Неоконсерватизм як полiтична свiдомiсть

Вступ

Актуальність теми. Еволюція державотворчих процесів в Україні робить актуальним ретроспективний аналіз основних західних концепцій, пов’язаних з моделями державного управління.

Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв’язку з цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують.

В останню чверть ХХ століття однією найвпливовіших на Заході політичною ідеологією була ідеологія неоконсерватизму. Неоконсерватизм — це політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і в такий спосіб визначає урядову політику провідних країн Заходу. Повчальними прикладами (внаслідок їх ефективності) застосування ідеології неоконсерватизму були, зокрема, „рейганоміка» в США і „тетчеризм» у Великій Британії.

Провідні держави – США і Великобританія – виробили нову політику, яка увійшла в історію під назвою «рейгономіка» та «тетчеризм», спрямовану на роздержавлення економіки, приватизацію державного майна для того, щоб посилити ринкове середовище, дію конкуренції і завдяки цьому досягти подальшого розвитку економіки. Безперечно, цей світовий досвід має велике теоретичне та практичне значення.

Доктрина неокосерватизму виходила з класичного розуміння ринкової економіки як системи, що самонастроюється, регулятором якої є ринкові економічні закони. Неоконсерватизм проголосив значне згортання державного регулювання, посилення ролі ринку й стимулювання приватного сектору. На відміну від консерватизму початку ХХ ст., що виходив з принципу невтручання держави в економічне життя, неоконсерватизм припускає певну участь держави у макроекономічному регулюванні господарської діяльності, проте суттєво обмежує безпосередньо активну виробничу роль держави. У нових умовах ринок і держава стали відігравати суттєву роль у регулюванні сучасної економіки, доповнюючи одна одну. Співвідношення цих функцій відзначав П. Самуєльсон: ринковий механізм визначає ціни й виробництво у багатьох сферах, в той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати. Обидві сторони – ринок і держава – суттєві. Управляти економікою за відсутності однієї або іншої все одно, що намагатися аплодувати однією рукою.

Для дослідження теоретичних та ідеологічних засад неоконсерватизму, тетчеризму та рейганоміки використовувалися праці Д.Хьюма, Е.Берка, Р.Чоета, А.Алісона, Р.Пілла, Б.Дізраелі. Політичні та ідеологічні аспекти консерватизму та неоконсерватизму у США, історії його виникнення та формування розкривають праці Р.Кірка, Л.Харца, Д.Бурстіна, А.Блума. Заслуговують уваги фундаментальні дослідження ідеології американського консерватизму, неоконсерватизму московського науковця О.Ю.Мельвіля.

Проблеми неконсервативної політики США, Великої Британії досліджені у роботах українських вчених В.В.Копійки, В.Ю. Крушинського та інших.

Розробленню концептуальних засад і практичних рекомендацій економічного неоконсерватизму та його теорій — монетаризму, раціональних очікувань, економіки пропозиції — присвячені праці М. Боскіна, Ф. Кюдленда, А. Лаффера, Р.-Е. Лукаса, Р. Манделла, Дж. Ф. Мута, Ф. Найта, Е. Прескотта, Т. Сарджента, Н. Уоллеса, М. Фелдстайна, М. Фрідмена, Ф.-А. фон Хайєка, А. Шварцта ін.

Дослідженнями й аналізом теоретичних положень і практичних рекомендацій учених-неоконсерваторів займались вітчизняні та зарубіжні економісти В. Базилевич, В. Бодров, А. Гальчинський, В. Геєць, Л.Горкіна, А. Гриценко, Л. Дмитриченко, М.Довбенко, П. Єщенко, С. Злупко, В. Козюк, Л. Корнійчук, А. Кредісов, В. Лагутін, П. Леоненко, С. Мочерний, М. Небава, 0. Нестеренко, А. Чухно, П. Юхименко (Україна), Ю. Князев, Ю. Ольсевич, І. Осадча, І. Рудакова, В. Усоскін, Г. Худокормов (Росія) та ін.

Мета дослідження – розкрити особливості ідеології неоконсерватизму.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути історію виникнення та джерела неоконсерватизму;

— дослідити ідеологію неоконсерватизму;

— проаналізувати окремі види неоконсерватизму (рейгономiка, тетчеризм).

Власне, об’єктом дослідження слугує неоконсерватизм як ідеологічна течія в американській політиці.

Предмет – закономірності розвитку ідеології неоконсерватизму та основних форм її політичного втілення.

Розділ 1. Історія виникнення та джерела неоконсерватизму.

1.1. Зародження та формування неоконсерватизму

Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

Коли мова йде про неоконсерваторів, то в першу чергу, згадуються ті, хто стояв у витоків цього напряму: Ірвінг Крістол, Даніель Белл, Сеймур Ліпсер, Натан Глейзер, Джеймс Бернхам, Даніель Мойніхан та інші. Історія появи неоконсерватизму суттєво відрізняє цей політико-ідеологічний напрям від більш масштабних, класичних ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціалізм). Неоконсерватизм створювався у «тепличних умовах» та був свого роду державним замовленням з боку ЦРУ з метою втілення у життя проекту ідеології, спроможної конкурувати з комунізмом. В 1950 році було зібрано конгрес за свободу культури, одразу ж по закінченні котрого було опубліковано «Маніфест вільних людей», з головним лозунгом: «Свобода переходить в наступ!». Один з підписантів, у минулому троцькіст та автор теорії «революції організаторів», Джеймс Бернхам прокоментував появу маніфесту так: «Я виступаю проти бомб, розміщених у Сибіру чи на Кавказі, спрямованих на знищення Парижу, Лондону, Риму, та усієї західної цивілізації, проте я погоджуюсь з необхідністю наявності бомб, розміщених в Лос-Аламосі, котрі протягом п’яти років являють собою захист – єдиний захист – свобод Західної Європи» [11, с. 91]. Схожі погляди були і в інших колег та соратників Бернхама, а якщо зауважити, що ідейний інтерес підігрівався й економічним (ЦРУ щедро фінансувало та надавало всіляку допомогу інтелектуалам, котрі переходили з троцькізму до неоконсерватизму), то мотивації подібних ідеологічних метаморфоз стають зрозуміліші. Приречений на закриття через фінансові негаразди журнал Partisan Review (така собі «трибуна троцькістів») отримує субсидії від згадуваного комітету за свободу культури, у майбутньому «хрещений батько неоконсерватизму» Ірвінг Крістол стає редактором «Journal X», його колега Норман Подгорець отримує посаду редактору «Commentary». «Інвестиції в інтелект» з боку американських спецслужб повністю себе виправдали – вже через 10 років, у 1960-му, з’являється та стрімко набирає популярність книга Даніеля Белла «The end of ideology», більша частина якої присвячена критиці комунізму. Ще через п’ять років Белл і Крістол засновують журнал «Public interest», котрому відводиться роль полемічного фундатора нового ідеологічного напряму. Таким чином, на тому місці, де раніше було потенційно небезпечне ліве угрупування троцькістів, у другій половині ХХ століття з’являються неоконсерватори.

Серед основних дослідників феномену неоконсерватизму слід виділити Метью Коннелі, Джошуа Муравчика, Майкла Харрінгтона, Марію Райан, Майкла Аллена, Брайна Шмідта та Патріка Бьюкенена. У вітчизняній та пострадянській політичній науці тема розроблена недостатньо і представлена роботами Максима Момота, Олексія Громико, Юрія Замошкіна, Андрія Мельвиля та Олексія Кандюка. Основні проблеми, до яких прикута увага, у контексті дослідження неоконсерватизму – це, по-перше, проблема ідеологічної спадкоємності, по-друге, проблема хронологічних та територіальних меж розповсюдження, а також питання пов’язані з перспективами неоконсерватизму.

Російський дослідник А. Мельвіль зазначав: „В основі неоконсерватизму є дві принципові ціннісні орієнтації: по-перше, усвідомлення того факту, що в сучасній системі американського капіталізму державне регулювання економіки є в принципі єдино можливим і об’єктивно необхідним механізмом, по-друге, очевидне розчарування в занадто роздутих розмірах і відносно малій ефективності реально існуючого в США державно-бюрократичного регулювання економіки і федеральних програм у соціальній сфері» [3, с. 39]. А. Мельвіль виокремлює дві ідейні компоненти, що визначають „змішаний» механізм формування ідеології неоконсерватизму: „Ліберальна — ідея про регулюючу форму держави в економічній і соціальній сфері, консервативна — позитивне ставлення до ринкових механізмів регулювання» [3, с. 40]. Саме таке поєднання суттєво відрізняє неоконсервативний напрям від традиційного консерватизму.

А. Мельвіль, до речі, розглядав неоконсерваторів як лібералів, що „поправішали» і перейшли в опозицію до реформістської орієнтації своїх колишніх однодумців: „Неоконсерватори — так називають колишніх лібералів, що не стільки поривають з принципами лібералізму і переходять у консервативний табір, скільки відчувають небезпеку етатизації соціального життя» [3, с. 40]. У зв’язку з цим робився висновок про еклектичність ідейної основи неоконсерватизму. Це, можливо, й певною мірою справедливо. Проте такий висновок не можна вважати вичерпним, оскільки неоконсерватизм як система ідейних поглядів формувався на концептуальних принципах поєднання економічних та адміністративних методів забезпечення соціального розвитку. На переконання неоконсерваторів, було необхідно знизити рівень державного регулювання, зберігаючи при цьому традиційні цінності — свободу особи, інститути сім’ї, релігії, соціальну стабільність тощо.

Звичайно, називати неоконсерватизм провідною ідеологією сучасного етапу розвитку суспільства можна лише умовно, оскільки основи світобачення неоконсерваторів так і не інституціалізувались у загальноглобалізаційну ідеологію, оскільки одним із способів визначення сутності ідеології є зв’язок концептуальних положень з об’єктивними тенденціями суспільного процесу.

У Сполучених Штатах Америки консервативна ідеологія об’єднувала кілька теорій: індивідуалізм, соціал-дарвінізм, натуралізм, патерналізм, новий гуманізм, елітизм, соціальний консерватизм. Кожний різновид додав свого до консервативної ідеології, постійно збагачуючи її. В другій половині ХХ століття відбулося оновлення консервативної ідеології, пов’язане з якісно новим етапом розвитку ідейно-політичних процесів у житті США. Ідеологія, що відповідала їх інтересам, отримала назву – неоконсерватизм.

1.2. Ідеологія неоконсерватизму, основні постулати та критерії

Неоконсерватизм – це складний конгломерат ідей, методів, уявлень, підходів до вирішення проблем, що виник на базі ідеології консерватизму, а також неолібералізму (економічна складова неоконсерватизму), мав жорстку зовнішньополітичну концепцію, спрямовану на світове лідерство, орієнтувався на пріоритет інтересів правлячої еліти в економічному внутрішньому житті країни та світове економічне лідерство. Кредо неоконсерватизму в економіці – заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соціальній сфері – більш гнучкий ліберально-реформістський курс поступився місцем жорсткій економії, скороченню соціальних витрат, антиегалітарним тенденціям. Неоконсерватизм ставить завдання забезпечення традиційних морально-політичних цінностей через розвиток суспільства і збалансованість відносин суспільства з природою.

Розвиток постулатів неоконсерватизу супроводжувався постійною їх трансформацією, що було реакцією на зміну геополітичних процесів.

У своїх дослідженнях прихильники неоконсервативної ідеології наголошують, що ідеологія — це органічна складова масової свідомості і політичного курсу розвитку суспільства. Отже неоконсерватизм являє собою ідейно-теоретичний напрям, який ґрунтується не на особистих, а загальних цінностях політичного розвитку, детермінованого реаліями політичних ситуацій західних суспільств і орієнтацією на сильну владу, елітарність, незалежність особи від владних структур.

Головними критеріями, якими оперує суспільство у своєму динамічному розвитку, є зміна звичок, традицій, характеру людей. Відтак виникає інтерес до їх переосмислення крізь призму неоконсервативної концепції антропологічного ресурсу як невід’ємного структурного елемента державної системи.

Враховуючи складність і багатоплановість проблеми дослідження, головним завданням має бути порівняльний і критичний аналіз теоретичних розробок державотворчого процесу західного суспільства з метою структурування отриманих результатів і можливістю подальшого їх використання в країнах, що зазнають трансформаційних змін.

Передусім звернемо увагу на концептуальну основу неоконсерватизму в постулатних співвідношеннях: бюрократія — державний апарат, регулювання — дерегулювання, політика — ідеологія, держава — суспільство.

З плином часу і з мірою поширення знань про соціокультурний динамізм у світі прискорилась диференціація наукових досліджень щодо здійснення державної політики і, відповідно, прийняття рішень. Проявом такої тенденції є тісний зв’язок неоконсервавтивної доктрини з соціально-політичною практикою її втілення в суспільних процесах і з метою активного впливу на них.

Спробуємо звернути увагу не лише на об’єктивні аспекти адміністративно-державного управління за принципами неоконсервативної ідеології, але й на суб’єктивний аспект, оскільки державно-владне управління здійснюють люди, що перебувають на державній службі і матеріальному утриманні держави.

Суб’єктивізація влади починається з моменту приходу особи на державну службу. Посадовець стає структурною одиницею в апараті загальнодержавної системи управління. Політика, через виконання посадових обов’язків, розглядається як прерогатива еліти, як її професійна діяльність з підтримки чинного суспільного порядку. Такий стан речей вимагав формалізації і спеціалізації процесів виконання посадових обов’язків. Відтак бюрократія практично визначає державну політику, методи вирішення важливих для нації проблем.

В ході змін у соціально-економічній, ідейно-політичній і культурній сферах набула актуальності проблема реформування системи управління, а отже й певних перемін у суспільній свідомості. В новий час стала явною неефективність державно-владної структури, не виправдалися сподівання, що покладалися на кейнсіанську політику. В цих умовах неоконсерватизм зумів, створюючи нову модель суспільного розвитку, інтегрувати чимало ідей і традицій як консервативного, так і ліберального спрямування.

Неоконсерватизм мав успіх у зв’язку з усвідомленням необхідності пошуку золотої середини між деструктивністю економічних процесів і неефективністю надмірної державної регламентації усіх сфер суспільного життя [2, с. 131]. Він став альтернативою ліберальному стилю життя, засобом подолання кризи в економічній і політичній сфері. Неоконсерватори запропонувли західному суспільству новий курс розвитку, в основу якого було покладено монетаристську модель, засновану на принципах звільнення бізнесу від державного втручання, заохочення ринкових відносин, приватного підприємництва, скорочення витрат на утримання владних структур, забезпечення політичної і культурної цілісності суспільства.

1.3. Основні принципи та характерні риси політичного курсу неоконсерватизму

Наприкінці другого президентського строку Джорджа Буша-молодшого почали активно поширюватися заяви щодо згортання неоконсервативного зовнішньополітичного курсу, очікуваної ротації у владних колах США та, як наслідок, зникнення неоконсерватизму як такого. Начебто неоконсервативний рух, що з’явився на американській політичній арені у другій половині ХХ століття, повністю пройшов свій життєвий шлях, а відсторонення від влади неоконсервативної адміністрації Джорджа Буша неминуче потягне за собою крах усієї ідеологічної течії неоконсерватизму.

Слабкість ідеологічного напряму неоконсерватизму та його нездатність відповідати новим політичним викликам пов’язується з відсутністю власного філософського коріння, у багатьох джерелах робиться припущення, що неоконсервативна ідеологічна течія не є самодостатньою, а розглядається лише в якості похідної від консерватизму.

Стосовно ідеологічної спадкоємності, варто зазначити наступне: введений в 1970 році соціалістом Майклом Харрінгтоном термін «неоконсерватори» для позначення політичної групи інтелектуалів, апріорі передбачає зв’язок між неоконсерватизмом та консерватизмом. Проте в ході проведеного дослідження цей зв’язок було поставлено під сумнів: по-перше самі неоконсерватори, що були й троцькістами, й демократами, потрапивши в 1972 (після так званої «революції Макговерна») році у табір консервативної республіканської партії, так і не стали ототожнювати себе з партією, сформувавши надзвичайно впливове автономне крило. По-друге, основні ідеологічні засади та принципи неоконсерватизму в рівній мірі запозичені з лібералізму та з консерватизму, тому неоконсерватизм можна визначити як синтетичну ідеологію, проте аж ніяк не можна вважати за похідну від консерватизму. Щодо цих основних принципів та характерних рис, то це, насамперед, наступні: по-перше, агресивна зовнішня політика та перенесення своїх національних інтересів за межі кордонів США всупереч традиційному консервативному республіканському поміркованому ізоляціонізму. Консерватор Патрік Бьюкенен у своїй роботі «Праві та не-праві» стосовно цього питання, згадує «Останнє послання Вашингтона», датоване 17 вересня 1796 року, яке, доречи, згідно американської політичної традиції щороку зачитується перед початком чергової сесії роботи обох палат конгресу [12, с. 32]. Саме в ньому Вашингтон застерігав нащадків від розпилювання своїх зусиль та ресурсів за межами території США, від постійних політичних союзів, що можуть у певний період зашкодити інтересам країни, від будь-якої спроби пов’язати свою долю з долею Європи. «…Чому ж не використати перевагу такого особливого розташування? Навіщо полишати нашу власну землю та переходити на чужу? Навіщо робити нашу долю залежною від долі будь-якої частини Європи та пов’язувати наше процвітання з проявами марнославства, суперечок, інтересів, настроїв чи примх Європи? Нашим єдиним вірним курсом є утримання від будь-яких постійних союзів з будь-якою частиною зарубіжного світу…» [3].

Другою характерною рисою «неоконсервативного переконання» (за однойменною статтею провідного діяча неоконсервативного руху Ірвінга Крістола, який дуже обережно використовував термін «ідеологія» і називав неоконсерватизм саме «переконанням» або «системою поглядів») слід вважати розуміння військовою сили як найважливішого фактору зовнішньої політики. Саме через це розуміння виникла потреба у постійному збільшенні видатків бюджету на військові цілі, проти чого рішуче протестували консерватори. В економіці неоконсерватори всупереч традиційним нормам консерватизму, проводили політику перенесення великих підприємств за межі території США, збільшили обсяги імпорту. В соціальній сфері неоконсервативне правління адміністрації Джорджа Буша-молодшого позначилось доволі лояльною міграційною політикою за принципом «Відкритому суспільству – відкриті кордони», а також збільшенням видатків на соціальні програми, що викликало шквал критики з боку консерваторів. Підводячи підсумок, відповідь на питання ідеологічної спадкоємності можна сформулювати наступним чином: неоконсервативна ідеологічна течія є синтетичною, ціла низка її базових принципів запозичена як з консерватизму, так і з лібералізму, але неоконсерватизм аж ніяк не можна вважати похідною від консерватизму.

Щодо другої важливої проблеми – хронологічних та територіальних меж розповсюдження, то в ході дослідження було виявлено два основних підходи до визначення територіальних і хронологічних рамок феномену неоконсерватизму. Згідно з першим до неоконсерваторів відносять Тетчер, Рейгана, в деяких джерелах європейських «нових правих» (Гельмута Коля, Жака Ширака, Тоні Блера). Філософське коріння ідеологічного напряму пов’язується з працями Лео Штрауса, Фрідріха фон Хайека, Карла Шмідта. Набагато більш поширеним й аргументованим є другий підхід, згідно з яким неоконсерватизм ототожнюється з американським неоконсерватизмом. Врешті ніхто окрім американських неоконсерваторів не іменував себе цим терміном, а тому будь-які спроби віднесення тих чи інших діячів постфактум видаються хибними. Стосовно «рейганоміки» та «тетчеризму», то в цих випадках ми можемо казати лише про економічну складову (в якій доречи дуже важко розмежувати неоконсерватизм та, наприклад, неолібералізм), а підстав розширювати її до комплексної ідеології об’єктивно не існує.

Варто зазначити, що й самі неоконсерватори вважають цю ідеологію і політику виключно американською знахідкою. Так «хрещений батько неоконсерватизму», Ірвінг Крістол називав неоконсерватизм консерватизмом з «американською кісткою» [5], а, наприклад, інший провідний діяч неоконсервативного руху Роберт Каган у своїй роботі «Of paradise and power» говорячи про сучасне «охолодження» відносин США та Європи зазначав, що неоконсервативна Америка ніколи не буде зрозумілою для постмодерної Європи, яка вже звикла до дипломатичного та політичного (а не воєнного) вирішення конфліктів. І Крістол, і Каган скептично ставляться до можливості появи та широкого розповсюдження неоконсерватизму за межами США, проте ця теза підлягає сумніву. Таким чином, відповідь на питання хронологічних та територіальних меж розповсюдження може бути висловлена наступною тезою: американський неоконсерватизм наразі є єдиним існуючим, проте не єдиним можливим проявом ідеологічної течії неоконсерватизму.

Стосовно третьої ключової проблеми (питання перспектив неоконсерватизму), як вже зазначалося, єдиної думки серед дослідників немає. Скептично ставиться до потенціалу неоконсерватизму російський дослідник Максим Момот, який у своїй статті «Реалізм проти неоконсерватизму» зазначає: «Населення США складає лише 4% населення світу, їх територія – 7% території земної кулі. Лише неграмотність та бідність більшості населення Землі дозволяє цим декільком відсоткам володарювати…Щоб зберегти свій статус США доведеться скорочувати соціальні програми, воєнні видатки, забороняти аборти, повертати виробництво в територіальні межі держави…» [6, с. 54]. Тобто за прогнозом Момота, Америці потрібно відмовитися майже від усього, що запроваджувала неоконсервативна адміністрація, що фактично ставить хрест на неоконсервативній доктрині. Варто звернути увагу й на думку Метью Коннелі, який у статті «Нові імперіалісти» також дає невтішний прогноз імперським неоконсервативним зазіханням, порівнюючи Америку з Британською та Французькою імперіями (які, доречі, також відмовлялися іменувати себе імперіями, зупиняючись на «співдружності» чи «союзі»). Усі імперії переживали зародження, розквіт та неминучий крах, тому сучасна Америка або перестане бути імперією, пройде певну трансформацію у своїй зовнішній та внутрішній політиці, або її так само очікує занепад (більше того, Коннелі взагалі ставить під сумнів сумісність лібералізму та імперії як світосприйняття) [4].

Основні аргументи прибічників можливості повернення неоконсерватизму на перші ролі в американській політиці пов’язані, перш за все, з періодичністю чергування неоконсервативних та ізоляціоністських настроїв. Більше того, розвиваючи цю тезу, можна ретроспективно дослідити кількісний вимір цього чергування на прикладі політичної історії США у другій половині ХХ століття. Якщо оцінити проміжки часу між Корейською війною, В’єтнамською кампанією, вторгненням в Ірак («Буря в пустелі») та початком бойових дій в Афганістані, то приблизно через 10-15 років потрібно очікувати нового сплеску радикалізації зовнішньополітичного курсу США.

Отже, ідеологічний фундамент неоконсерватизму являє собою унікальне синтетичне поєднання низки консервативних і ліберальних принципів (економічна політика в унісон сучасному розумінню лібералізму, відстоювання традиційних цінностей у культурній сфері внутрішньої політики, мілітаристський ухил і радикальний відхід від республіканського ізоляціонізму в зовнішній політиці). Американський неоконсерватизм, що виокремлюється в політичний рух та ідеологічний напрям у другій половині ХХ століття та досягає своєї кульмінації за часів перебування при владі адміністрації Джорджа Буша-молодшого, є єдиним існуючим, проте не єдиним можливим політичним втіленням ідеологічного напряму неоконсерватизму.

Сучасна політична історія США дає підстави для прогнозу, що імперіалістські й ізоляційні настрої з певною періодичністю чергуються в американській політиці, а тому одним з висновків проведеного дослідження може слугувати заперечення спрощеної та наївної ідеї «смерті неоконсерватизму», і натомість ствердження неминучості «політичної реінкарнації» неоконсерватизму. Більше того, не виключена й можливість поширення неоконсерватизму в широкому розумінні (як ідеології та політичної практики агресивного розповсюдження своїх традиційних цінностей за межами власних кордонів) на території країн, що мають певний «імперський генофонд» (за термінологією Метью Коннелі), що, безперечно, підсилює актуальність та важливість досліджень даної проблематики.

Розділ 2. Аналіз окремих видів неоконсерватизму (рейгономiка, тетчеризм)

Перехід розвинених країн світу на рубежі 70-80-х років XX ст. до неоконсервативної моделі регулювання економіки зумовлений соціально-економічними процесами, що носили об’єктивний характер і не залежали від суб’єктивних намірів та зусиль політиків. Цей перехід був зумовлений серйозними об’єктивними труднощами, на які наштовхнулися капіталістичне суспільство та економіка, і які набули особливо гострого характеру у цей період.

Політика неоконсерваторів передбачає обмеження втручання держави в економіку та скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика виявилася дуже ефективною. Однак послідовно й більш-менш тривалий час застосовувана неоконсервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, а саме, поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. У результаті неоконсерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально — економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

В останні роки, все помітнішою є тенденція до консолідації представників теоретичних напрямів на ґрунті антиконсерватизму. Не дивлячись на численні внутрішні розбіжності, вони проводять загальну лінію, відзначаючи, що неоконсерваторам притаманні догматизм, втрата відчуття реальності, зневажливе ставлення до уроків криз.

Ці та багато інших застережень, хоча і спонукали політиків проявляти обережність стосовно положень неоконсерватизму, не перешкодили їм зробити вибір на його користь. У 70-80-х pp. XX ст. ряд принципів монетаризму і теорії пропозиції були покладені в основу економічної політики урядів США, Великобританії, Японії та інших розвинених країн [6, c. 19].

2.1. Впровадження концептуальних принципів неоконсерватизму у Великобританії. Тетчеризм

Спробуємо на прикладах двох економічно, політично, культурно і соціально розвинутих країн — США і Великою Британії — відстежити роль бюрократії в неоконсервативних концепціях. Вибір цих країн не випадковий, оскільки саме в них зазначені концепції знайшли практичне застосування в державному управлінні.

Англійська система державного управління — це цілісна політична структура з сильною владою, що традиційно ґрунтується на принципах звичаєвого права і судових прецедентів. Впровадження неоконсервативної концепції вимагало перегляду усталених підходів до формування органів влади. Актуальним питанням стало залучення до державної служби представників бізнесу, науки, що сприяло відкритості інституту державної служби. Проте така новація сприймалася з осторогою: система державного адміністрування в країні формувалася віками, внаслідок чого вже сама приналежність до прошарку аристократії забезпечувала переваги при претендуванні на державну посаду. А це, у свою чергу, давало можливість брати участь у прийнятті політичних рішень, одержуючи при цьому солідне матеріальне забезпечення. Легітимність державної служби черпалась в аристократичному статусі посадових осіб.

Та нові реалії вимагали модернізації британської системи управління. Відтак розгорнулася критика класичної державної системи управління: бюрократів звинувачували у захисті власних, а не загальнонаціональних інтересів.

Практичне впровадження концептуальних принципів неоконсерватизму в політичній сфері дістало назву тетчеризму. Програма діяльності тодішнього прем’єр-міністра Великої Британії М. Тетчер базувалась на стандартних консервативно-ліберальних уявленнях про державну бюрократію як неефективну і марнотратну систему [2, с. 127 — 130], котру конче необхідно було реформувати. З цією метою було створено спеціальну робочу групу в урядовому апараті, яку очолила сама прем’єр-міністр. Ця група піддала аналізу витрати на утримання державного апарату і подала пропозиції щодо вдосконалення роботи центральних органів виконавчої влади та зменшення бюджетних асигнувань на їх утримання. Виконати це завдання належало в короткий термін. Однак реформування суттєво затяглося в часі.

У зв’язку з цим виникають резонні запитання: чому робочу групу з реформування було утворено з представників державного апарату, який належало реформувати? Яким мав бути механізм скорочення кадрів? Чи було здійснено попередні прогнози щодо результатів такої складної роботи, як реформування адміністративної системи? Чітких відповідей на ці питання не було, що негативно позначилося на результатах.

До речі, робоча група запропонувала нову систему оплати праці державних службовців. Це мали бути своєрідні бізнесові відносини з акцентом на матеріально-фінансове заохочення.

Отже суттєвих змін в системі управління не сталося. І не в останню чергу тому, що матеріальне заохочення пропонувалося розглядати як стимул для кращого виконання посадових обов’язків. Адже не було взято до уваги, що не завжди у кадровій сфері, за своєю природою не фінансовій, можна впроваджувати фінансові домінанти.

Відтак з часом пропозиції групи було переосмислено і запропоновано нові принципи вдосконалення структури державного управління. Паралельно відбувався процес менеджеризації державного управління і соціальної сфери [2, с. 130]. Новими програмними пунктами реформування передбачалося: розподіл державних структур за функціональними ознаками на дві категорії — стратегів і тактиків (на тих, хто приймає рішення, і на виконавців цих рішень); переведення окремих виконавчих структур на контрактно-договірні відносини з делегуванням частини повноважень приватним організаціям, які безпосередньо підлягають відомчим центральним департаментам (ці структури отримали статус зарубіжний досвід напівдержавних). Цікаво, що соціальним забезпеченням користувались представники центральних органів виконавчої влади, а не всі управлінці незалежно від посадового статусу. Зазначимо, що цим було порушено цілісність системи державного управління і створено нестійку в кадровому відношенні систему, де державні функції виконувались за принципом замовлення і, відповідно, з отриманням фінансової винагороди за надання послуг.

У більшості випадків державні службовці залишаються „кар’єрними бюрократами». Однак їх перебування на державній службі не повинно було стати „роботою на все життя». Зворотний бік цієї „медалі»: бізнесовець, що приходив на державну службу, одержував можливість підтримувати свій бізнес завдяки інформації щодо нюансів державної політики у сфері економіки. Державний службовець, що переходив у бізнес, теж мав солідний запас важливої інформації, яку й використовував у власних цілях.

Ініційована М. Тетчер політика у сфері державного управління лише частково узгоджувалася з теоретичними основами раціональної бюрократії М. Вебера. Веберівські ідеї передбачають такі основні принципи раціоналізації: скорочення службовців має відбуватися вибірково; спочатку скорочуються витрати на утримання, а вже потім персонал; службовці вищих рангів скорочуються пропорційно з службовцями нижчих рівнів державної ієрархії.

Своєрідною була політика Хіта щодо Сполучених Штатів Америки, зокрема відхід від «особливих відносин», які сформувалися протягом періоду Другої світової війни та перехід до відносин «природних» вказував на бажання Хіта зберегти відповідну міру самостійності Британії в них. В контексті цього, не дивлячись на підтримку Британією НАТО, Хіт був схильний до структурної зміни альянсу в контексті посилення європейської безпеки.

Безсумнівним успіхом було налагодження відносин з країнами соціалістичного табору, зокрема відновлення та поглиблення контактів з Радянським Союзом.

Реалізація політичного курсу Е. Хіта була сумішшю декількох концепцій — він не відмовлявся остаточно від Британії «єдиної нації», але однозначно використовував монетарні важелі в своїй економічній політиці. Таким чином, його політика була чимось на зразок перехідного етапу як для консервативної партії, так і для всього британського суспільства. Вона була поміркованою як і політичний стиль Е. Хіта.

Та варто зазначити, що вперше в історії Великобританії було проголошено основні засади неоконсерватизму, який остаточно та концептуально сформується майже через десятиліття та буде покладений в основу політики урядів очолюваних М. Тетчер в 1980-1990-х pp., яка успішно використала досвід та ідеї свого попередника, та доведе свою дієвість та ефективність, а власне визначить кардинальний поворот в розвитку країни в усіх сферах життя суспільства.

2.2. Неоконсервативна ідеологія США. Рейганоміка

Принципи американського адміністрування дещо інші.

Передусім зазначимо, що в Конституції США міститься постулат про статус виборних посадових осіб, але щодо типу державного управління немає жодної регламентуючої статті [4]. Історично склалося так, що при перших посадових особах держави не існувало апарату управління, оскільки не передбачалося розмежування між поняттями політика і управління. В американській системі управління превалював принцип „клієнтизму» — на посади люди призначалися за особистою рекомендацією вищої посадової особи. Що, до речі, суперечить класичному принципу раціональної бюрократії — об’єктивному відбору претендентів на державні посади.

В основу програмних розробок реформування апарату державного управління було покладено веберівські принципи побудови ідеальної організації: єдність управління, чітка організаційна ієрархія, професіоналізм, контроль, авторитет влади. Проте цього важко було добитися через політизацію державних службовців: вони отримували посади завдяки участі в політичній діяльності, а це неминуче породжувало корумпованість бюрократії. Політичні бюрократи розглядали інститути державного управління як адміністративний ресурс для досягнення своїх політичних цілей і кар’єрного зростання.

Наміри президента США Р. Рейгана були майже аналогічні намірам британського прем’єр-міністра М. Тетчер. Державний апарат, за його задумом, мав будуватися за ринковими принципами. Відносини в держапараті повинні були стати прозорішими внаслідок маркетизації державної сфери.

Однак маркетизація бюрократії має як позитивні сторони, так і негативні. Негатив полягає у розквіті тотальної латентної корупції, конфліктах між посадовцями різних рівнів, що призводило до зниження їх компетентності і переходу у сферу недержавного спрямування [3, с. 93]. Державне управління втрачало престижність.

Отже маркетизація і децентралізація органів державного управління ефективна лише тоді, коли здійснюється у певних межах, за чітким, детально розробленим планом.

Протягом значного періоду історії американська політика коливалась між активною задіяністю в міжнародні справи та ізоляціонізмом. Після Другої світової війни, коли США перетворилися на центр глобальної системи союзів, а фактор відносної географічної віддаленості від світових центрів втратив своє попереднє значення, ізоляціонізм як варіант стратегії набув суто гіпотетичного характеру. Центр тяжіння американської політики почав періодично схилятися то до унілатералізму, то до багатосторонності. Однак політика США ніколи не була втіленням у чистому вигляді ні одного з цих підходів, а являла собою радше їхнє поєднання в різних пропорціях, де домінувала то одна, то інша тенденція.

Політична ідеологія, яку успадкував 43-й президент від свого кумира Р. Рейгана, у зовнішньополітичному опрацюванні міжнародного оглядача Б. Вудворда багато в чому нагадує ту, що бралась на озброєння офіційним Вашингтоном у роки Другої світової війни [1, р. 93-94]. Він же вказує на таку закономірність, як призначення Дж. Бушем на високі державні посади політиків, які здобули перший досвід в адміністрації Р. Рейгана. Їхня особливість (зокрема, ідеться про міністра оборони Д. Рамсфілда) полягає в тому, що вони сформували для себе образ нинішнього світу в межах “підвищених ризиків” [2, с. 35].

То ж можемо констатувати, що сучасні неоконсерватори, починаючи від ключової четвірки — президента Дж. Буша, віце-президента Д. Чейні, державного секретаря К. Райс, міністра оборони Д. Рамсфілда, — суттєво відрізняються від образу консерватизму, створеного прибічниками дескриптивного методу. Останні спрощено представляють середнього неоконсерватора противником урядового регулювання і запеклим антикомуністом, який виступає проти полівіння політичної системи США. Тобто, формально відповідна політична ідеологія подається в межах суміші лібералізму і традиційного консерватизму, а вища доцільність її застосування в кризових умовах зазвичай пояснюється успіхом Р. Рейгана в мобілізації суспільства на підтримку влади. Тут недооцінюється той факт, що значна більшість дослідників неоконсервативної ідеології слушно пов’язує власну перемогу і перенесення ідеї ліберального інтервенціонізму в основу міжнародно-політичного курсу якраз із послабленням “ліберальних порядків” [3, с. 7].

Найважливішим видається той факт, що європейці, на відміну від американців, історично, умовно кажучи, на генетичному рівні втомилися від багатовікового проживання в умовах підвищених ризиків і великих воєн. Оскільки саме прагнення назавжди зняти з Європи імідж джерела війни спричинилося до європейської економічної і політичної інтеграції, між Сполученими Штатами і Західною Європою закономірно постає ідеологічна і психологічна відчуженість, подолати яку в часи перебування при владі в США ультранеоконсерватора Дж. Буша не вдалося. Річ у тим, що значно “старший за віком” сучасний європейський менталітет знову таки “генетично” заперечує принциповий складник американського консерватизму, якою є так звані “ментальні жести” [4, р. 44]. Мається на увазі, що в американській зовнішній політиці нині надто багато чинників, які підтверджують її базування радше на “жертовних” рішеннях, в основі яких лежать домисли і перебільшення, ніж на поглибленому усвідомленні реальностей і прогнозуванні наслідків.

Отже, для реалістичного сприйняття політико-ідеологічного чинника непорозумінь між американськими неоконсервативними підходами до міжнародно-політичної діяльності і сучасним європейським світосприйняттям необхідно, насамперед, розібратися з так званими “міжнародно-політичними особливостями” неоконсервативної ідеології в її американській версії. Відповідний варіант політичного неоконсерватизму бере свої витоки у консервативному русі, що постав за умов повоєнної кризи ліберальної ідеології в США. При цьому автор схильний вважати, що американський консерватизм був винятково реакцією на лібералізм як спробу бізнесу “вийти з-під контролю держави у її дитячому стані” [5, с. 57]. Тим паче, коли йдеться про неоконсерватизм Р. Рейгана і Дж. Буша, то він взагалі більше замішаний на політико-ідеологічних і морально-психологічних складниках, ніж на традиційному для епохи імперіалізму економічному прагматизмі.

З цих причин наголошуємо, що американський варіант міжнародно-політичного консерватизму слід розглядати здебільшого як реакцію на радянський (“інтернаціоналістський”) і німецький (нацистський) тоталітаризми. За такої добре аргументованої в політичній думці версії не менш важливо враховувати, що американські консерватори від самого початку будували власну ідеологію на принципі так званої “масової демократії”.

В більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо. Характерно, що розмежовувати представників цих течій надзвичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші — новими правими і т. ін.

Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-політичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах. Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом.

Але у XX ст., на останні десятиліття якого припав консервативний Ренесанс, консерватизм виступив ініціатором змін, що стали лейтмотивом більшості передвиборних програм консервативних партій світу. Із супротивників науково-технічного прогресу протягом 70-80-х років консерватори перетворилися на його активних прихильників.

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.

У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспільством, більшість консерваторів на перше місце висувають суспільство (як, до речі, і комуністи).

Насамкінець зазначимо, що неоконсервативна концепція як цілісна система соціально-політичних переконань дає можливість зрозуміти не тільки принципи побудови моделей державно-політичних систем західних суспільств, а й врахувати їх досягнення з метою використання в суспільствах перехідного типу, які прагнуть вдосконалити систему державного управління. Йдеться не про механічне копіювання західних зразків, а про всебічне вивчення їх теоретико-методологічного інструментарію з метою їх раціонального використання.

Таким чином, для неоконсервативної ідеології США характерним був акцент на політичній складовій ідеології, а для неоконсерватизму Великої Британії – на економічній.

Спільним у британському та американському неоконсерватизму було: по-перше, збіг поглядів на світовий устрій, економічну та зовнішню політику. По-друге, прагматизм запропонованих суспільству зовнішньополітичних та соціально-економічних принципів та цінностей.

Висновки

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.

Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов’язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.

Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини. Як наслідок — перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чотири рази підряд з 1982 до 1998 p.).

Якщо проводити паралель між ситуацією в Європі і США, то сучасні американські неоконсерватори рішуче відрізняються від європейських консерваторів саме рівнем орієнтації на демократизацію інших країн і повалення диктаторських режимів. Насамперед, в американському випадку дається взнаки суміш демократичних гасел з політичною ідеологією великодержавності, чого європейці “позбулися” внаслідок руйнівної для них Другої світової війни.

Якщо для європейських консерваторів існування Радянського Союзу було трагічною аномалією, на яку доводилося зважати, то американські неоконсерватори відразу жорстко і чітко сформулювали ідею демократизації СРСР та ліквідації радянського домінування в різних регіонах і державах планети.

Ще одна суттєва відмінність полягала в тому, що американські неоконсерватори вважали своїм прямим обов’язком максимально сприяти визволенню країн Центрально-Східної Європи з-під контролю Москви та повернути їх до складу європейських демократій. Європейські візаві американських неоконсерваторів відверто побоювалися, що потенційний розпад Радянського Союзу під зовнішнім тиском міг спричинити хаос у міжнародній системі і навіть серйозний воєнний конфлікт на континенті. Водночас неоконсерватори в США категорично не хотіли зважати на можливість такої перспективи, виходячи з того, що демократія як вища цінність повинна здобути фундаментальну підтримку будь-якою ціною.

Істинний неоконсерватор Р. Рейган використовував окреслену вище ідею винятково з метою впливу на виборців, оскільки за уважнішого ознайомлення з його програмою відразу ставала зрозумілою неможливість її реалізації за умови планованого різкого нарощування витрат на озброєння як форми зміцнення позицій США у світі. Не меншою мірою це стосувалось і його іншої мети — рішуче покінчити з розрядкою у відносинах з Радянським Союзом і перейти до тотальної конфронтації з Москвою. Президент США справді зумів мобілізувати державний потенціал і заручитися суспільною підтримкою курсу на руйнування радянської політичної системи.

Список використаних джерел

Батюк В.И. Национальная оборонная стратегия США после неоконсервативной революции / В. И. Батюк // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 7. — С. 21-38
Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
Історія Сполучених Штатів Америки: Нарис (Переклад на українську Ю. Лісник). — К.: „Діалог Інтернешнл». — 406 с.
Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
Мельвиль А. Ю. США — сдвиг вправо? Консерватизм в идейно- политической жизни США 80-х годов. — М.: Наука, 1986. — 215 с.
Неоконсерватизм: традиції та сучасні тенденції розвитку. // Вісник КНУ ім.Тараса Шевченка. Історія.-1997.-Вип.36.-С.117-126
Рахшмир П.Ю. Американские неоконсерваторы и имперская идея / П. Ю. Рахшмир // Новая и новейшая история. — 2008. — № 4. — С. 3-25
Рыжиков В. А. Внешняя политика английских консерваторов (1970 — 1972 гг) //Новая и новейшая история — 1973 — № 2 — с. 56-71
Рудницька Н. Проблема бюрократії в неоконсервативній концепції // Політичний менеджмент. – 2008. — №3. – с. 174-179
Рудницька, Наталія. Проблема бюрократії в неоконсервативній концепції / Наталія Рудницька // Політичний менеджмент. — 2008. — № 3. — С. 175-180
Самуйлов С.М. Неоконсерваторы ы внешняя политика Вашингтона [Текст] / С.М. Самуйлов // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2006. — № 5. — С. 31-50
Трубайчук А. Ф., Черевко О. С. Особливості соціально-економічної політики британських консерваторів у 1979 — 1990 рр. // Український історичний журнал. — 1999, № 2. — С. 125 – 133
Woodward B. Plan of Attack / B. Woodward. — New York : Simon & Schuster, 2004. — 467 p.
Hayward S.J. The Age of Reagan: The Decline of the Old Liberal Order, 1964-1980 / S.J. Hayward. — New York : Prima, 2001. – 432 p.
Trilling L. The Liberal Imagination / L. Trilling. — New York : Viking Press, 1950. — 249 p.
Lang T., Hines C. El Nuevo proteccionismo / T. Lang, C. Hines. — Barcelona : Editorial Ariel, 1996. — 567 p.
Conservatism in America Since 1930 / Ed. by G.L. Schneider. — New York : New York University Press, 2003. — 723 p.
Lang A. The Politics of Armageddon: Reagan Links Bible Prophecy with Nuclear War / A. Lang / Washington. The Christic Institute // Convergence. — 1985. — Fall. — P. 3-12.
Rusher W.A. The Rise of the Right / W.A. Rusher. — New York : Wm. Morrow, 1984. — 187 p.
New York Times. — 1972. — August 24. — P. 47.
Ford G.R. A Time to Heal / G.R. Ford. — New York, 1979. — 525 p.
Stroud K. How Jimmy Won / K. Stroud. — New York : William Morrow & Co., 1977. — 276 p.
Kirkpatrick J. Dictatorships and Double Standards / J. Kirkpatrick // Commentary. — 1979. — November. — P. 34-45.

Освіта та самоосвіта