Вступ

Етика бізнесу виходить з принципу розрізнення «більшого зла» і «меншого зла». Відмінне між ними бачиться у такий спосіб: можна розрізняти більше зло, яке означає знищення необхідних для особи чи суспільства благ та порушення прав, і менше зло, що завдає деяким фізичним благам або деяким корисним, але не необхідним для осіб і суспільства засобам» [3, с 19]. Попри всю нечіткість висловлювання, все ж думку можна зрозуміти. Меншим є зло, що не має непоправних наслідків. З цієї позиції сприйнятним і навіть бажаним вважається, скажімо, таке явище, як фізичні покарання дітей. Вони можуть бути обрані як засіб досягнення мети за наявності достатніх підстав. Це підхід, що цілком суперечить принципам гуманістично зорієнтовної педагогіки.

Менеджери в своїй діяльності мають право вдаватися до вибору більшого або меншого зла. Однак вони мають пам´ятати, що повноваження керувати, винагороджувати і карати не означають самоуправства. Для ефективної дії системи винагород і покарань тим не менш цілком припустимим вважається контроль за людиною. Засобами його є: кредитні чеки, послуги приватних детективів, детектори брехні, персональні тестування, різноманітні засоби підслуховування тощо. Етика менеджменту вважає виправданим їх застосування, особливо у випадках, коли поведінка службовців шкодить престижу компанії або завдає їй матеріальних збитків. Це такі, наприклад, види, як пиятцтво, азартні ігри або невміння посадовців зберігати виробничі таємниці.

З потреби захистити себе фірма має чітко визначити умови ведення бізнесу. Спеціально обговорюються ситуації запобігання хабарництву, здирству, шахрайству з боку працівників, а також запобігання шпигунству на користь конкуруючих фірм. Найкращим засобом уникнення конфлікту інтересів теоретики менеджменту вважають приклад вищого керівництва та позитивну атмосферу в фірмі, на підприємстві. У випадку шпигунства конкуруючої фірми виправданими вважаються такі зустрічні заходи, як «атака самозахисту», «торговельна війна». Правда, можна звернутися до закону, хоча, що усвідомлюють самі теоретики етики бізнесу, виникає сумнів щодо чіткості та неупередженості судочинства.

1. Етика бізнесу та обман у діяльності

Етика бізнесу — складова корпоративної етики, сукупність принципів, узгоджених із вимогами загальнолюдської моралі, які відображають рівень моральності, соціальної відповідальності суб’єктів економічної діяльності (підприємства, корпорації); прикладна наука, що досліджує проблеми зв’язку бізнесу і моралі.

Заслуговують на увагу вироблені етикою прагматизму методи ведення бізнесу для досягнення фінансового успіху. їх актуальність в Україні визначається неусталеністю стосунків праці і капіталу, нескоординованістю різних сфер виробництва, конкурентною боротьбою, що спирається на силу, обминаючи закони, нарешті, відсутністю зв´язків виробників із суспільством та державою. Знання шляхів досягнення фінансового успіху важливе як для бізнесу, так і для решти суспільства. Перш за все, метою, а отже, і загальною спрямованістю діяльності бізнесових структур є кінцевий результат — прибутки. Тому відстежуються усі аспекти руху до фінансового успіху.

Відносини виробництва і збуту товарів регулюються принципом корисності для підприємця, при тому, що не має бути ошуканим покупець. Якщо покупець згідний платити більше, така ситуація допускається. Теоретики менеджменту визнають, що «конкуренція не є, звичайно, абсолютним благом. І оскільки приватна влада є потенційно, якщо не реально, несправедлива, встановлення цін, які були б справедливими і суспільно виправданими, вимагатиме дослідження та дій поза прямим контролем бізнесу» [3, с 146].

Оскільки інтереси бізнесу диктують максимальний прибуток, може створюватися ситуація соціальної напруги. Баланс інтересів капіталу і найманої праці досягається завдяки наявності професійних об´єднань працівників, що виборюють і обстоюють свої інтереси. Етика бізнесу радить менеджерам знаходити спільну мову і зважати на вимоги професійних об´єднань для збереження соціального консенсусу.

Фундаментальними проблемами зв’язку бізнесу і моралі є усвідомлене введення партнерів або клієнтів в оману, хабарництво, примус, дискримінація, соціальна безвідповідальність, тобто найбрутальніші прийоми, до яких іноді вдаються у процесі комерційної чи підприємницької діяльності. Так, найпоширенішою формою ганебної поведінки у бізнесі є обман — маніпулювання людьми через подання їм усвідомлено неправдивої інформації. Реалізується це шляхом навмисного спотворювання або фальсифікації інформації, нечесної реклами, надання хибних даних щодо гарантійних термінів продукції, фінансових можливостей компанії тощо.

До аморальної поведінки у сфері ділових відносин належить застосування примусу — впливу на людей (службовців, партнерів тощо), компанію за допомогою сили чи погроз. У підприємницькій діяльності можуть погрожувати застосуванням адміністративних заходів, навмисним псуванням продукції тощо. У службовій сфері вдаються до таких форм примусу, як відмова у посаді, звільнення, наклеп. Різновидом примусу є здирство — наполеглива вимога певної особи врахувати її матеріальні інтереси, що супроводжується примусом, погрозами, насильством. Проявом аморальної поведінки у бізнесі є крадіжка — привласнення людиною того, що не належить їй на правах власності (нечесне одержання інформації, підроблювання продукції, маніпулювання цінами тощо).

Загалом, вітчизняний бізнес вже починає усвідомлювати, що, крім ділових якостей (професіоналізму, здатності ризикувати), важливими чинниками підприємницького успіху є дотримання етичних правил світового бізнесу, зокрема принципів чесності, відповідальності, дотримання слова і законів, вболівання про стан довкілля, соціальні наслідки своєї діяльності. Узгодженість бізнесу з вимогами суспільної (загальнолюдської) моралі сприяє привабливому іміджу компанії та її тривалому успіху.

2. Відношення правди і істини у бізнесі

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані «ідеальні об’єкти» («ідеальне коло» в геометрії, «ідеальний газ» у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

У науці з давніх часів існує переконання, то істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії, що лежить в основі когерентної концепції істини. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як вищого ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, то питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові чистини. Тому й ознаки істини нарізних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв’язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина—це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

• у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
• у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними; % у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
• у позицію нормативного ставлення до істини — істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадання ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об’єктивних чи суб’єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останньому підрозділі даної теми.

Важливо зазначити те, що означені характеристики можна застосовувати для оцінки не лише абстрактно-теоретичних знань, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження — коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження — це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки — коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання: в)хиби(хибності) — коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).

Мотиви висловлювання істини і правди різні. Мотив оприлюднення істини: очищення суспільного знання від оман. Мотиви висловлювання правди залежать від особистих цілей людини якими можуть бути:

а) корислива мета — отримання яких благ — слави, ореолу «правдолюбця», знищення суперника;

б) самоствердження, вираз свого кредо, «краще гірка правда, ніж солодка брехня»;

в) педагогічно-виховна мета: щире переконання, що правда буде сприяти моральному вдосконаленню реципієнта;

г) самовдосконалення допомогою висловлювання правди, незважаючи на можливі несприятливі наслідки.

Для людини правдою є тільки та істина, в яку він вірить ;  як би не були переконливі докази істинності повідомляє факту, факт не сприймається людиною як правда, поки він у нього не повірить. Головна перешкода для віри в правдивість повідомлення полягає в тому, що воно не відповідає уявленням про належне, тобто про те, що може і повинно відбутися в даній ситуації. Протиріччя між розумом і почуттями стає психологічним бар’єром через якого істина сприймається як брехня.

Брехня  — твердження, що не відповідає істині, висловлене в такому вигляді свідомо — і цим відрізняється від омани. Брехня — це спотворення дійсного стану справ, що має метою ввести кого-небудь у обман. Брехнею може бути як вигад про те, чого не було, так і свідоме приховування того, що було. Джерелом брехні може також бути і логічно неправильне мислення. Мудрість говорить, що всі помилкове хворіє безглуздям.

Сучасне визначення брехні: брехня — навмисне (успішне чи ні) приховування і умисна фабрикація шляхом передачі фактичної й емоційної інформації (вербально або невербально) з метою створення (або утримання) в іншій людині переконання, яке сам передавальний вважає противним істині.

Широке застосування даного поняття неминуче розмиває його зміст, порушує семантичні межі його об’єму. Розширювальне трактування поняття «брехня» призводить до того, що воно починає використовуватися як синонім близьких до нього за змістом понять, наприклад, таких, як оману, обман, брехня, дезінформація і ряд інших. Брехня, на відміну від омани, є свідомим спотворенням образу об’єкта (пізнаваною ситуації) на догоду кон’юнктурним міркуванням суб’єкта.

Брехнею може бути як вигад про те, чого не було, так і приховування того, що мало або має місце. Наприклад, фірма «Іванов і компанія» рекламує засіб, що вражає хвороботворні бактерії, але при цьому замовчує про протипоказання цього кошти. В результаті, шкода від прийому цих ліків перевищує користь; проектувальники АЕС приховали можливість чорнобильського ефекту, і вже страждають не одиниці, а сотні тисяч людей. p> На відміну від омани, брехня є морально-правовим феноменом, а тому і ставлення до брехні має бути іншим, ніж до омани. Оскільки брехня є свідомим збоченням гносеологічного відносини в системі «суб’єкт-об’єкт», то будь-який факт брехні, залежно від її імовірнісних наслідків, може розглядатися як злочин, за яким потрібно буде кримінальну справу та визначення міри покарання.  Імпліцитні (у суспільній свідомості) види брехні: фальсифікація, неприкрита брехня, недоговоркі (замовчання), казки для дітей, біла брехня, брехня на благо, брехня під присягою, блеф, введення в оману, перебільшення, жартівлива брехня, контекстна брехня Піднесений, брехня через старіння інформації [6].

Бажано, щоб у всіх видах комунікаційної діяльності, на міжособистісному, груповому і масовому рівнях дотримувався принцип правдивості .  Але розуміється цей принцип по-різному. Є три точки зору. p>  Істина заради істини  (етичний пуризм). Потрібен повне звільнення комунікаційних повідомлень від помилок, напівправди, брехні, обману.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну,  особистісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість характеризує щирість відношення до знань, відомостей, інформації.

Висновки

Отже, особистість кожного підприємця унікальна, що визначає спосіб організації ними бізнес-процесів. Наприклад, один бізнесмен може часто міняти напрямки своєї підприємницької діяльності, в той час, як інший буде постійний у своїх пристрастях і бізнес-стратегіях. Один буде чесний з компаньйонами і державою, інший – буде намагатися ухилятися від сплати податків і своїх зобов’язань по відношенню до ділових партнерів. Якщо підприємець проявляє високі моральні якості: вірність своєму слову і взятим зобов’язанням, працьовитість і відповідальність, то у нього з високою ймовірністю будуть відсутні такі якості особистості як лінь, брехливість та непослідовність.

В процесі свого розвитку особистість може змінюватися. Наприклад, в особистості підприємця, якого неодноразово обманювали його партнери або працівники, може з часом виникнути такі риси, як підозрілість або агресивність. Таким чином, ми можемо визначити особистість як сформовану протягом життя сукупність індивідуальних психологічних особливостей, які визначають своєрідне для даної людини ставлення до себе, суспільства і навколишнього світу в цілому.

Менеджер має бути посередником між різними групами, що пов´язані з фірмою, і виходити з принципу максимального блага фірми. При цьому він повинен усвідомлювати, що шахрайство, обман, силовий тиск, необізнаність у справі та зайві емоції можуть зашкодити фірмі.

Формою регулювання стосунків, як наголошує етика бізнесу, є дотримання ієрархії цінностей. У виборі їх ставиться справедлива вимога дотримання принципу переваги прав реальної людини над правами компанії чи суспільства.

Список використаної літератури

1. Герет Г.М., Клоноскі Р.-Дж. Етика бізнесу. — К.: Основи, 1999. — 214 с.
2. Гой І. Підприємництво: навч. посіб./ Ірина Гой, Тетяна Смелянська; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Хмельницький нац. ун-т. — К. : Центр учбової літератури, 2013. — 367 с.
3. Дахно І. Ділова кар’єра: навч. посібник/ Івн Дахно. — К. : Центр учбової літератури, 2011. — 526 с.
4. Мельников, А. Основи організації бізнесу: навч. посіб./ Анатолій Мельников, Ольга Коваленко, Наталія Пундяк; під заг. ред. А. М. Мельникова. — К. : Центр учбової літератури, 2013. — 196 с.
5. Невелєв О. Етика та етикет в зовнішньоекономічній діяльності: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ Олександр Невелєв, Валентина Іваненко; М-во освіти і науки України, Акад. муніцип. упр. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 166 с.
6. Радченко С. Етика бізнесу: практикум: навч. посіб./ Світлана Радченко; М-во освіти і науки України, КНТЕУ. — К. : КНТЕУ, 2009. — 191 с.
7. Статінова Н. Етика бізнесу: Навчальний посібник/ Ніна Статінова, Світлана Радченко; М-во освіти і науки України, Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К. : [б. и.], 2001. — 279 с.
8. Управління сучасним офісом (офіс-менеджмент): навч. посібник/ С. П. Шевчук, В. А. Скороходов, В. М. Жуковська [та ін.]; М-во освіти і науки України, Південнослов’янський ін-т Київського славістичного ун-ту. — К. : Професіонал : Центр учбової літератури, 2010. — 183 с.