Способом пізнання фактів, що підлягають встановленню в кримінальному процесі, є доказування, яке складається із збирання, перевірки та оцінки  доказів та займає основну частину і найбільшу питому вагу в кримінальному процесі.

Докази, на яких будується процес доказування, є різними. Одні з них прямо вказують на ті обставини, які необхідно встановити, інші – лише побічно, опосередковано.

Одним із видів доказів є непрямі докази. Непрямі докази – це ті, які прямо і безпосередньо головного факту не доказують, а встановлюють лише різноманітні окремі обставини, причетність яких до справи не очевидна і які можуть бути виявлені лише у процесі грунтовного аналізу їх природи, суті та співставлення з іншими такими ж обставинами. В даному випадку не слід розуміти, що глибокий аналіз та співставлення з іншими доказами необхідні лише при оперуванні непрямими доказами. Дотримання аналогічних вимог необхідно також при використанні прямих доказів. Проте мета роботи слідства та суду при зіставленні доказів – як прямих, так і непрямих – різна.

Непрямі докази можуть використовуватись для перевірки прямих доказів та усувати прогалини у встановлюваній останніми картині розслідуваної справи.

При оперуванні непрямими доказами їх аналіз та зіставлення з іншими доказами здійснюється не тільки для встановлення достовірності, а й для з’ясування самої їх причетності до справи. Основна ж мета аналізу прямих доказів – вияснення їх достовірності. Показання свідків і обвинувачених, висновки експертів, предмети, що можуть використовуватись як засоби розкриття злочину та виявлення винних, письмові документи можуть бути як прямими доказами, так і непрямими – залежно від їх змісту.

Непрямі докази містять відомості про побічні, окремі деталі досліджуваної події, які, будучи встановленими, в свою чергу, використовуються для доказування головного факту. Тому можна стверджувати, що змістом непрямого доказу є такі факти, встановлення яких є не кінцевою метою, а проміжним етапом доказування. Прямий доказ безпосередньо пов’язує обвинуваченого з головним фактом, безпосередньо розкриває характер останнього і виступає, таким чином, основою для безумовного висновку про винність чи невинність особи. Непрямий же доказ безпосередньо пов’язує обвинуваченого лише з тим чи іншим, окремим відносно головного, фактом, значення якого по справі саме ще підлягає з’ясуванню.

Класифікація доказів на прямі та непрямі дає можливість виявити суттєві особливості та процесуальне значення як тих, так і інших, розробити правильні методи доказування. А. І. Вінберг, Г. М. Міньковський, Р. Д. Рахунок вважають, що поділ доказів на прямі та непрямі не має наперед визначеного значення [1, с.12, 13]. Вони вказують, що будь-які спроби дати перелік прямих і непрямих доказів з метою попередження помилок у слідчій та судовій практиці при класифікації доказів на цій підставі були приречені на неуспіх, тому що неможливо створити такий перелік. З логічного погляду, непрямий доказ у той же час є „прямим” щодо безпосередньо встановлюваного ним факту, який, однак, складає не мету, а проміжний етап конкретної операції доказування. Таким чином, якщо доказове твердження складає мету даного етапу доказування і за своїм змістом співпадає в основному із змістом доказу, то такий доказ є прямим. Якщо ж зміст доказу не співпадає з доказовим твердженням, то такий доказ можна розглядати як непрямий.

Основною проблемою при використанні непрямих доказів є необхідність встановлення дійсного значення та причетності до досліджуваної події (обставини) певної кількості дрібних, на перший погляд, але, по суті, дуже важливих обставин. Виникає небезпека замінити факти здогадками та припущеннями, тобто пов’язати між собою те, що в дійсності зв’язку не має [2, с. 140].

В основу висновку про встановлювані за допомогою непрямих доказів факти може бути покладена лише система непрямих доказів. Мова йде про таку їх сукупність, яка необхідна та достатня для того, щоб шляхом співставлення та взаємної перевірки доказів була встановлена:

а) достовірність та належність кожного з них;

б) достовірність висновків про побічні факти;

в) достовірність висновку про шуканий факт та виключення можливості іншого висновку.

У літературі розглядаються чортири форми зв’язків у доказуванні за допомогою непрямих доказів:

1. Зв’язок між явищем та суттю.
2. Генетичний зв’язок – зв’язок між причиною та наслідком.
3. Функціональний зв’язок – кількісний зв’язок змінних величин.
4. Індивідуальний або об’ємний зв’язок [3, с. 54].

При цьому слід мати на увазі, що розмежувати ці форми зв’язку в реальних умовах не завжди легко, тому що межі між ними  чітко окреслені, вони одночасно існують в складному та багатосторонньому процесі.

У науці поряд із видами зв’язків у доказуванні за допомогою непрямих доказів розглядають системи непрямих доказів. Серед них можна виділити такі системи.

Послідовні системи. Роль послідовних систем полягає в тому, що саме з їх допомогою забезпечується розвиток аргументації з вихідних даних до кінцевого висновку. Проте вони зовсім не вичерпують систему непрямих доказів. Поняття непрямого доказу зовсім не тотожне поняттю ,,ланцюгу доказів” – воно значно ширше. Надійність висновків, що отримуються у результаті використання послідовної системи доказів не забезпечується цією системою і потребує, щоб у структуру ,,ланцюга” послідовних висновків були вплетені інші системи, що мають іншу структуру.

Системи підкріплення. Їх складають докази, що взаємно підкріплюють один одного та утворюють певну сукупність, яка забезпечує надійний висновок.

Непрямі докази повинні бути пов’язані між собою в двоякому плані. По-перше, всі вони і кожен окремо повинні вказувати на одну і ту ж загальну тезу і співпадати в напрямкі висновку. По-друге, доказова теза повинна становити саме той факт, через який окремі докази пов’язані між собою.

Субсидіарні системи доказів. Тут мова йде про сукупність доказів, що посилюють чи послаблюють значення того чи іншого побічного факту в даних конкретних умовах.

Система виключення несумісних фактів. Для доказування тези про те, що підозрюваний дійсно був на місці події, потрібно виключити варіант його перебування в інших місцях (не був у кіно, не був у поліклініці та ін.). При цьому перевірка несумісних чи конкурентних версій обов’язково пов’язується з ,,позитивним” доказуванням тієї версії, що залишилась, оскільки навіть після перевірки всієї сукупності несумісних (конкурентних) подій висновок ,,отже, був на місці злочину” не є однозначним [4, с. 81].

Доказування ,,заперечних” фактів не розглядається як спосіб збирання лише виправдувальних непрямих доказів. Як  і дані, що встановлюють певні побічні факти (стосовно предмета доказування), докази, що спростовують їх, можуть слугувати основою для безумовного висновку лише у своїй сукупності, які б обґрунтовували цей висновок та виключали будь-який інший.

Слід мати на увазі, що розглянуті вище системи непрямих доказів не використовуються у ,,чистому вигляді”, ізольовано одна від одної, оскільки і самі непрямі докази на практиці не виступають окремо. Докази різних типів утворюють складні системи взаємного підкріплення та перевірки, і саме в цьому полягає суть поняття ,,сукупність доказів”. Специфіка непрямого доказування полягає в тому, що воно є проявом загальних закономірностей доказування в одній з конкретних його областей.

Основним недоліком непрямих доказів є їх умовність, тобто можливість різним чином тлумачити встановлюваний тим чи іншим непрямим доказом побічний факт. Не можна на основі будь-якого непрямого доказу безумовно стверджувати про подію злочину, винність, якщо він не знаходить свого підтвердження іншими непрямими доказами, не перебуває з ними в об’єктивному зв’язку.

Тому теорія та практика виробили певні правила використання непрямих доказів.

1. Кожен доказовий факт повинен бути доказаний з повною достовірністю.
2. Непрямих доказів повинно бути декілька, вони мають становити певну сукупність; один непрямий доказ не може лягти в основу висновку по справі.
3. Усі докази повинні узгоджуватися між собою, підтверджувати один одного, творити гармонійне ціле, ланцюг доказів, усі ланки якого нерозривно пов’язані між собою.
4. Усі непрямі докази повинні перебувати у причинному зв’язку з головним фактом.
5. Усі непрямі докази по справі повинні в своїй сукупності приводити до єдиного висновку – про винність обвинуваченого – і, отже, повинні виключати можливість будь-якого іншого висновку [5, с.384; 6, с.159].

Важливість аналізу проблеми непрямих доказів полягає у тому, що досить часто вони замінюють прямі докази, зважаючи на відсутність останніх у справі. При цьому можна лише за допомогою непрямих доказів, при умові їх допустимості, належності, достовірності та достатності, довести винність чи невинність особи. Проте необхідно при можливості використовувати непрямі докази в комплексі з прямими. За допомогою цього забезпечується більша ефективність кримінально-процесуального доказування щодо встановлення істини в кримінальній справі та забезпечення у зв’язку з цим виконання завдань кримінального судочинства.

З огляду на вищесказане, слід підкреслити важливість правильного використання непрямих доказів. Їхнє значення у кожній кримінальній справі – різне, проте нехтувати ними недопустимо.

Література

1. Винберг А. И., Миньковский Г. М., Рахунов Р. Д. Косвенные доказательства в советском уголовном процессе. – М., 1956.
2. Шаламов М. П. Теория улик. – М., 1960.
3. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н. В. Жогина. – М., 1967.
4. Васильев А. Н., Мудьюгин Г. Н., Якубович Н. А. Планирование расследования преступлений. – М., 1957.
5. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1968. – Т. 1.
6. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М., 1951.