого-економічних умовах, та деградація потужної, але безнадійно застарілої матеріально-технічної й технологічної бази суспільного виробництва також зумовлюють величезні не лише екологічні, а й соціально-економічні втрати і шкоду. Загострення екологічної ситуації в країні просто не може не відбиватися негативно на людині та економіці.

Як відомо, офіційно визнаний міжнародний статус України стосовно її екологічного стану та забрудненості довкілля і найважливіших природних ресурсів — це зона «екологічного лиха». Такий статус вона одержала після аварії на ЧАЕС, коли до всіх інших забруднень і гострих екологічних проблем додалось ще й радіоактивне зараження значної частини її території (майже 10 %). І цей статус Україна, на превеликий жаль, зберігає за собою.

За ступенем забруднення всю територію України можна розподілити таким чином: екологічно чисті (до них належать переважно заповідники, національні парки і деякі лісові угіддя); умовно чисті; малозабруднені; забруднені; дуже забруднені; території екологічної катастрофи. Площа екологічно чистих територій нині становить лише 1 млн. га, або 1,5 % від усієї території держави. За розрахунками економістів-екологів, частка умовно чистих територій, які характеризуються сприятливими природними умовами проживання людини, дорівнює не більше 8 % загальної площі України. Це — окремі райони Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей (переважно гірські), а також Тернопільської, Рівненської, Житомирської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей і АР Крим.

Малозабруднені території охоплюють приблизно 15 % земельної площі. Забруднені та дуже забруднені, де значно погіршені й напружені екологічні умови життєдіяльності населення, становлять відповідно приблизно 40% і 30 %. Території екологічної катастрофи (майже 1 % всієї території України) — це, насамперед, зона відчуження після аварії на ЧАЕС та райони, прилеглі до неї, а також окремі місцевості в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Львівській і деяких інших областях [2, c. 68].

Рівні антропотехногенних навантажень на навколишнє природне середовище, які, зрештою, зумовлюють якість та чистоту довкілля, визначаються щільністю населення і характером його господарської діяльності, протяжністю та видом транспортної мережі, загальною освоєністю території, обсягами використання природних ресурсів, відходів та викидів у довкілля, а також соціально-економічними умовами життя людей у тому чи іншому регіоні. До основних галузей — природозабруднювачів нині належать: промисловість, зокрема її базові галузі — паливно-енергетична, металургія, важке машинобудування, хімія та нафтохімія; агропромисловий комплекс, насамперед, сільське господарство, великі тваринницькі комплекси і ферми, підприємства харчопереробної сфери; комунальне господарство; транспорт, у першу чергу, автомобільний. Так, на одну з найбільш забруднювальних галузей промисловості — металургію, яка споживає приблизно 1/5 загальнодержавного обсягу використаного газу та третину вугілля, в останні роки в середньому припадало 35 % усіх викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря. Ця галузь є також великим водоспоживачем, а відтак — і забруднювачем водних ресурсів.

«Внесок» національного АПК у загальне забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості його ресурсів, особливо водних, нині становить пересічно 35-40 %, у т.ч. земельних ресурсів — понад 50 %, а поверхневих водойм — від 45 до 55 %. Великої шкоди природі, а отже — й людині завдають різноманітні забруднення довкілля агрохімікатами та відходами тваринницьких галузей, підприємств харчової та переробної промисловості. Забруднене і деградоване довкілля справляє негативний вплив на: господарську діяльність суспільства, її ефективність; функціонування біосфери загалом та продуктивність окремих природних і культурних екосистем; відтворювальний, відновлювальний та асиміляційний потенціали навколишнього природного середовища; людину як об’єкт біосфери та суб’єкт природокористування. Проведені в останні десятиріччя дослідження щодо впливу екологічних чинників на стан здоров’я народонаселення та динаміку демографічних показників свідчать про надто тісну кореляційну залежність їх від екологічної ситуації, рівнів забруднення і деградації навколишнього природного середовища. Так, за даними І.С. Рябова, виявлена додатна кореляція динамічних рядів загальної захворюваності та показників первинного забруднення довкілля. При цьому негативними тенденціями щодо стану здоров’я населення, зокрема, є:

• збільшення частки хронічних хвороб у структурі захворюваності за причинами, насамперед, у надто і помірно забруднених регіонах;
• зростання захворюваності населення, у першу чергу первинної інвалідності, залежно від новоутворень і психічних розладів, а також серед потерпілих унаслідок аварії на ЧАЕС;
• зменшення частки населення, яке можна вважати здоровим згідно з медичними оглядами, насамперед серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС та інших контингентів, потерпілих унаслідок цієї аварії.

Отже, цілком очевидним є висновок, що нинішньому етапові соціально-економічного розвитку об’єктивно необхідна принципово нова екологічна політика, яка створювала б передумови для переведення складного біосоціоекономічного комплексу «природа — суспільство — виробництво» на модель сталого й екологобезпечного функціонування. Відповідно до цілей і принципів сталого розвитку головним тут є задоволення всебічних потреб людини, яка має право на здорове та повноцінне життя. Це останнє повинно забезпечуватися таким чином, щоб підтримувалися однакові й реальні можливості, з одного боку, для розвитку економіки, а з другого — для збереження в чистоті навколишнього природного середовища, його відтворювального, відновлювального та асиміляційного потенціалів як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь [5, c. 23].

Таким чином, екологічна проблема — це дійсно життєво важлива проблема в прямому й переносному розумінні. Адже йдеться при цьому про нормальні умови життя та про здоров’я людини. Саме тому необхідно вживати рішучих і невідкладних заходів з ефективного розв’язання екологічних проблем, з радикального оздоровлення навколишнього середовища як на загальнодержавному, так і на регіональному та локальному рівнях.

Висновки

До національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища й раціонального використання природних ресурсів віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейну р. Дніпро та якості питної води; стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону; будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану; формування збалансованої системи природокористування й адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті; збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

Ключовими напрямами розвитку й вдосконалення екологічного законодавства на сучасному етапі має бути: розробка і впровадження нормативно-правових актів, що забезпечують уведення в дію законів та створення умов для виконання вимог чинного законодавства; розробка та затвердження нових законопроектів, зокрема, Законів України «Про небезпечні відходи», «Про екологічну (природно-техногенну) безпеку», «Про Національний екологічний фонд» та ін.; удосконалення чинного законодавства відповідно до вимог нашого сьогодення з урахуванням реальних умов діяльності суб’єктів господарювання; гармонізація національного законодавства з європейським.

Список використаної літератури

1. Голян В. А. Еколого-економічні проблеми землекористування в Україні // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 1. — С. 117 — 124
2. Гулієв Д. Сучасні правові принципи екологічної безпеки України // Україна-НАТО. — 2008. — № 2. — С. 60-68
3. Гурська Г. Правове регулювання екологічного аудиту в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 2. — С. 51-53
4. Гурська Л. Форми та методи здійснення екологічного аудиту в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 133-135
5. Дяченко Л.Л. Шляхи розв’язання екологічних проблем. Природоохоронне законодавство України. Міжнародна  співпраця у справі охорони природи // Біологія. — 2007. — № 12. —  С. 21-23
6. Ісаєнко В.М. Екологічна безпека — основний чинник еколого-збалансованого розвитку України в ХХІ столітті // Екологічний вісник. — 2007. — № 4. —  С. 14-17
7. Качинський А.Б. Екологічна політика й екологічна безпека України // Екологічний вісник. — 2006. — № 1. — С. 24-26
8. Лазаренко Я. Співвідношення стану довкілля, здоров’я населення та природоохоронного законодавства як показник якісного забезпечення екологічної безпеки в Україні // Право України. — 2008. — № 7.- С.61-66
9. Лизун С. Екологічна безпека як складова національної безпеки України // Україна-НАТО. — 2007. — № 6. — С. 69-75
10. Лозанський В. Правове забезпечення екологічного управління в Україні та перспективи його покращення // Право України. — 2007 . — № 9 .- С. 79 — 81
11. Пашков А.П. Екологічно економічні проблеми довкілля Південно-Східної України та шляхи їх розв’язання із утилізацією і захороненням твердих промислових відходів // Безпека життєдіяльності. — 2009. — № 9. — С. 18-22
12. Псарьов Г.Ю. Впровадження сучасних методів і підходів екологічного інспектування в Україні // Екологічний вісник. — 2007. — № 2. — С. 14-15
13. Руденко Л. Г. Про критичний екологічний стан компонентів природи в регіонах України // Український географічний журнал. — 2010. — № 2. — С. 60-68
14. Скорик Я. Природоохоронні правовідносини та забезпечення екологічної безпеки в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 119-122
15. Суярко М. Правове забезпечення екологічної безпеки у контексті сталого розвитку України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 5. — С. 104-107
16. Хвесик М.А. Екологізація розвитку продуктивних сил України в умовах глобальних викликів // Екологічний вісник. — 2009. — № 6. — С. 10-11
17. Шомпол О. Загальнотеоретичні засади правових форм удосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов’язань // Юридична Україна. — 2009. — № 7. — С. 95-101
18. Шульга М. Теоретичні засади систематизації екологічного законодавства України // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 3. — С. 191-205
19. Ясинська А. Екологічна політика України як основа реалізації екологічної освіти // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 4. — С. 198-207