Неокласична модель економічного зростання Р. Солоу

Вступ

Актуальність теми. Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під тиском нових реалій вони набули нового трактування: якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то нині враховуються й кейнсіанські підходи. Серед теоретичних проблем, що розглядаються в межах аналізу впливу факторів на темпи зростання національного доходу, можна назвати умови динамічної рівноваги економічного розвитку, реакцію механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об’єктом дослідження як кейнсіанського, так і неокласичного напрямів у контексті проблем прогресу.

Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обґрунтуванню ролі, місця і функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьований механізм проведення кількісного аналізу (економіко-математичні методи) макроекономічної взаємодії факторів та їхнього впливу на динаміку зростання суспільного продукту.

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бере початок від Сея, Сеніора, Миля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу.

Дещо інакшим є визначення проблеми зростання класиками політичної економії Петті, Смітом, Рікардо, яке не ігнорується сучасною неокласичною школою, але більшою мірою використовується Кейнсом та його послідовниками.

Неокласична модель економічного зростання була розроблена Робертом Солоу в 1950 – 1960-ті роки, за що він одержав Нобелівську премію з економіки. Ця модель показує, як три основні фактори пропозиції – капітал, праця і науково-технічний прогрес – впливають на обсяг виробництва, тобто на економічне зростання.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження.

Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади макроекономіки.

Предмет дослідження – модель економічного зростання Р. Солоу та її актуальність.

Мета дослідження – розглянути неокласичну модель економічного зростання Р. Солоу.

Мета курсової роботи передбачає виконання таких завдань:

дослідити теоретичні засади економічного зростання і внесок у розробку цих теорій Р. Солоу;
здійснити аналіз стану економічного зростання.

1. Поняття і проблеми економічного зростання

Проблема економічного зростання не є новою, оскільки вперше питання про взаємозв’язок кількості національного продукту з факторами його утворення було предметом дискусії між Рікардо та Сеєм, які необхідність дослідження джерел економічного зростання зв’язували з вирішенням проблеми реалізації. На думку Рікардо, що поділяв міркування Сміта, зростання матеріального багатства суспільства залежить від часток нагромадження та споживання у національному продукті, розміри яких зумовлені продуктивною силою праці, тоді як Сей стверджував, що його зростання залежить від продуктивності факторів виробництва та можливостей ринку. Власне, і Сей, і Рікардо вже тоді окреслили коло факторів економічного зростання, дослідження міри впливу котрих здійснювалося протягом усієї історії розвитку економічної думки.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулювання процесу виробництва. [7, c. 158]

Економічне зростання – основний показник розвитку і добробуту кожної країни. Основними показниками економічного зростання є абсолютне збільшення продукту або його збільшення на душу населення. Обсяг продукту (Y) залежить від кількості виробничих факторів (або ресурсів) та рівня технічного прогресу. До основних виробничих факторів належать капітал (К) та праця (L). Залежність між затратами виробничих факторів і продуктом описується з допомогою виробничої функції: Y = f(K, L).

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимального співвідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій, у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода—Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = S / C, або G / C = S,

де G — темп економічного зростання; C — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості; S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G / С — частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q = F (L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу); L — сукупні витрати праці; K — вкладений капітал; N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання[11, c. 84-86].

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = F (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілу низку моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту і пропонування та на динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту. А оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то є необхідність у державному втручанні через фінансово-кредитну політику.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва, яка дістала назву «витрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв’язок між «витратами» (по стовпцях) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «витрати—випуск» стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР. У 1973 р. за розробку методу «витрати—випуск» та його практичне застосування В. Леонтьєву було присуджено Нобелівську премію з економіки.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто так звану концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов’язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршання якості життя в цілому. У зв’язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом’якшення суперечностей між зростаючими потребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, у тому числі зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів[6, c. 14-16].

2. Основні принципи моделі Р.Солоу

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р.Солоу [2, c.32], Дж.Мід та У.Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробничих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробітна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Однією з неокласичних моделей економічного зростання є модель Роберта Солоу, яка була розроблена ним у 1956 р., а у 1987 р. отримав за цю роботу Нобелівську премію з економіки. Вона ґрунтується на низці передумов, серед них головними є такі:

Цільовою функцією моделі є зростання не загального обсягу продукту, а його виробництва на одного працюючого, тобто збільшення продуктивності праці. Тому в даній моделі абревіатура спирається на малі букви, які відображають певні показники в розрахунку на одного працюючого: продуктивність праці – y = Y/L; капіталоозброєність праці – k = K/L; інвестиції – iI/L. Крім того, враховуємо, що s – норма заощаджень, а d – норма амортизації.

Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення виробничої функції: Y = F(K,L). Якщо обидві частини цього рівняння поділити на L, то отримаємо:

У наведеній формулі Y/L = y, а F(K/L, L/L) = f(k). Звідси виробнича функція набирає такого вигляду: y = f(k)

Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох факторів: запас капіталу, приріст населення, технічний прогрес.
Інвестиції дорівнюють заощадженням, тобто:

i = s Ч y = s Ч f(k).

Виходячи із наведених передумов, визначається вплив окремих факторів на капіталоозброєність і, як наслідок, на економічне зростання.

Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науково-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність виробництва, діє закон спадної віддачі.

Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємницької рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластичність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до ідентичної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.

Ця виробнича функція була покликана продемонструвати механізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допущених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечувала загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та результатів, і процес саморегулювання економічного зростання базується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб’єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв’язується з економічною доцільністю їхнього використання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зовнішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб’єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги. Згодом, у працях економістів-неокласиків Б.Уолла, Е.Денісона, Р.Солоу функція Кобба—Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, масштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив науково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.[7, c. 160]

Характеристики моделі Р.Солоу:

вона враховує вплив на економічне зростання трьох факторів: праціL), капіталу (K), та технологічного прогресу (E);
праця і капітал мають короткостроковий вплив на економічне зростання, а технологічний прогрес – довгостроковий;
параметри моделі беруться з розрахунку на одиницю праці, тобто в моделі параметри набувають таких форм:

— продуктивності праці (y), яка визначається діленням обсягу річного виробництва ВВП на чисельність працюючих, тобто

y = Y/L,

— капіталоозброєності праці (k), яка визначається діленням обсягу капіталу на чисельність працюючих, тобто

k = К/L.

Отже, зростання капіталоозброєності може бути чинником економічного зростання не завжди. Необхідною умовою перетворення збільшення капіталоозброєності у фактор економічного зростання є ситуація, за якої капіталоозброєність ще не досягла стійкого рівня (тільки за умови, коли точка рівня капіталоозброєності знаходиться ліворуч від стійкого рівня, капіталоозброєність є фактором економічного зростання).

Наступний етап дослідження моделі економічного зростання Р.Солоу пов’язаний з тим, що раніше ми розглядали вплив капіталоозброєності на економічне зростання з незмінною нормою нагромадження (заощадження), тобто s’ = const. При її підвищенні спочатку будуть збільшуватися лише інвестиції за незмінності вибуття зношеного капіталу. Це спричинятиме зростання капіталоозброєності та продуктивності праці. Проте з часом почне збільшуватися вибуття зношеного капіталу. Тому капіталоозброєність і продуктивність праці зростатимуть доти, доки економіка не досягне нового стійкого стану. Потрібно зазначити, що в моделі Р.Солоу вплив зростання норми нагромадження на економічне зростання відбувається тільки в короткостроковому періоді при переході від одного до іншого, вищого стійкого рівня капіталоозброєності. У довгостроковому періоді зростання норми заощаджень на одиницю праці не впливає на темпи економічного зростання.

Розглянемо детальніше суперечливий вплив норми заощаджень (s’) на економічне зростання. Вирішення цієї суперечності щодо впливу обох складових (заощадження та споживання) на обсяг виробництва пропонує «золоте правило» Е.Фелпса, яке визначає оптимальні умови економічного зростання. Згідно з «золотим правилом» Фелпса критерієм оптимальності темпів економічного зростання є максимізація рівня споживання на одну особу (питомого споживання).»Золоте правило» вимагає, щоб граничний продукт капіталу був рівним нормі вибуття капіталу.

Отже, вплив норми заощаджень на економічне зростання не є безперервним, а має певну межу. Це пояснюється тим, що вплив зростання норми заощаджень на збільшення капіталоозброєності у довгостроковому періоді усувається тяжінням економіки до стійкого стану.

Оцінюючи вплив трьох чинників на стійке економічне зростання, слід зазначити, що визначальну роль у зростанні продуктивності праці, прирості загального обсягу виробництва та зростанні добробуту населення відіграє технологічний прогрес. Саме він забезпечує постійне економічне зростання, тоді як перші два чинники мають тимчасовий вплив. З урахуванням впливу технологічного прогресу модифікується «золоте правило». Максимізація споживання за цих умов відбувається при дотриманні рівності:

MPK = (у + n + q),

тобто граничний продукт капіталу має дорівнювати сумі темпів зміни вибуття капіталу, приросту населення та темпів приросту ефективності праці.

Якщо від граничного продукту капіталу відняти норму амортизації, отримаємо чистий граничний продукт капіталу. Отже, для цього треба перенести у ліву частину рівняння. Отримаємо:

MPK – у = (n + q)

Ця формула означає, що для максимізації споживання необхідно, щоб чистий граничний продукт (MPK – у) дорівнював темпові приросту населення плюс темп приросту ефективності праці, зумовлений технологічним прогресом

(n + q)

Перевагами неокласичної моделі Солоу є

По-перше, те, що в ній описується механізм довгострокового рівноважного економічного зростання та повного використання усіх видів ресурсів.
По-друге, до цієї моделі вводиться чинник технологічного прогресу, який забезпечує постійне економічне зростання, що являє собою надійну основу зростання добробуту.
По-третє, вона дає відповідь щодо критерію оптимальності економічного зростання – максимізації споживання.

Недоліки моделі:

По-перше, модель Р.Солоу, будучи моделлю довгострокового економічного зростання, не ставить, а тому і не відповідає на питання короткострокового зростання. А останні вельми важливі для економічної політики та популярності чи непопулярності уряду.
По-друге, такі екзогенно задані параметри, як норма заощадження (s’), норма амортизації (у), темп приросту населення (n), темп приросту ефективності праці (q), зумовлений технологічним прогресом, досконаліші моделі прагнуть перетворюватись на ендогенні, оскільки вони тісно пов’язані з параметрами системи і можуть суттєво впливати на економічне зростання.
По-третє, модель не враховує таких обмежень економічного зростання, як екологічні, інституційні, стохастичні, глобалізаційні.

Незважаючи на зазначені недоліки, неокласична модель Р.Солоу є базовою для новітніх досконаліших моделей економічного зростання. Останні, окрім вказаного, мають враховувати особливості сучасного економічного зростання, пов’язані з процесами глобалізації, соціалізації, екологізації та нарощування елементів непередбачуваності (випадковості) у розвитку економічних систем.

3. Теоретичні засади неокласичної теорії економічного зростання у формулюванні Р.Солоу

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб’єктами й економікою в цілому.

Основи цієї моделі були закладені в його праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956). Учений дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки у моделі Харрода—Домара є фіксована величина капіталомісткості (а), що відображає жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом (К/Ь). При цьому один з цих факторів часто залишається «недовантаженим». Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею повинні бути змінними (саме в цьому полягає неокласичний характер теорії зростання Р.-М. Солоу). їх визначають виробники, які мінімізують витрати залежно від цін на ці фактори. Тому замість фіксованого (K/L) Солоу включив у свою модель лінійно-однорідну виробничу функцію:

Y = F (K, L)

Розділивши усі члени на Ь і позначивши дохід на одного робітника (Y/L) через у, а капіталоінтенсивність К/L через одержимо:

y = LF (k,1) Lf (k) .

Як і в моделі Харрода—Домара, передбачається, що населення зростає незмінним темпом ті, а інвестиції складають постійну питому вагу доходу, що визначається нормою заощадження а:

Фундаментальне рівняння» Солоу — приріст капіталоозброєності одного робітника забезпечує залишок від питомих інвестицій (заощаджень), утворений після забезпечення капітальними благами всіх додаткових робітників.

Якщо sf (k) = nk, то капіталоозброєність залишається такою самою (dk = 0), тобто економіка зростає без будь-яких структурних змін у співвідношенні між факторами. Це і є збалансоване зростання.

У моделі Солоу (на противагу моделі Харрода—Домара) траєкторія збалансованого зростання є стійкою, що засвідчує графік (рис. 1).

Пряма пк на цьому графіку показує, скільки кожний робітник повинен заощаджувати та інвестувати з свого доходу, щоб забезпечити майбутніх робітників (у тому числі своїх власних дітей) капітальними благами. Крива sf (k) демонструє рівень його фактичних заощаджень залежно від досягнутого рівня капіталоозброєності. Зі зростанням капіталоозброєності н темп зростання інвестицій (заощаджень), природно, падає. Вертикальна відстань між кривою та прямою означає відповідно до фундаментального рівняння Солоу диференційну зміну показника капіталоозброєності dk. У точці k* (наприклад, k1 ) капіталоозброєність зростатиме, а у всіх точках правіше k* (наприклад, k2) спадатиме, так що економіка постійно зсувається у бік k *, і траєкторія збалансованого зростання є стійкою.

У моделі Солоу норма заощаджень s має значення тільки до виходу економіки на траєкторію стійкого розвитку: чим більша величина s, тим вищий графік 8k і відповідно рівень k*. Але як тільки зростання збалансовується, його подальший темп залежить тільки від зростання населення і технологічного прогресу.

З моделі Солоу випливають такі основні висновки:

а) вона показує, що норма заощаджень в економіці визначає розмір запасу капіталу, а відповідно і обсяг виробництва. Чим вища норма заощаджень, тим вища капіталоозброєність і вища продуктивність;

б) зростання норми заощаджень зумовлює період швидкого зростання до досягнення нового стійкого стану. У довгостроковому плані зростання норми заощаджень не впливає на темп зростання. Тривале зростання продуктивності залежить від технологічного прогресу;

в) розробники економічної політики часто заявляють, що норма нагромадження капіталу повинна бути збільшена. Зростання державних заощаджень і податкове стимулювання приватних заощаджень є способами прискорення нагромадження капіталу;

г) темп зростання населення також впливає на рівень життя. Чим вищий темп зростання населення, тим нижчим є обсяг виробництва у розрахунку на одного робітника.

З моделі Солоу виходило, що чим більша норма заощаджень, тим вищою є капіталоозброєність робітника у стані збалансованого зростання, а отже, тим вищий темп збалансованого зростання. Але зростання не є самоціллю. Тому наступним логічним кроком було визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання. Це одночасно і незалежно один від одного зробили кілька економістів (серед яких Нобелівські лауреати Дж. Мід, М.-Ф.-Ш. Алле) на початку 60-х років XX ст., але першим опублікував відповідь на питання американський професор Е. Фелпс. Йому ж належить і термін «золоте правило нагромадження капіталу», запроваджений у науковий обіг.

Рівень «золотого правила» — такий рівень капіталоозброєності, що забезпечує найбільший обсяг споживання.

На цьому рівні чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва. Оцінки, зроблені для реальних економік (економіка США), засвідчують, що запаси капіталу є набагато нижчими від рівня «золотого правила». Щоб його досягнути, потрібне збільшення інвестицій і відповідно зниження рівня споживання нинішніх поколінь.

Використання «золотого правила» на практиці було обмеженим через досить завищені вихідні передбачення, але воно дало змогу сформулювати висновки, що стосувалися реального економічного зростання. Модель Солоу і «золоте правило» виявилися досить простими і надзвичайно зручними у застосуванні аналітичними знаряддями. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норми заощаджень і оподаткування тощо. Зусиллями самого Р.-М. Солоу, Дж. Міда та інших економістів модель Солоу була дезінтегрована: окремо обліковувалося виробництво споживчих та інвестиційних благ. Були створені також моделі, що враховували «вік» капітальних благ, оскільки різні їх покоління володіють різною продуктивністю. Праці Дж. Тобіна ввели у теорію економічного зростання грошову масу (точніше, державні зобов’язання, якими громадяни володіють нарівні з капіталом).

4. Актуальність моделі Р.Солоу

У 70-ті роки XX ст. інтерес до теорії економічного зростання впав. Це спричинили передусім різкі циклічні коливання у західній економіці, а також та обставина, що після винаходу моделі Солоу і «золотого правила» прогрес у цій сфері пішов шляхом ускладнення математичної техніки без проривів у економічному сенсі.

До 80-х років економістам не вдавалося ввести в модель головний фактор економічного зростання — технічний прогрес, який залишався екзогенним. Нововведення (також надзвичайно математизовані) до теорії зростання, зроблені у 80-ті роки, передбачають позитивний зовнішній ефект (екстерна-лій) економічного зростання, який забезпечує для економіки джерело зростаючої віддачі. Зростаючу суспільну віддачу дають (за П. Ромером) витрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР), а, згідно з думкою Р. Лукаса1, інвестиції у людський, а не у фізичний капітал, хоча в різних індивідуальних випадках це необов’язково. Один із висновків моделей Ромера і Лукаса полягає в тому, що економіка, яка розпоряджається великими ресурсами людського капіталу та досягненням науки, має у довгостроковій перспективі кращі шанси для зростання, ніж та, що позбавлена цих переваг.

Модель Солоу і натепер актуальна. Спеціалісти відзначають теоретичну витонченість її економетричних оцінок. Модель дає змогу проаналізувати одне з найважливіших питань економіки: яка частина виробленого продукту повинна споживатися зараз і яка має зберігатися для використання у майбутньому.

Досліджувана Р.-М. Солоу виробнича функція стала основою для розроблення внутрігалузевих балансів економічного розвитку, які, всупереч висновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводилися у функцію, були сталішими, а зв’язки між ними менш еластичними. її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Запропоновані С.-С. Кузнєцом методи визначення національного доходу використовують статистики (подвійний підрахунок національного доходу як суми витрат і як суми доходів). Його методи обчислення національного доходу, національного продукту та інших важливих показників використовують не тільки в офіційній звітності США, а й у статистичних публікаціях інших країн.

Сучасна теорія економічного зростання стала логічною кульмінацією більш ранніх праць С.-С. Кузнєца, присвячених дослідженню національного доходу та його компонентів. Нині термін «валовий національний продукт» (ВНП) загальноприйнятий, а на початку минулого століття його ігнорували. С.-С. Кузнєц не першим вивчав це питання, але саме його праці були настільки чіткими і зрозумілими, що стали орієнтирами у цій сфері. Він точніше оцінив випуск кінцевого продукту, формування капіталу і заощаджень, розподіл доходу між різними верствами населення. Його доробок, що відповідав новим вимогам економіки, заклав основу для оцінки ВНП та його складових частин Федеральним урядом США, вплинув на подальші дослідження економічного зростання, дав змогу виробити єдину методику розрахунку національного доходу і ВНП для усіх країн.

Висновки

Отже, коли виробництво відбувається у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту масштабу виробництва, суперечності між природним і гарантованим темпами зростання просто неможливі. Система може пристосуватися до будь якого темпу зростання робочої сили і врешті решт наблизитися достану пропорційного розширення.

Моделі зростання покликані пояснити характер впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначити частку і значення кожного фактора у збільшенні продукту. Розробка неокласичних теорій економічного зростання розпочалася у 50—60-ті pp. XX ст. у відповідь на появу неокейнсіанських моделей зростання. Теорії зростання підтвердили суттєві модифікації неокласичної концепції в цілому: перехід до аналізу макроекономічних проблем, зокрема процесів суспільного відтворення, розширення меж мікроекономічного аналізу, дослідження умов збалансованого зростання.

За підрахунками Р. Солоу, у середині XX ст. внесок фактора технічного прогресу в економічне зростання перевищував 80 %, і тільки 20 % змін припадало на приріст зайнятості та обсягів інвестицій. При цьому під технічним прогресом розуміють усю сукупність якісних змін факторів економічного зростання, а саме: підвищення рівня освіченості та кваліфікації робочої сили, економію на масштабі виробництва, нові форми організації виробництва, технічні винаходи й технологічні вдосконалення.

Список використаної літератури

Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89,[2] с.
Воротін В. Макроекономічне регулювання економічного зростання в умовах трансформації економіки: стан і перспективи //Статистика України. — 2001. — № 2. — C. 14-18.
Генералова Ю. В. Економічне зростання в умовах переходу до постіндустріального суспільства //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 11. — C. 14 — 21
Генералова Ю.В. Методологія дослідження тенденцій економічного зростання//Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 1. — C. 3-10.
Калюжний В. Пояснення парадоксів неокласичної моделі економічного зростання Р. Солоу/ В. Калюжний // Вісник Національного Банку України. -2005. -№ 2. — С. 32-40.
Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народ-ного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.
Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.
Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. — Кіровоград, 2004. — 39 с.
Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Пан-чишин, Остап Ватаманюк та ін.. — К.: Основи, 2000. — 588 с.
Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. — 2-е вид., доп.. — К.: Професіонал, 2004. – 394 с.
Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. — 2-е вид., стерео-тип.. — К.: Либідь, 2002. — 614 с.
Пустовійт Р. Порівняльний аналіз неоінституціональної та неокласичної теорій/ Р. Пустовійт // Економіка України. -2005. -№ 4. — С. 54-60
Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.
Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 441 с.
Харкянен Л. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. — К.: Каравела, 2006. — 174 с.
Юхименко П.І. Історія економічних учень : Навчальний посібник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2002. -514 с.

Освіта та самоосвіта