Обов’язкове медичне страхування в Україні: особливості та аналіз

Вступ

В усі часи у людини виникала потреба у захисті свого здоров`я. Як тоді так і зараз необхідні якісь гарантії того, що в разі нещасного випадку з людиною на виробництві чи за будь-яких інших причин його здоров`я буде відновлено, а понесені збитки відшкодовано.

Саме тому ще в XIX ст. почали зароджуватися перші ознаки соціального захисту населення щодо охорони здоров`я, пов’язані з компенсацією витрат громадян на медичне обслуговування. Для надання таких послуг потрібні страхові медичні організації, компанії, фонди — юридичні особи, які створені і функціонують у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю у відповідності з чинним законодавством країни, а також отримали у встановленому порядку ліцензію для здійснення цієї діяльності.

Важливою особливістю медичного страхування є те, що відшкодування збитків застрахованому при настанні страхового випадку здійснюється не грошима, а медичними послугами. Ці послуги надає четвертий суб’єкт медичного страхування — медичний заклад.

Медичні заклади є самостійними суб’єктами господарювання. Вони укладають угоди з медичними страховими організаціями і працюють у відповідності з ними. Медичні заклади, що надають послуги у системі медичного страхування, повинні отримати ліцензію на їх здійснення. Вони мають право на видачу документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність застрахованих, а також право отримувати від страховика оплату вартості медичних послуг, що надані застрахованому згідно з медико-економічними стандартами, право вимагати розгляду претензій до медичних закладів комісіями за участю незалежних експертів.

Актуальність. Медичне страхування це тема, яка протягом вже тривалого часу обговорюється у широких колах громадськості. І через свою важливість і неоднозначність спричиняє жорсткі дискусії щодо принципів, методів, шляхів її впровадження і реалізації в Україні.

Потрібно зазначити, що на сьогодні існує дві основні конкуруючі між собою концепції впровадження медичного страхування, одна з яких базується на тому, що в Україні має впроваджуватися соціальне обов’язкове медичне страхування, яке основується на бюджетному фінансуванні охорони здоров’я, інша говорить про обов’язкове медичне страхування із залученням страхових організацій поряд із державою.

Проблематиці медичного страхування присвячені роботи таких провідних науковців, як Я.М. Буздуган, М.О. Ковалевського, В.З. Кучеренка, В.П. Ляхоцького, В.В. Мачуського, Я.Ф. Радиша, В.М. Юраха та інших.

Тема: «Обов’язкове медичне страхування в Україні».

Мета: охарактеризувати обов’язкове медичне страхування в Україні.

Завдання роботи:

— розкрити економічну необхідність впровадження обов’язкового медичного страхування в Україні;

— визначити організаційні основи обов’язкового медичного страхування в Україні та за кордоном;

— оцінка сучасного стану та перспективи розвитку обов’язкового медичного страхування в Україні.

1. Економічна необхідність впровадження обов’язкового медичного страхування в Україні

У системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності громадян важливе місце посідає забезпечення їм можливості одержати необхідну, своєчасну та якісну медичну допомогу.

Світовий досвід показує, що напрямки вирішення цієї проблеми можуть бути різні. Загалом вони відрізняються структурою джерел фінансування охорони здоров’я й організацією надання медичних послуг.

Фінансування охорони здоров’я може бути бюджетним, соціальним і приватним.

За бюджетної системи фінансування охорони здоров’я страхування або відсутнє зовсім, або є незначним. Бюджетна система фінансування передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, але саме це й не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони здоров’я [10, с. 33].

Соціальна система фінансування охорони здоров’я заснована на цільових внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Для соціальної системи характерне співіснування державних систем охорони здоров’я і приватних систем.

Медичне страхування пов’язане із компенсацією витрат громадян, які обумовлені одержанням медичної допомоги, а також інших витрат, спрямованих на підтримку здоров’я.

Соціальна та економічна ефективність медичного страхування залежить від того, наскільки глибоко і всебічно пророблено концепцію розвитку страхової медицини в країні.

Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян. Мета його проведення полягає в забезпеченні громадянам у разі виникнення страхового випадку можливості одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Медичне страхування може проводитися в обов’язковій і добровільній формах. Вибір форми медичного страхування в кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування [10, с. 38].

Обов’язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров’я, а добровільна — там, де поширені приватні страхові програми.

Медичне страхування, яке провадиться в обов’язковій формі, набуває рис соціального страхування, оскільки порядок його проведення визначається державним законодавством. Обов’язкова форма страхування координується державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами та юридичними особами, мають форму податку. Обов’язкове медичне страхування перебуває під жорстким контролем держави і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдяки тому, що надходження коштів до страхового фонду характеризується стабільністю.

Для обов’язкового медичного страхування характерне те, що сплата страхувальниками внесків здійснюється у встановлених розмірах і у встановлений час, а рівень страхового забезпечення однаковий для всіх застрахованих.

За умовами обов’язкового медичного страхування роботодавці мають відраховувати від своїх доходів страхові внески. Ці кошти формують страховий фонд, яким керує держава. Частина цього фонду може створюватись і за рахунок внесків, які утримуються із заробітної плати працюючих. Частина кожної зі сторін залежить від конкретних економічних умов проведення такого страхування та вартості медичного обслуговування. Із коштів створеного страхового фонду відбувається відшкодування необхідного мінімального рівня витрат на лікування застрахованих працівників у разі їхньої непрацездатності через втрату здоров’я.

В основу проведення обов’язкового медичного страхування закладаються програми обов’язкового медичного обслуговування. Ці програми визначають обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню. Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних послуг, гарантованих кожному громадянину, який має право ними користуватися.

Суб’єктами обов’язкового медичного страхування є страховики, страхувальники, застраховані, медичні установи.

Страховики — це незалежні страхові організації, які мають статус юридичної особи і ліцензію держави на право здійснювати медичне страхування. Страхові медичні організації за рахунок сформованих страхових фондів здійснюють оплату медичної допомоги застрахованим, а також інші види діяльності з охорони здоров’я громадян. Медичне страхування як основу спеціалізації страховика важко поєднати з іншими видами страхової діяльності, зважаючи на його специфічність. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма клієнтами, які страхуються, повсякденно вирішувати з ними питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових сум [8, с. 99].

Страхові медичні організації несуть відповідальність за необгрунтовану відмову укласти договір обов’язкового медичного страхування, несвоєчасне внесення платежів зі сплати послуг медичної установи, невиконання умов договору медичного страхування. Якщо страхова медична організація не відповідає обґрунтованим вимогам застрахованого, він має право розірвати з нею договір страхування й укласти його з іншою страховою медичною організацією.

Головне призначення страхової медичної організації в системі обов’язкового медичного страхування полягає в тому, щоб при оплаті рахунків медичних установ контролювати якість наданих медичних послуг і їх відповідність медико-економічним стандартам.

Страхова медична організація може бути створена в будь-якій організаційно-правовій формі. Однією з цих форм є акціонерна форма. Акціонерна форма організації страховика дозволяє йому сконцентрувати в себе значні фінансові ресурси і забезпечує дієвий контроль за діяльністю страхових організацій та медичних установ.

Страхові медичні організації здійснюють свою діяльність на основі договорів про співробітництво із медичними установами.

У системі обов’язкового медичного страхування страховиком можуть бути і фонди обов’язкового медичного страхування, які являють собою самостійні державні некомерційні фінансово-кредитні установи, створювані для реалізації державної політики в галузі медичного страхування. Такі фонди створюються на державному і територіальному рівнях.

Страхувальниками в системі обов’язкового медичного страхування для працюючого населення є роботодавці (підприємства, установи, організації; селянські (фермерські) господарства; особи, котрі здійснюють індивідуальну трудову діяльність; особи які займаються підприємництвом без створення юридичної особи; громадяни, які мають приватну практику у встановленому порядку; громадяни, які використовують працю найманих працівників у особистому господарстві; для непрацюючого населення (дітей, школярів, студентів денної форми навчання, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, що зареєстровані в установленому порядку) — органи державного управління, виконавчої влади, місцеві адміністрації [5, с. 125].

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори страхування.

Медичні установи як суб’єкти обов’язкового медичного страхування являють собою ті установи, які мають ліцензію на право надання медичної допомоги і послуг згідно з програмами обов’язкового медичного страхування (лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні інститути, інші установи, що надають різні види медичної допомоги). Ліцензія — це державний дозвіл медичній установі на здійснення нею певних видів діяльності і послуг за програмами обов’язкового медичного страхування. Ліцензію повинна мати будь-яка медична установа незалежно від форми власності. Крім того, вона має пройти акредитацію на відповідність установленим професійним стандартам.

Медичні установи здійснюють свою діяльність на підставі договору зі страховими медичними організаціями, який передбачає обов’язок медичної установи надавати застрахованому контингенту медичну допомогу певного обсягу та якості в конкретні строки (у межах програми обов’язкового медичного страхування). У договорі встановлюються обсяг лікувально-діагностичної допомоги і нормативи відшкодування витрат. За надання медичних послуг медичні установи одержують плату.

Медична установа несе відповідальність за відмову в наданні медичної допомоги застрахованому, невідповідність медичних послуг за обсягом та якістю умовам договору зі страховою медичною організацією.

Добровільне медичне страхування є доповненням до обов’язкового. У рамках добровільного медичного страхування передбачається оплата медичних послуг понад програму обов’язкового медичного страхування. Добровільне медичне страхування має на меті забезпечити страхувальникові (застрахованому) гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до медичної установи за послугою, яка надається згідно з програмою добровільного медичного страхування [3, с. 205].

Програми добровільного медичного страхування розрізняються між собою залежно від переліку медичних послуг (наприклад, у разі стаціонарного лікування або виклику лікаря додому); контингенту застрахованих (послуги дітям або дорослим); переліку медичних установ, що їх пропонує страхова організація для виконання програми добровільного медичного страхування; від вартості надаваних послуг.

Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування видів страхування, в яких відповідальність страховика виникає за фактом захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова організація здійснює у вигляді фіксованої страхової суми або добових. Добровільною формою охоплені й ті види страхування, згідно з якими відповідальність страхової організації настає в разі звернення страхувальника (застрахованого) до медичної установи за одержанням медичної допомоги або послуг відповідно до умов договору страхування. Виплата має вигляд компенсації вартості необхідного лікування.

Поява добровільної форми медичного страхування зумовлена тим, що обсяг послуг й умови надання медичної допомоги за програмами обов’язкового медичного страхування обмежені.

Програми добровільного медичного страхування передбачають заходи, які розширюють можливості й поліпшують умови надання профілактичної, лікувально-діагностичної та реабілітаційної допомоги населенню. До цієї роботи через систему добровільного медичного страхування вдається залучати найкваліфікованіші медичні кадри, підвищуючи якість медичних послуг.

Об’єктом добровільного медичного страхування є майнові інтереси страхувальника або застрахованого, які пов’язані з витратами на одержання медичної допомоги. Добровільне медичне страхування базується на залученні вільних коштів підприємств, організацій і населення до сфери охорони здоров’я.

Суб’єктами добровільного медичного страхування є страховики, страхувальники, застраховані та медичні установи.

Страховиками у сфері добровільного медичного страхування є незалежні страхові компанії (організації), які мають статус юридичної особи, ліцензію на право здійснювати добровільне медичне страхування.

Страхувальниками в системі добровільного медичного страхування с дієздатні фізичні або юридичні особи. Страхувальники — фізичні особи мають право укладати договори страхування на свою користь або на користь третіх осіб. Основними страхувальниками з добровільного медичного страхування є підприємства, які укладають договори колективного страхування на користь усіх своїх працівників або окремих професійних груп. Підприємства сплачують страхові внески із одержаного прибутку [3, с. 208].

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори страхування. Якщо фізична особа укладає договір страхування відносно себе самої, то страхувальник і застрахований є однією особою.

Медичні установи — це установи, які мають ліцензію на право надання медичної допомоги і послуг у системі добровільного медичного страхування (лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні установи, медичні інститути, інші установи, що надають медичну допомогу. Страхові медичні організації укладають із медичними установами договори про співробітництво щодо надання медичної допомоги і лікування застрахованих за умовами договорів добровільного медичного страхування. Договір звичайно передбачає контроль за якістю надання застрахованим медичних послуг, відповідності останніх переліку, що гарантується програмою добровільного медичного страхування.

Медична допомога в системі медичного страхування може бути надана і самостійно практикуючими лікарями, які мають на це право.

Добровільне медичне страхування провадиться в межах створених страховою медичною компанією правил і може бути індивідуальним або колективним. Для колективної форми страхування характерним є те, що страхові внески сплачуються за рахунок коштів юридичних осіб. При індивідуальній формі джерелом сплати внесків є доходи окремих громадян.

За строками укладення договору добровільне медичне страхування може бути коротко- або довгостроковим, а іноді й довічним.

У медичному страхуванні страховим випадком є звернення застрахованої особи під час дії відповідного договору до медичної установи (з передбачених у договорі страхування) у разі гострого захворювання, загострення хронічного захворювання, травми або інших нещасних випадків з метою дістати консультативну, профілактичну або іншу допомогу, яка потребує надання медичних послуг У межах їх переліку, передбаченого договором страхування.

Договір добровільного медичного страхування укладається на підставі заяви страхувальника. Факт укладення договору засвідчується страховим полісом. Як договір, так і поліс добровільного медичного страхування можуть мати типову форму, рекомендовану для використання страховикам.

Обов’язок страхової медичної організації полягає не лише в ознайомленні страхувальника (застрахованого) з правилами страхування, а й у тому, щоб додати правила страхування до страхового полісу. Водночас страхова організація може до страхового полісу додати витяг із правил страхування щодо умов, які мають для застрахованого важливе значення, але до страхового полісу не ввійшли.

Договір добровільного медичного страхування включає в себе такі умови: найменування страхувальника, застрахованих, кількість застрахованих осіб, об’єкт страхування, обсяг страхової відповідальності (включаючи перелік медичних послуг згідно з програмою добровільного медичного страхування), страхову суму, строк дії договору страхування, тарифні ставки. У договорі страхування вказується також розмір страхових внесків і порядок їх сплати, умови й строки набуття договором чинності, а також його припинення, порядок визначення і виплати страхової суми, можливість і порядок зміни початкових умов договору страхування, права та обов’язки сторін, інші умови [3, с. 210].

Добровільна форма медичного страхування передбачає надання страхувальникові (застрахованому) ширшого права вибору лікарів-спеціалістів, а також установ для отримання необхідної допомоги; поліпшене утримання у стаціонарі, лікувально-відновлювальній установі; збільшений за строками післялікарняний патронаж та догляд на дому і т. ін [3, с. 211].

Обсяг зобов’язань страховика за договором добровільного медичного страхування визначається переліком страхових випадків, у разі настання яких у страховика виникає обов’язок провести страхову виплату.

При укладенні договору страхувальником обирається програма добровільного медичного страхування.

Страховою сумою в добровільному медичному страхуванні є граничний рівень страхового забезпечення, який визначається згідно з переліком і вартістю медичних послуг, передбачених договором страхування.

Страхові внески, що їх сплачує страхувальник, залежать від обраної програми добровільного медичного страхування, рівня страхового забезпечення, строку страхування, тарифної ставки та інших умов, передбачених договором. Чим ширший перелік страхових подій, за які страховик несе відповідальність, тим вищий розмір страхового внеску.

Договір добровільного медичного страхування включає перелік умов, за яких страхова організація має право не виконувати свої зобов’язання зі страхової виплати. Страховик управі не відшкодовувати медичній установі вартість послуг, наданих застрахованому, коли той звернувся до цієї установи у зв’язку з травматичними пошкодженнями, яких він зазнав у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння чи іншого розладу здоров’я внаслідок здійснення умисного злочину, у разі спроби самогубства або умисного заподіяння собі тілесних пошкоджень. Крім того, страховик має право відмовити в оплаті медичних послуг, якщо застрахованим одержані послуги, які не були передбачені договором страхування.

Тарифи на медичні та інші послуги з добровільного медичного страхування мають встановлюватися за згодою страховика та медичної установи, що надає відповідні послуги. Тарифна ставка розраховується страховиком на основі статистичних даних про звернення по медичну допомогу та тривалість лікування. Іноді тарифна ставка диференціюється залежно від статі, віку і стану здоров’я застрахованої особи.

Послуги з добровільного медичного страхування можна поділити на види, які передбачають виплати, не пов’язані з вартістю лікування (страхування на випадок установлення діагнозу захворювання, страхування на випадок захворювання у зв’язку із травмою, страхування добових виплат і т. ін.), і види, які забезпечують компенсацію витрат на лікування (страхування витрат на перебування в лікарні; страхування хірургічних витрат, страхування витрат на післяопераційний догляд і т. ін.). Для застрахованих найбільший інтерес становлять види страхування, які гарантують не лише оплату, а й можливість дістати медичну допомогу.

Страхування витрат, які не пов’язані з лікуванням, є простішим, оскільки його здійснення не потребує узгодження з вартістю медичних витрат. Виплата за такими договорами може здійснюватися у вигляді певної страхової суми, обумовленої в договорі страхування, або у вигляді добових виплат. При здійсненні видів страхування, які передбачають відшкодування витрат на лікування застрахованого, постають значні труднощі, пов’язані з установленням обсягу відповідальності, розрахунком тарифних ставок, визначенням розміру страхової суми.

У разі втрати здоров’я застрахованим у зв’язку із захворюванням або нещасним випадком страхова організація оплачує рахунки лікувального закладу, виходячи з фактичної кількості днів лікування застрахованого за встановленими у договорі щоденними нормативами вартості лікування.

Медичні установи повинні нести економічну відповідальність за надання застрахованим громадянам медичних послуг, обсяг і рівень якості яких передбачено договором страхування. У разі порушення медичним закладом медико-економічних стандартів страховик може частково або повністю не оплачувати вартість медичних послуг.

Як показує зарубіжний досвід, страхові організації можуть пропонувати страхувальникам універсальні та спеціалізовані страхові поліси медичного страхування.

Універсальний поліс медичного страхування як страхові передбачає ті випадки (стан здоров’я), медична допомога при яких не потребує спеціального лікування або консультацій лікарів вузьких спеціальностей. Як страхові можуть розглядатися випадки, котрі потребують виклику дільничного лікаря додому, якщо має місце нездужання, підвищення температури, гостре респіраторне захворювання та інше. Перелік страхових випадків може бути уніфікований, а може визначатися за згодою між страховиком і страхувальником з можливою участю клінічної обслуговуючої бази. Організація страхового захисту за універсальним полісом може полягати у зверненні до послуг сімейного лікаря. Таких лікарів готують спеціальні медичні установи.

Спеціалізовані страхові поліси дають змогу скористатися медичними послугами лікарів із вузьких спеціалізацій або брати під страховий захист лише певний стан здоров’я (вагітність, пологи, інфікування вірусом СНІД і т. ін.). Спеціалізовані медичні поліси здебільшого укладають особи, які вже захворіли, або ті, що мають схильність до певних захворювань.

Якщо універсальні страхові поліси зорієнтовані на приватних осіб, то спеціалізовані медичні поліси часто надаються за колективними договорами страхування — підприємства та організації страхують своїх працівників від найбільш можливих професійних ризиків.

Для обслуговування клієнтів за спеціалізованими полісами страхова компанія укладає договір або з окремими профільними лікарями, або зі спеціалізованими клініками.

Добровільна форма медичного страхування дає змогу громадянам, які виїжджають за кордон, укласти договори страхування (асистанс) на випадок раптового захворювання, тілесних пошкоджень внаслідок нещасного випадку, а також смерті під час перебування за кордоном. Головна мета «асистансу» — негайне реагування в надзвичайних обставинах, надання клієнтові медичної допомоги [3, с. 215].

Правила страхування громадян, які виїжджають за кордон, не передбачають відшкодування витрат у разі лікування хронічних захворювань, стоматологічного протезування тощо.

При укладенні договору страхування страхові організації звичайно встановлюють максимальний розмір страхової суми, яка може бути виплачена застрахованому у разі настання страхового випадку, і встановлюють розмір франшизи.

Закон України «Про страхування», введений в дію Постановою Верховної Ради України від 7 березня 1996 року, передбачив здійснення медичного страхування в обов’язковій і добровільній формах [5].

Згідно з інструкцією «Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення страхової діяльності на території України. Умови і правила її здійснення та контроль за їх дотриманням» від 15 липня 1996 року було визначено, що страховики можуть отримати ліцензію на два види страхування за напрямком медичного страхування: страхування здоров’я на випадок хвороби та безперервне страхування здоров’я, що проводяться в добровільній формі [3, с. 217].

Страхування здоров’я на випадок хвороби передбачає страхування медичних витрат на випадок конкретної хвороби, яка зазначається в договорі страхування. Наприклад, це можуть бути різні інфекційні хвороби, хвороби серцево-судинної системи, систем дихання. Договір страхування може укладатися стосовно якоїсь однієї хвороби або цілого ряду хвороб, що турбують страхувальника. У разі настання страхового випадку страхова сума або її частина виплачується застрахованій особі. Якщо правила страхування передбачають оплату страховиком надаваних застрахованому медичних послуг, то така оплата здійснюється за його розпорядженням.

Безперервне страхування здоров’я передбачає поліклінічне обслуговування застрахованого (включаючи й аптечне), стаціонарне обслуговування, послуги невідкладної медичної допомоги, а також стоматологічну допомогу. Воно проводиться на випадок захворювання, яке триває не менш як два тижні. При цьому договори страхування укладаються на строк не менш як три роки. У разі настання страхового випадку передбачаються послідовні виплати застрахованому в межах терміну та місця дії договору страхування протягом періоду захворювання.

Обидва розглянуті види добровільного медичного страхування не передбачають будь-якої виплати після закінчення строку дії договору страхування.

2. Організаційні основи обов’язкового медичного страхування в Україні. Іноземний досвід

У сфері цивільного, господарського, фінансового та інших галузей права науковці виводять власні теоретико-прикладні визначення терміну “страхування” відповідно до предмету правового регулювання їхніх правовідносин. В Україні майнові інтереси, що не суперечать закону і пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування) в Україні є предметом договору страхування [8, с. 39]. Медичне страхування є одним із видів добровільного страхування, на яке видається ліцензія, і яке визначається згідно з прийнятими страховиком умовами страхування, зареєстрованими Уповноваженим органом. Медичному страхуванню притаманні ті ж ознаки, що й іншим видам страхування, окрім того, що страховий ризик при медичному страхуванні пов’язаний з особою застрахованого, з’являється новий суб’єкт – медична установа, кошти перераховуються на рахунок лікувально-профілактичної установи, де застрахованому надавалась медична допомога, застрахованому надається певний об’єм медичної допомоги.

Одним із найсуттєвіших питань розвитку галузі медичного страхування в Україні за умов, коли вона не має можливості користуватися перевагами ринкової економіки, є питання економічних розрахунків медичного страхування.

Таблиця 2.1. Розвиток галузі медичного страхування в Україні

Показники	Всього з усіх видів страхування:			медичне страхування (безперервне страхування здоров’я)



	2007	2008	2009	2007	2008	2009
Валові надходження страхових платежів (премій, внесків)	13829994,9	18008225,5	24008567,5	362327,6	485 125,4	655318,6
Питома вага валових премій по видах до загальних валових премій по ринку, (%)	100,0	100,0	100,0	2,6	2,6	2,7
Чисті надходження страхових платежів (премій, внесків)	8769444,1	12353783,5	15981788,9	353157,2	452830,0	636346,6
Питома вага чистих премій по видах до загальних чистих премій по ринку, (%)	100,0	100,0	100,0	4,0	3,7	4,0
Рівень чистих страхових виплат, (%)	26,5	31,4	41,0	64,2	71,8	72,4
Валові страхові виплати	2599596,2	4212971,2	7050728,0	228343,2	327520,3	463052,5

Проаналізувавши стан ринку страхових послуг в Україні, можна констатувати той факт, рівень валових страхових виплат з усіх видів страхування у 2009 році зріс до 29,4% порівняно з 23,4% та 18,8% у 2008 та 2007 роках відповідно. Що стосується медичного страхування, спостерігається аналогічна ситуація – 70,7% проти 67,5% та 63,0% за минулі роки [25].

З огляду на такий стан розвитку ринку медичного страхування в Україні та у зв’язку із завершенням підготовки до зміни структури медичної галузі, механізмів фінансування та взаємодії між різними ланками надання медичної допомоги все частіше лунають висловлювання лідерів політичних сил про необхідність якнайшвидшого впровадження в Україні загальнообов’язкового державного медичного страхування.

Запропоновано редакцію законопроекту «Про загальнообов’язкове державне медичне страхування», відповідно до якого, паралельно з визначенням принципів та структури системи загальнообов’язкового медичного страхування; кола осіб, які підлягають загальнообов’язковому медичному страхуванню; платників страхових внесків, їх прав та обов’язків; умов набуття права на отримання страхових виплат; мінімального розміру страхової виплати; порядку здійснення страхових виплат; порядку використання коштів Фонду медичного страхування і Накопичувального страхового фонду; організації та порядку здійснення управління в системі загальнообов’язкового державного медичного страхування, мають відбуватися реформування системи охорони здоров’я та економічного розвитку країни загалом, що дозволить в подальшому застосовувати інші форми управління страховими коштами. Саме таким шляхом іде більшість країн СНД та Східної Європи. Крім того, починати необхідно із забезпечення певних секторів галузі охорони здоров’я, соціально незахищених категорій населення та деяких виплат, поступово просуваючись до охоплення максимальної кількості людей та максимального обсягу медичних послуг [2, с. 185].

Системи фінансування охорони здоров’я з використанням механізмів медичного страхування набули поширення в більшості країн світу. При цьому передбачається більша або менша участь урядів в фінансуванні страхових фондів, регулюванні страхової моделі, що склалася сторіччями. Моделі медичного страхування експерти ВООЗ оцінювали по наступних 10 критеріях: забезпечення доброго здоров’я для всіх; якість і доступність медичного обслуговування; свобода вибору постачальника медичної допомоги; відсутність суворих перешкод для занять медичною практикою і наявність конкуренції; вплив громадськості; співпраця з іншими секторами; контроль за витратами і фінансова ефективність; централізований контроль і оцінка; здібність до оновлення і розвитку; адміністративні витрати.

Оцінюючи моделі, експерти спиралася як на національний досвід, так і на досвід інших країн, особливо Великобританії і США, де практикуються окремі елементи цих моделей, тому оцінка носила не чисто умоглядний, а досить конкретний характер.

При системі обов’язкового медичного страхування виникає небезпека того, що страхувальники будуть відбирати для страхування більш здорових людей, у яких потреби в медичному обслуговуванні менше. Тому необхідні державний контроль і надання субсидій тим страхувальникам, які охоплюють більше число осіб з високим ризиком захворювання.

Рівень витрат на охорону здоров’я істотно залежить від можливостей країни, і частка фінансування охорони здоров’я варіює від 5,3% валового національного продукту в Греції до 8% і більш в Німеччині, Франції, Швеції і Нідерландах. Найбільших успіхів в розвитку систем охорони здоров’я досягли такі країни, як Німеччина, Франція, Нідерланди, Австрія, Японія, Бельгія, Канада, Італія, Швеція, Фінляндія і інші. Як вказувалось раніше, фінансування охорони здоров’я в цих країнах здійснюється з використанням цільових внесків підприємців і особистих внесків громадян. Питома вага коштів підприємців і працюючих громадян в різних країнах складає в середньому від 4 до 20% загального об’єму коштів, що витрачаються на охорону здоров’я [2, с. 187].

Для залучення цих коштів всі економічно розвинені країни використовують різні форми медичного страхування. Функціонуючі системи медичного страхування в країнах Європи, маючи загальні основоположні принципи організації, значно відрізняються як по історичному досвіду формування, так і діючими моделями.

Характер і зміст системи охорони здоров’я багато в чому визначаються пануючою в суспільстві окремої країни соціальною філософією. Реформування охорони здоров’я завжди проводиться з прямою участю суспільства і коштами політичного процесу. Те, як реформується охорона здоров’я, як правило, досить точно відображає діючі на даний момент в суспільстві соціальні пріоритети. Належним образом функціонуючі системи охорони здоров’я є в тих державах, для яких характерний високий добробут громадян. Там держава може піклуватися про охорону здоров’я в необхідних з його сторони об’ємах, а громадяни здатні вносити свій внесок в охорону власного здоров’я.

Однак навіть високорозвинені країни вже не можуть дозволити собі надання значних соціальних гарантій населенню і переглядають соціальні зобов’язання, звужуючи коло пільг в отриманні медичної допомоги як по її видах, так і по контингентах, збільшуючи частку доплати з боку населення за отримані медичні послуги.

Більше 100 років в Німеччині удосконалюється система соціального страхування, що включає в себе і обов’язкове медичне страхування. Німецька система вплинула великим чином на розвиток обов’язкового соціального страхування в розвинених країнах. Передусім це відноситься до страхування на випадок хвороби. У Німеччині такий вигляд страхування існує з 1883 р., страхування від нещасних випадків — з 1884 р., пенсійне страхування, включаючи інвалідність з 1889 р. Цікавий досвід реформування системи соціального страхування в Східній Німеччині. З 1991 р. лікарняні каси східних земель почали свою діяльність відповідно до соціального законодавства ФРН і в Договорі про об’єднання двох Германії був визначений єдиний страховий внесок 12,8% від прибутку застрахованих. Але потім лікарняним касам було надане право самостійно встановлювати розмір страхового внеску [2, с. 188].

Система соціального страхування Східної Німеччини, як і інших соціалістичних країн, що являла собою державну монополію, швидко трансформувалася в соціальне страхування, яке базується на принципах соціально орієнтованої ринкової економіки.

Система медичного страхування Німеччини вирішує свої завдання досить автономно і незалежно від державного бюджету. Фінансування охорони здоров’я забезпечується на 60% внесками у фонди медичного страхування, на 10% — коштами приватного страхування, на 15% — державними коштами за рахунок оподаткування і на 15% — особистими коштами громадян.

Таблиця 2.2. Основні фінансові ресурси системи охорони здоров’я Німеччини у 1970-2000 рр (%)

Фінансові ресурси	Рік
	1970	1975	1980	1985	1990	1993	1994	1995	2000
Державні:
медичне страхvвання	58,3	66,7	67,0	66,3	65,4	66,0	67,0	68,2	68,6
податки	14,5	12,4	11,7	11,2	10,8	11,5	10,6	10.0	10,1
Приватні:
плата застрахованих (Оut-оf-росkеt)	13,9	9,6	10,3	11,2	11,1	11,3	11,3	10,8	10,6
приватне страхування	7,5	5,8	5,9	6,5	7,2	6,7	6,8	6,6	6,4
Інші	5,8	5,6	5,1	4,9	5,4	4,4	4,3	4,4	4,3

У системі медичного страхування, що фінансується солідарно, величина внесків відповідає мірі спроможності застрахованих (розміру їх прибутків), а послуги надаються відповідно до стану здоров’я незалежно від розмірів особистих внесків кожної людини. Така методика визначення розміру внесків забезпечує солідарне вирівнювання, в якому здорові несуть витрати за хворих, молоді — за старих, самотні — за сім’ї, а добре забезпечені — за незаможних.

Принцип солідарності доповнюється принципом субсидій, з тим, щоб застрахований відчував власну відповідальність за своє здоров’я, і організація діяльності страхових установ побудована так, щоб проблеми, по можливості, не вирішувалися без залучення самих застрахованих. Субсидії і солідарність забезпечують у взаємодії ефективний соціальний захист, не перевищуючи межі можливостей як самих застрахованих, так і держави. Незалежність від держави характеризується, нарівні з організаційною самостійністю, відповідальністю страхових служб за дотримання інтересів всіх зацікавлених сторін. Цю відповідальність поділяють застраховані і роботодавці. Надійне самоврядування передбачає організоване об’єднання зусиль цих сторін (профспілки, союзи роботодавців, об’єднання застрахованих). Держава ж лише визначає правові рамки діяльності таких інститутів, всередині яких представники застрахованих і/або роботодавців самі в деталях вирішують питання медичного страхування за допомогою зборів представників і виконавчого органу (правління). Нагляд держави обмежується контролем за дотриманням закону і правопорядку.

У медичному страхуванні Німеччини є вісім різних видів лікарняних кас, кожному з яких відповідають самостійні установи медичного страхування. Це глибоке розгалуження відбулося на основі історично зумовлених розмежувальних критеріїв: по регіональній компетенції розрізняються регіональні лікарняні каси, по виробничій компетенції — виробничі. Професійними ознаками характеризуються лікарняні каси союзу ремісників, сільські лікарняні каси для фермерів і їх працівників, робочі лікарняні каси, що об’єднують представників деяких робочих професій, лікарняні каси для службовців, відкриті для всіх категорій що служать, морська лікарняна каса, що об’єднує працюючих на морських судах, федеральна гірницька лікарняна каса для зайнятих в гірничодобувній промисловості [2, с. 190].

Названі класифікаційні критерії є результатом економіко-соціального розвитку Німеччини і, ймовірно, можуть бути лише частково перенесені на інше суспільство з іншими соціально-історичними і економічними реаліями.

Установа ОМС сама ухвалює рішення по витратах і прибутках і володіє необхідною компетенцією по збору внесків. Наділене такими повноваженнями медичне страхування, в принципі, не залежить від державних дотацій і наповнення держбюджету. Фінансова самостійність забезпечує надійність планування і рівномірність надання ресурсів на потреби ОМС.

Об’єм послуг, що пропонуються, залежить від можливостей фінансування, хоч страхування повинно забезпечити надання всіх необхідних медичних послуг у разі захворювання. Страховка включає, як мінімум, основні медичні послуги, такі як амбулаторне лікування і перебування в стаціонарі. До набору основних послуг потрібно також віднести надання основних лікарських, лікувальних і допоміжних засобів, а також певні послуги стоматолога і забезпечення медичної реабілітації після важких захворювань або інвалідності. У залежності від фінансових можливостей медичний каталог може бути розширений за рахунок включення таких послуг, як: щелепно-ортопедичне лікування; зубне протезування; спеціальні послуги по ранній діагностиці і профілактиці захворювань і оздоровленню.

Всебічний і докладний каталог медичних послуг, розроблений в системі ОМС Німеччини, є результатом тривалого історичного процесу. Цей каталог постійно переглядається і приводиться у відповідність з актуальними потребами застрахованих. Вживаються дійові заходи по контролю за постійним розширенням перерахованих в каталозі послуг і їх економічністю.

При однаковому рівні медичних послуг, що надаються для членів однієї лікарняної каси призначається однакова ставка внесків з тим, щоб кожний вносив відповідний своїм економічним можливостям внесок в її фінансування. При однаковому в процентному відношенні навантаженні досягається соціально позитивний ефект перерозподілу. Крім того, дана система сприяє вирівнюванню навантажень на сімейні бюджети, оскільки члени сім’ї, що володіють власним прибутком, страхуються разом з працюючими. Щоб поставити механізми перерозподілу в певні рамки і не зловживати солідарністю, призначається верхня межа прибутку, з якої нараховуються внески.

У Німеччині суми внесків сплачуються порівну застрахованими і роботодавцями, тобто за допомогою внесків на ОМС відбувається вирівнювання навантаження на солідарне співтовариство членів лікарняних кас з навантаженням на економіку і особисті прибутки. Однак в період структурної перебудови можливо і інше квотування [2,с. 193].

Найважливішою передумовою для ефективної роботи механізмів обмеження витрат є прозорість структури прибутків і витрат.

Гарантії надання ліків і медичних послуг забезпечуються відповідними організаційними механізмами. Особлива увага приділяється відносинам між установами ОМС і установами, що надають медичні послуги.

У Німеччині затвердився договірний принцип. У договорах відповідно до правових рамок регулюються окремі деталі медичного обслуговування, зокрема такі, як: вид, об’єм, економічність і якість послуг, що надаються; вигляд і розмір оплати; порядок виставлення рахунків і контролю за звітністю; забезпечення медичного обслуговування по всій території країни.

Досвід медичного страхування показує, що для забезпечення достатнього і недопущення надмірного медичного обслуговування медичне страхування повинно мати можливість впливати на планування і перерозподіл потужностей у всіх галузях медицини. Причинами серйозних економічних проблем в Німеччині є практично необмежена видача дозволів на відкриття приватної лікарської практики і утримання дуже великих лікарень.

У Бельгії медичне страхування громадян здійснюється в рамках системи соціального забезпечення, одним з 5 розділів діяльності якої є страхування по хворобі і інвалідності (інші розділи — допомога по безробіттю, пенсійне забезпечення, допомога багатодітним сім’ям, допомога по травмах на роботі і при професійних захворюваннях) і що знаходиться у веденні Міністерства соціального забезпечення [2, с. 195].

Управління і контроль за системою страхування по хворобі і інвалідності здійснюється централізовано Національним інститутом по хворобі і інвалідності (НІХІ).

Очолює НІХІ Генеральна рада, члени якої — представники організацій роботодавців, робітників, страхових компаній, медичних установ, а також лікарі, фармацевти, середній медичний персонал. НІХІ складається з 4 спеціалізованих відділів, в т.ч. медичного страхування, до складу якого входить медико-технічна рада, що встановлює номенклатуру послуг, які підлягають страховому відшкодуванню, а також-відносну вартість медичних послуг, допомоги, медичного контролю, послуг, що відшкодовуються страховими компаніями, адміністративними управліннями страхових організацій. У Бельгії 5 страхових компаній і одна громадська організація (допоміжна страхова каса) забезпечують згідно із законом всю роботу по обов’язковому страхуванню. Кожний громадянин має право вільного вибору страхової компанії. Хворий має право вільного вибору лікаря і лікарні. Християнська страхова компанія охоплює 45,3% населення, соціалістична — 27%, професійна — 15,8%, незалежна — 4,5%, ліберальна — 6,6% і допоміжна каса — 0,7% [2, с. 196].

Законом визначені компетенція і права страхових компаній, система їх організації і функціонування. Компанії не мають права розподіляти дивіденди, і при отриманні прибутків останні повинні інвестуватися відповідно до соціального призначення цих компаній.

Міністерство охорони здоров’я Бельгії визначає цілі політики охорони здоров’я і встановлює критерії і нормативи планування лікарняних ліжок і придбання складного медичного обладнання, так як і критерії якості медичної допомоги.

У Міністерстві охорони здоров’я зосереджуються всі фінансові звіти лікарень та складається «Коротке клінічне резюме» (ККР), зведення по медичних кадрах і т.і. Фінансування обов’язкового медичного страхування забезпечується: соціальними внесками — 55%; дотацією держави (для безробітних, пенсіонерів) — 40%; внесками пенсіонерів — 2,55%; оподаткуванням на страхування автотранспорту — 2%. Соціальний внесок утворюється з внесків підприємств і внесків незалежних працівників [2, с. 197].

Для працівників підприємств внесок роботодавця становить 3,80% від фонду заробітної плати підприємства, внесок працівника — 2,55% від його заробітної плати. Роботодавець вносить весь соціальний внесок в Національне бюро соціального забезпечення (НБСЗ), куди також поступають дотації від держави. Потім НБСЗ перераховує в НІХІ частину коштів, передбачених для страхування по хворобі і інвалідності.

Для незалежних працівників внесок становить 3,3% від їх прибутків за останні 3 роки. Для цієї категорії людей медичне страхування покриває тільки витрати, пов’язані з госпіталізацією або проведенням спеціальних методів обстеження і лікування. Діти автоматично застраховані страховкою одного з батьків.

Така форма фінансування забезпечує доступність медичної допомоги всьому населенню і дотримання принципу солідарності людей з низькими і високими прибутками, так як і здорових, і хворих, оскільки розмір страхового внеску залежить тільки від рівня прибутків і не пов’язаний з станом здоров’я того, що страхується.

Для амбулаторних хворих в залежності від міри їх необхідності, медикаменти розподілені на 4 категорії. Страхове відшкодування для першої категорії становить 100%, для другої — 75%, для третьої — 50% і для четвертої — 40%. Ліки, віднесені до так званої «комфортної» категорії, не підлягають страховому відшкодуванню.

Згідно із законом НІХІ повинен розподілити внески і дотації між різними страховими компаніями у відповідності з внесками членів кожної компанії. Однак така система несправедлива, оскільки компанія, члени якої мають менше прибутків або частіше хворіють, буде збитковою в порівнянні з іншими компаніями.

Механізм розподілу ресурсів (страхових внесків) не входить в компетенцію страхових компаній. Отже, прибутки і можливості страхових компаній визначаються витратами, що несуть їх клієнти, і, таким чином, вони не зацікавлені в раціональному обмеженні витрат на медичну допомогу.

Фінансування медичного персоналу і лікарняних установ по фактично наданих медичних послугах і по ліжко-днях приводить до надмірних витрат на обладнання і невиправданого збільшення кількості медичних процедур, часто без урахування необхідності для пацієнта і тільки з метою збільшення прибутків і амортизації фіксованих витрат. Зокрема, в Бельгії це призвело до вельми значного зростання витрат на біохімічні і рентгенологічне дослідження.

Щоб уникнути нестримного зростання витрат в країні було введене часткове бюджетне фінансування лікарень. Однак, поки, бюджети формуються переважно за принципом історичного підходу, без урахування справжніх потреб установи. Таким чином, ця форма фінансування сприяє тим лікарням, у яких в минулому була надмірна витрата ресурсів.

3. Оцінка сучасного стану та перспективи розвитку обов’язкового медичного страхування в Україні

До питань юридичного забезпечення медичної діяльності в Україні останнім часом простежується підвищена увага. Причиною цього є багато різних чинників, ключовими з яких вважаємо такі:

— значимість такого соціального та особистого блага, яким є здоров’я, для

кожної людини та суспільства в цілому;

— недостатня правова урегульованість великої кількості важливих питань сучасної медицини, коли проблемні ситуації одноособово вирішують медичні чиновники;

— соціально-економічні перетворення, що тривають в Україні останні 12-15 років, результатом яких стало збільшення кількості соціально незахищених, малозабезпечених верств населення;

— практика, що вже стає „звичною”, платного надання медичної допомоги у державних та комунальних медичних установах, котра офіційно не є легітимізованою, вельми поширена;

— потреби захисту прав, свобод та законних інтересів медичних та фармацевтичних працівників, низька заробітна плата яких здатна „гальмувати” будь-які локальні чи системні перетворення медичної галузі в Україні [13, с. 40].

Ці та багато інших чинників зумовлюють необхідність пошуку шляхів удосконалення ситуації в українській охороні здоров’я. На наше глибоке переконання за допомогою паліативних засобів ми не зможемо суттєво просунутись вперед у вирішення державних медичних проблем. До таких кроків належать:

1) підвищення заробітної плати медичним працівникам;

2) відкриття нових медичних центрів, навіть оснащених найсучаснішим медичним обладнанням;

3) намагання забезпечити „прозорість” процесів ліцензування та акредитації медичних установ;

4) налаштованість з боку держави домінантно регулювати ціноутворення на медичні препарати [13, с. 40].

Усі ці заходи є тією чи іншою мірою суспільно корисними, однак на нашу думку, вони суттєво не здатні поліпшити стан справ в українській охороні здоров’я.

Кардинальним кроком, котрий здатен значною мірою змінити ситуацію на краще, є запровадження у нашій державі обов’язкового медичного страхування.

Саме обов’язкового, поряд з уже існуючим добровільним. Причому, як видається, адекватної альтернативи такому крокові фактично немає. Досвід провідних держав світу засвідчує, що саме обов’язкове медичне страхування є тим засобом, за допомогою якого є змога забезпечити реалізацію прав громадян на безперешкодне отримання якісної медичної допомоги. Абсолютно слушно стверджує С.Г. Стеценко, що медичне страхування є частиною соціального страхування та полягає у гарантуванні з боку держави рівних можливостей для громадян стосовно отримання медичної та фармацевтичної допомоги [13, с. 41].

Станом на сьогодні якісна медична допомога обходиться досить дорого для гаманців більшості українських громадян. Оскільки пересічний український громадянин — не олігарх, то і дозволити собі витрачати значну частину сімейного бюджету на медицину більшість українців об’єктивно не у змозі. Норма ст. 49 Конституції України, відповідно до якої держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, не виконується. Та й фактично вона за цих умов не може бути дотримана, і це не вина, а біда вітчизняної охорони здоров’я та медичних працівників.

Сама проблематика медичного страхування є не є зовсім новою навіть у сучасній Україні. З початку 90-х років XX ст. у нашій державі почали виникати певні форми добровільного медичного страхування. Велика кількість загально-страхових компаній почала займатися медичним страхуванням у різних обсягах. Останніми роками почало стихійно з’являтися добровільне страхування у некомерційній формі – так звані лікарняні каси. Але за відносно незначного поширення добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює. Інакше кажучи, певні кроки уже зроблені.

У методологічному плані необхідно зазначити, що „наукове поле” вивчення проблем правового забезпечення охорони здоров’я та медичного страхування в Україні вже розробляється. Серед науковців, котрі активно займаються проблемами правового регулювання обов’язкового медичного страхування, потрібно акцентувати на працях таких дослідників, як О. Голяченко, котрий є одним із фундаторів нового наукового напряму – „економіка охорони здоров’я”, де розглядаються і проблеми медичного страхування; В. Рудий, дослідження якого торкаються проблем фінансових та економічних відносин у системі охорони здоров’я України; С. Стеценко, у наукових працях якого висвітлено адміністративно-правові проблеми вітчизняної охорони здоров’я. Водночас збільшується кількість наукових статей у фахових журналах та збірках матеріалів науково-практичних конференцій як юридичного, так і медичного спрямувань [13, с. 41].

Невирішеними проблемами, що дискутуються в науковому середовищі стосовно обов’язкового медичного страхування, є такі:

— медичне страхування як шлях до забезпечення передусім доступності медичної допомоги громадянам незалежно від їх матеріального статку;

— медичне страхування як державна гарантія;

— багатоджерельність фінансування медицини, що дасть змогу медичним працівникам отримувати заробітну плату не лише із державного бюджету, а й за рахунок виплат по обов’язковому медичному страхуванню;

— характер та форма участі страхових компаній у системі обов’язкового медичного страхування;

— розробка та запровадження медико-правових стандартів надання медичної допомоги затих чи інших варіантів захворювань;

— роль держави у функціонуванні всієї системи медичного страхування в Україні тощо [13, с. 42].

Що ж стосується практичної, зокрема правотворчої діяльності, то потрібно зазначити що останніми роками запропоновано декілька варіантів законопроектів стосовно обов’язкового медичного страхування. Вони відрізняються іноді досить кардинально, один від одного. Одні пропонують залучати до процесу обов’язкового медичного страхування комерційні установи – страхові медичні організації, інші вважають, що ці повноваження доцільно делегувати державі.

Історія законотворчості стосовно обов’язкового медичного страхування в Україні має кілька етапів:

Проект Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” № 4505 від 12.12.2003 р.
Проект Закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування № 4505-1 від 06.02.2004 р.
Проект Закону „Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” № 3370 від 08.10.2003 р.
Проект Закону „Про загальнообов’язкове медичне страхування” № 3370-1 від 27.01.2004 р.
Проект Закону „Про обов’язкове медичне страхування” № 5655 від 16.06.2004 р. [13, с. 42]

Серед останніх ініціатив можна вказати приклади 2006 р., коли були запропоновані законопроекти з однаковою назвою („Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”), положення яких присвячені проблемам запровадження та правового регулювання обов’язкового медичного страхування.

Незважаючи на однакову назву зазначених проектів, вони багато в чому є відмінними, іноді на суттєвих підставах. Зазначимо, що саме ці проекти, на думку фахівців, є найбільш реальними з погляду потенційного прийняття закону про обов’язкове медичне страхування. Чи є вони найоптимальнішими з наявних? Не думаю, оскільки передусім виникає запитання, чи доцільно в руках держави (за рахунок акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування в державному фонді) утримувати „всі важелі” управління охороною здоров’я в державі? Коли це здійснюється ефективно, тоді це обґрунтовано. Але в сьогоднішніх умовах, коли Міністерство охорони здоров’я України та його територіальні управління (відділи) в областях та районах об’єктивно не справляються з поставленими завданнями, така постановка питання не є оптимальною [13, с. 42].

Відповідно до названих проектів окремим суб’єктом правовідносин у сфері обов’язкового медичного страхування є Фонд загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування України. З правового погляду цей фонд – це фінансово-кредитна організація, що має специфічні функції збору і акумуляції фінансових коштів для подальшого фінансування організації та надання медичної допомоги, а також контролю за використанням фінансів. Фактично фонд є суб’єктом медичних правовідносин у сфері медичного страхування, але його функції специфічні, на відміну від інших суб’єктів (громадяни, роботодавці, медичні установи). Формування монополістичного державного фонду з обов’язкового медичного страхування не буде ефективним, оскільки він не дасть змоги вирішити існуючі проблеми, а навпаки, посилить їх негативні наслідки. Перш ніж запроваджувати обов’язкове медичне страхування, необхідно зробити попередні розрахунки щодо витрат, пов’язаних зі втіленням цієї системи. Тоді стане зрозумілим, чи може бути задіяна комерційна складова (акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування у страхових медичних компаніях) у вирішенні загальнодержавного завдання.

Загалом же, аналізуючи переваги та недоліки створення єдиного державного Фонду медичного страхування, який би наповнювався за рахунок страхових внесків, потрібно зазначити таке. До переваг можна зачислити:

— простота управління таким органом, адже він буде єдиним для всієї України;

— можливість оперативного коригування ситуації шляхом перерозподілу коштів та їх виділення для конкретних потреб.

Говорячи про недоліки такого державного фонду, варто наголосити на такому:

— відсутність ринкових механізмів та економічних стимулів для діяльності фонду;

— дублювання вітчизняної адміністративно-командної системи управління охороною здоров’я [13, с. 43].

Крім іншого, важливою складовою функціонування системи обов’язкового медичного страхування є експертиза якості надання медичної допомоги. Одним з основних процесів цього спрямування є експертиза обсягів і якості медичної допомоги, що надається громадянам. Як засвідчує практика, позавідомчий контроль, котрий будуть здійснювати фахівці, вільні від контролю з боку Міністерства охорони здоров’я України – це могутній стимул для медичних установ до безперервного поліпшення якості послуг, що вони надають. Адже поміж іншим цим досягається позавідомчість – ключовий фактор об’єктивності. Керуючись цим, пропонуємо вжити таких заходів у напрямі вдосконалення стану справ з експертизою якості медичної допомоги в умовах потенційного запровадження обов’язкового медичного страхування:

Створення загальнодержавного реєстру лікарів, котрі залучаються до проведення цього виду експертиз.
Внесення змін до номенклатури медичних спеціальностей, передбачивши наявність експертів якості надання медичної допомоги.

Підводячи підсумки потрібно наголосити, що ми погоджуємося з поглядами В. Рудого та М. Поліщука, котрі стверджують, що „запровадження обов’язкового медичного страхування є набагато складнішим завданням, ніж запровадження інших, уже діючих в Україні видів соціального страхування. Адже воно пов’язане не просто із забезпеченням грошових виплат, як скажімо, страхування на випадок безробіття чи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, а із забезпеченням надання відповідних соціальних, точніше, медичних послуг у натуральному вигляді, з фактичною закупівлею цих послуг у відповідних виробників та наданням цих послуг застрахованому населенню” [13, с. 44].

Отож, обов’язкове медичне страхування явно не безхмарно завойовує свої позиції в умах дослідників, на шпальтах преси, сторінках книг, в ефірі телепередач і, найголовніше, в законопроектній діяльності депутатів Верховної Ради України.

Водночас ми повинні усвідомити, що адекватної альтернативи такому крокові, враховуючи об’єктивні потреби українського суспільства у поліпшенні стану охорони здоров’я, фактично не існує. Повинні бути об’єднані зусилля всіх зацікавлених сторін задля отримання позитивного результату — запровадження обов’язкового медичного страхування у нашій державі.

Висновки

Медичне страхування може проводитися в обов’язковій і добровільній формах.

Основною метою впровадження загально-обов’язкового державного медичного страхування — забезпечення вільного доступу до якісної медичної допомоги усіх без виключення громадян України та осіб, що перебувають на території нашої держави. Досягнути цього можна шляхом збільшення фінансових надходжень у галузь охорони здоров’я в межах існуючого законодавчого поля, оптимізації використання матеріальних ресурсів, підвищення кваліфікації та мотивації медичних працівників.

Список використаних джерел

Базилевич В.Д., Базилевич Н.С. Страхова справа. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1997. – 216 с.
Бігдаш В. Д. Страхування : Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2006. — 444, с.
Внукова Н. М. Страхування: Навч.-метод. посібник. — Харків: Бурун Книга, 2004. — 371, с.
Законодавство України про страхування. Збірник нормативних актів /За ред. П.Д.Біленчука, О.Ф.Філонюка, І.В.Яковенка.- Київ: Атака, – 464 с.
Законодавство України про страхування: Збірник нормативних актів. — К. : Атіка, 2007. — 462, с.
Залетов О. Страховики демонструють стаханівські темпи росту // Україна – 2007. — №12, с. 3-6
Залетов О. Страхові компанії України у першому півріччі : цифри і факти // Україна – 2006. — №37, с.4-5
Залєтов О. М. Основи страхового права України : Навчальний посібник з ком’ютерним довідником «Дінай: Страхування». — Київ : Міжнародна агенція «BeeZone», 2003. — 383, с.
Заруба О.Д. Основи страхування: Навч.посібник. – К.: УМІМБ, 1995. – 179 с.
Кащенко О.Л., Борисова В.А. Соціально-економічні основи страхування: Навч. Посібник. – Суми: Видавництво “Університетська книга”, – 252 с.
Лесенко Г. Права та обов’язки застрахованої особи і страхувальника // Справочник кадровика. — 2005. — № 11. — С. 84-86
Мачуський В. В. Правові основи страхування: Навчальний посібник. — К. : КНЕУ, 2003. — 302 с.
Мних М.В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні // Економіка та держава. – 2007. — №2. – С. 40-44
Національна система загальнообов’язкового державного соціального страхування: сучасні проблеми та стратегія розвитку : Монографія / Ред. кол. : Е. М. Лібанова, С. І. Пирожков, В. В. Онікієнко, В. С. Стешенко. — К.: Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, 2006. — 179, с.
Редька Н. Что сегодня происходит на страховом рынке Украины // Капитал. — №7-8. — — с. 72-76
Ручкіна В. М. Система ризикового добровільного особистого страхування в Україні //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 10. — С. 67-72.
Самойловський А.Л. Пропозиції щодо вдосконалення страхового ринку України //Фінанси України. — — № 11 с. 106-113
Самойловський А. Страховий бізнес в Україні // Вісник Національного банку України. – 2007. – №11.– С. 41–45
Стожок Л. Г. Страхування: Навчальний посібник для дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2005. — 162, с.
Страхове право України: Підручник для вищих навч. закладів. — К. : Атіка, 1999. — 366, с.
Страхування: Підручник.. — К.: КНЕУ, 2002. — 599 с.
Ткаченко Н. В. Страхування: Навчальний посібник для самостійної роботи студентів. — К. : Ліра-К, 2007. — 375 с.
Фурман В. М. Страхові послуги для населення //Фінанси України. — 2005. — № 4. — С.139-145
Юрловський В. Правовий статус застрахованих осіб // Право України. — 2003. — № 4. — С.26-29
http://www.uainsur.com/ua

Освіта та самоосвіта