Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасні комунікаційні технології суттєво вплинули на розвиток бібліографічної інформації, яку можна розглядати у двох аспектах: першому – як складову інформаційної культури, другому – як науковий документ. У першому випадку – бібліографічні знання в їх систематизованому вигляді є однією з галузей культури, яка пов’язана з функціонуванням бібліографічних ресурсів у різних сферах діяльності людини. Місце бібліографії у науковій роботі, тісні зв‘язки різних наукових дисциплін та бібліографії з достатньою повнотою висвітлені багатьма авторами, які довели, що бібліографія є невід‘ємною складовою розвитку будь-якої галузі знань, однією з найбільш важливих частин наукової проблематики, що спирається на глибоке вивчення вже досягнутого рівня науки, бібліографознавство, книгознавство. На українському ґрунті бібліографічна інформація виступала найточнішим індикатором духовно-інтелектуальної розвиненості, “зорієнтованості на українство”.

Бібліографічна інформація була завжди об‘єктом вивчення і дослідження. Набуття Україною незалежності, можливість активного спілкування з українською діаспорою за кордоном та відкриття архівів сприяло пожвавленню інтересу дослідників до історії української бібліографії, визначних постатей вчених, бібліографів, роль яких не визнавалася або принижувалася за радянських часів. Про це свідчать праці М. Романюка, В. Качкана та ін.

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю подальшого вивчення типології та методології бібліографічної інформації та об’єкт бібліографії у комунікативно-прагматичному аспекті.

Роль бібліографічного опису в різноманітних галузях наукової й культурної діяльності винятково велика, адже вся інформація про документи здійснюється саме за його допомогою. Він є основою для створення всіх бібліотечних каталогів, бібліографічних й інформаційних видань, автоматизованих банків даних про документи. Без нього неможливо написати рецензію, реферат, огляд літератури, послатися на якийсь твір у науковому, навчальному виданні тощо. Завдяки цьому бібліографічний опис широко використовується в бібліотечній, у бібліографічній і науково-інформаційній діяльності, у книговидавництві, у книжковій торгівлі, архівістиці, журналістиці, в науковій роботі тощо.

Мета: розкрити дискусійні погляди щодо визначення об’єкту бібліографії.

Завдання роботи:

—  окреслити  розвиток теорії та практики бібліографічного опису в XX ст.;

— визначити основні етапи розвитку теорії та методики бібліографічного опису в сучасний час,

— з’ясувати дискусійні погляди щодо визначення об’єкту бібліографії.

Стан дослідження проблеми. Провідними бібліотекознавцями досить детально розроблено стан і визначено основні засади розвитку бібліографічного опису документів. Основу склали фундаментальні праці таких вчених, як Коршунова О. П.,  Кулешів С.Г.,  Куфаєва М.М., Кушнаренко Н.Н., Лісовського М.М., Ловякіна О.М., Меженко Ю.О.,  Моргенштерна І.Г., Шамуріна Є.І., Шнайдера Г. та інш. У роботах цих авторів висвітлюються проблеми  визначення об’єкту бібліографії.

Розділ І. Розвиток бібліографічного опису документа та об’єктів бібліографії в ХХ ст. і на сучасний час

1.1. Розвиток принципів бібліографічного опису об’єктів в ХХ ст.

Всі дослідження XX ст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIX ст.

Наступний етап у розвитку української бібліографії пов’язаний з періодом української революції 1917-1921 pp. [2, с. 30].  У цей час закладалися державні основи національної бібліографії. За Центральної Ради у Бібліотечно-архівному відділі, створеному під керівництвом О.М. Грушевського при Генеральному секретаріаті народної освіти, розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. Спочатку ці питання були поставлені у контексті створення Національної бібліотеки, яка розглядалася О.М. Грушевським як книгосховище українознавчої літератури та найбільше зібрання друкованої продукції, виданої в  Україні всіма мовами.

Концепція національного фонду української книги як основи українознавчих досліджень розвивалася на базі двох напрямів його формування:

1) ретроспективного — створення національного бібліотечного фонду рукописної та друкованої спадщини українського народу;

2)   поточного — комплектування фонду поточною літературою національно-державного друку. Вперше про це було сказано у Законі про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави (1918 р.)

24 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про утворення Головної Книжної Палати» [2, с. 31].  Завідуючим справами з утворення Головної  Книжної Палати було призначено Ю. Меженка.

26 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про обов’язкову надсилку друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань» [2, с. 31].

Організація і функціонування Палати засвідчило існування бібліографії як окремої самодостатньої наукової дисципліни зі своїми спеціальними завданнями та специфічними методами. Україна вперше одержала власну державну бібліографію, предметом вивчення якої стала саме українська книга, незалежно від місця її видання, та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Палати надало реального змісту Закону про обов’язковий примірник, завдяки чому було започатковано формування фонду україніки. Тоді ж започатковано було створення зведеного каталогу найбільших бібліотек України та відпрацьовані елементи методики його складання. Книжна палата вперше поставила завдання державної ваги — складання Українського бібліографічного репертуару (далі — УБР).

У складі Книжкової палати створювався Бібліографічний інститут. Роботу Бібліографічного інституту планувалося проводити у трьох напрямах — поточна бібліографія (реєстрація друкованої продукції України за період існування Української держави з березня 1917 року), ретроспективна бібліографія (бібліографія української книги від початку книгодрукування) і формування фонду україніки (література будь-якою мовою з-поза меж України, присвячена Україні) [2, с. 33].

Створення Української Академії наук з бібліографічною комісією і Національною бібліотекою, Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, державних видавництв та інших національних інституцій у період української революції та перші роки більшовицької влади мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-х років XX століття.

Бібліографічні підвалини Всенародної бібліотеки України формувалися одночасно з роботою із організації фонду, каталогізації та розвитку окремих галузей україніки як бібліографічного репертуару:

—         перший напрям — рукописна україніка — починає розробляти Г.П. Житецький, завідуючий відділом рукописів;

—         другий — стародрукована україніка — завідуючий відділом стародруків С.І. Маслов;

—         третій — нова та новітня книжка — завідуючий відділом україніки (спочатку І.І. Кревецький, потім П.Я. Стебницький, а згодом — М.І. Ясинський), а також завідуючий відділом періодики М.І. Сагарда [13, с. 21].

Рукописна україніка так і залишилася на той час теоретично нерозробленою, лише на практичному рівні рукописна спадщина розглядалася як «духовний архів українського народу», а після смерті Г.П. Житецького це питання було практично закритим у зв’язку з початком репресивних дій більшовицької влади.

У зв’язку з практичною діяльністю зі створення фонду україніки проблеми нової і новітньої книжки у Національній бібліотеці розвивалися одночасно у культурологічному та бібліографічному аспектах І.І. Кревецьким, П.Я. Стебницьким, М.І. Ясинським, М.І. Сагардою та ін. Оскільки бібліотека намагалася зібрати якнайповніший фонд, завдання ставилося масштабно  [13, с. 21].

Перші концептуальні основи україніки були затверджені І.І. Кревецьким і базувалися на етнографічному, географічному та державному розумінні цього поняття. Крім того, поняття включало всі твори друку українською мовою, без огляду на зміст та території, твори авторів-українців, переклади з української мовИ авторів-українців, літературу, присвячену Україні, а також про події на території України [13, с. 21].

Через глобальність завдання відокремлення фонду україніки, він спочатку планувався як бібліографічна робота та окремий розділ у систематичному каталозі. Але поєднання культурологічного та бібліографічного принципу, яке запропонував І.І. Кревецький, викликало дискусію серед теоретиків та практиків створення бібліографії та реальних каталогів.

С.М. Іваницький-Василенко вперше розділив культурологічний та бібліографічний підходи при оцінці української книги й на культурологічному рівні, висвітлив зв’язок української книги з національною духовною культурою українського народу та виокремив функції фонду україніки, бібліографії українознавчої літератури та державного бібліографічного репертуару української книги.

Порушуючи питання про майбутні форми організації бібліотечного фонду України як окремої держави, він спеціально наголошує, що принцип мови для виокремлення бібліотечного фонду не може залучатися, а доцільніше його виокремлювати в бібліографії, оскільки він реально може бути корисним лише для ретроспективного фонду або для поточної бібліографії. З часом, коли українська мова стане державною і основною мовою спілкування, доцільність виокремлення фонду за принципом мови відпаде органічно. Головне — зростання обсягів української літератури українською мовою як національно-державного фонду. Виокремлення літератури українською мовою з поточного репертуару в окремий фонд буде недоцільним. У майбутньому, на думку С. М. Іваницького-Василенка, найдоцільнішим е анотування й збирання всього, що видається на території України для створення повної української бібліографії.

Проблема топографічного відокремлення фонду україніки в його теоретичній повноті, з урахуванням комплексу принципів відбору — мовного, етнографічного, територіального, державно-політичного, походження, світового впливу (переклади) тощо та залучення до фонду рукописних книг, архівів, стародруків, картографічного та музичного матеріалу не отримала остаточного вирішення і сконцентрувалася на створенні Українського бібліографічного репертуару (УБР) [13, с. 22].

Завдання бібліографічної роботи в галузі УБР стало головним  для бібліографів 20-х років XX ст. в Україні. Як зазначалося, вперше питання про створення всеохоплюючого УБР було висунуто в 1919 р. Українським бібліографічним інститутом Головної книжкової палати як основне в галузі бібліографічної діяльності в Україні. Ці розробки мали велике значення для розвитку українського бібліографознавства, яке протягом десятиліть вирішувало складні завдання, пов’язані з поняттями нація та держава, створенням різних концепцій україніки, національної та ретроспективної державної бібліографії [13, с. 22].

В 20-ті роки українські бібліографи завдяки всеукраїнський дискусії про бібліографічну роботу та місце УБР в ній наблизилися до розробки основних принципів ретроспективної національної бібліографії, бібліографічного репертуару та бібліографічної україніки через створення їх єдиної концепції.

Перша конференція наукових бібліотек України (1925) визнала головним завданням своєї бібліографічної роботи складання українознавчого бібліографічного репертуару. За його головні частини було прийнято: «усю друковану літературу, видану на території України за всі віки; та всю рукописну літературу на території України до початку друку; усю літературу всіма мовами про Україну поза межами етнографічної України за всі віки; усю літературу українською мовою поза межами етнографічної України за всі віки; усі твори авторів — українців де б вони не жили» [13, с. 23].

Обговорення концепції УБР, що була висловлена Всенародною бібліотекою України, набуло всеукраїнського масштабу. У 20-х роках XX ст. сформувалися три великих бібліографічних центри — Всенародна бібліотека України, Українська книжкова палата, Український науковий інститут книгознавства, які взяли на себе розробку і співпрацю у галузі розвитку науково-бібліографічного напряму. С.П. Постернак підкреслював, що вчені і фахівці бібліологічних спеціальностей висловили чимало різних думок, часом відмінних і навіть діаметрально протилежних. Зокрема, УБР розглядався як українська бібліографія в цілому; як генеральний план бібліографічної роботи; як повний каталог літератури України. Один із варіантів передбачав висвітлення УБР за такими трьома ознаками: авторство, мова, зміст. Ю.О. Меженко був прихильником мовної ознаки при формуванні репертуару. Висловлювалися і ідеї про недоцільність включення до обсягу УБР літератури з-поза меж України, хоча і українською мовою, змістом про український народ і Україну, які слід було включати не до УБР, а до відповідних бібліографічних репертуарів: польського чеського тощо [13, с. 23].

Переважна більшість дослідників визнавала, що єдиний послідовний погляд полягав у тому, щоб в основу обсягу УБР покласти територіальну ознаку, заносячи до нього як основну частину всю продукцію, що була видана на території етнографічної України, і тим створюючи бібліографічну базу для вивчення передусім продуктивних сил республіки та культур усіх народів, що жили або живуть на її території.

Додатки до УБР, за рекомендаціями учасників дискусії, повинні були складатися з друкованої поза межами етнографічної України літератури за ознаками мови (твори українською мовою) і змісту (твори, що стосуються України та всіх народів, що жили або живуть на території України). Літературу з-поза меж етнографічної України за ознакою авторства (твори авторів-українців), що ні мовою, ні змістом не стосувалися України, як правило, до УБР не рекомендувалося заносити, бо ознака ця була надто розпливчатою і спірною. Вважалося, що до УБР доцільно було включати твори лише тих авторів-українців, які брали участь у процесі творення української культури й науки та частину творів, які ні мовою, ні змістом не стосувалися України, друкувалися за її межами.

В основу концепції національної бібліографії, що розробляє Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського ПАН України (НБУВ), покладено положення Резолюції першої конференції наукових бібліотек УРСР 1925 p., науково-методичні розробки Комісії бібліотекознавства та бібліографії Всенародної бібліотеки України окремих бібліографів; М.І. Сагарди, Ф.П. Максименка, Ю.О. Меженка, С.І. Маслова, М.І. Ясинського. Сучасна концепція НБУВ НАН України також передбачає широкий національно-культурологічний підхід до створення національної бібліографії [13, с. 24]. Але в сучасних умовах потребують розв’язання деякі принципові питання, котрі відіграють вирішальну роль у створенні національної бібліографії.

Поняття українська книга є ключовим у контексті розгляду окресленої проблеми. Питання про визначення змісту цього поняття досить широко обговорювалося як під час дискусії про УБР, так і після неї. Воно активно вживається і тепер, часом досить довільно, різними дослідниками й спеціалістами — бібліографами згідно з їх власним розумінням. Перші книгознавці, котрі ґрунтовно вивчали українську книгу, встановлюючи межі національної приналежності книги, брали за основу мовну ознаку. Цю ж ознаку визнає провідною і більшість сучасних дослідників [13, с. 24].

Виходячи з реалій створення національної бібліографії, як джерела, що найповніше відображає інформаційні ресурси, поняття книга розглядається як засіб фіксування та передачі соціальної інформації у широкому розумінні бібліографічного документа будь-якої форми, включаючи всі види друку, найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання (електронні видання, кіно- , фотодокументи тощо.)

Після Великої Вітчизняної війни було зроблено спробу відновити ретроспективне бібліографування усіх українських книжок у хронологічних межах з 1798 до 1914 pp. Працю над підготовкою бібліографії очолив Ю.О. Меженко. Теоретичною базою стали результати наради, проведеної в Бібліотеці Академії наук УРСР у Києві 21-22 грудня 1945 р. [2, с. 46].

Проблеми, які поставила нарада 1945 р. залишаються актуальними і поступово реалізуються на практиці. Бібліографія книг українською мовою розглядалася як одна з перших тем, що складає Українознавчий бібліографічний репертуар. І тільки 1971 р. цей задум було частково реалізовано в покажчику С.О. Петрова «Книги гражданського друку, видані на Україні.  XVIII — перша половина XIX століття». У ньому відображена книжкова продукція України майже за сто років (1765-1860). У покажчик включено близько двох тисяч записів, які доповнювалися примітками, що розкривають зміст збірників, або анотаціями оціночного характеру [2, с. 47].

Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу. Яку саме науку — відповіді були різні.

Найширше значення зафіксовано у такому визначенні: „Як наука бібліографія є організована сукупність знань, що торкаються книг в усіх аспектах, як суто фізичних об’єктів або як вмістилищ ідей” [7, с. 24].  Це — визначення Вернера Клеппа в Американській енциклопедії (1963 р.).

Дещо вужче за обсягом поняття визначення французької Академії наук, подане в її словнику 1932 р.: бібліографія — це „знання книг, які опубліковані у будь-якій формі, з боку їх видавничої форми, їх вартостей, рідкості” [7, с. 25].

Ще вужче сучасне уявлення про бібліографію, яке зафіксувала в своєму навчальному посібнику видатний бібліографознавець Франції Луїз Ноель-Мальклес: бібліографія – „частина бібліології, або науки про книгу, яка ставить за мету досліджувати, вказувати, описувати та класифікувати друковані документи, щоб створювати покажчики (реперторії), що полегшують розумову працю” (1976 р.) [7, с. 25].

В останньому випадку науковою визнається практична діяльність бібліографа, яка присвячена складанню покажчиків книг. Таке розуміння було дуже поширеним у XX ст. Його дотримувалися: німецький вчений Георг Шнайдер, російські Михайло Миколайович Куфаєв, Олександр Михайлович Ловягін та інші. У такому розумінні бібліографія — наука, але не самостійна, а допоміжна. Для чого допоміжна? Відповіді були різні.

Одні вважали, що бібліографія — допоміжна наука для бібліології, тобто книгознавства (О. М. Ловягін). Інші — що бібліографія допомагає всім наукам, на які має спиратися вчений у будь-якій галузі знання (М.М. Куфаєв) [7, с. 26].

Українські бібліографи у 20-ті рр. XX ст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У журналі „Бібліологічні вісті” були надруковані статті відомого чеського теоретика бібліографії Ладіслава Яна Живного, польського дослідника Стефана Уртель — Верчинського, російського книгознавця М.М. Куфаєва. З цікавими оригінальними статтями теоретичного характеру виступив Юрій Олексійович Меженко. За його словами, українські бібліографи вживали термін „бібліографія” в розумінні „складання списків книжок”; а завдання бібліографії – „максимально полегшити процеси розшукування й підбору книжки її споживачеві”  [7, с. 26].

Ю.О. Меженко спробував відрізнити завдання „теоретичної бібліографії”, тобто теоретичного пізнання, від завдань „практичної” української бібліографії. Він зауважив, що не хотів втручатися в дискусію, чи є бібліографія наукою, але все ж таки написав, що бібліографія належить до групи описових наукових дисциплін, таких, як зоологія і ботаніка.

У другій половині ХХ ст. термін „бібліографія” набуває декілька значень. Наприклад, у „Словнику книгознавчих термінів” Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна „бібліографія”, з яких тільки два показані як застарілі [3, с. 38].

З метою досягнути єдності у вживанні того чи іншого терміна у 60 — ті роки було прийнято рішення запровадити стандартизацію бібліографічної термінології.

Перший державний стандарт з бібліографічної термінології — ГОСТ 16448-70 „Библиография. Термины и определения” — з’явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремим й термінами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна – „бібліографознавство” — для позначення науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність. Термін „бібліографія” було закріплено за практичною діяльністю, спрямованою на створення бібліографічних посібників. Результати цієї діяльності пропонувалося називати термінами „бібліографічний посібник” або „бібліографічна продукція” і уникати вживання терміна „бібліографія” у значенні „бібліографічний посібник” чи „сукупність бібліографічних посібників”. Отже, практичну діяльність бібліографа, її результати та її наукове пізнання пропонувалося називати різними термінами, що спонукало вчених замислюватися над тим, про що саме йдеться в тому чи іншому випадку, коли раніше вживався один термін – „бібліографія” [3, с. 39].

Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0-77. „Библиография. Термины й определения”. Удругій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін „бібліографічна інформація” (хоча раніше він використовувався деякими бібліографознавцями, зокрема в Україні). Термін „бібліографія” визначався тут як „галузь науково-практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення до споживачів бібліографічної інформації з метою впливу на використання творів друку у суспільстві” [3, с. 40].  Особливо підкреслювалося, що до обсягу поняття „бібліографія” не входить бібліографознавство — наукова дисципліна, що вивчає та розробляє питання теорії, історії, методики та організації бібліографії.

Але у терміносистемі другої редакції стандарту на бібліографічну термінологію були певні суперечності чи неясності. Особливо помітним було таке: існування двох термінів для позначення практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення бібліографічної інформації до споживачів. Таке значення мав термін „бібліографія”, як це видно з наданого вище визначення, і таке ж саме значення мав термін „бібліографічна робота” („сукупність процесів бібліографування та бібліографічного обслуговування”) [7, с. 61]. Тому пізніше, коли підійшов строк перегляду даного стандарту, було запропоновано замість термінів „бібліографія” та „бібліографічна робота” у значенні „практична діяльність з бібліографування та бібліографічного обслуговування” використовувати термін „бібліографічна діяльність”. Новий стандарт одержав назву:  ГОСТ 7.0-84. „Библиографическая деятельность. Основне термины й определения”. Термін „бібліографія” у цьому стандарті вже не згадувався, тому що укладачі стандарта дійшли висновку, що він занадто дискусійний, що не дає можливості офіційним шляхом, через стандартизування термінології, усунути його полісемію.

Головним став термін „бібліографічна  діяльність”, який визначався так: „Галузь інформаційної діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації”  [7, с. 61]. Але що таке „інформаційна діяльність”? У даному стандарті відповіді не було, її можна було знайти в підручнику О. П.Коршунова, де інформаційна діяльність визначається як „діяльність, спрямована на всебічне забезпечення (виявлення, задоволення та формування) інформаційних потреб, яка включає створення, обробку, зберігання, пошук і розповсюдження документально-фіксованої інформації і здійснюється у будь-яких цілях (науково — допоміжних, професійно-виробничих, освітніх, виховних та ін.), усіма суспільними інститутами в системі документальних комунікацій”  [6, с. 55].

Після введення удію державного стандарту 7.0-84 термін „бібліографія” залишився нестандартизованим, тобто дозволялося будь-яке його застосування. Щоправда, терміни „бібліографічний посібник” і „бібліографічна продукція” вже набули постійного, затвердженого у спеціальній літературі характеру, і для бібліографів використання замість них терміна „бібліографія” стало неприпустимим. Щодо значення „практична діяльність з підготовки та доведення до споживачів бібліографічної інформації”, то тепер йому відповідав термін „бібліографічна діяльність” [7, с. 63].

1.2. Основні етапи розвитку методики та концепцій бібліографічного опису та об’єктів бібліографії в сучасний час

Розглянувши розвиток і наслідки термінологічної праці в галузі бібліографознавства у 70-90-ті роки XX ст., доходимо до висновку, що термін „бібліографія” для позначення окремого бібліографічного посібника чи їх сукупності вживати не рекомендується.

Актуальними залишаються два значення терміна „бібліографія”:

1. Те, що дорівнюється поняттю ”бібліографічна практична діяльність”, тобто діяльність, спрямована на створення та поширення бібліографічної інформації.
2. Те, що охоплює як практичну, так і інші види бібліографічної діяльності (науково-дослідну, педагогічну, управлінську) [15, с. 11].

Перший підхід приваблює тим, що дає можливість чітко розрізняти діяльність, спрямовану на виробництво БІ та задоволення бібліографічних потреб, і всі інші вади діяльності, пов’язані з осмисленням першої чи підготовкою до неї. Але при такому підході не знаходиться терміна, який би охоплював усі аспекти бібліографічної діяльності, всі явища, що можна назвати бібліографічними (тобто не тільки бібліографічну практику, але й бібліографічну науку, бібліографічну освіту тощо.).

Тому в останні роки все більше переважає другий підхід, коли терміном „бібліографія” позначається сукупність усіх видів діяльності, пов’язаних із створенням та функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві. Такий підхід запропонував О.П. Коршунов. Термін „бібліографія” при цьому охоплює всі види діяльності, так чи інакше пов’язані з функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві.

Крім практичної діяльності, спрямованої на підготовку бібліографічної інформації та її доведення до споживачів, сюди відносяться: науково-дослідна діяльність, спрямована на вдосконалення практичної бібліографічної діяльності: навчально-виховна діяльність, яка забезпечує підготовку кадрів, і управлінська діяльність (організаційно-методичне керівництво), що сприяє виконанню завдань практичної бібліографічної діяльності.

У схемі, запропонованій О.П. Коршуновим, термін „бібліографічна діяльність” належить тільки до „практичної діяльності” суспільства. Крім практичної бібліографічної діяльності у склад бібліографії тут включено бібліографознавство, тобто наукову діяльність, спрямовану на пізнання практичної бібліографічної діяльності; підготовку кадрів і організаційно-методичне керівництво [6, с. 39]. Такий поділ бібліографії від повідає поділу всієї людської діяльності на чотири сфери: практична діяльність, наука, освіта та управління.

Загалом погоджуючись з охарактеризованою думкою О.П. Коршунова, ми хотіли б все ж таки звернути увагу на те, що термін ”бібліографічна діяльність” неправомірно дорівнювати тільки бібліографічній практичній діяльності, тому що всі інші види діяльності (у галузі бібліографії) — це теж „бібліографічна діяльність”. Саме сучасне розуміння поняття „бібліографія” свідчить про те, що бібліографія — це діяльність, зокрема і практична (виробництво бібліографічної інформації та її поширення), і бібліографознавча, і  педагогічна, і управлінська [6, с. 40].

Інакше кажучи, терміни „бібліографія” та „бібліографічна діяльність” слід розуміти як синонімічні, а при позначенні різних видів діяльності, з яких складається бібліографія, додавати відповідний терміноелемент: „практична бібліографічна діяльність”, „науково-дослідна бібліографічна діяльність”, „педагогічна (або навчальна) бібліографічна діяльність”, „управлінська бібліографічна діяльність”. При цьому пам’ятати, що науково-дослідна бібліографічна діяльність має ще назву „бібліографознавство” і означає дослідження проблем усіх видів бібліографічної діяльності, передусім — практичної. А терміноелемент „практична” лише умовно належить до діяльності виробництва та поширення БІ, тому що „практичними” можна назвати і деякі елементи педагогічної чи управлінської бібліографічної діяльності [6, с. 41].

Отже, пропонується таке визначення: бібліографія (чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Тут бібліографія як діяльність визначається через поняття БІ, що виступає центром, „ядром” бібліографічної діяльнісної системи. Ця залежність бібліографії від бібліографічної інформації показується на Принциповій схемі функціонування бібліографії». розробленій О.П. Коршуновим, де бібліографія представлена з позицій системного підходу як щось цілісне, що виникає та існує навколо бібліографічної інформації. Про її внутрішню структуру тут нічого не повідомляється. Видно тільки зовнішні зв’язки із світом документів (Д), з одного боку, та світом споживачів інформації (С), з іншого [6, с. 42].

 

Рис.1.1.  Принципова схема функціонування бібліографії

 

Система бібліографії тут має два входи: перший — це відомості про документи, що відбиваються у БІ; другий — це інформаційні потреби споживачів, які викликають документальні та бібліографічні потреби, для задоволення яких створюється БІ. Тобто схема показує, що БІ відображає як відомості про документи, так і інформаційні потреби (чи запити) споживачів [6, с. 43].

Система бібліографії має один (головний) вихід: подання бібліографічної інформації споживачеві. Для ефективного функціонування системи дуже важливим є зворотний зв’язок від споживача, в якому може бути надана оцінка бібліографічної інформації та діяльності системи загалом. Такий зв’язок допоможе вдосконалювати діяльність системи та підвищувати якість бібліографічної інформації.

Принципова схема функціонування бібліографії, безумовно, відображає її діяльність на дуже високому рівні абстракції, тобто відображає сутність цього явища, а не конкретні його вияви. Ту і проявляється головна суттєва риса бібліографії, так само як і бібліографічної інформації — це її подвійність: те, що вона залежить від двох головних елементів — документа і споживача. Передусім, це стосується практичної бібліографічної діяльності. Але й всі інші види бібліографічної діяльності — наукова, освітня, управлінська — спрямовані на допомогу практичній бібліографічні й діяльності, тобто, певна річ, вони теж забезпечують функціонування бібліографічної інформації.

Зазначене визначення бібліографії та принципова схема її функціонування не зустріли скільки-небудь серйозних заперечень з боку науковців, але пошуки іншого визначення бібліографії тривають. У кожному новому визначенні звертають увагу натаю аспекти, що залишилися невідображеними у попередніх. Тому фахівцям доцільно постійно стежити за новими дослідженнями та теоретичними розробками, свідомо сприймати їх і обговорювати.

Розглядаючи питання визначення бібліографії, ми познайомилися із виникненням бібліографічної діяльності та початковим періодом її розвитку, з появою терміна „бібліографія” та його значеннями у тлумаченні різних авторів. Полісемія терміна „бібліографія” примусила вчених вдатися до стандартизування бібліографічної термінології у 70-90-ті роки XX ст. Стандартизація термінів у цілому мала позитивні наслідки, хоча головний термін системи – „бібліографія” — залишився дискусійним. Визначення бібліографії як системи різних видів діяльності, що забезпечують створення та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві, набуло широкого визнання. Але пошуки найбільш точного визначення тривають.

Сьогодні провідні бібліотеки створюють каталоги книг українською мовою на базі власних фондів. Так, у 1996 р. Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського видала перший випуск покажчика «Україномовна книга, 1798 — 1916» []. Покажчик містить книги українською мовою, а також книги писані «язичієм», без врахування територіальних обмежень [15, с. 13].

Методика Ю.О. Меженка базується на використанні бібліографічних джерел, каталоги бібліотек він розглядав як допоміжне, а не основне джерело. Хоча, потрібно зауважити, що ідея створення зведеного каталогу наукових бібліотек належить Меженкові. На сучасному етапі вона реалізується на практиці. Програма універсальної доступності публікацій (UAP) передбачає відповідальність кожної країни не лише за повноту комплектування вітчизняними документами, а й за забезпечення доступу до них, основою якого нині повинен стати електронний каталог. Інститут бібліотекознавства НБУВ НАН України у створенні УБР виділяє дві стадії: підготовка зведеного каталогу української книги, що знаходиться у фондах бібліотек держави, та його поповнення за фондами національних бібліотек, українознавчих центрів світу, а також бібліографічними джерелами.

Перша стадія поділяється на два етапи. Спочатку реалізується основоположне завдання створення бібліографічної бази даних (БД) за фондами бібліотек, у яких зосереджено основний масив літератури — Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, Державна наукова медична бібліотека Міністерства охорони здоров’я, Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека Академії аграрних наук України [16, с. 23].

На другому етапі зведена БД основних бібліотек-фундаторів повинна надаватися для звірки до інших бібліотек загальнодержавного, обласного рівня, провідних університетських бібліотек. Одержаний масив підлягає остаточній звірці з бібліографічними джерелами українознавства, що дає змогу включити в першу частину репертуару літературу, яка не збереглася у бібліотеках України [16, с. 23].

Друга стадія створення бібліографічного репертуару має реалізовуватися за домовленістю про співробітництво з національними бібліотеками світу й українознавчими центрами, що відповідає сучасній світовий практиці.

Реалізація функцій бібліографічного обліку передбачає створення джерел бібліографічної інформації. Основними формами бібліографічної продукції національної бібліографії є видання поточного та ретроспективного обліку вітчизняних публікацій і національного зведеного каталогу, котрий включає ретроспективну національну бібліографію. Сьогодні така робота виконується на базі автоматизованого банку даних (машиночитана бібліографічна інформація).

Розділ 2. Склад, зміст бібліографічного опису об’єктів бібліографії обліку українських друкованих видань

2.1. Типологія бібліографічної інформації

Зростаюча кількість потоків бібліографічної інформації, яка функціонує у суспільстві і в певних історичних умовах виконує свої специфічні функції, вимагає вирішення актуальної проблеми їх упорядкування, тобто побудови чіткої схеми класифікації. Проблеми класифікації бібліографічних публікацій в періодичних виданнях, виявлення та уточнення суттєвих типологічних ознак з виділенням на їх базі основних жанрово-типологічних груп вирішує типологія.

Типологія – від грецького: відбиток, форма, взірець, характеризує побудову досліджуваної системи, яка базується на подібності та відмінностях об’єкта.

Термін “типологія бібліографічної інформації” практично не зустрічається у працях бібліографів. Поки що в спеціальній літературі не розкрито сукупність всіх складових цього поняття, яке пов’язане з багатомірністю і складністю самого феномена, багатоаспектністю його розгляду. Тому ми вважали за необхідне розглянути цю проблему, спробувати створити систему термінологічних визначень і висловлюємо надію, що вона стане підґрунтям для подальшого дослідження. В даному випадку доречне зауваження М. Ясинського, який писав: “Увесь попередній досвід шукань в галузі книгознавчої, а зокрема бібліографічної термінології доводить, що термінологічна справа дуже складна й потребує систематичного студіювання колективними зусиллями”.

Для вирішення визначеного завдання вирізняємо три основні напрями: визначення місця типології бібліографічної інформації в системі бібліографознавчих дисциплін, типологічна структура цієї інформації в періодичних виданнях, створення системи типологізації об‘єкта бібліографічної інформації (документів). У відношенні до традиційної типології книги бібліографічна типологія та виокремлена нами типологія бібліографічної інформації в періодичних виданнях мають загальні корені і як окремо взята самостійна група отримує об‘єктивні умови незалежності її існування.

Типологію бібліографічної інформації ми визначаємо як один з напрямів бібліографічної типології, який вивчає процес формування типологічних схем бібліографічних документів за їхніми функціональними ознаками, що дозволяє розподілити їх у відповідні групи. Виділення масивів бібліографічної інформації різного порядку, які мають типові характеристики, та розміщення їх з урахуванням існуючих взаємозв’язків таким чином, що кожна окремо взята група отримує визначене місце, дозволяють отримувати досить повне уявлення про всю досліджувану сукупність.

Типологія бібліографічної інформації ідеально вказує на свій об’єкт, але не особовий, а узагальнюючий. Об’єктом типології є бібліографічна інформація в періодичних виданнях, яка трактується як певний вид інформації з високим ступенем узагальнення: інформація про українські твори друку, що виходили на етнічних теренах України (ретроспективна бібліографія), вийшли друком (поточна бібліографія), заплановано до друку (перспективна). Тільки фактор часу обумовлює формування поточної, ретроспективної та перспективної бібліографії.

Предмет типології бібліографічної інформації можна визначити як інформаційну систематизацію, виявлення закономірностей формування бібліографічної інформації, її розвиток та функціонування як структурованої єдності.

2.2. Об’єкти бібліографічного опису

Ними можуть бути всі види опублікованих (у тому числі й депонованих) і неопублікованих документів на будь-яких носіях — книги, серіальні та інші продовжувані ресурси, нотні, картографічні, аудіовізуальні, образотворчі, нормативні і технічні документи, мікроформи, електронні ресурси, інші тривимірні штучні чи природні об’єкти, складові частини документів, групи однорідних і різнорідних документів.

У 1994 р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України – „ДСТУ 2392-94. Інформація та документація. Базові поняття”. У ньому серед інших є і термін „бібліографія” з такою дефініцією: „Засоби ідентифікації, описування та упорядкування документів”. Без додаткових пояснень важко зрозуміти, що це означає. Можливо, мається на увазі, що бібліографія — це така галузь діяльності, яка відзначається своїми особливими методами (засобами) пізнання документів, тобто увагу привернуто до методів і об’єкта, а не до результату діяльності (бібліографічної інформації). Визначення бібліографії як певної „методичної” галузі діяльності застосовувалося деякими вченими, і з ним можна було б погодитись, коли б це було чітко сказано.

У 1999 р. прийнятий міждержавний стандарт «ГОСТ 7.0-99.  „Информационно — библиотечная деятельность, библиография. Термины й опредедения”, [14, с. 45] який замінив попередній ГОСТ 7.0-84. Визначення бібліографії тут таке: „Інформаційна інфраструктура, що забезпечує підготовку, розповсюдження та використання бібліографічної інформації” []. При цьому „інформаційна інфраструктура” трактується так: „Сукупність інформаційних центрів, банків даних та знань, систем зв’язку, що забезпечує доступ споживачів до інформаційних ресурсів” [14, с. 45].  „Інформаційний центр” визначений як „організація, що виконує функції щодо збору, аналітико-синтетичної переробки та розповсюдження інформації”, а „інформаційні ресурси” — як „сукупність даних,  організованих для ефективного одержання достовірної інформації”.  Бібліографічна інформація тут, як йшлося, визначається як „інформація про документи, потрібна для їхньої ідентифікації та використання”. Є тут і термін „бібліографічна діяльність”: „галузь діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації” [14, с. 46]. Співвідношення між поняттями „бібліографія” та „бібліографічна діяльність” залишилося нез’ясованим.

Відомий бібліографознавець Ісаак Григорович Моргенштерн пояснює, що поняття „інфраструктура” позначає допоміжну щодо будь-якої галузі соціальної діяльності підсистему, що забезпечує функціонування даної галузі діяльності. Інформаційна інфраструктура — це соціальна система, яка організує підготовку та функціонування соціальної інформації, а бібліографія — її підсистема, що забезпечує підготовку та функціонування бібліографічної інформації. „Бібліографічну діяльність” він трактує як практичну частину бібліографії, крім якої до структури бібліографії входять бібліографознавство та інфраструктура бібліографії (допоміжні галузі діяльності, що забезпечують її функціонування: бібліографічна освіта, матеріально-технічна база бібліографічної діяльності, бібліографознавча література та інформаційно-бібліографічне забезпечення бібліографії)  [14, с. 46].

Ось так завершилося стандартизування бібліографічної термінології у XX столітті. Загалом воно було корисним для бібліографічної науки, сприяло утвердженню певної терміносистеми понять бібліографознавства. Проте, як свідчить досвід, ніякий стандарт не може раз і назавжди вирішити ті чи інші питання термінології, особливо такі, що потребують подальшого обговорення.

Пошук визначення поняття „бібліографія” триває, пропонуються різні підходи та формулювання. Але, здається, що повернення до тієї (чи подібної) полісемії терміна „бібліографія”, яка існувала до початку стандартизації, вже неможливе.

Об’єкти опису можуть складатися з однієї частини (одночастинні об’єкти) або двох чи більше частин (багато частинні об’єкти). Залежно від структури опису відрізняють однорівневий і багаторівневий бібліографічний опис. Однорівневий містить один рівень. Його складають, як правило, на одночастинний документ. Багаторівневий опис містить два і більше рівнів. Його складають на багаточастинний документ або на окрему одиницю чи групу фізичних одиниць багаточастинного документа — один чи декілька томів (ви пусків, номерів, частин) багатотомного чи серіального документа.

До бібліографічного опису входять такі області: область назви і відомості про відповідальність, область видання, область специфічних відомостей, область фізичної характеристики, область серії, область приміток, область стандартного номера (чи його альтернативи) та умов доступності.

Введено нові назви для двох областей опису, що відповідає їхньому наповненню: це область фізичної характеристики та область стандартного номера (чи його альтернатива) й умов доступності.

До загального списку областей опису входить й область специфічних відомостей, що використовується тільки для опису певних видів документів (нотних, картографічних, серіальних, електронних ресурсів, окремих видів нормативних і технічних документів), коли в описі необхідно зазначити відомості про особливості інформації, її фізичний носій, тип публікації та інші дані, характерні для будь-якого виду документа.

Області опису складаються з елементів, що діляться на обов’язкові та факультативні. В описі можуть бути тільки обов’язкові елементи або обов’язкові і факультативні. Обов’язкові елементи вміщують бібліографічні відомості, що забезпечують ідентифікацію документа. Їх наводять у будь-якому описі.

Факультативні елементи уміщують бібліографічні відомості, що дають додаткову інформацію про документ. Необхідність застосування факультативних елементів та їхній набір визначає установа, в якій складається опис. На бір елементів має бути постійним для певного інформаційного масиву (бази даних, каталога, покажчика, списку літератури тощо).

Області та елементи опису наводять в установленій послідовності, що в ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 подана в певному переліку областей та елементів. Про цю послідовність йшлося вище. Бібліографічні відомості, що відносяться до різних елементів, але граматично пов’язані в одному реченні, записують у попередньому елементі.

 Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи українського бібліографознавства в ХХІ ст.

На сучасному етапі НБ України не обмежується тими параметрами, які були окреслені спочатку. Вони — данина своєму часу. В нинішніх умовах виникає нове, інформаційне суспільство. [3, с.85]  Інформаційне суспільство можна розглядати як продовження еволюції індустріального та постіндустріального суспільства, при цьому спостерігаються найбільш швидкі темпи зростання секторів створення та споживання інформації. Кардинальним чином змінюється роль і місце інформації й знань в діяльності людини, вони перетворюються в один з найважливіших ресурсів, поряд з енергією та корисними копалинами. За ступенем споживання цього ресурсу оцінюється ступінь розвину-тості країни, її економічний та політичний потенціал. Відбувається перехід від поліграфічного етапу до електронного, в процесі якого створення і використання інформації дедалі більше здійснюється у машинопрочитуваній формі.

Створення автоматизованої системи державної реєстрації друкованих документів — інформаційних джерел статистичної, бібліографічної та реферативної інформації, які характеризують видавничу діяльність України. Складовими частинами цієї системи є:

автоматизована система «Державна статистика друку»: містить інформацію про кількісні й якісні показники, що узагальнюють результати видавничої діяльності на всій території України і окремих її регіонів;

державна бібліографія видавничої продукції України у вигляді автоматизованого банку даних «Національна бібліографія» і системи державних бібліографічних покажчиків і каталожних карток.

Автоматизована система централізованої каталогізації та інформування про нові видання України. Системою передбачається створення зведеного електронного каталогу друкованої продукції України; централізований бібліографічний опис видань і випуск карток на книги та брошури, статті з журналів, збірників та газет, рецензії та автореферати дисертацій, необхідних для ведення каталогів та карток у різних бібліотеках та інформаційних центрах; оперативне інформування абонентів про нові видання України. Інформація буде надаватися у вигляді повних та скорочених комплектів карток, на електронних носіях інформації, в режимі віддаленого доступу [3, с.88]

Сьогодні можна говорити про необхідність створення важливого напряму національної бібліографії — перспективної бібліографії, завдання якої полягає в інформуванні про документи, що готуються до випуску. Це питання набуває актуальності в зв’язку з Законами України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про національну програму інформатизації України» якими поставлено завдання кардинального вдосконалення інформаційного забезпечення сталого розвитку суспільства та державотворчих процесів в Україні, що передбачає, зокрема, створення необхідних умов забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. У майбутньому перспективна бібліографія має бути масштабною і спиратися на державну законодавчу базу.

Сучасна бібліографія визнає необхідність включення до національної бібліографії рукописної книги з урахуванням її специфіки. Так, визначаючи поняття „документ” як об’єкт ретроспективної загальної бібліографії, що охоплює й національно-державну, і бібліографію ектеріорики, і різновидову документну спадщину, Г.М. Швецова-Водка підкреслює необхідність включення до цієї бібліографії й рукописної книги. Вона висловлює слушну думку, що рукописна книга (яка виконувала ті ж самі функції, що і будь-яка інша книга) може бути включеною до ретроспективної бібліографії на правах окремого типу документа та у вигляді кожного окремого примірника і за окремими правилами бібліографічного обліку. [53, с.4]

Розробка проблем кодикографії нині має актуальне значення в Україні у зв’язку із створенням національної системи ретроспективної історичної інформації, яка знайшла своє відображення у двох державних програмах, затверджених у 1992 р.: «Літопис історико-культурної спадщини України» та «Книжкова спадщина України», де у двох проектах -— «Архівна та рукописна україніка» та «Створення реєстру української рукописної книги» — спеціально розглядаються завдання створення дескриптивних стандартів на рукописну книгу в контексті формування національного зведеного банку даних на рукописну книгу та архівні джерела.

Особливо актуальною проблемою є формування інформаційної інфраструктури суспільства, і в центрі цієї проблеми гостро стоїть питання про створення інформаційних масивів (накопичення інформації у банках і базах даних) та про встановлення взаємопов’язаних комунікативних відношень між джерелом інформації та її споживачем (тобто про способи передачі інформації та її характер) незалежно від індивідуальних властивостей суб’єктів та об’єктів інформації.

Враховуючи нагальну потребу у створенні різноманітних і багаторівневих масивів ретроспективної інформації, першочерговим завданням є розробка теоретичних основ інформаційного відображення документального джерела і створення документальних інформаційних систем. Цьому передує робота з уніфікації описів і розробки дескриптивних стандартів. Водночас структура інформації та комунікаційні основи повинні бути взаємосполученими.

Протягом декількох років Інститутом рукописів НБУВ розроблялася автоматизована схема опису рукописної книги, в основу якої покладено 11 обов’язкових розділів показників: кількість аркушів і схоронність; матеріал письма; організація сторінки; аркуш; мова; прикраси; зміст; записи; оправа; старі шифри й штампи; примітки. Перераховані розділи є загальні, базові, їхні текстові описи достатні для першого рівня деталізації, тобто для базового опису.

Створювана база даних (БД) рукописної книги «Кодекс» має відповідати таким вимогам: давати можливість зберігати доволі складну схему опису, здійснювати пошук, дозволяти легко формувати публікації (каталоги, альбоми тощо). При виконанні цих умов за інформацією БД виникає можливість ефективно проводити дослідження за такими напрямами, як:

—      історія письма, літератури;

—      історія мови, освіти;

—      історія побутування рукопису;

—      історія прикрас, оправ тощо. [4, с.19]

Роботу з переведення довідкових видань (каталоги, альбоми філіграней, довідники з художнього оформлення рукописів тощо) на комп’ютерні носії і поступове доповнення їх новими, раніше не відомими зразками є перспективним напрямом роботи для будь-якого центра вивчення рукописної книги, що відповідає сучасним науковим вимогам.

Архівна україніка охоплює всю різновидову сукупність документів і матеріалів, що зберігаються в архівах та установах архівного типу і не є рукописною книгою або відтвореними друком. Вони репрезентовані не лише текстовими, а й графічними та аудіовізуальними матеріалами, а також такими, що графічним засобом або текстом відтворені на камені, шовку, пергаменті чи папері та інших носіях (в тому числі і комп’ютерні файли), і можуть бути віднесені до писемно-рукописного типу відтворення інформації. Археографічна україніка, на відміну від бібліографічної та кодикографічної, складається з двох частин. Перша — едиційна україніка, що створює фонд публікацій умовного «Українського архіву» і входить складовою, але специфічною частиною до бібліографічної, як відтворені друком матеріали. Друга — камерально-археографічна україніка як засіб обліку, описання та введення архівних джерел через археографічний опис до наукового та культурного обігу; після публікацій результати камерального описання, що є довідниками вторинного документного рівня, становить бібліографічний реєстр архівної україніки. [4, с.21]

Змістом понять «українська книга» «український бібліографічний репертуар» та «Рукописна та книжкова україніка» було запропоновано вважати національну бібліографію, що включає в себе зібрані й систематизовані рукописні та друковані твори як «рукописну україніку» і «друковану україніку». Спільні визначення в бібліографії, археографії та архівістиці характеризуються спільними критеріями відбору архівних та бібліотечних документів, а також чітко визначеним культурологічним підходом до визначення цих понять. Це стає очевидним при порівнянні принципів визначення «архівної та рукописної україніки» та «друкованої україніки» . Принципи останньої складаються з чотирьох позицій:

1. Твори друку українською мовою, незалежно від місця видання;
2. Твори друку всіма мовами, видані на території сучасної України;
3. Твори друку про український народ, видані в усьому світі всіма мовами;
4. Твори друку, авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об’єднання, видані в усьому світі всіма мовами, незалежно від їх змісту. [6, с.18] Автори програми «Архівна та рукописна україніка» не використовують терміни «архівний документ», або «твір друку» користуються загальним словом «матеріали», розуміючи збіг загальних критеріїв виокремлення україніки.

Отже, для реалізації завдань, що поставила програма «Архівна та рукописна україніка», вона повинна отримати статус загальнодержавної зі спеціальним державним фінансуванням. В організаційному аспекті світовий досвід стверджує раніш ухвалені рекомендації ЮНЕСКО про необхідність створення у кожній країні центру НБ. З логіки світового та вітчизняного досвіду випливає необхідність прийняття на державному рівні: закону про національний бібліотечно-інформаційний фонд України; закону про обов’язковий примірник документів на електронних носіях. А також відновлення поточного обліку документального масиву України зі статистичним його відображення на основі обов’язкового примірника державних, комерційних та інших видавництв, централізованої каталогізації, розширення об’єкта бібліографування. Відновлення професійних, творчих зв’язків з книжковими палатами Російської Федерації, інших держав СНД.

Першочерговим завданням у справі реалізації програми «Архівна та рукописна україніка» є: виявлення та облік рукописної і друкованої україніки в світі; напрацювання генерального плану розподілу робіт з питань НБ; залучення до авторського колективу базових бібліотек держави (основних фондотримачив), провідних гуманітарних академічних інститутів, архівних установ, Книжкової палати, комісії вищих органів влади; розробка оптимальної моделі НБ, вироблення єдиних принципів системи посібників ретроспективної та поточної НБ; створення національного зведеного комп’ютерного банку даних «Рукописна україніка»; створення національного комп’ютерного банку даних «Друкована україніка»; реєстрація втрачених творів друку; створення зведеного реєстру «Втрачена україніка»; бібліографічна реєстрація зарубіжної україніки по окремих країнах з обов’язковим визначенням пріоритетності програм; програмне інформаційне та лінгвістичне забезпечення проекту; розв’язання проблеми стандартизації та формату опису, зокрема кодикологічного — для реєстру української рукописної книги, археографічного — для опису архівного, музейного та інших фондів, бібліографічного — для опису бібліотечних фондів; розробка науково-технічної програми «Класифікація в сучасній науці, бібліотечно-бібліографічній практиці і проблеми створення цілісної державної автоматизованої бібліотечно-інформаційної системи»; розробка основних напрямів формування БД, її структури з метою входження до міжнародних інформаційно-бібліографічних систем.

Безліч документів, які містять інформацію про Україну, зберігаються поза її межами, що обумовлено історичними реаліями розвитку. Через великі валютні затрати вичерпне комплектування цими виданнями неможливе. Частково цю проблему можна вирішити за рахунок взаємообміну обов’язковими примірниками, у тій частині, що стосується нових публікацій. Ретроспективна частина національних колекцій україніки могла б поповнюватися за рахунок прямого книгообміну з резервних фондів національних бібліотек. Одним зі шляхів вирішення цієї проблеми може бути бібліографічний облік таких видань за допомогою комп’ютерної техніки. Це створить умови для забезпечення участі України у міжнародному обміні бібліографічною інформацією і допоможе вирішите одне з найскладніших завдань національної бібліографії.

З метою забезпечення користувачів оперативною бібліографічною інформацією у зарубіжних бібліотеках більш ніж у п’ятнадцяти країнах запроваджено каталогізацію у видання (СІР), що дозволяє давати інформацію про документи за два місяці до їх виходу у світ. Програма має принципове значення для підвищення оперативності національної бібліографії, її мета — отримання відомостей про видання, що знаходяться у стадії коректури, випуск інформації у вигляді друкованих та електронних видань. Впровадження такої програми в Україні дало б можливість використовувати видання національної бібліографії у комплектуванні, що значно зменшило б випадкові замовлення в бібліотечний фонд.

Висновки

Вся багато столітня історія розвитку принципів бібліографічного опису, дозволила зробити висновки, що опис друкованих витворів — далеко не така проста справа, як це уявляють собі багато хто. Розробка сучасної теорії та методики бібліографічного опису вимагає від бібліографів, бібліотечних працівників і вчених різних країн чимало зусиль.

Бібліографічний опис — результат тривалого процесу бібліографічної професіональної та не професіональної практики, спостереження, порівняння бібліографічних знань та їх аналіз, зіставляти сенс з науковим підходом до вивчення не тільки документованих текстів, але і зв’язаних з ними явищ.

При складанні бібліографічного опису необхідно дотримуватися певних вимоги: точність — всі бібліографічні відомості мають відповідати даним документу; повнота — повний набір даних, що допомагають встановити відмінність документа від інших подібних; єдність опису — склад відомостей, форма і послідовність мають бути стабільними; стислість, оскільки БО вміщають на невеликій площі; зрозумілість і чіткість.

Отже, бібліографічний опис — це записана за певними правилами множина бібліографічних даних, які ідентифікують документ.

Центральною складовою бібліографічного опису є бібліографічний запис (БЗ). Бібліографічний запис — розгорнута бібліографічна характеристика видання (твору, документального джерела), в якій бібліографічний опис доповнений тими чи іншими елементами: заголовком, анотацією чи рефератом, класифікаційними індексами, предметними рубриками, бібліотечними шифрами зберігання тощо

Сучасні принципи опису складаються на протязі багатьох тисячоліть. Теоретичні погляди на БО дозволяють розглядати його як окремий випадок опису взагалі. Задача бібліографічного опису — це забезпечення впровадження автоматизованих технологій, ефективність пошуку та використання всіх типів документів у видавництвах як в нашій країні так і за кордоном.

Серед проблем бібліографічного обліку, що стоять перед національною бібліографією, однією з найважливіших є створення «Загального національного каталогу», котрий повинен включати відомості про фонди усіх великих бібліотек України. НБУВ НАН України розроблено концепцію програми «Формування баз даних національної бібліографії України» (2002-2006 pp.), головна мета якої — максимально повне, об’єктивне виявлення та облік рукописних і друкованих джерел, що так чи інакше стосуються України з X до XX століття; створення на цій документальній базі зводу рукописної, друкованої та електронної «Україніки». Новизна даної програми зумовлюється формуванням вперше в історії України національної бібліографії державно-національного змісту. Такий проект є принципово новим для вітчизняного бібліографознавства. Він базується на створенні інформаційно-бібліографічних баз даних про всі найважливіші рукописні та друковані джерела з X до XX століття і на цій основі передбачає:

—         переклад у електронну форму вже існуючих друкованих праць національної бібліографії;

—         створення баз даних національної бібліографії за періоди, незабезпечені поки що інформаційними ресурсами, з послідуючим виданням бібліографічних праць як в друкованій (серія «Національна бібліографія України» так і в електронній формі (електронні публікації);

—         формування інтегрованого розподільного банку даних національної бібліографії з можливістю доступу в режимі on-line через мережу Інтернет.

Практичними результатами проекту буде створення баз даних рукописної, друкованої, електронної україніки; формування баз даних (БД) національної бібліографії України з дотриманням міжнародного комунікативного формату UNIMARC; забезпечення сумісності БД з інформаційними системами світового співтовариства.

Список використаної літератури

1. Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. -К.: Вища шк., 1984. -215 с.
2. З історії книги та бібліографії : Зб. наук. праць/ АН УРСР. Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника; Редкол.: М.В.Лізанець (відп. ред.) та ін.. -К.: Наук. думка, 1990. -128, с.
3. Здобнов Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению : Избранное,. -М.: Книга, 1980. -272 с.
4. Книгознавство та бібліографія : Зб. наук. праць/ АН УРСР,; Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника. -К.: Наук. думка, 1983. -151 с.
5. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики/ Hаук. ред. і автор вступ. ст. Шведова — Водка Г.М.; Книжкова палата України. — К.: Кн. палата України, 1999. -115 с.
6. Коршунов О. П. Библиография: теория, методология, методика. -М.: Книга, 1986. -285, с.
7. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. -М.: Кн. палата, 1990. -231, с.
8. Кулешів С.Г. Документознавство. — Історія. Теоретичні основи/ УДНД і АСД, ДАККіМ. — К., 2000. — 161 с.
9. Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів: Підручник. -К.: Вікар, 2006. -328, с.
10. Кушнаренко Н. Н. Документоведение : Учебник. — К. : Знання, 2000. — 459 с.
11. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учебник. — К.: Знання, 2008. — 459 с.
12. Отле, Поль Библиотека, библиография, документация : Избранные труды пионера информатики; Пер. с англ. и фр., предисл., сост., коммент. Р. С. Гиляревского; Рос. гос. б-ка. -М.: ФАИР-ПРЕСС: Пашков дом, 2004. -348,  с.
13. Патока В. Дослідження спадщини українських бібліографів: історія і сучасність // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 1. — С.21-25
14. Петрикова В. Біля джерел національної бібліографії України // Вісник книжкової палати. — 2000. — № 11. — C. 3-6.
15. Плешкевич Е. Документоведение и теория библиографии в поисках своего „документа” // Библиотековедение. — 2004. — № 4. —  С. 44-47
16. Політова О. До питання бібліографічного відображення вітчизняного документального потоку з історії України: 90-ті роки ХХ ст. — початок ХХІ ст. // Бібліотечна планета. — 2007. — № 1. — С.10-13
17. Прокопенко Л. Стан національних бібліографій світу на межі тисячоліть // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 9. — С.16-21
18. Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія : Навч. посібник для студ. спец. «Видавнича справа та редагування». -2-е вид., випр.. -Львів: Світ, 2003. -95 с.
19. Свіркова Л. Регіональні бібліографічні покажчики як важлива ланка національної бібліографії України  // Вісник Книжкової палати. — 1998. — № 7. — C. 10-11
20. Сипко Є. Українська державницька ідея: бібліографічний огляд за матеріалами  спецфонду  книжкової палати України // Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 30-31.
21. Слободяник М. Бібліотечна наука в Україні: до підсумків десятирічного розвитку // Бібліотечна планета. — 2002. — № 1. — С.6-13
22. Філіпова Л. Про наукові дослідження з сучасного документознаства та бібліотечно-бібліографічних наук // Вісник Книжкової палати. — 2004. — № 3. —  С. 22 — 23
23. Цибенко І. Діяльність М. Грушевського: пошук бібліографічних джерел // Бібліотечна планета. — 2002. — № 4. — С.34-35
24. Шалашна Н. Особливості розвитку історико-книгознавчої думки в Україні в другій половині ХІХ ст. // Наукові праці Національної бібліотеки імені В.Вернадського. -Київ,  2003. — Вип.11. — C. 398-426
25. Швецова-Водка Г. Бібліографічні ресурси України:стан,проблеми розвитку // Бібліотечний вісник. — 2000    . — № 4. — C. 2-6
26. Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина  Вдовиченко,; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. -К.: Кондор, 2006. -217 с.