Вступ

1. Життєвий і творчий шлях Шарлотти Бронте

2. Шарлотта Бронте зі сторінок власних творів

3. Жіноча тема у творчості Шарлоти Бронте

4. Роман „Джейн Ер” – найкращий твір Шарлотти Бронте

5. Трагедійність сюжету. Образ Джен Ейр

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Досить важливе місце в процесі розвитку англійського реалізму займає творчість Шарлоти Бронте. В романах “Джейн Ейр” (1847) та “Шерлі” (1849) вона підвергла різкій критиці державні установи, показала правдиву картину системи освіти і положення соціально незахищених верств.

Романи Ш.Бронте вважають варіаціями автобіографії. Дочка провінційного багатодітного пастора рано зазнала злидні. Її мати, брати і сестри померли від туберкульозу. Пансіон для сиріт поміг отримати освіту і заодно відкрив перед майбутньою письменницею ті приховані жахи британського соціального життя, які не попадали на сторінки преси. Бронте пройшла через захоплення романтизмом, і тому в її реалістичному романі відчувається вплив “мистецтва образів”. Але її герої, завжди є представниками не романтичних верств: гувернантки, вчительки, священики, дрібні підприємці. Якщо в “Джейн Ейр” кохання бідної гувернантки і блискучого ( хоча й сліпого ) графа Рочестера закінчується патетичним і щасливим фіналом, то в романі “Віллет” ( 1853 ) ми бачимо психологічно прадиву картину кохання молодої дівчини. Тобто в творчості Ш.Бронте є наявним шлях від романтизму до реалізму. Джордж Еліот писала: “Сьогодні я спустилася з небес на землю. Читала “Віллет”.

Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Названа особливість є неодмінною рисою вікторіанської епохи, яку названо на честь правління королеви Вікторії (1837 – 1901). Вікторіанська епоха вважається однією з провідних в історії Англії. Традиційне обличчя країни було сформовано саме тоді, коли після суворого протистояння “голодних сорокових” держава прийшла до соціального компромісу.

Тема: «Образ жінки у романах Шарлотти Бронте».

Мета: розкрити образ жінки у романах Шарлотти Бронте.

Завдання роботи:

— показати життєвий і творчий шлях Шарлотти Бронте;

— автобіографічні моменти у творах письменниці;

— жіноча тема у творах Ш.Бронте;

— сюжетна лінія роману „Джейн Ер”;

— трагедійність образу Джен Ер.

1. Життєвий і творчий шлях Шарлотти Бронте

Досить важливе місце в процесі розвитку англійського реалізму займає творчість Шарлоти Бронте.

Шарлотта Бронте народилася в 1816 р., у родині сільського священика в Йоркширу. Її батько, Патрік Бронте, ірландець, був змолоду простим ткачем. Він мав рідкі здібності і працьовитістю, мріяв учитися. Для простого людини, що решили опанувати знаннями, у Британії того часу був один шлях — стати священиком. Патрік Бронте вивчив богослов'я, женився, одержав церковний прихід на півночі Англії, біля промислового міста Лидса. Там і народилися його діти — п'ять дочок і син. Після народження молодшої, Ганни, умерла мати. Діти залишилися на піклуванні старої служниці. Сусіди не могли без сліз дивитися, як вони гуляють по околишнім верескових полях, тримаючи за руки попарно, під доглядом старшої, десятилітньої. Родина була дуже бідна, але Патрік Бронте не приймав ні від кого допомоги. Фанатичний і суворий, він відкидав подарунки, схожі на милостиню. Справа доходила до курйозів. Знаючи, що в дітей немає міцного взуття, багаті сусіди купили їм черевики. Побачивши перед каміном шість пар нових черевичків, Патрік Бронте кинув їх у вогонь.

У 1824 р. Шарлотта і троє її сестер були віддані батьком у сирітський притулок для дочок духівництва. Тут їх повинні були підготувати до професії гувернанток; не випадково пансіон у містечку Кован-Бридж став прообразом для Ловудского притулку в романі "Джен Ейр". Недоїдання, холод і бруд у приміщеннях, виснажливі церковні служби, знущальне звертання руйнували здоров'я дітей. Від спаленілої в 1825 р. епідемії тифу злягло сорок п'ять учениць з вісімдесятьох. Загинули дві старші сестри Шарлотти, Марія і Єлизавета, спогадами про які навіяний образ Елен Бернс у романі. Це були лагідні і винятково обдаровані дівчинки. Загибель багатьох вихованок притулку залучила до нього загальна увага: були змінені його начальники і попечителі. Патрік Бронте приїхав, щоб поховати двох старших дочок і забрати додому залишилися в живих, але зовсім хворих дівчинок — Шарлотту й Емілію. Більше він уже не намагався дати їм утворення в безкоштовному навчальному закладі. Шарлотта пізніше училася в гарному платному пансіоні.

Усі діти Патріка Бронте були талановитими, писали з дитячого років вірші і романи. Син Бренуелл і Шарлотта захопилися ще і малюванням. Обоє вони були, у сутності, дійсними художниками.

Про професійні заняття мистецтвом і літературою три дівчини з бідної родини не змели і мріяти. Вони господарювали, працювали гувернантками. Коли Шарлотта послала в 1837 р. свої вірші разом з боязким листом відомому поету Робертові Саути, той суворо відповів їй, що література не жіноча справа, тому що вона відволікає жінку від господарських турбот.

У 1842 р. Шарлотта й Емілія поїхали в Брюссель і потрапили в бельгійський пансіон, сподіваючись у досконалості опанувати французькою мовою. Це був задум Шарлотти. У них не було грошей, щоб платити за навчання, але вони узялися викладати англійська мова ученицям пансіону. Навчання в пансіоні очолював Костянтин Еже, чоловік начальниці, дуже освічена людина, знавець літератури. Він по першому ж французькому творі, написаному молодими англійками, зрозумів їхню обдарованість і пророчив їй письменницьку славу. Його порада Шарлотті і віра в її талант стали для неї величезною підтримкою. Їй випало нещастя полюбити мсьє Еже — одруженої людини. Звичайно, це була піднесена любов, більше схожа на дружбу. Але мадам Еже улаштувала грандіозний скандал чоловіку і молодій учительці, зажадала її від'їзду.

У дуже переломленому виді ця трагічна любов відбилася в романі "Джен Ейр", в історії містера Рочестера, прикутого навік до неврівноваженій і злій істоті. Навіть сама його зовнішність — масивний квадратне чоло, тверді обриси губ і підборіддя — повторювала в якийсь мері риси мсьє Еже.

Сестри Бронте намагалися відкрити свій пансіон для дівчинок. Саме для цього вони одержали утворення в Брюсселеві. Їм також хотілося не розлучатися більше, не працювати гувернантками в різних кінцях Англії, а жити і трудитися разом. У них були всі дані для задуманого підприємства: педагогічний досвід, утворення, бездоганне знання французької мови. Але в них не було ні грошей, ні зв'язків, і ніхто не приїхав учитися в похмурий і бідно обставлений пасторський будинок на цвинтар.

У 1846 р. сестрам Бронте удалося нарешті видати збірник своїх віршів. Вони виступили під псевдонімом братів Белл. У 1847 р. вони послали (під тим же псевдонімом) лондонським видавцям свої романи. Романи Емілії ("Грозовий перевал") і Ганни ("Агнес Грій") минулого прийняті до друку, роман Шарлотти "Учитель" — відкинутий. Але вона вже працювала над другою книгою, і наприкінці 1847 р. роман "Джен Ейр" побачив світло і мав великий успіх [13, с. 129]. Але слава не принесла трьом увядающим дівчинам щастя. Їхньої сили були вже надламані позбавленнями і непосильною працею. Любий брат Бренуелл гинув від туберкульозу. Від нього заразилася спочатку, що віддано доглядала за ним Емілія, потім — Ганна. Усі вони вмерли протягом 1849 року. Шарлотта залишилася одна з дратівливим сліпим батьком, без милих супутниць, з якими звикла поділятися кожною думкою.

Вона працювала над своїми новими книгами. Наприкінці 1849 р. вийшов роман "Шерлі" — про рух луддитів. Він був навіяний живими враженнями від розгортавшогося чартистського руху. У 1853 р. був опублікований роман "Вільєт", найбільше автобіографічний: у ньому відтворена обстановка бельгійського пансіону, з яким було зв'язано стільки спогадів.

У будинку Патрика Бронте з'явився новий мешканець — молодий священик Артур Белл Николе. Його призначили помічником осліплого батька Шарлотти. Новий пастор закохався в прославлену романістку, просив її руки. Але Патрик Бронте не хотів і чути про цей шлюб. Він не заважав своїм дочкам писати, пишався їхньою літературною популярністю, але не допускав і думки про їхнє заміжжя. Відкинутий шанувальник вирішив стати місіонером і виїхати в Індію. Шарлотта простилася з ним і помітила, що він плаче. Цього вона не витримала, наздогнала його і сказала, що буде його дружиною. Він так і залишився в містечку Хеворт, у пасторському будинку. Заміжжя 38-літньої Шарлотти було недовгим: через рік, у 1855, вона померла від передчасних пологів.

Патрік Бронте просив подругу дочки, відому романістку Е. Гаскелл, написати про Шарлотту книгу. Вона взялася за це з властивою їй сумлінністю: відвідала всі місця, де довелося жити і працювати Шарлотті, побувала й у Брюсселеві, де бачилася із сімейством Еже. У 1857 р. з'явилася її правдива і сильна книга "Життя Шарлотти Бронте".

2. Шарлотта Бронте зі сторінок власних творів

Дочка провінційного багатодітного пастора рано зазнала злидні. Її мати, брати і сестри померли від туберкульозу.

Пансіон для сиріт поміг отримати освіту і заодно відкрив перед майбутньою письменницею ті приховані жахи британського соціального життя, які не попадали на сторінки преси. Бронте пройшла через захоплення романтизмом, і тому в її реалістичному романі відчувається вплив “мистецтва образів”.

Але її герої, завжди є представниками не романтичних верств: гувернантки, вчительки, священики, дрібні підприємці. Якщо в “Джейн Ейр” кохання бідної гувернантки і блискучого ( хоча й сліпого ) графа Рочестера закінчується патетичним і щасливим фіналом, то в романі “Віллет” (1853) ми бачимо психологічно прадиву картину кохання молодої дівчини. Тобто в творчості Ш.Бронте є наявним шлях від романтизму до реалізму. Джордж Еліот писала: “Сьогодні я спустилася з небес на землю. Читала “Віллет”.

Творчість Шарлотти Бронте одержало високу оцінку Карла Маркса. Він писав у 1854 р., характеризуючи на сторінках американської газети "Нью-Йорк дейли трибюн" англійську літературу того періоду: "Блискуча плеяда сучасних англійських романістів, що у яскравих і красномовних книгах розкрили світу більше політичних і соціальних істин, чим усі професійні політики, публіцисти і моралісти, разом узяті, дали характеристику всіх шарів буржуазії. Якими зобразили їхній Діккенс, Теккерей, міс Бронте і містрис Гаскелл? Як людей повних самовпевненості, лицемірства, деспотизму і неуцтва; а цивілізований світ підтвердив цей вирок убивчою епіграмою: "Вони раболіпствують перед тими, хто вище їх, і ведуть себе, як тирани, стосовно тих, хто нижче їх" [13, с. 132].

Критика лицемірної і жорстокої англійської буржуазії в романах Шарлотти Бронте зберегла усе своє значення і для сучасного читача. Письменницька майстерність Шарлотти Бронте, як і її знаменитих сучасників Діккенса і Теккерея, розвивалося в роки найгострішої класовий боротьби в Англії, у роки чартизму, що сколихнув самі широкі шари англійського народу. Цей могутній рух був викликаний безправ'ям і убогістю робітничим клас і тим віроломством, з яким англійська буржуазія використовувала парламентську реформу 1832 р., завойовану за допомогою робітників. Перші ж закони нового парламенту вона направила проти англійського пролетаріату. Закон 1834 р. про робітничі будинки переповнив чашу народного гніву. Відповідно до цього закону, безробітні насильно полягали в робітничі будинки, що одержали в народі назва "Бастилий для робітників"[13, с. 133]. Там їх розлучали с родинами, укладали у в'язниці; вони терпіли голод і знущання, виконували виснажливу роботу. Робітники відповіли на ці жорстокі закони політичними вимогами і організованою боротьбою за демократичну народну хартію, боротьбою, тривала з 1836 по 1854 рік. Творчість усієї "блискучої плеяди англійських романістів" [13, с. 133] досягло виняткової соціальної гостроти завдяки успіхам робочого руху. Чартизм знайшов своє відображення не тільки в гнівних віршах робочих поетів того часу, але й у такому значному літературному явищі, як англійський реалістичний соціальний роман. Ненависть до буржуазії, жаль і жива участь до долі принижених і пригноблених, звертання до актуальних тем сучасності, боротьба з мальтузіанськими теоріями характеризують творчість письменників "Блискучої плеяди". Вони відгукнулися на всі питання, висунуті чартистським рухом.

Шарлотта Бронте — майстер пейзажу. Вона бачила світ очима художника — де вона і була не тільки письменником, а і художником. Прекрасні і нескінченно різноманітні накидані в її романах ландшафти рідної північної Англії, усі ці верескові долини і пагорби, те обкутані голубим серпанком, те залиті місячним чи світлом обмерзлі, висіченим холодним вітром. Роман "Джен Ейр", одночасно поетичний і нещадний, став новим словом в англійській літературі XIX століття.

3. Жіноча тема у творчості Шарлоти Бронте

Роман "Джен Ейр" залучив і вразив читачів образом головної героїні — сміливої і чистої дівчини, що самотньо веде тяжку боротьбу за існування і за своє людське достоїнство. Роман став важливою віхою в історії боротьби за жіночу рівноправність. Це поки ще не політична рівноправність — виборчих прав для жінок не вимагали навіть чартисти, — але рівність жінки з чоловіком у трудовий діяльності і родині. У постановці жіночого питання й у самому своєму творчості Шарлотта Бронте була близька французькій письменниці Жорж Санд, знаменитий роман якої "Консуело" (1842 р.) дуже любила Ш. Бронте.

Джен Ейр — палка і сильна натура, носителька стихійного протесту проти всякого гноблення. Ще в дитинстві вона відкрито повстає проти своєї багатої і лицемірної виховательки і її жорстокого, розпещеного сина. У притулку, у бесіді з лагідної і терплячий Елен Бернс, вона висловлює думку про необхідності опору: "Коли нас б'ють без причини, ми повинні відповідати ударом на удар — інакше і бути не може — притім з такою силою, щоб назавжди відучити людей бити нас!" [5, с. 220].

Ні, зовсім не християнську мораль проповідувала у своїй книзі бідна гувернантка, дочка священика! Не дивно, що роман "Джен Ейр" викликав обурення реакційних кіл. У рецензії, поміщеної в журналі "Quarterly Review" (1848 р.) говорилося: "Джен Ейр горде, а тому і вкрай невдячна; богу було завгодно зробити її самотньою і беззахисною сиротою, і проте вона нікого не дякує — ні друзів, ні керівників своєї безпомічної юності — за одяг і їжу, за турботу і виховання. Автобіографія Джен Ейр — цілком антихристиянський твір. Воно перейнято ремством проти комфорту багатих і позбавлень бідняків"[5, с. 220]. Далі той же автор рецензії (це була деяка мисс Ригби) дійде висновку, що роман "Джен Ейр" породжений тим же заколотним духом, що проявився в чартизмі. Дух протесту і незалежності дається взнаки й у відносинах Джен Ейр із коханою людиною. Змучена дивної, вигадливою грою, що веде з їй її хазяїн, Джен, по суті, перша говорить йому про свою любов. Це було нечувано, неприпустимо у викторианском романі! Та ж рецензентка з жахом повідомляє, що, по слухах, автором роману є жінка, але це, звичайно, жінка, "яка давно уже втратила право на суспільство облич одного з нею підлоги"[5, с. 220].

Саме пояснення Джен у любові приймає характер сміливої декларації про рівності. "Чи ви думаєте, що я автомат, байдужа машина?.. У мене така ж душу, як у вас, і таке ж серце… Я говорю з вами зараз, знехтувавши звичаї й умовності і навіть відкинувши все земне…"[5, с. 221]

Ставши нареченою коханої людини, на вершині щастя, Джен Ейр зберігає самовладання і тверезість. Вона коштує на стражу своєї незалежності, її лякає перетворення в рабиню, в іграшку чоловіка. Вона продовжує давати уроки його дочки, відкидає розкішні подарунки нареченого, завзято нагадує йому, що вона бідна і некрасива (так, Джен Ейр некрасива — це теж було нововведенням для англійського викторианского роману).

Довідавшись, що її улюблений одружено, Джен іде з його будинку і скитается без гроша по великих дорогах. Їй приходиться ночувати в поле, під стогом сіна. Ніхто не пускає її під дах, вона не може добути хліба навіть в обмін на дорогу шийну косинку. У країні безробітних і бездомних кожен бідняк викликає в ситих людей підозра в злодійстві й обрекается на голодну смерть.

Сучасного читача може здивувати поводження Джен Ейр. Адже містер Рочестер зв'язаний шлюбними узами з буйної божевільний і по англійських законах не може розлучитися з нею. Його нещастя і його щира любов до Джен повинні були б зломити її опір. Він пропонує їй виїхати з ним у Італію, де їх ніхто не знає, і щасливо прожити з ним за кордоном до кінця днів. Про свою хвору дружину він буде продовжувати піклуватися. Що ж заважає безмежно люблячої Джен прийняти його пропозиція? Звичайно, Шарлотта Бронте залишається тут дочкою свого століття, коли усякий неофіційний союз вважався ганьбою і злочином. Але рішення її героїні психологічно зрозуміло: Джен Ейр — горда і чиста натура; сама думка про те, що все життя прийдеться брехати, усе життя бути удалечині від батьківщини, залежачи від найменшої примхи деспотичного і запального (хоча й улюбленого) людини, нестерпна для неї. І вона віддає перевагу убогості і розлуку.

Надзвичайний успіх роману порозумівався і тією сміливістю, з яким письменниця малює почуття любові; навіть передові письменники-чоловіки тієї епохи (Диккенс і Теккерей) не зважувалися на таке зображення. Тим більше несподіваним для англійської публіки був голос справжньої пристрасті, що пролунала на сторінках роману, написаного жінкою, провінційною гувернанткою. У Рочестера це пристрасть, що змітає всі перешкоди, у Джен — пристрасть, що вступила у боротьбу з загостреним почуттям боргу. Сюжет роману зв'язаний із тривалою романтичною традицією: він не дуже правдоподібний, хоча в цьому приховано і своєрідна чарівність. Позначилося читання готичних романів і добутків романтиків. Замок Рочестера, що ховає похмуру таємницю, раптові появи жахливої жінки, перервана весілля, отримане героїнею багата спадщина, пожежа, у якому гине дружина Рочестера і його замок, нарешті, щасливий кінець — усе це цілком відповідає канонам захоплюючого, романтичного роману. В образі Рочестера явно відчуваються байронічні риси.

Але Шарлотта Бронте залишається реалісткою в самому головному — у правдивому і типовому зображенні соціального середовища, соціальних відносин і людських характерів. Дочка священика, вона не зупинилася перед убивчою сатирою на духівництво. Найбільш відразливий і гротескний образ у романі — священик Броклхерст, "попечитель" і, по суті, убивця дівчинок-сиріт у Ловудской школі. Ідеалізовані образи священиків, лагідних і далеких користі, що наводнювали викторианскую літературу, відкинуті Шарлоттой Бронте, добре знала клерикальне середовище. У ній вона зустрічала два типи священиків — суворих фанатиків і сімейних деспотів (такий був її батько) і лицемірів, прикривающих благочестивими фразами свою прихильність до земних благ. Обоє ці типу виведені в її романі. Молодий пастор Сент-Джон наділений красою і чеснотою, вірністю релігійному боргу; але, власне кажучи, це педант і фанатик, що приносить у жертву всі живі почуття і людські відносини. Письменниця тонко помічає навіть відтінок сухого егоїстичного розрахунку в ідеалах і вимогах Сент-Джона, у його міркуваннях про вищий християнський борг: пропонуючи Джен Ейр шлюб без любові і спільну місіонерську діяльність в Індії, він прагне придбати покірну і покірливу подругу, майже рабиню. Недарма Джен Ейр відповідає йому гнівною одповіддю: вона бачила і випробувала сама дійсну любов і, хоча бігла від її, тепер застрахована від холодних догматів, що принижують людське почуття. Земна пристрасть і земне щастя залучають її, а не самогубне місіонерське служіння. У пориві гніву вона говорить Сент-Джону, що нехтує і його самого і його любов. Скільки сміливості потрібно було молодій письменниці, дочці пастора, щоб відкрито повстати проти релігійних ідеалів самозречення, проти традиційного (і в основі своєї шовіністичного) прославляння британського місіонерства! Настільки ж нещадна Шарлотта Бронте і до будь-яких проявів накопичення, преклоніння перед грошима. Жахлива історія шлюбу, превратившегося для містера Рочестера в безвихідну трагедію: спочатку, у юності, він стає жертвою мерзенної торгашеської угоди між двома багатими родинами, що сховали від нього щиросердечну хворобу нареченої; потім він виявляється прив'язаним на все життя до невигойно хворий, помішаної жінці. Письменниця виступає тут проти англійських державних законів про шлюб, починає суперечку, що продовжать такі колоси, як Ґолсуорсі і Шоу[5, с. 225].

Фінал роману, коли Джен Ейр повертається до покаліченого, осліплому, збіднілому містеру Рочестеру і приносить йому допомога і розрада, перетворюється у своєрідний апофеоз героїні. Світло жертовного служіння Джен Ейр улюбленому людині, а також уміння письменниці передати розжарення пристрастей, глибину виникаючих у героїв питань і переживань знімають той відтінок солодкуватості і фальші, що був звичайно присущ happy end, щасливому кінцю викторианского роману.

Отже, в романі “Джейн Ейр” письменниця піддала різкій критиці державні установи, показала правдиву картину системи освіти і положення соціально незахищених верств.

4. Роман „Джейн Ер” – найкращий твір Шарлотти Бронте

Роман «Джен Ейр» — найкращий твір Шарлотти Бронте, бо в ньому письменниці пощастило найбільш повно розкрити через свою естетичну систему своє розуміння людського ідеалу.

Шарлотта Бронте не раз обмінювалась думками і спостереженнями над літературою з критиком Дж. Льюїсом. Він намагався спрямувати талант письменниці на натурні описи, на констатацію того, що впадало в око. А письменниця не хоче створювати «точних дагеротипних портретів пересічних людей»[4, с. 5], не хоче змальовувати відгороджений від життя сад, її вабить вітер життя, широкі простори, де людина дихає на повні груди. Вона вважає за необхідне, перш ніж писати про якісь явища, «вивчити їх на тривалому і особистому досвіді», «глибоко і вичерпно дізнатись про їхній характер і щиро відчувати те зло, яке вони з собою несуть» [4, с. 5]. Але це тільки одна з умов успішної творчості, це її передумова. Відштовхуючись від особистого досвіду, письменник, на думку Бронте, має узагальнювати, типізувати, підкоряючись творчій уяві.

«Ви радите мені… писала вона в листі до Дж. Льюїса, не залишати твердого грунту власного досвіду, тому що я стаю слабшою, коли вступаю до царини вигаданого, і тому, що, як Ви говорите, «ділений досвід являє незмінний інтерес для всіх людей»[4, с. 5]. Я теж відчуваю, що це вірно, але, дорогий сер, чи не є досвід кожної окремої особи чимось дуже обмеженим? І якщо письменник звертається лише до свого власного досвіду, чи не впадає він у небезпеку повторення самого себе, чи не перетвориться він на егоцентрика? І до того ж уява — це могутній неспокійний дар, який вимагає, щоб до нього дослухались і дали йому застосування”.

Це творче кредо Шарлотти Бронте, кредо письменника-реаліста, і було найбільш повно втілене в романі «Джен Ейр». З образом Джен Ейр в англійську літературу ввійшла нова героїня жінка-трудівниця.

Письменниці близькі тема і ідея цього роману, а вдача головної героїні дає широкі можливості для втілення творчого задуму.

Джен Ейр бідна дівчина, маленька і непоказна, яка навіть не пам'ятає своїх батьків, її поневіряння дають можливість письменниці показати і ззовні, і зсередини різні прошарки суспільства і піддати гострій критиці англійську буржуазію.

Десять років Джен прожила в домі своєї багатої родички місіс Рід. Дівчинку навчали зневажати бідність. Діти, які зросли в достатку, завдяки тому вихованню, яке їм дають, «не розуміють, що може бути бідність дбайлива, працьовита, чесна, в їхній уяві це слово в'яжеться тільки з лахміттям, убогим харчем, холодним коминком, грубими звичаями й огидними вадами». Бідність здавалася Джейн принизливою.

Та що знаходить дівчинка серед багатих, які, здавалося б, мають бути і гарними, і добрими, і щирими? Її тітка бездушна жінка, вона не може зрозуміти дитини, не схожої на її власних убогих духом дітей, і тому відверто ненавидить її, всіляко принижує і безжалістно карає, а потім з радістю віддає до сирітського притулку. Навіть вмираючи, вона не відмовляється від своєї ненависті, не робить ніяких спроб спокутувати те велике зло, яке вона зробила Джен.

З негостиного дому тітки Рід Джен потрапляє до Ловудської школи, якою керує містер Броклгерст (його прототипом був куратор Кован-Бріджа містер Вільсон), схожий на чорну колону: таке враження справляла його «пряма, тонка, вбрана в чорне постать”, “обличчя було схоже на кам'яну маску» [4, с. 6]. „Гуманність”, якою він керується, порядкуючи в Ловудській школі, носить досить дивний характер: він намагається привчити дівчаток мужньо зносити земні страждання. Адже їх готують на ролі гувернанток-служниць багатих родинах, і мета, яку ставить собі вихователь, це «навчити їх витривалості, терпіння й самозречення». Отож не дивно, що при таких принципах виховання перша ж епідемія зробила у Ловуді своє страшне діло…

Але й діти з багатих родин теж не знають щастя, хибні уявлення батьків, моральні норми буржуазного суспільства калічать життя.

Діти місіс Рід виростають нікчемами і егоїстами. Програвшись і пропившись, обібравши матір і сестер, вкорочує собі віку Джон. Сухою, холодною егоїсткою стає Еліза. Єдине, на що здатна і про що мріє Джорджіана, це вийти заміж. Сестри ненавидять одна одну, навіть краплини тепла не знаходиться в них і для вмираючої матері.

На все життя зробив глибоко нещасливою людиною Едварда Рочестера його батько. Старий «був зажерливий скнара… він твердо вирішив не ділити свого маєтку» [4, с. 218], тому вся спадщина мала дістатися старшому синові. А молодшого, Едварда, оженили на грошах, навіть не сказавши йому, що його нареченій загрожує неминуче божевілля…

В Торнфілді Джон спостерігає блискуче світське товариство, що вбирається у вітальні її господаря. Але й тут за зовнішнім блиском криється холодний розрахунок, спустошеність і бездушність. «Вони всміхалися, сміялись і були мені байдужі, згадує Джен. Свічки давали куди більше сяйва, ніж їхній усміх; дзенькіт дзвоника виказував більше, ніж їхній сміх». Красуня Бланш Інгрем здасться Джен не вартою ревнощів, бо вона «була справді дуже показна, однак їй бракувало природності; була вона й гарна, й освіту здобула блискучу, та розум мала убогий, а серце черстве. Ніщо не росло і не цвіло на цьому грунті, а отже, й не могло потішати вас своїми свіжими плодами. Вона була недобра; в ній не почувалося нічого свого, вона повторювала гучні фрази з книжок і ніколи не висловлювала, бо не мала їх, власних думок. Вона проповідувала високі почуття, та не знала ні співчуття, ні жалості, а ніжність і правдивість були їй чужі» [4, с. 119].

Недарма господар Торнфілдхолу містер Рочестер не може знайти жінки, вартої щирого кохання, ні серед англійських леді, ні серед французьких графинь, ні серед італійських синьйор, ні серед німецьких баронес.

І тільки в бідній, маленькій, негарній гувернантці він знаходить ті рідкісні якості, які даремно шукав серед багатих красунь усе своє життя. Що ж такого незвичайного знаходить Едвард Фейрфакс Рочестер, багач і джентльмен із старовинного роду, у бідній гувернантці Джен Ейр? Щирість, і жвавий розум, і добра вдача, і артистичність натуривсе це дуже вигідно відрізняє Джон від світських жінок, але не це в ній головне. Найважливіше Для Рочестера те, що він бачить у дівчині рівну собі людину. Людська гідність, самостійність, волелюбність ось що найбільше приваблює його в Джен.

Ще в дитячі роки маленька Джен повстає проти покірного прийняття страждань і несправедливості, проти філософії непротивленства. Вона виголошує пристрасний заклик на захист людського права відстоювати у боротьбі свою гідність. «Якщо завжди лагідно миритися тому, хто мучить тебе і кривдить, то лихі люди зможуть робити все, що захочуть; вони нікого не боятимуться, не змінять своєї вдачі, а робитимуться дедалі лихішими. Коли нас ні за що вдарить, ми теж повинні вдарити, я обстоюю це, і то вдарити щосили, щоб нікому більше не кортіло нас бити» [4, с. 156]. І ці свої переконання Джен твердо відстоює ціле життя.

Дух протесту і незалежності дається взнаки й у відносинах Джен Эйр із коханою людиною. Змучена дивної, вигадливою грою, що веде з нею її хазяїн, Джен, по суті, перша говорить йому про свою любов. Це було нечувано, неприпустимо у вікторіанському романі!

Саме пояснення Джен у любові приймає характер сміливої декларації про рівність. «Чи ви думаєте, що я автомат, байдужа машина?.. У мене така ж душу, як у вас, і таке ж серце… Я говорю з вами зараз, знехтувавши звичаї й умовності і навіть відкинувши все земне…» [4, с. 131].

Ставши нареченою коханої людини, на вершині щастя, Джен Эйр зберігає самовладання і тверезість. Вона стоїть на стражу своєї незалежності, її лякає перетворення в рабиню, в іграшку чоловіка. Вона продовжує давати уроки його дочці, відкидає розкішні подарунки нареченого, завзято нагадує йому, що вона бідна і некрасива (так, Джен Эйр некрасива це теж було нововведенням для англійського вікторіанського роману).

Довідавшись, що її улюблений одружений, Джен іде з його будинку і скитается без гроша по великих дорогах. Їй приходиться ночувати в полі, під стогом сіна. Ніхто не пускає її під дах, вона не може добути хліба навіть в обмін на дорогу шийну косинку. У країні безробітних і бездомних кожен бідняк викликає в ситих людей підозру в злодійстві й обрікаїться на голодну смерть.

Сучасного читача може здивувати поводження Джен Эйр. Адже містер Рочестер зв'язаний шлюбними узами з буйною божевільною і по англійських законах не може розлучитися з нею. Його нещастя і його щира любов до Джен повинні були б зломити її опір. Він пропонує їй виїхати з ним в Італію, де їх ніхто не знає, і щасливо прожити з ним за кордоном до кінця днів. Про свою хвору дружину він буде продовжувати піклуватися. Що ж заважає безмежно люблячої Джен прийняти його пропозицію?

Звичайно, Шарлотта Бронте залишається тут дочкою свого століття, коли всякий неофіційний союз вважався ганьбою і злочином. Але рішення її героїні психологічно зрозуміло: Джен Эйр горда і чиста натура; сама думка про те, що все життя прийдеться брехати, усе життя бути удалечині від батьківщини, залежачи від найменшої примхи деспотичної і запальної (хоча й улюбленої) людини, нестерпна для неї. І вона віддає перевагу убогості і розлуці.

Надзвичайний успіх роману порозумівався і тією сміливістю, з яким письменниця малює почуття любові; навіть перед письменниками-чоловіками тієї епохи (Діккенс і Теккерей) не зважувалися на таке зображення. Тим більше несподіваним для англійської публіки був голос справжньої пристрасті, що пролунала на сторінках роману, написаного жінкою, провінційною гувернанткою. У Рочестера це пристрасть, що змітає всі перешкоди, у Джен пристрасть, що вступила в боротьбу з загостреним почуттям боргу.

Сюжет роману зв'язаний із тривалою романтичною традицією: він не дуже правдоподібний, хоча в цьому приховано і своєрідна чарівність. Позначилося читання готичних романів і добутків романтиків. Замок Рочестера, що ховає похмуру таємницю, раптові появи жахливої жінки, прерване весілля, отримана героїнею багата спадщина, пожежа, у якій гине дружина Рочестера і його замок, нарешті, щасливий кінець усе це цілком відповідає канонам захоплюючого, романтичного роману. В образі Рочестера явно відчуваються байронічні риси.

Але Шарлотта Бронте залишається реалісткою в самому головному у правдивому і типовому зображенні соціального середовища, соціальних відносин і людських характерів. Дочка священика, вона не зупинилася перед убивчою сатирою на духівництво. Найбільш відразливий і гротескний образ у романі священик Броклхерст, “попечитель” і, по суті, убивця дівчинок-сиріт у Ловудской школі. Ідеалізовані образи священиків, лагідних і далеких користі, що наводнювали вікторіанську літературу, відкинуті Шарлоттой Бронте, що добре знала клерикальне середовище. У ній вона зустрічала два типи священиків суворих фанатиків і сімейних деспотів (такий був її батько) і лицемірів, що прикривають благочестивими фразами свою прихильність до земних благ. Обоє ці типи виведені в її романі.

Молодий пастор Сент-Джон наділений красою і чеснотою, вірністю релігійному боргу; але, власне кажучи, це педант і фанатик, що приносить у жертву всі живі почуття і людські відносини. Письменниця тонко помічає навіть відтінок сухого егоїстичного розрахунку в ідеалах і вимогах Сент-Джона, у його міркуваннях про вищий християнський борг: пропонуючи Джен Эйр шлюб без любові і спільну місіонерську діяльність в Індії, він прагне придбати покірну і покірливу подругу, майже рабиню. Недарма Джен Эйр відповідає йому гнівною одповіддю: вона бачила і випробувала сама дійсну любов і, хоча бігла від неї, тепер застрахована від холодних догматів, що принижують людське почуття. Земна пристрасть і земне щастя залучають її, а не самогубне місіонерське служіння. У пориві гніву вона говорить Сент-Джону, що нехтує і його самого і його любов. Скільки сміливості потрібно було молодій письменниці, дочці пастора, щоб відкрито повстати проти релігійних ідеалів самозречення, проти традиційного (і в основі своєї шовіністичного) прославляння британського місіонерства!

Настільки ж нещадна Шарлотта Бронте і до будь-яких проявів накопичення, преклоніння перед грошима. Жахлива історія шлюбу, що перетворився для містера Рочестера в безвихідну трагедію: спочатку, у юності, він стає жертвою мерзенної торгашеської угоди між двома багатими родинами, що сховали від нього щиросердечну хворобу нареченої; потім він виявляється прив'язаним на все життя до невигойно хворої, помішаному жінки. Письменниця виступає тут проти англійських державних законів про шлюб, починає суперечку, що продовжать такі колоси, як Ґолсуорсі і Шоу.

Фінал роману, коли Джен Эйр повертається до покаліченого, осліплого, збіднілого містера Рочестеру і приносить йому допомогу і розраду, перетворюється у своєрідний апофеоз героїні. Світло жертовного служіння Джен Эйр коханій людині, а також уміння письменниці передати розжарення пристрастей, глибину виникаючих у героїв питань і переживань знімають той відтінок солодкуватості і фальші, що був звичайно присущ happy end, щасливому кінцю вікторіанського роману.

Шарлотта Бронте майстер пейзажу. Вона бачила світ очима художника так вона і була не тільки письменником, а і художником. Прекрасні і нескінченно різноманітні ландшафти в її романах рідної північної Англії, усі ці верескові долини і пагорби, то обкутані голубим серпанком, то залиті місячним світлом чи обмерзлі, висічені холодним вітром.

Ідея рівності людей стає лейтмотивом книги, просякає кожну її сторінку, супроводжує кожну думку авторки. Емансипація жінки, боротьба за її рівність з чоловіком лише один з аспектів цієї ідеї. Недаремно в сцені освідчення в коханні маленька Джен пилко відстоює не тільки свою жіночу, а насамперед людську гідність. «Ви гадаєте, що коли я бідна, непоказна, проста й маленька, то я не маю ні душі, ні серця?.. Ви помиляєтесь!.. Я маю таку саму душу, як і ви.. і таке саме серце!» [4, с. 248].

5. Трагедійність сюжету. Образ Джен Ейр

Власне, і трагедійність сюжету випливає з того, що героїня над ставить свою людську гідність, їй здаються принизливими подарунки, якими її осипає Рочестер. Для неї неможливе щастя, побудоване на обмані, воно теж принижує людську гідність. Тільки віра у справедливість власних вчинків дає Джен силу високо тримати голову.

Не в багатстві і спокої вона вбачає своє щастя. Для неї ідеал людського щастя активна діяльність на благо інших. Джен переконана, що краще бути сільською вчителькою, бідною і чесного, ніж коханкою свого господаря, втішаючись уявним щастям, а потім заливатися сльозами каяття й сорому.

Авторка надає можливість своїй героїні розбагатіти і не одружившись з містером Рочестером (вона дістає спадщину від невідомого їй померлого дядька). Але Джен відмовляється від більшої частини своєї спадщини, бо їй не потрібне зайве багатство, а лише той мінімум, що дасть їй незалежність. Головне багатство для неї — це скарби духовні. Знайти своїх родичів, зробити їм добро, не бути самотньою, відчувати людське тепло і своїм теплом зігрівати інших ось що для неї головне. Сам ідеал служіння людям письменниця розуміє гуманістично: служіння не повинно бути жертвою, яку людина примушує себе принести іншим. Воно повинно втілитися в такі форми, щоб збагачувати і того, хто віддає себе цьому служінню.

З Рочестером зв'язані і всі романтичні переживання героїні, вся містичність, що подекуди з'являється в творі. Це сильні почуття, викликані коханням, це сни, які здаються віщими, це голоси, що звучать крізь відстані часу і простору… Джен неодноразово стверджує, що своїми смаками і уподобаннями вона дуже близька Рочестерові. Мабуть, його образ і символізує собою, дає вихід тій романтичності, яка характерна для її натури, але не має змоги знайти собі вихід у буденному житті бідної дівчини.

Органічне поєднання реалістичної правдивості й романтичного темпераменту, щирість і безпосередність і становлять головний «секрет» привабливості книг Бронте. «Гаряча сила протесту, яким дихають її романи, примушує забувати про недоліки її письменницької майстерності: схильності до мелодраматизму, до екзальтованої сентиментальності, до штучних і інколи безпорадних прийомів, що накладають відбиток старомодності на деякі з її сторінок» [12, с. 98], справедливо відзначає радянська критика.

Серед російських читачів Шарлотта Бронте знайшла численних прихильників свого таланту, її романи перекладались російською мовою зразу ж після виходу в світ — в 1849 році в «Отечественных записках» друкувалась «Джен Ейр», після чого М. Г. Чернишевський занотував у своєму щоденнику: «…дуже добре, тільки шкода, що й тут намагаються вмішати трагічні сцени до мелодраматичного і страшні пригоди цього не слід було робити» [12, с. 103].

Знаний британський прозаїк Вільям Теккерей, прочитавши «Джен Ейр», назвав авторку англійською Жаною Д'Арк, відзначивши любов до істини та сміливість суджень молодої жінки. А після виходу найпесимістичнішого роману Шарлотти — «Віллет» — він виголосив: «Бідна талановита жінка! Пристрасна, маленька, жадібна до життя істота, хоробра, трепетна, негарна: читаючи її твори, я здогадуюся, чим вона живе, і розумію, що більше слави і всіх інших небесних скарбів вона воліла б, щоб який-небудь Томкінс любив її, і вона любила його!» [12, с. 103]

У 2003 році англійське видавництво Penguin оголосило про видання «нового» роману Шарлотти Бронте «Стенкліффський готель». Ця новина, схожа на чергову містифікацію, примушувала засумніватися: а може, Шарлотта Бронте і свого часу існувала лише як літературний фантом — хто ж іще, крім фантома, може написати новий роман через півтора століття після власної смерті? Насправді ж все виявилося значно прозаїчніше: йшлося про актуалізацію твору, написаного авторкою близько 1838 року у співавторстві з братом. «Стенкліффський готель» є чимось на кшталт комедійного серіалу про походеньки та спостереження світського лева та денді. Одразу після оприлюднення цей «фрагментований» твір, який може зацікавити хіба що історика літератури, потрапив до списків бестселерів Великої Британії. Отже, для того, аби забезпечити популярність книжки, ще й досі достатньо імені «Шарлотта Бронте» на палітурці.

Висновки

Кращі романи письменниці видаються у нас і тепер. Разом із своїми великими сучасниками Шарлотта Бронте стояла біля джерел англійського критичного реалізму, що був так високо оцінений Марксом.

«Блискуча плеяда сучасних англійських романістів, писав Маркс у статті в «Нью-Йорк трібюн», які в яскравих і красномовних книгах розкрили світові більше політичних і соціальних істин, ніж усі професіональні політики, публіцисти і моралісти разом узяті, дала характеристику всіх верств буржуазії, починаючи з «дуже благородного» рантьє і капіталіста, який вважає, що зайнятися якою-небудь справою вульгарно, і закінчуючи дрібним торговцем і клерком у конторі адвоката. Якими описали їх Діккенс і Теккерей, міс Бронте і містріс Гаскелл? Як людей самовпевнених, лицемірних, деспотичних і неосвічених; а цивілізований світ підтвердив цей вирок убивчою епіграмою: «вони плазують перед тими, хто вищий за них, і поводяться як тирани з тими, хто нижчий за них» [5, с. 226].

Роман «Джен Эйр» залучив і вразив читачів образом головної героїні — сміливої і чистої дівчини, що самотньо веде тяжку боротьбу за існування і за своє людське достоїнство.

Роман став важливою віхою в історії боротьби за жіночу рівноправність. Це поки ще не політична рівноправність виборчих прав для жінок не вимагали навіть чартисти, але рівність жінки з чоловіком у трудовій діяльності і родині. У постановці жіночого питання й у самій своїй творчості Шарлотта Бронте була близька французькій письменниці Жорж Санд, знаменитий роман якої «Консуэло» (1842 р.) дуже любила Шарлотта Бронте.

Джен Ейр палка і сильна натура, носителька стихійного протесту проти всякого гноблення. Ще в дитинстві вона відкрито повстає проти своєї багатої і лицемірної виховательки і її жорстокого, розпещеного сина. У притулку, у бесіді з лагідною і терплячою Елен Бернс, вона висловлює думку про необхідність опору: «Коли нас б'ють без причини, ми повинні відповідати ударом на удар інакше і бути не може притім з такою силою, щоб назавжди відучити людей бити нас!»

Ні, зовсім не християнську мораль проповідувала у своїй книзі бідна гувернантка, дочка священика! Не дивно, що роман «Джен Ейр» викликав обурення реакційних кіл. У рецензії, поміщеної в журналі «Quarterly Review» (1848 р.) говорилося: «Джен Ейр горда, а тому і вкрай невдячна; богу було завгодно зробити її самотньою і беззахисною сиротою, і проте вона нікому не дякує ні друзям, ні керівникам своєї безпомічної юності за одяг і їжу, за турботу і виховання. Автобіографія Джен Ейр цілком антихристиянський твір. Воно перейнято ремством проти комфорту багатих і позбавлень бідняків». Далі той же автор рецензії (це була деяка міс Ригбі) дійде висновку, що роман «Джен Ейр» породжений тим же заколотним духом, що проявився в чартизмі.

Вже понад сто років минуло з того часу, як померла Шарлотта Бронте. Багато чого змінилось у світі, і далеко, може, й іншими шляхами, пішла література. Алє й тепер, коли ми беремо з полиці «Джон Ейр», нас захоплює вир подій і пригод, ми підкоряємось напруженому ритмові внутрішнього життя героїв, а головне нас веде на собою невгасима віра письменниці у всепереможну силу людяності й справедливості. Тому й твори її мають сьогодні не тільки пізнавальне і виховне значення, а й зберігають силу емоційного й естетичного впливу тобто силу, притаманну лише витворам справжнього мистецтва.

Список використаних джерел

1. Алексеев М.Т. Из истории английской литературы: Этюды. Очерки. Исследования. – М.-Л.: Госиздат. худ. лит., 1960. – 499 с.
2. Борисенко А. Две сестры, два романа // Эмилия Бронте . Грозовой перевал. Шарлотта Бронте. Джен Эйр. – М., 1999. – С.3-5.
3. Бронте Ш. Шерли: Роман. — М. : Гослитиздат, 1963. — 630, с.
4. Бронте Ш. Джен Эйр: Роман. — М. : Правда, 1988. — 507, с.
5. Дружинина А. Сестры Бронте // История зарубежной литературы 19-го века (Под ред. И.Соловьевой)). – М., 1999. – С.220-226.
6. Зарубежная литература XIX века. Реализм: Хрестоматия историко-литературных материалов: Учебное пособие / Сост. Н.А.Соловьева, А.Ф.Головенченко, Е.Г.Петраш. – М.: Высшая школа, 1990. – 384 с.
7. Зарубежная литература XIX века. Романтизм: Хрестоматия историко-литературных материалов: Учебное пособие /Сост. А.С.Дмитриев, Б.И.Колесников, Н.Н.Новикова. – М.: Высшая школа, 1990. – 367 с.
8. История английской литературы /Под ред. М.Т.Алексеева. – Т.1-2. – М.-Л.: Госиздат, 1953
9. История зарубежной литературы XIX века / М.Е.Елизарова и др. – М.: Просвещение, 1964. – 616 с.22. История зарубежной литературы XIX века / Под ред. Н.А.Соловьевой. – М.: Высшая школа, 1991. – 637 с.
10. История зарубежной литературы XIX века: В. 2 ч. – Ч.2 / Под ред. Н.П.Михальской. – М.: Просвещение, 1991. – 256 с.
11. История зарубежной литературы конца ХІХ – начала ХХ века / Под ред. Л.Г.Андреева. – М.: Высшая школа, 1978. – 472 с.
12. Прокаєв Ф.І., Кубинський Б.В., Долганов І.В. Зарубіжна література. – К.: Вища школа, 1987. – 304 с.
13. Проскурин Б. Яшенькина Р. Из истории зарубежной литературы 1830-1870 годов: Английские реалисты XIX века. – Пермь, 1994. – С.127-149
14. Современное зарубежное литературоведение. Энциклопедический справочник. – М., 1999