Складний та динамічний процес формування  емпатійної культури вимагає реалізації певних педагогічних умов, до яких ми відносимо створення сприятливого психолого-емоційного мікроклімату на заняттях та організацію спілкування викладача зі студентами і студентів між собою.

Сприятливий психолого-емоційний мікроклімат передбачає взаєморо­зу­мін­­­­ня суб‘єктів навчального процесу, орієнтацію на загальнолюдські цінності сприй­няття людини як найвищої цінності (милосердя, розвиток уміння ро­зу­мі­ти емоційний стан іншого, безоцінне його сприймання, надання без­ко­рис­ли­вої допомоги, співвіднесення особистого з загальнолюдськими інтере­са­ми), адекватне оцінювання своїх знань, умінь і навичок і постійне їх удо­ско­на­лення; введення у зміст освіти таких ключових понять як “гуманізм”, “гу­ман­ність”, “гуманістична спрямованість навчального проце­су”, “гу­ма­ні­за­ція”, “емпатія”, “емпатійне слухання”, “конгруентна емпатія”, що забезпе­чують свідомий вибір студентами духовних цінностей, які сприяють фор­му­ван­ню на їх основі індивідуальної системи професійно-ціннісної орієнтації на емпа­тійне взаєморозуміння, постійну допомогу іншим людям, а також реф­лек­сію своєї діяльності. Така атмосфера сприяє розкріпаченню емоційно-рефлексивної сфери, роз­витку соціальної перцепції, емоційної реактивності, співпе­ре­жи­ван­ню, доб­ро­зичливості, емпатійному розумінню іншого, гнучкості поведінки, спі­ль­но­му пошуку вирішення проблеми, творчості, тобто сприяє, передусім, формуванню емоційного та рефлексивного компонентів емпатійної культури студентів.

У контексті нашого дослідження заслуговує на увагу точка зору К. Род­жерса, який вважав, що одним з основних завдань учителя є уміння створити відповідну інтелектуальну і емоційну обстановку в класі, атмосферу психологічної підтримки. Ним були розроблені основні принципи, за допомогою яких можна створити в класі необхідну атмосферу, а саме:

1. З самого початку і протягом навчального процесу вчитель повинен демонструвати дітям свою повну довіру до них.
2. Учитель повинен допомагати учням у формуванні й уточненні цілей і завдань, які поставлені групі й кожному учневі.
3. Педагог повинен завжди виходити з того, що в учнів є внутрішня мотивація до учіння.
4. Класний керівник повинен бути для учнів джерелом різноманітного досвіду, до якого завжди можна звернутися з різними труднощами.
5. Важливо, щоб в ролі речника він виступав для кожного учня.
6. Учитель повинен розвивати в собі здатність відчувати емоційний настрій в групі й приймати його.
7. Вихователь повинен бути активним учасником групового впливу.
8. Учитель повинен відрито виражати свої почуття.
9. Педагог повинен прагнути до досягнення емпатії, яка дозволяє розуміти почуття і переживання будь-якого школяра.

• Учитель повинен добре знати самого себе [10, с. 328-329].

Аналізуючи ці принципи, можна сказати, що викладач ВНЗ, як і вчитель, який керується ними в своїй професійній діяльності, до кожного студента ставиться як до особистості, тобто є особистісно-орієнтованим. Особистісно-орієнтований педагог, взаємодіючи зі студентами, створює для них такі умови, які допомогають їм набути особистісної значущості, самоповаги, почуття власної гідності. Це можливо лише в тому випадку, якщо на заняттях панує атмосфера взаємної поваги, тепла, доброзичливості, гуманності, спрямованість на підтримку індивідуального розвитку особистості, надання можливості самостійно приймати рішення, обирати способи і методи навчання.

Осмислення цінності лю­дини, як природного й соціального феномена можливе при достатньо розви­не­но­му абстрактному мисленні, відбувається на етико-аксіологічному рівні. При цьому в студентів формується система етико-соціальних умінь:

• уміння поважати людину у всіх її проявах;
• уміння спілкуватися з людиною з будь-якими індивідуальними особливостями;
• уміння виявляти інтереси людини в будь-яких ситуаціях життя;
• уміння захищати людину, запобігаючи приниженню її гідності;
• уміння виконувати елементарні норми орієнтації на благо Людини (інтереси, здоров’я, самопочуття, успіхи, краса, свобода та ін.).

Набуті етичні знання і уміння стають підґрунтям для формування цін­ніс­но­го ставлення до Людини як ціннісного феномена. Ціннісне ставлення має прояв  у:

• інтересі до Людини у всіх формах її життя;
• співчутті Людині у всіх її справах і подіях життя;
• сприяння благу Людини у процесі її життя;
• визнання цінності Людини в якості найвищої особистісної цінності.

Усвідомлення себе як Людини і сприйняття себе як Людини повинно стати підґрунтям самооцінки свого конкретного “Я”. І в цьому напрямі майбутній лікар повинен сприяти формуванню основних ставлень до свого “Я”, а саме:

• впевненість у зовнішній привабливості та фізичній повноцінності;
• усвідомлення своєї правомірної відмінності від інших;
• повага до своїх достоїнств (загальнолюдських та індивідуальних);
• визнання своїх здібностей і відповідальність за їх розвиток;
• розцінювання себе як суб’єкта власного життя;
• прагнення самоствердитися в професійній діяльності;
• вимогливість до змісту і режиму власного життя;
• самоконтроль і самооцінка.

Ці особливості ставлення до себе формують почуття власної гідності, які, в свою чергу, дають поштовх до сформованості таких якостей як дисциплінованість, стриманість, вві­ч­ли­вість, тактовність та ін. Крім того, вони спонукають до самостійних роз­ду­мів про сутність людини.

В аспекті формування емпатійної культури майбутнього лікаря важливе місце займає оволодіння найскладнішими механізмами спілкування, заснованими на умінні та прагненні зрозуміти настрій хворого, співпереживати його стану, вчасно прийти на допомогу. Вони визначають його ставлення до професійної роботи та пацієнтів. Усвідомлення студентами всієї складності емпатійного процесу, бажання опанувати умінням будувати цей процес складає важливу передумову удосконалення їхньої професійної майстерності.

Спілкування є однією з форм взаємодії викладача зі студентами. Оскільки спілкування є безпосереднім, то воно має для суб‘єктів взаємодії особистісний сенс, оскільки залучає їх до цього процесу. У процесі спілкування наголошується на його гуманістичній спрямованості, виділяються пізнавальна й комунікативна функції. Майбутні лікарі повинні пам‘ятати, що в цьому процесі повно розкривається внутрішня сутність людини за допомогою вербальних і невербальних засобів. Зовнішні прояви внутрішнього світу особистості сприймаються й оцінюються іншими через призму їхнього життєвого досвіду і засвоєних моральних, естетичних, ціннісних норм і принципів. Студенти повинні знати, що спілкування лікаря і пацієнта має за мету надання не лише всебічної медичної, але і психологічної й моральної допомоги хворому в боротьбі з хворобою та її негативними соціальними наслідками; лікар повинен уміти попереджати і вирішувати конфлікти з пацієнтами, оскільки це є моральним його обов‘язком. Навчитися гуманно й ефективно спілкуватися студент повинен на заняттях у процесі вирішення різноманітних ситуацій, які сприяють формуванню комунікативних умінь і емпатійних якостей, розвитку, передусім, когнітивного й поведінкового компоненту емпатійної  культури.

Ролі емоційних почуттів у спілкуванні завжди надавалось велике значення. Проте, якщо раніше педагоги концентрувалися на негативних емоціях і можливостях їх подолання, то зараз педагогів-теоретиків більше цікавлять можливості позитивного впливу емоційних переживань у освітньо-виховному процесі. Подолання дефіциту емоційності, теплоти, співчутливого розуміння проблем особистості з боку лікаря вже само по собі спрямовує пацієнта в сприятливий стан. Розуміння буде неповним, якщо воно обмежене лише розумовим, раціональним знанням навіть найтонкіших рухів його душі. Істинно людське взаєморозуміння, що сприяє встановленню теплих, доброзичливих відносин, неможливо без розвиненої емпатійної культури.

Говорячи про зв‘язок емпатії зі спілкуванням, необхідно звернутися до праць К.Роджерса, який стверджував, що емпатійний спосіб спілкування з іншою особистістю має кілька граней і передбачає входження в особистий світ іншого і перебування в ньому «як удома»; постійну чутливість до мінливого переживанням іншого. Це означає тимчасове життя іншим життям, делікатне перебування в ньому без оцінювання й осуду, уловлювання того, що інший сам ледь усвідомлює. При цьому повідомляються власні враження про внутрішній світ іншого з метою перевірки своїх уражень і уважне слухання відповідей. Ви є довіреною особою для іншого, ви допомагаєте йому переживати більш повно і конструктивно ситуацію. Бути з іншим у такий спосіб означає на якийсь час залишити осторонь свої точки зору і цінності, щоб увійти у світ іншого без упередженості. У деякому сенсі це означає, що ви залишаєте осторонь своє “Я”. Це можуть здійснити тільки люди, які можуть успішно повернутися у свій світ, коли захочуть. З наведеного зрозуміло, що бути емпатійним важко. Це означає бути відповідальним, активним, сильним, і в той же час – тонким і чуйним” [131].

Важливе місце в системі відносин “лікар – хворий” посідає спілкування, котре виконує пізнавальні та комунікативні функції. В процесі спілкування найбільш повно розкривається внутрішня сутність здорової і хворої людини, що має вираження в мові, міміці й пантоміміці, вчинках і різних видах діяльності.

Розумне спілкування хворого з близькими йому людьми у поєднанні з психотерапевтичними бесідами лікаря та іншими методами лікування, позитивно впливає на загальний стан хворого. Таким чином у нього підтримується високий життєвий тонус, позитивні інтереси до родини, любимих занять, суспільного життя. Спілкування хворого з іншими людьми виконує важливу роль, оскільки є зв‘язуючою ланкою між ним і соціальним середовищем, у якому він перебував до хвороби і до якого прагне повернутися знову.

Історія вітчизняної і зарубіжної медицини має надзвичайно багатий досвід спілкування лікаря з хворим. Так, П. Ганнушкін писав: “Найкращі наші психіатри – Крепелін-німець, Маньян-француз, Корсаков-росіянин – були великими майстрами… навіть художниками в справі розмови з хворими, в умінні отримувати від хворого те, що їм було потрібне; кожний з них мав свій підхід до хворого, у кожного з них були достоїнства і недоліки, кожний відображав в цій бесіді самого себе з усіма своїми душевними якостями. Корсаков вносив у бесіду з хворим свою незвичайну м‘якість і доброту, свою допитливість… Крепелін бував різким, іноді навіть грубим, Маньян – насмішкуватим і буркотливим. Але це не заважало усім їм любити більше всього психічно хвору людину, – хворі це розуміли і залюбки спілкуватися з ними” [30, с. 33].

Слід зазначити, що і сам П. Ганнушкін був великим майстром спілкування, “його відмінними рисами була доброзичливість і зацікавленість. Хворий, розмовляючи з ним, відчував і розумів, що ця бесіда для Ганнушкіна є чимось більшим, ніж службовий обов‘язок, що розповідь хворого цікава для нього, захоплює його. Ганнушкін при цьому, як правило, не приховував своїх почуттів; він сміявся, співпереживав, сердився. Це, можливо, головне. І це привертало хворих до нього, вони повністю розкривалися в бесіді з ним…” [28, с. 18].

Необхідно також сказати про особливу манеру спілкування С. Юдіна. Розмовляючи з пацієнтом, він устигав звернути увагу і на мову, і на поведінку співбесідника, а головне – читати по очах те, що хотіла йому передати хвора людина. При цьому мова С. Юдіна мала довірливий характер, виражалася в м‘яких тонах, які породжували атмосферу співпереживання. Взявши в свою долоню руку пацієнта, хірург немов би “переливав” у хворого власну енергію життєлюбства, вселяв віру в успіх операції. З самого початку контакту з хірургічним хворим він прагнув робити його своїм союзником, не обіцяв неможливого, швидкого зцілення, чітко розуміючи, що медицина не всесильна, а кожна людина хворіє по-своєму. Слід зазначити, що і зовнішньо він був взірцем: скромний, але елегантний одяг, артистизм у манерах і поведінці, культура мови, а головне – висока інтелігентність, інтелектуальність, нестандартність мислення[28].

Наведені приклади показують, як у процесі міжособистісного спілкування встановлюються й підтримуються моральні, психологічні й соціальні контакти між лікарем і пацієнтом. Правильне використання позитивного комунікативно­го досвіду в сучасних умовах набуває особливої значущості.

Етико-деонтологічні переконання, моральні принципи лікаря в повсяк­ден­ній роботі знаходять вираження, передусім, через спілкування з пацієнтами, хворими, близькими хворих, колегами.

Міжособистісне спілкування є обов‘язковим складником професійної медичної діяльності, найчастіше воно буває діалоговим, багато в чому визначає ті відносини, які відразу виникають між лікарем і його пацієнтом, сприяють встановленню довірливих відносин між ними.

Спілкування малознайомих людей спочатку передбачає міжособистісне сприйняття один одного, в якому виявляються як пізнавальні, так і емоційні компоненти. Оскільки перша уява про людину складається часто на основі обмеженої інформації про неї, то істотне значення має інтерпретація іншої людини за допомогою співставлення з собою (ідентифікація), роздумами за іншу людину (соціально-психологічна рефлексія), прагненням відтворити емоційний світ її переживань (емпатія), розповсюдженням на неї відомих характеристик будь-якої соціальної групи (стереотипізація).

В окремих випадках спілкування між людьми регламентується за формою і за змістом соціальними ролями і функціями – керівника і підлеглого, батьків і дітей, лікаря і медичної сестри та ін. Це так званий формальний вид спілкування. Але спілкування буває і неформальним, тобто визначається особистісними відносинами людей: їх симпатіями, повагою, дружбою та ін.

За будь-якого виду спілкування першочерговим є особистісна та моральна культура людини: деякі люди поважливі й намагаються зрозуміти і допомогти іншим, деякі – нетактовні, грубі, прагнуть відкараскатися від співбесідника, ставляться до нього не поважно і навіть образливо.

Важлива техніка спілкування: уміння ввійти і встановити контакт, зрозуміти і налагодити відносини, проникнути у внутрішній світ іншої людини. З-поміж різноманітних засобів комунікативного процесу виділяють вербальні (мова) та невербальні (жести, міміка, інтонація, “контакт очима”). Дуже добре, коли діалог між лікарем і хворим відбувається в межах щирої і доброзичливої зацікавленості обох сторін і спрямований на досягнення загальної мети – збереження здоров‘я людини. Але іноді буває інакше: пацієнт не задоволений ходом лікування, лікар пред‘являє свої претензії до нього. Діалог не приносить задоволення обом і може вийти за межі дозволеного. Якщо ж об‘єктивно у всьому розібратися, то винні обоє, і часто джерелом конфлікту є хворий та його оточення, в основному тому, що через хворобу пацієнт у певній мірі втрачає самокритичність, не стримує своїх емоцій, пред‘являє завищенні вимоги до лікаря, висловлює необґрунтовані претензії. Відомо, що лікувати треба не хворобу, а хворого. І справа не лише в неповторних індивідуальних особливостях організму різних людей, але і в тому, що вони є різними особистостями, а, отже, і підходи в спілкуванні з ними не можуть бути однаковими.

Розглядаючи проблеми спілкування, треба звертати увагу на деякі мо­менти, з якими повинні бути знайомі майбутні лікарі. По-перше, бесіда з хворим, рідними передбачає увагу, зосередженість, піклування. Вона проводиться в окремій кімнаті, наодинці, а не в коридорі та на бігу. По-друге, важливе значення має розташування співбесідників, наявність прямого зорового контакту (для розуміння і проникнення в переживання іншої людини). По-третє, для встановлення міжособистісного контакту значущими є пози і жести: якщо лікар сидить на краю стільця, то це свідчить про те, що він поспішає, бесіда буде короткочасною, а тому бажання бути відвертим не виникає. І тут доречні слова А. Макаренка, що вирішальними для контакту можуть бути такі “дрібниці”: як стояти, як сидіти, як підніматися зі стільця, вийти з-за столу, як підвищити голос, як посміхнутися, як подивитися [84]. По-четверте, майбутньому лікареві необхідно звернути увагу й на міміку, оскільки вираз обличчя лікаря теж несе для пацієнта певну інформацію.

Важливим засобом спілкування є мова, оскільки сприяє встановленню контакту, його підтримці та розвитку. В розмові лікареві необхідно уникати банальних фраз, традиційних виражень співчуття, не зловживати спеціальними медичними термінами, тому що вони можуть викликати необґрунтовану тривогу пацієнта. У межах розумного, щоб не травмувати психіку хворого, треба бути відвертим в оцінці стану захворювання, але в той же час і мобілізувати хворого на боротьбу з хворобою. Таким же чином треба говорити і з близькими пацієнта.

Уміння лікарняного спілкування – свідоцтво культури і самоповаги, тому що лікар, який поважає себе і любить свою професію, усвідомлює свій гуманістичний обов‘язок, не може дозволити зневажливо ставитися до іншої людини, ігнорувати її страждання і переживання.

Спілкування завжди починається з “уходження” в нього, тобто лікар повинен намагатися відразу ж “увійти у стан хворого”, який опинився в незвичній і тривожній для нього обстановці, бути терплячим і уважним. Молодим лікарям необхідно звертати увагу на те, що хвора людина не завжди розташована до тривалої розмови, оскільки часто буває не до цього, а тому треба бути чітким, тактовним, знайомство повинно починатися з короткої, але індивідуальної бесіди. Пам‘ятати, що звернення до пацієнта по імені і батькові зближує. Починаючи спілкуватися, треба пояснити хворому, що правильні відповіді на питання конче необхідні.

Взаємовідносини лікаря з хворим дуже складні й психологічно напружені, тому що лікувально-діагностичний процес має характер взаємодії двох особистостей (суб‘єкт – суб‘єкт) – особистості лікаря і особистості хворого. Психологічна атмосфера співробітництва в такому випадку в значній мірі залежить від ступеня усвідомленого контролю лікарем своїх почуттів до хворого і психотерапевтичності дій стосовно нього, а також від терапевтичної регуляції процесу розвитку і прояву захисних механізмів особистості хворого стосовно лікаря. Для встановлення відповідного контакту з пацієнтом лікар повинен науково обґрунтовано використовувати психологічні закономірності міжособистісних відносин, професійно виявляти психопатологічну симптома­ти­ку у хворого і усвідомлено враховувати її особливості. Вступаючи в контакт з хворим, лікар отримує важливу інформацію не тільки вербально (розповідь хворого), але і невербально (різні зовнішні прояви внутрішнього стану: міміка, поведінка та ін.). У той же час вербальну і невербальну інформацію про лікаря отримує і хворий. Лікар є для нього надзвичайно значущим джерелом інформації, а тому він повинен враховувати всі деталі своєї поведінки: слова, інтонацію, жести, манеру звертання і обходження та ін.: “Увесь зовнішній вигляд лікаря, його манера триматися з хворими, тон його бесіди, його емоційний стан, який зумовлює характер його поведінки стосовно хворого, – все це комплекси подразників значної сили і значущості, котрі здатні викликати з боку хворого досить сильну моральну і емоційну реакцію” [118].

До невербальних засобів спілкування необхідно віднести особливості емоційного контакту. Безумовно, емоції як суб‘єктивні переживання, які супроводжують всі психічні процеси і відображають відношення людини до оточуючої дійсності і самої себе як один з найважливіших механізмів мобілізації й інтеграції різних ресурсів організму до дії, відіграють істотну роль у спілкуванні.

У відносинах лікаря з хворим, особливо на перших етапах обстеження, емоційний контакт має велике значення. Почуття емпатії, які виникають при цьому, симпатії і антипатії, приязнь і неприязнь можуть істотно вплинути на наступний розвиток взаємовідносин, успішність терапії і на ефективність психотерапевтичного впливу лікаря на пацієнта.

Самовладання лікаря, уміння швидко змінювати свою емоційну установку при контакті з хворим є ознаками його професійної майстерності, яке ґрунтується на справжній повазі до особистості хворого, глибокому розумінні важкості його переживань, щирому співчутті. Черствість і нещирість відразу сприймаються хворим, що призводить до відсутності належного контакту. Настрій лікаря, навіть якщо він дуже добре приховується, впливає на настрій хворого. А тому діяльність лікаря відрізняється повсякденною високою психо-емоційною напруженістю, необхідністю систематичного підбору індивідуаль­них методів лікування, які сприяють відновленню повноцінної особистості хворого. Лікар повинен тонко відчувати душевні запити своїх пацієнтів. У бесіді з лікарем вони отримують віру в своє одужання, часто значно покращується їх стан, навіть до прийому ліків. У цілому чуйність, уважність лікаря створюють у хворого хороший настрій, знімають напругу і страх.

Могутнім засобом впливу на психіку хворого є слово лікаря, яке повинно підтримувати   не  тільки  душевний,  але  і  психофізіологічний  стан людини,

всі життєво важливі функції організму. І доречно навести слова М. Мудрова: “Знаючи взаємовплив один на одного дії душі і тіла, обов‘язком своїм маю сказати, що є і душевні ліки, які лікують тіло. Вони беруться з науки мудрості, частіше з психології. Цим мистецтвом можна сумного втішити, сердитого пом‘якшити, нетерплячого заспокоїти, полохливого зробити сміливим, потайливого відвертим, відчайдушного благонадійним. Цим мистецтвом повідомляється та твердість духу, яка перемагає тілесні болі, нудьгу та метушню” [94, с. 244].

Словесне навіювання лікаря надзвичайно важливе. М. Петров зазначав: “Що саме треба говорити в кожному конкретному випадку, – цього передбачити, звичайно, неможна, але, пам‘ятаючи деонтологію, хірург легко знайде необхідні слова; для цього треба тільки уявити собі, що перед ним не безособовий і байдужий “випадок”, а хвора людина, якій обов‘язково треба надати полегшення всіма можливими засобами” [111, с. 65].

Лікар постійно зіштовхується з різноманітними проблемами міжосо­бис­тіс­но­го спілкування. Відсутність культури спілкування, її низький рівень нерідко призводять до виникнення конфліктних ситуацій, напруженості у відносинах між лікарем і хворим. Їм протистоїть довіра й уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, щиросердечна чуйність і доброзичливість.

Психологічно грамотне сприйняття лікарем хворого допоможе встановити взаєморозуміння й ефективну взаємодію. Цю можливість багато в чому забезпечують сформовані перцептивні уміння лікаря, тобто уміння правильно оцінювати по виразу обличчя, жестам, мові, діям хворого його емоційний стан. Існують два взаємозалежних види соціальної перцепції: власне перцептивний (сприйняття і слухання іншої людини) і емпатійний (особлива чутливість до людини, співпереживання і співчуття іншому).

Процес соціального сприйняття припускає наявність культури слухання. Слухання – це процес, у ході якого встановлюються зв’язки між людьми, виникає відчуття взаєморозуміння, що робить ефективним будь-яке спілкування. Слухання вимагає розвитку певних умінь, якими повинен володіти лікар, тому що процес слухання посідає одне з перших місць у його професійній діяльності.

Розрізняють кілька видів слухання ( активне, пасивне, емпатійне), якими повинен володіти лікар:

Активне – вид слухання, коли на перший план виступає відображення інформації. До нього відносяться постійні уточнення тієї інформації, яку хоче донести співрозмовник, шляхом задавания уточнюючих питань.

Активне слухання незамінне в конфліктних ситуаціях, коли співрозмовник поводиться агресивно або демонструє свою перевагу. Це дуже гарний засіб заспокоїтися, настроїтися, якщо виникає бажання в грубій формі відповісти, розвинути конфлікт, що почався.

Активне слухання може застосовуватися у всіх випадках, коли людина розстроєна, скривджена, зазнала невдачі, коли їй боляче, соромно, страшно. У таких випадках важливо дати їй знати, що ви відчуваєте її переживання. “Озвучування” почуттів людини допомагає зняти конфлікт або напругу.

Лікареві часто доводиться слухати людину, що знаходиться в стані сильного емоційного напруження. В цьому випадку прийоми активного слухання не спрацьовують. У такому стані людина не контролює свої емоції, оскільки не здатна уловлювати зміст розмови. Їй необхідне лише одне – заспокоїтися, прийти в стан нормального самоконтролю, і вже потім з нею можна спілкуватися. У таких випадках ефективно спрацьовує прийом пасивного слухання.

Пасивне слухання – дати зрозуміти співрозмовнику, що він не один, що його слухають, розуміють і готові підтримати. Найкраще при цьому діють так звані “угу-реакції”: “так-так”, “угу-угу”, “так, звичайно”, кивання головою. Емоційний стан подібний маятнику: дійшовши до вищої крапки емоційної напруги, людина починає заспокоюватися, потім сила її почуттів знову збільшується, дійшовши до вищої крапки, потім спадає. Якщо не втручатися в цей процес, не «розгойдувати» маятник додатково, то, наговорившись, людина заспокоїться, і після цього з нею можна спілкуватися нормально. Майбутні лікарі повинні знати, що в цих випадках треба:

• не мовчати, тому що глухе мовчання в будь-якої людини викликає роздратування, а в збудженої людини тим більше;
• не задавати уточнюючих питань, тому що це тільки викликає відповідний вибух обурення;
• не говорити людині: “Заспокойся, не хвилюйся, усе влаштується” – вона цих слів адекватно зрозуміти не може, вони її обурюють, їй здається, що проблему недооцінюють, її не розуміють. Іноді в таких випадках корисно “пристроїтися” до людини, повторити її слова, емоції, рухи, тобто поводитися так, як вона, розділяти її почуття. Але робити це потрібно щиро, у протилежному випадку повторення дій буде оцінене як знущання над її почуттями.

Емпатійне слухання дозволяє переживати ті почуття, що переживає співрозмовник, відбивати їх, розуміти емоційний стан людини і розділяти його. При емпатійному слуханні не дають порад, не прагнуть оцінити те, що говорить людина, не критикують, не повчають. Саме в цьому і полягає секрет гарного слухання – такого, котре дає іншій людині полегшення і відкриває їй нові шляхи для розуміння самої себе.

Висока культура спілкування є одним із складників іміджу лікаря як професіонала. Імідж – це образ, враження, що залишає людина в спогадах і уявленнях про неї. Одним з найважливіших елементів іміджу є комунікативна толерантність – характеристика відношення особистості до людей, яка показує ступінь перенесення нею неприємних або неприйнятних, на її думку, психічних станів, якостей і вчинків партнерів по взаємодії. Лікар, що має високий рівень комунікативної толерантності, досить урівноважений, терпимий і може встановлювати контакти з різними людьми. Завдяки цим достоїнствам створюється психологічно комфортна обстановка для спільної діяльності в педагогічному процесі. Лікар повинен прагнути безумовно приймати людину з усіма її недоліками, бідами, болем. Приймати людину – це значить:

• виявляти до неї терпимість, прагнути зрозуміти і допомогти їй;
• виявляти повагу до особистості, підтримувати в неї почуття власної гідності;
• визнавати за нею право бути не схожою на інших;
• дивитися на проблему з її позицій, її очима;
• враховувати індивідуально-психологічні й особистісні особливості людини.

Отже, формування емпатійної культури майбутнього лікаря можливе за реалізації таких педагогічних умов як створення сприятливого психолого-емоційного мікроклімату на заняттях і організації спілкування між суб’єктами педагогічного процесу.

Висновки

Проблемі  емпатії  приділяли  значну увагу зарубіжні вчені (А. Бен, А. Мас­лоу, З. Фрейд, К. Роджерс та ін.) і  вітчизняні  вчені,  розглядаючи її сутність і структуру: розвиток уяви, уваги, пам’яті, живої фантазії, загальної вразливості організму (О. Бодальов, П. Каптерев, Д. Надирова); навчання розумінню знаків, яки­ми виражаються відчування (С. Каргапольцев,
В. Ла­бунська, Л. Пеленкова, В. Ражніков, Н. Соко­лова, І. Юсупов); формування мимовільно діючих моральних мотивів, мотивацій на користь іншого (Ш. Амо­­нашвілі, С. Борисенко, Т. Гаврилова, В. Сухомлинський); введення в процес навчання і виховання повної і значущої інформації про емоційні переживання по­тенційних об’єктів емпатії, роль емпатії в міжособистісних від­но­синах (Л. Джрназян, Н. Обозов, Л. Петровська); вивчення емпатії у дітей мо­лод­шого і середнього шкільного віку, стар­шо­кла­сників, студентів, учителів (С. Бо­рисен­ко, Т. Гаврилова, Л. Джрназян, Г. Миха­ль­чен­ко, Д. Надирова); використання конкретно-життєвого матеріалу й емоційних методів впливу (С. Борисенко, Т. Гав­ри­лова, Л. Джрназян, В. Кан-Калік).

Вважаємо, що розвинена у людини емпатія є  провідним чинником успіху в тих видах діяльності, які вимагають відчуття світу партнера зі спілкування, особливо в процесі виховання та лікування.

Розглядаємо емпатію як професійно важливу властивість лікаря, яка допомагає проникати за допомогою почуттів у душевні переживання хворих, співчувати їм, співпереживати і на цій підставі надавати необхідну кваліфіковану допомогу. Емпатію важко виховати, але також важко  й зруйнувати. Вона зближує людей у спілкуванні, доходячи до рівня довірливого, інтимного спілкування.

Вважаємо, що в процесі навчання, зокрема емпатійному процесі, майбутні лікарі, передусім, повинні отримувати знання про структуру особистісного емпатійного процесу й про еталони емпатійної поведінки лікаря, які отримуються ними, щоб майбутній лікар чітко уявляв, з чого слід починати процес емпатійної дії, які етапи необхідно пройти для максимального досягнення поставленої мети.

Емпатійну культуру розглядаємо як  підвид професійної культури особистості.

Вважаємо, що емпатійна культура майбутнього лікаря є його інтегративною властивістю, в якій сфокусовані та синтезовані когнітивний, емоційний, діяльнісний та рефлексивний компоненти, що забезпечують гуманістично спрямовану взаємодію суб‘єктів навчального процесу.

Емоційний компонент визначається перцептивними здібностями лікаря емоційно сприймати і відгукуватися на переживання іншої людини у формі співпереживання, співчуття, співстраждання, співрадості, чуйності, милосердя, жалю й інших моральних проявів. Він має вираження в інтегративних якостях співчуття і емпатійної інтуїції. Співчуття ґрунтується на умінні виявляти безкорисливе, альтруїстичне співпереживання, що формується в ході вирішення психологічних завдань-ситуацій. Емпатійна інтуїція характеризується як уроджена схильність і проникливість у прояві емпатії. Вона пов’язана з професійними уміннями переносити себе в думки пацієнта і передбачити його реакцію, передчувати конфліктні ситуації, а також інтуїтивно визначити стан людини за її жестами, мімікою, пантомімікою.

Когнітивний компонент емпатійної культури майбутнього лікаря передбачає сформованість системи знань, зокрема сутності емпатії та спілкування, на основі яких він розпізнає думки і почуття хворого, передбачає його відповіді, а також вступає у взаємовідносини з ним. До системи знань входять деонтологічні знання та знання з медичної етики. Крім того, когнітивний компонент емпатійної культури включає володіння лікарем системою психологічних знань, знань про людину.

Поведінковий компонент емпатійної культури має вираження в комунікативній здібності лікаря будувати свої відносини з хворим, заздалегідь передбачаючи його точку зору і враховуючи його внутрішню позицію в процесі спілкування. Найбільш виражені якості – підтримка, що сприяє встановленню душевної рівноваги пацієнта, сприяння, що виражене в способах емпатійної дії, у яких інтегровані такі моральні якості як гуманність, тактовність, співучасть та ін. Поведінковий компонент виявляється в активній діяльності лікаря з надання реальної допомоги тим, хто її потребує.

Рефлексивний компонент емпатійної культури лікаря передбачає самоаналіз власних учинків і дій, які реалізуються в процесі спілкування з іншою людиною.

Вважаємо, що педагогічними умовами, які сприяють формуванню емпатійної культури студентів, є: створення сприятливого психолого-емоційного мікроклімату на заняттях та організація спілкування викладача зі студентами і студентів між собою.