Вступ

1. Суть концепції національної безпеки

2. Політичні засоби забезпечення національної безпеки

3. Принципи, механізми і інструментарії забезпечення реалізації цілей та основних завдань стратегії національної безпеки України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. На сучасному етапі людство стоїть перед можливістю самознищення. Для відвернення катастрофи необхідна розробка і реалізація загальнопланетної стратегії збереження досягнень цивілізації і входження суспільства в нову епоху розвитку — в епоху ноосфери, коли людство дістане можливість розумно розпоряджатися своєю могутністю з метою гармонійного розвитку всіх соціальних формацій. Мабуть, це буде болісний і нешвидкий процес формування нових принципів погодження дій і поведінки людей, іншої моральності, докорінної перебудови всього буття людини, зміни стандартів та ідеалів. Позитивне завершення процесу можливо лише за умови надійного забезпечення безпеки існування і розвитку людства та його соціальних структур.

Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво використання національної могутності за всіх обставин з метою досягнення бажаного рівня і виду контролю над противною стороною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист інтересів і досягнення мети національної безпеки.У визначенні безпеки підкреслюється активний силовий аспект забезпечення захищеності національних інтересів.

Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України № 105/2007 від 12 лютого 2007 року, є базовим документом, що визначає шляхи реалізації національних інтересів та механізми їх захисту від зовнішніх та внутрішніх загроз. Це єдиний на сьогодні нормативний документ, який декларує національні інтереси України.

Тема: «Обгрунтування оптимізації механізмів умов забезпечення національної безпеки України в сучасних умовах».

1. Суть концепції національної безпеки

Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсів практично неможливо. Спроби емпіричного вирішення сучасних проблем, багато з яких за змістом і масштабам не мають аналогів в історії, не дають бажаних результатів, а інколи навіть посилюють негативні наслідки.

Пояснюється це, по-перше, тим, що всі види діяльності по забезпеченню безпеки суспільства мають багатоплановий характер. Створення загальної теорії безпеки допускає тісну інтеграцію різноманітних наук. Об'єктивний процес диференціації знань і вузька спеціалізація практично перешкоджають формуванню визначення поняття безпеки. Вирішити проблему можливо на шляхах використання системних засобів дослідження проблем забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.

По-друге, випадковість і невизначеність пронизують всі рівні організації матеріального світу. Це приводить до неоднозначного відображення процесів, що відбуваються в свідомості людей, і, отже, до невизначеності і навіть ірраціональності їх реакції на вплив навколишнього світу. З урахуванням наявності у кожного суб'єкту суспільства власної мети та інтересів (що далеко не завжди співпадають з інтересами і метою інших суб'єктів) їх активні практичні дії породжують численні конфлікти аж до збройних. Розробка загальної теорії національної та міжнародної безпеки не може здійснюватись на основі використання традиційних підходів до пізнання і теоретичного узагальнення практичної діяльності людей, їх взаємовідносин між собою і природою.

По-третє, організація соціальної системи і її розвиток не підкоряються досить точним законам і закономірностям, тому що умови і засоби забезпечення соціальної стабільності здебільшого визначаються суб'єктивними факторами і виступають прерогативою індивідуального і колективного інтелекту. Дальший розвиток суспільних формацій важко передбачити і може здійснюватися за одних і тих же початкових умов різноманітними шляхами (в тому числі і тими, що приводять до загибелі). Істотно обмежуються можливості використання при вирішенні фундаментальних проблем національної і міжнародної безпеки.

Національна безпека держави — стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Життєво важливі інтереси — сукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливості прогресивного розвитку особи, суспільства і держави.

Основні об'єкти безпеки:

• особа — її права і свободи;
• суспільство — матеріальні і духовні цінності;
• держава — конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність[1].

Основні принципи забезпечення національної безпеки:

• законність, дотримання безпеки інтересів особи і держави;
• їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки;
• взаємозв'язки національної і міжнародної безпеки[2].

Реалізація основних принципів забезпечення національної безпеки можлива за рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об'єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів по їх попередженню і нейтралізації; створення і підтримання в готовності сил і засобів забезпечення безпеки; управління силами і засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях.

Основні елементи міжнародної і національної безпеки: політична, економічна, воєнна, технологічна, екологічна, гуманітарна та інші сфери діяльності. Кожна з сфер має певну специфіку, своєрідність. Разом з тим усі сфери перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. Воєнна безпека, мабуть, один з основних компонентів, що характеризують зовнішній аспект національної безпеки держави, забезпечення якої покликані здійснювати збройні сили. В сучасних розробках проблем воєнної безпеки домінує підхід, оснований на принципах взаємної безпеки шляхом зниження протистояння до того мінімального рівня, при якому збройні сили сторін здатні лише обороняти свої кордони. Але під воєнною безпекою розуміється такий стан міждержавних відносин і обороноздатності держави, за яким імовірність війни зводиться до мінімуму або протидіє втягненню в неї країни. Американські фахівці вважають, що забезпечення національної безпеки досягається шляхом вироблення і реалізації так званої стратегії національної безпеки.

Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво вироблення і використання політичної, економічної і психологічної могутності науки спільно з її збройними силами в інтересах досягнення мети національної безпеки в мирний період і в ході війни[3].

Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво використання національної могутності за всіх обставин з метою досягнення бажаного рівня і виду контролю над противною стороною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист інтересів і досягнення мети національної безпеки.У визначенні безпеки підкреслюється активний силовий аспект забезпечення захищеності національних інтересів.

Створення комплексної системи національної безпеки завдання України як суверенної європейської держави. Верховна Рада України схвалила Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Концепція включає: преамбулу і п'ять розділів (І. Загальні положення і принципи; II. Національні інтереси України; III. Загрози національній безпеці України[4].

Вперше чітко визначені національні інтереси України:

• створення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини;
• досягнення національної згоди, політична і соціальна стабільність, гарантія прав української нації і національних меншостей України;
• забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів;
• створення ринкової економіки;
• забезпечення екологічно і технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства;
• збереження і підвищення науково-технологічного потенціалу;
• зміцнення генофонду українського народу;
• розвиток української нації;
• налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин зі всіма державами, інтеграція в європейське і світове співтовариство[5].

Вперше чітко визначені можливі загрози в найважливіших сферах життєдіяльності: політична сфера, економічна сфера, соціальна сфера, воєнна сфера, екологічна сфера, науково-технологічна сфера, інформаційна сфера та іп.

Суб'єктами системи забезпечення національної безпеки України виступають: український народ, Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони країни, Кабінет Міністрів, конституційний суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи в межах своїх повноважень і компетенції, воєнна організація держави. Воєнна організація держави охоплює Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію, внутрішні війська і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, прикордонні війська, військові підрозділи Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші військові формування, створені відповідно з Конституцією[6].

Концепція воєнної безпеки — сукупність погоджених і офіційно прийнятих поглядів по захисту України від зовнішніх, а при деяких умовах і внутрішніх загроз, забезпечення незалежності, територіальної цілісності та політичної стабільності країни. Воєнна безпека охоплює основи воєнної політики, оборони, будівництва і розвитку Збройних Сил України. Воєнна політика — складова частина загальної політики держави, базується па положеннях законів, постанов та інших документів з військових питань, визначає основні напрямки і мету застосування збройних сил України та інших військових формувань для захисту суверенітету, територіальної цілісності України[7].

Складність геополітичиих процесів, наявність воєнних конфліктів, збереження великого ризику виникнення різноманітних криз у безпосередній близькості від кордонів України, на жаль, існують і, мабуть, в найближчій перспективі не зникнуть. При визначенні політики в сфері воєнної безпеки держави, якщо не дотримуватись старих поглядів, що конфліктні ситуації можна вирішити з допомогою воєнної сили, необхідно керуватися тим, що, по-перше, загроза виникнення третьої світової війни із застосуванням ядерної зброї малоймовірна; по-друге, набрала стійкий характер тенденція до зниження можливостей виникнення широкомасштабної війни з застосуванням звичайної зброї; по-третє, зберігається достатня загроза виникнення воєнних та інших конфліктів і, як наслідок, локальних (регіональних) війн; зберігається небезпека актів міжнародного тероризму, зв'язаного, насамперед, з торгівлею зброєю і наркотиками.

Природно, головне завдання воєнної політики в мирний період — попередження війни і зміцнення національної та міжнародної безпеки. Воєнна безпека — прерогатива не тільки Міністерства оборони України, але й силових міністерств і відомств, в компетенцію яких входить формування воєнної політики і оборони України. Керівництво і координації дій всіх силових структур держави по забезпеченню воєнної безпеки покладаються на міжвідомчий орган — Раду національної безпеки та оборони України. На відміну від минулого, коли джерело і масштаби воєнної загрози досить відомі і фінансування військових програм мало стійкий і тривалий характер, то в сучасних умовах склалася зовсім інша ситуація. Планування у сфері забезпечення воєнної безпеки охоплює багатоетапний процес, спрямований на визначення всього необхідного для розвитку воєнної безпеки. У сфері воєнної безпеки України залишається ще багато проблем. У воєнній доктрині України відзначається, що в мирний період здійснюється прогнозування мети і характеру можливої війни і заходи для її попередження. В воєнний період здійснюється мобілізація всіх матеріальних і людських ресурсів країни для відсічі збройній агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його можливості продовжувати війну і припинення воєнних дій за умов, вигідних для забезпечення суверенітету України.

Система факторів складна і багатогранна. Використовуючи забезпечення безпеки різноманітні підстави для класифікації, їх поділяють на зовнішні і внутрішні, об'єктивні і суб'єктивні. Особливе місце серед них займають внутрішні фактори. В економічній сфері:

— рівень і темпи розвитку продуктивних сил;

— можливість використання досягнень науки і техніки у виробництві;

— темпи зростання добробуту;

— можливість участі в міжнародній інтеграції;

— характер підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

В соціально-політичній сфері:

— характер політичного керівництва суспільством;

— політичний плюралізм; рівність або нерівність всіх членів суспільства;

— відсутність або наявність національного гноблення або дискримінації;

— ступінь інтернаціональної єдності суспільства;

— рівень розвитку демократії та участі широких мас в управлінні справами суспільства;

— ступінь забезпечення реальних прав і свобод громадян;

— характер образу життя;

— ступінь довіри і підтримки громадянами державної влади та інші.

В духовній сфері:

— характер панівних світоглядних та ідейно-політичних настанов;

— ідейний плюралізм і ступінь ідейної єдності суспільства;

— рівень ідейно-моральної зрілості громадян;

— характер культури і рівень розвитку освіти; можливість доступу до знань і участі всіх членів суспільства у створенні духовних цінностей і засвоєнні досягнень культури та інші[8].

Існує ряд факторів, сприятливих утвердженню сучасної концепції міжнародної та національної безпеки: процес інтеграції та інтернаціоналізації світового співтовариства, що дедалі більше набуває характеру об'єктивної закономірності суспільного розвитку, підтримка і симпатії ідеї без'ядерного, ненасильного миру серед широких народних мас, незалежно від політичної класифікації їх держав і режимів; прогресивна діяльність представників воєнно-політичного керівництва різноманітних держав та інших впливових політичних кіл і сил.

2. Політичні засоби забезпечення національної безпеки

Успіх в реалізації сучасної концепції національної безпеки залежить від багатьох обставин в тому числі від комплексного використання економічних, науково-технічних, політичних, соціальних, духовних і військових факторів. Зміна концептуальних основ політичного і воєнно-політичного мислення з об'єктивною необхідністю зажадала переосмислити місце і роль кожного з них, визначити їх взаємозв'язки. Це торкнулося співвідношення політичних і військових засобів забезпечення безпеки. І не випадково.

На протязі всієї історії існування людського суспільства воєнний фактор є основним, а іноді і єдиним засобом вирішення політичних суперечностей міжнародних конфліктів. Причому склалися жахливі історичні тенденції, що виражаються у стійкому характері зростання кількості жертв, посилення руйнівності та деструктивної масштабності воєнних конфліктів. За останні три століття спостерігається збільшення кількості війн, в яких щорічно гинуло 1000 і більше людей. В XVIII ст. війн і конфліктів було 68, що унесли 4.4 млн. людських жертв, у XIX ст. — 205 і загинуло 8,3 млн., а у XX ст. — 237, а жертви вже склали 98,8 млн. Криваві жнива Молоха війни зростають. У XIX ст. велося 14 війн з людськими втратами 100 тис. і більш, у XX ст. війн стало в 3 рази більше, у XIX ст. розв'язано 2 війни з жертвами більше 1 млн. людей, а в XX ст. їх уже відбулося 13. Війни супроводжуються зростанням прямих втрат серед цивільного населення відносно загальної кількості людських жертв. В період першої світовий війни втрати цивільного населення склали 5%, а в д-ругу світову війну — 48%, у війні в Кореї — 84%, а у війні у В'єтнамі -90% жертв складало мирне населення. Особливо маловивченою сферою воєнно-демографічних наслідків війн є побічні і віддалені втрати. Внаслідок мобілізації молодих чоловіків, відбувається різке падіння шлюбів і народжуваності, а це істотно знижує природний приріст населення (в першу світову війну падіння народжуваності в Російській імперії склало до 73%). Значно зростає число інвалідів. В першій і другій світових війнах більш 40 млн. людей стали інвалідами, при цьому росло їх число серед цивільного населення: на кожних 100 мобілізованих в першу світову війну припадає 11 інвалідів, а в другій світовій війні — 28. Відбувається істотне зниження якості населення, зв'язане з погіршенням матеріальних умов життя і як наслідок — падіння моралі, інтелектуального потенціалу, поява епідемій та інші негативні явища. Триває зростання воєнних витрат. Від творчої діяльності відчужувалася найбільш цінна самодіяльна частина суспільства: в першій світовій війні безпосередньо брало участь більш 1 млрд. людей з 33 держав, тобто 62% населення планети, а в другій світовій війні — вже близько 2 млрд. людей з 61 держави, або близько 80% населення планети[9].

Формування концепцій політичного мислення, основаних на ідеї переходу до незабезпечення безпеки насильницького миру, неминуче викликало радикальну переоцінку поглядів на ролі воєнної сили в суспільному розвитку. Відбулася переоцінка політичних засобів забезпечення безпеки. Ідея ненасильницького миру, по суті, в конкретній реалізації і допускає використання саме політичних засобів забезпечення безпеки.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки — сукупність діяльності держави, що дозволяє без використання воєнно-насильницьких засобів забезпечити міцний і надійний мир, вирішити завдання відвернення війни і створення мирних умов для розвитку держави.

Структура політичних засобів складна і різноманітна. Існує система політичних засобів, що охоплює, по-перше, гуманістичність і п-рогресивність характеру панівних у масовій суспільній свідомості цінностей збереження миру і засобів досягнення безпеки. Гуманність, як один з складових елементів системи політичних засобів, допускає не тільки формування ідеалу захисту миру, але й формування комплексу науково обґрунтованих шляхів відвернення війн.

По-друге, загальнополітична ситуація в світі, характер системи міжнародних відносин, глобальна розстановка і співвідношення політичних сил, визначальні організаційно-економічні, політичні (воєнно-політичні), науково-технічні, духовно-ідеологічні і гуманітарні відносини. Досягнутий рівень співвідношення сил в інтересах захисту миру формує основи певного політико-правового, морально-психологічного, організаційного механізму блокування війни. Об'єктивні умови визначають характер і результати будь-якої діяльності, що включені в систему політичних засобів.

По-третє, власне політичні засоби, що виражаються в зовнішній політиці та дипломатії. Це ті конкретні засоби, методи, способи, що забезпечують розв'язання без використання насильства проблем у в-заємовідносинах держав з приводу забезпечення миру і безпеки. Допускається формування міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; укладення договорів і угод; політичні консультації та особисті контакти лідерів; конкретні практичні заходи по роззброєнню, встановленню контактів і взаємний контроль за ходом процесу роззброєння, сприятливий відкритості і встановленню довіри у воєнній сфері[10].

Особливе місце належить народній дипломатії. В структурі політичних факторів забезпечення безпеки виділяються:

— по-перше, характер, спрямування і результативність зовнішньополітичної діяльності;

— по-друге, політична вага, місце і авторитет держави в системі міжнародного співтовариства.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки мають певну специфіку:

— широкі можливості їх ефективного використання для вирішення найскладніших проблем;

— складність, гнучкість і різноманітність застосування;

— діапазон політичних засобів надто широкий — від встановлення політичних контактів до глобальної зміни характеру політичної ситуації по всій системі світового співтовариства;

— інтегруючий і структурно-організуючий, по відношенню до інших засобів, характер;

— підвищення їх ролі в міжнародних-відносинах, що виражаються в -тому, що знаходять дедалі більше прихильників серед широких мас громадськості, впливових політичних сил[11].

Структурно-змістовні особливості сучасної концепції безпеки прямо впливають на виявлення характеру взаємозв'язку політичних і військових засобів.

В сучасних умовах діалектика політичних і військових засобів має особливості. По-перше, пріоритет ненасильницьких засобів не виключає, а допускає використання в сучасних умовах військових засобів і військового механізму блокування війни; по-друге, успіх використання політичних і військових засобів залежить від їх комплексного застосування; по-третє, успіх реалізації військових засобів значно залежить від збройних сил. Збройні сили миролюбних держав — могутнє знаряддя відвернення війни. В збереженні мира є їх функція і основна соціальна роль. І поки існує воєнна небезпека, збройні сили, розвиваючись в напрямку оборонної достатності, безпосередньо братимуть участь у підтриманні необхідних умов для розгортання сучасної моделі безпеки. З урахуванням географічного становища України, вирішується і проблема міжнародної і національної безпеки в Європі. В сучасних умовах ще немає єдиної системи європейської безпеки. Водночас в Європі сформувалися і реально можуть служити основою регіональної безпеки три інститути — Європейський Союз, Організація безпеки та співробітництва Європи і НАТО. В сучасних умовах ці структури мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і суттєвістю головної мети і напрямків діяльності.

Створення нової системи європейської безпеки — завдання, повністю здійсненне. В Європі за безпеку мають відповідати європейці. Багато позитивних тенденцій сучасного цілісного світу свідчать про те, що обороноздатність країни зміцнюється не шляхом нарощування воєнної могутності, а внаслідок формування системи воєнно-політичних відносин, що виключають можливість застосування засобів збройного насильства. Сучасний світ дедалі більш наполегливіше диктує категоричний імператив, що національна безпека не може бути повною і реальною поза системою міжнародної безпеки[12].

3. Принципи, механізми і інструментарії забезпечення реалізації цілей та основних завдань стратегії національної безпеки України

Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України № 105/2007 від 12 лютого 2007 року, є базовим документом, що визначає шляхи реалізації національних інтересів та механізми їх захисту від зовнішніх та внутрішніх загроз. Це єдиний на сьогодні нормативний документ, який декларує національні інтереси України. Стратегія національної безпеки є важливим засобом внутрішньої і зовнішньої комунікації: вона висвітлює цілі і задачі діючої влади у внутрішній політиці і декларує наміри держави на зовнішній арені[13].

Реалізація цілей та завдань Стратегії національної безпеки має загальнонаціональне значення і в тій чи іншій мірі зачіпає інтереси всіх без винятку груп населення України. В силу геополітичних причин реалізація Стратегії має суттєвий вплив на пострадянський простір і торкається інтересів ЄС та США.

Стратегія проголошує 10 основних цілей в рамках яких визначаються 66 завдань національної безпеки. Вони суттєво відрізняються за принципами, механізмами та інструментами реалізації.

Більше третини завдань відносяться до забезпечення загальнонаціональних трансформацій та впровадження загальнодержавних реформ. Ще третина — це завдання, які мають здійснюватись через реформи органів виконавчої влади. Решта завдань є універсальними по відношенню до поточних реформ.

Таким чином, більшість завдань Стратегії має реалізовуватись через реформи — політичну, конституційну, адміністративну, регіональну, судову, податкову, земельну та інші, що перелічені у тексті документу.

Завдання, які можна вважати універсальними (захист державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцнення міжнародного статусу та інші) також опосередковано пов’язані з реформами. Для їх реалізації Стратегія вимагає створення "адекватної, ефективної та економічно виправданої системи управління національною безпекою, спроможної забезпечити поступ суспільства і держави на шляху до спільноти розвинутих демократичних країн" (параграф 3, абзац 1)[14].

Така система не була сформована у рамках централізованої президентської системи влади, і ця задача ще більше ускладнилась після введення у дію конституційної реформи і початку політичної кризи. Нинішня система управління національною безпекою неадекватна діючій системі влади і характеру сучасних загроз, неефективна при вирішенні задач, що постають у цій сфері, й економічно незабезпечена.

Особливістю Стратегії є те, що проголошуючи необхідність реформ, вона не конкретизує їх зміст. Зокрема, наголошуючи на необхідності продовження політичної реформи і впровадженні конституційної реформи, Стратегія не визначає майбутньої моделі влади. Так само, не визначаються моделі місцевого самоврядування, судової системи, власності на землю та т. ін. Відповідно, Стратегія не конкретизує, якою має бути система управління національною безпекою, адже це залежить від моделі влади (в країнах з президентською, парламентською, парламентсько-президентською формами правління системи управління національною безпекою докорінно відрізняються).

Таке узагальнено-схематичне цілепокладання позиціонує Стратегію у якості політичного документу. У той же, Стратегія — документ нормативно-правовий, який вимагає виконання органами виконавчої влади. Ці дві складові Стратегії — політична та юридична — мають розглядатись спільно. В сучасних умовах виключення юридичної складової перетворює Стратегію на політичну декларацію, виключення політичної — позбавляє її загальнонаціонального значення і зводить до нормативного акту, що має сферу застосовування виключно у межах виконавчої гілки влади.

Окреслена дуалістичність Стратегії як політичного документу з певним юридичним статусом є результатом процесів, що відбувались у сфері національної безпеки України протягом всієї новітньої історії. Ця особливість Стратегії має враховуватись при розбудові механізмів і виборі інструментів її реалізації.

Західна традиція розглядає документ під назвою "стратегія національної безпеки" як висвітлення (скоріш літературне, ніж бюрократичне) цілісного бачення керівництвом країни її національних інтересів і механізмів їх реалізації, якщо більш широко — бачення образу країни у невизначеному майбутньому та шляхів його досягнення. Тобто це суто політичний документ (законодавство США містить посилання на стратегію національної безпеки як документ, який президент країни зобов’язаний регулярно оприлюднювати, однак не вимагає, щоб цей документ мав юридичну силу).

В Україні такий підхід реалізувати не вдалось, хоча спроби розробити в його рамках стратегію національної безпеки здійснювались з початку 1990-х років. Однак жодний із державних або недержавних суб’єктів в Україні не наважувався у ті часи взяти на себе відповідальність за формулювання та публічне проголошення національних інтересів та шляхів їх досягнення.

З цих причин першим концептуальним документом у сфері національної безпеки стала "Концепція (основи державної політики) національної безпеки України", затверджена Постановою Верховної Ради України № 3/97-ВР від 16 січня 1997 року. Більше двох третин цього документу являли собою адаптований переклад окремих розділів російського закону "Про безпеку" від 1992 року, що яскраво свідчило про нездатність тодішньої української влади визначати та реалізовувати цілі національного розвитку. Концепція виявилась застарілою вже у момент затвердження. Її друга редакція була перероблена на закон, оскільки було вирішено виконати таким чином вимогу статті 92 (частина 1, пункт 17) Конституції України стосовно того, що основи національної безпеки повинні визначатись виключно законами України. В результаті з’явився Закон України "Про основи національної безпеки України" № 964-IV від 19 червня 2003 року, який замінив Концепцію[15].

Цей Закон серед іншого визначає необхідність розробки і затвердження Президентом України Стратегії національної безпеки України, яка є документом, обов'язковими для виконання. Він не дає однозначної відповіді, ким саме в обов’язковому порядку має виконуватись Стратегія. З контексту статті Закону, в якій йдеться про Стратегію, можна зробити висновок, що її (так само, як Воєнну доктрину) мають виконувати "органи державної влади". Однак якщо це так, Президент отримує можливість через Стратегію національної безпеки ставити завдання не тільки виконавчій, але й іншим гілкам влади, що було б порушенням принципу розподілу влад. Очевидно, можна говорити про обов’язковість виконання Стратегії як нормативно-правого документу органами виконавчої влади.

Закон України "Про основи національної безпеки України" містить формальне визначення національних інтересів як життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу, однак не називає їх (тільки окреслює у якості "пріоритетів національних інтересів").

Закон України "Про організацію оборонного планування" № 2198-IV від 18 листопада 2004 року містить визначення Стратегії національної безпеки як узгодженої за метою, завданнями, умовами і засобами довгострокової комплексної програми практичних дій (стаття 1). Крім того, цим законом вимагається, щоб Президент України, звертаючись до Верховної Ради України з посланням про внутрішнє і зовнішнє становище України, визначав, серед іншого, Стратегію національної безпеки України (стаття 5).

Таким чином, законодавство України достатньо чітко визначає юридичний статус Стратегії. Згідно статті 5 Закону України "Про організацію оборонного планування" це документ, представлений Верховній Раді України разом з Посланням Президента України. Згідно частині другій статті 2 Закону України "Про основи національної безпеки України" Стратегія повинна бути затверджена Президентом України, тобто введена у дію його Указом, який має особливу силу, оскільки відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про основи національної безпеки України" Стратегія національної безпеки є документом, обов’язковим для виконання[16].

Суперечливими в існуючому визначенні юридичного статусу Стратегії є три аспекти: по-перше, явна надмірність вимоги представляти цей документ кожний рік з черговим Посланням Президента до Верховної Ради; по-друге, невизначеність порядку оприлюднення та затвердження (Указ до Послання або навпаки), по-третє, виключення із процедури затвердження Стратегії Ради національної безпеки та оборони України.

Роботи над Стратегією національної безпеки України були активізовані у 2005 році і отримали не тільки внутрішньополітичний, але і зовнішньополітичний резонанс. Завершальний етап її підготовки прийшовся на осінь 2006 р., коли Указом Президента № 737/2006 від 5 вересня 2006 року була розпочата підготовка позачергового Послання Президента України до Верховної Ради України щодо становища України у сфері національної безпеки. Указ передбачав визначення у рамках позачергового Послання Стратегії національної безпеки України і окреслював її загальну структуру.

Стратегія була розроблена у визначений Указом термін — до 31 жовтня 2006 року, однак не була оприлюднена в рамках ані позачергового, ані чергового Послання, оскільки через політичну кризу вони були скасовані або перенесені.

Як результат, вимоги законодавства щодо введення Стратегії у дію на сьогодні виконані тільки частково. Стратегія була затверджена Указом Президента, однак не була представлена Верховній Раді. Певний додатковий елемент легітимізації Стратегії надало обговорення на засіданні РНБОУ у грудні 2006 р. (хоча законодавство України цього не вимагає). Однак відповідний Указ № 105/2007 від 12 лютого 2007 року на рішення РНБОУ не посилається. Затвердження Стратегії обґрунтовується пунктами 1 і 17 частини першої статті 106 Конституції України, які визначають повноваження Президента щодо забезпечення національної безпеки та керівництва у цій сфері, а також частиною другою статті 2 Закону України "Про основи національної безпеки України", в якій йдеться про затвердження Стратегії Президентам та обов’язковість її виконання[17].

Цим Указом Кабінету Міністрів України доручається забезпечити виконання Стратегії, а Секретарю Ради національної безпеки та оборони — інформувати Президента про стан її реалізації. Оскільки Указ не визначає інших суб’єктів і не передбачає створення спеціальних механізмів реалізації, з цього випливає, що стратегія має реалізовуватись виключно Кабінетом Міністрів в межах його повноважень.

Такий підхід є неефективним із кількох причин. По-перше, Кабінет Міністрів може оскаржити Указ Президента на тій підставі, що Стратегія не представлена Верховній Раді.

По-друге, Стратегія може реалізовуватись тільки колективними зусиллями влади. Основна мета Стратегії — "забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності, національної єдності на основі демократичного поступу суспільства і держави" (параграф 3, абзац 2) — носить загальнонаціональний характер. Більшість її завдань є комплексними, такими, що потребують залучення всіх гілок влади, а не тільки виконавчої.

По-третє, самою Стратегією визначено, що для її реалізації необхідна адекватна, ефективна та економічно виправдана система управління національною безпекою. Така система відсутня (і не може існувати) у рамках Кабінету Міністрів, і вона взагалі відсутня в державі — її треба створювати із залученням усіх гілок влади.

В силу названих причин Стратегія може бути реалізована тільки главою держави через створені ним механізми. Аналіз тексту Стратегії дозволяє визначити такі основні механізмі її реалізації: проведення реформ (основні з них: політична, конституційна, адміністративна, регіональна, судова, податкова, земельна, а також реформа освіти, охорони здоров’я, сектору безпеки, включаючи збройні сили, правоохоронні органи та цивільний захист) і створення системи управління національною безпекою[18].

Для цього Президент має скористатись інструментами, якими він володіє як глава держави і політичний лідер. Головні з них: право законодавчої ініціативи, повноваження Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, повноваження Голови Ради національної безпеки України, статус лідера однієї з провідних політичних сил і координатора політичного діалогу в країні.

Можуть бути запропоновані такі альтернативі підходи до реалізації цілей та основних завдань Стратегії національної безпеки України.

Альтернатива № 1: "Стихійне виконання Стратегії".

Завдання, які містяться у Стратегії, за окремими виключеннями стосуються проведення реформ, необхідність яких є загальновизнаною. Сам процес розробки Стратегії передбачав широке залучення державних установ, які вносили пропозиції, що випливали з їх власного порядку денного. Окремі конфліктні питання, які містяться у Стратегії, наприклад, земельна реформа, створення умов для вступу до НАТО, можуть бути вирішені у рамках політичного діалогу.

Можна вважати, що Стратегія вже виконується "стихійно", і відмовитись від докладання додаткових зусиль для її реалізації. Однак на практиці це означатиме продовження ігнорування Указу Президента "Про Стратегію національної безпеки України" органами виконавчої влади, що веде до дискредитації цього документу і проголошених ним цілей та завдань.

Крім того, "стихійне виконання" унеможливлює створення нової ефективної системи управління національною безпекою. За даного сценарію така система вірогідно виникне як "побічний продукт" політичної та конституційної реформи і з високою імовірністю буде неефективною.

Незважаючи на ці вади, окреслений сценарій є базовим на сьогодні і реалізується де-факто. Він не несе катастрофічних наслідків у короткій перспективі, однак не може вважатись прийнятним у якості стратегічної альтернативи.

Альтернатива № 2: "Стратегія як кодекс реформ".

Оскільки Стратегія вимагає широкого кола реформ і при цьому не визначає їх зміст, Президент може використати її як "дах" для низки законодавчих ініціатив, які мають забезпечити стабільність і розвиток країни після подолання політичної кризи та проведення дострокових парламентських виборів. Формула "на виконання Стратегії національної безпеки" дозволяє підвищити статус законодавчих ініціатив Президента і одночасно інтегрувати їх в рамках єдиного комплексного підходу до реформ. Аналогічна формула може бути використана для реалізації політичних ініціатив Президента.

Недоліком такого підходу є загроза знецінення змісту Стратегії і ігнорування її цілепокладаючих функцій, зокрема щодо визначення національних інтересів та шляхів їх захисту та реалізації.

Крім того, ця альтернатива, так само, як і попередня, унеможливлює (або не ставить за мету) створення нової ефективної системи управління національною безпекою.

Альтернатива № 3: "Закон про національну безпеку".

Ця альтернатива зосереджує зусилля щодо реалізації Стратегії на реформах, специфічних для національної безпеки. Метою є розбудова адекватної, ефективної та економічно виправданої системи управління національною безпекою.

Правовою основою цієї системи має стати новий закон, який би визначав її структуру та процедури діяльності. В Україні політика національної безпеки проводиться Президентом, забезпечується Кабінетом Міністрів та визначається Верховною Радою. Як це повинно реалізовуватись на практиці, законами України не встановлюється, і у цьому розумінні вимогу статті 92 (розділ 1, пункт 17) Конституції України досі не виконано, незважаючи на дію Закону України "Про основи національної безпеки України". Цей Закон, як було зазначено, має ґенезу Концепції, і процедур діяльності органів державної влади у сфері національної безпеки він не встановлює[19].

Президент може запропонувати політичним силам винести питання національної безпеки за рамки загальних реформ (політичної, конституційної та адміністративної) за тієї умови, що буде ініційовано паралельну розробку Закону України з робочою назвою "Про національну безпеку України", яким би створювалась нова система управління національною безпекою. На сьогодні цю функцію в обмеженому обсязі виконує Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" № 183/98-ВР від 5 березня 1998 року. Він може послужити основою для розробки нового закону.

Незалежно від альтернативи, яка буде реалізована, необхідно здійснити кроки, які повинні усунути вже виявлені недоліки щодо реалізації Стратегії національної безпеки України. Зокрема, для підвищення статусу Стратегії та з метою повного виконання норм існуючого законодавства, цей документ доцільно представити Верховній Раді України разом із наступним Посланням Президента України. Крім того, варто внести зміни у Закон України "Про організацію оборонного планування" з тим, щоб виключити вимогу щорічної розробки Стратегії та уточнити процедуру введення її у дію.

Висновки

Причиною виникнення та існування системи національної безпеки є об’єктивна потреба будь-якого соціального організму в самозбереженні власної національної ідентичності за будь-яких умов.

Головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека суспільства й безпека держави.

При аналізі феномена безпеки доцільно застосовувати поняття “внутрішня і зовнішня безпека”, а за сферами життєдіяльності – безпека економічна, політична, духовна, соціальна, екологічна, інформаційна, оборонна (воєнна) тощо.

Джерела соціальних конфліктів, сценарії яких приховують у собі небезпеку переростання в збройний конфлікт, визначаються особливою групою найважливіших інтересів. Ці інтереси на державному рівні формують поняття і умовиводи про національну безпеку і її зв’язок з національними інтересами.

Стійкість і лабільність соціальної системи й кожної її складової зокрема виражається в дії базових констант і варіативних величин в їх конкретному змісті, ролі в системі суспільних відносин, а також у механізмі їхнього впливу на діяльність у сфері безпеки.

Принципову роль в утриманні якісної визначеності й стійкості соціальної системи відіграють параметри, які виступають як соціальні константи і варіативні величини, визначення припустимих меж яких є актуальним завданням для теорії та практики забезпечення безпеки у суспільствах транзитивного типу.

Якщо соціальна система втрачає стійкість, а регулюючий вплив самоорганізації є недостатнім, якщо виникають реальні загрози безпеці особистості, суспільства і держави, то потрібно своєчасне, тверде і цілеспрямоване державне втручання в процес суспільного розвитку. У такій ситуації ефективною й виправданою, з точки зору суспільних інтересів, є перевага фактора організації над самоорганізацією.

Безпека особистості визначається крізь призму можливості використовувати право вибору в умовах свободи й безпеки, а також повної впевненості у тому, що ці можливості збережуться й надалі.

Механізм забезпечення національної безпеки як механізм процесу оволодіння умовами існування є в той же час механізмом процесу реалізації свободи суб’єкта як здатності контролювати умови власного безпечного існування.

Суть категорії особливе в усвідомленні реалізації механізму забезпечення національної безпеки в умовах трансформацій складає діалектика взаємозв’язку державної діяльності (як діяльності основного суб’єкта забезпечення національної безпеки) й діяльності суспільства (як елементів громадянського суспільства).

Оптимізація механізму забезпечення національної безпеки в трансформаційних умовах необхідна з урахуванням особливостей безпеки особистості, держави й суспільства на національному (формування стабільної економічної та політичної системи, забезпечення зростання рівня матеріального добробуту, вироблення надійних механізмів подолання соціальних та етнічних конфліктів), регіональному (створення та ефективне функціонування регіональних інститутів та відповідних механізмів, що дають можливість створити своєрідний “пояс безпеки” навколо кожної з країн транзитивного типу) та глобальному (залежить від місця кожної з транзитивних країн у світовій економіці, а також її приналежності до певного цивілізаційного ареалу) рівнях.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про основи національної безпеки України //Відомості Верховної Ради України . – 2003. — № 39
2. Возжеников А.В. Национальная безопастность: теория, политика, стратегия. – Москва: Модуль, 2000. – 234 с.
3. Гальчинський А.С. Україна – на перехресті геополітичних процесів. – К.: Знання України. – 2002. – 180 с.
4. Данільян О.Г., Дзьобань О.П. Національна безпека України: Навчальний посібник. – Харків: ХВУ. – 2001. – 176 с.
5. Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М.І. Національна безпека України: сутність, структура та напрями реалізації. Навчальний посібник. Харків: Фоліо. – 2002. – 285 с.
6. Дзьобань О., Панфілов О. Фундамент європейської безпеки – воєнний //Політика і час. – 2003. — № 9. – с. 30-39
7. Дзьобань О.П Геополітичні чинники системи національної безпеки //Людина і політика. – 2004. — № 1. – с. 83-90
8. Дзьобань О.П. Національна безпека с суспільствах транзитивного типу. – Монографія. – Харків. – 2004. – 291 с.
9. Колодій А. Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки //Національна безпека України . – К.: Стилос. – 2004. – с. 39-61
10. Ліпкан А.В. Національна безпека України: нормативно-правові аспекти забезпечення. Монографія. – К.: Текст. – 2003. – 180 с.
11. Новак І. Національна безпека України у соціально-економічній сфері: регіональний демографічний розвиток //Національна безпека України. – К.: Стилос. – 2004. – с. 194-202
12. Стратегія і тактика, стан національної безпеки України: Науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України ; ред.: В. П. Горбулін. — К. : Євроатлантикінформ, 2006. — 366, с.