Зміст

Вступ.

1. Ранньозалізна доба в історії Стародавнього світу.

2. Згадки про кельтів у давні часи.

3. Матеріальна культура та ремесла стародавніх кельтів.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Давні кельти — група племен індоєвропейського походження, що в першому тисячолітті до н.е. мешкали на території Франції, Німеччини, Швейцарії, Австрії, Чехії, Іспанії, Північної Італії, Британії, Ірландії, частини Балкан, Західної України.

Спільнота людей, яку в сучасній історіографії називають стародавніми кельтами, була відома давньогрецьким історикам принаймні з кінця 6 століття до н.е. Кельтів знали як один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Елладі і був одвічним ворогом римлян. Їх змальовували неоднозначно. З одного боку, для античних авторів кельти були жорстокими дикунами, які вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Водночас, чимало греків і римлян схилялося перед волелюбністю та моральною незіпсованістю варварів, їхньою соціальною організацією, в якій перше місце відводилося друїдам — не стільки жерцям, скільки мудрим «варварським філософам» кельтів [3, с. 4].

Розселившись від Ірландії до Карпат і Малої Азії, кельти ніколи не були монолітною з етнічною структурою, вони не створили єдиного державного організму, який би міг об’єднати хоча б частину їхніх завоювань. За великим рахунком, кельти не знали й почуття спільної ідентичності, а до того ж в них не було і єдиного антропологічного типу. Як зазначає Ф. Бродель, з Vстоліття до н.е. кельти були майже настільки ж гетерогенні, як і сучасне населення, причому ця гетерогенність лише поглиблювалася у ході захоплень кельтами нових земель. Проте різні, навіть досить віддалені одне від одного племена стародавніх кельтів мали спільні риси духовної культури, соціальної організації та матеріального виробництва, а також використовували близькоспоріднені мови або діалекти.

1. Ранньозалізна доба в історії Стародавнього світу

Приблизно з рубежу II і І тис. до н.е. починається нова доба в історії людства — доба раннього заліза. Залізо — метал більш "демократичний", ніж бронза. Він поширений у природних рудах, його легше добувати й обробляти, залізні знаряддя міцніші та гостріші. Застосування залізних знарядь спричинило прогрес, у всіх видах виробництва, зокрема в землеробстві. Спершу люди використовували дуже рідкісне метеоритне та самородне залізо, яке цінувалося дорожче золота. Речі з такого металу (переважно прикраси) знайдені в царських гробницях кінця IV-II тис:, до н.е. на Близькому Сході [7, с. 33].

Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено приблизно н XVIIІ-XVI ст. до н.е. в Закавказзі ( за давньогрецькою легендою, племенем халібів), Малій Азії (хеттами) та Месопотамії. Залізоробне виробництво розвивалось і поширювалось спочатку повільно. Сліди найдавнішого місцевого виробництва заліза — гамарництва — знайдено на північно-східній периферії етнічної України (поблизу м. Воронежа) на поселенні, яке датується XV-XIV ст. до н.е. Під кінець II тис. до н.е. окремі залізні предмети трапляються у степовій частині України. Вся праслов'янська територія знаходилась у зоні лісів І лісостепів, де в достатку було залізної руди. В XI-ІХ ст. до н.е. залізоробні майстерні та залізні речі з'являються в праслов'янських культурах на Правобережжі України, а починаючи з VIII-VII ст. до н.е, залізо вже поступово витісняє з ужитку бронзу [7, с. 34].

Особливості обробки залізної криці — кування — створили нову виробничу техніку і нових ремісників — ковалів. У всі часи їх дуже шанували і навіть побоювались — вважалося, що коваль є трохи чаклуном. Бог-коваль зустрічається в міфології багатьох давніх народів, в українців він називався Сварогом. Згідно з міфом, за бога Сварога з небес впали ковальські кліщі і люди почали кувати залізну зброю.

Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. Домінуючою галуззю господарства в лісостеповій частині стало орне землеробство, де вже використовувалися залізні сокири, наральники і серпи. Внаслідок зростання продуктивності праці з`явились надлишки продуктів, які вивозились в інші краї. В степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства, однією з причин цьому був засушливий кліматичний період, який тривав 500 років (приблизно від 1300 до 800 рр. до н.е.). Стосунки між кочівниками причорноморських степів і землеробами загострились. Степовики прагнули силою заволодіти збіжжям, худобою, полотном, рабами. Осілі племена при постійній загрозі нападу мусили чіткіше організувати свою суспільну структуру, об'єднуватись, створювати військові дружини, будувати великі укріплені поселення — городища, які ставали громадськими, ремісничими та релігійними центрами. Все більше ремесел ставали самостійними напрямами господарювання, що дало змогу продукувати речі масово, високої якості І перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі. Все це стимулювало розвиток сільського господарства, насамперед землеробства, а також військової справи, які, своєю чергою, активізували прогрес ремесла. Та все ж не слід вважати залізо першопричиною тих змін, які відбувалися за доби раннього заліза. Використання залізних знарядь і зброї були лише одним із виявів, а частково і наслідком системи соціальних і економічних стосунків, яка вже на той час існувала у Стародавньому Світі [7, с. 35].

На початку ранньозалізної доби з'являються перші письмові згадки про терени України та її населення. Знаходимо їх у творах античних авторів — Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара. Найцінніші і найдосконаліші відомості подає Геродот — давньогрецький історик, який жив у V ст. до н.е. і, ймовірно, сам мандрував північним Причорномор'ям. З його творів можна довідатись, як називалися племена і народи, які заселяли простори України в І тис. до н.е., дізнатись про їхню історію, релігію і побут. І хоч не всі ці відомості є цілком достовірні, а назви можуть бути перекручені та змінені, все ж ці письмові джерела містять цінну інформацію про наших далеких пращурів.

Ранньозалізну добу можна поділити на передскіфський та скіфський час [7, с. 36].

Як і в попередні епохи, землі України, а особливо її західний регіон, у І тис. до н.е. були місцем етнокультурною стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих етносів: фракійців, іллірійців, кіммерійців, скіфів. Перші письмові джерела та археологічні дослідження вказують на існування на теренах України племен і народів з різноманітною культурою. Як вважають багато вчених, до праслов'янського кола можна віднести більшість культур, які сформувались між Дніпром, Одером. Прип'яттю і північним Причорномор`ям, сягаючи своїм корінням у бронзовий та енеолітичний віки. Ймовірно, у передскіфський час до них належали частково лужицька і голіградська культури, повною мірою культури висоцька та чорноліська. На початку І тис. до н.е. вже означились виразні локальні відмінності між ними, спричинені як походженням і внутрішнім розвитком, так і широкими зовнішніми зв'язками: із степовим кіммерійсько-скіфським світом на сході і півдні, із центральноєвропейськими культурами на заході [7, с. 37].

2. Згадки про кельтів у давні часи

У другій половині І тис. до н.е. на кінець історії виходять кельти — народ, з ім'ям якого пов'язані великі історичні зміни в Європі, їхньою батьківщиною були терени сучасної Франції та Німеччини. Кельти є одним із загадковіших і найдивовижніших народів Європи. Їх вважають попередниками багатьох історичних націй Західної, Середньої та Східної Європи.

Найдавніші відомості про кельтів містяться в творах грецьких істориків. Гекатей (біля 540-475 до н. е.), чия праця відома лише з цитат, згадує кельтів, описуючи грецьку колонію Массалія (Марсель), яка, за його словами, розташувалась на землі лігурів поряд з кельтами. В іншому уривку він називає кельтське місто Ніракс, очевидно, Норію на території давнього Норика, що приблизно відповідає сучасній австрійській провінції Штирія. Геродот в середині V ст. до н. е. згадує цей народ, говорячи про місце знаходження витоку Дунаю. Він двічі повторює, що Дунай протікає по землях кельтів. Також Геродот відзначає, що кельти – найзахідніший народ в Європі і вказує на кельтів, що заселяють Іберійський півострів. Таким чином, повідомлення Геродота свідчать, що кельтські племена заселяли величезні території – від Іспанії до Норика [4, с. 142].

Археологічні дослідження доводять, що береги Верхнього Дунаю були прабатьківщиною кельтів, звідки деякі племена переселялись в Іспанію, а трохи пізніше в Італію і на Балкани. В часи Геродота греки вважали кельтів великим варварським народом. Ефор (ІV ст. до н. е.) називає кельтів в числі визначних варварських народів відомого світу (інші три – скіфи, перси і лівійці). В ІІІ ст. про них пише Ератосфен, розміщуючи їх в Західній і Трансальпійській Європі. Греки не робили відмінностей між окремими кельтськими племенами. Вони також не приділяли уваги мовним відмінностям між ними. Таким чином, термін «кельти» має етнологічний смисл і не обов’язково повинен був означати «кельтомовні» [4, с. 143].

Отже, на протязі чотирьох століть, з часів Геродота до епохи Юлія Цезаря, спосіб життя, політичний устрій і зовнішній вигляд кельтів були добре відомі їх південним сусідам.

Що стосується самого слова «кельти», греки записали його на слух як keltoi і воно широко вживалося для позначення сукупності племен з різними назвами. Відносно населення Британії та Ірландії античні автори ніколи не вживали термін «кельти» і не збереглося ніяких свідчень, що самі мешканці цих островів так себе називають (однак це не означає, що вони не були кельтами) [4, с. 143].

Існує думка, що грецьке слово «keltoi» означало «люди, які живуть скритно (потай)». Асоціації з прихованим (потайним) способом життя, очевидно, виникли завдяки тому, що хоча ці племена і були знайомі з писемністю і навіть залишили в давнину окремі написи, зокрема на надгробних каменях і кераміці, вони вперто не посвячували нікого в таємниці своїх легенд і переказів і аж до VІ ст. н. е. ніколи не записували їх. Очевидно, у кельтів існувала заборона на запис будь-яких відомостей, накладена на них друїдами, які в культурі кельтів виконували роль жерців [4, с. 144].

Як пише Теренс Пауел, кельтська Ірландія була західним оплотом індоєвропейської культурної традиції, арійська Північна Індія замикала сферу її впливу на сході. Розділені величезними просторами, кельти і арії довгий час зберігали цю традицію, вже після того як зникли в безвість її творці – їхні спільні предки [4, с. 144].

Між Ірландією і Індією на території сучасної України на протязі багатьох століть відбувалися інтенсивні контакти кельтів і слов’ян.

Численні і войовничі кельтські племена протягом IV-II ст. до н.е. розійшлися по всій Європі і з'явилися навіть у Малій Азії, завойовуючи нові землі і підкоряючи інші племена. Цивілізований європейський південь жахався їх сміливих нападів, адже під час своїх військових походів кельти захопили Рим і дійшли до Сицилії. Ці події античні автори назвали "галльською небезпекою". Кельти — народ суперечливий. Відважні, мужні, навіть шалені в бою, жадібні завойовники, вони водночас були одним із найрозвинутіших "варварських" народів Європи. Кельтський стиль у ремеслі і мистецтві запанував у Західній і Центральній Європі так само, як скіфський стиль панував на сході. Кельтська міфологія та релігія лягли в основу європейської культури пізнішого часу. Культура кельтів і народів, котрі перебували під їх впливом, називається латенською [4, с. 145].

Переважна більшість науковців вважає прабатьківщиною кельтів територію сучасних південно- і західнонімецьких земель: Баварії, Вюртенберга, Гессена і Рейнської області. На підставі даних топоніміки та археології, ґенеза кельтського етносу пов’язується з культурами доби бронзи Рейнсько-Дунайського регіону: унетицькою (1 пол. ІІ тис. до н. е.), курганних поховань (2 пол. ІІ тис. до н. е.) та полів поховань (до VIII ст. до н. е.). Прихильники центральноєвропейської теорії походження кельтів вважають, що на поч. І тис. до н. е. існувала спільна кельтська мова, яка була поширена у долині Середнього Рейну, північно-західних передгір’ях Альп і на Верхньому Дунаї. Саме звідти, на їхню думку, кельти просувалися у Центральну Європу, де змішувалися з місцевим населенням. Поряд із цим, існує альтернативна теорія, підтримувана наразі лише кількома науковцями, згідно з якою прабатьківщина кельтів розташовувалась на землях Ютландії, узбережжя Фрісландії та на островах західної частини Балтійського моря. Ця версія ґрунтується на повідомленні Аммана Марцелліна, який, у свою чергу, посилався на традицію кельтських жерців друїдів [4, с. 146].

У будь-якому випадку, відлік історичного часу для кельтів починається лише з гальштатської культури (VIII-VI ст. до н. е.) першої половини раннього залізного віку, яка більшістю сучасних дослідників розглядається як кельтська або протокельтська. У складі цієї культури також безумовно присутній іллірійський компонент, який відігравав досить значну, а можливо й домінуючу роль. Гальштаттська культура, яка отримала свою назву від стародавнього поселення та кладовища на березі Гальштаттського озера (Швейцарія), була широко розповсюджена у Центральній та Західній Європі. Її носії вміли видобувати та обробляти залізо, що надавало їм рішучу перевагу як в економічній, так і у військовій сферах. Крім того, носії гальштатської культури вважаються першими вершниками на Заході, де раніше кінь використовувався лише як тяглова сила. На формування гальштаттської культури значно вплинули контакти з кочівниками Північного Причорномор’я, що простежується у поховальному обряді, деталях кінського спорядження, мистецтві. Ще одним джерелом впливу послужили народи Середземномор’я, насамперед греки та етруски, з якими носії гальштаттської культури підтримували жваві торгівельні контакти [4, с. 147].

Гальштаттська культура відома своїми розкішними князівськими похованнями, які вказують на наявність глибокої майнової та соціальної диференціації. Представників гальштаттської знаті ховали у просторих дерев’яних камерах під курганами (нерідко увінчаними кам’яною «бабою» типово кочівницького стилю), на дерев’яному чотириколісному возі, у супроводі великої кількості посуду, прикрас та зброї, виготовлених з бронзи, срібла та золота, а також залишків ритуальної трапези – частини туші кабана. Найвідоміші князівські поховання походять з Вікс (Франція) та Хохдорфу (Німеччина) й датуються кін. VI ст. до н. е. [4, с. 147]

На зламі VI-V ст. до н. е. відбулися істотні культурні, соціально-економічні та демографічні зрушення, які унаслідок яких у Центральній Європі формується новий тип матеріальної культури, який отримав свою назву від містечка Ла Тен, розташованого поблизу озера Невшатель (Швейцарія). Латенська культура існувала в Європі протягом п’яти століть і дала свою назву другому періоду раннього залізного віку.

На теренах України кельти з'являються в ІІІ ст, до н.е, на Закарпатті, де виникає один із великих осередків латенської культури. На схилах гір Галіш і Ловачка поблизу Мукачевого знайдено поселення, могильник та величезний металургійний центр, металоплавильні горни, ковальські майстерні, залізні знаряддя праці ковалів та їхню різноманітну продукцію, що свідчить про значну виробничу потужність цього центру та про високий професіоналізм майстрів. Окрім металургії жителі поселення інтенсивно займалися землеробством і скотарством. Поряд з кельтами на Закарпатті жило і давніше місцеве населення.

У II ст. до н.е. малі групи кельтів переходять Карпати і з'являються в Сілезії та Південному Прикарпатті, на цих теренах знаходять речі латенської культури: монети, зброю, прикраси, посуд. Більшість їх виявлена в одному комплексі з матеріалами культур місцевого походження, що свідчить про обмін і торгові зв'язки з кельтським світом).

Чи були кельти в Україні? Останнім часом знаходимо все більше доказів, що так. Грецький вчений Птолемей Олександрійський, автор однієї з перших карт світу, в своєму географічному нарисі згадує багато поселень у Верхній Наддністрянщині, то мають кельтські назви: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум, Ерактон. Та й назву великої чистини України — Галичини — також, за однією з версій, пов'язують із кельтами. Мовознавці вважають, що деякі назви рік у Карпатах також кельтського походження, наприклад Латориця (порівн. ірландське "лоатар" — "рухати", "тручати" або галльське "лаутро" — "купіль") та її притока Лаборець (кельтське "лабара" означає "шумний", "дзюркотливий"). Деякі вчені пов'язують з кельтами і етнонім "бойки" — від назви історично відомих кельтських племен бойїв (назва їх буцім означає "страшні"), котрі наприкінці І тис. до н.е. і на початку І ст. н.е. заселяли Центральну Європу і, можливо, проникли й осіли у верхів'ях Дністра. Про їхню країну "Боїкі", з якої пізніше переселились на Балкани серби й хорвати (тобто десь із Прикарпаття), згадує у своєму трактаті візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Згідно з іншими гіпотезами, кельти на ранніх етапах своєї історії жили не лише в Західній Європі, а й значно східніше, і Геродотових неврів слід ототожнювати з кельтськими племенами невріїв або кімврів. Про це є вказівки в творах Юлія Цезаря, Таціта, Аміяна Марцеліна [4, с. 148].

Отже, є багато етнонімів, гідронімів і топонімів, що можуть більш чи менш вірогідно засвідчити перебування кельтів на теренах України. Бракує основного аргументу — археологічних матеріалів, що могли б це підтвердити. Адже крім закарпатських пам'яток, на цих теренах виявлено і досліджено лише одне невелике поселення, що безпосередньо належало кельтам, біля с. Бовшів на р. Гнила Лила поблизу Галича. Так що дати відповідь на запитання про перебування кельтів на території України зможуть лише нові археологічні дослідження.

Від ІІ ст. до н.е. кельти у Центральній та Східній Європі поступово втрачають завойовані землі та свій вплив у Європі. З півдня і заходу їх відтісняють римські легіони, з півночі — германці, зі сходу фракійські племена гетів і даків. Кельти воюють, будують величезні городиша — оппідуми — для захисту, але не витримують натиску і частково гинуть, частково розсіюються поміж іншими народами.

3. Матеріальна культура та ремесла стародавніх кельтів

На ранніх етапах історичного розвитку основу економічного устрою стародавніх кельтів становило відгінне скотарство тому вони здебільшого селились на берегах річок. Домінуючу роль відігравало розведення великої рогатої худоби, а також овець та свиней. Хоча у свідомості кельтів землеробська праця вважалася принизливою, вони активно використовували прогресивні методи вирощування і обробки різноманітних сільськогосподарських культур. Основу землеробства складало вирощування злаків – пшениці, жита, вівса. З ячменю пекли хліб і виготовляли пиво (corma або zythos), іноді додаючи до нього мед. Поряд із цим, культивувалися деякі види овочів та технічних культур: буряк, ріпа, льон, конопля, цибуля, часник тощо. Зерно зберігалося у спеціальних ямах (silos), а для його помелу використовували ротаційний млин, що складався з двох кам’яних жорен (вагою до 40 кг) і дерев’яної конструкції [6, с. 72].

Надзвичайно високого рівня розвитку у кельтів досягло ремесло, яке вже за епохи пізньої бронзи вийшло за межі простого домашнього виробництва, і було представлене усіма можливими на той час галузями. Ковалі стародавніх кельтів майстерно володіли технікою залізо обробки й саме вони розробили або удосконалили увесь набір ковальського приладдя, що майже не змінився до сьогоднішнього дня. Про рівень ковальського виробництва свідчить той факт, що кельти вже з VII ст. до н. е. першими в Європі почали використовувати кольчугу з різними способами скріплення кілець. Кельти використовували не тільки низьковідсоткову болотну руду, але й магнетит та гематит. Згідно даних металографічного аналізу, кельти вміли виготовляти кілька видів сталі, з різним вмістом вуглецю, вони застосовували загартування металу крижаною водою та вогнем, насичення вуглецем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування). Кельтські ювеліри широко використовували карбування й лиття у зворотну форму. Основними типами прикрас з металу були золоті та бронзові торквеси (шийні гривні), які передавалися з покоління в покоління й, очевидно, відігравали певну ритуальну роль, поясні ланцюги, які були невід’ємним елементом одягу (бронзові у жінок, залізні у чоловіків) та фібули. Для виготовлення браслетів та каблучок широко використовувалося скло та сапропеліт. Металеві прикраси та зброю іноді інкрустували емаллю [6, с. 73].

Значного рівня розвитку досягло виробництво кераміки. Кельти першими в Центральній та Східній Європі поширили гончарне коло. Особливістю керамічного виробництва кельтів було домішування у глиняне тісто графіту. Посуд обпалювали в печах, поверхню вкривали лощінням, чорним або темно-сірим, а іноді орнаментом. У І ст. до н. е. кельти виготовляли мальовану кераміку, зазвичай червоного кольору. Асортимент гончарних виробів був досить значним, хоча найширше застосування мала сітула – своєрідне невелике відро, яке за формою нагадує усічений конус. Посуд виготовляли також із дерева. Саме кельтам належить винахід діжки, виготовленої з дощечок, скріплених металевим ободом. Діжка була практичнішою за середземноморську амфору і пізніше її використання зумовило удосконалення технології виноробства – пропускаючи повітря, дерево дозволяло вину старіти [6, с. 74].

Кельти славилися вмінням виготовляти практичний та якісний одяг з товстої та тонкої вовни. Типовою кельтською одежею були короткі (до щиколотки) та широкі штани (bracae, звідти укр. «брюки»), мода на які була запозичена у кочовиків, сорочка та плащ з капюшоном (sagum). Жінки носили довгі сукні, іноді розшиті золотом. Тканини фарбували, роблячи їх смугастими або картатими. Зразки популярної й сьогодні картатої «шотландської» матерії були виявлені археологами серед матеріалів гальштаттської культури. Є підстави вважати, що на заселених кельтами землях діяла розгалужена мережа доріг. Відомо, наприклад, що легіони Цезаря в Галлії просувалися зі швидкістю до 45 км на день, що було б неможливим за умови відсутності обладнаних доріг. Грецькі торгівці британським оловом, суходолом перетинали Галлію до гирла Рони упродовж 30 днів. Ця відстань складає близько 900 км і щоб подолати її за місяць, треба було проходити не менше ніж 30 км на день. Будівництво доріг кельтами підтверджують археологічні знахідки. У 1985 р. в ірландському графстві Лонгфорд (Longford) дослідили дорогу, будівництво якої було здійснено у середині ІІ ст. до н. е. Збережена частина дороги мала протяжність близько 1000 ярдів і була побудована з дубових балок, покладених на тонкі бруси з дуба, ясеня та вільхи. Дерев’яну споруду протягом двох тисяч років вкривало болото, що дозволило їй зберегтися. Про наявність доріг у землях стародавніх кельтів на континенті свідчать численні знахідки кінських підків, яка мали берегти кінські копита від ударів по твердій поверхні шляху, а також численні, винайдені кельтами, різновиди колісних візків [8, с. 112].

На ранніх етапах соціально-економічного розвитку у кельтів панував натуральний обмін. Судячи з економічного устрою ранньосередньовічної Ірландії, платіжним засобом тривалий час залишалася худоба і будь-яка товарна одиниця прирівнювалася до певної кількості голів тварин. На континенті, де економіка розвивалася набагато швидшими темпами, поступово поширювався грошовий обіг. Деякий час у якості грошей використовувалися загострені на кінцях залізні зливки однакової ваги. Але в середині ІІ ст. до н. е. кельти Галлії та Центральної Європи починають виготовляти власні срібні та золоті монети. Для монет використовувалося лише чисте золото, вміст якого сягає 97%. Спочатку це були копії грецьких та македонських статерів, однак невдовзі з’явилися власні зразки монет із зображеннями героїв та міфологічних істот [8, с. 114].

Сільські поселення кельтів складалися з 5-6 дворів і рідко займали площу більше 0,5 га. Типове кельтське житло становило напівземлянку прямокутної (довжиною 5-7 м) або квадратної форми, на півметра заглиблену в ґрунт, що дозволяло краще зберігати тепло. Ґрунтову підлогу іноді вкривали товченим камінням або черепицею. Солом’яну покрівлю тримали дерев’яні стовпи (найчастіше два), розташовані уздовж довгої вісі дому. Схили були досить крутими, щоб полегшити стікання дощової води, й сильно виступали над низькими стінами. Останні були сплетені з гілля й обмазані товстим шаром суміші з глини, піску, соломи й шерсті. З зовнішньої сторони ці стіни нерідко фарбували світлою фарбою. Житлова площа галльських будинків складала 30-60 м2, чого було достатньо для проживання малої родини. Рідше, в місцевостях багатих на хвойну деревину, житлові приміщення будувалися з колод, навхрест перев’язаних на кутах, а в Британії вони найчастіше споруджувалися з каміння й мали округлу форму.

Господарське життя зосереджувалося у спеціальних приміщеннях. Майстерні мало чим відрізнялися від житлових будинків, але іноді були пристосовані для потреб конкретного виробництва. Ткацькі майстерні, наприклад, покривалися зверху компостом для підтримання необхідного для роботи рівня температури та вологості. Робота з глиною, деревом та кісткою проходила в різноманітних прибудовах та під навісами. Продукти зберігали у дерев’яних коморах, а зерно у великих циліндричних ямах, герметично закритих пробкою з глини та соломи. Там воно могло знаходитись протягом кількох років. Воду отримували з колодязів, а іноді й з природних джерел. Компактно розташований комплекс з житла, іноді майстерні, комор та інших господарських приміщень, ями для зерна й колодязя становив ферму.

В І ст. до н. е. на територіях заселених кельтами з’явилися поселення, які несли на собі перші ознаки міської культури. Римляни називатимуть їх оппідумами (oppida) і саме цей термін пошириться згодом в історичній науці, не зважаючи на те, що самі кельти іменували такі поселення dunum, “місто” або “фортеця”. Найрозвиненіші оппідуми розташовувалися в Галлії, а також на території сучасної Чехії та Баварії. Одним з найбільших і найкраще досліджених кельтських оппідумів є Бібракте, колишня столиця племені едуїв. Поселення площею 135 га розташовувалося на пагорбі (нині Мон-Бевре) і було обнесено п’ятикілометровою стіною (висотою 5 м) з дерев’яними баштами, а також ровом шириною 11 м і глибиною 6 м. Бібракте перетинали дві дороги, саме поселення поділялося на кілька секторів і включало сховище, площу для громадських зібрань, святилище, аристократичний і ремісничий квартали. Правильного міського планування не було. Ремісничий квартал було забудовано малими, як правило 5,5х6,5 м, житловими напівземлянками і майстернями. Було досліджено численні майстерні ковалів, ливарів, ювелірів, емал’єрів, майстрів по обробці золота, срібла, бронзи, скла і т. д. На фоні скромних осель ремісників різко контрастували будинки аристократії, галльські за конструкцією, але розплановані за середземноморськими зразками. Один з них займав площу 1150 м2 і мав 30 кімнат навколо центрального атрія. Будинок було прикрашено розписами і мозаїками. В іншому подібному будинку функціонувала система опалення підлоги. На території Бібракте було знайдено 1579 монет, з яких більше тисячі – галльського карбування. Місто існувало протягом І ст. до н. е., до 5 р. до н. е., коли населення, за наказом Августа, було переведено до нового міста Августодун [8, с. 119-120].

Висновки

Надзвичайно високого рівня розвитку у кельтів досягло ремесло, яке вже за епохи пізньої бронзи вийшло за межі простого домашнього виробництва, і було представлене усіма можливими на той час галузями. Ковалі стародавніх кельтів майстерно володіли технікою залізо обробки й саме вони розробили або удосконалили увесь набір ковальського приладдя, що майже не змінився до сьогоднішнього дня. Про рівень ковальського виробництва свідчить той факт, що кельти вже з VII ст. до н. е. першими в Європі почали використовувати кольчугу з різними способами скріплення кілець. Кельти використовували не тільки низько відсоткову болотну руду, але й магнетит та гематит. Згідно даних металографічного аналізу, кельти вміли виготовляти кілька видів сталі, з різним вмістом вуглецю, вони застосовували загартування металу крижаною водою та вогнем, насичення вуглецем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування). Кельтські ювеліри широко використовували карбування й лиття у зворотну форму.

Багатовікова присутність кельтів в Україні, просторові масштаби якої не можуть не вражати, без сумніву мала вплив на матеріальну і духовну культуру наших предків і на формування їхньої ментальності.

Кельти відіграли значну роль у формуванні народонаселення на території України в V ст. до н. е. – І ст. н. е. Цей процес завершився асиміляцією кельтів слов’янами. Міграція кельтських племен, цивілізація яких досягла значного розвитку, принесла численні новації в сфері сільського господарства, металургії, ремісництві тощо. Простежуються також взаємні впливи і запозичення в області міфології та мови, адже кельти, слов’яни, греки та романізовані народи жили в єдиному античному культурному просторі. Кельтська цивілізація у так званому „варварському” світі відігравала роль подібну до грецької в середземноморському.

Список використаних джерел

1. Брюно Ж.-Л., Бюкзешюнц О. Новые исследования кельтской цивилизации во Франции //Вестник древней истории. – 1990. – №3. – С. 131-142

2. Галушко К.Ю. Давня Шотландія: Навчальний посібник. – К., 2003.– 224 с.

3. Казакевич Г. Кельти: традиційна культура та соціальні інститути. — К., 2006. – 109 с.

4. Казакевич Г. Стародавні кельти: історична реальність чи історіографічна конструкція? // Етнічна історія народів Європи. – Вип. 23. – К., 2007. – С. 142-148

5. Кельтская мифология: Энциклопедия /Пер. С. Головой, А. Голова, Худ. Е. Савченко. — М.: ЭКСМО, 2005. — 638, с.

6. Филип Я. Кельтская цивилизация и ее наследие. – М., 1992.– 188 с.

7. Широкова Н. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. – Л.: ЛГУ, 1989. – 164.

8. Шкунаев С. Община и общество западных кельтов. – М., 1989.– 216 с.