Вступ

Актуальність теми. Питання про визнання людини об’єктом залишається дискусійним у науці екологічного права. Хоча у ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» безпосередньо говориться, що об’єктом охорони від негативного впливу с здоров’я й життя людей, у самому екологічному праві ставлення до людини має (або повинно мати) особливості. Особливе положення людини ґрунтується на визнанні її сполучною ланкою між природою та суспільством. Вона є органічною, невід’ємною частиною як природи, так і суспільства. Саме сутність людини є біосоціальною. З урахуванням біосоціальної природи й сутності людини важливим у теоретичному й практичному відношенні в екологічному праві, науці й галузі права є питання щодо людини як об’єкта охорони й об’єкта екологічних відносин. Деякі науковці (наприклад, М. М. Бринчук [7]) пропонують визначити життя та здоров’я людини як додатковий об’єкт екологічного права, який перебуває та проживає в тісному зв’язку з навколишнім природним середовищем, що є істотною умовою забезпечення життєдіяльності, та зазнає його безпосереднього впливу.

Об’єкти екологічного права — сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства. До основних ознак об’єктів екологічного права належать: а) природний, природно-антропогенний або антропогенний характер походження; б) відсутність вартості у природних і природно-антропогенних об’єктів; в) неможливість (або обмежена можливість) відновлення в натурі природних і природно-антропогенних об’єктів; г) екологічний взаємозв’язок з навколишнім природним середовищем.

Мета дослідження – розгляд об’єктів екологічного права України.

Розділ 1. Теоретичні аспекти поняття об’єктів екологічного права та їх класифікації

1.1. Науково-правові засади визначення об’єкта права

Екологія — це наука, яка вивчає проблеми взаємодії живих організмів із тим природним середовищем, у якому вони перебувають. Тобто, екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи, тощо.

Виходячи з цього і можна стверджувати, що екологічне право — це система правових норм і принципів, якими регулюються та охороняються суспільні відносини щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні правовідносини).

Питання об’єктів екологічного права традиційно порушуються в навчально-методичній літературі, в підручниках, посібниках з екологічного права. При цьому науковому аналізу підлягають переважно правові норми, які визначають об’єкти, що підлягають правовій охороні нормами екологічного законодавства. Інколи такими об’єктами називають об’єкти правової охорони довкілля, що фактично відображає попередню позицію.

А. П. Гетьман, М. В. Шульга вказують, що під об’єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об’єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об’єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об’єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об’єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням [15, c. 26].

Ю.С.Шемшученко визначає об’єкти екологічного права так, об’єкт екологічного права не є однорідним. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» виділяють навколишнє природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні; здоров’я і життя людей (ст. 5).

Чимало науковців, досліджуючи проблему правових відносин,  намагаються уникати питання про об’єкт останніх, обмежуючись лише характеристикою інших елементів – суб’єктів,  змісту та юридичних фактів.  Зрештою,  для таких наприклад,  правовідносин,  як конституційні,  адміністративні,  трудові та деякі інші об’єкти правовідносин,  не впливає суттєво на специфіку і характер правових стосунків.  Зовсім іншою є ситуація щодо права довкілля.  Тут з об’єктом правовідносин пов’язано чимало обставин,  які є важливими,  а подекуди й визначальними для з’ясування їхньої сутності [2, с. 121].  Крім того,  вітчизняна наука екологічного права розглядає проблему об’єкта ще й з іншого боку подаючи його не лише як елемент правовідносин, а й як ознаку, що характеризує саме право довкілля [3, с. 12].

Автори багатьох навчальних посібників оперують поняттям  „об’єкт екологічного права”,  характеризуючи відповідну галузь у системі права України. Наприклад, Н.Р. Кобецька пише про об’єкти як про певні природні блага, умови та елементи,  що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права [4, с. 25],  а Ю.С. Шемшученко подає об’єкт екологічного права як елемент однопорядковий з предметом цієї галузі [3, с. 13].

Навколишнє природне середовище визначається «як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів». З цього випливає, що це середовище є складною екосистемою, якій властиві не тільки суто природні, а й природно-антропогенні закономірності [30, c. 213].

На засадах диференційного, інтегрованого та комплексного підходів до розуміння Природи як найвищої соціальної цінності, місця та умови життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому, як філософсько-правової категорії, що дозволяє розглядати її в праві через її складники, здійснюють основну класифікацію об’єктів екологічного права, виділяючи, зокрема, природні об’єкти (земля, води, надра, ліси, рослинний та тваринний світ, атмосферне повітря), навколишнє природне середовище та життя і здоров’я громадян, а також природні комплекси і ландшафти, природно-соціальні умови і процеси, екосистеми та природно-антропогенні комплекси (об’єкти та території природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі зони, рекреаційні зони, виключна (морська) економічна зона, континентальний шельф, зони надзвичайних екологічних ситуацій.

З урахуванням об’єкта правового регулювання існують два основних підходи до розвитку екологічного права — інтегрований і диференційований.

У рамках інтегрованого підходу вирішуються завдання регулювання суспільних відносин з приводу природного середовища в цілому, як єдиного об’єкта.

Під диференційованим підходом розуміється розвиток права стосовно регулювання різноманітних відносин, включаючи використання та охорону окремих природних об’єктів — земель, надр, вод, атмосферного повітря, лісів, рослинного і тваринного світу. У літературі такий підхід називається галузевим. Він реалізується у вигляді земельного, гірського, водного, лісового, фауністичного та повітряохоронного права і законодавства.

Диференційований та інтегрований підходи до розвитку екологічного права мають об’єктивні підстави. Так, необхідність правового регулювання суспільних відносин щодо використання та охорони земель, вод, лісів, інших природних ресурсів обумовлена зацікавленістю суспільства в детальному регулюванні з урахуванням специфіки кожного об’єкта. Відповідно специфічними є і суспільні відносини.

Інтегрований підхід до розвитку цієї галузі обумовлений єдністю об’єкта — природи (навколишнього природного середовища), взаємозв’язком і взаємозумовленість процесів і явищ у природі.

Інтегрований підхід до розвитку екологічного права на сучасному етапі розвивається в основному стосовно до регулювання суспільних відносин з охорони навколишнього середовища від хімічного, фізичного і біологічного забруднення, а також щодо визнання та захисту екологічних прав і законних інтересів людини і громадянина.

У цих напрямках він реалізується головним чином у Законі про охорону навколишнього середовища. Істотним дефектом здійснення інтегрованого підходу є те, що в сферу правового регулювання у його рамках поки не включені дві інші групи найбільш важливих суспільних відносин: пов’язаних з регулюванням відносин власності на природні ресурси та природокористування.

Саме такі об’єкти підлягають правовій охороні, а тому такий підхід дозволяє говорити про власне природо-охоронний характер правовідносин екологічного права, які спрямовані на впровадження та реалізацію засобів забезпечення такої охорони. За таких умов окремі автори вважають, що суть, мета та завдання сучасного екологічного права — це охорона Природи у всьому її різноманітті. При цьому на рівні законодавства до уваги береться не термін «природа», а терміни «навколишнє природне середовище», «навколишнє середовище», «середовище життєдіяльності», «довкілля», що відображає ступінь зміненої під впливом розвитку людства природи. Важливе значення при цьому набуває такий термін як «стан навколишнього природного середовища», що відображає його якісні, кількісні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні, освітньо-виховні, туристсько-спортивні, власне безпечні та інші властивості та характеристики, важливі для всього людства та окремо взятої людини. Тому, зважаючи на проблематику понятійного апарата екологічного права, пропонують називати таку галузь правом навколишнього середовища, або правом довкілля.

Природоохоронний ряд об’єктів екологічного права при цьому розширюється, зокрема, віднесенням, в тому числі актами міжнародного екологічного права, до їх числа таких як клімат, озоновий шар атмосфери, біологічне різноманіття, екологічна мережа, навколоземний космічний простір, генофонд живої та неживої природи та інше. В одних випадках, такі об’єкти відображають певні характеристики самої природи, або ж навколишнього природного середовища, наприклад, клімат. В інших — відображають сучасні підходи до інтеграції сукупності компонентів природи як комплексів і ландшафтів.

Отже, з урахуванням вище зазначеного в науці екологічного права слід розглядати передусім таку категорію як об’єкти правової охорони. З таких міркувань відповідно до загальнотеоретичного визначення об’єктів права, такими об’єктами можна вважати ті матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають правовідносини [5].

1.2. Характеристика об’єктів екологічного права та їх види

Під об’єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об’єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об’єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об’єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об’єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням.

Згідно з екологічним законодавством України до природних об’єктів належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об’єкти та ін. Право безпосередньо не впливає на природні об’єкти, його вплив виявляється через поведінку суб’єктів екологічних відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб’єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, держава. В праві визначається міра можливої і належної поведінки суб’єктів екологічних відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх відтворення і охорону навколишнього природного середовища (екологічної системи).

Законодавство передбачає внутрішню класифікацію кожного природного об’єкта. Вона встановлюється з метою визначення правового режиму кожного виду природного об’єкта, що сприяє підтримці екологічної стабільності.

У правовій літературі визначено співвідношення між природними явищами. Так, природні об’єкти складають невід’ємні компоненти навколишнього природного середовища, а природні ресурси утворюють частину природних об’єктів, які використовуються як джерела задоволення різних інтересів людини. Природні комплекси — це сукупність взаємопов’язаних між собою частин природних об’єктів, виділених з метою створення заповідної території. Ландшафтом вважається територіальна система, яка складається з взаємодіючих природних компонентів. Крім того, в екологічному законодавстві виділені також конкретні природні об’єкти, яким притаманні специфічні ознаки і які мають юридичне значення.

Земля належить до основних природних об’єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід’ємна її частина. Поняття землі закріплене у ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 962-IV «Про охорону земель», де вона розглядається як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві. Ґрунт же являє собою природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості — родючості.

Однак землю слід розглядати у двох аспектах: як сукупність усіх природних багатств (планета) і як поверхневий ґрунтовий шар землі, який виконує екологічні, економічні (засоби виробництва, просторовий базис), культурно-оздоровчі функції. Земельне законодавство розраховане на правове регулювання використання поверхневого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охоронним законодавством. Земельне законодавство виступає основною правовою формою земельних відносин. Земля як об’єкт права проявляється у різних сферах: при наданні земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановленому порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії земель (ч. 1 ст. 18 Земельного кодексу України, далі ЗК України). Тому в законодавстві врахована специфіка правового регулювання використання категорій земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту.

Надра є самостійним природним об’єктом, частиною єдиної екологічної системи. У статті 1 Кодексу України про надра встановлено, що надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З цього випливає, що законодавство про надра розраховане на ту частину надр, яка використовується для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб. Цю частину надр називають природними ресурсами. Однак не всі надра доступні для діяльності людини з технологічних, економічних та інших причин. Наприклад, у деяких регіонах України природний газ залягає на глибині 5 тис. метрів, видобування такого газу потребує великих коштів. Отже, цей газ можна розглядати як природний об’єкт, що існує об’єктивно, а не як природний ресурс, який можна використовувати. Тому надра можна поділити на дві групи: ті, що використовуються, та ті, що не використовуються з різних причин. Кодекс України про надра виділяє п’ять видів користування надрами залежно від цілей їх використання (ст. 14). Об’єктами права виступає та частина надр, яка може використовуватися для задоволення потреб суспільства.

Води — всі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Водний об’єкт — природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Усі води на території України становлять її водний фонд, який включає у свій склад: поверхневі води — природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море (ст. 3 Водного кодексу). Водні об’єкти є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування (ст. 6). Залежно від значення водні об’єкти поділяються на два види: загальнодержавні й місцевого значення (ст. 5), що визначає різний правовий режим їх використання та охорони. Залежно від цільового призначення води поділяються на такі види: для питних цілей, промисловості, сільського господарства, транспорту, рибного й мисливського господарства, лікувально-оздоровчих цілей та ін. Відповідно до наведеної класифікації у водному законодавстві встановлений правовий режим кожного виду водокористування. Використання вод здійснюється у порядку загального й спеціального водокористування (ст. 46). Об’єктами права водокористування є конкретні водоймища, надані у встановленому порядку відповідним суб’єктам.

Рослинний світ — сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території (ст. 3 Закону України «Про рослинний світ»). Об’єкти рослинного світу — дикорослі (що природно зростають на певній території) та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання. Природні рослинні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного та місцевого значення (ст. 4). Їх використання здійснюється у порядку загального або спеціального використання (ст. 8). Крім цього, вони можуть перебувати в різних формах власності. Складовою частиною природних рослинних ресурсів є ліси.

Ліси належать до особливого природного явища і складають також частину єдиної системи. У статті 3 Лісового кодексу ліс розглядається як сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварини, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Видається, що таке визначення надто широке, схоже з визначенням поняття ландшафту. Більш переконливим є визначення, яке було дано свого часу відомими спеціалістами лісового господарства. Зокрема, ліс визначали як сукупність деревинних і чагарникових рослин, пов’язаних з грунтом і атмосферою. Дане визначення відбиває біологічну сутність лісу як самостійного природного об’єкта. Що ж до взаємозв’язків лісу з іншими природними компонентами, то усі природні явища пов’язані між собою, тому вони й утворюють єдину екологічну систему. Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд.

Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Як природний об’єкт воно являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень. Критерієм розподілу атмосферного повітря (як природного об’єкта) та іншого повітря є природний, непорушний зв’язок атмосферного повітря з довкіллям. Згідно з Конституцією України (ст. 13) атмосферне повітря, яке знаходиться в межах території України, є об’єктом права власності Українського народу.

Тваринний світ належить до основних компонентів навколишнього природного середовища. Відповідно до Закону «Про тваринний світ» об’єктами тваринного світу, на які поширюється дія цього Закону, є дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні, безхребетні в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин; продукти їх життєдіяльності.

Природно-заповідний фонд є специфічним об’єктом екологічного права. Його становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Виключна (морська) економічна зона України — це морські райони, які зовнішньо прилягають до територіального моря України, включаючи райони навколо приналежних островів, що їй належать. Ширина даної зони становить до 200 морських миль, що відраховуються від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України (ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року). Згідно з Конституцією України (ст. 13) природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Навколишнє природне середовище також є об’єктом екологічного права. Це сукупність усіх природних об’єктів, які перебувають у нерозривному зв’язку та створюють єдину екологічну систему. Об’єктом екологічного права за охоронним напрямком є усе природне середовище.

Розділ 2. Система об’єктів екологічного права та перспективи її розширення

2.1. Стан та перспективи розвитку вчення про об’єкти екологічного права

Природоохоронні об’єкти екологічного права дозволяють враховувати концепт природи — ідеологію, що сформована на основі суджень і критеріїв для використання природи як об’єкта права. Не даремно Бринчук М.М. пропонує законодавчо визнати природу публічним благом [7] та переглянути державну політику щодо встановлення права приватної власності на природні ресурси. Тому, на мою думку, в процесі роботи Національної асамблеї по підготовці нової редакції Конституції України доцільно врахувати саме такі наукознавчі екоцентричні підходи до суті і значимості природи та, особливо, її екологічних і духовних (соціальних) атрибутів, що відповідає сутності засад сталого розвитку, а тому на рівні Основного Закону слід визнати природу, в тому числі перетворену внаслідок антропогенного впливу (навколишнє природне середовище, середовище життєдіяльності) найвищою соціальною цінністю.

Бринчук М.М. звертає увагу, що в самому екологічному праві людина також має (або може мати) особливе положення, що, поки що, не зовсім законодавчо визначено й оформлено. На його думку, таке особливе положення визначено тим, що людина є зв’язуючим елементом між природою і суспільством. Вона є органічною, невід’ємною частиною того і іншого: і природи, і суспільства. Сама природа і сутність людини біосоціальна. Даний феномен ще недостатньо досліджений в науці екологічного права. І в науці, і в екологічному законодавстві людина розглядається лише як соціальна істота, як суб’єкт права, наділений відповідними правами і обтяжений установленими законодавством обов’язками. Насправді, звертає увагу вчений, правове положення людини в екологічному праві більш масштабне, об’ємне. При визначенні цього масштабу, об’єму принципово враховувати біосоціальну природу і сутність людини. З урахуванням біосоціальної природи і сутності людини важливим у теоретичному і практичному відношеннях в екологічному праві, науці і галузі права є питання про людину як об’єкт охорони, об’єкт екологічних відносин. В російському (як і в українському) екологічному законодавстві людина в такій якості традиційно не визначена. За Федеральним законом «Про охорону навколишнього середовища» об’єктами живої природи, що підлягають охороні, є ліси та інша рослинність, тварини та інші організми та їх генетичний фонд. Тому, вважає дослідник, є підстави вважати, що людина віднесена до категорії тварин та інших організмів [8].

В обґрунтування таких підходів пропонується розглядати людину складовою частиною природи, зважаючи на її біологічне походження та неможливість існування без природи. Тому людству, як представнику світового розуму, слід розробляти належні засоби охорони перш за все для природи як середовища і умови свого існування. Відтак, доцільно відмовитися від антропоцентричного підходу при розумінні сучасних взаємин суспільства і природи, при якому основною соціальною цінністю визначається людина. Заперечуючи противникам підходу, які вважають, що оберігати (охороняти) природу і не оберігати при цьому людину — це шлях в нікуди (не буде людини, вважають вони, — втрачається будь-який сенс охорони природи, особливо правовими засобами, які є соціальними регуляторами відносин між людьми, а не природних зв’язків), доцільно зазначити, що в науці екологічного права слід переглянути концептуальні наукові підходи саме до об’єктів екологічного права. При цьому доцільно керуватися новітніми науковими підходами щодо концепту природи в екологічному праві, який досліджує усі її атрибути — економічні, екологічні та, особливо, духовні. Для посилення значимості останнього атрибуту природи слід брати до уваги цілі державної екологічної політики України, особливо щодо наукового та правового обґрунтування регулювання засад підвищення рівня екологічної свідомості, а в її межах — еколого-правової освіти і виховання. На вирішення такого завдання доктрина екологічного права може залучати сучасні підходи інших наук, зокрема, філософії права, де напрацьовується досить цікавий сучасний науковий напрям — екософія права як методологічне завдання формування екоправової культури в Україні [9].

Екософія права визначається як пост(мета)некласична парадигма філософії гармонізації відносин між людьми в соціумі і Природою через екологізацію свідомості. В основі такого підходу пропонується розглядати зміну парадигми мислення шляхом екологічного синтезу його екстравертного й інтровертного типів на підставі їх гармонізації в цілісне правове мислення. При цьому звертається увага на те, що саме творчий потенціал індивіда екставертного типу має екофобну спрямованість, що програмує його дії на збиток власному благу як просто біоістоти (як і благу інших біоістот), тобто призводить до нехтування правом на гідне життя. Творець техногенної цивілізації, формуючи її на засадах екофобної парадигми, сам перетворюється на руйнівника як фундаментальних гуманістичних підвалин культури в цілому, так і її екологічного складника — природного підґрунтя екогармонійного правового суспільства [20, c. 8].

Отже, вирішальним чинником еволюції соціуму пропонується визнати правову людину як цілісно-екотворчу особистість, становлення якої пов’язується з екологізацією її правосвідомості, духовним оновленням на засадах набуття знань про гармонізацію соціальних відносин у цілому й правовідносин, зокрема, де вирішальна роль відводиться чиннику визнання індивідом відповідальності щодо Природи як своєї колиски й годувальниці, джерела власного життя. У такому випадку особистість, яка формується як екологічна правова людина, здатна взяти на себе відповідальність за своє життя, майбутнє соціуму і Природи. У зв’язку з цим підкреслюється, що історія людства надає підстави для розуміння того, що перетворення індивіда на цілісну екологічну правову особистість та те знання, яке він розвинув у напрямі екофобної раціоналістичності, не дозволить йому сконцентрувати в необхідному обсязі інформацію для вирішення творчих завдань і забезпечити головну мету свого призначення — вдосконалити себе як творця екогармонійного правового соціуму [9].

Отже, в науці екологічного права доцільно переглянути підходи до місця людини, її життя і здоров’я в системі об’єктів екологічного права. Такий підхід, на нашу думку, дозволить відобразити екоцентричний підхід у розумінні сучасних взаємин суспільства і природи. В останніх наукових працях, зокрема, присвячених осмисленню теоретичних проблем реалізації екологічної функції держави, пропонується кардинально змінити сутність цієї функції держави на засадах екоцентричної спрямованості, та яку пропонується розглядати як сталий основний напрямок діяльності держави, який здійснюється в цілях збереження і примноження потенціалу природи — світового універсуму — у всьому її різноманітті при одночасному створенні екологічно безпечних умов життєдіяльності людини і суспільства [20, c. 9].

2.2. Нові  об’єкти  екологічного  права

Об’єкт –  це те,  на що спрямовані вчинки учасників правовідносин, те, що є метою їхнього домагання. Серед об’єктів,  що властиво для правовідносин довкілля зазвичай виокремлюють природні та природно-антропогенні цінності.  Вони окрім здатності задовольняти безпосередні потреби учасників правовідносин знаходяться під постійним впливом об’єктивних законів розвитку природи і за винятком об’єктів антропогенного характеру постали саме завдяки природі, яка і є їхнім творцем.

Перша група об’єктів правових відносин –  це насамперед довкілля загалом як сукупність природних та природно-соціальних умов і процесів. У ст. 5  закону Про охорону навколишнього природного середовища,  в котрій йдеться про об’єкти правової охорони, воно зокрема подане як навколишнє природне середовище.

Таке різночитання цього об’єкта правових стосунків,  як уже було наголошено, пов’язане до певної міри з ігноруванням сучасних підходів до відповідних правових явищ.

Екологічний менеджмент є новим об’єктом екологічного права і допомагає вирішувати екологічні проблеми, пов’язані з наданням послуг, з виробництвом продукції в різних сферах діяльності відповідно до обраних підприємством цілей та напрямків розвитку. Підприємство, впроваджуючи екологічний менеджмент, систематично приділяє увагу екологічним проблемам, що виникають у результаті його діяльності, та безперервно працює над удосконаленням своєї діяльності, пов‘язаної з впливом на навколишнє середовище (виробничі процеси, послуги та продукти).

В  зарубіжній  літературі  існує  поняття  екосистемних  послуг,  що  складають  потік  матеріалів,  енергії  та інформації, що надходить з навколишнього середовища, і в поєднані з природними і людськими ресурсами створюють  благополуччя  для  суспільства  [6].  Таке  визначення  екологічних  послуг  є  дещо  вузьким.  Для з’ясування  сутності  екологічних  послуг  доречним  буде  групування  екологічних  послуг,  виходячи  із класифікаційних ознак категорії «послуги» (табл. 1).

Таблиця 1. Класифікація екологічних послуг

За типом утворення можна виділити екологічні послуги виробничого спрямування, пов’язані з створенням, оновленням,  модернізацією,  тобто  «зелене»  будівництво,  флористика,  ландшафтний  дизайн.  Послуги невиробничого спрямування включатимуть всі ті види екологічних послуг, які не пов’язані з промисловим і сільськогосподарським  виробництвом,  а  також,  не  включатимуть  видобування  корисних  копалин [13, c. 41-42].

До об’єктів міжнародного екологічного права належить вся природа планети Земля й навколоземного космічного простору в межах, де людина реально впливає на матеріальний світ. Але оскільки природне середовище має низку внутрішніх структурних підрозділів, тому розрізняють її елементи та об’єкти, які підлягають охороні, а саме:

1. Світовий океан, який займає 2/3 площі поверхні земної кулі. Поняття “Світовий океан” охоплює всі чотири океани – Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно-Льодовитий, а також усі пов’язані з ним моря. Не відносяться до Світового океану ізольовані моря, які знаходяться всередині материків, наприклад, Каспійське море.
2. Материки, які складають основний й безпосередній життєвий простір для розвитку людства. Традиційно цим поняттям охоплюється весь природний комплекс, тісно пов’язаний із сухопутною поверхнею Землі (ґрунт, надра, водні ресурси, рослинний та тваринний світ). Однак, в останні роки відбувається диференціація природних об’єктів у сфері міжнародно-правової охорони й поступово самостійне визнання в якості об’єктів, які охороняються, отримують міжнародні річки та інші материкові водойми, мігруючі тварини, інші міжнародні багатства, які належать двом або декільком державам.
3. Атмосферне повітря – газоутворна оболонка земної кулі, яка знаходиться між поверхнею Землі й космічним простором. Склад газів атмосферного повітря є відносно постійним, містить в окремих пропорціях кисень, азот, вуглекислий газ, завдяки чому забезпечується одна з основних фізіологічних потреб живих організмів – дихання, а також низку процесів обміну речовин в природі.
4. Космос – увесь матеріальний простір, який знаходиться за межами Землі та її атмосфери. Космічний простір безмежний, але сфера діяльності людей обмежена найближчими до Землі районами. Тому при сучасному рівні розвитку промислових сил, який обумовлює проникнення людини в космос, міжнародно-правової охорони потребує лише частина космосу: навколоземний космічний простір, Місяць, планети Сонячної системи, поверхні якої досягають космічні кораблі.

В залежності від правового режиму, природні об’єкти поділяються на ті, що перебувають під національною юрисдикцією або контролем із боку окремих держав – внутрішньодержавні природні об’єкти. До них слід віднести: природні багатства материків на території окремих держав, багатства, які знаходяться в межах прибережних територіальних морських вод, континентального шельфу й виняткових економічних зон. Внутрішнє законодавство вирішує питання права власності на ці об’єкти. В правовому регулюванні використання й охорони цих природних об’єктів широке розповсюдження й застосування мають визнанні світовим співтовариством прогресивні принципи міжнародного екологічного права.

До природних об’єктів із міжнародно-правовим регулюванням відносяться ті об’єкти, які знаходяться за межами національної юрисдикції й контролю, за межами виняткового суверенітету окремих держав. До них належать: Світовий океан з усіма його багатствами, за межами територіальних вод, континентального шельфу і виняткової економічної зони, окремі материки, наприклад, Антарктика, частина атмосфери Землі й космос. Міжнародні договори визначають правовий статус, порядок використання цих об’єктів, межі відповідальності в разі спричинення шкоди тощо [19, c. 23].

Для створення оптимального правового механізму забезпечення раціонального використання та охорони природних об’єктів (ресурсів) вони класифікуються на вичерпні і невичерпні; відновлювані і невідновних; надолужуваних і непоправні. З урахуванням специфічних характеристик того чи іншого природного ресурсу законодавець встановлює правові вимоги щодо його використання і охорони.

Під природними комплексами розуміються природні екологічні системи і інші сукупності природних об’єктів і ресурсів, відносини з приводу яких регулюються нормами екологічного права. До них відносяться особливо охоронювані природні території, морська середа, екологічно неблагополучні території, континентальний шельф та ін.

Чи є об’єктом екологічного права людина? У законодавстві прямого ні позитивного, ні негативної відповіді на це питання немає. У доктрині екологічного права йому також поки приділяється мало уваги. Однак грунтуючись на аналізі чинного російського законодавства про довкілля, можна стверджувати, що людина також може бути віднесений до об’єктів охорони. Людина — органічний елемент природи. У забрудненому середовищі деградує і людина, і олень. У тій мірі, в якій людина своїм здоров’ям і життям пов’язаний екологічно з природним середовищем, він — частина природи і відповідно — один з об’єктів її охорони. Підтвердженням тому є положення законодавства про нормування гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин у воді, атмосферному повітрі та ґрунті і нормуванні гранично допустимих рівнів (ПДУ) шкідливих впливів на навколишнє середовище. Нормативи ГДК і ПДУ встановлюються на рівні, що відповідає інтересам охорони здоров’я людини та рослинного і тваринного світу.

Будучи істотою біосоціальною, людина і її інтереси виступають одночасно в екологічному праві як об’єкти опосередкованої охорони. Йдеться про майно людини, яке може постраждати від шкідливого впливу забрудненого повітря, води або ґрунту. Так, можуть постраждати сільськогосподарські посіви, домашні тварини, будівлі, споруди. Відповідно кожна людина має право на відшкодування шкоди, заподіяної його майну екологічним правопорушенням.

Висновки

Отже, окрім природних ресурсів, природних комплексів та ландшафтів, перетвореної природи та людини в ній, об’єктом екологічного права доцільно визнавати екологічну безпеку, про багатоаспектність якої вже напрацьована відповідна доктрина. При цьому основними юридичними ознаками екологічної безпеки як об’єкта екологічного права можуть бути: а) її легітимне (законодавче) визначення як відповідного стану навколишнього природного середовища, при якому здійснюються державно-правові, організаційні, економічні, техніко-технологічні та інші соціальні засоби; б) включення її до системи національної безпеки, що визначається як захищеність важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам, особливо у сфері використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища; в) включення її сутнісних характеристик до означення конституційного права людини і громадянина

—         права на безпечне для життя і здоров’я довкілля — права на екологічну безпеку; г) визнання її відповідним типом екологічних правовідносин антропогенного характеру; д) формування системи правових норм, спрямованих на регулювання таких відносин тощо.

Екологічна безпека у значенні об’єкта екологічного права дозволяє включати у її розуміння усю сукупність об’єктів екологічного права, зважаючи, що серед пріоритетів національних інтересів, що складають основи національної безпеки, виділяється: забезпечення екологічно і техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів. Для подальших наукових досліджень доцільно враховувати вже згаданий вище термін ресурсно-екологічна безпека, який дозволить вийти на такий рівень наукового обґрунтування, що саме в процесі суспільного використання природних ресурсів і природи в цілому утворюється найбільший ступінь розробленості заходів захищеності національних інтересів у цілому та в екологічній сфері зокрема. Потребує наукового обґрунтування й такий термін як «безпекове середовище», упроваджене в положеннях Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється», затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105 (в редакції Указу Президента України від 8 червня 2012 року № 389/2012).

Не слід забувати, що до об’єктів права відносять роботи та послуги, інформацію, поведінку і дії юридичних та фізичних осіб тощо. Тому такими об’єктами екологічного права можуть бути: природоохоронні заходи (роботи та послуги), які можуть здійснюватися як державними, так і не державними (господарськими, громадськими) органами і організаціями, як в межах державних замовлень, так і на рівні договірного регулювання екологічних правовідносин; заходи з реалізації державної екологічної політики (контроль, моніторинг, екологічне інформування тощо).

Вищезазначене дозволяє порушити питання про підвищення рівня науково-методологічних підходів до суті, значимості, ролі екологічного права як науки, його об’єктів, та його впливу на вирішення актуальних питань сьогодення.

Список використаної літератури

1. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351.
2. Андрейцев В. І. Правовий режим землі як основного національного багатства // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2002. — № 4. – С. 15-26.
3. Андрейцев В. І. Феноменологічні аспекти формування ландшафтного права і законодавства // Екологічне право і законодавство суверенної України: проблеми реалізації державної екологічної політики [текст]: моногр. / В.І. Андрейцев. — Дніпропетровськ, Національний гірничий університет, 2011. — С. 119-204.
4. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208.
5. Андрейцев В.І. Інтеграція та диференціація галузей екологічного права: проблеми структуризації системи // Співвідношення екологічного, природоресурсного , земельного і аграрного права: Матеріали до круглого столу 9 грудня 2011 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана та М.В. Шульги. — Х.: Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2011. — С. 3-9.
6. Балюк Г.І. Екологічне право України: Конспект лекцій у схемах (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006 . – 192 с.
7. Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права // Государство и право. — 1998. — № 9. — С. 26-38;
8. Бринчук М.М. Право как ресурс деградации природы, общества и государства // Государство и право. — 2012. — № 4. — С. 29-38.
9. Бринчук М.М. Частная собственность и природа // Государство и право. — 2011. — № 9. — С. 24-33;
10. Бринчук М.М. Человек как объект экологических отношений // Экологическое право. – 2005. – № 3. – С. 2 – 5.
11. Бринчук М.М. Человек как объект экологических правоотношений // Проблемы экологического права. Труды НОСиА. — М.: Полтекс, 2006, Вып. 12. — С. 17-23.
12. Бургарт Т.І. Екософія права як методологічне завдання формування екоправової культури в Україні // Проблеми законності. — 2008.- С. 209-214.
13. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / Г.І. Балюк, М.В. Краснова, Ю.С. Шемшученко та інші; За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: “Юридична думка”, 2008. – 856 с.
14. Екологічне право України: підруч. для студ. вищих навч. закладів / За заг. ред. Каракаша 1.1. — Одеса: Фенікс, 2012. — С. 93.
15. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів / В.К. Попов, А.П. Гетьман, С.В. Разметаев та ін.; За ред. В.К. Попова, А.П. Гетьмана. – Харків: Право, 2007. – 485 с.
16. Екологічне право: Особлива частина: Підр. для студ. юрид. вузів та фак.: Повний акад. Курс / За ред. акад. АПрН В.І.Андрейцева. – К.: Істина, 2001
17. Екологічне право: Особлива частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак.: Повний акад.курс / В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, М.В. Краснова та ін.; За ред. акад. АПрН В. І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. – 544 с.
18. Карпович Н.И. Теоретические проблемы реализации экологической функции государства // Автореф.дисс. д.ю.н., специальность 12.00.06 — природоресурсное право; аграрное право; экологическое право. — Минск, БГУ, 2012. — 29 с.
19. Костицький В.В. Екологічне право України[Текст]: Підручник. — Дрогобич: Коло, 2012. — С. 93.
20. Краснова М.В. // Стан та перспективи розвитку вчення про об’єкти екологічного права: науково-методологічні аспекти Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ : Київський університет, 1958- . – ISSN 1728-2195. — вип. 3 (97). – 2013. – с. 8-10
21. Краснова М.В. Гарантії реалізації права громадян на екологічну інформацію. / Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.06. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка.– К., 1997. – 16 с.
22. Краснова М.В. Екологічні права і обов’язки громадян // Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / Ю.С. Шемшученко, Г.І. Балюк, М.В. Краснова та ін.; За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005. – С. 39 – 66.
23. Лю Хунянь. Концепт и взгляды на природу в экологическом праве // Государство и право. — 2010. — № 1. — С. 90-99.
24. Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В.С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004. — ІвБИ 966-7804. — С. 14-3.
25. Петров В.В. Экология и право. — М., 1981. — С. 32-33.
26. Право довкілля (екологічне право) : навч. посібн. для вищ. навч. закл. / Пилипенко П.Д., Федорович В.І., Ващишин М .Я [та ін.]; за ред. П.Д. Пилипенка. — К.: Ін Юре, 2010. — 401 с.
27. Природноресурсове право України: Навч. посіб. / Е.А. Бавбекова, Л.О. Бондарь, Н.С. Гавриш и др.; За ред. І. І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – 376 с.
28. Рабінович П.М . Основи загальної теорії права та держави: навч. посібн. — 5-те вид., зі змінами. — К.: Атіка, 2001. — С. 83.
29. Трегобчук В. Концепція сталого розвитку для України // Вісник НАН України. — 2002. — № 2. www.nbuv.gov.ua
30. Шемшученко Ю.С. Об’єкт права: Юридична енциклопедія, т. 4. К.: Укр. Енцикл., 1998. — С. 213.