Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

«Новий курс» Ф.Рузвельта

Вступ

Актуальність теми дослідження. Франклін Делано Рузвельт — один із найбільш видатних, могутніх і ефективних політиків США XX ст., який відіграв величезну роль у створенні сучасної системи міжнародних відносин і забезпеченні миру в повоєнний період. Найважча економічна криза від початку промислової революції до сьогодення, найбільша війна у світовій історії − усе це дало чудовий шанс для здобуття історичної величі, який він використав повною мірою.

В період “Великої Депресії”- світової економічної кризи 1929 — 1933 років, що прокотилася країнами ліберально-демократичної орієнтації, чи не найбільше були вражені Сполучені Штати Америки. Рівень безробіття досяг тут 23.6%. Акції промислових компаній США втратили 80% вартості, порівняно з рівнями 1930 року. Рівень добробуту громадян впав до найнижчої відмітки. Незаможні громадяни опинилися перед загрозою голоду.

Із його іменем пов’язана також одна з найзначніших сторінок історії зовнішньої політики та дипломатії США, зокрема встановлення й нормалізація дипломатичних відносин із Радянським Союзом, участь США в Антигітлерівській коаліції. Велику роль відіграв Ф. Рузвельт у формуванні та втіленні в життя так званого нового курсу − програми економічних реформ усередині країни − курсу демократичної спрямованості, що став важливим для стабілізації економічної та соціальної ситуації в країні в період розгортання і після завершення глибокої економічної кризи 1929-1934 років. «Новий курс» президента Рузвельта вивів США з кризи, давши змогу уникнути тяжких соціально-політичних потрясінь. Дуже влучним у цьому сенсі є твердження одного з основоположників американського менеджменту П. Друкера про те, що у світі немає слаборозвинутих країн, а є країни погано керовані.

Після обрання президентом США Франкліна Делано Рузвельта у 1933 р. розпочалися великомасштабні реформи, що увійшли в історію під назвою “Новий курс Рузвельта”. Це був перший, масштабний приклад втручання держави в економіку капіталістичної країни ліберально-демократичної орієнтації. Було запроваджено державне централізоване планування і стимулювання економіки США. Вперше, на державному рівні, було сформовано антимонопольне законодавство. Необхідність реформ була викликана не падінням виробництва а навпаки — надвиробництвом, що призвело до глибокої економічної кризи. “Новий курс Рузвельта” показав що і в країнах вільного підприємництва економіка має бути контрольована і обмежувана державним управлінням. Висвітленню цих реформ і присвячена дана робота.

Необхідність проведення досліджень впливу “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта на розвиток цивільного права США зумовлюється нарівні з суто науковою цікавістю проблеми її практичною значимістю для розвитку інститутів держави і права України та теоретичною — для розвитку науки теорії та історії держави і права.

Вивчення історично-правового досвіду “нового курсу” подолання наслідків економічної кризи та стимулювання ділової активності цікавить дедалі ширше коло людей. Це пояснюється тим, що зараз Україна як і всі інші постсоціалістичні країни шукає свій шлях до змішаної, багатоукладної економіки, де б існували як ринкові відносини, так і державне регулювання. У ході економічних перетворень, що відбуваються в Україні, здійснюється перегляд багатьох теоретичних уявлень, категорій та концепцій. У суспільній свідомості перемагає ідея ринку, ринкової економіки, народжується розуміння того, що при переході до ринкових відносин необхідна правова база, тобто держава має гарантувати дійсний правовий порядок як умову функціонування ринку, встановлення загальних правил та умов господарської діяльності, самостійність та незалежність господарських суб’єктів у прийнятті рішень.

Було б великою помилкою просто копіювати чужий досвід, необхідно враховувати своєрідні умови, за яких починаються процеси перетворень. Конкретні проблеми сучасності можуть бути розв’язані тільки для них придатними засобами, через гармонійне поєднання в межах єдиного творчого процесу використання вже реалізованих рішень з винайденням нових. Це стає можливим лише за умов критичного опанування історично-правовим досвідом різних країн.

Підставами для розробки теми є усвідомлення того, що у працях попередників увага здебільшого приділялася соціально-політичним аспектам “нового курсу”; визнання необхідності цілеспрямованого правового аналізу законодавчих заходів “нового курсу” з стимулювання ділової активності; необхідність висвітлення раніше не вивченої проблеми еволюції провідних інститутів цивільного права США під впливом “нового курсу”.

Інтенсивний  розвиток в Україні  ринкових відносин та звуження державної форми власності на засоби виробництва спричиняють появу нових форм трудових відносин, які нагадують ті відносини, що склалися у країнах Заходу. Сьогодні незаперечним є євроінтеграційний шлях України, а тому виникає необхідність привести вітчизняне законодавство у відповідність до європейського. Було б великою помилкою не скористатися досвідом країн Західної Європи у правовому регулюванні трудових відносин. Зрозуміло, що не можна повністю ототожнювати процеси, які проходили у країнах Західної Європи з тими, що мають місце в Україні, але основні тенденції, пов’язані із зародженням нових правовідносин, залишаються спільними. Разом з тим правове регулювання трудових відносин у західноєвропейських країнах на сучасному етапі вийшло далеко за рамки трудового права. Регулювання трудових відносин здійснюється нормами різних галузей права:   конституційного, цивільного, адміністративного та трудового права. Трудове право у західноєвропейських країнах є доволі молодою галуззю права; воно є своєрідним “лакмусовим папірцем”, який свідчить про рівень розвиненості та гарантованості прав і свобод людини, її захищеності від свавілля з боку роботодавця і держави.

Сьогодні в Україні відбувається падіння виробництва, занепад основних галузей економіки, знецінення курсу національної валюти, масове безробіття, а також ряд інших негативних економічних та соціальних факторів, які зумовлені внутрішніми та зовнішніми чинниками. Програми відбудови виробництва повинні дати відповідь, як нейтралізувати дію тих факторів, які на протязі останніх років сприяли розвитку кризи і блокували відбудову виробництва.

Актуальність теми визначається необхідністю створення неупередженої картини правового регулювання економіки США, наукового дослідження законодавчих заходів “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта з подолання наслідків економічної кризи та їх впливу на подальший розвиток цивільного права США, дослідження придатності історичного досвіду США виходу з економічної кризи за умов сучасної України.

Теоретична та практична значимість дослідження полягає в тому, що її положення і висновки спрямовані на висвітлення впливу законодавчих заходів уряду з стимулювання ділової активності на розвиток права за конкретних умов у США, що є актуальним за умов розбудови незалежної держави в Україні та перехідного характеру її права. Методики, можуть бути використані при дослідженні та прогнозуванні прямого та непрямого впливу на подальший розвиток права заходів уряду країни, насамперед України, з подолання економічної кризи та стимулювання ділової активності. Крім того, результати дослідження становлять певний інтерес для здійснення подальших цілеспрямованих наукових досліджень з окремих питань державного регулювання економіки. Матеріали дослідження можуть бути вже зараз використані процесі викладання курсу історії держави і права зарубіжних країн, теорії держави і права.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вбачається, що останньою публікацією по темі є курс лекцій, авторства Ригіної О.М. Історія держави і права Сполучених Штатів Америки: Новітній час (1914-2008 рр.), кандидата юридичних наук Львівського національного університету ім.І. Франка — 325 с. В посібнику мається розділ 7 “Новий курс” Ф.Д.Рузвельта з ґрунтовним висвітленням реформ як політико — правових заходів держави здійснюваних під керівництвом президента Ф.Д.Рузвельта. Із закордонних видань слід відзначити працю Іваняна Е.А. История США: посібник для ВНЗ, М.: Дрофа, 2006 р. — 571 с. теж з докладним описом реформ Ф.Д.Рузвельта.

Об’єктом дослідження є  вплив законодавчих заходів “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта на розвиток цивільно-правових норм та принципи політики зовнішньої торгівлі.

Предметом дослідження розгляд постаті Франкеля Делано Рузвельта, його політичні реформи та подолання світової економічної кризи та розробка й наслідки “нового курсу”.

Метою дослідження є аналіз історичних передумов розробки та дослідження законодавчих заходів “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта для виходу з економічної кризи економіки СІІІА та для подальшого її розвитку, а також роль особистості президента США Ф. Рузвельта в подоланні “Великої депресії” 1929-1933 рр.

Завданнями дослідження, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети є:

  • виявлення змісту правового регулювання як форми управлінського впливу, висвітлення конкретно-історичних умов, за яких почався процес перетворень у федеральному регулюванні економіки США,
  • аналіз законодавчих актів різних періодів, їх порівняння та виявлення тенденцій змін і подальшого розвитку.

Структура дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, поділених на сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Усі розділи роботи змістовно пов’язані та підпорядковані завданню більш ґрунтовного висвітлення єдиного питання зв’язку “нового курсу”. Повний обсяг роботи __ сторінок, у тому числі _ сторінок списку використаних джерел кількістю у __ найменувань.

Розділ 1. Політичний  портрет Ф. Рузвельта

1.1. Шлях в політику Ф.Рузвельта

У США видано багато книг про “новий курс” спеціалістами в різних галузях — істориками, політологами, економістами, соціологами, юристами. До спільних моментів у різних за профілями праць належить насамперед визнання “нового курсу” як періоду становлення у США “держави загального добробуту”. Особливістю праць політологів є розгляд соціальних реформ “нового курсу” як втілення принципів Конституції США, що зобов’язує уряд “піклуватися про загальний добробут”. Прикладом грунтовного аналізу державних та суспільних перетворень за часів Ф.Д. Рузвельта є дослідження Р. Хофстедтера, в якому велика увага приділяється розкриттю змісту функції соціального компромісу та доказу того, що держава на чолі з Ф.Д. Рузвельтом була нейтральною, бо “піклувалася всіма”.

Історична література з “нового курсу” російською мовою досить численна. За напрямками проведених досліджень можна зробити наступну класифікацію. В дослідженнях загального характеру, здійснених В.І. Ланом, В.Л. Мальковим, Д.Ф. Наджафовим, М.В. Сівачовим [30] подано нариси соціально-політичної історії “нового курсу”, найважливіших аспектів діяльності президента Рузвельта, його внутрішньої політики та дипломатії. В цих працях “новий курс” представлений як різновид буржуазного реформізму.

У працях авторів В.П. Золотухіна, Є.Ф. Язькова [14] акцентується увага на неоднорідному ставленні фермерських мас до аграрної програми уряду. Цілеспрямоване глибоке історичне дослідження ставлення до реформ “нового курсу» монополістичної буржуазії здійснено О.О. Кредером [20]. Питаннями “нового курсу” традиційно цікавляться економісти.

Досліджень “нового курсу”, здійснених юристами, значно менше. Насамперед, це прапороносна стаття Б.С. Громакова про законодавче регулювання промисловості та сільського господарства в межах “нового курсу” [10]. Стаття носить програмний характер та спрямовує на подальші дослідження проблеми. Процес становлення та розвитку адміністративного права під впливом “нового курсу” висвітлюється у праці Г.М. Нікерова [33]. Більшість історико-правових досліджень “нового курсу” стосується питань соціальної політики та трудового законодавства [33].

Франклін Делано Рузвельт народився в родині заможного землевласника і підприємця, яка мала широкі зв’язки в політичних колах північно-східних штатів. Належить до “Рузвельтів з Гайд-парку” — гілки сім’ї, виділеної в XVII столітті. До іншої впливової гілки — “Рузвельтів з Ойстер-бея”, належав шестиюродний брат Франкліна Рузвельта президент Теодор Рузвельт (1858-1919).

Мати Франкліна зайнялася його освітою. З семи років з хлопчиком починають займатися викладачі. До 14 років юний Франклін отримує освіту виключно вдома, після чого його відправляють у приватну школу в Гортоні, де йому доводиться жити майже в спартанських умовах. Кімнати учнів були мізерно малі, вода в душі часто холодна, але при всіх незручностях на вечері учні були зобов’язані бути в костюмах, білих сорочках з накрохмаленими комірцями і лакових туфлях.

За освітою юрист, навчався в привілейованої приватній школі в Гортоні, в Гарвардському і Колумбійському університетах. В 1905 р. одружився на своїй далекій родичці Елеонорі Рузвельт, племінниці президента Теодора Рузвельта. В 1907-1910 роках працював в юридичній фірмі. У віці 28 років, після купання в озері Фанді (Канада), Рузвельт захворів поліомієлітом. В результаті лікарської помилки хірурга У. Кіна, Рузвельту було призначено неправильне лікування, яке призвело до паралічу. Після дзвінка з Бостона доктора Роберта Ловетта, діагноз був встановлений, однак лікування не привело до відновлення діяльності ніг.

Перший крок у політику Ф. Рузвельт зробив в 1910 році, після того як молодому юристові запропонували виставити свою кандидатуру на виборах у легіслатуру штату Нью-Йорк. Кандидат, прямо скажемо, не блищав ораторським мистецтвом, і зміст його виступів не відрізнялося великою глибиною, однак, на диво багатьох, він здобув перемогу. Два роки перебування в легіслатурі штату не були відзначені скільки-небудь значними досягненнями починаючого політика. Але саме в цей період Ф. Рузвельт знайомиться із двома особистостями, які дуже вплинули  на його подальшу долю. Першим з них був губернатор штату й майбутній президент США демократ В. Вільсон, якого Ф. Рузвельт небезпідставно вважав одним із самих прогресивних американських політиків того часу. Другим — сорокалітній Луї Хоу, кореспондент газети «Нью-Йорк Геральд», що володів гнучким розумом, проникливістю й величезною працездатністю — якостями, незамінними в політичній боротьбі. Рузвельт довірив Хоу ведення своєї виборчої кампанії за переобрання в сенат штату Нью-Йорк. І той провів її блискуче . Одним із самих удалих прийомів були «особисті послання» Рузвельта, адресовані фермерам. Кожний фермер одержав від нього особистий лист, що було видрукувано на ротаторі, але так, що виглядало начебто  його набране на друкарській машинці. Таким чином, Л. Хоу розробив метод, що згодом став конем ПР-компаній Рузвельта, — доходити до кожного виборця.

5 листопада 1912 р. стало вдень тріумфу демократичної партії. Уперше за останні 20 років перемогу на президентських виборах одержав кандидат від демократів — В. Вільсон. Новий президент призначає сенатора Франкліна Рузвельта помічником морського міністра [40, c. 124].

Отже, Рузвельт поступово стає політиком національного масштабу. Після невдачі демократичної партії на виборах 1920 р. (у них Рузвельт брав участь як кандидат у віце-президенти) майбутній президент США вертається до приватної юридичної практики й підприємницької діяльності.

На сороковому році життя здорової й амбіційної людини осягає трагедія. На початку серпня 1921 р. Ф. Рузвельт під час риболовлі заточився  й упав за борт яхти. Незважаючи на те, що його відразу  витяглися з води, з холод охопив все тіло. Мимовільне тремтіння не припинялося. Через кілька днів Рузвельт разом із синами вирішив зробити прогулянку на своїй яхті по затоці Фанди. Помітивши, що на одному з острівців виникла пожежа, усе з на берег і через пару годин згасили вогонь. Заморившись від важкої роботи, Франклін вирішив, що кращий спосіб відновити сили — викупатися в холодній воді. Наступного дня  його стан погіршився: піднялася температура, нижні кінцівки тіла були паралізовані.  Лікарі, що приїхали, поставили діагноз — поліомієліт. Виявивши мужність і залізну волю, Франклін всіма силами прагнув позбутися від недуги. Але його заповітна мрія — навчитися заново ходити — так і не збулася.

В 1921- 1928 роках Рузвельт не займав яких-небудь державних постів. Проте  , його ім’я здобувало все більшу вагу в країні. В 1928 р. його обирають губернатором штату Нью-Йорк. Новий губернатор першою справою приступився до формування своєї команди. Тут слід зазначити, що вперше в історії штату відповідальний пост комісара з питань промисловості був запропонований жінці (їм була призначена Ф. Перкінс). Губернатор відразу попередив свою команду, що всі ключові рішення будуть прийматися винятково ним, а помічники мають право дорадчого голосу. Рузвельт оприлюднив свою програму: збалансований бюджет, допомога фермерам, турбота про природні ресурси, упорядкування судів і т.д.

Губернатор багато часу проводить в інспекційних поїздках по штаті, відвідуючи школи, лікарні, притулки, в’язниці. Він часто спілкується з місцевими політиками, причому, не розділяючи їх по партійній приналежності. Людям імпонувало, що людина, що займала таку посаду, запросто обговорювала з ними місцеві справи: стан доріг, посівів, лісонасаджень. Практична діяльність Ф. Рузвельта збільшувала його популярність не тільки в штаті, але й далеко за його межами.

Тим часом економічна ситуація в країні різко погіршилася, починалася криза 1929- 1933 років. Закриваються підприємства, різко збільшується число безробітних. Рузвельт дає вказівку владі штату всіма мірами сприяти підвищенню зайнятості, упорядкувати допомогу незахищеним верствам населення, привселюдно виступає за введення допомога з безробіття. Штат Нью-Йорк поступово стає прикладом для країни [47, c. 6].

У міру наближення дати перевиборів Рузвельт всі частіше критикує уряд, з його в бездіяльності. Для пропаганди своїх ідей він залучає всі сучасні засоби масової інформації. Газети щодня друкували інформацію про губернатора. Величезне значення надається виступам по радіо. У цей час на екрани виходить одна з перших у США звукових картин з назвою «Що зробив Рузвельт», у якій у гіперболізованій формі розповідається про досягнення губернатора штату. Все це послужило тому, що в 1930 р. Рузвельта переобрали губернатором з небувалою більшістю голосів.

В одному зі своїх листів наприкінці січня 1941 року Томас Манн, великий німецький письменник-гуманіст, що емігрував з нацистської Німеччини, писав про прийом у президента Рузвельта в Білому домі: “подальша наша подорож була цікава і утомлива — цікава, звичайно, особливо на наступному етапі, де нас прийняли з вражаючою увагою. Запаморочливою вершиною його був коктейль в робочому кабінеті, коли іншим запрошеним на обід гостям довелося чекати внизу. Але у нас вже був з “ним” перший сніданок. “Він” знову справив на мене сильне враження, або, вірніше, знову викликав у мене інтерес і симпатію: важко охарактеризувати цю суміш хитрості, сонячності, розпещеності, кокетства і чесної віри, але є на ньому якась познака благодаті, і я прилучивсь до нього як до природженого, на мій погляд, противника того, що має пасти”. Пасти повинен був фашизм. Це зауваження письменника-антифашиста точно і яскраво передає складний і суперечливий внутрішній вигляд 32-го президента США.

Коли Рузвельт вступив на посаду, США перебували в небувалій кризі. У лютому 1933 року всій банківській справі загрожував крах, і було кілька випадків голодної смерті в країні, яка страждає від надлишку продуктів харчування. Однією з областей, куди відразу після вступу на посаду втрутився уряд Рузвельта, оголосивши чотириденні банківські канікули (Bank holiday) та ввівши “Надзвичайний закон про банки”, була система грошового і кредитного обігу США . Усі заходи в цій галузі служили трьом цілям: радикальна реформа досить хаотичної банківської справи, нагляд і контроль за торгівлею цінними паперами, а також (найважливіше) — створення законних підстав для інфляційної політики держави, щоб подолати дефляцію за допомогою нової грошової емісії.

Економічна криза набирала обороти. Всі органи штату одержали найсуворішу вказівку Рузвельта — заощаджувати. Наприкінці  березня 1931 року він рекомендує легіслатурі штату створити комісію з вивчення питання про введення страхування по безробіттю. У серпні того ж року Рузвельт звертається до легіслатури з посланням, обґрунтовуючи необхідність реформ. «Що являє собою державу? — говорив Рузвельт. — Це належним чином заснований орган, що представляє організоване суспільство людських істот, створений ними для взаємного захисту й добробуту. «Держава» або «уряд» — це тільки апарат, за допомогою якого досягається така взаємна допомога й захист… Борг держави стосовно   громадян    є боргом слуги стосовно   свого хазяїна…» На підтвердження цьому в штаті створюється Тимчасова надзвичайна адміністрація допомоги, що за 6 років допомогла 5 млн чоловік.

У 1933 р. президентом США був обраний Франклін Делано Рузвельт (1882-1945 рр.). До цього моменту становище у країні стало надзвичайним. Для виходу з нього були потрібні неординарні заходи. Урядом Рузвельта були здійснені великомасштабні реформи, які увійшли в історію під назвою “Новий курс Рузвельта”. Незважаючи на те що “Новий курс” не був заздалегідь обміркованою системою нововведень, він являє собою одну з найвідоміших і найефективніших реформ у світовій історії.

Період, що почався світовою економічною кризою 1929-1933 рр. і завершився перемогою сил антигітлерівської коаліції займає особливе місце в історії. Роль Рузвельта та його оточення у визначенні принципів та реалізації соціальної та зовнішньополітичної стратегії, спрямованої на збереження і зміцнення економічних і зовнішньополітичних позицій США, виключно велика [42, c. 8].

15 квітня 1935 у Білому домі у Вашингтоні Франклін Рузвельт підписав перший в історії міжнародний договір “Про охорону художніх і наукових закладів та історичних пам’яток (Пакт Реріха)”.

В 1943 р. в Тегерані Франклін Рузвельт, Сталін і Черчилль обговорювали в основному проблему досягнення перемоги над Третім Рейхом, в Ялті ж у 1945 р. приймалися основні рішення про майбутній розділ світу між країнами-переможцями.

1.2. Особистість політика та лідерські якості Ф. Рузвельта

Ф. Рузвельт — один із найпопулярніших президентів США — дуже любив всілякі дотепи і все життя збирав веселі, добродушні карикатури на самого себе.

Рузвельт не був ні комуністом, ні диктатором. Він був найтверезішим прагматиком, котрий зумів у рамках демократії на сучасній основі глибоко реформувати американську систему. І це багато в чому забезпечило США лідируючу роль у світовій політиці та економіці ХХ століття. Рузвельт умів спілкуватися з народом, він не переставав підкреслювати небезпеку різкого розколу на багатих і бідних. Рузвельт зумів підняти США з летаргічного сну з приводу війни, що розгоралася в Європі («Ми не можемо відсидітися за океаном»). Він пережив ганьбу Перл-Харбора, але, певно, американцям потрібен був такий струс. Цей фізично немічний чоловік, єдиний з усіх президентів США, був тричі переобраний на цю посаду. І помер на президентському посту 12 квітня 1945 р. наприкінці війни. Жодному з президентів США після Лінкольна не присвячувалося стільки книг, статей і монографій. Мабуть, про Рузвельта писатимуть і через 100 років, настільки великий вплив, який він справив на хід історії не тільки США, а й світу.

Геніальність Рузвельта-політика була в тому, що він відчував суть моменту і інтуїтивно знаходив ті слова та інтонації, які будили високі почуття у «простих» американців.

На виборах 8 листопада 1932 р. Рузвельт набагато випередив свого суперника. За нового президента проголосувало 22,8 млн виборців, тоді як за екс-президента Гувера 15,8 млн. Отже, за кандидата демократів у другому турі мали голосувати 472 виборщики, а за республіканця — 59. Перемога була тріумфальною. Демократам віддала перевагу більшість штатів, окрім того, до них перейшла більшість в обох палатах конгресу.

Зрозуміло, що такий результат дався демократам не лише завдяки симпатіям чи антипатіям виборців, особистим якостям їхнього кандидата або надто вже вдалому його вибору. Чималу роль тут зіграли й кошти, асигновані на кампанію «товстими мішками» (2,5 млн дол.). Щоправда, республіканці витратили на виборчу кампанію ще більше (2,9 млн дол.), але це їх не врятувало від поразки. Надто вже важким і непопулярним був тягар відповідальності за кризові явища, що лягав на плечі адміністрації Герберта Гувера. До того ж на боці демократів виступали ті ділки-бізнес- мени, що ототожнювалися з прогресом, тоді як за Гувером купчилися прихильники збанкрутілих консервативних підходів. В. Астор, Б. Барух, У. Вудін, П. Дюпон, Дк. Кеннеді, У. Херст та інші вбачали саме в Рузвельтові і його динамічній програмі шлях до врятування своїх прибутків. Дж. Кеннеді, батько майбутнього 35-го президента США, з притаманною йому сакраментальною відвертістю заявляв, що у ті дні він був готовий поступитися половиною своїх статків, аби за умов закону й порядку врятувати іншу (100) [38, c. 24].

Окрім усіх хитрощів американської виборчої системи і, звичайно ж, фінансової підтримки, без якої про участь у цій гонці не могло, та й досі не може бути мови, чималу роль у забезпеченні перемоги ФДР відіграв суб’єктивний фактор. Простому «забутому» американцю на сто відсотків імпонували популістські передвиборні гасла демократів і їхнього надто вже незвичного кандидата, що, за чутками, там, у себе, в штаті Нью-Йорк, не допустив такого зубожіння й жаху безробіття. Рузвельт вміло користався своїми перевагами над Гувером, наголошуючи на необхідності посилення ролі і відповідальності держави в управлінні країною. Він неодноразово підкреслював у своїх передвиборних промовах, що владу слід повернути народу, відтертому від її керма «жирними котами» — можновладцями. Він присягався покласти край маніпуляціям з владою, безчесній практиці спекуляцій на довірливості народу. Водночас Рузвельт закликав до політичної мудрості «обранців» бізнесової фортуни, цих вдалих, але нерозбірливих королів бізнесу, що мусили підкорити свій «егоїзм, лицемір’я, безмірну жадобу» національним інтересам.

Тут слід зауважити, що різноманітні концепції «організованого капіталізму», соціального контролю і  т. ін. висувалися в США й раніше. На рубежі XIX — XX століть Америка знала таких вчених-реформаторів, як Л. Уорлд, Р. Елі, Г. Адамс та чимало інших, що виступали за посилення державного контролю над фінансовим й економічним життям країни. Зрештою, закон Шермана, цілеспрямована політика президента Теодора Рузвельта, антитрестівське законодавство В.Вільсона уже створювали прецедент для стратегії й тактики ФДР. Але до того часу, коли він прийняв клятву на вірність американському народові (за існуючими тоді нормами інаугурація могла відбутися лише 4 березня наступного року), пройшло ще довгих 4 місяці, кожен з яких працював проти Гувера. Протягом цих місяців непопулярний «президент-голод» усе ще перебував у Білому домі. Гувер пропонував Рузвельту виступити із спільною заявою, але тріумфатор відмовився. Він не бажав брати на себе відповідальність за провал республіканців, а тим часом формував свою команду.

У суботу 3 березня 1933 р. Франкліна Рузвельта було приведено до присяги як президента Сполучених Штатів Америки. Зовсім несподівано для всіх новообраний президент вирішив напередодні інаугураційних урочистостей скласти молитву у церкві Святого Іоанна. Туди й зійшлися члени команди й кабінету 32-го президента, щоб дати клятву на вірність своєму босу перед Богом. Рузвельт, пише Френсіс Перкінс, прийняв країну у жахливому стані. Банки зачинялися, економіка майже цілковито зупинилася… Мільйони безробітних і знедолених вимагали негайної допомоги з боку держави, а в неї також не було коштів. Була лише команда однодумців, хоча серед них були католики, протестанти, євреї… (78), але мало хто пам’ятав про це тоді.

Нарешті настав той історичний момент, коли, склавши клятву на Біблії, 32-й президент вступив, вірніше в’їхав, у Білий дім. Господарство йому дісталося надзвичайно розладнане. За останні місяці фінансова система фактично розвалилася і майже всі підприємства були на грані зупинки. Крах у лютому-березні 1933 р. фінансової системи на додаток до усіх тих явищ, що передували йому, параліч економіки потягли за собою розорення більшості дрібних вкладників акцій і власників рахунків. Мільйони так нещодавно процвітаючих американців, що «мали їхати у світле майбутнє на власному «форді», опинилися за рисою бідності. Паніка охопила всіх. Але тільки не нового президента і його команду.

Перші «сто днів», що розпочалися за таких складних умов, мали продемонструвати Америці, що вона вірно зробила свій вибір. 9 березня, на четвертий день перебування при владі, Рузвельт скликав сесію конгресу. У надзвичайно інтенсивному темпі він працював понад три місяці. За ці 104 дні президент виголосив 10 промов, надіслав законотворцям 15 послань, а сам конгрес за такий короткий проміжок часу спромігся прийняти 15 великих законів, що мали у найкоротший час стабілізувати становище в країні. Америка була здивована такою суперактивністю президентської команди, яка являла собою повну протилежність бездіяльності попередньої адміністрації, що після поразки разом з Гувером перебувала у шоковому стані.

На перший погляд здавалося, що це був хаотичний набір законів, але за цією поверховою хаотичністю прокльовувалася чітка система законів макроекономічного регулювання. У день початку роботи конгресу було прийнято надзвичайний закон про закриття усіх банків країни, які ще продовжували функціонувати. Наступного дня, 10 березня, за новим указом відкрили двері лише ті «здорові» банки, що мали можливість здійснювати фінансові операції. Якщо 1929 р. у США діяло 25 тис. банків, то до середини 1930-х років — тільки 15 тис. [38, c. 31-32]

Через два тижні після першого надзвичайного законодавчого акту вийшов другий — про відміну «сухого закону», за яким перекривався кисень для «бутлеггерів», страшенних спекуляцій мафіозних структур, ще роздирали країну після нерозумного запровадження цього закону Ще через 9 днів, 31 березня, конгрес прийняв закон про допомогу безробітним, а 10 квітня на 15 % законодавчо підвищено заробітну плату усім службовцям, а також виплати допомог ветеранам. У квітні ж прийнято закон про утворення Громадського корпусу збереження ресурсів (ССС). За ініціативою авторів цього законопроекту Ф. Перкінс та Р. Вагнера у країні влаштовувалися трудові табори, до яких залучалася молодь віком від 18 до 25 років. Під керівництвом військових інструкторів (табори підпорядковувалися військовому відомству) протягом 1933 — 1941 р р. через ці табори пройшло понад 2,5 млн юнаків. Там вони одержували цивільні спеціальності, а також первинну військову підготовку, що допомогло їм у роки війни зберегти своє життя у звитяжній боротьбі з німецькими, японськими та італійськими агресорами. Для тих дітей, що за фізичними даними не могли перебувати у воєнізованих таборах Корпусу збереження ресурсів, було утворено Національну адміністрацію у справах молоді (НУА). Вона мала спеціалізовані табори, а окрім того, ще й спонукувальні та допомогові фонди, що сприяли здобуттю фаху та освіти. На додаток кожен юнак міг відпрацювати протягом місяця 44 год. і за це одержати 15 дол.

У травні в країні почали діяти Федеральна адміністрація надзвичайної допомоги (ФЕРА), яку очолив один із найближчих соратників президента Геррі Гопкінс, а також Адміністрація громадських робіт (ПВА) на чолі з Г. Ікесом. Обидві вони спрямовували свої зусилля на ліквідацію безробіття та організацію допомогових служб. У розпорядження Гопкінса було надано 500 млн дол., а Ікеса — 3,3 млрд дол. Ці кошти йшли як на виплату допомог, так і на організацію громадських робіт для безробітних. У листопаді уряд заснував Адміністрацію цивільних робіт (СВА) і також підпорядкував її Гопкінсу. Вона мала винайти додаткові робочі місця для тих безробітних, що опинилися за воротами підприємств тимчасово, протягом зимових місяців. Ця адміністрація розгорнула роботу по ремонту шкільних приміщень, спорудженню спортивних майданчиків, очищенню від сміття та уламків шосейних шляхів та залізниць (53), озелененню парків, проведенню антиерозійних заходів.

Але усе це були гарячкові термінові заходи, спрямовані на «розсмоктування» безробіття й злиднів. Необхідність централізованого регулювання виробничих відносин зумовлювала утворення спеціалізованого арбітражного федерального відомства. Рузвельт вимагав лікувати не прояви хвороб суспільства, а усувати причини їх виникнення.

В умовах надзвичайної монополізації капіталу і виробництва Рузвельт вбачав за головний важіль регулювання відносин між працею й капіталом докорінну реорганізацію усієї системи відносин у сфері виробництва. Тому у серпні 1933 р. з метою мирного розв’язання трудових конфліктів було сформовано Національне управління праці, яке у червні наступного року конгрес перетворив на Національне управління з виробничих відносин, функції цього відомства зводилися до того, щоб запобігати виникненню страйкових ситуацій, а також самих страйків. Проте в окремих випадках в разі порушення підприємцями умов колективних угод управління могло санкціонувати страйки.

Діяльність цього відомства викликала особливі нарікання як з боку власників, так і з боку керівництва гомперсистських профспілок (АФП). Одні вбачали в ньому втручання держави у справи вільного підприємництва, інші ж вважали, що цим законом держава перебирала на себе функції тред-юніонів, позбавляючи їх права бути посередниками між робітниками і підприємцями.

Того ж травня приймається й закон про допомогу фермерам. Він передбачав скорочення виробництва сільськогосподарської продукції при одночасному збереженні купівельної спроможності фермерів. Для здійснення цієї широкомасштабної програми реконструкції й регулювання сільського господарства влітку почала працювати спеціальна Адміністрація (ААА). Продумано було й проблему переселення збанкрутілих фермерів або тих, що продавали свої неефективні господарства, на нові землі. Для освоєння таких земель у долині річки Теннесі було виділено чималі кошти, якими розпоряджалася спеціально утворена корпорація (ТВА). Там провадилися великі меліоративні роботи, налагоджувалося будівництво електростанцій, заліснювалися пустельні землі, провадилися інші антиерозійні заходи. Рефінансуванням фермерської іпотеки (тобто іпотечної заборгованості) з 1933 р. займалася Адміністрація фермерського кредиту (ФКА).

Як видно з цього побіжного переліку законів (а список цей можна продовжити — 14 серпня 1935 р. вийшов закон про соціальне страхування, а ще раніше, 5 травня 1935 р. — закон Вагнера — Національний акт про трудові відносини), в рамках «Нового курсу” було створено законодавчу базу, якою регулювалася діяльність адміністративних органів майже в усіх ділянках суспільного життя. Рузвельт і надалі спрямовував свою увагу на регулювання фінансових відносин. 1936 р. почала працювати Комісія у справах цінних паперів та бірж. Головне її завдання полягало в тому, щоб запобігати або принаймні обмежувати свавільні спекуляції цінними паперами на біржах, не допускати штучних банкрутств з метою самозбагачення та інших протизаконних акцій, що могли дестабілізувати ринок цінних паперів, як це сталося восени 1929 р. За злісні порушення прийнятих у біржовій діяльності норм, спекулятивні підвищення або зниження курсів акцій чи індексу Доу-Джонса на брокерів-спекулянтів та їхніх господарів накладалися досить високі штрафи, конфіскувалися або заморожувалися рахунки в банках, закривалися депозити, порушувалися судові й кримінальні справи [52, c. 46].

Закони про регулювання соціальних відносин приймалися також в подальші роки. Так, 1944 р. конгрес затвердив Економічний білль про права, що гарантував право на працю, заробітну плату, допомогу (життєве забезпечення) в разі тимчасового безробіття тощо. Цим актом також гарантувалося право на освіту, медичне обслуговування.

Лагідним голосом по радіо Рузвельт повідомив усім своїм слухачам геніальну думку: «Єдине, чого нам слід у кризі боятися — це нашого страху перед нею». У країні безнадій, де люди реально вмирали від голоду. І все — американці боятися перестали.

У липні 1932 р. Національний конвент демократів вибрав Рузвельта кандидатом у президенти. Але для завоювання країни потрібна була добре вироблена й продумана програма. Радник Рузвельта С. Розенман це розумів і запропонував створити групу із числа відомих професорів Колумбійського університету для пошуку нових рішень у сформованій ситуації. Організаційну сторону роботи групи взяли на себе сам Розенман і діловий партнер Рузвельта О’Коннор. Інтелектуальним керівником став професор карного права Р. Моли. Він підібрав інших членів групи. Із проблем сільського господарства ради давав Р. Тагвелл. Експертом по економічних і фінансових питаннях виступав професор А. Берлі. За цією «чудовою п’ятіркою» зміцнилася назва «мозковий трест», що ввійшло в історію.

Уперше ідеї «мозкового тресту» набрали широкого розголосу в мові Рузвельта по національному радіо 7 квітня 1932 року. Ця мова з роками стала знаменитої й увійшла в хрестоматії. «Говорять, що Наполеон програв битву під Ватерлоо, тому що він забув про свою піхоту — поставив усе на більше помітну, але менш важливу кавалерію. Нинішня адміністрація у Вашингтоні дуже схожа на нього. Вона або забула, або не хоче згадати про «піхоту» нашої економічної «армії». У пережиті нами лихоліття  потрібні плани, у яких покладає надія на забуту людину, що перебуває в підставі соціальної піраміди».

1 липня 1932 року Рузвельт був схвалений як кандидат у президенти від демократичної партії. Наступного дня  він відправляється в Чикаго, де проходив з’їзд демократів. Уперше в історії США кандидат у президенти користувався літаком. Текст виступу Ф. Рузвельта в Чикаго становив напередодні вночі С. Розенман. Під час польоту кілька абзаців довелося скоротити, коли з’ясувалося, що літак спізнюється. Розенман журився: «Багато перлових зерен були викинуті на підлогу літака». Але, промова однаково  пролунала досить непогано. «Я клянуся вам, я клянуся собі проводити новий курс для американського народу, — говорив кандидат у президенти США. — Нехай ми, ті, що зібралися тут, станемо пророками нового порядку, знання й мужності. Перед нами більше чим політична кампанія, це — заклик до зброї. Допоможіть мені не тільки одержати голоси, але й перемогти в хрестовому поході — повернути Америку власному народу». Після цієї мови майже вся демократична партія встала під прапори «нового курсу», більше того, республіканці в більшості також підтримали Рузвельта. Усього в ході кампанії Рузвельт вимовив 16 більших мов, підготовлених «мозковим трестом», не вважаючи величезної кількості зустрічей з виборцями.

Перемога демократів була вражаючою. На виборах 8 листопада 1932 року Рузвельт одержав 22,8 млн голосів проти 15,7 млн за Г. Гувера.

Після перемоги на виборах Рузвельт відразу ж приступає до формування команди, кістяк якої склали члени «мозкового тресту».

В інаугураційній мові основний упор був зроблений на необхідності діяти, тобто  на активному державному втручанні в життя країни. Новий президент і його команда стали на шлях «нового курсу». Сам термін «новий курс», широко підхоплений пресою, виконував у масовій свідомості пропагандистську функцію, позначивши історичну віху між віджилою парадигмою державного управління й політикою нового уряду.

Конгрес відразу ж прийняв закон, що надав Рузвельтові на два роки такі надзвичайні повноваження, яких В. Вільсон не мав навіть під час війни. За перші 11 днів президентства Рузвельта було прийнято більше законів, чим за всі попередні 70 років, починаючи із громадянської війни. 5 березня 1933 року декретом президента оголошено про примусове закриття всіх банків. Одночасно накладена заборона на вивіз золота, срібла й паперових грошей із країни. 9 березня 1933 року виходить закон про банки. Великі банки одержали державну підтримку, а слабкі ліквідовані. Відмінялося вільне ходіння золотої валюти. 22 березня 1933 року був відмінений «сухий закон» [48, c. 107-108].

Один з найбільших американських ділків того часу після перших кроків Рузвельта сказав: «Я голосував за Гувера, але, сподіваюся, Бог простить мій гріх, тому що Ф. Рузвельт — найбільший вождь із часів Ісуса Христа».

Після оздоровлення банківської системи прийшла черга звернути увагу на соціальне законодавство.

21 березня 1933 року Рузвельт звернувся до законодавців з посланням, що включало три пункти: створення Цивільного корпуса консервації природних ресурсів, введення регулярних федеральних дотацій штатам на соціальні цілі й нову програму великомасштабних суспільних робіт.

Цивільний корпус консервації природних ресурсів являв собою   територію, що охоплює всю, країни мережа трудових таборів, де безробітні, в основному молодь, одержували дах, одяг, харчування, медобслуговування й скромний грошовий зміст (за умови відсилання грошей родинам). Корпус займався лісонасадженням, запобіганням ерозії ґрунту, благоустроєм парків, заповідників і т.п.  Всі організаційні питання (будівництво, перевезення, розміщення) і керівництво протягом  усього шестимісячного перебування в корпусі, включаючи матеріальне постачання, взяла на себе армія. Ефект від таких мір перевершив всі очікування Рузвельта: досить сказати, що в 1935 році в корпусі побувало 500 тис. чіл., а за 10 років — 3 млн.

Але це був не єдиний крок, початий новим американським лідером у соціальній сфері. Серед інших згадаємо створення Керування надзвичайної федеральної допомоги, прийняття закону про створення федеральної служби зайнятості (від 6 червня 1933 року).

З основних актів першого періоду «нового курсу» особливо слід зазначити NІRA (The Natіonal Іndustrіal Recovery Act) — закон про відновлення промисловості (від 6 червня 1933 р.). Він передбачав введення в різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукцію, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту й т.д.. Із прийняттям NІRA відкривалися небачені раніше можливості для державного втручання в процес виробництва.

У перші місяці свого президентства Рузвельт діяв під впливом подій. Основним завданням було зміцнення економіки країни, запобігання соціальних наслідків економічної кризи [8].

16 червня 1933 року надзвичайна сесія Конгресу завершила роботу, прийнявши цілу серію законодавчих актів, що забезпечували безпрецедентні реформи в історії США й, що посприяли пожвавленню господарської діяльності.

Однак президент наполягав на обережності й індивідуальному підході до кожної корпорації, особливо якщо вона є суб’єктом міжнародної торгівлі. Виживання у сфері міжнародної конкуренції справедливо пов’язувалося саме з великими підприємствами, які мали достатню для цього промислову і фінансову потужність. Цікаво, що один із основних засобів їх регулювання Т. Рузвельт вбачав у встановленні громадського контролю, у прозорості бізнесу. “В інтересах суспільства, уряд повинен мати право встановити нагляд і інспекцію над усіма корпораціями, що ведуть бізнес поза межами країни” [7].

Ці кроки Т. Рузвельта були особливо вагомими і з огляду на пануючі у США погляди на закони вільного економічного розвитку. Абсолютна свобода бізнесу була основною складовою філософії підприємництва, і великі монополії чудово нею користувалися для відстоювання своїх інтересів і позицій, в тому числі і від зазіхань уряду. Причому значне місце у суспільній свідомості посідали так звані соціал-дарвіністські концепції, які переносили закони біологічної еволюції, сформульовані Ч. Дарвіном, на суспільство. Елементи цієї соціальної філософії можна віднайти й у політиці самого президента, особливо поза межами США. Проте всередині країни його ініціативи, що мали на меті змусити корпорації суворо дотримуватись антимонопольного законодавства — “чесного курсу”, були реальним кроком на шляху здійснення широких соціальних реформ на користь усього суспільства, які активно обговорювали протягом кількох попередніх десятиліть. Практична реалізація Т. Рузвельтом “прогресистських ідей” безперечно поставила його у ряд найвизначніших американських президентів-реформаторів [ 11, c. 172-173].

Отже, такий був початок великого шляху 32-го президента США, президента, якому, як нікому іншому, Америка зобов’язана своєю величчю. Ф. Д. Рузвельт вважається найбільшим державним і політичним діячем ХХ ст., Багато в чому визначив обличчя сучасної епохи. Він повернув американцям віру у власні сили і перетворив свою країну на світового лідера.

Обійнявши посаду після вбивства президента Мак- Кінлі, що знаменувало “криваве народження” прогресизму, Рузвельт у грудні 1901 р. у зверненні до обох палат парламенту окреслив основні проблеми, на порозі яких опинилися Сполучені Штати. Президент вказував, що вражаючий і надзвичайно складний індустріальний розвиток, який з прискореною швидкістю пройшли США упродовж другої половини ХІХ ст., спричинив серйозні соціальні проблеми; старих законів і старих традицій було цілком достатньо, щоб регулювати відносини у період накопичення і розподілу багатства і капіталів, але вони неспроможні регулювати нинішню ситуацію. Йшлося, передусім, про великі трести і корпорації, регулювання діяльності яких не мало відповідного юридичного та правового забезпечення. “Несправедливо, якщо багаті стають багатшими, а бідні біднішими”. Тому зусилля адміністрації Рузвельта були сконцентровані на встановленні державного контролю над тими промисловими гігантами, які нехтували правилами вільної та чесної ринкової конкуренції задля власної наживи.

Розділ 2. Передумови формування «Нового курсу»  Ф.Рузвельта

2.1. Роль особистості президента США Ф. Рузвельта в подоланні “Великої депресії” 1929-1933 рр.

Фактично Рузвельтом було проведено в життя навіть більше реформ, ніж було обіцяно у передвиборній кампанії. Вже 9 березня була скликана спеціальна сесія Конгресу і протягом 100 днів (за 3 місяці) закладені основи політики “Нового курсу”. Заперечуючи політику “грубого індивідуалізму” Гувера, президент Рузвельт розраховував перебороти кризу опираючись на вчення видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.). В умовах глибоких змін в економіці капіталістичних країн, при пануванні монополій, Кейнс і його послідовники визнавали за необхідне широку участь держави в регулюванні господарського життя. Виходячи з цього, основною метою реформ Рузвельта стало посилення активного втручання держави в процеси суспільного відтворення. У здійсненні “Нового курсу” виділяють два етапи: перший — 1933-1935 рр., і другий етап — з 1935 р., коли позначилися помітні зрушення вліво.

Реформи розпочалися з банківської і фінансової систем.

У прийнятому одноголосно конгресом Надзвичайному законі про банки передбачалося поновлення їх функцій й одержання урядових кредитів (позик) з Федеральної резервної системи. Створена при президенті Гувері Реконструктивна корпорація розширила свої операції по наданню позик а число банків скоротилося з 25 тис. до 15 тис. Для збільшенні фінансових ресурсів держави й розширення її регулюючих функцій у цей період США відмовилися від золотого стандарту, вилучили золото з обігу й провели девальвацію (знецінювання) долара.У січні 1934 р. золотий вміст долара знизився на 41 %. Одночасно золотий запас був вилучений з федеральних резервних банків і переданий казначейству. Банкам замість цього видавалися золоті сертифікати, прирівняні до золота й забезпечені банківським резервом. На початку 1934 р. був прийнятий закон про золотий резерв, який встановлював нову ціну на золото — 35 дол. за унцію,котра діяла аж до 1971 р. Завдяки девальвації долара розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим були відвернені масові банкрутства в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, підсилилися експортні можливості США. Для стимулюван-ня дрібних акціонерів і вкладників (приватних коштів) була створена корпорація по страхуванню банківських вкладів, а також вжито заходів щодо захисту внесків від ризику через біржову спекуляцію. Введення державного страхування депозитів (внесків) сприяло запобіганню банкрутств, підвищувало довіру вкладників.

12 травня 1933 р. було ухвалено Закон про регулювання й перебудову у сільському господарстві. Він мав компромісний характер, але його головною рисою було прагнення підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня, який би забезпечував ту ж саму закупівельну спроможність сільськогосподарської продукції, яка існувала у базисний період 1909-1914 рр. — “золоту добу” сільського господарства. Для проведення закону в життя була створена Адміністрація регулювання сільського господарства, — т.зв. ААА. Все диктувалося необхідністю згладити ефекти надвиробництва. Сьогодні це виглядає дивно. Заохочується не виробництво а навпаки преміюються підприємці за скорочення посівних площ сільськогосподарської продукції і поголів’я худоби. В той час як в країні населення перебувало на межі голоду пшениця зсипалася з танкерів в океан. А на африканському континенті, тоді як і тепер, в багатьох країнах та місцевостях спостерігався голод. Вільна конкуренція (класична ліберальна економіка) в умовах індустріального виробництва призводила до надвиробництва а надвиробництво породжувало економічну кризу. Політичні сили лівого спрямування вважали економічні кризи надвиробництва органічними ознаками капіталізму, що капіталістична держава по своїй природі не спроможна впоратися з кризами надвиробництва і тому під ударами економічних криз має відійти в не буття. Франклін Делано Рузвельт своїми реформами спростував їх теоретичні передбачення [37, c. 24].

Економічна криза була надзвичайно руйнівною у сільському господарстві. Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи щодо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909-1914 рр. В тому числі:

  1. скорочення посівних площ і поголів’я худоби. За кожен незасіяний гектар фермери одержували компенсації і премію, кошти на яку мобілізувалися за рахунок податку на компанії, податку на борошно і податку на бавовняну пряжу. До моменту введення такого заходу ціни на зерно, що існували, робили більш вигідним його використання як палива, і в деяких штатах зерно й кукурудзу спалювали замість дров і вугілля;
  2. надзвичайні заходи фінансування державою фермерської заборгованості, що до початку 1933 р. досягла 12 млрд. дол.;
  3. Інфляційні заходи: Уряд одержував право девальвувати долар, ремонетизувати срібло, випустити на 3 млрд. дол. казначейських білетів і державних облігацій.

В результаті фермери за 1933-1935 рр. одержали кредити на суму більше 2 млрд. дол., і продаж з аукціонів ферм, які розорилися, припинився. Законом передбачалися також інші конкретні засоби підвищення цін на фермерську продукцію і доходів, а саме: обмеження оброблюваних площ, що досягалося визначенням для кожного фермера його частки у загальних обсягах виробництва, а також угода про реалізацію продукції між виробниками та оптовими фірмами для підтримання мінімальних цін та виплати фермерам, які погодилися взяти участь у цих заходах. Кошти на реалізацію цієї програми мали надійти за рахунок оподаткування переробників сільськогосподарської продукції. Управління у справах регулювання і перебудови сільського господарства провело величезну роботу, спрямовану на скорочення виробництва і підвищення цін. Воно вирішило зосередитись на 16 основних сировинних товарах, до яких потрапили: зерно, свинина, тютюн, молочні продукти, земляні горіхи, цукрова тростина та картопля. Програма, яка на перший погляд була вигідною для фермерів, зазнала опору з боку багатьох із тих, хто хотів після підвищення цін мати можливість вирощувати більше. Тому фермерів спонукали до участі в програмі спеціальними системами оподаткування, які потім були втілені у відповідних законах, наприклад, у Законі Банкхеда про регулювання виробництва бавовни від 1934 р. та ін. Ще одним стимулом для фермерів приєднатися до програм визначення граничних посівних площ стало існування Товарно-кредитної корпорації. Принципи діяльності цієї корпорації виглядали наступним чином: якщо ціни були недостатньо високими, фермер міг притримати свою продукцію і одержати від Товарно-кредитної корпорації позику під невеликі відсотки; якщо ціни піднімалися, фермер міг використати свою продукцію, продавши її; якщо ціни падали, фермер мав можливість не повертати позику, і тоді уряд приймав як сплату його врожай [14, c. 61].

Центральне місце у заходах “Нового курсу” приділялося проблемі відновлення промисловості. У червні 1933 р. був прийнятий один із найбільш важливих законів — Закон про відновлення національної промисловості (НІРА). Для його проведення була створена Адміністрація національного відновлення, до складу якої ввійшли представники фінансової олігархії (від торговельної палати, від фірм “Дженерал моторс”, “Стандарт ойл”, від групи Моргана й інших концернів), а також економісти, діячі Американської федерації праці.

Головою Адміністрації національного відновлення був призначений генерал Хью Джонсон. Емблемою цього органу став синій орел. Якщо такої емблеми на продукції тієї чи іншої компанії не було, то суспільство її товари бойкотувало. Створювалося Національне управління у справах відбудови промисловості — урядова організація, яка повинна була забезпечувати виконання ділових домовленостей, покликаних регулювати ціни, виробництво, капітальні вкладення, методи маркетингу та збуту. Ці домовленості були названі “Кодексами чесної конкуренції” і складені, головним чином, підприємцями — за незначної участі робітників або споживачів. Закон про відновлення промисловості вводив загальну систему державного регулювання економіки. Він включав три розділи. Перший розділ передбачав заходи, які сприяли пожвавленню економіки і виводу її з тяжкої ситуації. Основу увагу зосереджувалося на “кодексі чесної конкуренції”, де встановлювалися правила конкуренції, зайнятості і найму. Асоціація підприємців усю промисловість розділила на 17 груп, кожна з яких зобов’язувалася розробити такий кодекс. Кодексами для кожного підприємства встановлювалися обсяги виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, ринки збуту продукції, єдина політика цін. У кожному кодексі обов’язково обумовлювалися умови зайнятості і найму. При наймі на роботу не допускалася дискримінація членів профспілок, робітникам надавалося право на їхню організацію, визначалася нижня межа зарплати (мінімум) і максимально припустима тривалість робочого тижня. У випадку затвердження Кодексу президентом він ставав законом, а дія антитрестовського законодавства припинялася. В цілому у всіх галузях промисловості адміністрація Рузвельта санкціонувала 746 кодексів, які охопили 99% американської індустрії й торгівлі. У другому й третьому розділах закону визначалися форми оподатковування й фонд громадських робіт із вказівкою порядку використання коштів цього фонду [18, c. 64].

Для надання допомоги безробітним Конгрес створив Адміністрацію громадських робіт, яку очолив міністр внутрішніх справ Г.Ікес. На організацію громадських робіт виділялося 3,3 млрд. дол., — сума небачена на той час. У числі інших заходів боротьби з безробіттям було створення трудових таборів для безробітної молоді, у віці 18-25 років. Вони забезпечувалися безкоштовним харчуванням, житлом, форменим одягом, їм платили 1 дол. щоденно. Чисельність молоді в таборах досягала 250 тис. чоловік. Роботами керували офіцери армійського резерву. З огляду на популярність такого заходу, до 1935 р. табори були розширені вдвічі й у них до другої світової війни побувало 3 млн чоловік. Молодь очищала ліси, проводила меліорацію, займалася лісонасадженням, ремонтувала дороги. Адміністрація надзвичайної допомоги на чолі з радником президента Г. Гопкінсом (1890-1946 рр.) видавала штатам дотації для надання допомоги безробітним. Масштаби громадських робіт, організованих американським урядом,були значними — до січня 1934 р. було зайнято 5 млн. чол. Соціальну допомогу одержували 20 млн. американців.

У 1933 р. було створене Управління долини ріки Теннесі, на яке було покладено завдання освоєння цього найбільш відсталого району. Тут здійснювалося будівництво ГЕС, проводилися лісонасадження й боротьба з ерозією грунтів, контролювалася промисловість, яка постачалася електростанцією Теннесі. Роботу було надано 40 тис. громадян. Для працевлаштування безробітних на Півдні США створювалася сучасна інфраструктура — будувалися автостради, аеродроми, мости, гавані і т.д. Угода про зайнятість стосувалася дитячої праці передбачала в одних випадках 40-годинний робочий тиждень, а в інших — не більше 35 годин при мінімальній погодинній оплаті праці 40 центів, а також забороняла невиправдані підвищення цін.

Можливо, Національне управління у справах відбудови промисловості й не дуже багато зробило для самої відбудови, та напевне сприяло підйому у Сполучених Штатах організованого руху робітників. Розділ 7(а) Закону надавав право колективного ведення переговорів, і як наслідок, чисельність членів профспілок почала зростати, хоча за перші роки депресії кількість членів профспілок скоротилася з 37,6 млн. чол. у 1930р. до 27,9 млн. у 1933р., тобто — з 6,8 % до 5,2 % від загальної кількості працездатного населення.

Зрозуміло, що створення Конгресу виробничих профспілок (КВП) суттєво вплинуло на зростання кількості членів профспілок. У 1935-1936 рр. Конгрес виробничих профспілок був виключений з АФП (Американської федерації праці). У серпні 1935 р. було ухвалено Закон про соціальне забезпечення. Цей закон передбачав для старих людей щорічні виплати з фонду, в якому нагромаджувалися податки на заробітну плату працівників і на підприємницький фонд заробітної плати. Пенсійним віком було визначено 65 років, після досягнення яких мали починатися довічні виплати робітникам, а після їхньої смерті — їхнім утриманцям. Інші положення закону стосувалися проблеми сліпих та людей з фізичними та розумовими вадами, але страхуванням на випадок хвороби знехтували [6, c. 23].

Закон про соціальне забезпечення спонукав штати до створення компенсаційних фондів для безробітних через стягнення з роботодавців 3% федерального податку, але поряд з цим надавав податкову знижку 90% тим роботодавцям, які робили відрахування до затвердженого на федеральному рівні фонду страхування від безробіття того чи іншого штату. Страховий фонд штату не був для роботодавця тотожним додатковому податку, а отже побоювання зазнати збитків виявлялися безпідставними. Крім того, законом обумовлювалося, що робітники не можуть приневолюватися до виконання роботи і позбавлятися винагороди, якщо їхня відмова була зумовлена тим, що робота пропонувалася на підприємстві, яке не має профспілки, або в ситуації, коли мав місце трудовий конфлікт, або коли платня і час роботи не відповідали стандартам, передбаченим для такого типу робіт. Закон “Про справедливі трудові стандарти”, ухвалений у червні 1938р., був останнім із значних заходів у реформуванні трудових відносин у цей період. Законом встановлювався 44-го- динний робочий тиждень, який через два роки повинен був скоротитися до 40 годин, та мінімальна заробітна плата 25 центів на годину, а у виняткових випадках — на рівні 40 центів на годину. Незважаючи на заперечення, Конгрес дав дозвіл на виділення штатам цільових субсидій обсягом у 0,5 мільяр. дол., для налагодження платіжного механізму. У кожному штаті передбачалося створення відповідних організацій, які б під федеральним керівництвом забезпечували дотримання певних мінімальних стандартів.

Крім безпосередньої допомоги, яка завжди була об’єктом критики, іншим засобом стимулювання сукупного попиту та зайнятості є витрати на громадські роботи. В рамках Нового курсу програми громадських робіт почалися у листопаді 1933 р., коли було створено Управління цивільного будівництва (УЦБ), яке прийшло на зміну попередній практиці коли згідно із Федеральним законом про надання надзвичайної допомоги від 1933 р., на ці цілі витрачалися невеликі суми.

Функціонуючи з листопада 1933 р. по липень 1934 р., Управління цивільного будівництва витратило біля 1 млрд. доларів на реалізацію різних проектів, — від будівництва шляхів, шкільних закладів, парків та аеропортів до програм для художників, письменників та оперних співаків. Крім того, УЦБ також матеріально підтримувало чимало шкіл, забезпечуючи заробітки вчителів навчальних закладів. У березні Конгрес нарешті ухвалив Закон “Про асигнування на програми надзвичайної допомоги” від 1935 р., який дав президентові карт-бланш у використанні на власний розсуд майже 5 млрд. доларів. Конгрес відмовився від контролю над витратами, які складали значну частину бюджету, й надав президентові додаткові повноваження. Зрозуміло, що “Новий курс” не забезпечив повної зайнятості, тому що в кращому випадку роботу отримали приблизно 3 із майже 10 млн. безробітних. Багато продовжували отримувати допомогу з безробіття. Однією з найчисленніших груп, яку найсильніше зачепила депресія, була молодь, котра несла непропорційно важкий тягар безробіття. Одну третину її складали безробітні, а з тих, хто мав роботу, п’ята частина працювали неповний день. Більше за всіх страждали жінки й незаможна молодь [21, c. 145].

”Новий курс” намагався розв’язати цю проблему, розробивши програми для молоді. Першою стала програма, яка мала назву Корпус підтримки цивільного населення й охоплювала молодь 17-25-річного віку, яка працювала за програмами громадських робіт. Працюючи у кожному штаті, молоді люди будували шляхи, мости, пожежні вежі, поліпшували стан лісів і споруджували місця відпочинку та розваг, працювали над реалізацією проектів боротьби з ерозією грунтів та запобігання повеням, брали участь у природоохоронних програмах. На потреби тих, хто навчався в учбових закладах, Національне управління у справах молоді передавало до цих закладів гроші, після чого вони мали розробляти необхідні для реалізації проекти. Це могла бути робота протягом неповного робочого дня з обмеженою кількістю годин праці.

Учні середніх шкіл (0,5 млн. чол.) одержували по 6 дол. що місяця, студенти коледжів (600 тис. чол.) — 10-20 доларів що місячно, причому для аспірантів ця сума підвищувалася до 20-30 дол. що місяця. Вони робили велику частину канцелярської роботи, причому існувало прагнення узгоджувати роботу з інтересами учнівської молоді. Молодь, яка не навчалася у навчальних закладах, (2,6 млн. чол..)працювала у рамках проектів громадських робіт, аналогічних тим, що передбачалися іншими програмами громадських робіт: дорожні роботи, ремонт навчальних закладів, будівельні роботи загального характеру, тощо. Вони працювали більше годин, ніж ті, що навчалися і, зрозуміло, заробляли більше — приблизно 225 дол. що місяця. Таким чином, можна дійти до висновку, що законодавче забезпечення “нового курсу” Рузвельта здійснювалось Конгресом США за поданням президента.

Всі ці заходи і забезпечили здійснення реформ, які виявилися одними із наймасштабних і найуспішніших реформ у світовій історії [28, c. 63].

2.2. Проведення політики відкритості в зовнішніх справах

Реформізм Рузвельта реалізувався й у галузі зовнішньої політики. Перш за все, його зусилля у цій царині пов’язуються із фактом піднесення Сполучених Штатів до рангу світової держави. Йдеться також про створення американської імперії, хоча існування такої у повному розумінні цього слова ставиться під сумнів деякими сучасними істориками. Поняття імперії у США було вперше використано батьками-засновниками, щоб описати політичну місію, пов’язану з територіальними прагненнями, причому свобода і континентальне розширення були тут дуже тісно переплетені між собою [8, c. 245].

Комбінацією цих понять наскрізь пронизана історія американської зовнішньої політики, до того ж таке поєднання породило могутню теоретичну базу, яка обґрунтовувала ідею американської винятковості (в тому числі й щодо дій поза межами країни), а також Богом даної місії. США обрали собі шляхетну місію забезпечити іншим країнам і територіям, яким пощастило менше, ніж їм самим, кращий спосіб життя, заснований на свободі та демократії. Така місія неминуче одягала американську зовнішню політику в особливі моралістичні й ідеалістичні шати, переконувала всіх, у тому числі й самих американців, що все, що вони роблять, — це лише в ім’я щастя і процвітання всього людства.

Після повернення до активної політичної діяльності Рузвельт, вихований на глобальних геополітичних конструкціях В. Вільсона, також вважав, що США мають відійти від стратегії й тактики ізоляціонізму і посісти авангардне місце у світовому співтоваристві. Поступово він стає одним з провідних експертів демократичної партії, що виробляли її зовнішньополітичну програму на 1930-і роки. Проте реалії політичного життя доби «проспериті» змусили його — прагматика раціоналіста — значною мірою модифікувати інтервенціоністські зовнішньополітичні концепції свого колишнього патрона. Америка після поразки Вільсона на Паризькій мирній конференції відмовилася від його курсу на активне втручання у європейські справи. Увагу було сконцентровано на вирішенні проблем Західної півкулі. Усі двадцяті роки пройшли під гаслами торжества ізоляціонізму.

Важливим кроком у галузі зовнішньої політики демократів було проголошення політики «доброго сусіди» щодо країн Латинської Америки. Вона передбачала відмову від диктату американських монополій і перехід до більш гнучких стосунків з найближчими сусідами США. Розширивши фінансування промислових проектів у цих країнах, Рузвельт створив додаткові ринки насамперед для американських товарів, а згодом і для спорудження там великих підприємств, що сприяло зростанню зайнятості в латиноамериканських країнах, а отже, й зростанню там попиту на американські товари. Таким чином Рузвельт забив зразу двох зайців. Системою двосторонніх договорів врівноважив торговельно-економічні відносини з країнами регіону, що дало можливість зменшити там соціальну напругу й скоротити   військову присутність США. Окрім того, політика «доброго сусіди» стала підґрунтям для подальшого розвитку економіки в латиноамериканських країнах.

Але як показав подальший розвиток подій, Корделлу Хеллу так і не вдалося увійти до найближчого оточення президента. На перших порах він приставив до держсекретаря свою довірену особу У. Філіпса, з яким працював ще в адміністрації В. Вільсона, а згодом роль «своєї людини» в держдепартаменті виконував невгамовний Семнер Уеллес. А найвідповідальніші дипломатичні завдання доручалися мільйонеру-дипломату Аверелу Гарріману та незамінному Геррі Гопкінсу. До когорти нових «рузвельтівських” дипломатів слід віднести також відомого історика професора У. Додда, якого президент умовив посісти посаду посла у Берліні, а також патріарха клану Джозефа Кеннеді, що прагнув зайняти крісло державного секретаря, але опинився на посольській посаді в Лондоні. Злі язики, щоправда, порівнювали це його приземлення з почесним засланням. Але завдання йому було окреслено відповідальне — стати на шляху надто вже податливого курсу Невіла Чемберлена. Забігаючи вперед, одразу ж зазначимо, що з цим завданням Дж. Кеннеді не впорався. Він цілковито підпав під вплив капітулянтських інтриг «клайвденської кліки» леді Астор і беззастережно підтримував умиротворювальну політику британського кабінету. Зрештою Рузвельт, який і сам довго стояв на позиціях умовляння агресорів — Гітлера й Муссоліні, — змушений був замінити Кеннеді на ліберального екс-губернатора Нью-Хемпшіра Дж. Вайнайта. До цієї когорти слід було б долучити ще й Дж. Деніельса, С. Хорнбека, У. Мура, що посідали в дипломатичній ієрархії США досить високе становище І чиї поради відігравали чималу роль у виробленні Зовнішньополітичного курсу Білого дому. Серед них,  мабуть, найвищих оцінок заслуговують посол в СРСР (1936 —1938 рр.) Дж. Дейвіс та посол у Німеччині (1933 — 1938 рр.). У. Додд. [13, c. 173-174]

Розумний і надзвичайно спостережливий Дейвіс нерідко давав президентові дуже цінні поради, він був прихильником твердого курсу щодо диктаторів, категорично заперечував політику умиротворення. В одному з своїх численних приватних листів він гостро викривав капітулянтський курс Англії та інших європейських країн. Уряди цих країн, писав він англійському промисловцю, своєму однофамільцю Д. Девісу, противнику політики умиротворення, в стані якогось помутніння вирішують, чи повинні вони плазувати перед диктаторами, чи цілуватися з ними (23). У своїх посланнях президенту Дейвіс кваліфікував політику умиротворення як згубну, що Неминуче мала привести світ до нової війни.

Надзвичайно цінним джерелом для вивчення й розуміння не тільки зовнішньої політики США, а й становища у Європі, і зокрема в Третьому рейху, є щоденник посла Додда. Видатний історик з ґрунтовними знаннями європейських історичних процесів, У. Додд дає блискучий аналіз справжніх планів Гітлера. Відразу ж після підписання Антикомінтернівського пакту він кваліфікує його як військовий союз держав проти будь-якої країни, яка не визнає за ними права анексувати інші території й країни (24).

Проте, розсадивши своїх довірених осіб, хоч і не завжди ловких дипломатів, по найбільших столицях світу, Рузвельт не поспішав переходити до активної зовнішньої політики у Європі. Тиск з боку ізоляціоністського лоббі був надто потужним. Використовуючи свій вплив у засобах масової інформації, ізоляціоністи продовжували (і досить дошкульно) критикувати інтервенціоністів і досягли в цьому відчутного успіху, практично привернувши на свій бік громадську думку. Сумні для штатів підсумки першої світової війни залишили досить глибокий слід в пам’яті простих американців. Особливу огиду війна викликала в інтелігентських колах, серед письменників, учених, публіцистів, релігійних діячів. Активно підтримували ізоляціоністів ветерани війни. Ізоляціоністи досить обґрунтовано доводили, що втягнення США у першу світову війну було величезною помилкою, а американський народ від втручання у «брудні справи старого континенту” зазнав лише великих збитків. Проти інтервенціоністських тенденцій виступало й американське студентство. Петицію про відмову йти в армію в разі оголошення конгресом війни підписало півмільйона студентів.

Про те, що ізоляціоністські настрої у США набули надзвичайного поширення навіть уже в роки війни, свідчить хоча б така фраза Г. Гопкінса, розпачливо виголошена ним у розмові з Р. Шервудом: «Уся країна складається з ізоляціоністів, за виключенням кількох проанглійських фанатиків». Справа доходила до того, що у свою першу інаугурацію Рузвельт, звертаючись до конгресу, не обмовився жодним словом про свої зовнішньополітичні наміри. Більше того, без усякого тиску з боку ізоляціоністів він відмовився від ідеї про вступ США до Ліги націй, де у той період домінували Франція і Великобританія. Він також відмовився взяти участь у міжнародних конференціях, куди запрошувався ще Г. Гувер. Муссоліні, кепкуючи з великої заокеанської держави, заявляв з цього приводу, що у Америки немає жодної політики, оскільки у країни гангстерів її й не може бути.

Аж до самого початку другої світової війни Рузвельт змушений був провадити політику рівної віддаленості як стосовно миролюбних, так і щодо агресивних держав. Це, безумовно, сприяло розв’язанню рук агресивних режимів Японії, Італії чи Німеччини. Єдиний виняток Рузвельт зробив у налагодженні стосунків з СРСР, чим викликав досить-таки гостру критику з боку Черчілля [5, c. 86-87].

Заради справедливості слід зауважити, що у розпорядженні демократичного президента не було інструментів, щоб активно втрутитися у європейські справи, аби стати арбітром між двома групами держав. Америка не мала сильної армії, її збройні сили налічували всього 140 тис. чоловік, а виробництво нових видів зброї не було налагоджено. До того ж ізоляціоністське лоббі в конгресі (сенатори А. Ванденберг, Б. Кларк, X. Бон та інші) на чолі з сенатором Дж. Наем, підтримуване пацифістською пресою, вело шалену кампанію проти «фабрикантів смерті». Під тиском таких обставин прагматик Рузвельт не дуже то й прагнув на перших порах переходити до активної політики у Європі. Його надзвичайно турбував лише один фактор, про що свідчать документи, — це дедалі зростаюча активність Японії у Китаї й на Тихому океані. Але й тут США тривалий час під тиском економічних обставин продовжували залишатися головним постачальником стратегічної сировини, матеріалів і навіть зброї країні-агресору.

Пропагандистів американської імперської експансії не бракувало. Яскравий приклад — Альберт Беверідж — сенатор від Індіани, який у своїх виступах і промовах всіляко доводив необхідність широкої світової політики США: “…Наш президент сьогодні підіймає прапор         над морськими островами, форпостами торгівлі, цитаделями державної безпеки, і марш прапора триває! Ми не можемо відступитися від будь-якої землі, де Провидіння розгорнуло наш прапор; це нам оберігати ті землі для свободи і цивілізації” [26]. Причому сенатор акцентує, що моря і океани не є перешкодою для виконання американцями свого доленосного завдання: якщо б, наприклад, між США та Філіппінами була суша, а не вода, то довелося б витрачати мільйони доларів для їх комунікації, натомість океан є союзником США [27].

Необхідність забезпечення проведення ефективної зовнішньої політики змушувала американську адміністрацію поєднувати в ній і ідеологічні, й геополітичні мотиви [22, c.31-32]. Саме чіткими геостратегічними імперативами й керувався Вашингтон, здійснюючи ряд кроків щодо конкретних держав і територій. Причому в перші роки існування Сполучених Штатів, після війни за незалежність, коли на порядку денному стояло питання про виживання і зміцнення США як держави та економічної потуги, ідея про світове лідерство не висувалася на перший план, а розглядалася, як призначена для далекої перспективи. Однак вже 1823 р. президент Джеймс Монро проголосив доктрину, котра теоретично обґрунтувала переважаючі права США в країнах Латинської Америки і територіях, розташованих у Західній півкулі: “Ми не втручалися і не втручатимемося у справи вже існуючих колоній або залежних територій жодної європейської держави. Але щодо урядів країн, що проголосили і зберегли свою незалежність, і тих, чию незалежність, після ретельного вивчення і на основі принципів справедливості, ми визнали, ми не можемо розглядати будь-яке втручання європейської держави з метою пригноблення цих країн або встановлення якогось контролю над ними інакше, як недружній прояв щодо Сполучених Штатів…” [24].

Як зауважує один із визначних теоретиків та практиків американської зовнішньої політики Г. Кіссінджер, з плином часу зміст доктрини Монро поступово розширювався, і в результаті вона перетворилася на індульгенцію американській гегемонії у Західній півкулі. Доктрина почала виправдовувати американське втручання у справи інших держав не тільки у випадку існування реальної загрози для країни, але й евентуально, при одній лише появі можливості подібного виклику [25, c. 57].

Доктрина Монро також певною мірою підштовхувала американську адміністрацію до того, що США взяли на себе функції так званого світового поліцейського: війни з варварськими або напівварварськими народами Т. Рузвельт відносив до категорії тих збройних конфліктів, які є хоча й сумним, але необхідним задля добробуту всього людства поліцейським обов’язком. Президент розглядав реалізацію доктрини Монро всіма державами Північної та Південної Америки як гарантію майбутнього універсального миру в Західній півкулі. Запорукою цього миру мала стати забезпечення Сполученими Штатами можливості утвердження незалежності малих держав Нового світу. Цікаво, що президент В. Вільсон намагався також добитися від європейських держав визнання доктрини Монро у період після Першої світової війни [31, c. 71].

Іншим важелем і необхідною умовою реалізації національних інтересів США Рузвельт вважав побудову сучасного військово-морського флоту: вона дасть змогу здійснювати як американські міжнародні права, так і обов’язки. Президент неухильно наполягав на широкій військово-морській програмі і, незважаючи на опір як усередині партії, так і ззовні, особливо у Конгресі, наполягав на тому, що лише збудований за останнім словом техніки та добре навчений військово-морський флот адекватних розмірів може гарантувати політичну й економічну безпеку США.

У своїх навалістських прагненнях президент Рузвельт спирався на підтримку досить широкого кола пропагандистів морської могутності США, особливо з середовища морських офіцерів. Найвпливовішим і найавторитетнішим із них, безумовно, був капітан Альфред Мехем. Навалісти, як правило, взірцем великої морської держави розглядали Велику Британію. І хоча дехто вважав, що британський королівський флот у ключових галузях військового професіоналізму і підготовленості дещо не дотягує до ідеалу, але мистецтво мореплавства, кадрова політика, будівництво, технологія, тактика морського бою флоту Англії мали велике значення для американців, детально вивчалися і часто ними переймалися.

Не менше значення у період президентства Т. Рузвельта надавалося проблемам армії: починаючи від необхідності створення генерального штабу і аж до зарплатні рядовим і нижчому командному складу [1; c.33]. Сучасний американський дослідник А. Фішер вказує, що з часів президентства Рузвельта і до закінчення Другої світової війни відбувалося перманентне збільшення президентських повноважень і відповідальності виконавчої влади у царині військової політики [29, c.112].

Особливу роль відіграли Висновки Рузвельта до доктрини Монро — “Roosevelt Corollary” 1904 року. Відтоді зовнішня політика Вашингтона покликана була не лише захищати життя та власність американських громадян, але широко просувати цілі американської дипломатії. “Roosevelt Corollary” відкрили шлюзи для численних військових втручань, особливо в латиноамериканських країнах та у Південній Америці.

Одночасно з такими елементами експансіоністської політики, як нещодавня іспано-американська війна, втягування у перегони озброєнь, з’являються нові: політика “відкритих дверей” у Китаї, нав’язування потрібних і повалення незручних для США політичних режимів, зокрема у Латинській Америці (показовим є приклад створення за допомогою Сполучених Штатів нової незалежної держави — Панами).

Отже, цілком очевидними є рівнозначні складові рузвельтівської зовнішньополітичної стратегії: поряд з економічними мотивами політики “великого дрючка” і “доларової дипломатії” президент і його прихильники переймалися питаннями могутності і престижу нації, а також військово-морської міці, яка гарантувала б реалізацію цього престижу. Важливою складовою     бачення місії США у світі було переконання про необхідність, а також перші спроби експорту          демократії. Прогресивний      реформізм Теодора       Рузвельта,          забезпечуючи       соціальну стабільність усередині країни, також розширював потенційні можливості здійснення активних кроків поширення американських впливів у Західній півкулі [13, c. 188].

2.3. Соціальні стандарти для захисту людини Ф.Рузвельта

Президент Теодор Рузвельт (1901-1909) належить до когорти тих американських політиків, з ім’ям яких пов’язані етапні зміни у внутрішній і зовнішній політиці США. Цей політик докорінно змінив парадигму соціального влаштування Сполучених Штатів, вивів їх на арену світової політики і вважається найвидатнішим президентом після Авраама Лінкольна. Виникає логічне запитання: які передумови й обставини привели до того, що саме двадцять шостий президент США почав реалізовувати ті кроки практично у всіх сферах життя американського суспільства, про які вже кілька десятиріч говорять політики?

Реформи всередині країни, що мали на меті, перш за все, забезпечення соціальної стабільності, стали апофеозом “ери прогресизму”. На початок ХХ ст. економіка США відзначалася безпрецедентними темпами зростання, чому сприяла і забезпеченість країни необхідними природними ресурсами, і достатня кількість накопичених капіталів, і великий щорічний приріст населення за рахунок еміграції (що давало робочі руки для освоєння територій, розробки ресурсів, зростання підприємств). Але варто також акцентувати увагу на такому важливому чиннику, як “культура, схильна до експериментування і новаторства. Політичні інституції Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні можливості для амбітних та бунтівливих винахідників, у яких архаїчні привілеї чи жорсткі суспільні ієрархії не придушували особистих прагнень і мрій” [2, 4]. Найбільш швидкими темпами американський бізнес почав розвиватися з 60-80-х років ХІХ ст., чому сприяла розбудова шляхів сполучень, особливо залізничних мереж, у тому числі й таких, що з’єднували атлантичне узбережжя з тихоокеанським [6].

Важливе значення мав швидкий процес урбанізації, революційні зміни у промисловості та сільському господарстві, які особливо інтенсивно відбувалися у період після Громадянської війни. Причому зростання міст викликало чимало проблем, характерних для великих населених пунктів, а саме: надання малозабезпеченим верствам населення дешевого соціального житла, робочих місць, медичного обслуговування тощо. Керівництво країни далеко не одразу прийшло до розуміння необхідності вирішення цих завдань, і однією з перших ними почала займатися адміністрація Т. Рузвельта. Досліджуючи “еру прогресизму” у США, С. Дінер наголошує на трьох головних цілях, яких слід було досягти за допомогою реформ: економічна безпека, персональна автономія та свобода, чіткий і гарантований соціальний статус кожного громадянина [15, c.91].

“Найбільшою життєвою проблемою, з якою цій країні й усьому цивілізованому світові доведеться мати справу — є проблема, яка стосується, з одного боку поліпшення соціальних умов, моральних і фізичних, у великих містах, і з другого боку — зусилля, щоб розібратися з плутаниною у тих далекосяжних питаннях, про які йдеться, коли ми говоримо про робочу “силу”. Рузвельт згадував, що на час обіймання ним президентської посади він вже цілком дозрів до розуміння того, що урядові установи повинні діяти значно ефективніше для покращення становища широких мас населення, і відчував у собі сили здійснити реформи у сфері взаємовідносин робітників і роботодавців [3, c.290].

Серед пріоритетів у рузвельтівській політиці щодо згаданих проблем — визнання за державою права втручатися у трудові конфлікти; існування профспілок як противага свавіллю підприємців; восьмигодинний робочий день; охорона праці, особливо дітей і жінок. Зусилля політичних діячів прогресивної ери були спрямовані на обмеження дитячої праці загалом, яка на початок ХХ ст. все ще широко застосовувалась у США, особливо праця малолітніх афроамериканців. Йшлося, перш за все, про заборону або принаймні обмеження праці дітей віком до 13-14 років (залежно від законодавства штату). Подекуди у політичних і внутріпартійних дебатах навіть обговорювалася межа до вісімнадцяти років, але на практиці на працю дітей після чотирнадцяти років вже не поширювалися жодні обмеження. Тим не менше це були важливі початки побудови справедливого соціального суспільства [20, c. 179].

Посиленою турботою президента було законодавче поле, яке б регулювало ці проблеми, тим більше, що американське трудове законодавство було відсталим порівняно з іншими сучасними індустріальними державами. Проблема ускладнювалася тим, що для вирішення питань трудового права окремі штати мали власні законодавчі повноваження, і тому федерально-державні ініціативи були дуже обмежені. Навіть закон про відповідальність працедавців був відхилений Верховним судом у Вашингтоні як такий, що суперечить конституції. Важливе значення мало створення міністерства торгівлі і праці, яке взяло під свій контроль значну частину підприємств.

Рузвельт також висував ініціативи, які мали на меті захистити американських робітників від конкуренції з боку прибуваючих у США переселенців з Азії, Південної і Східної Європи (в тому числі і з території сучасної України: їх прибуло до США не менше 7,5 млн. осіб), які погоджуючись на меншу зарплатню, сприяли її зниженню і для місцевих робітників. “Нам потрібен кожен чесний і дієвий іммігрант, придатний, щоб стати американським громадянином… <•••> Спершу ми маємо мету виключити… людей, які відомі як прихильники анархічних ідей або членів анархістських організацій., людей низьких моральних переконань або сумнівної репутації. Це означає, що ми повинні вимагати досконалішої системи інспекції за кордоном і жорсткішої системи перевірки в наших портах імміграції… Нарешті, потрібно виключити всіх людей, хто є нижче певного стандарту економічної придатності… Повинен бути належний доказ особистої спроможності, аби заробити на житло в Америці, і достатньо грошей, щоб гарантувати пристойний початок в американських умовах. Це зупинило б притік дешевої робочої сили, і як її результат — змагання, яке спричиняє сильне обурення в американському індустріальному житті…” [23, c. 49].

Сучасний американський історик Г. Герстл вказує, що на практиці національне суспільство Рузвельта було відкрите для будь-кого, хто міг би претендувати на європейське походження. Він звертав надто мало уваги на те, чи європейці прибули зі Східної чи із Західної Європи, католики вони, протестанти чи іудеї, багаті чи бідні; всім їм пропонувалося стати американцями. Іншу позицію займав президент щодо вихідців із Африки й Азії. Він не стільки намагався, зауважує Герстл, виключити їх із політичного суспільства цілком, скільки з “націоналістичної міфології” [4, 1296].

Т. Рузвельт мав чітке і стале уявлення про обов’язковість тріади “територія — мова — нація” задля гарантування національної безпеки Сполучених Штатів. Ці поняття також були тісно пов’язані з позиціонуванням США як світової держави, велич якої певною мірою залежала від внеску широкої хвилі імміграції, а також з ідеєю лідерства і переважання англосаксонської раси. Досконале вивчення англійської мови кожним новоприбулим розглядалося президентом як елемент творення “справжнього” американця. “Не лише необхідно американізувати іммігрантів, які народилися поза межами США й оселяються серед нас, але ще більш необхідно для тих серед нас, хто за народженням і походженням вже є американцями, скористатися нашими невід’ємними правами, і.., не поклонятися чужим богам, яких наші предки покинули…”, — вказує Рузвельт у своїй статті “Справжній американізм”, надрукованій 1894 р. у “The Forum Magazine”. “Ми повинні американізувати їх [іммігрантів] у всьому: в мові, в політичних ідеях і принципах, у їхньому баченні відносин між церквою і державою… Американізм — це питання духу, віри, і принципу, а не віросповідання або місця народження”.

Особливе ставлення було в офіційних властей щодо населення тих територій, які опинились у складі новоствореної американської імперії (про неї йтиметься далі), зокрема Філіппін, Пуерто-Рико. Тут йшлося про так звану американізацію і двояке ставлення до жителів “колоній”: з одного боку, вважалося, що вони можуть швидко подолати залишки іспанської культурної та політичної спадщини і бути так само легко асимільованими, як і східні європейці; з другого — вони зображувалися як несамостійні, нездатні до самоврядування, потребуючі “батьківського” доброзичливого керівництва люди, причому останнє бачення було переважаючим [13, c.44-45].

З огляду на причини обмеження тих чи інших категорій переселенців, політика щодо них була різних ступенів жорсткості. Якщо намагання обмежити імміграцію, керуючись факторами расової, етнічної приналежності, релігії, були загалом спірними і часто-густо зустрічалися з істотною опозицією, то виключення з числа майбутніх американських громадян людей із фізичними чи психічними вадами всіма верствами громадськості та політикуму вважалося однозначно правильним. Число іммігрантів, не допущених у США через згадані причини з 1896 до 1915 років складало від 0,6 до 5% від загального числа новоприбулих (що становило від 1720 до 17 тис. осіб відповідно) [12, 394, 406].

Важливі ініціативи були розроблені із захисту природи і навколишнього середовища. Громадська думка у Сполучених Штатах вже тоді переймалася проблемою збереження лісів — диких і штучно насаджених. Їх захист, на думку Т. Рузвельта, зовсім не означає вилучення лісових ресурсів, деревини, вод, трав із забезпечення добробуту людей, але навпаки, надає гарантію їх необхідних постачань. “Збереження наших лісів — нагальна потреба бізнесу. Ми повинні прийти до чіткого розуміння, що нищення лісу, крім необхідного для сільського господарства, загрожує нашому добробуту” [1]. Однак, як вказував сам Рузвельт, на час його приходу у Білий дім панував законницько-бюрократичний підхід до вирішення питання природних ресурсів: при формальному дотриманні законності справи вирішувалися найчастіше на користь приватної власності.

Такий стан справ зовсім не відповідав планам конструктивного розвитку країни [23, c. 51].

Для захисту диких тварин і рослин у Сполучених Штатах, поряд з існуючим з 1872 р. у Вайомінгу Єллоустонським національним парком, було створено ще п’ять; п’ятдесят один пташиний заказник; схвалено закони для охорони життя дикої природи на Алясці, в окрузі Колумбія. Слід зазначити, що вже тоді чітко виокремилися два підходи до питання ставлення до навколишнього середовища та дикої природи — консервація та збереження. Перша передбачала збереження національних природних ресурсів у недоторканому вигляді, другий — використання їх, але під пильним урядовим контролем [11, c.33-36].

Президент приділяв також чималу увагу проблемі водних багатств. Причому ці заходи Т. Рузвельта були тісно пов’язані з ідеєю охорони та збереження природних ресурсів загалом. Згадані вище процеси швидкої урбанізації американського суспільства покликали до життя проблему забезпечення міст питною та технічною водою. Впорядкування ситуації з водними ресурсами країни мало на меті й вирішення актуального на той час транспортного питання. Проблема особливо гостро постала у зв’язку з інтенсивним господарським та економічним освоєнням західних штатів, аж до тихоокеанського узбережжя. Йшлося, перш за все, про якомога ефективніше використання транспортних та іригаційних можливостей Міссісіпі. Згідно із законом про меліорацію 1902 р. було започатковано план зрошування посушливих регіонів заходу, який передбачав будівництво великих гребель і водосховищ. Велике значення приділялося науковому підходу та раціональній організації вирішення поставлених завдань, однак роль цих чинників у розв’язанні власне водного питання була недостатньою та дещо перебільшеною тогочасною пропагандою [13, c.411-413].

Уряд Ф. Рузвельта проводив гнучку і реалістичну зовнішню політику. Одним із зовнішньополітичних актів нового президента, який викликав суперечливу реакцію американського суспільства та міжнародної громадськості, було встановлення дипломатичних і торгових відносин з СРСР. У 1933 р. США визнали Радянський Союз і обмінялися з ним послами, а в 1935 і 1937 pp. між цими державами були укладені двосторонні торговельні угоди.

США зміцнювали свої позиції в Латинській Америці. У грудні 1933 р. Рузвельт виступив з програмою політики «доброго сусіда» стосовно латиноамериканських держав. У 1936 р. між США і країнами Латинської Америки було підписано одинадцять торгових договорів. Ідеї панамериканізму сприяли успішному подоланню конкуренції з Англією, Німеччиною та Японією в цьому регіоні.

Напередодні другої світової війни загострилися відносини США з Німеччиною та Японією. Уряд США розгорнув активну підготовку до можливої війни, збільшивши виробництво озброєнь та кількість військових баз на островах Тихого океану. В 1938 р. військове міністерство США розробило «план промислової мобілізації» на випадок війни. На початку 1939 р. були проведені заходи, спрямовані на посилення армії та військово-морського флоту і створення потужних військово-повітряних сил.

Водночас в американському суспільстві наростали антивоєнні настрої. Влітку 1937 p., коли Японія розпочала масований наступ на Китай, американці організували рух солідарності з китайським народом. Під тиском миролюбних сил уряд Ф. Рузвельта у липні 1939 р. розірвав з Японією торговий договір. У листопаді 1939 р. Конгрес США скасував закон 1935 р. про нейтралітет, дозволивши продаж американської зброї жертвам агресії.

Проте у США були впливові сили, які протистояли курсу Ф. Рузвельта на союз з антифашистськими державами. На таких позиціях стояли, зокрема, ізоляціоністи. Частина з них виражала інтереси фермерських штатів, що орієнтувалися на внутрішній ринок. Інші були пов’язані з великими монополіями, інтереси яких перепліталися з інтересами німецьких та японських трестів. Політика ізоляціонізму не сприяла організації колективної відсічі фашистським державам, створенню гарантій миру й безпеки у світі.

Однак американському президентові вдалося збалансувати інтереси різних сил і значно посилити вплив США на розвиток міжнародних подій. Невдовзі були закладені принципи нової американської зовнішньої політики, які успішно реалізував Ф. Рузвельт.

Реформи Т. Рузвельта у галузі природоохорони і управління природними ресурсами важко переоцінити. Б. Шульман із Бостонського університету акцентує на тому, що для країни, економічний розвиток якої цілком залежав від експлуатації.

Усе це зовсім не означає, що в середині 1930-х років у США вже було створено дієву й ефективну систему соціальних гарантій, страхування й забезпечення. Чимало об’єктивних дослідників відзначає, що реформи в цих галузях були урізаними, заплутаними, подекуди позбавленими логіки, а відтак і малоефективними. Але водночас відзначається, що впровадження такої системи соціальних гарантій започатковувало основу для державного захисту незаможних прошарків населення від свавілля і всевладдя монополій.

Слід, щоправда, зауважити, що цей пакет соціальних законів переслідував і конкретну прагматичну мету. Адже вони приймалися напередодні нових президентських гонок 1936 р. і Рузвельту конче необхідно було завоювати на свій бік значну частину електорату серед тих прошарків, на які вони були розраховані. І хоч сама передвиборна платформа демократів цього разу складалася із загальних пересічних гасел, викладених до того ж, як відзначають дослідники, нудною мовою (83), все ж вона принесла їм новий тріумф. За Рузвельта подали голоси 27,8 млн виборців, а за його суперника губернатора штату Канзас А. Лендона — 16,7 млн чоловік. Рузвельт здобув перемогу в 46-и штатах, а Лендон — у 2-х і забезпечив собі лише 8 виборщиків проти 523, що мали голосувати за кандидата від демократів. Подібної перемоги не знав жоден попередній президент США.

Реформи Рузвельта були цілеспрямованою реакцією ліберальної частини американського суспільства на зростаючу загрозу соціального вибуху. Ця реакція насамперед полягала в тому, щоб посилити роль держави у регулюванні соціальних і економічних відносин і не доводити справу до надмірного зростання суперечностей. «Якщо Рузвельт і здійснив революцію», — писав тодішній голова Соціалістичної партії США Томас, — то це була революція від вільного підприємництва до державного капіталізму». Томас трохи перебільшив і згустив фарби. Насправді ж мова може йти лише про нову економічну та політичну роль держави як постійного стабілізуючого фактора в умовах індустріального суспільства. Після законів Рузвельта така роль стала незаперечною. Подальшого розвитку ця тенденція дістала в «Нових рубежах» Дж. Кеннеді. Як стверджував відомий американський економіст Р. Хільбруннер (39), дебати в межах капіталізму більше не торкалися питання про те, чи потрібно державі брати на себе відповідальність за загальне функціонування ринкової системи. Питання зводилося до вибору конкретних заходів досягнення цієї мети [23, c. 51].

Підсумовуючи діяльність Рузвельта у перші два періоди його президентства, можна навести слова американського історика А. Шлезінгера-молодшого, який, на нашу думку, дав найзмістовнішу і ємкісну характеристику «Новому курсу”. Велика депресія, що охопила країну саме в той період, коли в Європі набирали силу фашизм і тоталітарний комуністичний режим, настільки приголомшила американську буржуазну демократію, що політичні лідери вирішили убезпечити економіку від майбутніх криз. «Новий курс» було покликано вмонтувати в економіку стабілізатори, призначені для того, щоб захищати її від депресії. Рецепт Рузвельта був настільки слушним, що завдяки йому Америка змогла прожити понад сорок років без криз. Навіть найглибший після 30-х років спад 1982 — 1983 рр. вдалося припинити завдяки урядовим стабілізаційним заходам.

У повоєнні роки стабілізаційні важелі було взято на озброєння багатьма урядами країн Європи. Справа полягала у тому, щоб не передати куті меду, тобто не перебрати державі на себе зайвих повноважень і зайвої відповідальності. Там, де це було враховано, як, наприклад, в Англії під час прем’єрства Маргарет Тетчер або у Франції в роки президентства Шарля де Голля та Валері Жіскар д’Естена, або в Японії, там забезпечувався успіх. Так само діяли у ФРН Людвіг Ерхардт і його послідовники, що здійснювали програму ринкового соціального господарства. Там, де цей баланс між державним регулюванням і функціонуванням приватного капіталу порушувався (Італія, Швеція, період лейбористського правління у Великобританії), кризові явища ставали перманентними. Повного краху зазнала й система державного капіталізму в СРСР та в країнах, яким було нав’язано радянську модель господарювання й монопартійно-поліцейського політичного диктату. Мирну битву між лібералізмом і тоталітаризмом виграв, як бачимо, лібералізм.

Так само відійшла в історію і система чистого «вільного підприємництва». На противагу саморегульованій економіці ФДР висунув ідею «узгодження інтересів». При цьому слід відзначити, що Рузвельт мав на увазі не «всеохоплююче регламентування і планування економічного життя, а необхідність владного втручання держави в економічне життя заради істинної спільності інтересів” не тільки різних регіонів і груп населення країни, а й збалансованості між різними галузями її народного господарства. Він неодмінно підкреслював абсолютний пріоритет інтересів усього суспільства.

Отже, підсумки виборів 1936 р. показали, що Америка повністю підтримала «Новий курс». При цьому повчально не лише те, що ліберал і відвертий патріот, а саме таким був 32-й президент США, законодавчо організаційно обмежував всевладдя монополій і захистив інтереси соціуму, в тому числі й інтереси дрібних і середніх підприємців, поширюючи цю модель з допомогою політики «доброго сусіди» на інші країни континенту. Вражає те, що за подібних кризових умов націонал-соціаліст Гітлер, що протягом свого політичного життя в 1920-і роки послідовно виступав на захист дрібних власників і «знедолених мас» та обіцяв в разі приходу до влади забезпечити перерозподіл майна, домігшися влади, злигався з великими монополіями і рейхсвером і підпорядкував їм практично усіх дрібних власників і ремісників. Для закріплення такого становища гітлерівський рейхстаг прийняв закон про примусову картелізацію.

Розділ 3. «Новий курс» Франкліна Рузвельта

3.1. Основні пункти програми Ф.Рузвельта «Новий курс»

Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву — «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту — галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.

Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розклад політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р. був прийнятий національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з АФП виник Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний «центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення справедливішого розподілу національного прибутку реформувалась система оподаткування — були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі. Значно розширено систему громадських робіт.

Зрушення вліво у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. їхні прославлення Рузвельта які рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його ві зраді. Тому передвиборча компанія 1936 р. виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про! реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість, зібравши 27,8 млн. голосів проти 16,7 млн., поданих за його головного суперника Альфреда Лендона. Республіканці перемогли тільки в 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століття. Вибори 1936 р. мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу» незворотними.

Отримавши такий переконливий мандат довіри, Рузвельт у 1937 р. сконцентрував зусилля адміністрації на реформі Верховного суду. Його члени, що призначалися на все життя президентом, стали головною опорою консервативних сил. Використовуючи право Верховного суду трактувати конституцію, вони оголосили 11 законів «нового курсу» не відповідними їй. Побоюючись,що така ж доля може спіткати і закони, прийняті в 1935 p., Рузвельт запропонував оновити склад Верховного суду за рахунок призначення додаткових членів після досягнення суддями 70 річного віку [18, c. 108].

Багато його членів вирішило, що роблячи судову владу більші залежною від виконавчої в особі президента, ця пропозиція порушує основний принцип державного устрою США — поділу влади. їх не зупинило при цьому те, що, голосуючи проти президента, вони діяли проти лідера своєї партії, адже абсолютна 6ільшість в обох палатах була у демократів. Рузвельт заспокоював себе, якось сказавши, що програвши бій, він виграв війну: Верховний суд у 1937 р. визнав конституційним і закон про соціальне забезпечення, і закон Вагнера, але його авторитетові було завдання значного удару, а демократична партія виявилася розколотою.

Спираючись на закон Вагнера і маючи в Білому домі співчуттям президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонів антипрофспілкових сил — автомобільної і сталеплавильної промисловості. Запекла боротьба робітників, епізодами якої бум «сидячий» страйк на заводі «Дженерал моторе» у Мічигані і сутичка робітників з поліцією в Чікаго, виявилися в центрі уваги громадськості. В результаті колективний договір з профспілкою змушені були підписати «Дженерал моторе», «Крайслер моторе» Я найбільша сталеварна корпорація «Юнайтед Стейтс Стіл». Часом здавалось, що цей конфлікт загрожує зробити недосяжним соціальний мир, якого так прагнули реформатори, а це вже не сприяло зростанню авторитету Рузвельта. Окрім того, восени 1937 р. на додачу до всіх негараздів, що звалились на президента, в країні почалася нова економічна криза, яка поставила під сумнів економічну політику «нового курсу».

Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу нові реформи. Серед них- закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт. І хоча влітку 1937 р. криза закінчилася, всі перипетії 1937-1938 pp. не сприяли подальшому зростанню авторитету Рузвельта і демократів.

Президент покладався на «принцип пилососа» — усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.

До планів Ф. Д. Рузвельта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.

Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз’яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.

Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей — «Мозковий центр».

На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.

Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій [46, c. 18-19].

За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.

Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.

Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.

Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн. молодих американців.

Отже, в здійсненні «нового курсу» виокремлюють два етапи:

1) 1933 — перша половина 1935 рр.;

2) друга половина 1935—1938 рр.

Першим кроком реформ стали спроби оздоровлення банківської та фінансової систем. У березні 1933 р. у країні призупинили діяльність усіх банків, що дало змогу запобігти обміну банкнот на золото. У квітні 1933 р. ухвалили закон, згідно з яким заборонявся експорт золота, а також прийнято указ, за яким громадян країни зобов’язували здати банкам свої золоті запаси, якщо їх сума перевищувала 100 дол. США. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив значні закупівлі грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку. Внаслідок припливу в країну золота зменшилася його ціна на внутрішньому ринкові, що дало змогу урядові СІЛА вже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %. Девальвація долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позикового капіталу. Тим самим попередили масове банкрутство в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Відповідно до «Надзвичайного закону про банки» одночасно ліцензували їх діяльність. До кінця березня 1933 р. відновили роботу 4/5 раніше закритих великих банків — членів Федеральної резервної системи, а 2 тис. незначних кредитних установ ліквідували або вони увійшли до складу більших кредитних організацій. Банкам надали урядовий кредит 1 млн дол. СІЛА, що пожвавив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на себе зобов’язання страхувати депозитні вклади банків (створено Корпорацію зі страхування банківських вкладів), що зміцнило довіру до них і, відповідно, зумовило збільшення обсягів припливу коштів на рахунки та запобігало банкрутству банків. Була сформована система регулювання банківської діяльності, вжито заходів стосовно захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.

Розширила свою діяльність створена ще за президента Г. Гувера Реконструктивна корпорація. Тільки за два роки «нового курсу» сума наданих нею позик перевищила 6 млрд дол. США. Посилилася концентрація банківської системи — кількість банків у 1934 р. скоротилася з 25 до 15 тис. З метою зменшення державного дефіциту та поліпшення фінансового становища країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату федеральним службовцям, членам Конгресу та пенсії ветеранам війни. Незважаючи на сильний опір сенату, закон ухвалили 20 березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволили вживати спиртні напої та ввели значний податок на їх продаж [16, c. 45].

Стабілізація банківської та фінансової систем допомогла створити передумови для відновлення виробництва. Однак цих заходів було недостатньо. Тому в червні 1933 р. прийняли Закон про відновлення національної промисловості (HIPA — національні інтереси розвитку Америки), яким по суті ввели систему державного регулювання промислового сектору. З метою його реалізації створили Адміністрацію національної відбудови, до складу якої ввійшли представники фінансової олігархії, торгової палати, «Дженерал моторс», від групи Моргана та інших концернів, а також економісти, діячі Американської федерації праці. Водночас галузеві асоціації підприємців (усього їх нараховували 17) відповідно до першого розділу Закону розробили і ухвалили кодекси чесної конкуренції, згідно з якими для підприємств однієї галузі суворо регламентувались обсяги виробництва (застосування однотипних технологічних процесів), межа заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися ринок збуту товарів, ціна на продукцію тощо.

За кодексами заборонялося використовувати працю дітей. Якщо кодекс затверджував президент, він набував сили закону, а чинність антитрестівського законодавства тимчасово призупинялася. Загалом у галузях промисловості адміністрація Рузвельта санкціонувала до дії 746 кодексів, що охопили 99 % американської промисловості та торгівлі.

У другому і третьому розділах Закону про відновлення національної промисловості також були положення, які регламентували порядок стягнення та витрачання податків, спрямованих на організацію громадських робіт і виплату допомоги з безробіття. Створена конгресом США Адміністрація громадських робіт, котрій виділяли величезну суму — 3,3 млрд дол. США, розгорнула широкомасштабну діяльність для організації нових робочих місць у сфері муніципального господарства, дорожнього будівництва та інших галузях, трудових таборів для безробітної молоді віком від 18 до 25 років. На громадських роботах на початок 1934 р. працювало 5 млн осіб, допомогу з безробіття виплачували 20 млн, чисельність молоді, яка працювала у трудових таборах, становила 250 тис. осіб.

Для ефективнішого використання трудових ресурсів уряд реалізовував великі загальнонаціональні проекти, що сприяли економічному прогресу, зокрема зведення гігантських загат, за допомогою яких передбачалось електрифікувати всю країну. З метою втілення в життя одного з проектів у 1933 р. створили регіональне Управління долини річки Теннессі, діяльність якого змінила цей край. До п’яти загат додали ще 20 збудованих, річка стала судноплавною. На роботах у долині Теннессі працювало 40 тис. осіб. Значно поліпшили землеробство, призупинили ерозію ґрунтів, підняли молоді ліси. Комплексний розвиток економічного району свідчив про дію «вбудованого стабілізатора» (цей термін з’явився в 50-х роках) — втручання держави у розвиток господарства. Показником його ефективності стало різке збільшення доходів населення басейну річки.

Працею безробітних на Півдні США створили сучасну інфраструктуру —- споруджували автостради, аеродроми, мости, гавані тощо.

Реалізація заходів з відновлення промисловості дала загалом позитивні результати. Держава до весни 1935 р. встановила контроль над промисловим сектором. При цьому спостерігався подальший процес монополізації промисловості США, що задовольняло великі монополістичні об’єднання.

Не менш важливу роль відігравала антикризова аграрна політика Рузвельта, яку здійснювали на основі Закону «Про регулювання сільського господарства» (1933). Відповідно до цього документа з метою подолання кризи перевиробництва обрали систему заохочень у формі премій і компенсацій тим фермерам, які скорочували виробництво у своїх господарствах. За задумом уряду, така політика вже на мікрорівні сприяла не тільки зменшенню загальних обсягів товарної продукції, а й підтриманню цін на сільськогосподарські товари (за законом, на рівні 1909—1914 рр.) і збільшенню доходів фермерів. Враховуючи цей чинник, уряд за тим самим законом вжив надзвичайних заходів, аби знизити фермерську заборгованість, яка на початок 1933 р. становила 12 млрд дол. США. Зокрема було здійснено емісію казначейських білетів та державних акцій на суму 3 млрд дол., що дало змогу в 1933—1935 рр. надати фермерам дешеві кредити на суму понад 2 млрд дол. і таким чином послабити «обвал» аукціонного продажу збанкрутілих фермерських господарств. Завдяки позикам багато фермерських господарств подолали кризу. Проте майже 10 % усіх ферм (600 тис.) у цей період розорилися, і їх продали.

За ініціативою уряду в галузі зовнішньої торгівлі 2 березня 1934 р. ухвалили Закон «Про торгівлю», за яким під час укладення торгових договорів передбачалося взаємне зниження тарифів на 50 % на розсуд президента «в інтересах американської промисловості й сільського господарства». Мета закону полягала у збільшенні експорту, відкритті для США іноземних ринків. Прийняття такого нормативно-правового документа було радикальним заходом у протекціоністській країні, що через кілька років приніс відчутні вигоди для США.

«Новий курс» Рузвельта, як уже зазначалося, започаткував перетворення США на соціально орієнтовану інституціональну модель розвитку. Соціальна спрямованість політики переважала вже на другому етапі реформ, коли під тиском народного руху в червні 1935 р. ухвалили Національний закон про трудові відносини — закон Вагнера (за прізвищем сенатора Р. Вагнера). Визнали потребу колективного захисту з боку робітників їх інтересів через професійні спілки шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право на страйки. Адміністрації заборонялося застосовувати репресії за належність до профспілок і втручатись у внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов’язували розглядати скарги профспілок за порушення закону. Одним із результатів дії закону Вагнера стало об’єднання всіх робітничих організацій у Робітничий альянс Америки (1936), а також створення Ліги об’єднаних фермерів і Спілки пайовиків.

За Законом про соціальне забезпечення (серпень 1935 р.), було введено систему пенсій за віком (із 65 років), виплати допомоги з безробіття у разі хвороби та за інвалідністю. Норми пенсійного забезпечення були єдиними для всієї країни. Однак чинність закону не поширювалася на осіб, які працювали у сфері торгівлі, обслуговування.

Через два роки в США ухвалили Закон про справедливі умови праці, що регламентував подовження робочого тижня (44 год зі скороченням протягом наступних трьох років до 40 год) і визначав мінімальну заробітну плату (25 центів за годину з подальшим підвищенням впродовж семи років до 40 центів) на підприємствах федерального значення, а також забороняв застосовувати працю дітей.

Разом зі зростанням масштабів громадських робіт, які уряд збільшував, зростало фінансування (у 1985 р. виділяли 4,9 млрд дол. США, 1938 р. — 5), до того ж комплекс зазначених законів суттєво поліпшував становище найманих робітників, відстоюючи їх інтереси перед підприємцями. Консерватори навіть звинувачували Ф. Рузвельта в «соціалізмізації» відносин наймання, проте приватна власність залишалася недоторканною і не націоналізували жодного підприємства чи банку [37, c. 87-88].

Ф. Д. Рузвельт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевілася, що дало могутній поштовх розвитку штату.

Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв’язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конгрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково — самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.

Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвельту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.

Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.

У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвельт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвельта, став значно менше присікуватися до указів.

Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.

Отож, Ф. Д. Рузвельт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвельта союзника [37, c. 91].

3.2. Підсумки та історичне значення проведених реформ Ф.Рузвельта

У «новому курсі» Рузвельта відобразилися ознаки ліберально-реформістського варіанта регульованого капіталізму. Найважливішим урядовим заходом став державний бюджет, за рахунок якого фінансували розширене відтворення та соціальні програми. Активна політика державного втручання та збільшення ролі громадських інститутів у суспільстві дали змогу США, по-перше, запобігти революційній (як це не раз відбувалось у Європі) заміні ладу, по-друге, хоч і повільніше, порівняно з окремими європейськими країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою головних економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.

Досвід реалізації «нового курсу» мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику «дефіцитного фінансування» державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

«Новий курс» мав дуже важливе значення для Сполучених Штатів. За час правління Ф. Д. Рузвельта, було прийнято багато нових законів та положень, які діють і по цей час.

Наприклад: 5 липня 1935 року було прийнято статут про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Цим законом, вперше в історії США, проголошувались профспілкові права, які захищались державним органом, що мав реальну владу. Основною метою цього закону було зменшення класових конфліктів. Але він аж ні як не забороняв робітникам страйкувати.

Профспілкові права були спеціально перелічені в ст. 7. В статті 8 перелічувались п’ять видів «несправедливої трудової практики» підприємців. Підприємцям було заборонено втручання у здійснення робітниками прав, перелічених у ст. 7.

Для розслідування скарг профспілок та робітників на підприємців, було створено Національне управління по робітничих відносинах (НУРВ). НУРВ мало право видавати розпорядження які підлягали виконанню, не виконувати ці розпорядження було можливо тільки після визнання їх недійсними окружним апеляційним судом та підтвердженням цього рішення Верховним судом США.

Але цим законом не було піднято розмір заробітної платні. І завдяки цьому, на початку серпня 1935 року профспілки Нью-Йорка, під натиском безробітних, розпочали серію страйків на громадських роботах (ВПА). 9 серпня того ж року до страйку приєдналось ще декілька десятків тисяч робітників. Страйкові рухи зростали, поширюючись на нові міста. Було організовано дуже багато мітингів, демонстрацій.

І все ж таки профспілки досягли своєї мети. 19 вересня 1935 року Г. Гопкінс та Х. Джонсон викликали до столиці профспілкових лідерів Нью-Йорка. Після п’ятиденних переговорів, профспілкові лідери повернулись додому з обіцянками влади підняти заробітну платню. В цей же день страйк у Нью-Йорку був закінчений.

Усього у 1936 році було 48 сидячих страйків, із яких 35 було проведено молодими профспілковими організаціями (КВП – комітети виробничих профспілок). Сидячі страйки 1936 року були важливі тим, що у цьому році тільки розпочинались основні темпи росту КВП. У 1936 році також почала добре спланована масова організаційна компанія по втягненню у спілки робітників головних галузей промисловості, яка змінила обличчя американських профспілок, підготовила важкий для капіталістів 1937 рік та значно підняла політичну вагу робітничого класу [37, c. 95].

Це не була кампанія яку придумав Д. Льюіс та його помічники, як іноді висловлювались істориками буржуазії. Це була класова боротьба мільйонів, це була героїчна праця тисяч прогресивних профспілкових активістів, котра і заклала основи сучасного профспілкового руху.

Як серйозне досягнення профспілок, хотілося б зазначити закон, котрий був підписаний президентом 30 червня 1936 року «про встановлення мінімальної заробітної платні та максимального робочого дня».

Таким чином, починаючи з 1 жовтня 1936 року будь-яке державне замовлення приватним організаціям, з сумою більш ніж 10.000 дол. повинно було бути гарантованим із боку виробника наступними положеннями:

  • підприємець повинен був дотримуватись умов праці, передбачених статутом,
  • дотримуватись рівня заробітної платні, визначеного міністром праці,
  • встановити 40-годинний робочий тиждень,
  • не наймати чоловіків молодших 16 років, та жінок молодших 18 років,
  • не застосовувати працю ув’язнених
  • а також підтримувати нормальні санітарні умови.

Контроль за здійсненням цього закону був закріплений за міністром праці, який мав певні повноваження.

6 вересня 1935 року Ф. Д. Рузвельт оголосив, що реформи закінчились і бізнес має «передишку». Вже 7-го вересня Білий дім отримав багато телеграм з підтримками його заяви. Але зроблений у 1935 році хід вліво «Нового курсу» (поступки профспілкам та робітничим рухам) залишив дуже глибокий слід у внутрішніх взаємовідносинах господарюючого класу. Керівництво республіканської партії поставило під сумнів «щирість» цього жесту.

5 грудня 1935 р. Національна Асоціація Промисловців (НАП) прийняла «платформу американської промисловості», основні пункти якої вимагали відмови від втручання Федерального уряду у рішення соціально-економічних питань. Таким чином, починався рух промисловців проти реформ «Нового курсу», та за відродження старих принципів регулювання економічних відносин. Вслід за НАПом 11 грудня 1935 року з різкою критикою політики Ф. Рузвельта виступила Торгова палата.

Наприкінці грудня 1935 року, зі своєю програмою для конгресу виступила «Ліга свободи». А. Сміт (керівник опозиції) на банкеті який відбувався у готелі «Mayflover» у Вашингтоні, заявив що президент продався комуністам. З тих пір цей вираз увійшов у лексикон американців, як фальшивий лозунг проти найнезначнішого лібералізму у політиці урядових кіл. 18 травня 1936 року, Верховний суд відмінив закон Д. Гаффі «про регулювання вугільної промисловості».

1 червня 1936 року під приводом «захисту контракту» при наймі на роботу» був анульований закон штату Нью-Йорк, який передбачав встановлення мінімальної заробітної платні для жінок. Але, не зважаючи на протирузвельтовський рух, посилювалось розуміння того, що посилення ролі держави у фінансово-економічній сфері було вигідно бізнесу у цілому.

Оцінюючи банківське законодавство «Нового курсу», Р. Тагвелл писав, що уряд знайшов найкращу форму, об’єднуючу урядове регулювання та приватну ініціативу. Він лише сумував з того приводу, що не усі банкіри розуміли, що «ці заходи були основним чином у їх інтересах» [39, c. 40]. Жоден із рузвельтовських банківських законів не був відмінений Верховним судом. Правда була одна дуже важлива відміна збоку Верховного суду, він відмінив закон ААА, але зразу після відміни, дивлячись на критичний стан сільського господарства, був прийнятий інший закон, це був практично той же самий ААА, тільки з другими методами надходження грошей для регулювання сільського господарства.

Всі ці нападки на рузвельтовські реформи, практично нічого гарного правим силам не принесли.

Спираючись на частку господарюючого класу та широкий фронт лівих сил, Ф. Рузвельт та його команда, змогли подолати опір правих та відстояти законодавство 1935 року. Але далі цього, вони не пішли.

Загострення взаємовідносин всередині господарюючого класу не змогло не вплинути на становище в обох партіях [39, c. 40-41].

Підсумовуючи аналіз політики Рузвельта напередодні другої світової війни, віддамо слово американському політику й історику Р. Шервуду: «Рядовому громадянину важко собі уявити, до якої міри кожне слово президента Сполучених Штатів, а також кожна здійснена ним дія посилює мужність або поглиблює відчай сотень мільйонів людей в заокеанських країнах. Але Рузвельт уявляв собі це. Його обережна політика, яка полягала в тому, щоб діяти крок за кроком, нерідко викликала лють серед крайніх інтервенціоністів. Вони почасти ставили питання так: «Чому б йому не піти до конгресу і не вимагати там оголошення війни негайно?» Але якби він поступив так, наприклад, влітку 1940 р., коли Англія боролася наодинці, він, безсумнівно, зазнав би в конгресі поразки, а ця обставина могла б бути сприйнятою англійським народом як ознака того, що його справа безнадійна і що йому не залишається іншого вибору окрім капітуляції.

Отже, звідси й нестабільність американської передвоєнної політики. Не все у ній вкладалося в одне річище і не всіх її представників можна міряти одним мірилом, як це часто-густо робилося в радянській історіографії. Американські реакціонери ненавиділи Рузвельта як за його внутрішню, так і за його зовнішню політику. Найбільше антирузвельтівських елементів було в його адміністрації серед кар’єрних дипломатів, яких Геррі Гопкінс називав антипрезидентською клікою в держдепартаменті. Як усі, хто був близький до президента, відмічав Ч. Болен, Гопкінс мав багато ворогів. Але Рузвельт впевнено вів корабель своєї зовнішньої політики до однозначного вибору на користь жертв агресії проти агресивних тоталітарних режимів.

Висновки

Отже, ми з’ясували, що суть «Нового курсу», перш за все полягала у послідовності проведення економічних реформ, зокрема американський уряд здійснив ряд наступних заходів. В першу чергу, для того, щоб якось налагодити банківську систему. На початку березня 1933 року банки припинили функціонувати. Рузвельт був змушений оголосити надзвичайне становище і зачинити банки на так звані «банківські канікули».

Досвід реалізації «нового курсу» мав важливе історичне значення й для України: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику «дефіцитного фінансування» державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

Політична мудрість Ф. Рузвельта полягала в тому, що він одним з перших зрозумів справжні причини „великої депресії” і з перших днів свого президентства знайшов правильне рішення. Так, коли протягом 1929- 1932 років закрилося 500 банків і за браком програми страхування вкладів у повітрі розчинилося 9 мільйонів накопичувальних рахунків громадян, Ф. Рузвельт вдався до рішучих авторитарних дій, які мали серйозну підтримку середнього класу. Завдяки народній підтримці він змусив Конгрес ухвалити надзвичайний банківський акт, на чотири доби закрив усі банки в країні і розпочав реорганізацію економіки методами державного регулювання, віддаючи пріоритет політико-економічним інтересам середнього класу.

Тільки за перші 60 діб свого президентства Ф. Рузвельт, незважаючи на закиди республіканців щодо авторитарних методів управління,спромігся провести через вищий законодавчий орган країни необхідні базові закони „Нового курсу”. Своє бачення ролі держави в регулюванні економічних свобод громадян Ф. Рузвельт пояснював просто: „Було б абсолютно неправильно заходи, що вживалися нами, називати формою урядового контролю над фермерським господарством, промисловістю і транспортом. Це, швидше, було партнерство – партнерство фермерського господарства, промисловості і транспорту”.

Як бачимо, американському суспільству (і не в останню чергу його лідеру Ф. Рузвельту) у кризовий період вистачило волі, рішучості й мужності обмежити політико-економічні права і свободи великого капіталу, примусивши його працювати на середній клас – на демократію. Законодавчими рішеннями „Нового курсу” було оновлено демократію, а хижацькі апетити капіталу було каналізовано у зовнішньоекономічну діяльність.

«Новий курс» є своєрідним зламом в історії США XX ст. Розпочаті президентом Рузвельтом перетворення були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто. Економіка країни, по суті, перебувала у стані застою всі 30-ті роки. Збереглися значне недовантаження виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки. Але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання. Функції держави надзвичайно розширились.

«Новий курс» — не попередньо продумана система нововведень, а реакція на кризу; він мав емпіричний характер. Про це свідчать два факти:

1) теоретичне обґрунтування подібних заходів здійснено у праці Дж.М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», опублікованій лише в 1936 р.;

2) тільки через два роки антикризова політика набула певного послідовного характеру.

Тобто, залишаючись на позиціях ринкової економіки, вихід із економічної кризи адміністрація президента віднайшла в соціально орієнтованій економіці, економіці з посиленням ролі держави та суспільних інститутів в її регулюванні.

У «новому курсі» Рузвельта відобразилися ознаки ліберально-реформістського варіанта регульованого капіталізму. Найважливішим урядовим заходом став державний бюджет, за рахунок якого фінансували розширене відтворення та соціальні програми. Активна політика державного втручання та збільшення ролі громадських інститутів у суспільстві дали змогу США, по-перше, запобігти революційній (як це не раз відбувалось у Європі) заміні ладу, по-друге, хоч і повільніше, порівняно з окремими європейськими країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою головних економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.

З 1939 р. Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу».

Список використаної літератури

  1. Авдеев Ю.Н. Буржуазное государство в период 1918-1939 гг. /Авдеев Ю.Н., Струнников Н.В. — М: Мысль, 1954. — 278 с.
  2. Алексеев А.В. Экономические аспекты “нового курса” Ф. Рузвельта. Дисс… канд. экон. наук. — М., 1987. – 256 с.
  3. Баглай М.В. Социальная деятельность империалистического государства (политические и правовые аспекты). Дисс. … д-ра юрид. наук. — М., 1967. – 244 с.
  4. Бальсон Я. М. История государства и права США. / Бальсон Я.М., Ливанцев К.Е. — Ленинград: Издво ЛенГУ, 1982. — 337 с.
  5. Бобылева С. И. Теодор Рузвельт – один из конструкторов геополитики США / С. И. Бобылева // Вісник Дніпропетровського університету. Серія : Історія та археологія. — 2012. — Т. 20, вип. 20. — С. 86-93
  6. Бондарев А. Уроки депрессии: как Рузвельт родину спасал/ Алексей Бондарев //Сегодня. — 2008. — 8 декабря. — C. 23
  7. Борисюк В.И. США: у истоков современной антирабочей политики. — М: Мысль, – 164 с.
  8. Бостон Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібн. / Бостон Л.М., Бостон С.К — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 672 с.
  9. Государство и управление в США / авт. кол. Л.И.Евенко, В.Е.Хруцкий, В.П.Аверчев и др.; отв. ред. Л.И.Евенко; Академия наук. СССР. Институт США и Канады- М., Мысль 1985. — 303 с.
  10. Громаков Б.С. Законодательное регулирование промышленности и сельского хозяйства в период “нового курса” Рузвельта / / Учен. зап. ВЮЗИ. — М., 1970. — Вып. 21. — Ч. 2. – 288 с.
  11. Далин С. Экономическая политика Рузвельта. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1936. – 142 с.
  12. Ємець С.Б. США. «Новий курс» Ф.Д. Рузвельта та його основні підсумки. Всесвітня історія. 10 клас / С. Б. Ємець // Історія та правознавство. — 2012. — № 30. — С. 28-31
  13. Зельдич Ю. Президент Франклин Рузвельт — герой 20 ст./ Ю.Зельдич //Звезда. — 2000. — № 2. — C. 171-191.
  14. Золотухин В.П. Фермеры и Вашингтон. – М: Мысль, 1968. – 270 с.
  15. Иванов С.В. “Война с бедностью» Ф.Д. Рузвельта. Социальные программы нового курса в США. — Изд-во Саратовского       ун-та., 1989. – 212 с.
  16. Иванян Э. А. Белый дом: политика и президенты. — М.: Издательство политической литературы, 1975. — 432 с.
  17. Иванян Э. А. История США: пособие для вузов. — М.: Дрофа, 2006. -571 с.
  18. Коломойцев В.М. Сто днів президента Рузвельта. — К., 1997. – 314 с.
  19. Кошкина М.Н. Ф.Рузвельт и социальное законодательство США [Текст] / М. Н. Кошкина // Вопросы истории. — 2009. — № 12. — С. 152-154
  20. Кредер А.А. Американская монополистическая буржуазия и “новый курс” 1933-1940. — Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1988. – 274 с.
  21. Кухта Б.. Основи політичної науки: курс лекцій. Част. 1. З історії політичної думки / Кухта Б., Романюк А., Поліщук М., Старецька Л. — Львів: Кальварія, 1996. — 238 с.
  22. Лан В.И. США от первой до второй мировой войны. — М: Мысль,, 1976.
  23. Левицький, В. Франклін Рузвельт — неординарний, гнучкий політик [Текст] / В. Левицький // Зовнішні справи. — 2012. — № 8. — С. 49-51
  24. Ливанцев К. Е. История буржуазного государства и права: учебник /Ливанцев К. Е. — М: Мысль,, 1983. — 344 с.
  25. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навч.посібник. Вид.6-те, доп. / МакарчукВ.С. -К.: Атіка, 2007. — 624 с.
  26. Мальков В. Л. «Новый курс» в США. Социальные движения и социальная политика. — М: Мысль, 1973. – 468 с.
  27. Мальков В. Л. Феномен Франклина Рузвельта [Текст] / В. Л. Мальков // Новая и новейшая история. — 2012. — № 1. — С. 122-139
  28. Мальков В.А. “Новый курс” США /Мальков В.А. — М., Политическая литература. 1980. — 301 с.
  29. Мальков В.Л. «Новый курс” в США. Социальные движения и социальная политика. -М., 1973. – 314 с.
  30. Мальков В.Л., Наджафов Д.Ф. Америка на перепутье 1929-1938. Очерк социально-политической истории “нового курсз» в США. — М.: Изд-во “Наука”, 1967. – 322 с.
  31. Мережко З. В. «Новий курс» Франкліна Рузвельта. Бінарний урок: всесвітня історія й англійська мова. 10 клас / З. В. Мережко // Історія та правознавство. — 2013. — № 25. — С. 19-24
  32. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США / Мишин А.А. — Ленинград: Наука, 1984. — 307 с.
  33. Никеров Г.ІІ. Административное право США. — М., 1977. — 216 с.
  34. Омельянченко О А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2-х т.Т.1 / Омельянченко О А. — М.: ТОН. Острожье, 2001.- 528 с.
  35. Омельянченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник: в 2-х т.Т.2 / Омельянченко О А. — М.: ТОН. Острожье, 2001. — 496 с.
  36. Плотнікова Т. «Новий курс» Ф.Д.Рузвельта та еволюція цивільного права США [Текст] : автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Плотнікова Тетяна Валентинівна ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1998. — 17 с.
  37. Плотнікова, Т. «Новий курс» Ф.Д.Рузвельта та еволюція цивільного права США [Текст] : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Плотнікова Тетяна Валентинівна ; Запорізький держ. ун-т. — Запоріжжя, 1998. – 156 с.
  38. Пономарева Т. Франклин Рузвельт. — Мн.: Литература, 1998. – 174 с.
  39. Прудкий В. Франклин Делано Рузвельт/ В.Прудкий //Персонал. — 2001. — № 2. — C. 40-43
  40. Ригіна О.М. Історія держави і права Сполучених Штатів Америки: Новітній час (1914-2008 рр.): Курс лекцій / О.М.Ригіна. — Дрогобич: Видавництво “ Коло ”, 2011. — 326 с.
  41. Рогулев Ю. Н. Новое исследование о роли Ф. Рузвельта в истории США [Текст] / Ю. Н. Рогулев // Новая и новейшая история. — 2012. — № 3. — С. 145-151
  42. Ройфе А. Результат Рузвельта //Книжное обозрение. — 2000. — 26 июня. — C. 8
  43. Рузвельт Э. Его глазами. — М., 1947. – 152 с.
  44. Сивачев Н.В. Политическая борьба в США в середине 30-х годов XX века. — М., 1966. – 458 с.
  45. Сивачев Н.В. Правовое регулирование трудовых отношений в США. — М., 1972. – 312 с.
  46. Согрин В. Три ключевые проблемы в исследовании истории нового курса Ф.Д.Рузвельта //Новая и новейшая история. — 2007. — № 5. — C. 3-25
  47. Сюндюков І. Кінець страху: Франклін Рузвельт:штрихи до політичного портрета/ І.Сюндюков //День. — 1999. — 26 червня. — C. 6
  48. Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. / Трофанчук Г.І. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 400 с.
  49. Улунян А.А. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945. М.: Просвещение, 2005. – 476 с.
  50. Шкундин М.З. К истории государственно-монополистической социальной политики США (1929-1939). — М., 1980. – 164 с.
  51. Язьков Е.Ф. Стачечное движение сельскохозяйственного пролетариата США в 1929-1935 гг. — М., 1962. – 354 с.
  52. Яковлев Н. Н. Франклин Рузвельт — человек и политик. — М., 1965.