У юридичній літературі розрізняють шахрайство побутове, професійне та фінансові афери [16, с. 11]; а також шахрайство вищого, середнього та нижчого рівня [11, с. 172]. Хоча ці види відрізняються один від одного за багатьма ознаками (в тому числі і характеристикою жертв), все ж таки спільним і головним моментом для них залишається специфіка шахрайського заволодіння майном. Саме за способами посягання на майнові права (обман та зловживання довірою) шахрайство, за загальним визнанням, помітно вирізняється серед інших корисливих злочинів.

Стаття 41 Конституції України, встановивши певні межі, у яких власник може здійснювати майнові дії та використовувати майно на власний розсуд, в цих межах надає і гарантує йому свободу у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном. Вільне здійснення свого права власності — означає не тільки відсутність прямих перешкод у його здійсненні з боку інших осіб, але й передбачає можливість приймати рішення стосовно свого майна, використовуючи тільки достовірну інформацію, «приймати рішення зі знанням справи». Гарантуючи особі право власності на належне їй майно та право вільно здійснювати майнові дії, законодавець охороняє право власника використовувати свою власність свідомо та у своїх інтересах.

Корислива злочинність взагалі, а шахрайство, зокрема, посягають на такі права власника. Хоча злочинний результат у вигляді заволодіння майном досягається при шахрайстві, на відміну від багатьох інших злочинів проти власності, специфічним  способом, через «посередницьку» діяльність самої жертви, яка полягає у безпосередній участі постраждалого у передачі майнових благ злочинцю, у добровільності дій жертви [13, с. 476]. Така «добровільність», однак, виникає не внаслідок вільного волевиявлення особи, а в результаті протиправних дій злочинця, що спрямовані на введення в оману потенційної жертви, спотворюють дійсну волю власника, істотно перешкоджаючи здійсненню ним своїх майнових прав. Тобто, в переважній більшості випадків своєрідне «сприяння» з боку жертви зумовлене саме використанням специфічного способу шахрайства — обману.

Стаття 190 Кримінального кодексу України визначає шахрайство як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Отже, законодавче визначення шахрайства містить посилання на два способи його вчинення: обман і зловживання довір’ям.

Найбільш розповсюдженим способом шахрайства є обман. Хоча сам обман не охоплює всієї об’єктивної сторони вказаного злочину. Проте, при шахрайстві обман і зловживання довір’ям складають основу дій злочинця. Виходячи з цього, як слушно зауважує Г.М. Борзенков, можна говорити про причинний зв’язок між обманом та заволодінням майном як злочинним результатом шахрайства [2, с. 24]. Обман при шахрайстві відрізняється від будь-якого іншого обману тільки тим, що він використовується для заволодіння майном або набуття права на майно. Тут характером об’єкта (власності), корисливою метою злочинця визначається зміст обману. Саме тому в цьому випадку і можна вести мову про «шахрайський обман».

Для того, щоб розкрити сутність обману, як способу вчинення шахрайства та, зокрема, як способу впливу на поведінку його жертви, необхідно розглянути його окремі риси, до яких можна віднести основні ознаки, засоби, форму та зміст обману.

В українській мові слово «обман» означає: по-перше, неправдиві слова, вчинки, дії і таке інше; невідповідність істині; те, чого немає насправді, а по-друге, хибне сприйняття дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображе­нням органами відчуття, омана. Обманю­вати означає словами, вчинками або діями вводити в оману кого-небудь, не виконувати своїх обіцянок, порушувати слово; діяти нечесно тощо [20, с. 534].

На жаль, у чинному кримінальному законі відсутнє визначення обману, хоча таке визначення мало місце у перших радянських кримінальних кодексах Так, у примітці до ст. 187 КК УСРР 1922 року вказується:    обманом вважається як

повідомлення неправдивих відомостей, так і завідоме приховування обставин, повідом­лення про які було обов’язковим [22, с. 64]. Не виключено, що відсутність законодав­чого визначення обману обумовлена тим, що, як зазначає Г.В. Бушуєв, обман та зловживання довірою — категорії не правові, а соціально-етичні [3, с. 97]. Натомість, поняття обману вироблене юридичною наукою.

В юридичній літературі під обманом розуміють: будь-яке викривлення істини або замовчування істини [2, с. 30]; умисне перекручення або приховування істини з метою ввести в оману особу, у володінні якої знаходиться майно [7, с. 150]; повідом­лення неправдивих відомостей або замов­чування обставин, повідомлення яких є обов’язковим [21, с. 123;    18, с. 151].

Приблизно аналогічні визначення містять й інші наукові джерела. Зауважимо, що подібне розуміння обману (виключаючи «замовчування істини») існує в науці кримінального права досить давно. Ще І.Я. Фойницький вважав обманом: «завідоме, з наміром увести в оману іншого, викрив­лення істини» [23, с. 80].

Дещо відрізняється визначення обману, запропоноване М.Й. Коржанським.

Він визначає шахрайський обман, як введе­ння в оману потерпілого чи володаря майна способом повідомлення йому неправдивих відомостей або приховування певних обставин з метою викликати у потерпілого (чи володаря майна) впевненість про вигідність або обов’язковість передачі майна чи права на майно [6, с. 268]. Іноді обманом називають навіть приведення до помилки потерпілого [9, с. 249].

Найбільш повним, на нашу думку, можна вважати визначення, що міститься у дослідженні Р.А. Сабітова: обман, вважає він, це спосіб впливу на людську психіку, який полягає в умисному введенні в оману іншої особи або у підтриманні вже наявного в неї стану омани шляхом передання інформації, яка не відповідає дійсності або замовчування різних фактів, речей, явищ, дій тощо з метою схилити цю особу до певної поведінки [19, с. 24-25].

Не зупиняючись на деталях відмінностей між вказаними вище визна­ченнями, можна зробити висновок, що обман — це, насамперед, певний інформа­ційний вплив однієї особи на іншу, що здійснюється шляхом (і з метою) введення в оману потерпілої сторони щодо обставин, які мають для неї значення. При цьому у свідомості особи створюється викривлене уявлення про предмети та явища об’єктив­ної дійсності. «Обман … — це такий прийом, яким дійсна підстава для отримання майна підміняється фальшивою» — зустрічаємо у Г.В. Бушуєва [3, с. 99].

Змістом інформації, яка поступає від шахрая є повідомлення ним неправдивих відомостей або замовчування тих обставин, які мали бути повідомлені. Саме ці дії злочинця становлять основу, на якій базується шахрайський обман.

В юридичній літературі виділяють об’єктивні і суб’єктивні ознаки зазначеного явища. І об’єктивні ознаки, які характери­зують зовнішню сторону обману, і су­б’єктивні ознаки, що характеризують його психологічний зміст, необхідно розглядати в єдності та взаємозалежності. Тому зазна­чений раніше поділ є певною мірою умов­ним, хоча й полегшує розуміння обману, проникнення в його сутність.

Шахрайський обман, коли він є способом впливу на поведінку іншої люди­ни, а не тільки способом використання чужої омани, передбачає спілкування між людьми, змістом якого є формування однією людиною в іншої хибного уявлення про обставини, які мають значення для визначення людиною, що обманюється, своєї поведінки [14, с. 156]. Тобто, здійснення обману являє собою, насам­перед, акт взаємодії між людьми, який здійснюється за допомогою слів, жестів, певних дій тощо з боку як однієї, так і іншої сторони. При цьому основним змістом діяльності обманщика є повідомлення неправдивих відомостей або приховування інформації, яка повинна бути повідомлена. Обманутому ж відводиться пасивна роль: він тільки сприймає повідомлену дезінфор­мацію.

Як свідчить філософська думка, у світі існує певний порядок речей, об’єктивна дійсність. Хоча й висловлюються припущення, що те, що ми звичайно називаємо реальністю або «зовнішнім» світом, не є ще первинною і вільною від якої б то не було людської інтерпретації реальністю, а є тим, у що ми віримо як у реальне буття [15, с. 41]. Не вступаючи у дискусію, що точиться між матеріалістами та ідеалістами, вважаємо для цілей нашого дослідження доцільніше визнати об’єктивно існуючу реальність первинною.

Предмети, явища, події матеріального і нематеріального світу, факти об’єктивної реальності та їх взаємозв’язки сприймаються людиною в процесі життє­діяльності, створюючи у її свідомості певні образи, уявлення про дійсний порядок речей. Передаючи іншій особі інформацію, яка не відповідає дійсності, злочинець втручається у сферу уявлень цієї людини про певні факти і явища реальності. Якщо під істиною розуміти правильне відобра­ження дійсності у свідомості людини, то тут можна вести мову про викривлення істини шахраєм.

Характерною ознакою викривлення істини при шахрайстві є те, що в даному випадку, повідомляючи, або, точніше, пере­даючи обманутому неправдиву інформацію (відомості), злочинець прагне спотворити у його свідомості правильне відображення ситуації і, використовуючи оману, що виникає внаслідок цього, спонукати обма­нюваного до здійснення якихось дій (насамперед, майнового характеру), бажа­них для шахрая. При цьому підставою для діяльності особи, що обманюється (моти- воутворюючим фактором) стають саме нав’язані шахраєм сфальсифіковані уявлен­ня.

Обман при шахрайстві реалізується за допомогою найрізноманітніших форм. При цьому, як слушно зауважує Р.А. Сабітов, оскільки змістом обману є неправдиві відомості, то під формою обману необхідно розуміти той спосіб людської поведінки, в якому ці відомості знаходять своє втілення, виражаються зовні в процесі введення людини в оману [19, с. 13]. Така позиція дозволяє поділяти обмани на дві категорії: обман дією (активна форма поведінки обманщика) та обман бездіяльністю (пасивна форма поведінки) [16, с. 48; 19, с. 13;   1, с. 410]. Вказану класифікацію підтримує і Г.М. Борзенков, який, проте, під активною дією розуміє викривлення істини, а під бездіяльністю — замовчування її [2, с. 53].

Виникає питання щодо співвідношення вказаних форм обману. Саме це дозволяє розрізняти обман, який вчиняється тільки шляхом повідомлення неправдивих відомостей, повідомлення неправдивих відомостей в поєднанні із замовчуванням певних обставин, а також випадки так званого «повного» або «абсолютного» мовчання. Різниця між ними, на нашу думку, полягає не стільки у формі вираження, скільки в особливостях їх впливу на жертву. При повідомленні неправдивих відомостей обманщик чинить безпосередній вплив на свідомість обманюваного. У своїй поведінці останній буде керуватись чіткою інформацією, отриманою від шахрая. Така інформація має, як правило, високий рівень переконливості. У випадку ж замовчування обманщиком деяких обставин, про які він повинен був повідомити постраждалого, має місце непрямий вплив на процес і результат прийняття рішень особою, яка знаходиться під впливом такого обману. Іншими словами, людина фактично «обманює сама себе», надаючи певного значення мовчанню іншої сторони. Як свідчать проведені автором дослідження, застосування такої   форми  обману є

найбільш характерним для тих ситуацій, коли обманюваний вже перебуває під впливом омани або помилки, викликаної сторонніми обставинами (неадекватним сприйняттям певних подій, діями третіх осіб тощо). Обман шляхом замовчування в більшості випадків          має ситуативний

характер, умисел на його застосування виникає у обманщика скоріше спонтанно, ніж заздалегідь обдумано. Мабуть, саме тому згаданий вид обману (пасивний обман) визнається менш  суспільно небезпечним, ніж так званий активний обман.

Як свідчить слідча і судова практика, обман шляхом «чистого мовчання» зустріча­ється дуже рідко і, як правило, вико­ристовується у поєднанні з активним обманом, тому основну увагу привертають перші два різновиди обману.

Вважаємо, заслуговує на підтримку точка зору М.П. Клейменова, який визначає поняття обману терміном «дезінформу­вання». На думку М. Мазура, неправда — це дезінформування, обман — метадезінфор- мування, яке подає це дезінформування як трансформування, тобто обман — це подання неправди як правди [10, с. 210]. В якісній теорії інформації під дезінфор­муванням розуміють передачу неправдивих сигналів (симуляційне дезінформування), неповідомлення, приховування інформації (диссимуляційне дезінформування), а також повідомлення викривлених фактів із замовчуванням про певні обставини (конфузійне дезінформування). Інакше кажучи, шахрай керує процесом прийняття рішень постраждалим щодо своїх дій з тим, щоб заволодіти його майном. Таке управ­ління здійснюється не в результаті прямого нав’язування жертві своєї волі шахраєм (як, наприклад, при вимаганні), а за рахунок передачі їй підстав, з огляду на які та приймає бажане для злочинця рішення. Таким чином, відбувається певне реф­лексивне управління діями людини. Отже, під обманом як способом скоєння злочину М.П. Клейменов розуміє дезінформування постраждалого, рефлексивне управління з боку злочинця процесом прийняття ним рішень щодо здійснення дій майнового характеру [5, с. 30-33].

Вказане визначення, на наш погляд, має суттєву перевагу порівняно з іншими, оскільки визначає не тільки характер дій обманщика, але й механізм їх впливу на постраждалого. До того ж у ньому міститься досить важливий, з нашої точки зору, висновок про те, що жертва, здійснюючи певні майнові дії, керується саме інфор­мацією, отриманою від злочинця, не розуміючи при цьому її хибного характеру.

Що стосується розуміння змісту обману, то серед дослідників даного питання, на жаль, немає єдиної думки. Одні з них (Борзенков Г.М., Нікіфоров Б.С.) розуміють під змістом обману обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману жертву. Інші (Панов М.І., Сабітов Р.А.) відносять до змісту обману неправдиву інформацію або неправдиві відомості про ці обставини. Висловлюючи свою точку зору щодо існуючих розбіжностей, вважаємо за необхідне зазначити, що самі обставини, тобто факти минулого, теперішнього і майбутнього, можуть стати змістом обману тільки тоді, коли вони проявляються у безпосередніх діях шахрая (обманщика). А це має місце саме у вигляді інформації про такі обставини, яка повідомляється обманюваному. З цієї позиції доцільніше було б вважати змістом обману інформацію про обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману жертву, а не самі ці обставини. Проте, необхідно зауважити, що існуючі розбіжності суттєво не впливають на розуміння сутності обману, специфіки обманних дій.

Обставини, інформація про які складає зміст обману, можуть мати найрізноманітніший характер: стосуватися предметів, осіб, подій, дій та інших явищ дійсності; відноситись до минулого, тепе­рішнього і майбутнього часу. Окрім того, ними можуть бути обставини як об’єктив­ного, так і суб’єктивного характеру.

Деякі автори, що досліджують кримі­нально-правові питання шахрайства класи­фікують обмани за змістом. Наприклад, Г.М. Борзенков пропонує таку класифікацію: 1) обмани у відношенні особи (існування, тотожності, особливих властивостей особистості тощо); 2) обмани щодо різних предметів (їх існування, тотожності, розміру, кількості, ціни тощо); 3) обмани стосовно різних подій та дій; 4) обмани у намірах (неправдиві обіцянки) [2, с. 34].

Враховуючи значення існуючих кла­сифікацій для дослідження теоретичних аспектів шахрайського обману, необхідно відмітити, що у сучасних умовах існує велике розмаїття шахрайських обманів, які, як правило, є комбінованими і стосуються різних обставин. За результатами нашого дослідження комбіновані обмани склали 51%, стосовно предметів — 26%, особи — 3,5%, подій та дій — 4%, намірів, «неправдиві обіцянки» — 15,5%.

Обмани щодо особи досить часто використовуються шахраями у своїй злочинній діяльності. Як правило шахрай повідомляє неправдиві відомості про себе, а також про інших осіб. Злочинець може видавати себе за іншу особу, користуватися чужим прізвищем, приписувати собі властивості та якості, якими він у дійсності не володіє. Це робиться як з метою уникнення відповідальності, так і для того, щоб викликати до себе певне довір’я з боку обманюваного чи інших осіб, без чого було б неможливим здійснити обман. Яскравим прикладом обману щодо особи можуть стати матеріали однієї з досліджених нами кримінальних справ щодо діяльності А., якому за допомогою підроблених доку­ментів (атестати кандидата, доктора юридичних наук, диплом МДУ ім. М.В. Ломоносова та ін.) вдавалося не лише обманювати звичайних громадян, а й три­валий час «працювати» слідчим у право­охоронних органах, викладачем відомого ВНЗ тощо. Отримавши обманним шляхом свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю, А. протягом декількох років у ролі «адвоката» займався незаконною діяльністю [8].

Нерідко використовуються також обмани, пов’язані з предметами. В цьому випадку шахраєм спотворюється уявлення жертви про дійсний характер певних предметів матеріального світу (саме їх існування, тотожність, якість тощо). Такі обмани найчастіше мають місце при вчиненні шахрайства під виглядом купівлі- продажу, обміну різноманітних предметів. При цьому продаються або неіснуючі речі, або предмети у меншій кількості, або одні предмети замість інших (наприклад, «кукли»). В результаті цих угод жертві завжди заподіюється матеріальна шкода.

У обманах стосовно подій та дій може використовуватися інформація про наявність чи відсутність певних подій, дій осіб (наприклад, про настання страхового випадку, факт виконання робіт, понесені збитки тощо). Будь-які події та дії можуть складати зміст шахрайського обману, якщо в результаті такого обману винний заволодіває майном жертви [2, с. 48].

Обман у намірах або неправдиві обіцянки — часто використовується шахра­ями як окремо, так і в сукупності з іншими видами обману. Обман полягає тут у обіцянці обманщика виконати певні дії в майбутньому (заплатити гроші, повернути річ, повернути борг тощо). Насправді ж шахрай не збирається виконувати свою обіцянку та, отримуючи майно жертви, обертає його на власну користь. Обманюючи в намірах здійснити певну дію в майбутньому, обманщик вводить іншу особу в оману про свої дійсні наміри [16, с. 46].

Варто зауважити, що види шахрай­ського обману характеризуються настільки великим багатоманіттям, що навіть у «Руководстве по расследованию преступ­лений», виданому у 1912 році, визнавалася неможливість навести все те. що необхідно знати для дослідження обману [4, с. 8]. За справедливим зауваженням відомого

Криміналіста І. Якімова, шахрайські способи «зовсім не піддаються якій-небудь класи­фікації, оскільки обман є настільки ж різноманітним, як і людська винахідливість» [24, с. 36].

Однак, сутність обману можна виз­начити, вказавши, зокрема, на його основні ознаки: це специфічний спосіб впливу на людську психіку; такий вплив полягає у передачі іншій особі Інформації (відо­мостей), яка не відповідає дійсності, або замовчуванні про різні обставини, тобто у введенні людини в оману; обманом вва­жається також підтримання вже наявного у особи стану омани; обманювати можна лише умисно; обман завжди здійснюється з метою викликати стан омани у особи, яка обманюється, та схилити її до певної поведінки [19, с. 24].

Враховуючи викладене, можемо резюмувати, що шахрайство помітно виріз­няється з-поміж інших корисливих злочинів, насамперед, специфічним способом скоє­ння, який передбачає активну участь у механізмі злочину не лише самого суб’єкта злочину, але і його жертви, без відповідної поведінки якої шахрайство було б не­можливим. При цьому, хоча суспільна небезпека шахрайства, як й інших майнових злочинів, полягає у заподіянні майнової шкоди, основним змістом зло­чинних дій тут, як правило, виступає непрямий інформаційний (викривлення реальності в уяві, омана, використання довір’я), а не, наприклад, прямий фізичний чи психічний вплив на постраждалого, його майнову суб’єктність.

Таким чином, на прикладі застосування шахрайського обману, який «насичений» взаємодіями злочинця та жертви, ми отримуємо унікальну можливість дослідити весь спектр віктимологічних проблем злочину на різних рівнях інтеракції «злочинець — жертва»: фізичному (тілесно­му), інформаційному (вербальному), економічному (майновому), соціальному (статусному), психологічному (особистісно- му), моральному (ціннісному) тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Берзін П. Кримінально-правова характеристика обману як способу здійснення незаконного використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування та кваліфікованого зазначення походження товару // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної наук.-практ. конф., 5-6 лютого 2004 р. — Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. — С. 410-412.
2. Борзенков Т.Н. Ответственность за мошенничество (вопросы квалификации). — М.: Юрид. лит., — 168 с.
3. Бушуев В.Г. Уголовно-правовое значение обмана и злоупотребления доверием // Правовые и общественно-экономические науки в борьбе с хищениями социалистического имущества: Труды Горьковской высшей школы МВД СССР. — Вып. 6. — Горький, 1976. — С. 97-103.
4. Гуров А.И. Мошенничество и его профилактика. — М.: Знание, 1983. — 64 с.
5. Клейменов М.П. Обман и злоупотребление доверием как способ завладения личным имуществом граждан // Роль аппаратов уголовного розыска и следствия в борьбе с преступностью: Сб. статей. — Вып. 24. — Омск, 1977. — С. 29-37.
6. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. — К.: Атіка, — 640 с.
7. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества. — М.: Юрид. лит., 1971. — 360 с.
8. Кримінальна справа № 1-272 // Архів місцевого суду Солом’янського (Залізничного) р-ну м. Киева за 1999 р.
9. Кримінальне право. Особлива частина: Підруч. / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін. — К., 1999. — 894 с.
10. Мазур М. Качественная теория информации: Пер. с польск. — М.: Мир, 1974. — 240 с.
11. Малышев В.С. Анатомия зла. Эволюция негативных социальных явлений причины, условия, прогнозы. — Донецк: Юрпресс, 2001. — 432 с.
12. Мельник А. Мошенничество // Законность. — 2002. — № 6. — С. 33-34.
13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2003. — 1104 с.