Необхідність періодизації історії економіки та економічної думки
Зміст
Вступ
1. Необхідність періодизації історії економіки та економічної думки
11. Особливості економічного розвитку та економічна думка Стародавньої Індії
21. Товарне виробництво в Європі середніх віків
31. Пізній меркантилізм в Англії та Франції
41. Прусський та американський шляхи розвитку сільського господарства
51. Значення селянських реформ 1848 року в Австро-Угорщині та 1861 року в Росії для розвитку і капіталізації сільського господарства на території країни
61. Становлення радянської системи в Україні у довоєнний період. Політика “воєнного комунізму” та НЕП
71. “Відлига” 60-х років в Україні та її вплив на розвиток економіки та економічної думки. Розвиток економіки в Україні у часи “застою”
81.Характеристика суспільства дозвілля
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обґрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії. Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об´єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепцій, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів економічної думки на різних етапах її розвитку.
В економічній науці немає простих правил для того, щоб відрізнити вірну теорію від невірної, адекватну від неадекватної. Критерій спростування може поділити всі економічні вислови на позитивні й нормативні, і таким чином підказати нам, в якій галузі слід зосередити наші емпіричні дослідження. При цьому можна показати, що навіть нормативні тези часто мають приховану позитивну основу, що залишає нам надію коли-небудь перевірити їх на практиці. Однак деякі основні нормативні теореми ніколи не зможемо піддати емпіричній перевірці.
1. Необхідність періодизації історії економіки та економічної думки
Повнота і ґрунтовність вивчення історії економічної теорії великою мірою залежать від джерел. Виявлення першоджерел — справа дуже важлива. Що ширше коло першоджерел, то яскравіша палітра історії економічних вчень. Пам´ятне засвоєння економічної теорії в її історичному розвитку можливе лише за умови безпосереднього ознайомлення з першоджерелами. Це, до речі, настільки важлива, наскільки і слабка ланка досліджень з історії економічної думки, посібники і підручники для якої часто творяться компілятивним способом. В Україні, так би мовити, даниною тоталітаризмові було те, що посилання на першоджерела несанкціонованих авторів трактували як вияв політичної незрілості.
Кількість, якість і наявність джерел з історії економічної теорії залежить від багатьох чинників, але насамперед — від конкретно-історичних умов розвитку цивілізації. Перед тим, як їх схарактеризувати, потрібно відзначити, що джерела з історії економічної думки сягають найдавніших часів, коли розумна людина в процесі здобування засобів до життя замислювалась над господарськими явищами. Щоправда, в прадавні часи людина не могла фіксувати своє економічне мислення в писемних пам´ятках, а тому його можна хоч би приблизно реконструювати за залишками матеріальної культури. Йдеться про археологічні знахідки, якими багаті окремі місцевості, зокрема, терени України.
Важливим джерелом для вивчення економічних уявлень стародавніх народів є усна народна творчість, обряди, вірування тощо. Народна мудрість, будучи консервативною за своїм характером, тисячоліттями відображала соціальну психологію людини і людських спільнот. Це джерело економічної думки цінне особливо там, де немає писаних джерел. Поява писемності в окремих народів припадає на різні історичні періоди. Вона дає змогу ґрунтовніше вивчати історію економічної думки[2, c. 32].
Дослідники історії економічних вчень переважно не вдаються до таких далеких епох. Вони здебільшого простежують розвиток економічних поглядів з аналізу творчості мислителів античності, а багато хто обмежується розвитком економічної науки за останні два сторіччя. У тому є деякий сенс, оскільки саме в новітню добу економічна наука утвердилася як окрема дисципліна. З прагматичного погляду таке часове обмеження вивчення історії економічної теорії виправдане. Однак воно не відповідає вимогам історизму, на основі якого розкривається генетика історії економічної теорії. Звичайно, мислителі Стародавнього Сходу, античної Греції та Риму залишили цінні джерела з історії економічної думки. їх доповнили наукові трактати європейського середньовіччя. Однак найбагатшою на першоджерела є новітня доба завдяки відносно розвинутій поліграфії. Деякі економісти залишили нам у спадок багатотомні видання, без яких не може обійтися жоден дослідник історії економічної теорії.
Отже, кожна країна дбає про створення належних умов, щоб її співвітчизники ознайомились з творами видатних економістів світу. Література світової економічної класики перекладається і видається національними мовами. Це засвідчують економічні видання різних країн, у тому числі й постсоціалістичного перехідного розвитку.
Україна з цього огляду дуже обділена, особливо, якщо співставити її перекладну світову економічну класику з надбанням інших країн, зокрема, Польщі, Росії та ін. Тривале перебування у колоніальному становищі було перешкодою для перекладу та видання світової економічної класики українською мовою, що обмежувало можливості її вивчення.
А втім, це стосується не тільки праць зарубіжних економістів, але й українських учених світового рівня. Наприклад, видатні Дослідження М. Туган-Барановського, класичні праці Б. Слуцького та багатьох інших українських економістів досі не видані українською мовою. Це відповідно зменшує ефективність вивчення історії економічної думки, до скарбниці якої вагомий внесок зробили й українські економісти. Історія економічної теорії належить до фундаментальних економічних наук, її загальноосвітнє і прикладне значення поціновується надто високо. Це пояснює постійну зацікавленість цією навчальною дисципліною вчених-економістів. Уже давно тривають дослідження з історії економічної думки у багатьох країнах з розвинутою економікою. Йдеться, передусім, про західноєвропейські країни, США та деякі інші. Активно публікується література з історії економічних вчень у Росії [4, c. 15-16].
Щодо основних етапів, напрямів і наукових шкіл, які відомі в історії економічної теорії, то вони розглядаються в історико-логічній послідовності за схемою: економічні погляди мислителів і населення стародавнього світу, економічні погляди мислителів античності, економічні вчення середньовіччя, теорії меркантилістів і зародження класичної політичної економії, економічна теорія фізіократів, класична школа в політичній економії, завершення традиції та критика класичної політичної економії, соціалістичні економічні теорії та їх еволюція, історична школа і соціальний напрям у політичній економії, економічні теорії граничності, наукові новаторства і школи української економічної думки останньої третини XIX і першої третини XX ст., новітні теорії моделювання добробуту та економічного зростання, неолібералізму, монетаризму, інституціоналізму та ін. Безумовно, ці етапи, напрями і наукові школи в історії економічної теорії можуть бути уточнені; між ними немає чітко окреслених меж. Однак вони впорядковують процес пізнання розвитку економічної теорії від давнини до сучасності, а найголовніше, що пізнання її еволюції, нагромадження нових якісних елементів дає змогу глибше зрозуміти і сприйняти основні постулати економічної теорії, знання якої потрібне кожному економістові.
З часу виникнення історії економічних учень робились численні спроби періодизації розвитку економічної науки. Виявлення критеріїв цієї періодизації стало важливою науковою проблемою, яка по-різному вирішувалась дослідниками (рис. 1).
Наведені підходи стосуються окремих важливих аспектів багатогранного розвитку економічного знання і, як правило, доповнюють один одного.
Для переважної більшості сучасних досліджень історії економічних учень є характерною відмова від формаційного підходу, який вирізняється схематизмом та абсолютизацією розвитку, та спроба поєднати історико-хронологічний і парадигмальний підходи [1, c. 21-22].
11. Особливості економічного розвитку та економічна думка Стародавньої Індії
Економічна думка Стародавньої Індії формувалася та розвивалася під впливом міфологічного та релігійного мислення, відобразивши особливості староіндійських уявлень про суспільство, його соціальну структуру, господарські явища та процеси: багатство, власність, економічні функції держави тощо.
Найдавніша пам´ятка старовини — збірка пісень "Рігведа" (II тис. до н.е.) засвідчує існування рабовласницьких відносин на початку становлення класичної індійської цивілізації. Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне забарвлення. Писемні джерела середини І тис. до н.е. (буддійські та брахманські релігійні трактати) зображають староіндійську економіку як "економіку жертвоприношень"1, у якій майно та заощадження є джерелом пожертвувань, власністю богів. Рабство у буддизмі розглядається як перешкода на шляху духовного спасіння, доступного лише тим, хто має особисту свободу. Власність сприймається невіддільною від особистості. Буддизм не заперечує господарської діяльності мирян, але наголошує на необхідності відмови монахів від власності та економічної діяльності на шляху до спасіння-нірвани.
Суспільний та господарський устрій Стародавньої Індії знайшов яскраве відображення у "Законах Ману" (Манавадхармашастрі) — збірці релігійних, моральних, правових настанов, які визначають поведінку людини у приватному та суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму. "Закони Ману" (XI ст. до н.е.) приписуються міфічному родоначальнику людей Ману. Вони розкривають наявний в Стародавній Індії суспільний поділ праці та обґрунтовують поняття варни як станової (кастової) ієрархії суспільства, що має вічне, незмінне, божественне походження. Зазначається, що Бог створив зі своїх вуст жерців-брахманів, які повинні спілкуватись з Богом та управляти державою. Зі своїх рук Бог створив воїнів-кшатріїв, які повинні шанувати брахманів та захищати країну від ворогів. Із стегон були створені вайшя, покликані займатись господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею) та прагнути до збагачення. Цікаво, що суспільним ідеалом варнивайшя була господарська самостійність та економічна незалежність: "Все, що залежить від чужої волі, — зло, все що залежить від власної волі, — благо"2, — зазначається в "Законах Ману". Найнижчою кастою були безправні шудра, створені Богом із ступнів ніг. їх долею була покірна служба членам інших каст, заняття ремеслом, праця орендарів-половинщиків та найманих працівників у сільському господарстві [7, c. 26-27].
Визначаючи рабство як природне явище, "Закони Ману" виділяють такі його джерела: захоплення в полон, покарання, служба за утримання, народження від рабів, купівля-продаж рабів, передача рабів у спадок. Оскільки кастовий поділ суспільства та існування рабства пояснювались божественною волею і розглядались як наперед визначені та незмінні, то перехід із однієї верни в іншу та зміна роду занять засуджувалися і суворо каралися. Згідно з "Законами Ману", "краще своя справа, погано виконана, ніж добре зроблена чужа справа".
Видатною пам´яткою староіндійської економічної думки є трактат "Артхашастра" (IV—III ст. до н.е.), написаний радником царя Чандрагупти І (321—297 pp. до н.е.) брахманом Каутілья. Староіндійською "Артхашастра" означає учення ("шастра") про користь, вигоду ("артха"). Це велика праця, яка складається із 15 окремих книг, які відображають досягнутий рівень суспільного розвитку і дають уявлення про найхарактерніші риси економічної думки Стародавньої Індії. Трактат вміщує настанови для правителя щодо управління державою з метою досягнення економічного та політичного порядку та піднесення країни. Особлива увага приділяється питанням поповнення скарбниці, організації оподаткування та іншим аспектам фінансової політики.
У "Артхашастрі":
піднімається питання про економічну роль держави, зазначається, що цар (раджа) наділений всією повнотою виконавчої та законодавчої влади. У його обов´язки входить турбота про колонізацію окраїн, будівництво шляхів, поселень, плантацій, розробку родовищ, розвиток промислів, організацію царського господарства тощо. Особливо підкреслюється необхідність державного керівництва будівництвом та обслуговуванням іригаційних систем як запоруки врожаю;
наголошусться на тому, що основою здійснення всіх державних справ є скарбниця, тому головною метою економічної політики держави є її поповнення. Розвивається ідея досягнення активного балансу державного бюджету, необхідності ведення точного рахівництва, визначення доходів і витрат, підведення річного балансу тощо. Метою державного управління проголошується збільшення доходів скарбниці за рахунок прибутків царського господарства, різноманітних податкових зборів та платежів населення;
податки розглядаються як основна стаття доходів державної скарбниці, природна плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. З метою забезпечення податкових надходжень та поліпшення організації землекористування пропонується відбирати землю у недбайливих господарів і передавати її сумлінним землеробам;
звертається увага на те, що багатство держави створюється всім населенням країни, тому правитель повинен піклуватись про задоволення загальнодержавних потреб, захищаючи не землю, а людей: "Сила держави — у людях. Безлюдні землі схожі на безплідну корову — що можна з неї видоїти?"1 Найстрашнішими бідами, які можуть спіткати державу, Каутілья вважав голод та зловживання владою;
виправдовується соціальна нерівність та поділ суспільства на рабів і вільних громадян — аріїв. Вказується, що для аріїв не має бути рабства. Якщо арії з якихось причин потрапляли у рабство, то необхідно було прикласти максимум зусиль для їх визволення. Про патріархальний характер рабства у Стародавній Індії свідчать викладені у трактаті положення про те, що раби мають право на володіння власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо;
містяться цінні відомості про права та взаємовідносини каст у Стародавній Індії. Засвідчуючи привілейоване положення брахманів та кшатріїв, трактат покладає обов´язок дотримання та охорони кастового ладу на царя. "Закон для брахмана, — зазначається в Артхашастрі, — навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздавання дарів та їх отримання. Закон для кшатрія — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, добування засобів до життя військовою службою і охорона живих істот. Закон для вайшя — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, землеробство, тваринництво та торгівля. Закон для шудри — покірність, ведення господарства у два рази народжених (вищих каст), ремесло та акторство";
знайшло відображення розуміння відмінності між вартістю і ціною товару. На думку Каутільї, величина вартості речі визначається кількістю днів праці. Однак ціна товару може перевищувати вартість в результаті конкуренції між покупцями. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Зазначається, що лихварство є "віддачею у зростання предметів скарбниці" і таким чином зменшенням її. Саме тому за лихварство пропонується стягувати штраф "у розмірі подвійного результату";
торгівля розглядається як джерело надходжень до скарбниці. На думку Каутільї, регламентація торговельної діяльності, встановлення норми торговельного прибутку, оподаткування торговельних операцій, підтримка стабільного рівня товарних запасів, вплив на товарооборот залежно від сезонних коливань товарних цін з метою недопущення їх зловмисного використання є важливими функціями держави. У трактаті зазначається, що наглядач за торгівлею має наділятись широкими повноваженнями, знати ціни, вміти рахувати основні засоби, збиток, мито, прибуток, витрати з найму, а також інші витрати і відповідно до них встановлювати ціну;
наголошується на тому, що спонукальним мотивом торговельної діяльності є прибуток. Водночас Каутілья застерігає від отримання такого прибутку, який, хоч і був би значним, завдавав шкоди підданим. Незаконний прибуток, отриманий шляхом обману покупців, продажу недоброякісних товарів карався штрафом у розмірі восьмикратної вартості товарів;
значна увага приділяється регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями і державою. Зазначається, що прибуток включається у ціну товару як частина витрат і його норма заздалегідь фіксується: для місцевих товарів — у розмірі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10 % ;
детально розглядаються питання встановлення митних зборів та податкових платежів. Податки диференціюються для нових і старих товарів з урахуванням місця, виду, існуючих звичаїв тощо. У порядку особливих відрахувань торговці повинні сплачувати на користь скарбниці V16 частину товару, що продається за міркою; 1/20 — товарів, що продаються за вагою; 1/и — товарів, що продаються за рахунком. Торговці повинні також сплачувати певну суму за перевірку ваг, яка проводиться раз на 4 місяці. За торгівлю за допомогою неперевірених ваг стягувався штраф;
визнається необхідність регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі. З метою недопущення банкрутства торговця цар міг видати указ і про заборону продажу аналогічних товарів, поки купець не розпродасть свої. Водночас цінові угоди між торговцями строго карались. В обов´язки збирача податків включалась реєстрація іноземних купців, облік імпортованих товарів, стягнення митних зборів тощо. Заборонявся ввіз певних видів товарів. Водночас регламентувались заходи зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, надання пільг іноземним купцям тощо. Вважалося, що заради майбутньої вигоди держава повинна стимулювати вивіз вироблених у країні товарів незважаючи на тимчасову збитковість[1, c. 32-34].
21. Товарне виробництво в Європі середніх віків
Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа; У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.
У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.
Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснованим в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак та деякі інші міста і поселення Криму. Не відставали від них венеціанці, їхнє становище зміцніло після четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). Захопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші острови, квартал Константинополя, вони повели безкомпромісну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст. венеціанці відтіснили генуезців з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в тому числі з України [5, c. 36-37].
У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і Чорномор'я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу.
Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.
Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним морями.
Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан[8, c. 82-83].
У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Справа в тому, що у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи існував знаменитий закон — "що з воза впало, те пропало". На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допомогою озброєних слуг. На купців постійно нападали ватаги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита: на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлагбауми в чистому полі. За таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була прибутковою.
Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30г.
Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкіри об'єднувалися в асоціації, компанії, товариства.
Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лихварських операціях широко застосовувались безготівкові рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.
Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові відносини, формуються національні ринки[6, c. 49-50].
Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на "варварські" держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою — відробітковою, натуральною, грошовою.
У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.
На першому етапі зрілого феодалізму у європейських країнах державних податків не було або вони збирались феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів "допомоги", їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили "щитові гроші" замість військової служби, "датські гроші" на охорону кордонів, поземельний ("погайдовий") збір, з XIII ст. — податок на рухомість.
На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок державної централізації податки стали постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися від сплати податків.
В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.
У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові угоди[10, c. 125-126].
У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.
У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента зростали одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини, соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стягувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний податок на викуп полонених "полоняничні дєньгі".
V—XV ст. — період становлення і зрілості феодального господарства в Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.
Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки[3, c. 76-78].
У XI—XIII ст. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.
У XIV—XV ст. у країнах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.
У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи від одного феодала до другого.
Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.
Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.
З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва, виноградарства.
Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.
Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI ст., зумовила переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" революцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі, експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.
Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV ст. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.
Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова левант — схід).
Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу[9, c. 135-136].
31. Пізній меркантилізм в Англії та Франції
Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на «революцію цін» XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золота і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв´язок між зміною кількості грошей і цінами на товари. На переконання пізних меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю. Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен. Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства" (1664 p.).
Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі. Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту…". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врештірешт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей. Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв´язок між ними.
Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк, який вважав, що "багатство" потрібно розглядати не просто як велику кількість золота і срібла, а у порівнянні з іншими країнами. Майже повторив Дж. Локка і Річард Кантільон, твердячи у своїх "Нарисах про природу торгівлі" (1755), що "будь-яка держава, в обігу якої знаходиться більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними перевагу, поки підтримує такий рівень". Сюди ж можна віднести й ідеї паперово-грошового меркантиліста Джона Ло, який у своїй праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотного росту пропозиції, тобто про те, що еластичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на ріст виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу. Як бачимо, концепція пізнього меркантилізму майже цілком була орієнтована на практику господарського життя — в основному на сферу обігу. Вплив меркантилістів на інші сфери економіки не завжди був адекватним. Прикладом цього може бути Франція, де найбільш активним провідником політики протекціонізму в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку національної промисловості, скільки для забезпечення прибутків королівського двору, який відзначався розтринькуванням коштів. Водночас шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення стримувався розвиток фермерства, що в остаточному підсумку стало фактором "вузькості" внутрішнього ринку порівняно з давньою суперницею Франції — Англією. Пізніше французький меркантилізм стали називати кольбертизмом[4, c. 142-144].
Кольбер був практиком, який за допомогою меркантилістської політики намагався подолати соціально-економічну відсталість країни. Теоретичні основи меркантилізму у Франції були ні кладені у "Трактаті політичної економії"( 1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".
Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма Л. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу, до якої наближався автор.
Самостійний характер мав вітчизняний меркантилізм. Одним із найосвіченіших вітчизняних діячів свого часу був Феофан Прокопович (1681 — 1736 pp.). Як і сучасні йому російські меркантилісти, він був прихильником активного господарського й торговельного балансу. Ф. Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо. Він обстоював також необхідність розвитку економічних зв´язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідають інтересам власної країни. Таким чином, меркантилізм не був суто англійським явищем. Політики нагромадження грошей, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилась у XV — XVIII ст. у всій Європі — від Португалії до Росії. Але провідна роль у розробці ідей меркантилізму належить англійським памфлетистам. Це пояснюється швидким економічним розвитком Англії, зрілістю англійської буржуазії.
Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу низку питань, які ставило життя: чому багатство росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особливо, держави, щоб багатство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умовах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій пули об´єктивно правильними і в цьому розумінні — науковими. Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А виробництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей — другорядним щодо нього.
Саме ж "багатство нації" меркантилісти розглядали по суті через призму інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли не помітити такої важливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак навіть вихідна арістотелева ідея зрівняння різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою .Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилісти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у працях Арістотеля та окремих середньовічних авторів.
Додану вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат виробничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовнішньою торгівлею. І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населення. У поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркантилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на сильну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали проти надмірної і дріб´язкової регламентації господарства державою. Це особливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів[11, c. 138-139].
Томас Мен боровся проти жорсткої регламентації вивезення дорогоцінних металів. Він писав, що, як селянину необхідно кинути зерно в землю, щоб одержати згодом урожай, так і купцеві потрібно вивезти гроші і придбати зарубіжні товари, щоб потім продати більше своїх товарів і дати нації вигоду у вигляді додаткової кількості грошей. Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і проблема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажання працювати на фабриках і заводах заради власного блага. Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й. Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економії". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень".
Таким чином, безперечно, серце меркантилізму – це доктрина активного торгівельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання, як взагалі можна було прийти до подібних переконань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав´язаних продажному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і ґрунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.
З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, — "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звичну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів економічної теорії у галузі торгівлі, — визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,— починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага здається, випадають у них із пам´яті, і їх докази частенько зводять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедливим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші — це "життя комерції", "насущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній — погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у доктрині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обґрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого [1, c. 244-245].
Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це — єдина вигода, яку і отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж словесне формулювання для обґрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів. Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов´язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого експорту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів ; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді іноземних позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилісти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту зарубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не проводили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі. Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповідатиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золото взаємопов´язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за активним торговельним балансом сама себе скасовує.
Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточних операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або припливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно показав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговельного балансу [3, c. 108-109].
41. Прусський та американський шляхи розвитку сільського господарства
Якщо у Голландії і Англії під впливом внутрішніх факторів і європейського ринку розвивався капіталізм, то у 70-ті роки XVIII ст. Німеччина залишалась феодальною державою з домінуванням панщинної системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Йшов процес обезземелення і зубожіння селян.
Загальне уповільнення економічного розвитку Німеччини в цей період стало причиною відродження кріпацтва. Після Великих географічних відкриттів відбулося переміщення торгових шляхів на Атлантичний океан, почався занепад північноіталійських міст, з якими були тісно пов'язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, Німеччина не могла брати участі у географічних відкриттях, світовій торгівлі, грабуванні колоній. Вона не могла також використовувати зовнішніх джерел первісного нагромадження капіталу, що значно послаблювало розклад феодалізму і розвиток капіталізму.
До середини XIX ст., з огляду на ці обставини, Німеччина залишалась аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю економіки. В останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Ліквідацію кріпосного права тут на відміну від Франції здійснено поступово "зверху", тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства Німеччини від феодальних пережитків мало вкрай затяжний і половинчастий характер. Особливо яскраво це виявилось у Пруссії, найбільш значній і сильній з держав Німеччини. Звідси і назва "прусського" шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.
Едикт 9 жовтня 1807 р. був першим кроком у проведенні аграрної реформи в Пруссії. Згідно з ним було проголошено знищення особистого закріпачення, скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримували право розпоряджатися своїм майном, вільно здійснювати весільні справи і звільнялись від примусової служби у панів як дворові. Едикт вирішив питання, яке мало важливе значення для створення умов формування ринку землі — право переходу землі від однієї особи до іншої. Знищувалась відмінність між землями дворян та інших станів. Однак зберігались повинності, пов'язані з земельними наділами, при цьому поміщикам-юнкерам дозволялось приєднувати до своїх маєтків селянські ділянки, спустошені під час війни [7, c. 128].
На початку 60-х років XIX ст. 60 % населення США працювало у в сільському господарстві, яке було основною галуззю економіки США, і виробляло продукції на 1578 млн. дол. Уведення в обіг нових земель (до 50-х років XIX ст. лише на заході впроваджено в обіг 2 млн. га) в умовах значного дефіциту робочих рук стимулювало технічний прогрес у сільському господарстві. Ще в 1790 р. Ньюболд сконструював чавунний плуг, який пізніше був удосконалений. Уже в 30-ті роки XIX ст. з´явились снопов´язалки, косарки. Серед факторів, які визначали розвиток аграрної сфери господарства, крім колонізації Заходу, можна зазначити використання праці рабів і спеціалізацію районів.
Постійно зростаючий внутрішній ринок продукції сільського господарства стимулював швидке зростання товарності землеробства і тваринництва. Важливим наслідком орієнтації виробників аграрного сектору на потреби ринку було поглиблення галузевої спеціалізації окремих регіонів країни, які набули розвитку ще в колоніальний період.
Старий — Північний Захід — вирощування кукурудзи у поєднанні з екстенсивним тваринництвом (перш за все свинарством). У міру вирубування лісу збільшувались ділянки під посів жита, ячменю і вівса. З другої чверті XIX ст. тут з´явилась пшениця і вже в 1860 р. цей регіон став головним її виробником, закріпивши за собою центральне місце у зерновому господарстві країни.
Захід — високоінтенсивне тваринництво. Із Англії завезені кращі породи корів, з Іспанії — довгошерстих овець (мериносів) і т. ін. Під тиском конкуренції дешевої продукції Північного Заходу (дешеве якісне зерно і м´ясні товари) регіон поступово переходив від екстенсивного господарства до інтенсивного з орієнтацією на виробництво молочної продукції, вирощування овочів, промислове садівництво. Сільське господарство Північного Сходу пристосувалось до потреб швидко зростаючих індустріальних центрів. Розвиток залізничного транспорту сприяв процесу галузевої спеціалізації цих районів США.
Південь — наприкінці XVIII ст. переорієнтація з виробництва тютюну, який став нерентабельним внаслідок виснаження земель, рису (в результаті Війни за незалежність було втрачено англійські ринки рису), індиго та задоволення зростаючого ринкового попиту на бавовну. У другій половині XIX ст. бавовник став головною статтею спеціалізації штатів Півдня і Південного Заходу. У 1860 р. вони давали 66 % світового виробництва бавовни-сирцю (у 1791 р. — 0,4 %), 1/4 якого перероблялась американськими підприємствами. За рахунок бавовни забезпечувалися валютні надходження, оскільки в експорті вона становила 57 %. У США активно формувався фермерський шлях розвитку сільського господарства із застосуванням найманої праці та техніки. Він отримав назву американського[11, c. 214-215].
51. Значення селянських реформ1848 року в Австро-Угорщині та 1861 року в Росії для розвитку і капіталізації сільського господарства на території країни
Поразка революції 1848 р. в Європі забезпечила Габсбургам можливість подальшого панування над усіма складовими своєї «клаптикової імперії», уключаючи й західноукраїнські землі. Проте незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів, поразки у війнах із сусідами все ж примусили офіційний Відень удатися до модернізації суспільно-політичного й економічного життя.
Австрійський уряд, особливо після воєнних поразок, усвідомив: або в ході оновлення він наздожене провідні держави Європи, або втратить свої позиції та не втримає в покорі поневолені народи. Тому в 1860 р. (після поразки у війні 1959 p. з Францією та П'ємонтом) австрійський уряд змушений був розширити права національних регіонів і пообіцяти їм на майбутнє ще ширшу автономію. Національні провінції отримали право обирати свої законодавчі органи — крайові сейми. Щоправда, обрані в 1861 р. Галицький і Буковинський крайові сейми, відповідно до конституції, мали займатися тільки місцевими справами. Виборча система забезпечувала повне домінування шляхетства над буржуазією і селянами.
Якщо ж урахувати, що шляхетство Галичини та Буковини було не українським, стане зрозуміло, що проголошена рівноправність націй не визволила українців із національно-пригнобленого становища. Використовуючи свою кількісну перевагу, польська більшість і надалі отримала можливість ущемлювати українську національну культуру.
Зокрема, у 60-х роках XIX ст. польський сейм прийняв закон про навчання польською мовою в початкових і середніх школах. Польська утвердилася і як крайова урядова мова.
Після поразки 1866 р. у війні з Пруссією австрійський уряд, поступившись вимогам угорської аристократії та буржуазії і в 1867 p., перетворив Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію. її територія ділилася на дві частини. Галичина й Буковина ввійшли до складу австрійської частини, а Закарпаття — до угорської.
Офіційно нова конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також «право на вільний розвиток». Однак фактично над українством, як і раніше, збереглася влада його поневолювачів[10, c. 176-177].
Революційні події 1848 p., які охопили Австрію та багато інших країн Західної та Центральної Європи, спричинили скасування панщини в західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р. парламент революційної Угорщини звільнив від неї селян Закарпаття.
17 квітня свободу від панщини та інших феодальних повинностей отримали селяни Галичини — «хлібної комори» Австрії. 1 липня 1848 р. дія цього закону поширилася й на Буковину.
7 вересня 1848 р. віденський парламент звільнив селян від примусової купівлі горілки та інших алкогольних напоїв, правом на виробництво яких володіли поміщики. У наслідок реформи селянин, як і поміщик, мав право на володіння землею. Щоправда, селяни страждали від мало- та безземелля так само, як і раніше.
До того ж селянин ставав господарем свого наділу не безоплатно. Держава викуповувала в поміщиків селянські землі, а селяни за це мусили, починаючи з 1858 p., сплачувати їй борг протягом 40 років.
Історичний факт. У Галичині щорічні платежі селян перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Англійський вчений У. Петті підрахував, що в XIX ст. ціна землі в Англії дорівнювала сумі 21 урожаю, зібраного з неї. Отже, галицьких селян протягом 40 років примусили переплатити за свою ж землю майже вдвічі.
Діаметрально протилежну політику проводив австрійський уряд щодо поміщиків. Аби максимально пом'якшити перехід до нових умов господарювання, уряд видавав їм компенсацію (відшкодування) за скасування панщини, тобто за втрату дармової робочої сили. Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випадок стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні володіння — ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них.
Наприкінці XIX ст. в сільському господарстві та суміжних із ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. сезонних робітників. Подібна картина спостерігалася і в інших західноукраїнських землях.
В окремих господарствах поміщиків і заможних селян почала застосовуватися нова землеробська техніка: кінні сівалки, молотарки, віялки, парові плуги, локомобілі тощо.
Однак розвиток капіталістичного виробництва відбувався повільно. Селянські господарства зазвичай не виходили за межі напівнатурального виробництва і з ринком мали лише епізодичні зв'язки. Основну частину товарної продукції на ринок постачали поміщицькі господарства. Проте до кінця століття вони так і не перетворилися на справжні товарні господарства[11, c. 251-253].
61. Становлення радянської системи в Україні у довоєнний період. Політика “воєнного комунізму” та НЕП
3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.
Складові політики "воєнного комунізму" такі:
— введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);
— націоналізація всіх підприємств;
— централізація розподілу сировини і готової продукції;
— заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;
— введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.
"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб) [9, c. 271-272].
Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про скасування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).
Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тредами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.
В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катеринославській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдоволення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.
Різко посилилась централізація управління. З метою виявлення і максимального використання наявних ресурсів підприємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утворена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, текстильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподілу готової продукції, фінансування окремих галузей покладались на виробничі відділи. Координація дій споріднених галузей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка — трест, що керував декількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління отримала назву главкізм.
Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та блокади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення виробництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибокої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Україна, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань[8, c. 284-285].
Становище селянства також було тяжким. Занепад промисловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.
Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах. У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).
З переходом до непу повсюди почала відроджуватися кооперація. Уряд вбачав у ній оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, до 37 % планової заготівлі зерна і майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості у сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили найом і оренду землі.
Неп зумовив суттєві зміни в промисловості. Залишаючи у своїх руках "командні висоти", землю і вирішальні галузі господарства (велика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля), держава перейшла до нових форм господарських відносин — оренди. В оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам здавались дрібні та середні підприємства, які виробляли в основному споживчі товари. Орендодавцями виступали ВРНГ та її місцеві органи (районні та губернські). В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Орендна плата збільшила матеріально-фінансові ресурси держави. Проте з 1924—1925 pp. здача державних підприємств в оренду почала скорочуватись і була призупинена у 1928 р.
Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав більш гнучкої форми управління. Тому замість надцентралізованих главків, що гальмували неп, запроваджено трести, які стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. ("Тютюнтрест", "Маслотрест", "Цукротрест", "Південьсталь" та ін.) Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернських трести, які об´єднували 304 підприємства і мали широку господарську самостійність. Проте госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до трестів, а це гальмувало розвиток ринкових відносин.
Пізніше виникла нова форма організації виробництва — синдикати, які виконували функції торговельно-розподільчого апарату трестів з реалізації продукції і постачання підприємств сировиною. Поступово синдикати з торгових трансформувались у регулювальні, а почасти в управлінські організації, замінивши главкізм[1, c. 356-357].
71. “Відлига” 60-х років в Україні та її вплив на розвиток економіки та економічної думки. Розвиток економіки в Україні у часи “застою”
В умовах відсутності зарубіжних інвестицій та обмеженості фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів командно-адміністративна система вирішувала проблеми у традиційному для себе стилі: визначила головні серед вказаних завдань та виробили відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Останнє, правда, мало вимушений характер. Масштабні дотації у легку і харчову промисловість разом зі значним зниженням цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. — призвели до зростання дефіциту і перегляду поточного плану на користь випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Уже у 1954 р. було різко знижено обов´язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списано борги колгоспів, зменшено податки з присадибних ділянок і дозволено продаж надлишкової продукції на базарі. Водночас у 1,5—5,5 раза було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки селу. Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953—1958 pp. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у 5 разів вищими проти 1950—1953 pp. (16 % проти 3 %). Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Вже у 1954—1956 pp. було зорано 36 млн. га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958 pp. держава отримувала з цілини більше половини заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась майже до 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (правда, приблизно 32 % цих інвестицій припадало на цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 р. зросли більше ніж у три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР[6, c. 155].
Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у 1953—1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. Внаслідок політичних і соціальних причин радянський уряд не наважився підвищити роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами у 1953— 1958 pp. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості господарств, а головне, не міг вирішити проблеми інвестицій для сільського господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. — максимальне розширення посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали у 1953 р. 2,2 млн. га, у 1955 p. — понад 5 млн., у 1962 p. — 3 млн. га, у Союзі засіяно 32 млн. га, з яких лише 7 млн. га дали якийсь урожай ), з 1957 р. — "м´ясні" та "молочні" кампанії — наздогнати США щодо виробництва м´яса, масла і молока на душу населення (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % відносно рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін.— також не дали відчутних результатів[9, c. 215].
81.Характеристика суспільства дозвілля
Суспільство споживання, що характеризується масовим споживанням матеріальних благ (як товарів, так і послуг), весь час змінює свою структуру. Сьогодні не останнє місце в структурі споживання посідає дозвілля. Саме тому дозвілля, як одна з складових споживання, є важливим фактором буття ідентичності індивіда. Чому ми хочемо розглядати дозвілля як складову споживання? Саме тому, що споживання, глобалізуючись як у фізичному просторі (поглинаючи все більше суспільств), так і в просторі життєвого світу індивіда (поглинаючи все більше його вільного часу), підпорядковує собі дозвілля. Дозвілля, яке в класичній соціології визначалося як час, вільний від професійної зайнятості, домашніх обов’язків, догляду за собою та оточуючими, стрімко змінює свою сутність. Зовні це той самий час — вільний від роботи та обов’язків, але змінилася функція дозвілля. На думку західних дослідників, (в першу чергу, це французький соціолог Ж.Дюмазед’є), така економічна функція дозвілля, як відпочинок після праці та підготовка до подальшої праці перестала бути головною. Більш важливим стало споживання товарів та послуг, що забезпечує виробничий цикл. Емпіричні дослідження та їхній теоретичний аналіз дозволили Дюмазед’є дійти висновку, що час дозвілля в житті сучасної західної людини зовсім незначно поступається часу, що витрачається на працю, до того ж він постійно зростає. Щодо цінності, то дозвіллю надається перевага у порівнянні з працею (люди хочуть мати якомога більше вільного часу). Розвиток дозвілля став на шляху розвитку багатьох галузей сучасної економіки, започаткував розвиток інфраструктури дозвілля в її сучасному мегамасштабі. Сучасне дозвілля — не додаток до праці, а самодостатній феномен. На думку Ж.Дюмазед’є, автономізація дозвілля, зміна життєвих орієнтацій в напрям дозвілля є ознакою того, що світ вступає у фазу «цивілізації дозвілля». Ці ідеї, висловлені ще у 60-ті роки минулого століття, зараз не тільки не втратили актуальність, а й стали ще адекватніше відображати соціальну реальність.
Кажучи про західні соціологічні концепції, потрібно бути дуже обережним з їх застосуванням — як науковим, так і практичним — в умовах зовсім іншого, пострадянського суспільства. Прикладом із сфери ідеології може бути думка російського вченого А.Панаріна. Він, зокрема, вважає, що західна цивілізація стала референтною групою для нашої культури, тому ми старанно намагаємося копіювати чужий досвід. Проблема, на його думку, полягає в неадекватності розуміння цього досвіду. Адже «тонка внутрішня гра західної культури на відстані не може бути вловлена. Як виявилося, чужа культура не може передати іншим свою аскезу (в західному варіанті це, в першу, чергу протестантська аскеза). А ось її зовнішні надбання у вигляді високого рівня споживання, комфорту, індустрії дозвілля та розваг всмоктуються як наркотик». Тобто розповсюдження західної (в даному випадку — глобальної) моделі культури дозвілля та споживання дійсно трапилося, тоді як культури праці — ні [7, c. 358].
Висновки
Предметом історії економічних учень є вивчення виникнення і розвитку економічних ідей, течій і шкіл, формування і розвиток економічної науки як особливої системи знань. Вивчаючи історію економічних учень, ми повинні мати на увазі спадкоємність економічних ідей, течій і шкіл та їхню відмінність, детермінізм повноти і глибини висновків з історичних фактів і обставин. Адже і в сучасній економічній теорії можна в достатній кількості знайти беззмістовні концепції, які видаються за наукові прогнози і рекомендації для економічної політики, що містять цінні роздуми.
Список використаної літератури
1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навч. посібник вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.
11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.