Вступ

1. Герцен про відношення натуралістів до філософії й про недоліки природознавства
2. Герцен про значення філософії для природознавства й про основне питання філософії
3. Герцен про діалектику в природі й різних науках

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Видатні діячі минулого бачили в природі могутнє джерело знань, засіб для розвитку розуму, почуттів і волі. Думка про величезне виховне значення матеріалістичних уявлень була сформульована О.І. Герценом: «Нам здається майже неможливим без природознавства виховати… потужний розумовий розвиток; ніяка галузь знань не привчає так розуму до твердого, позитивного кроку, до смиренності перед істиною, до сумлінної праці, і що ще важливіше, до сумлінного прийняття наслідків такими, якими вони вийдуть, як вивчення природи…» [7, 95].

Прилучення людини до природи через її пізнання завжди служило засобом формування її світогляду. Природознавча освіта стала особливо важливою на сучасному етапі історичного розвитку, коли господарська діяльність людини надзвичайно змінила природний вигляд землі. На перший план вийшло завдання формування науково обґрунтованого погляду на природу, який опирається на повноцінний інтелектуальний і моральний розвиток підростаючого покоління.

Відомо, що Герцен пройшов складний шлях еволюції політичних поглядів, пережив в кінці 40-х років! своєрідну «духовну драму», зв’язану з переходом з позицій лібералілізму на позицію революційних демократів. Вихід з такої ситуацій Олександр Герцен знайшов в осмисленні ідеї російського соціалізму. Олександр Герцен вважав, що соціалізм забезпечить найправильнішу і розумнішу організацію економічного життя, зв’язував утвердження соціалізму зі знищенням приватної власності.

1. Герцен про відношення натуралістів до філософії й про недоліки природознавства

Про відносини сучасної йому ідеалістичної діалектичної філософії й природознавства (природознавства) Герцен писав так:

«Одна провіщала таємниці з якоїсь недосяжної висоти, інше смиренно покорялося досвіду й не йшов далі; друг до друга вони харчували ненависть 2; вони виросли у взаємній недовірі; багато забобонів укоренилася з тої й іншої сторони; стільки гірких слів упало, що при всьому бажанні вони не можуть примиритися дотепер. Філософія й естетика відкидають на один одного тінями й примарами, що наводять, справді, страх і зневіру.  Позитивні науки мають свої маленькі привиди: це сили, відвернені від дій, властивості, прийняті за самий предмет, і взагалі різні кумири, створені із усякого поняття, що ще не зрозуміло: exemplіa gratіa (наприклад (панцира.) — ред.) — життєва сила, ефір, теплотвор, електрична матерія й проч. Усе було зроблено, щоб не зрозуміти один одного, і вони цілком досягли цього» [202, с. 221- 222].

«Тим часом, — продовжує Герцен, — стало усвідомлюватися, що філософія без природознавства так само неможлива, як природознавство без філософії» [там же, с.222], і потім докладно роз’ясняє цю думку:

«Для того щоб переконатися в останньому, глянемо на сучасний стан фізичних наук. Воно представляється самим блискучим; про що ледь сміли мріяти наприкінці  минулого сторіччя, те зроблено або відбувається перед нашими очами. Органічна хімія, геологія, палеонтологія, порівняльна анатомія розпустилися в наше століття з невеликих бруньок у величезні галузі, принесли плоди, що перевершили самі сміливі надії… Понад теоретичні успіхи, успіхи фізичних наук мають голосні докази поза кабінетами й академіями; вони оточили разом з механікою, кожний крок нашого життя відкриттями й зручностями…

Здавалося б, після цього природознавству залишається тріумфувати свої перемоги й, у справедливій свідомості великого зробленого, трудитися, спокійно очікуючи майбутніх успіхів; на ділі не зовсім так. Уважний погляд без великої напруги побачить у всіх областях природознавства якусь незручність; їм чогось бракує, чогось, не замінного достатком фактів; в істинах, ними розкритих, є недомовка. Кожна галузь природничих наук приводить постійно до важкої свідомості, що є щось невловиме, незрозуміле в природі; що вони, не- дивлячись на багатобічне вивчення свого предмета, довідалися його майже, але не зовсім, і саме в цьому, відсутньому чомусь, що постійно вислизає, передбачається та відгадка, що повинна перетворити в думку й, следственно, засвоїти людині непокірливу сторонність природи L. Жоден  з великих натуралістів не міг спокійно зневажати цією неповнотою своєї науки; таємниче іgnotum (невідоме (панцира) мучило їх; вони відносили до одного недоліку фактичних відомостей невловність його» [10].

Обрисувавши положення справ у природознавстві, А.І. Герцен робить висновок:

«Ми думаємо, що, понад цей недолік, їм заважає всього більше боязке й несвідоме вживання логічних форм. Натуралісти ніяк не хочуть розібрати відношення знання до предмета, мислення до буття, людини до природи; вони під мисленням розуміють здатність розкладати дане явище й потім звіряти, наводити, розташовувати в порядку знайдене й дане для них; критеріум істини зовсім не розум а одна почуттєва вірогідність, у яку вони вірять; їм мислення представляється дією чисто особистим, зовсім зовнішнім предмету. Вони зневажають формою, методою, тому що знають їх по схоластичних визначеннях. Вони до того бояться систематики навчання, що навіть матеріалізму не хочуть як навчання; їм би хотілося ставитися до свого предмета зовсім емпірично, страдательно, спостерігаючи його; саме собою зрозуміло, що для мислячої істоти це так само неможливо, як організму приймати їжу, не перетворюючи неї. Їхній мнимий емпіризм все-таки  приводить до мислення, але до мислення, у якому методу довільна й особиста» [10, с.24].

У цьому ж «Листі» Герцен дає більше докладну критику мислення натуралістів.

«Факт, що кидається з першого погляду у фізичних науках, полягає в тому, що натуралісти тільки говорять, що вони не виходять із емпірії, а в сутності вони майже ніколи не залишаються в ній… Натуралістам, так голосно й безперервно звеличують досвід, по суті, описова частина незабаром набридає. Ним явно  не хочеться залишатися при одному сумлінному переліку; вони почувають, що це не наука, прагнуть замішати мислення в справу досвіду, освітити думкою те, що в ньому темно, і отут звичайно вони заплутуються й губляться в зле зрозумілих категоріях, ідуть зрячи, не дають звіту у своїх діях… Але навіщо ж вони вживають логічні дії, несвідомо    в їхньому змісті?».

Герцен також дає досить докладну критику фізичних теорій першої половини XІ століття.

Фізика, пише він, «представляє торжество іпотетичних пояснювальних теорій (тобто  таких, про які вперед знають, що вони — дурниця). Із самого початку у фізику гине емпіричний предмет; є одні загальні властивості: матерія, сили; потім уводяться якісь зовнішні агенти: електрика, магнетизм та ін. 1, навіть бідну теплоту спробували уособити — у теплотворе 2, — грецький антропоморфізм із, тільки сухий, невитончений. А теорія світла? Дві протилежні теорії світла, обидві спростовувані, обидві визнані, тому що є явища, які пояснюються по однієї, а інші по інший! 3 И як його не визначають: і рідиною, і силою, і невагомим! Чому він рідина, коли невагомий, — так така легка рідина? Отчий же граніт не вважати преважкою рідиною? І що за жалюгідне визначення невагомості! Світло, поверх того, і не пахуче? Сила — теж не краще! Чому не сказати: світло — дія? Герцен дає гарну характеристику особливостей мислення багатьох фізиків (а також хіміків, з), що зберігає злободенність і сьогодні:

«Цехові вчені й філософи здобувають відоме коло понять, відому рутину, з якої не можуть вийти. Учнями ще приймаються вони на віру основні початки й ніколи не думають більше про них: вони впевнені, що покінчили з ними, що це — абетка, на яку смішно й не потрібно обертати уваги. З покоління в покоління передаються схоластичні визначення, поділи, терміни й збивають чисте й буквальне значення початківця, закриваючи йому надовго, — часто назавжди — можливість відскіпатися від них» [10, с.23].

Приведемо два приклади, що підтверджують актуальність останнього твердження.

Ці судження викликають безліч питань. Якщо енергія — загальна кількісна міра руху, то що повинні означати вираження «енергія не виникає й не зникає», «може тільки переходити з однієї форми в іншу», «різні форми енергії — механічна, внутрішня й т.п.»? Що, загальна кількісна міра не зникає, а лише переходить із однієї форми в іншу? І що таке «різні форми» «загальної кількісної міри» — енергії?

У тім же «Фізичному енциклопедичному словнику» про іншому широко використовуваному понятті, роботі, сказано так:

«Робота сили, міра дії сили, що залежить від чисельної величини й напрямку сили й від переміщення крапки її додатка» [там же, с.25].

Тут теж важко щось зрозуміти. Почнемо з того, що те, що сказано про роботу сили — це занадто широке визначення (робота сили! — міра дії сили) плюс спосіб обчислення роботи сили!. Далі, незрозуміло, як співвіднести роботу сили й роботу термодинамічної системи. Робота сили, відповідно до першого визначення, це міра дії сили, тобто якась фізична величина. Тоді як розуміти вираження «робота термодинамічної системи над зовнішніми тілами полягає в зміні стану цих тіл»? Міра дії полягає в зміні стану? Як співвіднести поняття термодинамічної системи й сили, якщо поняття «робота термодинамічної системи» є узагальненням поняття «робота сили»?

2. Герцен про значення філософії для природознавства й про основне питання філософії

Герцен категорично заявляє:

«Дивне положення природничих наук щодо мислення довго продовжитися не може: вони до того багатіють фактами, що знехотя погляд їх робиться ясніше і ясніше. Вони неминуче повинні, нарешті, будуть відверто й не жартуючи вирішити питання про відношення мислення до буття, природознавства до філософії й голосно висловити можливість або неможливість ведення істини, визнати, що голова людини так улаштована, що їй тільки ввижається істина, здається такою, що вона не може цілком знати або знає тільки суб’єктивно, що знання людське — якесь родове божевілля, і тоді із Секстом Емпіриком повинне скласти руки й, холоднокровно посміхаючись, сказати: «Який дурниця все це!» — або зрозуміти все відразливого такого погляду, зрозуміти, що розуміння людини — не поза природою, а є розуміння природи про себе, що його розум є розум справді   єдиний, щирий, так, як усе в природі істинно й дійсно в різних ступенях, і що, нарешті, закони мислення — закони буття, що думка анітрошки не тіснить буття, а звільняє його; що людина не тому розкриває у всім свій розум, що він розумний і вносить свій розум усюди, а навпроти, розумний тому, що все розумно; усвідомивши це, прийде відкинути безглуздий антагонізм із філософією».

Викликає замилування, як Герцен коротко, в одній пропозиції, немов між іншим, сформулював найважливіші положення діалектико- матеріалістичної теорії пізнання, виділені нами жирним шрифтом.

Тепер оборотний увага на наявне в останньому фрагменті вираження «питання про відношення мислення до буття».

Питання про відношення мислення до буття в марксизмі називається основним питанням філософії.

«Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття» [10, с.28], «про те, що є первинним: дух або природа» [там же, с.28], — писав Ф. Енгельс. «Філософи розділилися на два більших табори згідно тому, як відповідали вони на це питання. Ті, які затверджували, що дух існував раніше природи, і які, отже, в остаточному підсумку, так чи інакше визнавали створення миру, — а у філософів, наприклад у Гегеля, створення миру приймає нерідко ще більш заплутаний і безглуздий вид, чим у християнстві, — склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком уважали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму».

Прихильники різних пологів позитивістської філософії, які задавали тон серед фізиків у ХХ ст., заперечують існування основного питання філософії. Коли в СРСР у другій половині 80-х рр. ХХ ст. почалася підготовка реставрації капіталізму (так звана перебудова), вона охопила й філософію. Був випущений підручник, у якому можна з наступне:

«Вивчаючу філософію, а часом і тим, хто професійно працює в даній області, буває нелегко зрозуміти, чому й у якому саме змісті питання про співвідношення матеріального і духовного є для філософії основним і чи не так це насправді. Філософія існує більше двох з половиною тисяч років, і протягом  довгого часу це питання ні прямо, ні побічно, як правило, не ставився філософами» [10].

Тим часом і вираження «питання про відношення мислення до буття», що Герцен ужив раніше Енгельса, і його матеріалістичне рішення Герценом демонструє як близькість поглядів Герцена діалектичному матеріалізму, так і хибність твердження, начебто «протягом  довгого часу це питання… не ставився філософами». До речі, це твердження наочно демонструє, у якому напрямку (антимарксистському, позитивістському) реформували (? — деформували!) філософію «перебудівники».

«Але питання про відношення мислення до буття має ще й іншу сторону: як ставляться наші думки про навколишньому нас світі до самого цього миру? У стані чи наше мислення пізнавати дійсний мир,  чи можемо ми в наших поданнях і поняттях про дійсний світ становити вірне відбиття дійсності?» — писав Ф. Енгельс.

Матеріалістичне рішення основного питання філософії затверджує пізнаванність миру й заперечує агностицизм — точку зору про принципову непізнаваність миру. Герцен теж критикує агностицизм.

«Багато хто приймають науку за щось зовнішнє предмету, за справу сваволі й вимислу людського, на чому вони засновують недійсність знання, навіть неможливість його… Звідки і як могло б з’явитися свідомість зовнішнє природі й, далеке предмету? Людина — не поза природою й тільки відносно протилежна їй, а не справді; якби  природа дійсно суперечила розуму, все матеріальне було б безглуздо. Ми звикли людський мир відокремлювати кам’яною стіною від миру природи, — це несправедливо.

Всі прагнення й зусилля природи завершуються людиною; до нього вони прагнуть, у нього впадають вони, як в океан. Що може бути сміливіше припущення, що останній висновок, що вінчає весь розвиток природи, — людська свідомість — у розбіжності з нею? Усе у світі струнко, згідно — одна думка наша сама по собі, якась блукаюча комета, ні до чого не віднесена хвороба мозку!».

Герцен дуже точно визначив місце філософії Гегеля в історії людської думки. В 1844 р. він написав:

«Гегель поставив мислення на тій висоті, що немає можливості після нього зробити крок, не залишивши зовсім за собою ідеалізму; але цей крок не зроблений…» [14].

Викликає замилування те, як вчасно з написані ці слова: в 1844 році крок від Гегеля до матеріалізму, створюючи діалектичний матеріалізм, робили Маркс і Енгельс.

3. Герцен про діалектику в природі й різних науках

Багато фізиків, хіміки, біологи уявляють собі діалектику як або якусь софістику, або щось штучне, далеке від конкретних проблем конкретних наук. Тим часом у роботах Герцена можна знайти цікаві приклади й того, що є діалектика насправді, і того, що «всьому людському пізнанню взагалі властива діалектика».

А. І. Герцен писав:

«Якщо ви на одну мить зупинили природу як щось мертве, ви не тільки не дійдете до можливості мислення, але не дійдете до можливості тварин, до можливості поростів і мохів; дивитеся на неї, як вона є, а вона є в русі; дайте їй простір, дивитеся на її біографію, на історію її розвитку — тоді тільки розкриється вона у зв’язку».

А в класичній термодинаміці не тільки прийнято вивчати термодинамічні системи в стані рівноваги, але й з деяких пор одним з основних законів (почав) називають наступне положення: «ізольована макроскопічна система із часом  приходить у стан термодинамічної рівноваги й ніколи мимовільно вийти з нього не може (перший, або основний, постулат термодинаміки)». По суті, затверджують наступне: перш ніж вивчати якусь термодинамічну систему, ізолюємо її від навколишнього світу, дочекаємося, коли вона стане мертвої, і почнемо вивчення. Не дивно, що, приймаючи такий постулат, фізики ніяк не можуть позбутися від висновку про прийдешню теплову смерть миру.

У Герцена є цікаве зауваження про діалектичні поняття в математику.

«Взагалі, математика, незважаючи на те, що предмет її, по перевазі, мертвий і формальний, відділилася від сухого те або інше. Що таке  диференціал? — Нескінченно мала величина; стало бути, або він має величину, і в такому випадку це величина кінцева, або не має ніякої величини, у такому випадку він нуль. Але Лейбніц і Ньютон осягли ширше й прийняли співіснування буття й небуття, початковий рух виникнення, переливши від нічого до чого-небудь. Результати теорії нескінченно малих відомі 1. Далі, математика не злякалася ні негативних величин, ні несумірності, ні нескінченно великого, ні мнимих корінь. А, зрозуміло, все це падає в порох перед вузеньким розумовим «те або інше»».

В одному з листів, адресованому Огарьову, Герцен дуже добре роз’яснив діалектичний перехід від хімії (хімізму) до життя (фізіології). Настільки добре, що сьогодні це роз’яснення може бути новим і корисним для багатьох біофізиків, що безуспішно намагаються описати життя в термінах термодинаміки, синергетики, квантової механіки, теорії інформації.

Ці принципові положення розвиваються й ілюструються в статті «Матеріалістична діалектика й проблема хімічної еволюції» видатного хіміка- органіка й філософа-марксиста члена-кореспондента АН СССР Ю. А. Жданова.

У цій статті Ю. А. Жданов, зокрема, розглядає властивості молекули «двуначального з’єднання» аланина — досить простій і типової для живих систем амінокислоти. Ця молекула, пише Ю. А. Жданов, є втіленим протиріччям.

«Якщо в неорганічній природі кислоти й підстави існують завжди порізно, те в молекулі аланина є присутнім одночасно кислотна карбоксильная група — СООН і основна аминогруппа.

За рахунок цих груп молекула аланина володіє бифункциональной здатністю утворювати різними шляхами два амидные зв’язки й включатися в молекулу білка.» [243, с.72].

Ми опускаємо перерахування безлічі інших суперечливих властивостей аланина — цю статтю Ю. А. Жданова кожний, хто бажає одержати подання про матеріалістичну діалектику, повинен прочитати повністю — і процитуємо лише те, що відповідає висловленням Герцена про особливості багатоначальних з’єднань.

«При вивченні хімічних перетворень ми зіштовхуємося із двома видами реакцій. Для першої групи характерно корінна зміна природи реагуючої молекули, її трансформація в зовсім нове з’єднання; такі реакції типові для неорганічних речовин (кислота й луг перетворюються в сіль, кисень і водень утворять воду), але вони мають місце й в органічній хімії. У той же час для органічних сполук більше розповсюдженими стають процеси, при яких молекула не зникає повністю, а лише модифікується, зберігаючи деякий вихідний тип. Це зустрічається при реакціях заміщення одного атома в молекулі на іншій, при таутомірних перегрупуваннях, при рацемізації оптично активних з’єднань. Фактично тут мова йде про становлення стійкої індивідуальності, здатної зберегти себе в ході хімічних перетворень. Особливо істотно те, що органічні молекули під зовнішнім впливом взагалі можуть хімічно не змінюватися, а переходити лише в інший стан у результаті перерозподілу енергії, порушення, поворотів окремих груп, оборотної міграції деяких атомів, утворення тимчасових лабільних зв’язків і т.п.

Цей момент украй важливий для біохімічної еволюції матерії: хімічний індивідуум виявляється здатним змінити свою природу, повністю зберігши себе…».

Висновки

Отже, образно й у той же час дуже точно пише Герцен про взаємини філософії й природознавства:

«Наука одна; двох наук ні, як немає двох всесвітів; спокон століття порівнювали науки з деревом; подібність надзвичайно вірне; кожна галузь дерева, навіть кожна брунька має свою відносну саме перебування, їх можна прийняти за особливі рослини; але сукупність їх належить одному цілому, живій рослині цих рослин — дереву; відніміть галузі — залишиться мертвий пень, відніміть стовбур — галузі розпадуться. Всі галузі ведення мають самобутність, замкнутість, але в них неодмінно ввійшло щось дане, що вперед іде, не ними узаконене; вони, властиво, органи, що належать одній істоті… От цього-то органічного співвідношення між фактичними науками й філософією немає у свідомості деяких епох, і тоді філософія грузне в абстракціях, а позитивні науки губляться в безодні фактів. Така обмеженість рано або пізно повинна знайти вихід: емпірія перестане боятися думки, думка, у свою чергу, не буде задкувати від нерухливої сторонності світу явищ; тоді тільки цілком «победится внесущий предмет», тому що ні відвернена метафізика, ні частки науки не можуть із ним здолати: одна спекулятивна філософія, вирощена на емпірії, — страшний горн, перед вогнем якого ніщо не встоїть».

Одне з центральних місць у філософії Герцена займає проблема відношення особи з її свободою волі і розумними цілями до об’єктивних законів історії з їх видимим алогізмом. Він знімає цю суперечність розгорненою тезою про те, що історія є вільна і необхідна справа самої людини і тому історія «вимушена» припуститися людину в співтворчість історичної     необхідності.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД «Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Игнатович В. Н. Введение в диалектико-материалистическое естествознание: Монография. — Киев: Издательство «ЭКМО», 2007. — 468 с.
11. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.